Фройд би плакав

Бутан – це трохи лівіше Пропану

Так любив жартувати Марлин тато, зриваючи щоразу відпущену дозу родинних аплодисментів за столом.

Переліт до Паро з Катманду тривав якось зовсім недовго. В салоні літака компанії «Опік Аігііпез» сиділи здебільшого бутанці, що, не знати чого, везли з собою величезні рожеві ковдри й матраци в багажі. Стюардеси роздавали пиво з християнською назвою «Suint Miguel» і крекери. Путівник синхронно з командиром літака сповіщав про те, що скоро вони пролітатимуть над Піком Жаху (цікаво, над яким із них), а потім з'явиться чорна піраміда Джомолунгми. Марла, яка завбачливо зайняла місце з лівого боку літака, тримала носа й камеру напоготові.

– Ну от, – розчулено цмульнула пиво вона, – і де б я подумала у своїй задрипаній середній школі на уроці географії, що колись бачитиму Джомолунгму з вікна літака, що приземляється в Бутані? Тоді я взагалі би подумала, що Бутан – це Африка… Або щось сусіднє з Афганістаном.

Марла промовчала, що, взагалі-то, вона ще досить донедавна навіть не задавала собі питання про існування країни Бутан. Втім, цей гріх був не лише її гріхом. Скільки її співвітчизників у віці від 20 до 45 років могли б одразу з упевненістю сказати, що Бутан лежить на північ від Індії чи бодай на схід від Непалу? Зрештою, такому інкогніто цієї маленької країни, окрім стандартної людської неграмотності, прислужився ще й її закритий статус. Туристів до країни почали пускати лише в 1974 році, після нації теперішнього короля. Туристи мусили платити по 130 баксів за день (не слабе бабло, як на ті пелехаті часи). На туристів була квота – 200 голів на рік. Туристи мусили кучкуватися групками по шість осіб. Туристи були здебільшого американцями. Вони були достатньо жирними й заможними, щоб наймати собі носіїв по горах. Але це було не тут. Це на Евересті купка американських мільйонерів позбавила життя місцевих провідників лізавши їм на ґоргоші й вимагаючи негайної доставки амеріанського целюліту на світову вершину.

Згодом квоту збили, туризм частково приватизували, мандрівники вже могли, крім заданих маршрутів у горах та кількох монастирів у найбільших містах, вибирати й інші опції. Втім завжди з гідом. І завжди за гроші. 200 американських долларів день. Випивка не входить у вартість проживання.

– Інакше вони б не знали, куди здихатися натовпів фінів; що напихалися би в Бутан за шаровим бухлом, – зробив висновок Х'ялмар.

– М-да, все-таки двісті доларів за день перебування країні – сума не для кожного реальна… – В такий спосіб Марла висловлювала вдячність за свою шару. Бутан організація не башляла – там не треба було рятувати безправний народ. Добрий король сам про все подбав. Принаймні, подбав про те, щоби все в його країні виглядало чикі-пікі.

– Прикинь, Мар, в Бутані інтернет і телебачення з'явилися тільки в 99-му році.

– Ого. Щаслива була країна, – зітхає Марла.

Тимчасом літак таки наближається до Джомолунгми, і всі охочі втискаються писками в ілюмінатори. Марла спершу точно не знає, котра саме з гір – Джомолунгма, тому фільмує все підряд. Фільмує крило літака з жовто-помаранчевим драконом (Друк – непальською «дракон»), а під ним – хмари й сивий дим понад семитисячниками. Нарешті, бачить трикутну вершину Евересту й розуміє, що її ні з чим не сплутати Марла плаче й заїдає солоні сльози щастя солоними крекерами. Вона плаче, відвертаючись до ілюмінатора, щоб Х'ялмар не бачив тих сліз. Плаче за зрадженими мріями своїх колишніх однокласників, що так і не змогли продовжувати віру в диво й поперетворювали свої життя на звичайний побутовий кисляк. Плаче за всіма юними душами дівчат, що хутенько позапихали свій потяг до Свободи якомога глибше, а потім позатикали ті дірки брудним і несмаковитим шматтям Добробуту Марла плаче і стає чистішою. Вона дякує Богові й не вірить рецепторам Питає знову: «Чому я, Господи? За що мені таке?…» Марла вже вкотре в житті ставить для себе відмітку Абсолютного Щастя. А воно ж, за природою своєю, не може тривати довше, ніж мить. Питання в тому, скільки разів за життя ця мить спроможна повторитися.

