Фройд би плакав

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Дорога, що впирається одним боком у скелю, а іншим зависає над урвищем – звична картинка для Карпат. Автобус, що їде такою ж, але вужчою дорогою, час від часу зазираючи котримось із коліс в цю саму прірву, а при зустрічі з іншим транспортним засобом не знає, куди подітися з сорому за свої габарити – звична картинка для передгір'їв Гімалаїв. (Принаймні так хотілося називати цю місцевість Марлі).

– А в Катманду є гори?

– Марлочко, Катманду в долині лежить.

– То, значить, нема… гм. А їх там видно звідти?

– Марлоооо! Хіба ж я знаю?! Я так само вперше тут, як і ти. В Марли й насправді була дурнувата звичка допитуватися в Х'ялмара кожної дрібнички. Вона була певна, що він просто змушений знати все, і навіть не вважала себе розумнішою за нього, що траплялося в її житті страшенно рідко.

– Ех, любий, мені до тебе ще смоктати і смоктати…

– Це ти до чого? – спитав він, було, для ввічливості. Але заперечувати не став.

Автобус трусило, як у передсмертній лихоманці. Час від часу дорога взагалі звужувалася до ширини благородного гірського плаю, де тільки тонконогий козел би й пройшов. Марлі, як завжди, не страшно було би померти. Вона вперто вірила, що кожна мить життя так само придатна й красива для смерті, як і будь-яка інша. Через це й не боялася.

– Завжди ходимо по межі… Треба би запам'ятати собі цей завіконний відеоряд, викликати потім у пам'яті під час депресняків.

Марла не вважала депресняки чимось поганим. Щоправда, інколи схильна була плутати відчуття трагічності, світлого смутку з руйнуючими душу процесами самонівелювання. Вона дійсно завжди ходила по межі. Не вельми обережно ходила, заступаючи раз по раз то за один її бік, то за другий.

– І все-таки, правий був Арістотель. Трагедія цінніша від комедії. Пісня цапа, ги-ги, лебедина…

– Що? – не зрозумів Х'ялмар.

– Трагедія з грецької – пісня цапа. Не кажи, що не знав.

– Не знав…

Марла вдалась у п'ятихвилинні з'ясування етимологічних стосунків. Відтак продовжила:

– Це, знаєш, як у Павича – сербського письменника, я казала тобі – всі щасливі сім'ї схожі одна на одну, а нещасні сім'ї нещасні по різному… Хоча до чого тут це. Все одно парадокс виходить знову. – (Марлі таки бракувало дружби з причинно-наслідковими зв'язками). – Я лише хотіла сказати, веселі речі більш минущі ніж сумні. Сміються люди від якихось дуже минущих реалій, соціальних розкладів тощо… От хто вже буде за 10 років сміятися у пост-совку із нових руських? Драйв, веселість – все якесь відповідне конкретному часові…

– Та ні, Марло, це не зовсім так. Ти хочеш сказати, що сумні речі – сумні для всіх в усі часи однаково?

– Так… для тих, хто достойний…

– То виходить, що веселі й дурнуваті речі також веселі для всіх в усі часи. Для всіх… недостойних. Тобто, ти ставиш дурість і очищення на один щабель?

– Ну, я просто не заперечую, що сміх теж може нести очищення. і що веселість і драйв також можна узагальнити, а смуток – конкретизувати. Люди в епіцентрі трагедії страждатимуть тут-і-тепер, а вже Через 40 років по закінченні війни інші просто читатимуть про неї чи дивитимуться кіно, і просто скрушно хитатимуть головами.

– Не знаю, Х'ялмаре. Ти, певно, правий, як завжди… Дурнувата софістика. Мозок мій стає ватяним, тільки-но починаю хоч щось тобі доводити. Якась така лінь нападає…

– Пробач…

– Та за що тобі вибачатися?

– Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.

– Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв'язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.

– Ні, Марло, не зовсім порожньо. Я хочу з тобою говорити, хочу взнавати про тебе більше…

– Нащо воно тобі. Нецікаво це. Однаково ми про все розважаємо з різних позицій. Тобі моя йобнута метафізика така ж далека, як і мені твоя соціопсихологія. Я одне тут сказати хотіла – сумні твори, що спонукають до пошуку й очищення, є для нас ціннішими за веселі й радісні, що просто заспокоюють і дають відчуття минущого вдоволення.

