Гарні дівчата

Ти собі не уявляєш цієї радості

Цю відстань я прокладаю пішки — щоразу рідше, а мені так, наче востаннє проходив її вчора. Мені знайома на цьому шляху кожна порошинка, найменша заглибинка в асфальті. Зі шпарини між тротуарним покриттям та придорожною опорою спинається листя кульбаби, я зривав стеблину і дмухав, зачарований, як відʼєднуються і летять парашутики. Вони линули туди, куди я дув, проте іноді вітер перехоплював і ніс їх назад.

Я йшов пішки й тоді, коли руки обривалися, а шлейка спортивної торби вʼїдалася в плече. В проїзд, повз пʼятиповерхівку з покритими нерівним брунатом вхідними дверима, таким самим помаранчевим, як колись, ледь вибляклим, а де-не-де змитим дощами тиньком і білизною на натягнених між черешнями з повапнованими стовбурами мотузках, повз дитячу книгозбірню з балконом, яким жодного разу ніхто не користувався, повз перукарню, куди підліток, до якого я досі, хоч спливло так багато часу, подібний, ходив стригтися і де тепер торгують польською та німецькою сантехнікою, через колишній цвинтар з надгробками музикантів і правників, між готелем і муздрамтеатром, попри світлофор, уздовж приватних садибок, що впираються в сквер — розхристаний і незатишний, як усі інші перед вокзалами, куди доводилося коли-небудь прибувати.

Розігрітий ходою і сонцем, що припікає, я скидаю зимову куртку, а тоді скручую і прищіпаю її до наплечника.

Зненацька чую смак стиглих ягід: озираюся, і хоча черешневого саду звідси не видно, бачу його настільки ясно, наче він безпосередньо переді мною. Ще мить, і дерева вкриються рясним цвітом.

Експрес відходить о чотирнадцятій тридцять дві з лівого крила вокзалу, а вже о шістнадцятій двадцять пʼять прибуває до Львова. Це всього-на-всього переобладнаний дизель, і хоча подібну відстань сучасні локомотиви долають суттєво швидше, відчуття таке, ніби здійснено неймовірний прорив.

Пасажири фотографуються на тлі конструкції з обтятими лініями, наче останньої миті дизайнерам забракло сміливості, а тоді йдуть займати місця в котромусь із трьох наскрізних вагонів.

Вокзал добудували тисяча девʼятсот шостого. Крім приймання і відправляння поїздів, він правив за кулісу для кінозйомок: щоразу то були фільми про війну — зі зброєю, ретроавтомобілями, штучними, а деколи справжніми дощем і туманом, в яких безнадійно розчинялася любовна лінія, що ніколи не була головною, і німецькою вивіскою над рестораном, яку одного разу забули зняти. Коли їх демонстрували по телевізору і я впізнавав на екрані обриси, мене охоплювало ні на що не схоже почуття.

Колія ділила місто на дві нерівні частини, по той бік лежала його скромніша, не така досліджена й загадковіша половина. В будинку над дорогою мешкала Корнелія, моя однокласниця. Дорога була довгою, можливо, найдовшою. Дивним чином вона нікуди не вела. Почавшись по цей бік, тяглася під міст, а звідти далі і далі, поки раптом закінчувалася. Об одинадцятій двадцять пʼять час на ній зупинився назавжди. Але то — інша історія.

Одного дня я вперше зайшов у вагон. Позаяк мій відʼїзд планувався заздалегідь, квиток уже лежав напоготові. Залізничні квитки були таким самим дефіцитом, як будь-що інше, крім, хіба, юності, якої здавалося досхочу. Я брав його, роздивлявся і клав на місце. Я поводився з квитком так, мовби переді мною на столі лотерея, в якій я пан чи пропав..

Була за чверть шоста, стояв тихий літній світанок. Біля кас у марній надії юрбилися дорослі — самі, з клунками, з валізами, з дітьми. Характерний душок вокзального приміщення — його не вивітрювала ні хлорка, що її додавали у поцинковане відро, куди занурювали шмату, якою кілька разів на добу протирали підлогу, ні протяг від навстіж розчахнених, підпертих зашмульганим деревʼяним бруском дверей.

Поїзд запізнився і вкотився на станцію переповненим. З вагонів вийшло по жменьці заспаних пасажирів, розгублених і наполоханих, решта подорожували далі. Над входом на перон ще не висіло електронне табло, а проїзні документи касирки заповнювали рукою.

