Гарні дівчата

Тисяча ґульденів

Тисяча ґульденів — цілий маєток. Якщо перерахувати, місячна стипендія — чотири ґульдени, зарплата — десять. Вісім років і чотири місяці, щоб нашкребти тисячу. Без харчування і житла.

Вивчав французьку. З французькою, брате, пропаща справа, хіба лантух слимаків заробиш, проувихавшись сезон на виноградниках. Та ще безкоштовний виноград, скільки душа забажає. А тут тисячу ґульденів!

Французьку вчив не з великої любові. І не тому, що нею муркочуть янголи (муркотів, вигинаючись на осонні, кіт). Французьку вчив, бо народився в селі. Не в кожному селі її відразу отак і вчать. У деяких — німецьку або англійську. Найчастіше, однак, — «гайта» і «віста». В багатьох узагалі нічого не вчать, крім як ходити коло плуга, тож доводиться вирушати в сусіднє село або й через два-три. Добре, якщо нагодиться фіра. Частіше ж доводиться тарганитися пішки, понапувавши корів і вичистивши стайню.

Французьку вчать у гуцульських селах, оповитих туманами і повір’ями. Гуцульські села туляться в долинах, тримаються на схилах гір. На скелях росте гуцульська квітка, едельвейс. І стелиться, вкрита куцими зеленкавими ворсинками, гуцульська земля.

Отож він народився в гуцульському селі. Високі смереки, глибокі провалля. Влітку пас овець на полонині, взимку ходив до школи через пагорб прокладеною в лісі кривулястою стежкою. Вирушав о сьомій, а потрапляв на другий або й третій урок. Найбільше було чотири, та й то аж у п’ятому класі. Тож і складалося так, що приходив, а вже пора домів. Не дивно, що дорогу туди і назад знав краще, ніж арифметику. По деревах читав плинніше, ніж по складах. То лише так здається — один пагорб, насправді ж — о-го-го. Спершу туди, потім назад. Вгору, вділ. Вгору, вділ.

Французьку вчив від четвертого класу. Деколи встигав на заняття, деколи ні. Деколи треба було не тільки напувати корів і вигортати гній, а й обробляти город. У такі дні або й тижні французької не було. Ні французької, ні арифметики, ні природознавства. Останнє скасував директор школи, за сумісництвом завнач і вчитель. То був такий самий, як решта освітніх закладів у відлеглих селах: викладач, завнач, директор — одна особа.

Учитель надіслав директорові листа, й відповідь не забарилася, позитивна і скріплена в дусі бюрократичних формальностей гербовим штемпелем. А що почерки обох епістол разюче подібнилися, не було на те ради. Хоч куди глянь, навколо природа, учні знають її, ходять нею до школи, вдихають ніздрями, вбирають очима, всотують порами, відчуваючи її краще, ніж автори підручника, які живуть у місті і пишуть про те, чого, може, й не нюхали.

Арґументи були настільки очевидними, що в запиті до вищої інстанції, яка скерувала б його у ще вищу, а та ще і ще, не було жодної потреби. За всі роки контроля впала на директорову сиву голову лише раз, й усе златвилося якнайліпше — шашликами з ягнятини, вишнівкою власного виробництва і бринзою на дорогу.

Директор навчав сільських дітлахів, на ньому трималася школа, тож і громада стояла горою за нього. То громада, а не перевірка обклала халупу кукурудзою, щоб було тепліше взимку. І громада, а не перевірка рубала дерева на дрова, дбайливо складаючи в повітці за школою, щоб у шкільній грубці тріскотів, як угатить мороз, вогонь; то селяни, а не комісія, малювали свіжою фарбою столи, на яких першого вересня дітиська розкладали шкільне приладдя.

Щоправда, вчитель приховав від директора справжню причину, що змусила вдатися до такого незвичного серед гір епістолярного жанру, проте в суті речей це нічого не змінювало. Надибавши якось ворох паперу і зіштукувавши кілька клаптиків, учитель впізнав на них березу карельську. Поки спантеличено роздивлявся її, в кутку жалісливо пищали ще геть рожеві, як досвіт над верховиною, з голими тільцями й невидющими очима мишенята. Пощо дітям карельська береза, якщо навколо незліч дерев? У Карпатах своя береза — гнучкостанна й струнка, як гуцульська чічка.