– Напевно, так… – знизав плечима Х'ялмар. Він боявся образити Марлу. її поганий настрій руйнував усе довкола. Краще було якомога довше утримувати його подалі від цієї дівчинки. На щастя, зовсім скоро по тому дівчинка заснула. і проспала аж до самої непальської столиці.

Індустріальні (на вигляд) околиці, купа автобусів, машин, велосипедів, мопедів, людей і сміття – все трохи скидалося на Індонезію, чи то пак, на зіпсовану прогресом Азію взагалі. Марла прокинулася й зробила зусилля не розчаруватися – зачепилася очима за храм, що височів на пагорбі. А потім – за велетенську статую сидячого Будди.

– Непал – Його Батьківщина… – ще раз собі повторила вона.

– Угу, і дивно, що в містечку, де він народився, немає жодної атракції…

– Що – ні храму, ні монастиря?

– Ні. Хоча… так, здається, храм є. – Х'ялмар запхав носа до «Lonly Рlanet». – Так, є. О, все, ми приїхали.

Пожитки пасажирів, що були позакріплювані на даху автобуса, почали скидати додолу. Марлин рюкзак, на її культурний подив, знову не поцупили.

– А я ж завжди готова до такого повороту.

– Ну чому ти завжди сподіваєшся на лажу від людей?

– Тому, що коли її не стається, я маю нагоду несказанно потішитися з приводу їхньої порядності.

– Ага, ну ясно.

Поки Х'ялмар чекав на свого наплічника, котрий, як манну з неба, мав скинути з даху водій, Марлу вже з усіх боків роздирали агенти різноманітних готеликів. тицяючи їй у писок рекламні проспекти. На знімках, що їх демонструвалося в проспектах, вигляд із вікна був просто-тобі виглядом на Ельбрус із найгарнішого острова в Тихому океані. Марла відбивалася, поки могла. Врешті-решт, здалася – повелася на ціну кімнати і безкоштовну таксівку до готелика, який «якщо вам не сподобається, зміните на інший, тільки тоді заплатіть, будь ласка, за таксі, але ж вам неодмінно у нас сподобається!»

– Ти впевнена? – Х'ялмар не був особливо радий. Більше таки довіряв своєму «Лонліпленету», а цього готелика там не було.

– Давай хоча би спробуємо, – Марла вже всучила свого наплічника водію таксівки, – знаєш, яка лажа в лонліпленетних готелях?

– Яка?

– Туди пруться всі, в кого є «Лонлі Пленет».

– М-да, це точно.

– Так що поїхали давай.

Готелик із помпезною назвою «Golden Palace» (о, скільки існує на світі готеликів із цією назвою!) був звичайнісіньким собі готеликом. інтер'єр в дусі порядного дівочого гуртожитку. Фойє, щоправда, у вітражах і мозаїках. Дуже чемна адміністрація, дуже мало пожильців і дуже мало гір із даху – все закрито іншими дахами. Проспектик, як завжди, безпардонно наїбав споживача. Зате була тераса і welcome tеа, за який із гордістю не бралося грошей.

На терасі сиділо четверо місцевих чоловіків – хтось із власників готелю. Добре говорили англійською, добре роздуплялися в географії й політиці. Як виявилося пізніше, один із них був колишнім лідером студентського руху в Катманду. Він і розповів альтернативну версію королівської різні:

– Хто, принц? Закохався? Ой, я вас прошу! Та в нього тих гьорл-френдів було – на кожен день інша. Якого дідька розстрілювати всю свою сім'ю через якусь руду англійку? Він же розумний хлопчик був, географію вчив, на магістра здавав…

З тераси було видно довколишні червоно-кам'яні будівельки магазинчиків, готелів і медитаційних центрів для європейців – залишки старих-добрих гіппі-часів. На стінах, що ними був обнесений найближчий йога– й медитаційний центр «Ом» (цікаво, скільки разів повторювалася ця назва? Зрештою, повторення її, як повторення священного складу «Ом» – один із кроків до спасіння душі. Чи то пак, до просвітлення, якщо вже йдеться про буддизм) було наліплено купу битого скла гостряками догори. Таке практикувалося в Азії часто-густо, щоби захистити оселю від небажаних відвідувачів. У Х'ялмара була своя версія щодо цього інженерного винаходу:

– Бачиш? Йоги починають свою практику просто звідси!