Марла розтерла сльози по обличчю.

Літак незабаром заходив на посадку. Тепер вже добре було видно лісисті схили Гімалаїв – висота значно зменшилася. Подекуди поміж дерев яскраво виділялися сині чотирикутники.

– Либонь, намети, – здивувалася Марла, – і не зимно ж туристам трекінгом займатися о цій порі.

Х'ялмар знизав плечима. Попросили застібнути ремені безпеки, посадка за 10 хвилин.

– Тут дуже схоже на Карпати. – констатувала Марла – Може, то й Карпатську Україну відокремити від хохлів, а потім брати по 200 баків з туриста? Ги-ги…

– Ага, і ти станеш диктатором.

– Королем

– Королевою. Марла Перша, Королева Івано-Франківська і Всієї Соборної Галичини.

– Ги-ги, ну ти й дурний, Х'ялмаре.

Любих пасажирів привітали з прибуттям до Паро й подякували за політ із авіакомпанією «Друк» (єдиною в Бутані, причому користування її послугами є однією з умов отримання бутанської візи).

– Ух ти, оце аеропорт!!! – Х'ялмар витріщився на розцяцькований до неможливого палац, просто таки Храм Літальних Апаратів.

– Такий реальний фейрі-тейл [53]! – кричала Марла.

Процедура отримання віз в аеропорту не зайняла багато часу, Марлиним українським паспортом чудувалися не довше звичайного. По той бік дверей на них уже чекав гід. Втім, судячи з його постійного підкресленого звертання «пане Х'ялмар», чекали тут лише його, Марлиним же самопочуттям ніхто не поцікавився навіть для годиться.

– Такіє вот традіции… – зітхнула Марла і попленталася слідом за всіма до мікроавтобусика.

– Пане Х'ялмар, ви можете питати в нас усе, що захочете… Все входить у тур.

На гідові й водієві були надягнуті гібриди платтячка благородної дєвіци й національне чоловіче вбрання – ґо. Як з'ясува лося потім, згідно з законами королівства, його підданим належало ходити в національному одязі до шостої години вечора, а під час відвідин офіційних місць вони мусили пов'язуватися широкими білими пов'язками через плече.

– Схоже на лєнточьку «Міс Світу», – зацінила Марла, – або на сватальні рушники. Краса, одним словом. Страшна сила.

На ногах чоловіки носили підколінки (найчастіше картаті, що вкупі зі спідницею від го робило їх схожими на шотландців), а взуття не мало значення (що робило їх схожими на американців). Водій, наприклад, чудово почувався в темно-червоному ґо з білими манжетами і червоних «вирви-око» кросівках «найк», схожих на тюбики зубної пасти. Втім, це таки куди стильніше за американів. Азія взагалі всіх у результаті виграє.

Так думала собі Марла, роздивляючись світ по цей бік віконної шибки авто і по той. Напередодні вона в пориві благородних почуттів пообіцяла Х'ялмару стати вегетаріанкою за образом і подобою його, про що тепер із тихим сумом жалкувала.

– Дивися, архітектура в них – просто ніби схрестили Баварію з Японією! – обернувся до неї Х'ялмар.

Марла мовчки погодилася. їй це чимось нагадувало Гуцульщину, якби її не попсили й не паплюжили, а просто б дали жити. Самі люди дали б собі жити. Але що може бути складніше від цього?

На стіні одного з поцяцькованих казкових будиночків радісно виділявся малюнок із членом і яйцями, перев'язаними яскравими стрічечками, що тріпотіли на вітрі. Марлу це потішило, а Х'ялмар побачити не встиг.

