Гарні дівчата

Перед тим як висадилися інопланетяни

Вона мешкала в сусідньому будинку. Наш будинок, потім подвірʼя, потім її будинок, потім знову подвірʼя, і так чотири рази. Будинки всі однакові, і подвірʼя всі однакові, лише між третім і четвертим будинками подвірʼя спадало вниз; ми ходили туди на лижі.

Я зовсім не пригадую її взимку. Віка асоціюється в мене з цвітінням перших дерев, відтак літо, а на початку осені вона одночасно зі шкільним дзвоником, який кликав до навчальних приміщень, кудись зникає. Ми всі кудись зникаємо.

Себе мені теж важко прилаштувати. Ось я блукаю спорожнілим подвірʼям, наче пустелею. Ніби я на якомусь Марсі. Нічого не можу второпати. Химерне почуття виповнює мене. Час осипається бурштиновими згустками з каштанів. Я набиваю ним кишені, а вдома берусь майструвати фігурки. Час постає в подобі жирафи, що тягнеться по зелений листок, наче знає, що той скоро зівʼяне, їжака з настромленими на голки плодами, довгої гусені з багатьма короткими ніжками і роздвоєним хвостом. Я виставляю їх на підвіконня, а навколо розкладаю решту каштанів, милуючись візерунками.

Час подібний до чеських меблів: такий самий блискучий, наче лакований, темно-коричневий, з вигадливими дугами під лаком. Лише шафи, на відміну від часу, не втрачають блиску. Одна стояла в моїй з братом кімнаті, друга — у вітальні. Наша була заповнена братовими книжками, а на відкритій верхній полиці — вітрильник, подарунок мені зі школи на уродини. Він плив на матових хвилях, вплавлений у скло. Невидимий вітер напинав вітрило.

Чеські меблі будуть у всіх книжках, які я написав і напишу і в яких дія розгортатиметься в тому часі і просторі. Коли час тьмяніє і всихається, мати нишком, як мене немає вдома, прибирає його.

Я не вірю, що всі могли щезнути. Раптом мені стає лячно. Забігаю в підʼїзд і дзвоню в Павлові двері. Ніхто не відгукується. Чую по той бік шарудіння, і чиєсь око припадає до вічка.

— Це я, — кажу, чомусь спершу пошепки, а потім голосніше.

Тиша.

Я ще трохи чекаю, а тоді стрімголов вилітаю надвір, перестрибуючи через сходинки. У підʼїзді ще самотніше, ніж зовні. І сутінно.

Задираю голову, Павло стоїть на балконі другого поверху і нетерпляче дивиться на мене.

Він запитує:

— Ну?

— Чому не відчинив?

— Чого тобі?

— Виходь.

— Ти що, мені треба вчитися.

— Мені теж.

— Ти знаєш, скільки всього задали!

Павло трохи занудний. Варто йому забути про навчання, як він робиться нормальним пацаном. Річ, однак, у тім, що про навчання він не забуває — хіба влітку і то не на цілий день. Павло відмінник. Учителька напророкувала йому карʼєру професора. Згодом він справді став ним і викладав математику в педагогічному інституті. Це вже пізніше наш педінститут підвищили, надавши йому статусу університету. Так президент, збираючись на другу каденцію, підкуповував місцеву еліту; не тільки в нашому місті.

Я не знаю, як Павло може йти з портфелем, зосереджений і незворушний, не помічаючи ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки, ніби він жодного разу не гойдався, не ганяв з нами мʼяча, не зʼїздив на лижах. Мабуть, тому, що ні гойдалки, ні футбольного поля, ні лижної гірки давно вже немає, як і немає каштанових фігурок на підвіконні. Він обмежується сухим і суворим «Добридень!», тоді як мені прагнеться почути «Привіт!» або «Здоров!». Мені хочеться розтермосити його, наче від того з нього спадуть лихі чари. Я уявляю, як розсипається оболонка, в яку увʼязено того попереднього, справжнього Павла. «Одного дня на нашій планеті висадилися космічні істоти. Вони взяли нас у полон, помістивши у великі оболонки, які набрали наших форм і вигляду. Вони підмінили нас, проте нами вони не були». Переконливішого пояснення в мене немає.

— Ти знаєш, скільки всього задали! — Павла обурювала не кількість домашніх завдань, а легковажність, з якою я насмілився потурбувати його.

Я видавався сам собі, ніби вештаюся без жодного заняття.

— Та ну тебе, — махав я розчаровано.

Більше нічого не сказавши, Павло зникав у помешканні.

Ще трохи побродивши, я вертаюся додому. Вчитися не хочеться. Беру книжку і пробую читати, проте читання також не йде. Я відкладаю її набік і мрію. А тоді неохоче беруся за домашні завдання. Що там у нас сьогодні? Сьогодні щойно вівторок — це жахливо; до неділі ще чотири дні. Я загинаю пальці, сам собі не вірячи. Географія, твір, хімія і, звісно, алґебра. Твір я відкладаю на потім, хапаю алґебру і чимдуж біжу з нею до Павла.

Я знову під його дверима: як таке можливе — двері його помешкання такі самі, як мої, а алґебру він знає краще за мене?.. Натискаю дзвінок; цього разу я дзвоню наполегливіше і довше.

Павло не відчиняє. Я вилітаю надвір. Він уже стоїть на балконі і чекає на мене.

— Нащо ти дзвониш, як на пожежу?

— А чому ти не відчиняєш?

— А з якого дива я повинен відчиняти? — буркає Павло.

Павло нагадує пугача на дереві, який ще добре не вбився в пірʼя. Крізь невдоволення в його голосі потріскують електричним розрядом глузливі нотки — либонь, через те, що я його вдруге потурбував.

— Ти ж знаєш, що це я.

— Знаю.

— То чого ти?

— Я зайнятий.

— Допоможи.

— Алґебра?

Я ствердно киваю.

— Давай.

— Відчини.

— Сюди давай.

— Закинути?

— Ти що! — Павлові осоружна сама думка про розпластаний долі підручник.