– Але ж ти дурний, Х'ялмаре!

– Я знаю.

– Тобі скоро тридцять, а в голові – дуля з маком.

– Сама ти дуля з маком. Це тобі скоро тридцять!

– А фігушкі – мені аж через сім років, а тобі – на другий рік. Клоччя ти старе, Х'ялмарчику. Але нічого, я тебе любитиму і старим, і товстим. Тільки не лисій, будь ласка. Волосся – це найкраще, що в тобі є.

Х'ялмар помацав свою біляву пелехату голову. Потім зробив щось на зразок відстовбурчених вух із волосся і кумедно витріщив беньки на Марлу, зображаючи чи то покемона, чи то домовьонка Кузю. Зрештою, ані старих радянських, ані нових японських мультиків він не дивився, тому Бог його знає, кого там він зображав.

– Ага, – позіхнула Марла, – знаю: ВСІ ПІДАРАСИ, А МИ – БІЛОЧКИ. Копірайт мій. Старий, як світ.

Місто Катманду також здавалося старим, як світ. і пурпуровим, як застигла кров. Будівлі в центрі зовсім не скидалися на потворні коробки околиць, що їх Марла побачила спершу. Зрештою, околиці великих міст дуже рідко здатні викликати захват. Катманду було великим містом. Але у старій його частині цього не відчувалося. Катманду було страшенно забрудненим містом. Але у старій частині машини їздили рідше. Катманду було столицею бідної країни, куди біднішої за Індонезію чи Україну. Але в старій частині міста тобі здасться, що немає квітучішої цивілізації, ніж ця.

Атмосфера Катманду вбирала в себе геть усе, що тут коли-небудь ставалося. Вона зберігала запахи багряних рис буддійських монахів, мелодії кінця сімдесятих, що їх тут колись награли смішнючі гіппі на своїх розладнаних гітарах, димок гашишевих самокруток, готових до продажу в будь-який час, будь-кому і будь-ким, брязкіт антикварних тибетських срібних прикрас, що віддаються тут майже за безцінь, блиск лез знаменитих непальських клинків, котрі у тебе відбирають на митниці в аеропорту, навіть якщо ти вигравіював там ім'я ліпшого друга, котрому і збирався подарувати клинок, митник не побридиться занести цей експонат до своєї приватної колекції, щоби й онуки змогли пишатися трофеєм свого діда… Атмосфера Катманду знала майже все: зраду і смерть королівської родини, тепло тибетських вареників-момо, верески американських туристок і підошви альпіністів, що збираються на Анапурну. Не знала вона до цього часу хіба що Марли Фріксен. Але це вдалося швидко виправити.

Катманду можна і треба було би назвати східним Амстердамом Східноазійським Амстером.

– Ненавиджу цю тупорилу споживацьку моду називати міста «Східна Венеція», «Північний Париж», сраківська дошка… Марла давала відпір своїм же власним аналогіям. Просто ніяк не могла позбутися відчуття, що десь неподалік – холодне море, настільки темні дерев'яно-цегляні будівлі Катманду скидалися на колопортові райони того ж Амстера чи Порту.

– Так, інколи таки пахне Португалією, – визнав Х'ялмар. Ці подібності до двох дуже і дуже позитивних, розслаблених, пофігістичних і просто психічно здорових європейських міст свідчили виключно на користь Катманду. Воно ніби увібрало в себе все найліпше з Європи (з одного з найліпших, нецинічних її часів – розквіту гіпарства і пошуку нового в новому), не втративши при цьому свого обличчя. Тепер воно відбивалося у люстрі Марлиних беньок:

– Диви-диви, який чувак. Боб Марлі би заздрив. Азія в дредах і растаманському береті – кльово… А ну чи не запропонує нам купити гашику…

– Марло, наркотики зазвичай продають найнепримітніші перехожі. До того ж, ти ще той свій скарб, куплений у любка-дереша з Агри, не використала на славу батьківщині.