Я дивлюся на той бік, мій погляд прикипів до обрію над тополями і дахами складських приміщень, воно сильніше за мене, і щойно як оголошено завершення посадки, прямую до вибитого у квитку вагона.

Того, що сталося, не виміряють слова. Речення відмовляються вʼязатися в оповідь — непослідовні, не ті, вони пручаються і бунтують.

Ніщо не поверне втраченого.

Шерега акацій вздовж насипу, ледь віддалік, вони раптово зʼявляються й так само раптово закінчуються, півтора десятка дерев — хто, коли, навіщо їх тут посадив? Чорні силуети з простертими вгору кістлявими руками — німотні, колючі, неприступні. Поїзд скидає швидкість, і хоча показники на табло не опускаються нижче за 55 км/год., здається, наче ми зупиняємося.

Небо вкрите білими дюнами. Бруньки на кущах ось-ось перетворяться на зелене листя, над ними — біла, мов сніг, алича. Серед несміливо зазеленілої трави — галявинка з розсипаними край залізничного полотна цятками лагідно-жовтих примул. Щороку вони зацвітають на цьому місці о цій порі.

З надрізів у білій корі беріз в пластикові пляшки скрапує сік. Коло переїзду хлопчик і дівчинка махають руками, їх уже не видно, експрес стрімко набирає швидкість, і щойно тоді я помічаю, як моя, наче вона не моя, долоня застигла у вікні. Я відхиляюся назад. Думки снуються довільними візерунками.

Коли розплющую очі, Галич і Бурштин позаду і Бовшів, який між ними, — по той бік цукровий завод, а тут перехняблена назва, мов вивіска над покинутою крамницею. Нерозплутний клубок чагарів і низьких дерев довкола оселі, якої давно немає. Її не було вже й тоді, як я зривав з колючих кущів тендітні пелюстки. Мати їх промивала, підсушувала і перетирала, а батько відносив у ґараж. Вони пахли терпкувато-солодким літом, наче мати перетерла його разом із пелюстками. Я схилявся над ним, брав на кінчик ножа і мастив тоненькою плівкою на хліб, а за вікном пролітали сніжинки.

Ми мчимо повз футбольне поле. Латка землі, затиснена між колією і ґрунтівцем, від якого в опущений шлаґбаум впирається відгалуження з рештками асфальту. За ґрунтівцем — садибки, тарелі супутникових антен на дахах повернуті в той самий бік.

Юнакам по чотирнадцять-пʼятнадцять, на декотрих футболки з іменами відомих гравців. Раптом гра зупиняється, мʼяч ще якийсь час котиться, його ніхто не перехоплює. Погляди супроводжують наш експрес — з надією, викликом і тривогою. Я шлю їм вітання. Їхні обличчя розпогоджуються, а може, мені лише так здається.

Ми вже проїхали, а вони все ще стоять. Хлопчик із сидіння навпроти не відводить від мене очей. Коли невдовзі ми проминаємо гуртик малечі, одне дрібніше від іншого, і вони, збившись докупи, махають крихітними долоньками, а тоді підносять угору найменшенького, і все це триває якісь секунди, хлопчик запитує:

— Чому дядько всіх вітає?

Його батьки не знають, що відповісти, вони намагають­ся не дивитися на мене, моя присутність сковує їх. Їм не більше від тридцятки, вони рано побралися — кохання з першого погляду, а може, разом навчалися. Це було вчора, а сьогодні обоє мандрують з десятирічним сином. Рисами юний пасажир пішов у матір — таке саме темне волосся, брови й очі; про таких кажуть, що їм бути щасливими. Він народився з любові між ними, цими жінкою та чоловіком, яких поєднала незбагнення гра випадку.

Чоловік — у турецькому светрі, яких уже майже не носять, ще доволі добротному, класичних темно-сірих штанах і розношених чорних мештах. Жінка — в бежевій камізельці і бежевих, дещо світліших джинсах.

Хоча запитання безпосередньо до мене не звернене, я кажу:

— Ти собі не уявляєш цієї радості.

А тоді додаю:

— Ти не уявляєш, як багато це для них означає.

Хлопчик відкладає нінтендо, решту шляху він зосе­реджено про щось думає.

Раптом мені здається, що це для мене воно таке важливе.

Не менше, ніж для них.