Це щось нове. Раніше Павло брав завдання крізь шпарку, інколи ж, як був у поблажливішому гуморі, скидав з дверей ланцюжок і запрошував мене до своєї кімнати. До підручників він ставиться так, наче вони живі — як люди, як звірі, як дерева, з яких їх зроблено.

Отже, він справді дуже зайнятий. Павло готується до олімпіади. До неї ще кілька місяців, а він уже сидить над хитромудрими ребусами. Вчитель дістав йому збірник завдань. Вчитель — його тренер. Торік Павло посів друге місце на обласній першості. Хлопець він не хвалькуватий, але деякі новини поширюються в нас блискавично. Для мене це був би захмарний результат. Павло невдоволений.

— Привʼяжи на шнурок, — каже Павло.

— Чи ти вже геть здурів?

— Вільному воля.

— Гаразд, стривай. Мушу знайти.

— Я маю, — Павло великодушно спускає з балкона мотузку.

Так відбувається щовівторка: у вівторок чомусь особливо складні завдання. Я не знаю, чим цей день завинив порівняно з іншими. Дорослі, зокрема, й мої батьки, кажуть, що найважчий день — понеділок. Для мене понеділок неприємний, бо мушу йти до школи, проте він легкий, в ньому найменше уроків, і це схоже на заманювання в пастку.

Мотузка повзе донизу, просто на мене, наче змія — слизькотіла, з бездушно-несхибними очицями. Від такої картини мурашки шкребуть під шкірою. Я берусь за край мотузки й одразу відсмикую пальці, як обпечений.

— Що таке? — нетерпеливиться Павло.

— А таке, — буркаю.

Краще нічого не пояснювати. На мої фантазії в нього тим паче немає часу — ще розсердиться.

Привʼязую до мотузки мою алґебру. Це така сама мотузка, що їх густо напнуто через балкон під стелею, наче струни гігантського музичного інструмента. Я уявляю собі, як літніми вечорами, коли сонце ховається за сусіднім будинком, на балкон виходять Павлові батько і мати й сам Павло і усі втрьох грають на струнах яку-небудь заплутано-приголомшливу математичну мелодію.

У Павла постійно сушать білизну, ніби їх у сімʼї щонайменше десяток, а не батько, мати і син-вундеркінд. Зараз теж. Павло визирає з-за простирадл, наче пʼятнадцятирічний капітан з-за вітрил. Авжеж, наш будинок — корабель, тільки куди він пливе, цього ніхто не знає.

— Тягни, — командую, й Павло непоквапом підіймає книжку вгору. Робить це з якоюсь статечністю, майже урочисто. В чувака пієтет перед шкільними підручниками. Він мріє колись і сам написати такий. Згодом на обкладинках справді красуватиметься його прізвище, до того ж не на шкільних підручниках, а на посібниках для студентів.

Павло зникає з книжкою у кімнаті. Його довго немає. Я чекаю, коли він вийде і скаже: «Гаразд, заходь», однак цього разу він не каже нічого. Виходить на балкон і спускає підручник з виконаними завданнями — тим самим способом, яким я йому подавав. Мені залишається переписати їх із вкладеного всередину аркуша до шкільного зошита.

— Дякую. Ти справжній друг, — кричу в пориві непідробної вдячності. Павло поблажливо, ледь зазнайкувато всміхається. Це його право.

Нарешті я беруся за твір. Батьки переступають поріг — спершу приходить тато, потім мама. Мати приносить хліб, тому вона пахне мені прекрасним пшеничним буханцем, ще гарячим. Так пахне кожен спогад про неї.

Мати застерігає, щоб я їв повільно, бо хліб ще гарячий, проте заки вони з батьком приходять на кухню, пів буханця уже немає. «Ти дістанеш скрут кишок», — хвилюється мати.

Схоже, я поглинав не хліб, а ту неповторну духмяність, яку він поширював. Якщо хтось і заслуговує на памʼятник, то ті, котрі його випікали. Наче я вже тоді знав, що, коли виросту, хліб, який продаватимуть у крамницях, мало чим відрізнятиметься на смак від серветки. Його буде багато, він буде різний — з висівками, соняшниковим насінням, чорносливом і навіть морквою, по нього не стоятимуть черги, проте він більше ніколи не пахнутиме. Навіть гарячий.

Узимку ми раптом вигулькували із хатніх кубел, щоправда, лише частина нас літніх. Убрані в зимовий одяг, ми потребували часу, щоб звикнути до власного нового вигляду й один до одного. Я впізнавав моїх друзів по шапках і шубах, які були, втім, не зовсім надійними прикметами: ми росли й одяг, що відмовлявся рости разом з нами, змінювався. Так я змінив шубу на куртку мого брата, яку батьки відклали для мене, коли я був ще надто малий, щоб її носити. Куртка сиділа зручніше, але після літа й осені я почувався в ній, як у лицарському обладунку з краєзнавчого музею.

На той час уже відкрили картинну ґалерею, куди шедеври збирали всім гуртом, — до того ж інших музеїв, крім хіба краєзнавчого, в нас не було. Мало не в кожній родині хтось малював, лише в нашій не знайшлося жоднісінького видатного художника — далебі, жодного. Дідо мого однокласника опинився між незаперечних фаворитів, а я страждав, що нашої родини не було представлено — хоч я обнишпорив кожен закуток, включно зі стрихом у сільській оселі моєї бабці, нічого вартого експонування не надибав, а мою власну базгранину, хоч як я старався надати їй подоби картини, батьки нести в художній музей відмовилися.

З какофонії впізнаваних прізвищ одне вибивалося екзотичним звучанням — згадка про міжнародне бієнале, що відбулося в місті. Воно уславилося тим, що в ньому взяв участь японський художник. Він походив із міста Кобе, що на найбільшому острові Японії — Гонсю.

