Фройд би плакав

Каньчинчонґа

Сидячи в ресторації на даху готелю «Золота Пагода» в Ґантоці, й повільно черпаючи ложкою кисло-гостру зупу, Марла думала про свої анахронізми. Зрештою, час у кожної людини свій, тож кожен має повне право крутити ним, як циган сонцем. Ставити на «реверс» чи «форвард», коли забагнеться чи коли буде потреба. Марла їла свою зупу й дивилася на Каньчинчонгу, другу найвищу світову вершину.

– Других завжди є декілька, а перша – завжди одна…

Після цієї думки Марлі стало сумно. Число «2» завжди роз'їдало її зсередини: дві подруги в дитинстві, що не можуть п поділити, друге місце на всеукраїнській олімпіаді, друга за рейтингом в академічній групі, дві улюблені справи, два чоловіка

– К2 [75] версус Каньчинчонґа… – зітхнула Марла. – Чи то й по-справжньому зайнятись альпінізмом і вбитися там к ебєням?.

– Вам ще чогось принести? – намалювався білосорочковий сіккімський Гарсон.

– Ага, будь ласка, кулькову ручку.. – Марлин лептоп вчергове накрився жіночим статевим органом.

Відтак вона почала робити якісь свої записи, що їх так ніколи й не доведе до стану повноцінних текстів – геть усі нотатки, зроблені за час останньої подорожі, дивним чином зникнуть з її особистих речей. Залишаться лише ті, що були відразу послані і-мейлами чи листівками в Україну, а ще зовсім частково ті, що як бруд на немитій тарілці позалишалися у неї на стінках пам'яті

Х'ялмар тимчасом бігав якимись банками й туристичними агенціями, замовляючи гелікоптери, джипи й гідів, аби тільки хоч трохи якось розважити Марлину дулу. В й дупі був лише спокій і якась містична туга, в голові – вата, туман, невизначеність та Ілля. Хоча це й було проти правил не можна думати про нього тут.

– Воnjour! Vous parles francais? – підійшла до Марлиного столику симпатична смаглява дівчинка років 19-ти.

– Маіs оui… – здивовано підняла голову Марла.

– Vous etes Francaise? – дівчинка дивилася Марлі просто в очі.

– No. I’m not, – дуже серйозно і дуже нейтрально відказала Марла.

– Ah, OK. I’mjust a Tibetian girl I like French [76]. – Дівчинка розвернулася й пішла так само, як і прийшла Марла подумала, що все це їй привиділося від сонця, що напекло голову на цьому даху.

– Та ще й, на ганьбу, нічого цінного ця парка-глюк не повідомила. От жалко пацана. Мене в смислі.

Марла розрахувалася й пішла до своєї кімнати ВВС о цій порі показувало фінансові новини Марла позіхнула й вийшла на вулицю.

– Дуже іронічно, що головна шопінґ-вулиця столиці Сікюму названа на честь Махатми Ґанді. – Х'ялмар також взявся бозна-звідки й закрокував поряд із нею тротуаром.

– Ага, це вже точно. Так само іронічно, як друкувати портрети цього аскета на банкнотах Нацбанку.

– Я все зробив. Виїжджаємо завтра зранку в гори. В долину Юмтанґ і вище, аж до китайського кордону. Фотографування заборонене.

– От і кльово Сфоткаюся просто під табличкою про це.

– Хороше хобі.

– Я знаю.

Долина Юмтанґ знаходилася на висоті коло чотирьох тисяч метрів. Там на снігу паслися пелехаті яки. Цікаво, що вони там їли. З довжелезної м'якої вовни яків робилися мітли, що більше пасували для сексуального розігріву коханого слона, ніж для банального замітання долівки.

Дороги в Сіккімі будувалися проектом «5\уа5іік», що на своїх біґ-бордах обіцявся змайструвати автошляхи всюди, крім хіба що на небі.

