Фройд би плакав

Santa Klaustrofobiya 2003

– Hey you? Bitch! Stay fucking away from him! [16] – втиснувши обличчя в матрац, шипіла Марла. Просто Х'ялмар збирався на побачення. Сказав він про це так:

– О, до речі. Мені ще треба всучити подарунок одній… дівчинці.

– і ти хочеш піти на це вручення один? – тицьнувши пальцем у темну кімнату, поцілила у вимикач Марла.

– Так, я знаю, що це – дурнувато, – знизав плечима Х'ялмар, – але вона про це попросила… прийти. Без тебе.

– Ага.

– Пам'ятаєш, я казав тобі про дівчину, що зацікавилася мною, але не я нею?

– «Sorry? But there is someone already…» – згадала той епічний переказ Марла. Власне, для неї наявність того «someone» ніколи б не стало на дорозі чи й на півдорозі. Як є уже someone, то буде ще й anotherone – нам не жалко. Але із Х'ялмаром усе було по-іншому. Марла довіряла йому на сто відсотків більше, ніж собі. Тому вона сказала:

– Іди. Звичайно. Тільки перевдягни футболку, бо потом жахливо смердить. Не можна так на побачення ходити. Ти ж почуття її пораниш естетичні.

– Я вже їх поранив…

– Ну то давай знайдемо найстрашнішу мою фотографію, ти їй покажеш – може, легше стане… – і Марла, загарбавши пакуночок із подарунком для дівчинки, чорним маркером намалювала по центрі сердечко.

– Доволі бридко, – похвалив Х'ялмар, – ну добре, я піду. Люблю тебе. Дуже багато.

– Ага, а я тебе дуже довго. іди вже.

Х'ялмар натягнув на свою неперевершену – щойно з австрійської перукарні – біляву голову червоно-жовту шапку македонських націоналістів і, обійнявши приятеля Аско (в берлінському помешканні вони жили всі втрьох), відчинив вхідні двері.

– Стій! – гукнула його Марла, – а можна, поки тебе не буде, я позаймаюся сексом із Аско?

– Ну… – завагався Х'ялмар, – якщо вже так хочеться, то be my guest. [17]

– Ур-ра!!! – закричали Марла й Аско і пішли пити чай.

____________________

«Різдво цього року доведеться відмінити, – кричав заголовок однієї з газет, – Йосиф нарешті в усьому зізнався». Але добре. то канонічне свято нікуди не поділи. Місто, найстильніше місто Європи, зодягнене у давно вже немодне мілітарі й у взагалі вже мертвий готик «Коматоз вісімдесятих», заливалося глювапном і підвішувало санта-кЛавусів за ноги до балконів. Берлінці жували смажені каштани (ах, вибачте, смажені марроні – бо ж з Італії), їли свою каррі-вурст під мостом метро, засідали по барах і кав'ярнях, незліченими годинами жаліючись на т. скільки стресу припадає на їхню замордовану душу населення, а потім кочували до наступного бару. Берлінські бари з їхніми красномовними назвами («Мг Dead Мгs Frее», гей-клуб «Still Pipe», «Власний Бар Господа Бога») і задушевно-панківською атмосферою були для Марли об'єктами куди ціннішими за паризькі мости, амстердамські канали (хай навіть і з бордюрчиками, посиланими легалізованою марихуаною в три ціни для легковірних туристів), брюсельські мідії і брюсельську капусту, гельсінське полювання, синґапурську митницю, бангкоківських німфеток і джакартівський Раsаr Ваru з усіма його шовками і парчею на продаж.

