Фройд би плакав

Сівши до потягу «Париж – Франкфурт» і проспавши сидячи якихось три години, Марла не без подиву збагнула, що:

– Туга за батьківщиною безслідно випарувалася. і навряд чи конденсується назад.

Байдуже споглядаючи невротичне розсаджену герань під червоними дахами німецьких бюргерів, Марла слайдами, ніби тасувала колоду карт, перекидала в голові картинки Києва. Тут же, у вікнах потяга, до неї блискавично моргав парк Шевченка з імпотентними гравцями в шахи і запахом пошуку пива, псевдокитайська забігайлівка з волоссям у зупі, жовто-сіре метро, модні магазини однакового шмаття, якісь уламки арматури й пурпурового мармуру. З'являлися також і люди. Вони поставали в темних дверних прорізах невеличких подорожніх станцій, і Марла не могла достеменно визначити, чи були це справжні люди, чи, як у більшості випадків, лише їх двомірні картонні шаблони. істину виявляв лише розтин.

Вчорашні дві цигарки гонорового гашишу і безсонна ніч пішли Марлі на користь: сприйняття дійсності розпарилось і поглибилось. Марла без особливих протестів з боку власного сумління ворушила ногами в проході між сидіннями, ліниво споглядаючи анемічне обурення жіночки у блузці кольору тюльпанів. Натрапивши на цей колір, Марла відразу ж пригадала Амстердам, торгівлю пластиковими квітками, справжніми тюльпановими цибулинами й автентичним, як сама природа (а випливало це з ціни € 70 за пакетик), насінням канабісу.

– Ну то й пес із ним… – (Марла все-таки зітхнула), – подумаєш – не вийде з мене плантатора, не розведу я сорт «Шіва-Шакті». Ну то й що? Все одно мене трава не впирає. Пішов на хуй весь цей мейнстрім разом узятий. і, бляха, щоб дійти цієї істини, мені треба було пертися аж в Амстердам!

Три дні тому, потрапивши до наркоманської мекки, Марла посеред вулиці збагнула, що не хочеться їй іти ні в який соїїее, і ніякої не хочеться їй дегустації канабісу, і ніякого кокаїну, екстазі) на останні гроші вона не куплятиме, бо А НАЩО?

Скучно, чи що…

Тоді вони з приятелем просто взяли по пиву і просто випили його, сидячи на асфальті. Зажовуючи те пиво дешевою піцою з тунцем, вони навіть не підозрювали, що над ними нависав штраф розміром у 6 євро, а це ж майже 10 бляшанок «Гайнекену»… Одне слово, Марла страшенно пишалася своєю абстиненцією від трави, аж поки не з'явився звідкись на зупинці, де вона проводжала свого приятеля на автобус до Берліну, чеський адвокат.

– Привіт, – звернувся він до них англійською (про те, що він адвокат і про те, що він чеський, Марла довідалася вже потім), – ви не знаєте, хлопці, де тут можна переночувати?

– Чого ж не знаємо? Там само, де й ми будемо… Тобто, де я буду… – Марла зиркнула на свого горе-приятеля, що втікав до Німеччини нічним автобусом, кидаючи її напризволяще без на-мета і права ночівлі в кемпінгу саму-самісіньку. Марлин автобус до Парижа відходив аж на наступний ранок, а оскільки нещодавно вона, замість того, щоби зготувати сніданок колезі, побігла фотографувати графіті «Слава Серби!», колега оголосив її феміністкою та поганою подругою, сказав, що слава Богу, він вже їде від неї геть до своєї мудрої і доброї ґьорл-френд, і що скоріше поїде, то краще, бо як же він, купивши квитка на автобус пізніше Марлиного, зовсім один тут вештатиметься в чужому місті з речами, і ніхто його на автобус не посадить?!! – Досить. – Видихнула Марла. – Вали Трохи забагато було в цьому жіночого істеричного синтаксису, навіть як на доволі молодого (19 років) хлопця. Всі ці нескінченні монологи юного літератора, перенасичені словами штибу «атмосферність», «митці», «енергетика», «символи», «духи», «містичний ірреалізм» (ха-ха-ха…), викликали у Марли банальну відрижку – таку, що буває після несвіжого київського торта вкупі зі свиними котлетами з цибулею грубої нарізки всередині.

– А за «феміністку» атвєтіш…

Як би там не було, а попри відчуття звільнення від цього 70-ти кілограмового памперса, Марлу не полишало й відчуття легкого стрьому. Вона, щоправда, переправила дату виїзду на купоні кемпінгу з 14-го на 15-те серпня, але при мінімально прискіпливому погляді вся липовість купону проростала буйним цвітом.

– То шо – пішли зі мною в Ґаасперпляц? – бадьоро спитала Марла у Павела, – в мене навіть пропуски є. Два.

– Та я й заплатити не проти… – почав було він.

– А там вже нікому платити. Приймальня зачиняється о десятій, а стороннім вхід заборонено. Так що ми, типу, там живемо. ОК?

– Ну, ОК…

– Все, давай, Люшка! – Марла потяглася до прощального поцілунку з колегою, – бережи там себе, в барабани голосно не лупи. З компанією тобі пощастило… – (В цьому ж автобусі їхали симпатичні німецькі хлопчик і дівчинка, що пригощали їх пивом і рожевими пампушками).