Після четвертого класу він знову пішов на полонину, де бував від найменшого малку. Пам’ятаючи настанову за кожної нагоди повторювати вивчене, підступав до вівці і, набравшись духу, запитував: «Ви розмовляєте по-французьки?» Вівця витріщувалася на нього. «Я трошки розмовляю по-французьки», — провадив уже не так упевнено. Вівця далі мовчала, та він не бажав з цієї причини резиґнувати: «Який чудовий краєвид!» Вівця підводила голову і втуплювалася в смереку. «Батько французькою буде père, мати — mère». На що вівця нарешті казала: «Бе-е-е-е-е», і він вертався в колибу.

Вряди-годи вибухала гроза. Блискавка рвала небо, немилосердно гуркотів грім. Він сидів у колибі і фантазував, яка вона, Франція. «Гуцули — нащадки гуґенотів, які заснували Коломию і Жаб’є, — розповідав учитель. — Ще й нинька жаби — національна страва французів». Він пробував уявити, як французи їдять жаб. Бридкущих, ослизлих, банькатих. Вчитель торочив, буцім французи витончені. Які то, витончені? Були слова, які, хоч як до них підступав, вислизали від нього; вони не мали запаху і нічого не викликали.

Підстеріг жабу, засмажив і спробував з’їсти. Його знудило, і він виблював. Ні, він не зміг би жити у Франції; не витримав би й одного літа — навіть заради винограду, не кажучи про слимаків, хоч якби був біблійним Змієм, спокушав би не ябками, а солодкими, наче сироп, виноградними ґронами. Та він не був Змієм. Був пастухом, звичайним хлопчиною, селянським сином. Уже наступного дня новина про те, що йому пороблено, докотилася до села.

Його знесли в долину, й ворожка зливала віск і клала сірники. Два тижні провів у ліжку. Його трясла рідкісна в наших краях пропасниця, проте вже третього тижня став такий, як був. «Це все той мудрагель! — супився батько. — Мастак забивати дітвакам баки», а мати стійко мовчала. «І траʼ ʼму світ за очі ходити?» — невдоволено шамкала баба, а мати смиренно відказувала: «Нехай уже». Батько нишкнув, тоді як мати плекала надії на майбуття.

І надії справдилися. Французька допомогла вступити в університет за цільовим скеруванням. Одного дня він вернеться на місце вчителя і директора, буде близько, лише через гору. Він розповідатиме таким самим, яким оце допіру був, дітям про французів, які їдять жаб, і за це йому так само, як теперішньому вчителеві, з району привозитимуть зарплату, а селяни приноситимуть яйця, шинку і бринзу.

Двічі на тиждень мати, хоч що би робила, виглядала його. Двічі на тиждень у село приїздив пазик. Іноді пазик зупинявся перед останнім пагорбом. «Далі не поїду», — затинався водій, і селяни мовчки виходили. Іноді пазик таки виринав на пагорбі, а за ним пасажири, які його відчайдушно пхали. На пагорбі пазик зупинявся, люди заходили через низькуваті рипучі двері, й автобус з гуркотом вкочувався в село, здіймаючи куряву. Домашнє птаство, звикле пастися, де заманеться, з ґвалтом кидалося до рідних подвірʼїв. Скреготіли гальма, і пасажири знову виходили, тепер уже біля зупинки, викладеної мозаїкою. Взимку, коли сніг засипав довкілля щедрими кучугурами, пазик не курсував.

«Ви розмовляєте по-французьки?» — запитали його на вступній співбесіді. «Ві», — відповів ствердно. І на всі наступні питання відповідав чемно і незворушно «Ві». «Він за цільовим», — прошепотів на вухо голові комісії її секретар, відповідальний за документи вступників. «Ви вільні», — кивнув голова, тепер уже українською.

Голова сам походив із села. Він прибув у чуже йому місто і досяг вершин, на які здатний претендувати сільський парубок. На селі ще жила його старенька матір, яку час до часу навідував. Односельці сприймали його за міністра, хоча мав не «Волгу», а лише «Ладу», і неабияк пишалися. А він почував слабкість до дітей із віддалених сіл і глухих хуторів, упізнавав у них себе, колись достоту такого ж недорікуватого. Йому здавалося, що то він сам стоїть перед собою, мнеться з ноги на ногу, шаріється і не може промовити слова — він тодішній перед собою теперішнім. Його зуб на міщухів, дарма що вже десятки років як мешкав у місті, обернувся благом не для однієї сільської дитини.