Усі мали яке-небудь прізвисько. Прізвиська бралися зненацька, нізвідки, їх ніхто не придумував, проте вже невдовзі вони сприймалися, наче з ними народилися на світ. Здавалися важливішими, ніж отримані від батьків імена.

Прізвиська роздавала вулиця. Вона тяглася рівною лінією з одним тротуаром, над краєм якого стирчали напівусохлі каштани, що їх якийсь час підстригали, а за покритим толем дахом у перпендикулярному до шляху на залізничний вокзал напрямку обривалося місто. Тоді там стояв барак, де робітники, які верталися з фабрики, жлуктили пиво. За ним простиралося поле, чагарники, поодинокі дерева, вкриті омелою, наче прикрасами. Коли нас збиралося багато, ми наважувалися туди.

Понишкнувши, ми роздивлялися робітників, брудних, чорних, — батьки лякали нас, що станемо такими самими, якщо не будемо вчитися. Набравшись сміливості, ми підкрадалися ближче — підслухати дорослих розмов.

Удома нас переконували, що ті чоловіки почорніли від пива, але вони виходили такими вже з прохідної. Над фабрикою клубочився темний дим, і коли збиралися хмари, здавалося, то цегляні труби закіптюжили небо.

В сутінках, що брали в облогу місто, зʼявлялася зваблювати чоловіків, які затрималися на пиві, — втомлених, кремезних, похмурих, — Марва. Хто зустрічався з її поглядом, той забував шлях додому. Ми побоювалися її й одночасно нам кортіло її побачити. Якби їй не розбили вікно і не кинули запалений віхоть, Марва так і залишилася б у моїй уяві примарою, подібною до вигаданих створінь.

Марва займала однокімнатку на першому поверсі, куди ми підсаджували один одного, проте всередині все дощенту вигоріло, а стіни почорніли ще гірше за фабричних робітників. Будинок, вікна якого впиралися у фабричний мур, нічим не відрізнявся від наших. Ми часто проходили повз нього.

Марві пощастило, а може, ніхто не зазіхав на її життя. Її позбулися, викурили, прогнали геть. Ми підстерігали її, проте вона жодного разу так і не повернулася — вогонь зʼїв усе, що надбала.

Куди Марва переселилася, ми не знали. Підпал до решти так і не позбавив її знадливого серпанку таємничості. Винуватця не знайшли, інакше ми про це неодмінно почули б. Схоже, його ніхто й не шукав. Ніхто не жалкував за Марвою. Невдовзі її забули — жінку-примару, яка не мала віку. Вигоріле помешкання довго стояло порожнім.

Коли по тривалій перерві я приїхав до рідних пенатів, на місці фабрики ліпились одна на одну багатоповерхівки. Залиті бетоном міжбудинкові провуззя, куди не сягало проміння сонця, нагадували похмурий лабіринт. Дерева, яким не залишилося місця на землі, зеленіли на стінах новобудов; трафаретні, виконані яскравими фарбами, вони ніколи не зашумлять і птах не зівʼє в їхніх кронах гнізда.

Колишнє пустище посікли вулиці й житлові масиви, розважальні комплекси і закупівельні центри, у просвіток при самому роздоріжжі вклинилася заправка — здавалося, місто не мало тепер кінця, і тільки квартал, де я виростав, зберігся неторкнутим острівцем, та ще шлях від будинку, в якому я жив, до залізничного вокзалу не зазнав змін.

Я стояв, а мені було так, ніби забудували мої дитинство і юність, ніби в котрусь покриту горбкуватим тиньком стіну замуровано Марву, якій спалили житло, а в якусь іншу — підлітка, непосидючого і допитливого: ми були дітьми.

Квітка також була дитиною. Звали її Квітослава, проте повної форми ніхто не вживав, а до віку, щоб дістати яке-небудь прізвисько, вона не доросла, зупинившись на його порозі — чи то в розгубленості, чи щось обмірковуючи, а потім...

Дорослі вважали її не такою, як решта дітей, та чи не криється в цьому «як решта» грубої, невиправної, фатальної хиби? «Швидше, швидше, хлопці прийдуть першими і все зʼїдять!» — дівчата бігли, і тільки Квітка ціпеніла, приваблена чимось, на що інші не звертали уваги. Коли вона отак зупинялася, щоб роздивитися листок або комаху, час раптом переставав існувати. Дорослі втрачали з нею терпець.

