Фавор, або Бабусин онук

Глава 13

День від’їзду. Все вже сказано, обговорено. Два великих букети квітів: один на столі у баби Лізи, другий — у кімнаті чергових медсестер. І коробка шоколадних цукерок також у них. І конверт з грошима в кишені у медсестри Софії.

Понад усе Натан чомусь побоювався сцени прощання. Все ж таки проти своєї природи не підеш, а по природі своїй баба Ліза завжди була актрисою у душі. Він із досадою ловив себе на думці, що бабуся зараз почне демонстративно плакати, голосно причитати, щоб усі навколо бачили. Звичайно ж, не обмине згадати про «останній раз», про те, що вони «вже ніколи не побачяться».

Вставши на ноги і почавши ходити, баба Ліза швидко повертала всі свої минулі манери і звички «до падіння». Тон її голосу вже не був жалісним і плачучим: він часто ставав і розпорядливим, і вимогливим. Щоранку вона тепер наводила «марафет»: фарбувала губи помадою, пудрилась, часто дивилась у люстерко щодо зморшок і старечих гірчичних плям на обличчі. Замовила перманент і педикюр. Навіть змусила Натана зробити невеличке переставлення в її кімнаті: пересунути тумбочку і ліжко. Попросила, щоб на вікнах їй поміняли жалюзі. Планувала провести і капітальну ревізію свого гардеробу. Словом, почала нове життя, з чистого аркуша. В неї було повно планів.

Медсестри, слід сказати, перші це помітили, тому що їм зараз доводилося частіше ходити за її дорученнями і приймати від неї нові замовлення.

Але всі, включаючи і мешканців, і персонал, були раді, що все повернулося на круги своя. Адже набагато краще чути голос баби Лізи, яка вимагає замінити скатертину на її столі, чим вже ніколи не почути голос Ріви, яку два дні тому відвезли «по швидкій», а вчора її син прийшов забрати її речі…

— Ба, я ось що хотів в тебе спитати… — Натан запнувся. Йому було важко знайти потрібні слова. — А як ти дивишся, якщо я тебе заберу до Америки, до Нью-Йорку, га? Там також є будинки престарілих. Неподалік від мого дому, до речі, є один. Щоправда, туди я жодного разу не заглядав. Але впевнений, що там не гірше, ніж тут. Буду тебе навідувати, іноді забирати тебе додому. Та й з Канади теж до Нью-Йорку не так вже і далеко.

Баба Ліза нашорошено дивилася на онука. Її вуста незадоволено скривилися:

— Що ти таке кажеш? Куди мені їхати у дев’яносто років? Досить, наїздилася. Доживатиму тут спокійно і помру спокійно… Ти не спізнишся? — вона подивилася на годинник.

— Ні, не спізнюся. Ти все ж таки подумай, добре? А я в Америці про все дізнаюсь і тобі зателефоную.

Він піднявся. Баба Ліза теж хотіла встати, поклала руки на ходунки.

— Ні, ба, не треба. Сиди, — він легенько опустив руки на її плече.

Подивився в її очі. В її живі, розумні очі. Темні, як дві стиглі вишні. Не було в тих очах зараз ані сліз, ані жалоби, ані горя. Сум якийсь. Так, хіба що сум.

— Все, іди. Іди, онуче, — сказала вона настільки спокійно, що Натан навіть був вражений її льодяним голосом.

Нахилившись, він поцілував бабусю у щоку. І запах відчув — пудри, той знайомий, незабутній запах пудри, з яким баба Ліза одного разу увійшла в його дитинство, в його світ.

— Іди-но, іди!

По коридору пішов до дверей. Ось і все. Жодних сцен. Жодного театру. Все пройшло тихо, спокійно. Майже буденно…

Взявшись за ручку дверей, озирнувся. Щоби побачити ще раз її обличчя. Обличчя жінки, яка завжди вміла «закривати своє серце», підкорюючи емоції своїй твердій волі.

Її буквально трусило у кріслі. Все тіло її ходило ходуном, тряслися плечі, голова. Рот її був широко розкритий, наче вона намагалася увібрати в себе якнайбільше повітря.

Натан ледь не ринувся назад, але медсестра, яка стояла біля баби Лізи, рішучим жестом попросила його піти, піти чимшвидше…

***

Він стояв на одній з невисоких гір, біля альтанки для відпочинку. Чекав на Томаса, який мав відвезти його в аеропорт.

Серце його було наповнено найсуперечливішими думками. Озлість на себе, почуття провини, жалість до бабусі, злість на рідних у Канаді, — все це змішалося в ньому.

Він раптом зрозумів, що в його житті сталася помилка, сталось щось неправильне. Стільки років він жив поруч і наче так ніколи і не зустрівся із бабусею. Чомусь, через якусь їхню спільну глупоту вони завжди розходились, частіше прощалися, ніж зустрічалися, проходили повз одне одного, вважаючи одне одного чужими. Але ж це не так. Адже була ж і любов у їхніх серцях. Але чомусь ця любов ніколи не розкривалася, а завжди ховалась, уходила в тінь, поступаючись місцем іншим, незначним і дрібним почуттям та речам.

«Це справжнє свинство з мого боку, і з боку мами також, і сестри. Але ще не пізно, ще все можна виправити».

Зрідка за його спиною проїжджали машини. Вітерець приємно торкався обличчя.

Гора Фавор темніла в далечині. Незліченні зграї птахів кружляли біля тої гори. Начебто вбачали там птахи те, що людське око бачити не могло. І, як і тисячі років тому, звідусіль до Фавору летіли хмари. Хмари або стрімко падали за Фавором, створюючи білосніжну стіну, або повільно закручувались навколо вершини у кільце, мерехтячи неземним, таємничим світлом…