Гарні дівчата

Лола і Лала

Напочатку була Лола.

Напочатку Лола сиділа за столиком. Звичайнісіньким пластиковим столиком — на міських набережних усе пластикове: столики, стільці, квіти у вазках і самі вазки.

Піднявши сонцезахисні окуляри, Лола мляво попивала колу. Млявою була її замріяна усмішка, мляво спадало на плечі волосся. Щось мляве було в усій атмосфері: мляво кружляв мартин, мляво текла ріка, мляво сунув проти течії пароплав, мляво рухалася ресторанна обслуга, надовго зникаючи.

— Бажаєте зробити замовлення?

— Колу, будь ласка.

Колу Максим замовив не тому, що її пила Лола, а просто щоб також щось пити. Коли спека, хочеться пити — на Лолу парубок не звертав особливої уваги, в кожному разі не більше, ніж на хмаринки в небі чи тополі поодаль, і менше, ніж на пароплав із туристами.

Сиділи ще за кількома столиками, за одним сім’я — батько, мати, двійко дітей: старша дівчинка і молодший хлопчик; трохи далі чолов’яга з голими волохатими грудьми і в панамі кольору хакі; в закутку, найусамітненіше, немолода пара — з тих, які зустрічаються, проте не одружуються ні в тридцять, ні в сорок, ні в пʼятдесят. І нарешті вона, Лола.

— Ваша кола.

— Дякую.

Перед тим як загнути кінець соломинки, що стирчала з високої склянки, Максим збовтав напій, в якому плавали кубики льоду. Кола мала темно-коричневий, як належиться колі, колір, нагадуючи лісовий мед. Максим залюбки поспостерігав би, як переливається крізь скло бурштинова рідина, однак зараз він був позбавлений такої нагоди: склянка була з білого пластику, який лише потьмянів зсередини до тієї межі, до якої його наповнювала кола. Зате перед Максимом відкрилися інші можливості — так би мовити, ширші і, якщо так можна сказати, приємніші.

Потягуючи напій, Максим дивився на пароплав, який усе ще виднівся у далечі. Дивився, як той повільно пливе.

Пароплави пришвартовуються до берега кілометром нижче, ніж те місце, де перебував Максим. З палуби зістрибує моряк, щоб, подібно до приборкувача мустанґів, накинути на береговий стовпець, щоправда, не ласо, а линву. Розкручуючись, корба напинає її стрімкою струною. Моряки розмовляють усіма мовами, поширеними на річках; доки вони спускають і закріплюють трап, туристи зʼюрблюються біля виходу — коли хтось із них чи то з нетерпцю, чи в бажанні продемонструвати власну спритність пропонує допомогу, капітан заперечливо і водночас застережливо хитає головою. Двоє моряків просилюють мотузку крізь металеві кільця перил обабіч, а тоді, випробувавши трап на міцність, відкривають його для пасажирів. Капітан особисто проводжає гостей.

Крижинки, від яких пластикова склянка зайшлася вологою, зменшувалися не так швидко, як, здавалося б, мали на палючому сонці, проти якого парасолі були явно недостатньою ширмою. Притримуючи соломинку пальцями, Максим спостерігав, як вона то темнішає, то світлішає.

На спинку порожнього стільця напроти сів горобець. Крутнувся, дивлячись за крихтами на столі, цвірінькнув і полетів.

Пароплав зменшився до розмірів сірникової коробки — ще трохи, і він зробиться таким, як кубики в склянці, а потім розчиниться, як вони.

Хлопчик і дівчинка з-за сусіднього столика злізли зі стільців і побігли на дитячий майданчик.

Максим зробив ще кілька ковтків.

Крижинки майже розтанули, пароплав ще більше зменшився.

Пара — з тих, які зустрічаються, але не одружуються, — розрахувалася, тоді як чолов’яга в панамі сидів, відкинувшись у кріслі і заклавши на спинки сусідніх руки.

Від кубиків залишилася тільки приємна прохолода. Там, на обрії, де пароплав усе ще мрів крихітною цяткою, спиналася гора, на верхівці якої з самого краю трималася церква з написами, що їх розмив дощ і затер вітер, і хоча не було видно ні церкви, ні написів, лише обрис гори, Максим виразно бачив викарбувані там слова; знав їх назубок.

Коли Максим відвернув погляд, над ним стояла Лола.

— Біля вас вільно?

Авжеж, біля нього вільно. Вільно не лише біля нього, а й за сусідніми столиками — за більшістю зовсім вільно. Одначе цього не скажеш тій, яка дивиться на тебе очима сарни чи лані, і хоча Максим ніколи не бачив очей ні сарни, ні лані, зате бачив Лолу, яка стояла перед ним, привітна і сповнена терплячого чекання.