Квітка була молодша від нас, і не було нічого незвичного в тому, як вона спостерігала за нашими, переважно хлопчачими забавами. Коли ми зверталися до неї, вона привітно всміхалася. Ми хутко звикли до Квітчиної присутності, а коли вона не прийшла раз і вдруге, і більше жодного разу, нам її раптом забракло.

Коли ми вирушали на свої пригоди, вона тюпала за нами, не питаючи нашої згоди, — вона просто не мала куди податися. Спершу ми відраджували, врешті змирилися. Квітка жодного разу не підвела нас. Навпаки, завдяки їй ми завше виходили сухими з води. Невдовзі Квітка стала нашою спільницею, і ми довіряли їй, як собі.

Ми віддячували їй невеличкими подарунками — цукерками, наліпками, календариками, знайденими камінцями, які видавали за коштовності; ми вірили в це самі. Квітка стала для нас сестрою, яку ми взяли під опіку, а певним чином нею пишалися.

З однієї такої знахідки я виготовив кулон. Він нагадував викладені у вітрині ювелірної крамниці, проте йому було далеко до їхньої бездоганності. Не знаю, що виникло першим — ідея прикраси чи бажання зробити несподіванку. Чимало годин я провів, видлубуючи дірку, що виявилося суттєво складнішим, ніж я уявляв. Філіґранне ремесло ювеліра було б не по мені, одначе мої зусилля не пішли марно.

Я помітив, як спалахнули Квітчині чисті, яким рідко коли було небо над нашим кварталом, очі. Кулон був постійно на ній, додаючи їй чогось незбагненного, а в мені пробуджуючи нове, доти не знане хвилювання. Квітка якось по-особливому дорожила ним, хоча, може, це мені тільки хотілося так вважати. То був спільний витвір людини і природи, уламок пошліфованого дощами та часом темно-зеленого скла. Нічим надзвичайним він не вирізнявся.

З настанням літа ми переселялися на черешні, де неподільно володарювали, тоді як насправді сад не належав нікому. Старіший від пʼятиповерхівок, що увʼязнили його між своїми мурами, він виявляв до нас нечувану щедрість.

Наситившись, ми стріляли один в одного кісточками. Найретельніше прання не могло вивести з футболок слідів наших червневих баталій.

Найкращі ягоди я рвав для Квітки.

Вона не провчилася й року, як її забрали зі школи і віддали на село.

Увечері ми всі вже знали — подібні новини поширюють­ся блискавично, вони біжать, мов вогонь. Переді мною пропливали картини — свавільні, хаотичні, обірвані, наче фільм, що розпався на кадри. Я лежав безпорадний, як тоді, коли внаслідок невдалого стрибка з даху будівельного вагона зламав ногу.

За всю свою юність я не передумав стільки, як за ту ніч. Сніданок уже чекав на столі. Я зробив над собою зусилля, проте їжа не лізла в горло. Замкнувшись у туалеті, я виблював зʼїджений шматок бутерброда, натиснув на злив, стояв і не хотів виходити, ані рухатися, заціпенівши від глухого, мовби спричиненого тупим ударом, ниття.

Я так і не перепакував підручників, я все одно не збирався до школи, якоїсь миті у мені визрів той намір.

Голоси батьків долинали звідкись іздалеку, крізь невидиму переволоку, з якогось іншого світу; я механічно виконував рухи, що раптом утратили сенс, і вийшов з дому, не попрощавшись.

Черешневий сад ще дрімав — стояв один із тих погідних весняних світанків, коли повітря, рослини й усе навколо сповнене незбагненної цноти. Над землею викочувалося жовтогаряче сонце. Коли я проходив повз свіжо повапновані стовбурі, щось стиснуло обценьками горло. Я рвонув, пересилюючи спазм, — вперед, геть від себе, назустріч тому, що сталося.

Того літа ягоди на деревах перестигали, опадали, всихали, їх здзьобували, переливчасто виспівуючи, шпаки. Я нарвав черешень і ще раз поїхав туди. Я не підозрював, що спливе чимало років і я повернуся на те місце.

Зображення повільно збільшується, ось уже видно піщану структуру шутру, раптом воно рухається вліво — рвучко, погойдом, і тієї миті, коли обʼєктив захоплює краєчок лагідно-жовтої барви — рівно стільки, щоб упізнати пелюстку, — камера завмирає, червоне вічко на ній тихо гасне...