Спочатку його тягло назад у село, до батьків, на природу, серед якої виріс і знав назубок усі закапелки — яри, стежки, провалля, дерева і фактуру кори. Поволі він звик до міста, змирився з тим, що треба вчитися. Тугу за Карпатами витужував над підручником. Його французька була жахливою, але він докладав зусиль, учив слова, заганяв їх, наче овець, до кошари. А вночі йому снилися янголи, які муркотіли французькою. І дерева гомоніли французькою, і селяни, і родичі. Його цьоця окликувала його хрипким голосом Патрисії Каас, яку безперервно крутив його сусід у гуртожитському блоці, четвертокурсник Іван, якого всі звали Жаном і який походив так само, як він, з гірського села.

Доки одного разу з’явилася нідерландська. Належало вибрати другу мову. «Ви вибрали нідерландську», — привітав його заступник декана, відповідальний за навчальний план.

Насправді не вибирав ні нідерландської, ні друмбалаланської (не здивувався б, якби така існувала). З нього досить французької, якої також не вибирав. Так само як не вибирав село, де народився, ні рідного дому, ні батьків. Його записали на нідерландську, понеже решту мовних груп на той час вже повністю вкомплектували.

Так він прийшов на своє перше заняття нідерландської. Викладач мав круглі окуляри, що випромінювали невичерпний оптимізм. Групу наповнювали майже всі такі самі, як він, невдахи, які вчасно не записалися або з якихось інших причин не потрапили на яку-небудь престижнішу мову.

Він не розумів, нащо йому ще нідерландської, якщо для того, аби вернутися на село і вспадкувати місце вчителя, який, давно вбившись у літа, все ще тягнув лямку завнача й директора, досить французької. Впровадити замість французької нідерландську? Навіть якщо директор, яким він, очевидячки, сам і буде, підпише дозвіл, чи заподіє він таке сільським дітям?

Усамітнювався по закутках неопалюваної університетської книгозбірні, залишався на вихідні в гуртожитку; коли була зима, утеплював різним лахміттям вікна, через які хуртовина наносила смушеві купки снігу, тренувався проказувати звуки, вчився хрипіти, вимовляючи нідерландське «g», доки захворів і два тижні пролежав у ліжку, звідки швидка забрала його з двостороннім запаленням легень. Повернувшись в університет, він уже хрипів так, як належить хрипіти, вимовляючи нідерландське «g».

Тоді викладач і бовкнув про тисячу ґульденів. Як і всі, він поставився скептично. Скепсис — друга вдача селянина, понадто того, який опинився в місті. Але й природі, яку знає, селянин теж не йме віри, покладаючись винятково на себе (і ще трохи, мабуть, на Всевишнього).

Поступово йому почало здаватися, що не так воно вже й неможливо, те, що сказав викладач. Ще згодом йому здалося, що таке навіть вельми ймовірно. Двоюрідний брат його діда, припливши з заробітків в Америці (щоправда, коли то було), розповідав, що Нідерланди — то так, як рай на Землі. В Нідерландах море наносить поживний мул — кидаєш насінину і невзабарі колоситься урожай. Нідерландські корови мають найбільше вим’я, нідерландські огірки найдовші в світі, а нідерландські квіти ніколи не в’януть.

І він почав виявляти старанність. Ту наполегливість, яка вирізняє селянина ще в другому і навіть третьому коліні потому, як він перебрався до міста, і яку помилково сприймають за впертість. Він учив слова, харчав по бібліотеках і гуртожитках, випльовуючи згустки, що залишилися після хвороби, говорив діалогами й боявся відбігти глузду. Він навчився сяк-так мови, не так уже й кепсько, викладач називав його своїм найкращим студентом і ставив за приклад для інших: «Попам’ятаєте мої слова — він ще потрапить до Нідерландів».

Коли то буде! Втім, одного дня нідерландці раптом зʼявилися. Зненацька взялися американці і німці, навіть кілька французів, прапрапраправнуків дюка де Рішельє, патрона Одеси, куди йому виділили путівку в санаторій, якою так і не скористався, бо, попри кепське сполучення, своя сорочка (читай: рідне село) ближча до тіла, ніж далеке портове місто. Стояв неприторенно на подвір’ї лаври, куди їхню групу привезли на екскурсію. Почувши хрипке «g», озирнувся і побачив гуртик туристів, чоловіків та жінок. Жінки саме запинали придбані в халабуді хустини.