— Авжеж. Сідайте.

Максим запопадливо відсунув пластиковий стілець, хоча стілець й без того знаходився на достатній відстані, щоб без труднощів пройти і сісти.

— Спасибі, — усміхнулася Лола.

Уважна Лола, оцінивши Максимів жест, ґречно подякувала і скромно сіла.

— Ви та сама Лола, яка сиділа за тим он столиком? — запитав Максим.

Це було достеменним зухвальством, адже звідки йому знати, що незнайомка — Лола? Навіть якщо вона чарівна, це не достатня підстава отак, до ладу не спитавши, називати чуже ім’я. Та Максимові воно зовсім не здавалося чужим — а геть рідним. До того ж чарівна — не те слово, Лола — справжня красуня.

Тож Максим мовив:

— Дозвольте вас запросити.

— Що ви! — затулилася, театрально відхрещуючись, Лола.

— Ні-ні, ви навіть не те, — наполіг Максим.

— Я просто, — пояснила Лола.

З одного боку, Максим аж ніяк не бажав наполохати Лолу, як ото полохають пташку, надто ревно бажаючи почастувати крихтами, з іншого ж боку, те, як красуня знітилася, сповнило його непідробним тріумфом.

— Офіціанте, — гукнув Максим, — для чарівної...

— Колу, — поквапилася на допомогу Лола.

— Колу, — потвердив Максим. — Дві коли.

Максим, який ще не допив першої коли, опинився перед дилемою: чимдуж допити чи почекати? Якщо питиме, а Лола чекатиме — якось не теє. Якщо ж чекатиме, то матиме дві склянки, а вона — одну, що також не по-джентльменському. Ет, краще би склянка розчинилася, як льодяні кубики. Звісно, можна вдати, що це для Лоли, але який несмак — замовляти для гості дві склянки нараз!

— Лола, — сказала Лола, поклавши край його сумнівам.

— Максим, — мовив Максим.

— Спека, — поскаржилася Лола.

— Страшенна, — підтвердив Максим.

— Не дивно, що мучить спрага, — сказала Лола.

— Допікає, — погодився Максим і, скориставшись моментом, непомітно допив колу.

Коли офіціант, принісши дві коли, прибрав зі столу порожню склянку, все знову грало. Напруга спала з Максима, йому знову стало приємно і райдужно.

— Ви тут? — запитала Лола.

— Я тут, — поквапився відповісти Максим.

— Ви тут відпочиваєте? — довершила запитання Лола.

— Авжеж, — кивнув Максим.

— Засмагаєте?

— Трошки.

— Ви, мабуть, добрий плавець, — похвалила Лола і торкнулась губами соломинки.

Максима відвідало дивне відчуття.

— Це я так, — кинула Лола.

Її мила усмішка вмить усе згладила.

— Я сюди приходжу щотижня, — розповідала Лола. — Ви теж?

— Угу, — угукнув Максим.

— Угу, — засміялася Лола, геть незлостиво перекривляючи.

— Лише на вихідні, — уточнив Максим, — і коли погода добра: така, як сьогодні.

— Розумію, — кивнула Лола.

— Славна місцина, — провадив Максим. — Більше зелені і не так людно.

— На мізантропа ви не подібні, — примружилася Лола.

— Ні-ні, я не мізантроп, — заперечив Максим. — Полюбляю так іноді трішки усамітнитися, особливо на вихідні.

— Даруйте, — театрально, а воднораз, приязно мовила Лола. — Я, дурепа, вам заважаю.

— Та що ви! — обурився Максим. — Ви мене не так зрозуміли. Я маю на увазі всю ту буденну метушню, якої за тиждень більше ніж досить.

— Тоді ви романтик, — сказала Лола.

Романтик Максимові сподобалося.

— Поет, — мовила Лола.

Поет Максимові сподобалося ще дужче, та замість парубка відповіла його вроджена скромність:

— Ні, ні.

— Поет, який не пише віршів, — не вгавала Лола.

— Як це? — розгубився Максим.

— Поет, який живе, як поет, — пояснила Лола, і Максимові таке геть залестило.

— Я працюю в офісі, — розкрив карти Максим.

— І я теж, — підхопила Лола.

— Агентом страхової компанії, — продовжив Максим.

— Отакої! — вигукнула Лола.

— Перепрошую? — не второпав Максим.

— Я кажу, що також працюю у страховій компанії.