– Угу – погодилася Марла й скромно не повелася на десяток ввічливих пропозицій щодо гашишу («Спешал прайс фор ю, май френд!»), кокаїну, екстазі, грибочків та іншого розмаїття психотропної провізії.

– Це вже просто немодно, – резюмувала вона.

– І зовсім некорисно… – Х'ялмар обережно скосив на неї очі, натякаючи на результати нещодавньої дегустації «спешл лассі».

– Пішов до дупи, моралізатор. Краще би тоді мені руку простягнув… – здається, Марла не сказала цього вголос, їй просто стало бридко на згадку про свою наркотичну істерику. Коли злишся на себе, інші дратують більше, ніж завжди. Тому вона швидко перескочила на інше:

– Кажуть, тут є гаряче джерело?

– Ага, і японський ресторанчик вкупі з ним.

– То типу гаряча вода по трубах подається? Ги-ги, блін, Японія.

– Ні, там все по-чесному… – і Х'ялмар заходився розповідати про свої купелі у справжніх hot-spring-ax [43] Країни Сонця, що Лізе на Небо, там, де суші коштує дорожче, ніж будь-де в світі, а на першу філіжанку сспресо ти витрачаєш половину всіх своїх дорожніх заощаджень.

– Прекрасна країна… – зітхнула Марла. Потай вона мріяла стати страшенно багатою і знаменитою (коротше, достойною Х'ялмара) і запропонувати йому руку і серце. А потім, якщо погодиться, поставити його перед вибором країни для весільної подорожі (справа нелегка, бо в усіх земних раях вони вже встигли потоптати ряст): ЯПОНІЯ чи АНТАРКТИДА. Для поїздки в другу треба було лише приєднатися до аргентинських військово-морських сил – і справу зроблено. Все дешево й сердито: ати-бати, ми солдати. Бо туристична подорож із комфортом і в'язаним мереживом на капюшоні захисної куртки коштувала десять тисяч доларів. Це ж іще сімнадцять докласти і можна підійматися на Еверест. Зрештою, яка їй буде тоді вже різниця – вона ж БУДЕ багатою й знаменитою. Це Х'ялмар хай вирішує.

Він же взагалі інституту шлюбу не визнавав навіть жартома, однак обіцявся Марлі бути з нею «довго-довго». Оте невизначене «довго-довго» її і насторожувало. Передусім своєю правдивістю. Марла, щоразу даючи обіцянки вічного кохання своїм колишнім коханим, безсовісно брехала (що й так зрозуміло зі статусу їхньої колишньості). Брехала і сама свято вірила у свою брехню, не допускаючи й думки про закономірну руйнацію романтичної ідилії за якихось максимум три місяці. (Як для гормону кохання, що взагалі щезає з крові за два тижні, три місяці – вже вік пристойної цивілізації, не кажучи про півроку (ого…), рік (ой!) чи два (аааааааааааа!!!! Мамаааааааааа!!!!!) Тож тут, коли людина – кохана й закохана – виявляла приклад буття реалістом, хай і з оптимістичними наворотами, Марлу накривала паніка. Вона настільки встигла звикнути до всіх цих рожевих шмарків з ліловими стразами, до всіх цих звірянь, зпевнень, зітхань, стогонів та іншої кохацької атрибутики, що відсутність її і розстановка шмоток по своїх місцях, як мінімум, ламала засади архітектоніки її, Марлиного, світу.

Тепер, їдучи на орендованому за 10 баксів ровері у напрямку Дурбар-скверу, вона про це не думала. Думала, власне, про те як би їй не всадитися з ровера, не наїхати на перехожого чи не зіткнутися з велорикшею. Машин, на щастя, сьогодні не було – Катманду страйкував, домагаючись республіки. Демонстрація про, ходила десь поблизу королівського палацу – єдиної споруди, що не вписувалася в архітектурну картину міста своєю бозна-звідки взятою совковістю.

– Брат заводу «Імпульс» у Черкасах, – підтвердила Марла, – точно тобі кажу.