Тиждень, який тривала виставка, японця носили на руках — газети тільки й писали, що про нього. В нього брали інтервʼю, висловлювали йому своє захоплення, його нагородили памʼятною медаллю. Полотно, з яким приїхав, далекосхідний гість подарував ґалереї, але більше, хоч як його запрошували, не приїздив, а без чужоземного учасника міжнародне бієнале втрачало сенс. І хоча він був єдиним чужинцем, у буклетах так і збереглося про «міжнародне бієнале за участі митців з різних країн». Завершилося тим, що японця оголосили почесним громадянином нашого міста. Невідомо, чи він коли-небудь довідався про це, а якщо так, то які відчуття викликала в ньому звістка — ейфорійні чи не дуже. Хай там як, у нас досі про нього висловлюються: «Наш японець».

Не дивно, що картинна ґалерея процвітала — їй ніколи не бракувало відвідувачів: немає переконливішої концепції, ніж колективне марнославство. На вихідні туди вирушали цілими родинами — мені досі перед очима стоїть черга, що тяглась через майдан і вулицю, розірвана проїжджою частиною; вже через це вулицю варто було перетворити на пішохідну зону. В будні в ґалерею водили з виховною метою шкільні класи, щоб учні відкривали для себе велич рідного міста через знайомі прізвища, часто-густо — власні.

Проте нас, підлітків, більше цікавив краєзнавчий музей з опудалами птахів, муляжем первісної людини, підозріло подібної до мавпи, і, власне, лицарським обладунком. На відміну від ґалереї, ми навідувалися туди не лише в межах виховних програм. Баба Дебора застерігала нас, щоб ми не ходили туди, бо видавати мавпу за людину — гріх: адже людина створена за подобою Бога.

Вона лякала нас різними нещастями, однак більшого лиха, ніж те, що ми лазили по деревах її саду зі спритністю, яка тільки підтверджувала теорію, проти якої протестувала стара Дебора, статися не могло: Господь по деревах не лазить. Ми надилися до неї на черешні — на базарі таких смачних не продавали. Коли сьогодні я читаю, що в Туреччині чи в якій-небудь іншій країні зі шкільних підручників вилучають теорію еволюції, я згадую бабу Дебору. Це її незаперечна перемога. Її дух тріумфально ширяє над світом, втягуючи нас у нове середньовіччя. Наука відкрила перед людством нечувані можливості, однак людина не стала від того щасливішою.

Обладунок стояв на майданчику між залами другого поверху, наче вартівник на чатах з опущеним заборолом, так що здавалося, буцім усередині панцера хтось зачаївся. Лицар не пасував до жодної експозиції — ні до птахів, ні до княжої доби, від якої вціліло кілька неоковирних казанків. Моєю мрією було продефілювати в цьому обладунку на нашому подвірʼї. Коли завдяки комерціалізації зʼявилась нагода здійснити цю мрію, я був уже дорослим. До речі, мріяв про таке не я один, але це вже інша історія. Тоді, коли кортіло, обладунок був завеликим на мене, а табличка застерігала: «До експоната не доторкатися»; тепер, коли його можна взяти увинайм, він замалий, та й більше не кортить. Чи то лицар, який носив його, був коротуном, чи то сьогоднішня людина значно вища на зріст.

Зате Павло ходив у тому самому пальті, давно закороткому, в якому виглядав так, наче зібрався на маскарад. Коли йому купили його, поли мели по снігу, проте Павло цим особливо не переймався. Сніг виманював його, хатнього сидуна, надвір. Я виходив і, недовірливо й допитливо роззирнувшись навколо, торував шлях крізь замет. Кучугури сягали по пояс. Я здивовано озирався на власні сліди, намотуючи кола і петлі, доки за цим заняттям мене заставали інші, і так, один по одному, нас назбирувався гуртик. Потрібен був час, щоб звикнути до того, що все навколо вкрите білим пухом. І що так буде до самої весни.

Я чую голос гітари, він опритомнює мене. Звуки долинають із сусіднього будинку — останнього, якого я ще не згадав. Він розташований по інший бік від нашого над самою дорогою. Цією дорогою пішов з дому мій брат. Я бачу у вікно батька, який несе валізу, з якою приїхав колись до міста, де познайомився з моєю матірʼю, і брата зі спортивною сумкою. Брат ходив із нею, напівпорожньою, на тренування, так, наче наперед готувався піти геть. Вона була настільки просторою, що я без труднощів уміщався в ній, як у спальному мішку. Батько відпроваджує брата на вокзал, а ми з мамою стоїмо і спостерігаємо.

Я завжди мріяв навчитися гри на гітарі. Прагнув завойовувати нею жіночі серця. Я жадав підкорити одне-єдине серце.

Якоїсь ночі ми прокинулися від гуркоту — вулицею повзли танки, вуличні ліхтарі освітлювали їхню брудно-зелену поверхню, вежі й гармати. Танки сунули і сунули, вони скидалися на роботів, жодної людини, тільки вони. Один за одним вони рухалися серединою порожньої о цій порі вулиці. Їх перекидали кудись під покровом ночі; ми не мали поняття, куди вони прямують. Дорога вела в аеропорт, дорога вела за місто, дорога вела в напрямку гір.

Батько з матірʼю тривожно вдивлялися в освітлену ліхтарями вуличну ніч. Я втиснувся між них і теж дивився. Танки нагадали батькові шістдесят восьмий, коли він дивом не опинився в Чехословаччині. Батька, який давно вже відбув армію, несподівано викликали у військкомат. З місця дислокації їх доправили на аеродром, запакували у військовий літак, й аж коли машина здійнялася в повітря, їм повідомили курс. Літак уже був недалеко від кордону, як екіпажеві наказали повертатися.

Там, у літаку, батько поклав за першої ж нагоди дременути на Захід — він не вірив в інтернаціональний обовʼязок. До будь-яких ідеологій він ставився з підозрою; ця ідеологічна нехіть перейшла мені, мабуть, від нього. Що дужче його ними пресували, то обізленішим і замкнутішим він ставав. Він був бездоганним солдатом зі зразковими показниками в усіх нормативах. Шинель, у якій вернувся, демобілізувавшись, батько стелив, коли вкладався ремонтувати автомобіль. За цим заняттям він відпочивав — від роботи, від нас, від думок, що роїлись у його голові, від нездійснених задумів, від того, що тримало його в напрузі. Про військо, якому віддав три роки молодості, він розповідав мало і неохоче.