— Он як! — тепер була Максимова черга дивуватися.

— І як тільки ми ніколи не зустрічалися?

— Нічого дивного, — відказав Максим, хоча сам щойно непомалу здивувався. — Страхових компаній чимало.

— Ви в якій працюєте? — поцікавилася Лола.

Максим назвав.

— Ну це вже взагалі! — вигукнула Лола.

— Невже ви теж там працюєте? — Максим здивувався ще дужче, ніж перед тим.

— Гірше, — мовила Лола, витріщившись на Максима.

— Як це?

— Ми конкуренти.

Лола працювала в іншій страховій компанії, але хіба мусять вони конкурувати через те, що працюють на різних вулицях? Конкурувати тут, за столиком, на вихідні?

— Але це нічого не означає, — заспокоїв Максим — чи то Лолу, чи, радше, себе.

— Ви так гадаєте? — підхопила Лола з надією в голосі.

Максим помітив, як вона зраділа, і захотів сказати ще щось приємне, а головне підбадьорливе, одначе йому не спало на гадку нічого кращого, ніж:

— І це ж треба, так зустрітися!

— Неймовірно, — Лола теж чудувалася.

— До вас можна?

— Це моя приятелька, — пояснила Лола. — Я думала, ти вже не прийдеш.

— Лала, — відрекомендувалася Лала.

— Максим, — чемно підхопився Максим, уже вдруге за останню чверть години.

— О! — сказала Лала.

— Ласкаво просимо, Алло, — запросив Максим.

— Лало, — виправила Лала.

— Даруйте, — знітився Максим.

— Дарую, — великодушно відмахнула Лала.

Тепер Максим сидів між Лалою і Лолою, Лала по праву руч, Лола — по ліву.

— Лоло, — помилково звернувся до Лали Максим.

Не можна сказати, що вони були між собою подібними, але ж імена! До того ж Максим тільки-но звик, що перед ним Лола.

— Лало, — виправила Лала Максима, мило всміхнувшись.

— Перепрошую, Лало, — пробелькотів Максим, і йому, який удруге поспіль сплутав ім’я, зробилося геть ніяково.

— Нічого, — лагідно заспокоїла Лала.

— Дозвольте вас запросити, — мовив Максим.

Максима окрилило, як дотепно він знайшов вихід із ситуації.

— О, як мило, — зраділа Лала.

— Ви... — хотів було запитати Максим.

— Я що й ви, — випередила його Лала.

— Будь ласка, три коли, — мовив Максим до офіціанта.

Цього разу все вийшло якнайкраще. Прийнявши замовлення, офіціант прибрав обидві порожні склянки. До того ж Максим запросив одразу обох дівчат. Про те, що Лола могла не хотіти нової коли, Максим не подумав. Лише чому б їй не хотіти, адже попередні вже випито: ту, що замовив їй він, і ту, першу, за іншим столиком, коли Лола сиділа там сама, а він, Максим, тут.

— Дякую, — проспівали Лола і Лала в один голос.

Які класні дівчата!

— А ви звідки знаєтеся? — запитала Лала й одразу ж виправилася: — Давно знаєтеся?

— По роботі, — змовницьки підморгнула Лола.

— А ти мені ніколи не розказувала, — дорікнула Лала.

— А твій Степан де? — відбрила Лола.

— Який Степан? — визвірилася на Лолу Лала.

— Твій! — просичала Лола, копнувши Лалу під столом.

— Ай! — скрикнула Лала.

— Перепрошую, — мовив Максим, якому здалося, що з необережності штовхнув Лалу.

— Нічого не сталося, — запевнила Лала.

— Якщо дозволите спитати... — почав Максим.

— Мене? — мовила Лола.

— Мене? — сказала Лала.

Максим не знав, кому відповісти, тому не відповів узагалі.

— Слухаю, — насторожилася Лала.

— Не повважайте... — наважився Максим.

— Ні-ні, — поквапилася, ще більше напружившись, Лала.

— Степан — ваш хлопець? — запитав Максим.

— Степан? — здивувалася Лала.

Лола знову копнула Лалу.

— Ай! — знову скрикнула Лала.

— Перепрошую, — знову перепросив Максим, хоча до пуття не знав, за що, — з увічливості, адже йому відмалку прищеплювали манери. З дівчатами його строполичили поводитися особливо делікатно, і він, сумлінний учень, уважно мотав на вус.

— Ах, Степан! — кинула нездогадлива Лала. — Так, Степан.

Лала недбало сказала:

— Та так, приятель.

— Не будь такою скромною, — напосілася на Лалу Лола. — Вона в нас сором’язлива.