Він несміливо підійшов і привітався. Туристи заусміхалися, здивовані й зворушені рідною мовою, маленькою мовою північного побережжя, якої ніхто ніде не вивчає. Він не все розумів, однак говорив так, як знав. Поплентався вслід за ними, тлумачачи, що бачив і чув. На знак вдячності йому подарували плитку швайцарського шоколаду й кілька тюльпанних цибулин.

Загубивши своїх, добирався назад принагідним транспортом. Написав листа у рідне село: «Мамо, надсилаю Вам цибулини тюльпанів. Посадіть їх, прошу, під вікном коло хати — хай цвітуть і тішать зір згадкою про Вашого сина». Цибулини і лист сховав у бандерольку, доклавши торбинку цукерок — карамельок, тузиків, барбарисок: тих самих, які купують, коли лаштуються на село. Швайцарський шоколад, який йому так хотілося скуштувати, подарував комендантці гуртожитку, отримавши ще на один рік кімнату — останній, який мав навчатися.

Нідерландців більше не було. Марно чекав на їхню появу, як на півдні чекають дощу, на півночі — сонця, в їхньому селі — на весну й ласку Господа. Закінчив університет, проте й далі зволікав, без надії невідь на що сподіваючись. Йому здавалося, ось-ось вони зʼявляться, ті, кому присвятив стільки зусиль, але їх не було і не було. Пішов ще на рік домовитися про гуртожиток, однак плитка швайцарського шоколаду давно закінчилася, а нової не мав.

Тисячу ґульденів! В університеті він занедбав французьку, однак навіть тієї, що знав, цілком вистачило б — учні сільської школи більше подужати не встигали.

Він не захотів вертатися на село, дарма що там усе було йому рідне — кожна травинка, так що й думки про неї сповнювали його тепло-тужливим почуттям. Пішов працювати. Три четвертини того, що заробляв, з’їдала криза. По радіо говорили про ґалопуючу інфляцію. Авжеж, ґалопує не тільки кінь — йому, фіологові за освітою, це достеменно відомо.

Найнявся вантажником на вокзал, поближче до нідерландців. Митями його поривало сісти на потяг, який завезе його в далеку-далеку казкову країну. Іноді його брали сумніви, чи вона взагалі існує. Згадував лавру, невпевнений, чи йому все те, що відбулось, не примарилося. Вслухався в мови, спраглий почути хрипке «g». Чув багато хрипкого. Люди дедалі частіше хрипіли і кашляли, одначе хрипкого «g» в тій какофонії не траплялося. Одного разу до його слуху долинули слова, схожі з тими, які вчив, тільки не було в них хрипкого «g».

Бачив носіїв, які тинялися без діла. Люди рідко давали валізи, тягли свої клунки самі, ощадячи буквально на всьому, сиділи на них і спали, їли, добувши невигадливий харч, тоді як у вокзальних буфетах зеленіли від того, що ніхто не звертав на них уваги, дорожезні, наче висмажені в золоті, а не в дешевій олії, котлети. Почекальці пили з пластикових пляшок з потертими етикетками, добутих з усе тих таки клунків. Пили воду з криниць і колонок, компоти і соки власного виробництва. Ціни на напої кусалися так само, як за котлети.

Рейками котилися потяги, пасажирські й товарні. З пасажирських виходили і заходили люди, товарні проїздили, не зупиняючись, або ж стояли на запасних коліях, чекаючи дозволу бігти далі. Якось він уздрів на двох контейнерах вантажного потяга написи, виконані мовою, якої так спрагся. Йому було, ніби порозмовляв з живою людиною. Вранці, коли накрапав дощ, потяг рушив з місця і небавом вагони зникли в далечині.

Раз він підніс валізу, хоча наймався вантажником, а не носієм. Тендітна дівчина в синій сукні з накиненою на плечі благою кофтиною насилу волікла її. А він сидів і чекав на прибуття вантажного потяга. Провів дівчину на перон і висадив нагору валізу. Дівчина обернулася подякувати, і вони впізнали одне одного.