Не думаю, що батько зміг би втекти — радше за все, його застрелили б. З його боку це було божевільною авантюрою. Але навіть якби йому пощастило, то не народився б я, а матері з братом, який зʼявився на світ кілька місяців по тому, як батька зрекрутували, довелося б не з медом. Братові й без цього довелося не з медом.

Батька мій брат уперше побачив у свої два роки. Увесь попередній час вони комунікували один з одним через фотографії, як болгарська ясновидиця Ванґа з пропалими безвісти, — батькові жодного разу не дали відпустки, навіть із нагоди народження його першого сина. Мати надсилала світлини немовля, а батько — себе в уніформі. В голові мого брата, крихітного, довірливого і недосвідченого, відклалося, що батько — це той, який існує лише на світлині. Він пережив шок, побачивши його не на фотопапері. Одного дня батько зійшов з фотографії, щоб узяти його на руки. Суворий чоловік уперше всміхнувся йому. Доти батько ніколи не усміхався — на світлинах він завжди пильний і зосереджений. У дійсності він, звісно, сміявся, проте не так часто. Було б дикунством вимагати цього від нього.

Якби я не народився, я нічого не знав би про нас і не міг би розповісти.

Гусениці вкарбувалися в асфальт, і ми, дітлахи, ще багато разів ходили роздивлятися залишені ними сліди.

Нас ніколи ні про що не питали — хтось десь усе вирішував, ставлячи перед фактом. Утім, життя триває всупереч доктринам, по той бік від їхнього шалу й лукавства. Воно має свою логіку і визнає лише власний трагізм.

Усе, що маю, я неодмінно скажу. Годі сподіватися гладкої оповіді — я не шліфуватиму речень і не переставлятиму місцями абзаци. Я не бачу в цьому потреби, воно нічого не додасть — навпаки. Якщо вийде, відтвориться подих. Мов повів вітру. Це найкраще, що можна зробити. Цього досить.

Закинувши ранець, я прожогом вилітаю надвір. Наприкінці квітня починається перехід до канікул — поступово перестає хотітись їсти, і ціле літо прагнеться тільки пити. Я пʼю все поспіль — молоко з алюмінієвого баняка, в якому ми кипʼятимо його і зберігаємо, компоти, що залишилися після зими (їх належить допити, бо скоро будуть нові), солодку воду з вуличного автомата біля входу до гастроному, соки в самому гастрономі, сильно розведені водою, і просто воду, холодну протічну воду з кранів і вуличних колонок. Мати просить не пити з холодильника, проте мені ліньки гріти — я не маю часу. Коли пʼю молоко, я вдома сам; батьки на роботі. Ковтаю прямцем з баняка і ставлю назад у холодильник. Навіть не роззуваюся.

Вітер зриває цвіт із вишні, білі пелюстки летять в обличчя — лагідний весняний сніг. Я заплющую очі, а коли розплющую, бачу її. Віка стоїть у кінці доріжки, що веде від мого підʼїзду до рогу її будинку; на ній жовта сукня в чорні горошки. Я ще не здогадуюся, що закохаюся по самі вуха і божеволітиму від цього неймовірного почуття. Деколи вона грає з подружкою в бадмінтон.

Я йду в гастроном і купую перше того сезону морозиво у вершковій глазурі, моє улюблене. Взимку морозивом не торгують, воно зʼявляється навесні, ближче до літа. Сівши на виступ вітрини, я їм його і проводжаю поглядом поодинокі автомобілі, що їдуть в обидва боки.

З блаженства мене виводить Мик.

— Ти що тут робиш?

— Сиджу. А ти, Мику, звідки взявся?

— Бабця послала.

— По пиріжки? — жартую.

Мик змірює мене недовірливим поглядом.

— По борошно.

— Зараз, серед білого дня?

— Так, — каже Мик без ентузіазму.

— І ти погодився? — дошпилююсь далі.

Мик ще дужче хнюпиться:

— А тобі що?

— Я так.

— Будуть вареники.

Мика збадьорюють власні слова, вони звучать обнадійливо, даючи йому опертя і віру в найближче майбутнє. Мик сам як вареник. Мик — скорочення від Микола. Його сестра теж називає його Миком, а поступово і його батьки почали його так кликати. І мої також. Вони прихильні до Мика — господарний хлопчина і ввічливий, завжди привітається. Для нас усіх він Мик, лише для своєї бабці — Микольцьо.

— Он як! — кажу, щойно тепер помічаючи, як ласиться він на моє морозиво.

Мик як примагнічений.

— Чого так вилупився?

— Дай полизати.

— Дідька лисого!

— Дай.

— Купи собі.

— Не можу.

— А борошно можеш?

Бабця виділила Микові рівно стільки, скільки коштує борошно. Мик отримує кишенькові, які, однак, витрачає ще в школі на великій перерві. Мик їсть усе — влітку в нього апетит не менший, ніж узимку. З цим він проблем не має. Як і зі своєю комплекцією, причому в футбол ганяє незгірше від Марадони. Я теж не належу до худих, хоча до Мика мені далеко.

— То що, даси?

— Пʼять вареників, — ще не літо, та й від вареників я не відмовився б навіть у найгіршу спеку.

— Згода.

— Давай.

— Стривай.