— Боронь Боже... — сказав Максим.

— Ні-ні, — заквапилася Лала.

— Я не хотів завдати вам прикрощів, — вибачився Максим.

— Ви нічого їй не завдали, — запевнила Лола.

Вже вкотре Лола була Максимовою спільницею і рятівницею.

«Ти б менше язиком молола», — засичала Лала на Лолу, коли вони спускалися вділ, так, щоб Максим, який простував попереду, нічого не чув. Усі втрьох вони таки простували до річки — через велику спеку, а щойно минув полудень.

— Спека, — сказав Максим. Або Лола. Може, Лала.

— Добре було би скупатися, — запропонувала Лола. Або Максим. Або Лала. — Вода прохолодна.

— Нумо купатися! — зіскочила Лала.

Вони обрали галявинку між деревами.

Лала скинула сукню.

Лола скидала штани, вигинаючи стегна — спочатку в один бік, потім в інший, наче дивоглядний метелик, що вивільняється з лялечки.

Лала скинула купальник.

— А як хтось побачить? — сказала Лола з легким, геть легким докором.

— Пхе, — пхекнула Лала і пішла до води.

Максим теж пішов до води.

— Ну і валіть собі, — буркнула Лола і простяглася біля скиданих на траві речей.

Лала ввійшла у воду. Ввійшовши глибше, ніж по пояс, Лала раптом плеснула бризками на Максима; Максим з несподіванки подався назад, відтак і собі плеснув на Лалу.

— А, — скрикнула Лала, боронячись від прохолодних бризків.

Потім Лала лежала на березі, а купалася Лола. Максим залюбки ліг би на березі біля Лали, проте почуття обов’язку, все та сама ввічливість, повели його у воду, вслід за Лолою, мов пса, що приструнчено чапає за господарем.

— Ще одне коло, Лоло, — попрохав Максим, ввійшовши у смак плавання з Лолою.

А Лола плавала таки добре, чого Максим не міг не помітити.

Так вони ще плавали, доки Лола сказала:

— Досить.

Тоді нарешті вийшли на берег. Лала спала. Максим присів і провів мокрим пальцем Лалі по спині. Лала, не прокидаючись, здригнулася.

— Це ми, Лало, — сказала Лола.

— Ви, — здивувалася Лала і спроквола повернулася спершу на бік, потім на спину.

Побачивши Максима, Лалині рожеві пиптики задерикувато вибрунькувалися. Лола лягла долі, так що Максим знову опинився між Лалою і Лолою. За таких обставин не залишалося нічого іншого, як здатися, що Максим і вчинив, зірвавши принагідно дві ромашки-марисятки. Зі стеблинок Максим накрутив петельки і населив Лалі на пиптики. Тепер парасольки пелюсток прикривали чи радше прикрашали Лалину неповторну наготу. Так, як Максим, здаються лише справжні переможці.

Але що це? Хіба так поводяться? Хіба чіпляють незнайомій дівчині на пиптики квіти? Навіть дивовижно вродливій?

Лала встала.

— Ходімо, — сказала Лала і потягла Максима.

Максим із Лалою пішли до води.

Лола лежала на березі.

Лалині груди сховалися під пливкою поверхнею.

І тоді з води випірнули ромашки, двійко зелених віночків із білими пелюстками — мов на Івана Купала; підхопила течія і понесла їх на своїх крилах.

Максим доплив до середини річки. Лала талапалася коло берега.

— Лала-телапія, — засміявся Максим.

Його серце сміялося, як сонце в небі, — все в ньому сміялося.

Максим поплив проти течії, як той пароплав, за яким спостерігав, сидьма на набережній.

— Де він? — запитала з берега Лола Лалу.

— Не чую! — відповіла Лала.

— Я кажу, де він? — закричала Лола.

— А, — сказала Лала.

— Ну? — повторила Лола.

— Там, — Лала махнула рукою.

Лола звелася навшпиньки, приклала долоню до очей і глянула в бік, куди показувала Лала.

— Не бачу.

— Нехай.

— Що нехай?

— Яка різниця?

— Як, яка різниця? Ти що, вже взагалі?

— Все гаразд, — спробувала заспокоїти Лолу Лала.

— Що гаразд? — не вгавала Лола.

Лала повернулася до Лоли спиною і поплила. Позаяк уміла плавати лише «собачкою», то радше брьохалася, ніж пливла.

— Гм, — гмукнула Лола і собі повернулася спиною до Лали.

