Франциск Ассизький

8

Того осіннього ранку видалася на подив тепла погода. Ми з татом йшли стежкою до нашого місця на березі.

Коли ми проходили повз намету безхатька, я побачив, що над тліючим вогнищем в’ється дим. З намету раптом вискочив дикий кіт і зник у кущах.

— Безхатько повернувся! — вигукнув я і побіг до берега.

— Хелло, — я простягнув йому руку. Лише зараз я зрозумів, як скучив за ним.

— Хелло, бой, — він потиснув мені руку у відповідь.

Безхатько сидів на великому камені у воді, в темному халаті, переперезаний поясом. Курив.

Зараз він виглядав більш-менш доглянутим, не таким кудлатим і брудним, як раніше.

— Ти вже вилікувався? — спитав я.

— Так, мені зробили операцію і з лікарні направили на реабілітацію.

Але звідти я збіг.

— Правильно зробив, що збіг, — підтримав його я. — тільки не кажи про це моєму татові. Мій тато медбрат, обов’язково захоче знову тебе лікувати.

— Дякую, що попередив.

— Нумо ловити рибу разом.

— Ні, якось іншим разом, не сьогодні, — він підозріло подивився скоса на тата, який щойно підійшов до нас. — О’кей, бой, мені час іти, на мене чекають, — відкинув недопалок і, піднявшись, пішов уздовж берега.

З птахів першою його побачила сіра чапля: вона подивилася на нього маленькими гострими оченятами і заплескала крилами.