– Ги-ги, як в точку… – Марла подумала, що перша асоціація пересічної людини з цими знаками – «Німецький хрест».

– Пересічна людина би не їздила цими доріжками з таким легким серцем…

Організатори проекту, либонь здогадуючись про ці нездорові європейські асоціації, всіляко намагалися розрадити подорожнього стьобними закликами дотримуватись автодорожної дисципліни.

– «If Married Divorce Speed! [77]»

– «Веер Веер Don’t’ Sleep! [78]»

– «Speed іs thе Кnіfе that Сuts Yоur Life [79]» та купа іншого. Останнє гасло проперло Марлу найбільше, особливо після її рімейку на

WIFE IS A THЕ KNIFЕ THAT CUTS YОUR LIFE [80]

Його вона вирішила розіслати всім своїм одруженим друзякам, без огляду на видимий суспільний антигуманізм у ньому. Винайнятий джип ходив ходуном від індійської й непальської поп-музики, що її на всю котушку врубали ґіди.

– Джімі, Джімі, ача!!! – волала й Марла, і шоковані її знанням гіди підозріло перезиралися, аж поки вона не розповіла їм про педагогічну роль індійського кіна в житті дітей кінця радянської епохи.

– Плакати люблять всі! – виголосила вона й попросила зупинитися біля водоспаду.

. Ввечері вони зупинилися ночувати в маленькому селі Лачунґ, де не було світла, зате жили найприємніші у світі люди. Жінки вчили Марлу ліпити момо [81], дівчатка купували солодощі й приносили томбу [82] вкупі зі свічками. Спати знову було холодно – рятували куртки й зимові шапки. Помитися в такій температурі видавалося Марлі подвигом Геракла.

– Або ж Сізіфовою працею, – кепкував Х'ялмар, – однаково ж завтра знову забрьохаєшся.

Наступного дня Марла підібрала з землі шматочок жовтого молитовного прапора й кілька грудочок гімалайського ґрунту з камінцями. Написавши на прапорці «Подорож до Країни Сходу», вона вклала все до маленького срібного амулетика з гірським коралом в оздобі й, міцно замкнувши його на застібку, почепила його шнурівку. Ця тибетська прикраса, куплена в Бутані, мала слугувати талісманом Марлиній сестрі під час її вступного іспиту на відділення сходознавства.

– Коли мине п'ять років її навчання, я зберу достатньо грошей, щоби вона змогла побачити частину того, що бачила я. Хто зна, може мала десь тут залишиться. – Марла заховала амулетик до кишені. Х'ялмар ніжно посміхнувся й погладив її по плечі.

– Що, все-таки добре, що я не пхатиму сюди наркот?' – підкреслено-болісно зітхнула Марла й засміялася

Гімалайська подорож наближалася до кінця.

____________________

В делійському аеропорту Марла мусила чекати на 4 години довше, ніж Х'ялмар. Дивлячись, як він відходить на посадку, посилаючи їй повітряні цілунки, Марла безутішно плакала. Хоча вони й домовилися про наступну зустріч за місяць, її не полишало відчуття, що бачить вона свого білявчика востаннє.

– Дурнувате відчуття…

Потім Марла провела кілька годин у компанії мюнхенського панка, що перевозив якусь потужну наркоту в шлунку, і його дівчиною, юним ангелоподібним створінням. Вони, як і всі, займалися порятунком прав людей на Землі.

В аеропорту «Бориспіль» Марлу не перевіряли на наявність заборонених речовин. А в неї їх і не було, тож було навіть трохи сумно через втрачену можливість.

Ілля чекав на неї біля виходу, трохи осторонь від натовпу зустрічаючих.

– Привіт, ти класно виглядаєш! – перше, що ляпнула Марла, побачивши його посмішку, колір очей, відсвітлених прядок у новій зачісці й міцної постави впевненої в собі людини.

– Ходімо, маленька?

На вулиці сяяло яскраве сонце кінця зими.