Гіперболоїд інженера Гаріна

55

— Є новини?

— Є. Здрастуйте, Вольф.

— Я прямо з вокзалу, голодний, як вісімнадцятого року.

— У вас веселий вигляд, Вольф. Чимало дізналися?

— Дещо дізнався… Розмовлятимемо тут?

— Гаразд, але тільки швидко.

Вольф сів поруч Хлинова на гранітну лаву біля підніжжя кінного пам’ятника Генріхові IV,[24] спиною до чорних веж Консьєржері.[25] Внизу, там, де острів Сіте кінчався гострим мисом, схилилася до води плакуча верба. Тут колись корчилися на вогнищах лицарі ордена Тамплієрів.[26] Вдалині, за десятками мостів, віддзеркалених у річці, сідало сонце в пильно-оранжеве сяйво. На набережних, на залізних баржах з піском сиділи з вудочками французи, добрі буржуа, яких розорила інфляція, Роллінг та світова війна. На лівому березі, на гранітному парапеті набережної, далеко, до самісінького міністерства іноземних справ, нудьгували під вечірнім сонцем букіністи біля нікому вже більше в цьому місті не потрібних книжок.

Тут доживав віку старий Париж. Ще никали коло книжок на набережній, коло кліток з птахами, коло смутних рибалок літні особи з склерозними очима, з вусами, що закривали рота, в розлітайках, старих солом’яних капелюхах… Колись це було їхнє місто… Он там, чорт забирай, у Консьєржері, ревів Дантон, наче бик, якого тягнуть на бойню. Он там праворуч, за графітовими дахами Лувру, де в мареві стоять сади Тюїльрі, — там були гарячі справи, коли вздовж вулиці Ріволі вищала картеч генерала Галіфе.[27] Ах, скільки золота було у Франції! Кожний камінь тут, — коли вміти слухати, — розкаже про велике минуле. І ось, — сам чорт не зрозуміє, — хазяїном у цьому місті стало заморське чудовисько Роллінг, — тепер тільки й лишається доброму буржуа закинути вудочки і сидіти з похнюпленою головою… Е-хе-хе! О-ля-ля!..

Розкуривши міцний тютюн у люльці, Вольф сказав:

— Справа така. Німецька анілінова компанія — єдина, котра не йде ні на які угоди з американцями. Компанія одержала двадцять вісім мільйонів марок державної субсидії. Тепер усі зусилля Роллінг спрямував на те, щоб провалити німецький анілін.

— Він грає на пониження? — спитав Хлинов.

— Продає на двадцять восьме цього місяця анілінові акції на величезні суми.

— Але це дуже важливі відомості, Вольф.

— Так, ми натрапили на слід. Роллінг, мабуть, впевнений у грі, хоча акції не впали ні на пфеніг, а сьогодні вже двадцяте… Ви розумієте, єдине, на що він може розраховувати?

— Отже, у них все готово?

— Я гадаю, що апарат уже встановлено.

— В якій місцевості заводи Анілінової компанії?

— На Рейні поблизу Н. Якщо Роллінг звалить анілін, він буде хазяїном усієї європейської промисловості. Ми не повинні допустити, аби сталася катастрофа. Наш обов’язок — врятувати німецький анілін. (Хлинов знизав плечем, але промовчав). Я розумію: чому бути — того не минути. Ми з вами вдвох не спинимо натиску Америки, але, біс його знає, історія іноді викидає несподівані фокуси.

— На зразок революції?

— А хоч би й так.

Хлинов глянув на нього з якимось навіть здивуванням.

Очі у Вольфа були круглі, жовті, злі.

— Вольф, буржуа не рятуватимуть Європу.

— Знаю.

— Он як?

— У цю поїздку я надивився… Буржуа — французи, німці, англійці, італійці — злочинно, сліпо, цинічно розпродують старий світ. Ось чим кінчилася культура — аукціоном… З молотка!

Вольф побагровів:

— Я звертався до властей, натякав на небезпеку, просив допомогти розшукати Гаріна… Я говорив їм жахливі слова… Мені сміялися в обличчя. До біса!.. Я не з тих, хто відступає.