Отже, реверсивний рух каміння «демонстранти-нац. гвардія+поліція» сьогодні відбувався там. А вулицями старого міста поволі сновигали торговці овочами з кошиками на плечах (саме сновигали, а не продавали свої овочі – солідарність трудящих забороняла робити це під час всезагального страйку), флегматично їздили рикші й повагом крокували монахи в пурпурових ризах, перебираючи в руках свої вервечки. Можливо, монахи прямували в бік Мавпячого Храму, що височів на горі, відбиваючи біло-золотими стінами сонячне проміння. Марла із Х'ялмаром, оминувши Дурбар, скерували свої ровери якраз туди.

Дорогою їх нагло спинили двоє мандрівних святих, як їх тут називали. Зодягнені два бородані з надміру веселими очима були в жовті плащі (чи то пак, тканину), білі штани і в'єтнамки (так, дискримінуючи інші частини Азії, називали цей вид взуття у Марлиній країні). Лоби старців було розмальовано червоно-білими фарбами – червоний прямокутник, із трьох боків обрамлений білою каймою, що внизу мала невеличкий відросток, який виводився на перенісся. Марлі цей білий знак не нагадав чомусь тризуб, як мав би нагадати кожному порядному українцеві, схильному до теорії Каниґіна [44], а скинувся скоріше на менору, хоча ні третім зубом, ані додатковими п'ятьма свічами на голові у старців це пахло. А пахло квітами. Відрами і квітами, що їх носили андрівники за собою, не випускаючи нагоди посипати голови богопротивному туристові, заодно намастивши йому чимось липким і червоним лоба, пояснити, що це благословення на «Гуд-лак» [45] і запросити за той гуд-лак непальський грошовий еквівалент у трьом у.о. кожному. Дуже конкретна сума, в разі невиплати (бодай часткової невиплати!) якої «святі» бігтимуть за тобою піввулиці й репетуватимуть, хапаючи за рукави:

– Кожному! Так, кожному, містер! Ми ж вас на гуд-лак поблагословили!

Врешті– решт, боячись, що зараз вони тебе навздогін ще й проклянуть у пакеті своїх послуг, віддаєш їм бабло і тупо дивишся услід, а вони собі радісно віддаляються, побрязкуючи цеберками, повними пообриваних квіткових пелюсток.

– Вони такі святі, як я дівчина… – промимрила Марла.

– М-да, попереджали нас про «гастролерів»… Кажуть, треба відрізняти справжніх від несправжніх. А як?

– Не знаю. Коротше, ми два позірних лохи з тобою, Х'ялмаре.

– Ну та вже пес із ним…

– Просто шкода, що тепер, зустрівши справжніх святих мандрівників, ми їм не повіримо.

– Не сумуй. Зате у нас повні лоби червоного гуд-лаку тепер.

– Ага, точно. Думаєш, його не можна змивати?

Заплачені нахабним самозванцям шість доларів не пропали даремно. Марла одразу ж примусила Х'ялмара фотографувати її пику з усіх ракурсів і при різному освітленні. По центрі червоно-кашкової плямки вона наліпачила ще й індійську блискучу стразу, тож кіч тепер був повним і укомплектованим.

– Прикинь, Х'ятмарс треті очі нам позначили розвідники лохів. Хіба ж це не символічно?

– Що ти маєш на увазі?

– Не знаю поки що не знаю. Просто я й так усе життя всіх дурю і розвожу. Часто ненавмисне. Люди думають, що я добріша, краща і розумніша, ніж є насправді.

– Ну, я так не думаю.

– То йди до дупи виродок.

– Сама йди Я лише хотів сказати, що ти саме такою с як про тебе думають.

– То ти хочеш сказати що всі ті підари, що вважають мене сукою, користанткою і поверховою дурепою праві?!!

Нарешті, здолавши всі брудні потічки й прогниліт містки не надто райдужного, чистого й щасливого замістя Катманду (уявити тільки безцінна архітектура Дурбар-скверу звідси всього за п'ятнадцять хвилин повільної їзди на ровері!) Марла із Х'ялмаром дісталися до підніжжя Мавпячого Храму Довкола тусувалися юрмиська людей – туристів і віруючих, неквапно ходили монахи працювали крамнички свічок і курінь, меткі школярі, вправно орудуючи помірними знаннями англійської мови, так само вправно сватали вам місце для паркування ровера і його охорону

– Ходімо, купимо паличок там. Може, покладемо десь у храмі. – Марла придбала кілька пакуночків курінь, які вона так і не відважиться запалити на очах у місцевих – однаково й вважатимуть дебільною туристкою що позує для каліцької камери свого бойфренда-ідіота. Нехай простять мене психічно хворі.

