24

Тут не було ні блискучого потоку автомобілів, ані бездіяльних людей, що скручують собі в’язи, дивлячись на вікна магазинів, ані запаморочливих жінок, ані індустріальних королів.

Стоси свіжих дощок, гори каміння, посеред вулиці відвали синьої глини і розкладені збоку тротуару, як розрізаний гігантський черв’як, ланки каналізаційних труб.

Спартаківець Тарашкін йшов неквапливо на острови, до клубу. У нього був найчудовіший настрій. Будь-кому на перший погляд він видався б навіть похмурим, але це здалося б через те, що Тарашкін був людина розважлива, урівноважена, і веселий настрій у нього не виявлявся в якійсь зовнішній ознаці, коли не зважати на легеньке посвистування та спокійну ходу.

Не доходячи кроків сто до трамвая, він почув метушню і пищання між стосами торців. Усе, що відбувалося в місті, звісно, безпосередньо стосувалося Тарашкіна.

Він заглянув за стоси і побачив трьох хлопчаків у штанях кльошем і в товстих куртках: вони, сердито сопучи, лупцювали четвертого хлопчину, меншого на зріст, босого, без шапки, вдягненого у ватяну кофтину, таку рвану, що можна здивуватися. Малий мовчки захищався. Худеньке обличчя його було подряпане, маленький рот щільно стиснутий, карі очі — як у вовченяти.

Тарашкін схопив двох хлопчаків за барки і підняв у повітря, третьому дав ногою стусана, — хлопчисько завищав і зник за торцями.

Ці двоє, борсаючись у повітрі, почали погрожувати жахливими словами. Але Тарашкін тріпонув їх міцніше, і вони заспокоїлись.

— Це я вже не раз бачу на вулиці, — сказав Тарашкін, заглядаючи їм у сопучі рильця, — маленьких ображати. Щоб цього мені більше не було. Збагнули?

Вимушені відповісти позитивно, хлопчаки сказали похмуро:

— Збагнули.

Тоді він одпустив їх, і вони, буркочучи, що, мовляв, попадись їм тепер, подалися геть, руки в кишені.

Побитий маленький хлопчик також спробував був зникнути, але тільки покрутився на одному місці, кволо застогнав і сів, пірнувши з головою у рвану кофтину.

Тарашкін схилився над ним. Хлопчик плакав.

— Ех, ти! — сказав Тарашкін. — Де ж ти живеш?

— Ніде, — з-під кофтини відказав хлопчик.

— Тобто як це — ніде? Мамка в тебе є?

— Нема.

— Батька теж нема? Так. Безпритульне дитя. Дуже добре.

Тарашкін стояв якийсь час, розгладивши зморшки на носі. Хлопчик, як муха, дзижчав під кофтиною.

— Їсти хочеш? — спитав Тарашкін сердито.

— Хочу.

— Ну, гаразд, ходімо зі мною до клубу.

Хлопчик спробував був підвестись, але не втримався на ногах. Тарашкін взяв його на руки, — у хлопчині не було й пуду ваги, — і поніс до трамвая. Їхали довго. Під час пересадки Тарашкін купив булку, хлопчина з судомою встромив у неї зуби. До Гребної школи дісталися пішки. Впускаючи хлопчика за хвіртку, Тарашкін сказав:

— Дивись тільки, щоб не красти.

— Ні, я краду тільки хліб.

Хлопчик сонно дивився на воду, що вигравала сонячними зайчиками на лакованих човнах, на сріблясто-зелену вербу, що перехилила в річку свою красу, на двовесельні, чотиривесельні гічки з мускулястими засмаглими гребцями. Худеньке личко його було байдуже і втомлене. Коли Тарашкін одвернувся, він заліз під дерев’яний поміст, що з’єднував широкі ворота клубу з бонами, і, мабуть, одразу заснув, згорнувшись.

Увечері Тарашкін витягнув його з-під містків, звелів вимити в річці обличчя й руки і повів вечеряти. Хлопчика посадовили за стіл з гребцями. Тарашкін сказав товаришам:

— Це дитя можна навіть при клубі лишити, не об’їсть, до води привчимо, нам меткий хлопчина потрібен.

Товариші погодилися: нехай живе. Хлопчик спокійно все це слухав, статечно їв. Повечерявши, мовчки посунув з лавки.

Його ніщо не дивувало — бував у бувальцях.

Тарашкін повів його на бони, звелів сісти і почав розмову:

— Як тебе звати?

— Іваном.

— Ти звідкіля?

— Із Сибіру. З Амуру, з верхів’я.

— Давно звідти?

— Вчора приїхав.

— Як же ти приїхав?

— Де пішки плентався, де під вагоном у ящиках.

— Навіщо тебе до Ленінграда занесло?

— Ну, це вже моє діло, — відказав хлопчик і одвернувся. — Значить, треба, коли приїхав.

— Розкажи, я тобі нічого не зроблю.

Хлопчик не відповів і змов потроху почав ховатися з головою у кофтину. Цього вечора Тарашкін більше не домігся нічого.

Загрузка...