Фройд би плакав

3. Сніданок над Андамановим морем.

– Бачиш, Марло, над Тибетом сходить сонце? – показував Х'ялмар на слабкі просвітки в ілюмінаторі.

– Гм, як символічно й гарно… – сонно тулилася до коханого Марла, – а це точно Тибет?

– Думаю, точно… Зараз треба карту глянути. – Х'ялмар заходився перемикати канали борт-передавача літака Сінгапурських авіаліній, аж поки на моніторчику не з'явилося рухоме зображення літачка на фізичній карті місцевості.

– Упс, це не сонце було, а місяць, – засміявся Х'ялмар, ще раз глипнувши у віконце.

– Ну, знову ж символічно – летимо ж бо ми до мусульманської країни. М-да, там уже не помастурбуєш подрузі в салоні літака.

– І міньєтом друга не розважиш, – підтримав Х'ялмар, – і не спитає тебе стюард, коректно відвертаючи погляд від живої ковдри у тебе на колінах: «Може, вам іще один гамбургер, сер?»

Марла сміялася, їй було добре, цікаво і страшнувато. З низького старту вона вирушала на довгий (як сподівалася) забіг принципово нового життя. В іншій півкулі, з іншими людьми, з одним чоловіком. Життя, що починалося з перфектного азійського сніданку, поданого найгарнішою на світі стюардесою в небі над Андамановим морем, щонайменше обіцяло бути несхожим на все, що відбувалося доти.

– Жодних тобі більше гетто – паризьких чи київських, жодних ненависних запонтованих пик псевдо-шоу-бізнесу, жодних істеричних мальчиків і закомплексованих дєвочок… Все.

– Все?

– Все. Хоча хто зна напевно…