До самого храму вела незліченна кількість сходинок, що ними підіймалися до святині чи спускалися від неї жінки, чоловіки, діти (чомусь їхня стать, зазвичай, не враховується при переліченні, гм ), кози і мавпи. Власне роботою останніх було систематичне поїдання жертвоприношень. Найкраще виглядали кози, що ґраційно вистрибували на вівтарі й у напівтемряві творили свою справу – білі кози в пурпуровому присмерку напіввідчинених дверей. Мавп Марла бридилася.

– Надто схожі на людей.

На свою біду, вона ще й примудрилася наступити одному мавпеняті на кінцівку, коли те в паніці разом із ще кільканадцятьма своїми братами кинулося їй під ноги. Мама цього очманілого верескуна (йой, як воно зарепетувало!) загрозливо підскочила до Марли і з не менш огидним вереском почала скалиш жовтезні зуби. Марла згадала одне з оповіданнячок Лагірі, де «добрі і розумні мавпочки» ледь не забивають патиками хлопчика до смерті, і роззирнулася в пошуках каменюки. На щастя, це зробити за неї – ватага місцевих юнаків жбурнула чимось важким якраз в епіцентр зграї людиноподібних її з вереском повтікали.

– От тобі й свята тварина – здригнулася Марла Мавпи хоч і не були святими, бути дуже хитрими й підступними Вони дуже чітко знали, кого можна боятися, а на кого можна наллю вати з високої бачки Саме так вони й робили, безсоромно крадeчи їжу зі столика доброзичливих французів, а потім просто над ними жерли поцуплене, кидаючи відходи ледь не на голови жертвам пограбування. Ну як тут не замилуватися?

– Бридота яка. – Марта ніяк не мопа заспокоїтися -Червонодупа бридота.

Червонодупа бридота боялася місцевих жителів, що знали їх як облутених. Тоді ж, як мавпа свиснула в мадам апельсину, на терасу кав'ярні зайшов й працівник – тварюку як вітром здуло. Певно, навіть поперхнулася своїм цитрусом.

– I do it mууууу wааааау [46]! – затягнув хтось за спиною голосом іще гидкішим, ніж у Сща Вішеза. Марла обернулася. До неї (Х'ялмар якраз зайшов до туалету на очищення перед храмом) підійшов юнак-непалець, одягнений в топ вид футболки, ЯКУ відважуються носити лише жлоби і власники нев'їбенних біцепсів і тріцепсів – футболку з ОБРІЗАНИМИ РУКАВАМИ. «Це майже так само гидко як спочка на чоловічому ти і» – подумала Марла, але вголос приязно посміхнулася незнайомцеві. Він почав задавати купу своїх стандартних питань:

1) Як тобі тут?

2) Як тобі гам? (а, перед ним: звідки ти?)

3) На скільки nи тут?

4) Як тут розважаєшся?

5) Де твій хлопець?

6) Може, хочете… той-во… ну, в мене дуже кльова вона… ну, в Амстердам навіть возив – всі припухали… ТРАВИ В МЕНР НЕ КУПИТЕ?!!

7) Як це – не купите?…

Відчепитися від таких затятих фанатів своєї справи, як правило, нелегко. Особливо, якщо ви – людина чемна. Але якшо ти хам, все набагато легше.

– Всьо, чувак, да нових встрєчь! – Марла сіпнула Х'ялмара геть від люб'язного катмандянця. – Не доведи, канєшно. Господи… – то вона про нові встрєчі. Штришок так і залишився там стояти зі своєю посмішкою, біцепсами і травою.

Марла з Х'ялмаром нарешті підійшли до храму. Кругом майоріли гірлянди різнобарвних молитовних прапорців. Молитва на кожному. На кожному – образ Будди, мальований згідно зі строгими геометричними канонами. і так – із кожним святим Білі прапорці – за померлих. Але тут переважали кольорові. П'ять кольорів – синій, зелений, червоний, жовтий, білий. П'ять елементів – вода, дерево, вогонь, земля й залізо. П'ять медитацій Будди. П'ять мудростей. П'ять напрямків (п'ять, а не чотири). П'ять ментальних атрибутів емоцій. П'ятірка переваги. Тут, у Мавпячому Храмі, переважало життя, хоч і носило в собі смерть, і розчинялося, своєю чергою, у Всеосяжній Пустоті.