– Це від заздрісного ока, – пояснив ґід. – Коли людина йде дорогою й бачить, що гарний будинок стоїть, хто її зна, що в голову прийде… Атак бачить – там фалос. Дивитися на нього нібито не зовсім чемно, тож вона відводить очі… А ще це знак плодючості

– О, нарешті якісь здоровіші асоціації, – з полегшенням зітхнула Марла, яка ніяк не могла второпати, з якого це дива нечемно дивитися на фалос. Та ще й на такий гарний – у стрічечках весь, як сільська відданиця.

Король Бутану Джігм Сінджі Вангчук [54] (а то й Ванчук, що ще раз свідчить про азійське походження гуцулів) також не цурався теми фалоса. Був одружений одразу з чотирма рідними сестрами – Аші Дорджі Вангмо, Аші Тшершґ Пем, Аші Тшерінґ Янґдон та Аші Санґай Чоедон. І дітей наклепав, за свідченнями злих язиків, не менше сорока

– Та лише десятеро з них є визнаними принцами і принцесами. Коронними типу. Але Коронний номер один – Дашо Джігме Кесар Нам… Намг…

– Намґял Ванчук! – нарешті допомагає Х'ялмарові гід Х'ялмар червоніє й закриває путівник.

– Ого. Принц. Це той пацан, що його портрет ми бачили в аеропорту? – Марла згадує знимку чорнявого красунчика

– Ні, то портрет короля в молодості, – розчаровує її ґід.

– А-а-а… – зітхає Марла, – тепер йому під п'ятдесятку.

– І під п'ятдесятку дітей! – гигоче Х'ялмар – Цікаво, чи він їх хоч бачив колись усіх разом…

– Думаю, помер би від нападу серцевого

– Або від щастя, що так круто нафакався… – (Х'ялмар говорить це французькою, щоби не образити бува чийого патріотизму).

– Народ любить свого короля? – питає голосно Марла, проводжаючи очима велетенський жовтий плакат «Lohg Lave to Our Beloved King [55]». (Така замануха для іноземців, думає вона, хоча не відчуває жодної неприязні до казкового короля казкової країни).

Гід посміхається і киває головою, щоби потім таки розповісти Х'ялмаровї про складнощі, що їх мають колишні refugees [56] із поверненням на рідну землю: «Коли вони покинули Бутан, їхні землі були розподілені між іншими. Тепер вони не можуть отримати їх назад – ніхто не віддає, користуються як своєю…» Причини втечі цих людей із Бутану Х'ялмар так і не випитав у гіда. Місцеві взагалі тут здавалися вкрай обережними з висловлюваннями суб'єктивних думок.

Індусів пускали до країни безвізово і безкоштовно. Тільки їх. Це дуже Марлу дивувало. Повсякчас на дорогах зустрічалися жінки с в сарі, що дробили кайлами каміння і носили важелезний шутір.»§ Чоловіки у плетених шапках, темношкірі й круглоокі (таких ніколи не сплутаєш із місцевими) чомусь робили легшу роботу, та о. ще й оплачували їх вище, ніж жінок.

– Люди з Індії приїздять сюди на чорну роботу? – спитала Марла.

– Так. В основному, будують дороги.

Тепер Марлі стало зрозуміло, що те, що вона з літака прийняла за сині туристичні намети, було насправді дахами брезентових робітничих бараків.

Цей день планувалося провести в Паро. Обід (радість Х'ялмара – ема датсe [57]? Національна страва!! Гостріше не придумаєш!!!) і печаль Марли (де моє м'ясо тепер?…) + місцеве пиво, в принципі, дали непоганий результат.

– Ну що? – піднявся з-за столу гід, що підозріло пив один чайок, – саме час подивитися на Дзон [58] і сходити до Національного Музею.

Він саме так і говорив, даючи речам і явищам їх повні назви. Це так, як хохлушки, що їх примушують говорити за касою українською, замість сказати бідним студентам: «Морозиво-ріжок у нас без сиропів», видають на-гора таке: «Морозиво «Ріжок» за 99 копійок ніколи не буває з полуницею, шоколадом чи карамеллю!»

Марла скривилася на згадку про свої депресивні перші курси, гуртожиток, закреслювання прожитих днів у календарі і сто гривень на місяць.

– Бррр… – Зате ж які були амбіції.

