Фройд би плакав

7. Макан-макан.

Тепер Марла вже зосереджено чистила салак. Його луската зміїна шкірка потрапляла під нігті і дряпала пальці, але в тому було повно чуттєвості і швидкоплинної краси. Відламавши частинку фрукта, Марла провела по ній язиком.

На смак, як шкіра Х'ялмара. Допоки не відкусиш. – Марла обережно стиснула зубами тверду пульпу. – Потиснеш трохи сильніше, і трісне…

Марла вчилася їсти. Тобто, перевчалася їсти. Тепер вона мала робити це з більшим усвідомленням. Звісно, можна їй було закинути дешевеньке захоплення квазіяпонськими практиками чи й звичайну булімію, але Марла знала, що робить.

– Я просто позбавляюся екстремумів, – сказала вона куткові білої кімнати №8 – тому самому куткові, в який іще хвилину тому відчайдушно намагалася втиснутись у нападі безвиході. Спершу вона довела себе до максимальної самовідрази спогадами про прийоми їжі.

– Перетворилася на жалюгідну невротичку. Чи неврастенічку. Чи істеричку. Чи пес його там зна на кого – в морзі б розібрались. Всенькі дні мені минали в очікуванні обіду-підвечірка-вечері, а відтак чекалося на прихід ранку, щоби тільки знову напхатися, чим тільки можна. До сраки мені, як я виглядаю і скільки складок вже на животі – все одно за місяць-два як рукою зніме. Та й до сраки було би, якби й не зняло. Не. Ну ви просто подивіться, як ця псіхічєская (тобто я) шарила крадькома по баняках, глитаючи виловлені звідти шматки м'яса! Бе!!! Як озиралася, мов злодій, чи не бачить хто із кімнати, як вона тут жадно пиздить їдло!

Марла гірко плакала. Вона спочатку вирішила більше ніколи не їсти, а тільки пити. Так би вона колись умліла з голо-

ду чи й дістала би виразку шлунку, а зате покарала би себе за тілесні бажання.

– Що менше маєш бажань, то більше ти щасливіший. Всі нещастя приходять через те, що існують бажання. Не пам'ятаю, хто так вважав, але, кажись, так воно і є. От, приміром, їдло. Коли тобі хочеться їсти (а особливо чогось такого, що в тебе немає), ти страждаєш. А не хтілося би взагалі – то ти б і не знав, що існує схожа насолода. Подумати тільки, скільки часу ми втрачаємо на марнотне поїдання просто смачних чи, ще страшніше, естетично привабливих речей! Ну чому приводом для того, щоби провести час із тим, хто тобі подобається, чи з тим, із ким маєш – справи, має обов'язково бути вечеря чи обід? Все, Господи, не буду більше їсти. Живи мене духом, будь ласка.

Відтак Марла збагнула, що такі думки – звичайнісіньке, знову ж таки, саможаління, навіть добряче не примасковане.

– Я вже нічого не розумію. Ну які зі всіх рішень мої, а які – його? Мого вічного довідника до сліз і шмарків, Анімуса хрінового? За-ма-хав. Нам же, придурок, кооперуватися треба, а ми ввесь час лише боремося один з одним. Може, типу «піс» і спільні діти? Волохатенькі такі, чорні. Будеш глядіти їх у нашому замку родовому, нами ж попередньо розваленому… Га?

І Марла вже вирішила попуститися і їсти рівно стільки, щоб не захаращувався простір, передбачений для інших сторін життя.

– А таки шкода, що немає тут чорного хліба. Так би жила собі на хлібі й воді та пишалася собою невимовне…

Марла загорнула луску й кісточку салака у серветку і понесла викидати в туалет.