Фройд би плакав

Расk and get dressed before your father hears us [90]

І Марла просто втікала. «Втікала, втікала, втекла!» – вистукувало в її голові. Втікала, попри всю свою хаотичність, дуже навіть обдумано: викликала таксі по телефону, повідомила пункт призначення (Бориспіль [91]), поцікавилася ціною проїзду (60 гривень) і навіть поспівала мантру («Хуяк-хуяк, мені на літа-а-ак»), перевіряючи час на квитку до Амстердама-Сингапура-Джакарти (18.48). Всередині їй усе пекло, двоїлося і троїлося – вона зіскакувала з системи. Звільнялася від мрії. Все. Відчинила двері, важко їх рвонула на себе, а потім тихо замикала на ключ, що його викине потім в Індійський океан на перенаселеному острові Ява чи в Тихий на перетурищеному острові Балі. Вона спершу закинула до наплічника, а потім висипала назад гору компакт-дисків, журналів та іншого медіа-брухту з її зображенням та відтворенням голосу. Вона знову не матиме нічого, крім вірного Х'ялмара, жовтих в'єтнамок і старенького мопедика. Збігаючи сходами вниз, Марла раптом витіснила з голови свій destination point [92]. Вона вже подумки приземлялася в коханому Берліні, брала гаксівку до Еріх Вайнерт Штрасе за 27 євро (це ж туди й назад із Джокджі в Джакарту злітати!), натискала код збоку велетенських, напівказ-кових зелених дверей під'їзду, вибігала сходами на третій поверх, пожбуривши геть наплічника, і, ні секунди не вагаючись, дзвонила у Х'ялмарові й Аскові двері. Відтак лигала своє шалене серце й, завмерши, чекала кроків за дверима. Кроків не було. Марла все чекала і чекала, час собі по-берлінському пофігістично спливав. Кроків не було і близько. Марла сходила за наплічником, підклала його під дулу і тепер чекала сидячи. Потім прийшла і ніч. Марлу хтось торкнув за плече і щось доволі злостиво проговорив німецькою. Сонна Марла збагнула, що їй настирливо рекомендують забратися з порядного під'їзду. Вона щось пробувала пояснити англійською, але нікого то не шкребло, їй просто дали копняка під дулу і вона просто побрела собі геть, у напрямку до Алєксандер Плятц, звідки чомусь хотілося поїхати до Кройцберґа поїсти турецького їдла. У спину дівчинці з наплічником сумними-пресумними очима з балкону дивився красивий світловолосий юнак Х'ялмар…

– Ва сколька самальот ваш, дєвушка? – ввірвався звідкілясь стандартизований дискурс таксиста.

– Га? Літак? А, майже в сім. Там іще на реєстрацію і вся фігня. За вікнами авта миготіли травневі сіро-зелені, доволі сонячні і тому не бридкі київські пейзажі. Таксівка їхала якимось дивним шляхом – через Інтернаціональну площу, а це ж за два кроки до будинку Анджея.

– Зупиніть, будь ласка, тут!

– Га? – таксист подумав, що Марла хоче купити цигарок.

– Ось ваші 60 гривень. Зупиніть мені тут! – Марла аж сама зраділа власній пиздуватості. Яка різниця, зрештою, куди втікати від омріяних патернів свободовбивства – на Ніагару чи на Нивки? Можна бовтати ногами в ненормальній підводній течії Індійського океану й підійматися на Анапурну з надією померти героїчно по дорозі, як помирають 50% її альпіністів, а можна просто дивитися хороше кіно, їсти куплені за 26 грн за 1 кг креветки, запиваючи їх сухим білим вином і закурюючи перфектними шишечками, закрученими до спожитку перфектним хлопцем на ім'я Анджей. Марлі не було різниці, і тому будь-який вибір був для неї єдино правильним. Особливо правильним він був, зважаючи на те, що навряд чи Марла намагалася кудись зійти зі своїх омріяних патернів. Свободовбивство версус вбивство Мрії, з якої, власне, все і починалося, відкинувши геть будь-яке інше лайно…

– Привіт! – Марла поцілувала здивованого Анджея. Я привезла тобі дві твої книжки. Тепер у нас буде спільна бібліотека. Я поживу у тебе якийсь час. Добре, правда? – Марла навіть не розвелася на подобу риторичного питання. З Анджеєм цього не вимагалося.

– Заходь, старенька, єсно… Диви – тут ти, і там ти, ги-ги, – процитував він старий наркоманський анекдот, тицяючи пальцем в екран телевізора.

– Ти що, збоченцю, телевізор купив?! – не повірила очам Марла.

– Ато! Пику твою обсервую еврі дей тепер зате…

– Ну, тепер будеш її в 30 созєрцать, поки не повилазять ясні очі… Жерти є що?

І вони таки пішли до старосвітської крамниці за креветками і білим сухим. Довго потім розмовляли, позвішувавшись головами донизу з невисокої канапи, ноги на стіні. Відтак пішли чистити зуби на брудершафт (Марла вже колись давно запопадливо поселила в Анджеєвій ванній свою зубну щітку), дослухали весь МШЕ, що залишався, і, врешті-решт, повкладалися спати.

Серед ночі (десь між другою і четвертою) Марла раптом прокинулася і конвульсивно підірвалася на ліжку. А потім, неосмислено вдивляючись широко відкритими очима в глуху темряву кімнати, гаряче зашепотіла, звертаючись чи то до сплячого святого Анджея, чи до несплячого десь на іншому кінці міста, понервованого її розшуками, вбивче коханого Іллі, чи до завжди світлого і рідного скандинавського білявчика Х'ялмара, захованого в такій далекій тепер Південній півкулі:

– А зараз, любий, ми просто ляжемо спати… Заплетемося один довкола одного, як завжди… А завтра ми вже не будемо вставати по черзі. Нам не треба буде замовляти сніданок на різні години. Не треба буде писати листи різним людям. Не треба буде перевзувати з ніг на ноги в'єтнамки, щоби піти в туалет. Не треба буде думати про твоїх жінок, а моїх чоловіків і жінок. Не треба буде зважати на різницю національностей у паспортах. Ми просто поскидаємо всі метрики докупи на якій-небудь площі і підпалимо їх на курчу мать. Навіщо нам усе це? Завтра ж бо ми прокинемося іншою, хоча й тією ж самою, істотою. Тільки вже Єдиною. Кращою. Досконалішою. Повнішою і просто андрогінною. Завтра ми прокинемося Мар-о-Маром.