Гіперболоїд інженера Гаріна

31

Старий триповерховий будинок номер шістдесят три по вулиці Гобеленів однією стіною виходив на пустирище. З цього боку вікна були тільки на третьому поверсі — у мансарді. Інша, глуха стіна тулилася до парку. По фасаду на вулицю, на першому поверсі, врівень із землею, містилося кафе для візників та шоферів. Другий поверх відведено під поганенький готель. На третьому поверсі — мансарді — здавали кімнати постійним мешканцям. Хід туди вів через ворота і довгий тунель.

Була друга година ночі. На вулиці Гобеленів — жодного освітленого вікна. Кафе зачинено, всі стільці поставлено на столи. Зоя зупинилася біля воріт, хвилину дивилася на номер шістдесят три. Було холодно спині. Зважилася. Подзвонила. Зашурхотіла мотузка, ворота прочинилися. Вона прослизнула у темне підворіття. Здалеку воротарка пробурмотіла: «Вночі треба спати, повертатися треба вчасно». Але не спитала, хто ввійшов.

Зою охопила страшенна тривога. Перед нею тягнувся низький похмурий тунель. Газовий ріжок освітлював зашкарублі стіни, пофарбовані темною олійною фарбою. Вказівки Семенова були такі: в кінці тунелю — ліворуч — крученими сходами — третій поверх — ліворуч — кімната одинадцять.

Посеред тунелю Зоя спинилась. Їй видалося, що здалеку, ліворуч, хтось швидко визирнув і сховався. Чи не повернутись? Вона прислухалася — жодного звуку. Добігла до повороту на смердючу площадку. Тут починалися вузькі, ледь освітлені звідкілясь згори кручені сходи. Зоя пішла навшпиньках, боячись доторкнутися до липких поручнів.

Весь будинок спав. На площадці другого поверху облуплена арка вела в темний коридор. Піднімаючись вище, Зоя обернулась, і знову їй здалося, що з-за арки хтось визирнув і сховався… Тільки це був не Гастон Качиний Ніс… «Ні, ні, Гастон ще не був, не міг тут бути, не встиг…»

На площадці третього поверху Зоя перевела подих. Якщо Гаріна немає вдома, вона чекатиме його тут до ранку. Якщо він дома, спить, — вона не піде, не забравши те, що він узяв із столу на бульварі Мальзерб.

Зоя зняла рукавички, легенько поправила волосся під шапочкою і пішла ліворуч коридором, який загинав коліном. На п’ятих дверях крупно, білою фарбою, стояло — 11. Зоя натиснула ручку, двері легко відчинились.

У невелику кімнату, в прочинене вікно падало місячне світло. На підлозі валявся розкритий чемодан. Жорстко біліли розкидані папери. Під стіною, між умивальником і комодом, на підлозі сиділа людина в самій сорочці, її голі коліна були задерті, величезними видавалися босі ступні… Місяць освітив половину обличчя, широко блищало розплющене око та біліли зуби — людина посміхалася. Ледь відкривши рота, без дихання, Зоя дивилася на нерухоме, усміхнене обличчя, — це був Гарін.

Сьогодні вранці в кафе «Глобус» вона сказала Гастонові Качиний Ніс: «Вкради у Гаріна креслення й апарат і, якщо можна, вбий». Сьогодні ввечері вона бачила крізь серпанок над келихом шампанського очі Гаріна і відчула: покличе така людина — вона все кине, забуде, піде за ним. Вночі, збагнувши небезпеку і кинувшись шукати Гастона, щоб попередити його, вона сама ще не усвідомлювала, що погнало її в такій тривозі нічним Парижем і привело зрештою на вулицю Гобеленів. Які почуття примусили цю розумну, холодну, жорстоку жінку відчинити двері в кімнату людини, яку вона прирекла на смерть?

Зоя дивилася на зуби і вирячене око Гаріна. Хрипко, неголосно скрикнула, підійшла і нахилилася над ним. Він був мертвий. Обличчя посиніло. На шиї набубнявіли подряпини. Це було те саме обличчя — змарніле, привабливе, із схвильованими очима, з конфетті у шовковій борідці… Зоя схопилася за крижаний мармур умивальника, ледве підвелася. Вона забула, навіщо прийшла. Гірка слина наповнила рота. «Не вистачає ще знепритомніти». Останнім зусиллям вона відірвала ґудзика на комірі, що душив її. Попрямувала до дверей. У дверях стояв Гарін.

Так само, як і в того — на підлозі, у нього блищали зуби, відкриті застиглою посмішкою. Він підняв палець і погрозив. Зоя зрозуміла, затулила рота рукою, щоб не закричати. Серце калатало, наче виринуло з води… «Живий, живий…»

— Вбито не мене, — прошепотів Гарін, все ще погрожуючи пальцем, — ви вбили Віктора Ленуара, мого помічника… Роллінг піде на гільйотину.

— Живий, живий, — хрипко проказала вона.

— Навіщо ви тут?..

— Я шукала Гастона…

— Кого, кого?

— Того, кому звеліла вас убити…

— Я це передбачив, — сказав він, дивлячись їй у вічі.

Вона відповіла, як у сні:

— Якби Гастон вас убив, я б наклала на себе руки…

— Не розумію…

Вона повторила за ним, ніби в забутті, ніжним, згасаючим голосом:

— Не розумію сама…

Розмова ця відбувалася біля дверей. У вікні місяць сідав за графітовий дах. Блукаючи очима по кімнаті, Гарін тихо мовив:

— Ви прийшли по автограф Роллінга?

— Так. Змилуйтеся.

— Над ким? Над Роллінгом?

— Ні. Наді мною. Змилуйтеся, — повторила вона.

Несподівано він випростався, прислухаючись. Різким рухом потягнув Зою за двері. Все ще стискаючи її руку вище ліктя, визирнув за арку на сходи…

— Ходімо. Я виведу вас звідси через парк… Послухайте, ви надзвичайна жінка, — очі його блиснули божевільним гумором, — наші доріжки зійшлися… Ви відчуваєте це?..

Він побіг разом із Зоєю крученими сходами. Вона не опиралася.

На нижній площадці Гарін завернув кудись у темряву, спинився, запалив воскового сірника[17] і з зусиллям одімкнув іржавий замок у дверях, які, певно, багато років не відчинялися.

— Отже, все передбачено.

Вони вийшли під темні, вогкуваті дерева парку. Саме тоді з вулиці у ворота входив загін поліції, який викликав чверть години тому Гарін по телефону.