Марла відчувала несказану спільність із цим еклектичним берлінським несмаком, із його соц-кап історією, вселенським пофігізмом і якимось патологічним незмерзанням. Місту, як і Марлі, не треба було взимку шапки. Тут, більше ніж будь-де, можна було робити все, що захочеш: пити червоне зимне вино о другій годині дня, винісши стільця з тераси кав'ярні на середину вулиці, щоби спіймати хоч трохи сонця на авітамінозну пику; грати в абсолютно тупий кікер і хлопцям цілуватися з хлопцями («Фе, Х'ялмаре, як не соромно! Аско тебе не любить!» – «Яке не люблю?! Люблю, та ще й як!!!»); ставити перформанс «How to Save the Univerіe» [18] (Початок: Аско волає страшним голосом прямісінько в камеру, а рівно за хвилину Марла із Х'ялмаром протяжно пищать тоненькими голосочками. Кінець перформансу); приходити на виставку німецької фотографії останнього століття за півгодини до закриття, а потім тікати від службовців музею, що намагаються тебе вивести геть, бо вже все зачиняється; піймавшись-таки охоронцям, вирватися і, добігши до роботи Ньютона із голою кралечкою в гіпсі, впасти перед нею на коліна і бити поклони, а потім спокійно встати і попросити в охоронців склянку води із 1,5 ложки цукру. В Берліні можна все. і красивим, і дурним, і зовсім негарним, але й не дуже розумним.

– В Берліні можна все, в Києві – половину з того, а в Мюнхені не можна нічого. В столиці Баварії жебрак, котрому даєш 2 євро, із затиснутим обуренням покашлює і переконливо заявляє, що на сендвіч із лососем йому потрібно іще вісім євро, оскільки він саме збирався йти купувати свій сендвіч із лососем, а тут ти – такий недоречний зі своїми смішними двома грейцарами. Знизавши плечима, даєш йому ще одного папірця і три монетки – на тобі гроші, та й іди собі з Богом. Дякує і доста щиросердно бажає Gute Weihnacht [19]. В Мюнхені живуть Х'ялмарові батьки і меню гостини прораховується за тиждень вперед. В Мюнхені є жахливий район, нашпигований жахливими дискотеками, середній вік відвідувачів – 15 років, а середній місячний дохід -2000 євро від тата. Ще там горлопанить буйною російською по-псою білорус-укро-російська (в порядку вивішення прапорів на стіні, читаємо зліва направо) дискотека «Калинка», куди ходять «русскіє дєвушкі і армянскіє парні», з велетенським пап'є-маше Ленін– Head (Curry?!) [20] при вході і цим же безкоштовним входом для носійок вагін. Перехожі в Мюнхені вбиралися в таке ж саме страшне, шкіряне і сіре, як і перехожі в Києві.

– Якщо твоя теорія кольорів правдива – чим менше яскравості, тим далі просунулося суспільство чи окремий етнос – то в Німеччині, пардон, в Баварії ти бачиш приклад просто неймовірного розвитку, – зітхав Х'ялмар, сідаючи на оббите коричневим дерматином сидіння метро (в Берліні ті ж сидіння були непретензійно рожевими).

– Угу, – кивнула Марла, – йдеться про великі народи, що пережили себе. От які індонезійці? Стильні, яскраві, веселі, без-проблемні… ОК, зупинимося на одязі. Вони стильні, так? і плювати їм на бренди. А що тут? Дєвочка ота – пам'ятаєш, сиділа Дєвочка-«панк» поряд із нами в кав'ярні? – сирота, години дві перед дзеркалом просиділа, доводячи своє волосся до стану «я живу на смітнику, але рента його п'ять штук баксів на місяць», приміряючи gеrnuіnе trash [21] джинсики за €300 і малюючи собі розмазані тіні під очима, «бо ніби я тільки-но побилася». А бідолашні італійці носять светри із У-подібними вирізами поверх сорочок, так само гидко, як і мешканці села Побережжя івано-Франківської області, які – спитайте в Канигіна – стопудове є нащадками гіперборейців…

– Марлочко, ти хоч сама зрозуміла, що мені тут сказати хотіла? – обережно поцікавився Х'ялмар.

– Нє. В мене логіка пройобана багато років тому. А при-чинно-наслідкові зв'язки – штукенція давно не модна. – Марла загигикала і натягнула Х'ялмарову шапку македонських націоналістів йому аж на очі.