Я обʼїдаю глазур і віддаю Микові добру половину морозива. Мик перебив мені насолоду, проте я не серджусь на нього, понадто виторгував порцію вареників. Такий обмін мене цілком удовольняє, хоч я й від десятка не відмовився б. Вареники Микової бабці варті того; інколи Мик виносить їх нам просто так — коли вже йому несила на них дивитися. Щасливець! Моя мати вареники ліпить дуже рідко, і в них грубше тісто. Вони смачні наступного дня, якщо підсмажити їх на пательні. В найбільш підрумʼянених місцях тісто розщеплюється, утворюючи повітряні кишеньки. В моєї матері не залишається часу на куховарення — всю її енергію поглинає робота. Тільки в неділю вона стає за кухонну плиту, а якщо вже серед тижня, то пізніми вечорами; засинаючи, я чую, як ценькають на кухні баняки. Мій батько в цей час прасує у вітальні білизну. Удвох вони гарують на наше з братом майбутнє.

Майбутнє було дуже далеко, тривалий час воно нічого не означало для мене, поки я не наштовхнувся на одну дату. Я прочитав про неї в інтервʼю, опублікованому в нашій місцевій газеті. У ньому розповідалося, коли перші інопланетяни досягнуть Землі, а на підтвердження наводилися математичні розрахунки. Це мало статися пʼятнадцятого квітня тисяча девʼятсот девʼяносто третього року — я назавжди запамʼятав це число. Ще б пак! Інтервʼю дав відомий астрофізик і уфолог, він розповідав про це так, наче про найбуденнішу річ. Для мене його міркування звучали неймовірно круто: отакої — за допомогою формули передбачити, що буде! Формулу я переписав про всяк випадок у шкільний зошит. Я навіть пробував застосувати її, щоб зʼясувати певні приземленіші речі, проте, звісно, без успіху.

Коли я розповів про це батькові, той іронічно зауважив: така новина зʼявилася тому, що з продуктових крамниць зникло масло. Щоразу, як чогось бракувало, подібними небилицями відволікали увагу людей. Коли щезала кава, на радіо день у день розповідали про її шкідливість. Батько привозив її для матері з відрядження, відразу з десяток бляшанок. Банан я зʼїв уперше, коли мені виповнилося двадцять чотири роки, зате коли я пішов до восьмого класу, фруктово-овочеві відділи продуктових крамниць завалили ґрейпфрутами. Їх постачали стиглими і без обробки консервантами. Ми їли їх цілу зиму, проте вони не могли замінити яблук — звичайних яблук із яблуні, що росла за хатою на подвірʼї в моєї бабці.

Батько любив щедро намащувати на хліб масло — так він завершував день. Коли батькові не було й девʼяти, він пішов із дому; в дорозі, далеко від рідної оселі, його застав голод тисяча девʼятсот сорок сьомого року. Обидві дати, тисяча девʼятсот сорок сьомий і тисяча девʼятсот девʼяносто третій, для мене були однаково примарні.

Мати несхвально подивилася на батька:

— Навіщо ти?

— Я кажу так, як є.

— Він у нас романтик.

У нашій сімʼї я був романтиком, а батько — тим, хто завжди казав так, як є. Так, як є, він сказав і того разу, коли вернувся з лікарні, де в матері діагностували рак.

Я чую, що хочу їсти — Мик своєю появою нагнав мені апетит.

— Тільки поквапся, — підганяю його.

Кишки грають марш, морозиво лише розтривожило шлунок — я навіть не зміг ним до ладу поласувати.

Якби не його бабця, Мик теж стирчав би вдома, проте з іншої причини, ніж Павло, з якої саме — не знаю. Микова бабця приїздила навесні та відʼїздила у вересні, наліпивши на прощання макітрищу вареників, наче знала, що їх уплітає всеньке подвірʼя. І з сусідніх хлопці також приходили. То був справжній ритуал, у якому ми нагадували собі мисливців, котрі споживають впольовану здобич, — ким ми лише не уявляли себе...

Тієї весни я побачив Віку вперше, до того її не існувало, дарма що її батьки вселилися тоді, коли й мої. Я ніколи не задумувався над тим, де вона була раніше і чому я ніколи не бачив її, хоча насправді це мало б звучати по-іншому: де був раніше я.

Тисяча девʼятсот девʼяносто третього розвирувалась інфляція, поглинувши мамині з батьком заощадження — наше з братом майбутнє. Яка в цьому була провина інопланетян, не знаю. Формула виявилася непридатною, щоб визначити це, а нової не було. Славетний астрофізик кудись зник, нічого навзамін не запропонувавши. Він залишився винним пояснення — мені дуже кортіло почути, як він усе те прокоментує.

Мої батьки самовіддано гарували, проте не вловили духу доби, як кажуть філософи, і не зуміли розпорядитися відкладеним. Якби вони вчасно зорієнтувалися, ми з братом отримали б кожний власне помешкання. У мене досі є стара ощадна книжка. Востаннє я отримав тисячу — жалюгідну компенсацію суми, яку втратив. Мені мали виплатити її в повному обсязі. То мав бути мій фінансовий старт у самостійне життя.

Я відчуваю спрагу. Нахиляюся, натискаючи на колонку й одночасно підставляючи рот, як це я звикле робив. Тисну і тисну, проте вода не тече, жодної краплі: вона не може потекти з тієї банальної причини, що колонки, яка стояла на цьому місці, давно вже немає. Одного дня її демонтували; одного дня демонтували всі колонки — всі без винятку. Напевно, щоб ними не скористалися прибульці з космосу. А можливо, якраз чужопланетяни і зробили це.

Підбираючи ощадну книжку, що випала з нагрудної кишені (я саме отримав першу виплату), я раптом усвідомлюю, що мій капітал — не вона. Переді мною відкриваються континенти, і я здаюсь собі Христофором Колумбом. Я знайшов вихід із глухого кута. Не знаю, кому за це дякувати.

Поки я йду, щасливий своїм відкриттям, збираються хмари. Великі поодинокі краплі хутко переходять у зливу. Я бачу в кінці доріжки Віку, вона стоїть і не рухається, наче розгублена через раптову зміну погоди.

— Віко, ти змокнеш! — кажу.

Проте Віка стоїть, не мокне посеред зливи. Коли я підходжу до неї, вона зникає.

Піднявшись до себе, я скидаю просяклий до рубця одяг і розтираюся рушником. Злива знову дужчає. Вода батожить землю, з притиском барабанить по підвіконню.