– Що, Марло?

Та так, згадалося… Не зважай. Пішли?

Вони позводилися з-за столу й пішли. Раптом почулися звуки погоні. Марла обернулася на той приглушений галас і тут же помітила, що легка шерстяна накривачка на стілець прилипла їй до дупи й так і волочилася, як опущений хвіст павича.

– Ой, соррі, – Марла зробила спробу почервоніти, – я не думала нічого красти.

Власниця ресторації з розумінням посміхається і забирає кольорову шматку з Марлиного задка.

– Ґаздівська у мене срака, нє? – питає Марла українською, і Х'ялмар не розуміє, що вона питає.

– Дзон, куди ми йдемо, називається Рінчен Пун Дзон, – провадить свої теревені гід.

– Йолка-палка, в мене баняк, як салом помащений, – кривиться Марла щодо насущного, – пошвидше би в мийку.

…що в перекладі значить «фортеця на самоцвітних стегнах»…

– Самоцвітні стегна! Круто, нє? – Марла знову сторожко оглядає свій задок. – Нє, діамантів не поначіплялося, шкода.

– Пароський Дзон – найміцніша бутанська фортеця, що колись слугувала потужним захистом від тибетських завойовників…

– Ух ти! – Марла побачила черговий член на воротах. Гід підскочив, але, на прохання Х'ялмара, продовжив свою розвідку:

– Цей дзон є одним із найяскравіших прикладів бутанської архітектури, там сьогодні живе 200 монахів і функціонують урядові установи…

Нарешті Марлиним очам відкрилася могутня фортеця. Колись вона таки здавалася неприступною – з трьох боків урвище, товстелезні стіни.

– Та ладно, урвище! Стоїть собі на горбику, та й добре… – Марла сперечалася зі своїми ж перебільшено романтичними описами довкілля.

Двір з адміністративними будівлями, що стовбичили в самому центрі фортеці, несправедливо (на Марлину думку) відрізнявся шістьма метрами висоти від монастирського двору. Втім, на самій верхівці утсе, центральної вежі, було розміщено два невеличких храми, а трохи на схід від неї збудовано посвяту Чучижею, 11-го-ловій маніфестації Ченресіга [59].

– Ну от, всі 11 голів болять від чужих проблем, – зітхнула співчутливо Марла. – Великі все-таки чуваки бодгісатви. Так полюбити людей, щоб аж відмовитися стати буддами. Дивитися на них, жаліти їх, хотіти полегшити страждання отих гівнюків внизу, що тільки і мріють про власну користь – тьолок, хавку і сателітарну антену А ти зітхаєш і любиш їх, бо ти божественний і тобі їх жалко, уродів. А потім ще й уб'ють тебе, як нашого Джей Сі [60]…

– Угу, – Х'ялмар кивнув.

До самого монастиря треба було спуститися сходами на

нижній рівень.

– В Дзоні Паро знімали кіно «Маленький Будда», – гід наївно намагався зацікавити безголову Марлу, – бачили цей фільм?

– Ага, звичайно, – зворушено спизділа Марла, – дуже гарний фільм.

Х'ялмар, звісно ж, бачив цей фільм, як і сотні інших, про існування яких Марла не мала й ніжно-зеленого поняття. Зрештою, її це особливо не переймало.

– Ненавиджу кінематограф.

Хоча насправді любила. Але прикидалася антимейнстримовою і ховала свою любов, як могла.

Тим часом дзон і справді був шедевром. Зсередини геть усе було вкрито дивовижними розписами, котрі в будь-якому іншому місці виглядали би просто суперкічово, а тут були цілком необхідними і вчасними, як аорта для серця. Все, починаючи з темних віконних рам, поцяцькованих яскравою сумішшю рослинних і геометричних орнаментів, і закінчуючи хитромудро виконаними мандалами [61] на стінах молитовної зали самого монастиря, вбирало в себе очі й примушувало дух тремтіти, як ставкову воду за сильнішого, ніж зазвичай, вітру.