Тільки Марла зараз про це все не думала.

– Дивно, – казав їй Х'ялмар, – тут так багато людей, а відчуття святості місця не затерто.

– Угу, – погодилася Марла.

Вона дивилася прямісінько у велетенські очі під блакитними бровами, намальовані там, де починалася золочена баня храму. – Цікаво, чи можна називати такни дах банею…

Над храмовими очима висіла фіраночка: зелений, жовтий, червоний кольори. Тоненька смужка синього ламала кайф доморощених растаманів – певно, в буддизмі ті кольори мали інше значення. Марла в буддизмі була дуб-дубом, все життя стібала жителів Західної України, що ні сіло ні впало вдарялися у східні практики, з грудьми на амбразурі захищала психоаналіз як продукт, придатний для європейського травлення, і ось, десь лише зовсім недавно, ЗБАГНУЛА.

– Суть усіх вчень одна… Якщо глибше копнути. – Вже вкотре повторила вона. Марла всім серцем вірила буддистам, вони були найменш агресивні й найбільш демократичні з усіх релігійників.

– Буддизм допускає, щоб людина мала дві релігії – була буддистом і християнином. А от християнство – ні…

– Ага. Слабо сказано. Піп у моєму містечку сказав одному вчителю поспалювати свою колекцію творів Реріхів укупі з Бгагават-Гітою, «бо то є диявольське!» – Марла з неприємністю скривилася. – Нічогісінько не петраю в буддизмі, але відчуваю його глибину й всепроникність…

– Угу. – Х'ялмар однаково ні у що не вірив. Але все на світі поважав.

Молоденький монах, перехилившись через перила, дивився просто в очі майбутньому просвітленню. Або просто в намальовані очі. Або просто на людей, що шастали під його балкончиком, крутячи велетенські бронзові молитовні котушки з мантрою «Ом мані падме хум». Люди промовляли цю мантру вголос, ходили належну кількість разів за годинниковою стрілкою по периметру Мавпячого Храму, крутили чи торкали пальцями кожну важку котушку, вірячи, що молитва, викарбувала в бронзі, під час того крутіння долинає до бога, а монах усе дивився. Може, йому просто було нудно. Вервечки з молитовними прапорцями майоріли за його спиною, як мотузки від натягнутих вітрил. Храм узагалі скидався на радісний великий корабель-ярмарок, що везе всіх цих людей у якийсь невідомий, але щасливий край.

Марла із Х'ялмаром фотографували монаха, вервечки, котушки, дітлахів, що шаленіли від радості й самі просили їх зняти. Ходили довкола, торкалися велетенського Грошового Жезлу й загадували бажання. Марла загадувала егоїстичні бажаннячка типу контракту для «Пухнастих Насть», Нобелівської премії чи, на крайняк, премії MTV Music Awards, а Х'ялмар, напевно, щось благородне й достойне. Як завжди, предмет екзотики складали скоріше вони для оточуючих, ніж оточуючі для них.

– Я вже звикла. Це компенсація за всі сафарі-тури й організовані екскурсії «до справжнього життя аборигенів». Ми віддуваємося за всіх.

Вхід до одного з храмів (а їх тут було декілька; центральний – білосніжний велетень, шо виглядав зачиненим, як ступа [47]), в яких юрмилися люди та довколишні малюки, охоронявся юродивим служкою, якогось дива вбраним ледь не в поліцейську форму. Служка оберігав храм і його жертводавців від захланного клацання туристичних камер. (Клацання туристичних їбал допускалося). Довкола нього юрмилася сила-силенна голубів, час від часу скоювали набіги мавпи. Служка щось кричав подекуди страшним голосом, люди заходили й виходили зі свічечками, нагиналися й розгиналися, носили свої куріння, боги приймали чи не приймали їх, давали своє мовчазне благословення.

Марла із Х'ялмаром ще трохи повтикали-помедитували перед храмом, а потім потиху рушили назад до своїх роверів.