Коли бачу Віку, я бачу її саме там. Вона завжди там стоїть. На тому самому місці, де доріжка від мого підʼїзду зʼєднується з доріжкою, прокладеною вздовж будинків. Стоїть, коли вишня в цвіту. Стоїть, коли опали пелюстки. Стоїть, коли в зеленому листі ряхтять плоди, темно-вишневі, як колір нашого автомобіля. Стоїть, коли сонце. І, як зараз, у зливу. Перехожі проходять крізь неї; вони проминають її, наче її там немає. Лише я бачу її.

— Віко?

На мене найшло, і я почав писати любовні листи. Я не знаю, звідки воно взялося. Воно опосіло мене, і я став ним. Листи були моїми першими художніми творами. Я ховав їх у дуплі береста, освідчення у великому коханні, переконаний, що Віка знайде їх і прочитає. Хоча берест ріс під її вікнами, добула їх звідти не вона.

Дмитрик мешкав у тому самому будинку, що й Віка, двома підʼїздами далі. Хоча він носив імʼя свого прадіда, на ньому це коли й позначилося, то згубним чином. Із ним особливо ніхто не приятелював. Щось дошкуляло йому, і він виміщав це диким ставленням до інших. Здавалося, він назавжди так і залишиться Дмитриком без певного ремесла, з успадкованою предківською славою і тим чимось, що продовжувало йому заважати і здавалося теж успадкованим. Саме слави свого батька, керівника науково-дослідного інституту, визнаного науковця, він так і не здужав перерости. А ще молода лаборантка, яку батько привів додому замість Дмитрикової матері... А може, річ зовсім не в цьому.

Коли я вийшов надвір, Дмитрик уже чатував на мене. Він не любив мене, я викликав у нього якесь незбагненне осатаніння. Він не любив нікого, жадаючи при тім, щоб любили його. Від того, що його недолюблювали, він непомірно страждав і поводився ще гірше. Мене ж він не любив по-особливому. Я вважав це примхою, і жив би з цим далі, і нічого б не сталося. Я просто уникав його.

Й ось я побачив Дмитрика з паперами в руці. Ще ні про що конкретне не здогадуючись, із його виразу я, однак, зрозумів, що станеться щось непоправне і стосуватиметься воно мене. А далі Дмитрик бігав подвірʼям, горланячи, наче його ошпарили, і вимахуючи паперами. Від кожного мого «Віддай!» він тріумфально підстрибував, розчервонівшись, як печений рак, і скидався на божевільного, на якого найшов раптовий шал.

У його руці були мої любовні зізнання. Коли я їх клав у дупло, мені й на гадку не спало, що взяти їх звідти може не тільки Віка. Що руку туди може занурити будь-хто. Тим будь-ким виявився Дмитрик. Можливо, він натрапив на схованку ненароком, а може, вистежив, як я кладу їх туди. Лиходій дико реготав, а я намагався наздогнати його і відібрати листи. Потьмарення, навіть якщо це високі почуття, коштує дорого.

Попереднього разу Дмитрик так гасав з опаришами — щоправда, тоді тікав не він, а від нього. У третьому підʼїзді мешкав дядько, який тримав пса — невеличкого дзявкливого, гострозубого і прудкого, як комета, злюку. Пси часто подібні до своїх господарів, я це не раз спостерігав, проте в цьому випадку схожість сягала значно глибше за зовнішні риси — господар і його пестун мали однаковою мірою лиху вдачу. Казали, він нацькував шавку на кошеня, щоб порозважатися. Кошеня було ще молодим і недосвідченим, і хоча в ньому таки спрацював інстинкт самозбереження, воно не мало жодного шансу. Господар потім хвалився кумпанам, з якими різався в доміно, як пес перегриз нещасній тварині горло; він пишався своїм улюбленцем. Кішка, кошеняткова мати, ще довго приходила і туркала безживне тільце то мордочкою, то лапкою, лизала його язиком, а потім лягала коло нього, як тоді, коли воно було геть крихітне, при цьому якось жалібно, ледь чутно понявкуючи.

Трупик лежав на траві, в ньому множилися опариші. Їх наплодилося так багато, що було видно, як під ослизлою шкірою все рухається. Потім шкіра луснула, оголивши безліч дрібних хробачків. Вони були білі в брудно-загнилому тільці. Дядьки приходили і набирали їх звідти для риболовлі, вельми задоволені, — риба добре велася на таку наживку. Принагідно рибаки обмінювалися ловецькими новинами. З риболовлі азартники приносили окунів, карасів і линців. Один із них сушив їх на нашому подвірʼї на мотузці просто сонця на тараньку, жінки інших смажили улов на пательнях. Рибу їли з великим апетитом, її запах долинав із відчинених кватирок і віконних стулок тісних кухоньок.

Зачерпнувши голіруч жменю опаришів, Дмитрик припускав за дітьми і жбурляв у них хробаків, нестямно радіючи кожному влучанню. Якщо ж йому вдавалося кого-небудь зловити, він закидав опаришів жертві за комір, а якщо та пручалася, намагався її ними нагодувати. Збриджена, налякана, принижена істота розпачливо верещала, тоді як кривдник, влаштувавши переможний танок, знову брався за своє.

Дмитрик переслідував молодших від себе, яких йому було легше запопасти; їхня безпорадність і наполоханість приносила йому більше втіхи. Від нього годі було відкупитися, Дмитрика не цікавили ні гроші, ні речі — його захоплював процес знущання. Малюки, хоч літо стояло в розпалі, відмовлялися показуватися надвір. Дмитрик був для них чимось на кшталт природної стихії, яку краще пересидіти вдома. Рештки загризеного кошеняти ще довго дотлівали в траві, що виросла високою-високою, такою, що їх уже не було видно.