Окрім мандал, що в Бутані відрізнялися якоюсь особливою містичною інтерпретацією, по стінах дзона, як і по стінах готеликів, магазинів, ресторанчиків чи житлових будинків красувалася сила-силенна інших знаків. Безконечні вузли, що позначали вічність, квіти лотоса як символи очищення розуму, тіла і розмов («О, – подумала тут Марла, – то мені якраз. Я стільки брешу, що доведеться завести собі лотосну плантацію в голові!»), золоті колеса хорло – коштовна циклічнсть буддійського вчення, золоті риби сернґа, що, на відміну від християнських, повертали голови в один бік, спинаючись собі на хвости, мали допомогти всім живим істотам не потонути в океані страждань і пройти свій шлях без страху… А ще були вази скарбів, коштовні парасольки та інші предмети, що їх Марла не запам'ятала, бо навіть англійською не вдуплила, що воно таке.

– Перед входом до храму ми зазвичай скидаємо взуття, – нагадав гід давно вже знану істину. Марла, кряхтячи, заходилася розшнуровувати свої височезні псевдоармійські зелені черевики.

– Тепер я розумію, чому наш водій носить ті свої червоні кросівки «найк», схожі на зубні щітки… В них немає шнурівок.

Дурнуваті Марлині зауваження зовсім не перешкоджали її благоговінню перед будь-якою незвичною річчю. Наприклад, їй видавалися цілком неземними звуки пісні, що долинала, здається, із кунре, монастирської трапезної.

– Там вчаться співати, – доклав молоденький монах, що бозна-звідки взявся посеред них.

– Ага.. – протягнула Марла і ще ширше витріщила очі.

Ступати босими ногами прохолодною підлогою було незвично й таємниче. Холод долівки м'яко проникав до ступнів крізь тонку бавовну Марлиних шкарпеток, змушував її ноги міняти місцеположення, кружляти храмом. Гід усе щось розповідав і розповідав, а Марла просто собі зависала то перед образом Зеленої Тари [62], то перед образом Білої, вдивляючись у їхні примружені, чи то пак, просто азійські, очі Біла Тара мала собі в лобі ще й третє око, що дивилося вздовж обличчя, а не впоперек, як два перших. Всього у Білої Тари було семеро очей – троє на обличчі й по одному на кожній долоні і ступні Марла здригнулася. Щойно в неї теж було відчуття, ніби вона бачить ступнями підлогу. Правда, крізь шкарпетки…

Марла спробувала було навіть відтворити їхні нелюдські жести руками, втім, гід, що тихо підійшов до неї ззаду, все зіпсував.

– Біла і Зелена Тари традиційно вважаються двома дружинами тибетського короля Сонґстена Ґампо. Зелена – його непальська жінка, а Біла – китайська

– Ага, у Білої вужчі очі… – вельми мудро підмітила Марла. Гід зробив губами жест «наша ввічлива посмішка». Він взагалі був не особливо говіркий чи емоційний. Говорив лише по справі, як робот-путівник, будь-яку неофіційну інформацію чи жарт доводилося витягати з його вуст кліщами.

– Ну й добре, – пошепки казала Марла Х'ялмару, – а ти хотів би, щоб він скакав довкола нас і репетував: «Лук! Лук, май френд!!! Лук, ітс б'ютіфул, лук!!!»

– М-да, не хотів би…

– То й не жужи.

Нафотографувавши до одуріння орнаментів і фресок Дзону Паро, трійця нарешті вийшла за ворота фортеці. Зайшли на ненависну Марлі екскурсію до Національного Музею, де вона тинялася й позіхала, мріючи чи то про наступний прийом їдла, чи то про тепле ліжечко й жбурляння якнайдалі важелезних черевиків. Втім, єдина річ у музеї видалася їй корисною – геометричні креслення буддійських святих. Точніше, схеми їхніх канонічних зображень.

– Для кожного божества своє мірило… – Марла мимоволі згадала, як колись в дитинстві вчителька її коханої художки Наталя Петрівна вчила нестулепних дітваків вимірювати олівцями у витягнутих руках пропорції глечиків. Одне око треба було закрити, нігтем на олівці заміряти висоту шийки й товщину денця Зі святими все було складніше. Така сила трикутничків і еліпсів наводила на Марлу сум і спогад про зовсім некохану вчительку геометрії Юлію Марківну.