Марічка закінчила медичне училище і працювала медсестрою в лікарні. Щодва тижні у вільні від чергування дні вона їздила на село, вистоявши перед тим довжелезні черги до кас попереднього продажу. Коли знала графік своїх чергувань наперед, брала квитки відразу на дві або й три поїздки. Інколи ж квиток доводилося купувати перед відбуттям. Через те, що потяг від’їздив, її пускали без черги. Часто квитків не було, тоді вона просилася в провідника. В райцентрі пересідала на автобус. На той самий жовтий, як вохра, пазик, який курсував, коли вони були ще дітьми, і потім, коли їздили студіювати. За всі ці роки вони жодного разу не перетнулися — ні в місті, ні в дорозі. І хоча користувався не поїздом, а рейсовим автобусом, в райцентрі так само пересідав у пазик. Навідувався домів дедалі рідше — спершу час поглинало навчання, згодом — праця.

Коли через два дні Марічка верталася в місто, вийшов її зустрічати. Дівчина була в тій самій синій сукні і накиненій на плечі кофтині. Він провів її на трамвай. «Як там, на селі?» На селі було зле. В місті було погано, на селі гірше. На селі завжди було гірше, ніж у місті. Лише коли не було що їсти, на селі було трохи краще. Тоді приїздили міські пани обмінювати родинне срібло на кусень хліба. Потім стало все навпаки: на селі не було нічого, так що навіть хліб завозили з міста. Раз на тиждень вкочувалася вантажівка, і кожний хапав, скільки міг.

Вони зустрілися через два дні, бо дві доби Марічка чергувала. Прогулювалися парком, над яким кружляли, каркаючи, ворони, і гомоніли про людей з їхньої сторони. І багато їх, відколи не був удома, померло. Хтось виїхав, а ті, що залишились, спивалися.

Він написав батькам листа. «Мамо і тату, я зустрів Марічку. Ви її знаєте. Її батько агрономом у сусідньому селі...»

Через місяць вони побралися в дерев’яній гуцульській церкві, яку колись привезли з гір для міського гаю-музею, а згодом передали в користування греко-католицькій парохії.

Продовжував працювати вантажником, Марічка медсестрою в лікарні. Він і далі прислухався до голосів з надією почути такі чужі і такі знайомі слова. А вони ставали все примарнішими та примарнішими. Наче він сам вигадав ту мову, мовби вона приверзлася йому в сні, коли з людиною стається чимало химерних і відверто неймовірних речей.

А тоді знову зліг. Недуга, яку носив у собі, вибухнула нестримною силою. Його негайно шпиталізували. Марічка, в якої живіт виопуклювався під синьою сукнею, самовіддано доглядала його, не досипаючи ночей. Лікарі заборонили зʼявлятися їй туди, проте жінка вперто приходила. Вона — медсестра, і їй ніхто не заборонить піклуватися про свого чоловіка.

Три довгих місяці тривала виснажлива боротьба, і три довгих місяці Марічка не відходила ні на крок. Чула, як у гарячці шепотів «Тисячу ґульденів...», балакав незнайомою мовою, вихриплюючи чужі їй слова брудно-червоними згустками, доки якогось разу з горла полилася кров. Жінка схилялася над ним, цілувала пойняте пропасницею чоло, втішала, та він не чув.

В одну з тих поодиноких митей, коли відроджується, здавалося б, уже померла надія, щоб через хвилю померти знову, Марічка приклала його змарнілу, мов гілка дерева, що всихає, долоню до свого лона. «Хлопчик», — промовила лагідно. Тоді він звернувся до неї, як просять про найдорожче: «Пообіцяй, коли виросте, віддати його на нідерландську». І вона, ні секунди не вагаючись, пообіцяла.

Одного весняного ранку голосніше защебетали птахи і бруньки на деревах зробилися більшими, ніж напередодні. Марічка прочинила вікно, щоб впустити свіже повітря, а з ним сонячний промінь і крихту життя.

«Нідерланди», — прошепотів він потрісканими, наче земля без дощу, губами. Щаслива усмішка оповила його рот.

То було останнє в його житті слово.

Він мріяв побувати у Нідерландах.

Його поховали в рідному селі.

На його могилі ростуть тюльпани.

Викладач нідерландської, який досяг пенсійного віку, продовжує працювати — немає нікого, хто прийшов би йому на заміну. Він носить ті самі круглі окуляри. Його волосся ще більше посивіло. Щоб заохотити студентів, він розповідає про доброчинний звичай раз на рік дарувати тисячу ґульденів — одного разу він отримав їх за вміння розмовляти нідерландською.