Так я вперше побився за дівчину. Якщо бути точним, за любовні листи, яких вона так і не прочитала. Згодом фрази з тих писань я вкладатиму в уста моїх героїв, деколи цілі речення, нічого не змінивши — жодного слова. Цього ніхто не знатиме — ні редактори, ні видавці, ні читачі, лише я. Віка про це також не знатиме. Поступово до мене дійде, що більшість написаних мною творів — освідчення в коханні, нескінченний, пофрагментований любовний лист до дівчини в жовтій сукні з чорними горошками. На його тлі все, що відбуватиметься у перервах між фрагментами, виглядатиме другорядним.

Хай там як, саме Дмитрикові я завдячую кардинальний і геть несподіваний поворот у моїй любовній одіссеї. Якби не він, я ще довго і марно наповнював би дупло листами, невідь на що уповаючи. Я зобовʼязаний йому, що вчасно облишив платонічні дурощі. Світ прояснився, наче після затяжної негоди, і я збагнув, що можу дійти до кінця доріжки і заговорити до Віки. Що вона все ще стоїть там, мовби чекає на мене. Нас розділяв якийсь тузінь-другий кроків.

Того дня, як я вийшов із дому, почав накрапати дощ. Я ще не встиг розкрити парасолю, як помітив її, яка стояла на перетині доріжок. Я поквапився, щоб дівчина не змокла. Віка зовсім не здивувалася моїй появі і парасолі над нею. Ми пішли разом, так, наче вона й чекала на мене. Я відчув, як її рука сплелася з моєю. Віка прихилилася близько-близько, я вловлював її подих і відчував доторк її волосся. Коли злива закінчилася і довелося складати парасолю, я пережив велике розчарування. Я волів би, щоб злива не завершувалася ніколи. Як ми так ходитимемо все життя на дощі під моєю парасолею, і що з того буде, і що буде, коли дощ не вгаватиме і не вгаватиме, я не замислювався.

Парасоля зробила нас із Вікою приятелями. Я вважав, що ми під нею побралися. Віка, напевно, здивувалася б, якби я їй це сказав. А може, й ні. Тоді я вперше побачив її густо вкрите веснянками лице. Я вперше побачив його зблизька. Проте були то не звичні круглі цятки, а дрібні рисочки, подібні кольором до легкої засмаги. Такого лиця я ще ніколи не зустрічав. Очі Віки мали барву морської хвилі, вони були чисті-чисті, як вода на світанку в Чорному морі. Я пірнув би в їхню глибінь і плив. Я купався в них, а вона не заперечувала. Давала можливість робити це досхочу.

Інцидент вичерпався, Дмитрик і я уникали один одного. Я шкодував, що так сталося. Мати присоромила мене, хоча всіх деталей вона не знала, а я не вважав за потрібне втаємничувати її. Якби йшлося не про любовні листи, не про найсокровенніше, яке я, врешті, звіряв самому собі, я відреаґував би не так бурхливо.

Моя і Дмитрикова матері працювали на одному підприємстві і незрідка верталися додому разом. Якось ми навіть побували в них удома — Дмитрикова мати запросила нас до себе. Ми прийшли з квітами й гостинцями. Під час візиту Дмитриків батько упадав за моєю матірʼю, і це виглядало не надто симпатично. Ми подякували за гостину. Більше до Дмитрика ми не приходили, як і вони до нас — заанонсованих відвідин у відповідь так і не відбулося. Ми були тоді учнями першого класу, щоправда, різних шкіл; Дмитрик був старшим від мене на кілька місяців.

Дмитрикова мати продовжувала любити Дмитрикового батька навіть по тому, як він проміняв її на лаборантку. Вона виправдовувала й обожнювала його — кохання блукає незбагненними стежками. Безумовно, вона любила також і Дмитрика, як моя мати нас із братом, і невимовно страждала.

Судячи з усього, жінки не надто довго наснажували Дмитрикового батька. Невдовзі він привів наступну, приятельку попередньої. Він потребував їх, нових і нових, а вони, покинуті, далі самовіддано кохали його, шукаючи причин розлуки в собі, в обставинах, у науці. В пантеоні небесної і земної слави всі вони, задля справедливості, мали б покоїтися біля нього — без них він не зробив би своїх важливих для поступу людства відкриттів.

Коли Дмитриків батько вперше привів лаборантку, Дмитрикова мати була на роботі, а Дмитрик саме прийшов зі школи. Батько сказав Дмитрикові, що це його помічниця і вони зараз робитимуть дослід, а це небезпечна штука, конче, однак, потрібна, бо без неї життя не може рухатися вперед, а ще від неї залежить його, Дмитриків, добробут. Дмитрик не розумів, що це таке. Ніхто з нас ще не розумів, що таке добробут, — над таким ми не задумувалися. Ми були далекими від подібних понять і ближчими до землі, дрібних радощів і пригод. Жук, який ліз по траві, важив для нас більше за слово «добробут»; і за будь-які інші гучні слова.

Щоб Дмитрик не постраждав, батько випровадив його з дому:

— Іди погуляй.

З нагоди експерименту домашніх завдань можна було не виконувати. Дмитрик вештався вулицями, доки його підібрала, вертаючись з роботи, мати. Коли вони зайшли до помешкання, лаборантки вже не було. Судячи з того, що всі речі залишилися на своїх місцях і ніщо не зазнало пошкоджень, експеримент здійснено успішно. Якийсь час батько приховував свої стосунки, проте шила в мішку втаїти годі.

Відтоді він щоразу виставляв сина за двері, навіть тоді, коли його нові музи переселялися жити в їхнє помешкання, тож додому хлопчина потрапляв лише пізно ввечері. Дмитрик з цього зовсім не радів, хоча багато часу проводив надворі, де ніхто не контролював його і не вказував, що робити, — мрія кожного підлітка. Він був єдиним сином своїх батьків — із наступними жінками в Дмитрикового батька дітей не було. Можливо, якби його батько був не таким геніальним, у Дмитрика склалося б не гірше, ніж у Павла. Ніж у всіх нас. Однак теорія ймовірностей, принаймні в цьому питанні, невдячна річ — вона нікуди не веде і нічого не змінює.