Ми більше часу проводили по домівках, наше спілкування стало скупішим, у ньому зʼявився не знаний раніше тон. До завершення школи було ще цілих два роки.

Автобусні зупинки розташовувалися в центрі сіл між поштовим відділенням, крамницею і сільрадою, і лише церква стояла осторонь, а за нею цвинтар, над яким спиналося кілька дерев. Мерці перебували неподалік від живих, а водночас так, що їх ніхто не турбував.

Кольорова мозаїка зображала танцюючих людей. Коли я виходив, вони наче запрошували до забави. Того разу постаті закамʼяніли, мовби лихий ворожбит наклав на них чари — на їхній одяг, їхні усмішки, їхні рухи.

Я пішов на те місце, де завжди заставав її.

— Це тобі, — казав я, простягаючи черешні. Я рвав їх удосвіта, а в автобусі обережно тримав перед собою.

Квітка наче знала, що я приїду. На ній щоразу була та сама лагідно-жовта сукня. Ми проводили разом кілька годин, інколи про щось розмовляли. Я навідував її й тоді, коли черешні відходили, — вже не так часто, доки шкільний дзвінок не кликав мене до навчальних приміщень.

Було прохолодно, весна щойно по-справжньому починалася. Увесь шлях від зупинки я біг, розуміючи, що це нічого не змінить. Серце стискалось і розтискалося. Божевільно хотілося вірити, що все це неправда, моторошний сон; наче зараз, як завше, побачу Квітку.

Коли я зустрічав її батьків, моє єство бунтувало. Лють і розпач охоплювали мене. Хіба не зневажили вони обітницю батьківства? Хіба не зневажили вони обітницю, якою є батьківство? Хіба не від них вона отримала своє світле, сповнене надії імʼя? Я розривався між цими й подібними думками, аж доки щось надламувалось і прокидалося співчуття.

Біля самого шутру розкинулася галявинка примул. Коли я привозив черешні, вони вже відцвітали. Квіти були помʼяті, а ближче до насипу витолочені разом з травою, ледве зазеленілою.

У червні я востаннє приїхав туди. Танцюючі постаті так і не розкамʼяніли.

Буяла трава, яку тут ніхто не косив. Я поклав скрутень, повний стиглих черешень, на те місце, де кілька місяців тому цвіла галявинка примул. Де завше, коли я приїздив, стояла Квітка. Де я зупинявся поруч із нею. Де ми разом вслухалися в тишу. В те, як у переліску шелестіли дерева. Як натужно бринів, пролітаючи, джміль. Як сокотів, залишаючись невидимим, птах. Як сюрчав то ближче, то віддаленіше цвіркун. Як котилася хвилями трава, а серед неї гойдалися на стеблинах польові квіти. Присівши, Квітка лагідно пестила їх.

... Сонце окублилося високо в небі. Раптом між камінням залізничного насипу щось привернуло мою увагу. Я нахилився і підняв його. Якийсь час кулон лежав на долоні, я дивився на нього, відтак стиснув і більше не відпускав.

У далечині засурмив, наближаючись, паротяг. Застукотіли, котячись рейками в далину, вагони: стук-стук, стук-стук, стук-стук...

Одного разу, коли ми так стояли вдвох, Квітка, вкотре розчаровано опустивши руку, раптом промовила:

— Люди лихі.

— Вони просто байдужі, — відказав я.

— Я це й сказала.

Згодом, покинувши рідне місто, я прочитаю чимало книжок про людську байдужість. Відвертих, безкомпромісних, різких. Вони стануть для мене одкровенням. Я поглинатиму їх ночами в гуртожитку під скупим світлом настільної лампи. Години здаватимуться надто коштовними, щоб марнувати їх на спання.

У памʼяті знову і знову зринатиме діалог.

Я чутиму її голос. І свій.

Голос дівчинки, яка була нам посестрою і спільницею.

Якій дорослі здіагнозували розумову відсталість й усунули подалі від людського ока.

А могло її життя скластися цілком по-іншому — тоді по-іншому завершувалася би ця оповідь.

... Переді мною пропливали невиразні лиця пасажирів. Вони дивилися крізь нас, знуджено ковзали поглядами, відверталися.

... Квіти розкидані під ногами. Ми топчемо їх, байдужі до їхньої краси.