– От блін, дитячі травми, – зітхнула Марла і відійшла від креслення майбутнього образу Шабдрунга Рінпоша [63] з майбутньою коштовністю в руці і з майбутньою химерною шапкою на бородатій голові.

– О, Марло, я тут знайшов дещо про те, чим ти цікавишся! – покликав Х'ялмар.

– Незаймані хлопчики?

– Нє, швидше навпаки. Пам'ятаєш члени на стінах і під стелями?

– Ато!

– Це все не просто так, як грушки чи бурячок під вікнами нафляцкати.

– Це ти стібеш українське народне творчєство, гад?

– Ну ні, Марло. Овочева тема є у всіх.

– Зате Україна – експортер буряків у світ номер один. Все, кажись ми більше ніде не перші. Я не кажу про списані літаки, що їбошать об землю кожен місяць. Я про хороше і вічне. Як от буряки.

Х'ялмар тихо і ввічливо (бо ж він у Національному Музеї!) сміється й вирушає далі хитрозбудованим коридором вежі на наступний поверх. Сходів між поверхами нема, зате долівка збудована під кутом, щоб долати різниці висоти. На ходу Х'ялмар пробує розповісти своїй подрузі історію Божественного Божевільного [64] – одного з найулюбленіших бутанських святих

– Чувак казав, що його медитаційна практика – дівчата і вино…

– Ага, іn vіnо vеrіtas [65]! – ідіотсько, як завжди, вставляє Марла одну з небагатьох фраз, запам'ятованих із російської поезії. – Це Блок. Про п'яніц із ґлазамі кроліков.

– Га? – Х'ялмар не знає і того мінімуму, причетного до вєлікого й могучого Russian язика, тому мрійливо продовжує далі:

– Про його статеві здібності й розмір дітородних органів люди складали легенди…

– Думаєш, на кожному фасаді його хуй в натуральну величину?

– Нє, думаю, їх сором'язливо там применшують. Ги-ги.

– Ги-ги, – погодилася Марла. – То він був кимось на зразок Діогена?

– Ну, частково…

– Ух ти! Треба десь спробувати висратися на очах у пуританської громади, скажімо, міста Львова, а потім написати щось у розділі «Девіантна поведінка як засіб виховання мас».

– Марло, це буде плагіатом.

– Ага, але ніхто не знатиме, що я то свиснула не в Діогена, а в Лами Друкпи Кунлі – і в цьому фішка. Я вже, до речі, колись пропонувала тим добропорядним громадянам помастурбувати на презентації «Четверга», але, окрім Окрю Іржона, Лешкілєва і Лешкєліва ґьорл-френдки, всі забоялися…

– І що – ти не мастурбувала?

– Нє, пішли вони в сраку. Треба берегти останню барикаду українського моралізаторства… Вони ж бо там як кактуси в акваріумі.

– Кактуси живуть у кактусаріях.

– Або в пустелях. А ті живуть в акваріумі порожньому, поки без води. І не підозрюють, що то скляне пуделко, де їм тепло і сухо, насправді призначене для мокрої і свіжої Н2О, що одною дня накриє їх і вб'є.

– Моралізаторство – останнє виправдання негідників.

– Ага, так мій друг Анджей казав. Тільки не треба про це повідомляти моралізаторів, вони ж бо й так такі нещасні у тій своїй однобокості… їх у житті тішить тільки те, що вони «знають, як все має бути».

– Ну то й навіщо нам перейматися їх долею?

– Я знаю? Певно, кожному суспільству час від часу потрібен свій Божественний Божевільний, що може дозволити собі геть усе, щоби своєю волею звільнити інших.

– У Лами було на це право… Він відрізнявся винятково бездоганним кармічним бекґраундом. Тому й міг усе це витворяти.

Знаєш, насправді кожен з нас дуже добре відчуває, що там у нього на кармічному бекграунді нашарувалося… Одним слід, відповідно, вчити дітей доброму й вічному, а другим – показувати, що добре й вічне не може існувати без своїх темних аспектів, інакше би здохло від своєї неповноцінності. Одним слід нав'язувати людям ритуали людського суспільства, а другим – показувати тим зацофаним людям альтернативні життєві шляхи, щоби хтось із них – зовсім малий відсоток – зміг колись розцофатися.