— Вольф, що ви дізналися на Рейні?

— Я дізнався… Анілінова компанія має від німецького уряду великі військові замовлення. Процес виробництва на заводах Анілінової компанії у небезпечній стадії. У них там мало не п’ятсот тонн тетрилу в роботі.

Хлинов швидко підвівся. Палиця, на яку він спирався, зігнулася. Він знову сів.

— У газетах промайнула замітка про потребу по можливості віддалити робітничі містечка від оцих клятих заводів. В Аніліновій компанії працює понад п’ятдесят тисяч чоловік… Газету, що вмістила замітку, оштрафовано… Рука Роллінга…

— Вольф, ми не можемо втрачати жодного дня.

— Я замовив квитки на одинадцятигодинний, на сьогодні.

— Ми їдемо до Н.?

— Гадаю, що тільки там можна знайти сліди Гаріна.

— Тепер подивіться, що мені пощастило дістати. — Хлинов вийняв з кишені газетні вирізки. — Позавчора я був у Шельги… Він переказав мені хід своїх міркувань: Роллінг і Гарін повинні спілкуватися між собою…

— Звісно. Щоденно.

— Поштою? Телеграфно? Як ви гадаєте, Вольф?

— Ні в якому разі. Жодних письмових слідів.

— Тоді — радіо?

— Щоб горланити на всю Європу… Ні…

— Через третю особу?

— Ні… Я збагнув, — сказав Вольф, — ваш Шельга молодця. Дайте вирізки…

Він розклав їх на колінах і уважно почав читати підкреслене червоним:

«Всю увагу зосередьте на аніліні». «Розпочинаю». «Місце знайдено».

— «Місце знайдено», — прошепотів Вольф, — це газета з К., містечко поблизу Н… «Тривожусь, призначте день». «Відлічіть тридцять п’ять од дня підписання угоди…» Це можуть бути тільки вони. Ніч підписання угоди у Фонтенбло — двадцять третього минулого місяця. Додайте тридцять п’ять — буде двадцять вісім, — термін продажу акцій аніліну…

— Далі, далі, Вольф… «Які заходи ви вжили?» — це з К., запитує Гарін. Другого дня в паризькій газеті — відповідь Роллінга: «Яхта напоготові. Прибуває на третю добу. Буде повідомлено по радіо». А ось — чотири дні тому — запитує Роллінг: «Чи не буде видно світла?» Гарін відповідає: «Навколо пустка. Відстань п’ять кілометрів».

— Іншими словами, апарат встановлено в горах; вдарити променем за п’ять кілометрів можна тільки з високого місця. Слухайте, Хлинов, у нас страшенно мало часу. Коли взяти п’ять кілометрів за радіус — у центрі заводи, — нам треба винишпорити місцевість, не меншу за тридцять п’ять кілометрів по колу. Є ще які-небудь вказівки?

— Ні. Я щойно хотів подзвонити Шельзі. У нього мають бути вирізки за вчора й сьогодні.

Вольф підвівся. Було видно, як під його одягом випнулися м’язи. Хлинов запропонував подзвонити з найближчого кафе на лівому березі. Вольф пішов через місток, так стрімко, що якийсь дідок з курчачою шиєю, у забрудненому піджачку, просякнутому, можливо, самотніми слізьми по тих, кого забрала війна, захитав головою і довго дивився з-під запиленого капелюха вслід іноземцям, що бігли.

— О-о! Іноземці… Коли гроші в кишені, то й штурхаються, і бігають, начебто вони дома… О-о… дикуни!..

У кафе, стоячи біля цинкового прилавка, Вольф пив содову. Він бачив крізь скло телефонної будки спину Хлинова, який розмовляв, — ось він підняв плечі, весь насунувся на трубку; випростався, вийшов з будки; обличчя його було спокійне, але бліде, як маска.

— З лікарні відповіли, що сьогодні вночі Шельга зник. Вжито всіх заходів до його розшуку… Думаю, що його вбили.