– Ага! Ги-ги… Кльово! Оргію влаштуємо в туалеті! – переступав з ноги на ногу в нетерплячці «люшка».

– Та ги там і посцяти по-людськи не можеш, бо як вилізаєш верхи на той калічний унітаз, то голова вже не вміщається. Чоловікам у цьому плані легше… – Марла скривилася, пригадавши туалет з поламаним зливом у попередньому автобусі. Завжди відчуваєш відповідальність за все гівно світу, коли полишаєш туалет, до засрання якого ти й сам долучився.

– А можна інтимне питання? – відізвалася німкеня Ану.

– Ну, можна…

– Ви сцяєте в душі?

– Так…

– Буває…

– Ага., а хто ж ні?

– Ну то треба собі стати так само, – продовжувала Ану, – як і в душі, тільки трохи під іншим кутом. Ну і… і все красиво!

– Дякую, – сказала Марла, – наступного разу стопудове спробую. Таке. Ну, хев фан там, у Берліні. Всьо, папа, чуваки! Ми пішли воювати!

І Марла притоптала щойно викурений косячок середньої гребучості трави, привезеної Павелом аж із самої Праги автостопом і розданої першим людям, які йому трапилися в Амстердамі…

У місті– вечірці навіть контролери в метро були обкуреними й добрими. Вони весело пояснили Марлі, який квиток їй купувати на яку зону, весело «не помітили», як вона їх намахала із кількістю зон, а відтак ще й весело купили їй удвічі дешевшого квитка, ніж треба було. Мовляв, їдьте, гості дорогі, більше вам контролю на шляху не трапиться.

Павел запропонував Марлі свого светра – температуру нічного Амстердама було не порівняти з температурою клятого Парижу, де хотілося просто здерти з себе шкіру й нафаршируватися льодом.

– Ага, дякую… – Марла похапцем загорталася у теплу вовну, – все, кінцева. Ґаасперпляц. Ми зараз просто зайдемо в кемпінг, скажемо охоронцям, що тут живемо. Мої речі однаково там, в наметі австріяків. У тебе ж є намет?

– Нема, – засміявся Павел, – я ж думав, що в готелі спатиму.

– Гм, ну добре, якось та й спатимеш Упс, кажись, ми попали.

З неба тихо накрапало

– Що ж, давай трохи почекаємо Холера, хоч би ненадовго, бо вже метро закривається

– Це нічо', якщо ми ще покуримо? – спитався Павел, порпаючись у наплічнику

– А я знаю? Може, й не можна тут курити

– Ну, тоді – звичайну цигарку – Керуючись незрозуміле якою логікою, Павел, чеський адвокат, котрий щойно втратив роботу й тепер їхав стопом із Праги до Рима, дістав свою звичайну цигарку і підкурив й у місті з легалізованим вживанням незвичайних цигарок. На щастя, дощ виявився коротким.

– Ходімо?

Охоронці біля воріт були зайняті пропусканням на територію кемпінгу легкового автомобіля. Однак, попри Марлине перелякане «Гелло», їх з Павелом таки зупинили:

– Пробачте, ви куди?

– Ми… я тут живу! – випалила Марла.

– А він?

– і він тут живе

– Гм… А чого він з речами? – (Як мінімум 70-літровий наплічник Павела мало чим скидався на міський рюкзачок).

– А я збирався місце поміняти! – блискавично бреханув адвокат.

– А перепустки є у вас?

– Аякже! – Марла тремтячими пальцями витягла з нагрудної кишені благенького папірця із нагло переправленою датою.

– А його перепустка де?

– Та тут же, – і Марла досягла з кишені ще одного папірця, на якому навіть не потрудилася виправити число.

– Ну добре. На добраніч!

О диво! Чи то була ніч, чи Марла надто інтенсивно махала перепустками, чи охоронець, як і всі в цьому місті, був просто накуреним і добрим, але їх пропустили до кемпінгу!

– Ну, ти – молоток! – похвалила Марла Павела, – роздуплився моментально Дивно, що я так протупила – зазвичай же брешу професійно. Але таке. Головне, що ми тут – вітаю! і ми щойно зекономили 20 євро, яких у мене, власне, і не було

– Ух ти! – тішився чеський екс-адвокат, переступаючи через стропи тентів, розбитих на галявині з максимальною щільністю, – я тут буду спати! Просто під відкритим небом, та ще й яким!

Ніч і насправді видалася зоряною. Запихаючись у спальний мішок, Марла думала про те, що вже зовсім скоро, за якихось там п'ять днів, вона вже не бачитиме звичної Великої Ведмедиці, а натомість споглядатиме якийсь гам незнайомий Південний Хрест. Павел запропонував їй послухати добірку чеських і не зовсім гуртів На жаль, майже всі вони виявилися стовідсотковим лайном солодкоголосі віршики кшталту «for ever – together», пришоколаджені тягучим саксофоном Врешті-решт, якимось дивом Марла натрапила на Девща Бові, під якого собі мирно й закуняла Тієї ночі їй снилася їжа А Павелу секс Речі, безумовно, рівноцінні