Вважалося, що хлопець ніколи не подорослішає. Він уже мав вуса й бороду, хай і ріденьку, а його й далі називали Дмитриком. Він так і залишився низьким, невисоким, на диво, однак, покремезнілим парубчаком, мовби одного дня відмовившись рости — на знак протесту проти власного батька, проти інших дітей, яких він не сприймав, а вони не сприймали його, проти цілого світу, а визначений йому природою запас росту втілився у кремезність.

Ми всі мали те, чого не мав він, — сімʼю. Ймовірно, це й було нашою головною провиною, проте я до кінця не впевнений. Він був далеко не безнадійний; він і вчився не найгірше. Він рухався по висхідній і в початкових класах тримався не на свої літа зріло й відповідально, мати займалася ним, читала йому добрі книжки. Батько, поглинений вищими матеріями, узагалі ним не займався, а ось мати зі шкіри пнулася, щоб Дмитрик мав повноцінне, багатогранне дитинство. А потім стався обвал. У часі це збіглося з появою в домі першої лаборантки. Відтоді Дмитрик невпинно котився похилою площиною, і ніхто та ніщо не могло його стримати.

І все ж громадська думка нашого кварталу помилилася. Її пророчий потенціал виявився суттєво скромнішим, ніж у грецькій трагедії, тоді як сама трагедія не забарилася.

Дмитрик, хоч і з запізненням, подорослішав. Одного дня він перестав бути Дмитриком. Я б нікому не побажав такого зрілішання. Він освятив його кровʼю власного батька і його чергової музи. Сусіди стали першими свідками запізнілої й тим моторошнішої ініціації. Коли вони ввійшли в помешкання, Дмитро — він уже не був Дмитриком — сидів на табуретці з сокирою в руках, а в ліжку лежали два порубані її лезом тіла: його батька і батькової коханки. І хоча Дмитро ніби лишився тим самим, яким його завше знали, якийсь темної урочистості ореол оточував його. Він не чинив опору, він узагалі нічого не сказав. Коли його виводили, він тюпав механічно й байдуже, мов завідний. Наче то не він і не з ним усе діялося. Коли його запитали, чи усвідомлює він, що скоїв, він дивився кудись відсутнім поглядом. Коли Дмитрові повідомили, що він убив рідного батька, він здивовано повторив почуте, на хвилю застиг у химерній задумі, а тоді зненацька зареготав.

То був другий за трагічним надривом похорон у нашому кварталі.

Першою була смерть Вікиного брата. Він розбився, врізавшись на мотоциклі у вантажівку. Це сталося на нашій вулиці, як ми були в школі.

...Ми йдемо з Вікою на річку, вітер здуває з тополі пух, бгаючи його докупи й котячи запорошені клаки, доки там, де закінчується асфальт, вони заплутуються в траві. Я несу капу, якою вдома ми накриваємо диван. Стелю її над берегом, у затінку дерев. Ми роздягаємось, лягаємо і лежимо. Сонце ряхтить крізь тремтливий палист. Потім ми підводимось і заходимо у воду. Вода в річці холодна, незважаючи на те, що надворі спекотне літо. Я хлюпаю на себе, а потім занурююся по шию. Віка заходить у воду повільно, я милуюся нею. Ми купаємось у невеличкій затоці, яка утворилася від того, що русло в цьому місці різко завертає. Течія тут слабне. Ми пливемо поруч. На річку ми ходимо щодня. Це наш із Вікою медовий місяць.

Увечері зустрічаємося в літньому кінотеатрі біля спортивного майданчика, де з настанням сутінок показують фільми, які перед тим побували в прокаті: стрічки поточного й попередніх сезонів. Ми сидимо на лаві в третьому ряду, на нашому улюбленому місці. Пучок світла проектується в напрямку сцени над нашими головами, за екран править біла стіна під накриттям.

— Я стану кіноакторкою.

Віка каже це так, що я знаю: вона нею стане.

У моїй кімнаті небагато речей: стіл, книжки, ноутбук, плакат із ледь вибляклими від часу барвами. З нього дивиться дівчина з модною на початку девʼятдесятих років зачіскою. На ній джинси і світла сорочка. Вона сидить на мотоциклі, напівобернена до фотокамери, тримаючи однією рукою кермо. Фото зроблене просто неба, за кілька хвилин до того, як та, котра на ньому, загине, виконуючи під час зйомок небезпечний трюк. Вона доможеться дозволу проробити його самотужки, без каскадерської підміни. Кілька тижнів її тренуватимуть, і в неї все виходитиме. Навскоси через плакат покладено великим друкарським прописом: Вікторія Яковенко.

Я притягую гілку і відриваю губами заховану в зеленому листі ягоду. Відчуваю, як розтікається в роті насичений терпкуватий сік із неповторним присмаком, який може мати лише стигла мореля.

Коли я вернувся в рідне місто, все змінилося. Змінилося настільки, що я почувався заскоченим. Багато всього я не зміг упізнати — просто не знайшов. На секунду мені здалося, що воно все існувало тільки в моїй уяві — колонки, спортивне поле, літній кінотеатр. Розкішну територію дитячого садка вщент забудували, і хоча нові пʼятиповерхівки здавалися такими самими ветхими, як хрущовки нашого ряду, це було оманливе враження. У просторих помешканнях оселилась нова-стара номенклатура, під будинками припаркувалися перфектні позашляховики, а обидва корпуси, що залишилися від садка, зайняло управління освіти.

Я вже ніколи не зможу присісти на лаву, де ми разом дивилися літнє кіно. Не спалахне спрямований на екран пучок світла. І тільки доріжка далі веде від підʼїзду і там, де вона закінчується, стоїть Віка.

— ...А ти напишеш для мене сценарій.

— Тобто?

— Для фільму, в якому я гратиму роль.

— Яку?

— Будь-яку.

— Скажи, яку ти бажаєш.

— Ту, яку ти придумаєш. Обіцяєш?

Нехай це буде замість ненаписаного сценарію.