– Слухай, реально дуже схоже на те, що витворяв Лама Друк-па! – в стриманого Х'ялмара навіть з'явилося щось, подібне до емоції. – Одного разу, коли він дістав благословення – якийсь талісман, що належно було повісити на шию – Божественний Божевільний намотав його собі на член, сказавши, що це принесе йому успіх з іще більшою кількістю жінок.

– Круто.

Х'ялмар продовжував:

– Через свою скандальну поведінку й сексуальний гротеск він таки добивався звільнення людей, провокуючи їх позбутися непотрібних упереджень…

– І, що найдивніше – це йому вдавалося! – сміялася Марла, – і то ще коли! В Європі в той час влаштовували інквізиторські вогнища найвищої християнської моралі, а папа Пій ібав рідну дочку!

– Атож, у Європи вже тоді не було шансів… – сміявся Х'ялмар.

– Точно, не було.

– Угу… – Х'ялмар зупинився й показав рукою в той бік, звідкіля вони щойно прийшли. – До речі, хочеш почитати найвідоміший вірш Божественного? Він буквально виклав суть своєї позиції в кількох рядках, коли зустрівся з одним чуваком… зара подивимося, як того чувака звали

Чувака звали Пема Лінґпа [66]. Марла із Х'ялмаром підійшли до заскленого підсвіченого сувою (складені таблички з непальськими письменами, перемежовані яскравими, вицвілими від давності, клаптиками шовку) і заходилися читати видрукований на А4 англійський переклад [67].

Я, божевільний з Кийшодрука,

Тиняюся з місця до місця;

Я вірю в лам, коли мені підходить,

Я практикую Дхарму, як мені завгодно,

Я вибираю будь-яку якість, всі вони ілюзії,

Будь– які боги, всі вони Пустота Розуму.

Я промовляю гарними й огидними словами Мантри; це все одно,

Моя медитаційна практика – дівчата і вино;

Я роблю те, що хочеться робити, блукаючи у Пустоті,

Минулого разу я бачив тебе з бумтангським [68] трулку [69];

З моїм тлом бездоганним кармічним я зміг наближатись.

Воістину, це було добрим знаком, тебе зустріти на прочанському шляху…

– Отож… – зітхнула після прочитання Марла, – ще б розібратися з усіма пемами й ламами!

– Хочеш писати докторську в Бутані?

Ага, і по 200 баксів за день перебування. Гіннесс би всрався.

– А Фройд би плакав.

– Істинно. Яко мала дитина при цій казці про Всесильне Лібідо. Добре плакати від щастя, знаєш…

– Добре плакати над Еверестом?

– І в Національному Музеї.

– І при першій зустрічі з океаном.

– І при останній.

– І при тому, як в одній культурі хтось вважається святим за те, за що в іншій його би знищили в найганебніший спосіб.

– І при тому, як ненавмисно твоя Мрія підходить до звершення.

– І при тому, як втрачаєш того, кого любив, добровільно вступаючись із його дороги до Мрії…

– І при тому, як той, кого любиш, сумує.

– І коли сміється.

– І коли усвідомлюєш його минущість.

– І коли свою власну.

– І намарність геть усього.

– І Пустоту.

Для усвідомлення останнього Марлі знадобилися би довгі роки й неймовірні зусилля. Поки вона просто усвідомлювала, що ще просто неготова. Глобально неготова. Всі її усвідомлення жили десь там собі попереду, проте невтомно нагадуючи про свою необхідність.

– Як би то не провтикати час? – запитала Марла чи то в Х'ялмара, чи то в мосту, на який вони підіймалися, щоби перейти від дзону на іншу, жилу частину Паро. Дерев'яний старий міст було збудовано у формі тунелю, при вході виведено яскраву мандалу, а з обох боків тріпотиш різнобарвні молитовні прапорці Марла фотографувала, як вони повняться вітром як живуть і дихають на них старовинні й завжди нові тексти буддійських звернень до Бога.