Лола лягла долі, проте їй уже не лежалося. Сонце хилилося до заходу. Лола сіла в траві й одягла сонцезахисні окуляри. Дивилася, як пливе вода. На широких річках, таких, як оця, пливе одночасно все плесо.

Нарешті Лола побачила Максима й насупилася.

Лала з Максимом вийшли на берег — струмочками стікала з їхніх тіл вода: крапля шукала краплю й тоді вони разом котилися вниз, підбираючи на шляху своїх кришталевих річкових посестер.

Лола вбралася і вже чекала на них — з несхвальною, майже осудливою демонстративністю.

Лала стала за кущ скинути плавки, проте кущ не сховав її і Максим міг бачити не лише стегна, а й місце, де вони сходилися, вкрите волосяною змійкою. Відчувши на собі Максимів погляд, Лала зойкнула і обернулася до Максима спиною: її сіднички були, наче мандаринові дольки. Максим дивився, як Лала накидала на голе тіло сукню, яку їй простягла Лола.

Коли Максим одягав шорти, Лола за його спиною показувала Лалі на годинник.

— За знайомство, — сказала Лола, й вони цокнулися.

— Максим справжній мужчина, — визнала Лала.

— Красень, — потвердила Лола.

— Ви неймовірні дівчата, — сказав Максим.

Максим хотів додати, що їх йому сам Господь послав.

Спалахнув, розгораючись синхронно із сутінками, що згущувалися, електричний ліхтар.

Максим, Лала і Лола пили кальвадос, потім метаксу; перед тим теж щось вихилили — невеличкий аперитив, солодкий і гіркуватий.

— Лало, мало! — кричав Максим, і Лала сміхотливо махала офіціантові.

Ла-ла-ла-ла-ла — лунала fm-мелодія.

Лала сміялася.

— Ходімо, — сказала Лола.

— Так швидко? — закопилила губу Лала.

І вони пішли, тримаючись під руки: посередині Максим, праворуч — Лола, ліворуч — Лала, доки Лала зашпорталася і, випустивши Максима, впала.

— Лала впала, — реготала Лала, і її лункий регіт лився нічними вулицями.

— Підводься, Лало, — хитався, намагаючись допомогти Лалі, Максим.

Стояла глупа ніч. У траві сюрчали, мовби перегукуючись, коники.

Максим почувався, як корабель із трюмом, донесхочу повним любові. Й ось корабель нарешті прибув у гавань.

Максим намацав умикач.

Чув, як шурхотіла вода в душі.

Лола налила знайдене в Максимовому холодильнику пиво в бокали, в кожний по трошки, так, щоб порівну.

Лола пила пиво.

Лала вийшла, загорнута в рожевий рушник.

Максим захотів у туалет.

Максим, Лола і Лала сиділи за круглим журнальним столиком з товстого скла на трьох металевих ніжках, що з’єднувалися, утворюючи кльош.

— Будьмо! — мовила Лала, надпиваючи із бокала.

Тієї миті рушник зіслизнув із Лалиних персикових плечей.

Максим, Лола і Лала пили пиво.

Максим лежав на ліжку — з одного боку Лала, з іншого Лола.

Мила Лала, думав Максим, хоч, може, і лопотів уголос.

Лала була гола, Лола також.

— Ходи, Лало, — мовив Максим і заплющив очі.

Перед ним було Лалине тіло, проте Максим дивним чином усе одно бачив Лолу. Голу Лолу. Гола Лола висувала шухляду нічної шафки. Лала, така сама гола, як Лола, поводила стегнами, мовби стояла на палубі, що гойдалася на хвилях. Максим бачив Лалу, яка поводила стегнами, а за Лалою Лолу.

«Хай шукає — все одно знайде», — вдоволено міркував Максим.

І не помилився. Лола знайшла, що шукала.

— Читай вголос, — каже Лала, — він уже спить.

Лола розгортає цидулку і читає: «I love you».

Лала так і стоїть гола, її пиптики запитально дивляться на Максима.

За нею Лола, теж гола.

— I love you, Лоло, — лелькоче Максим.

І додає:

— And you too, Лало.

Лала обертається до Лоли.

Гола Лала!

Гола Лола!

Лала гола!

Леле, Лало!

Лололо, Лоло!

— Лалала, Лало! — лолакав Максим, стискаючи тугі мандаринки...

Раптом йому згадалися їхні імена, Ліда і Лада.

І був понеділок — день, що настає по неділі.

Голова розколювалася, язик присох до піднебіння.

Крізь туман, що тяжко розсотувався, Максим пригадав, як посрався з дівчиною і з розпачу нажлуктився.

Пригадав Ліду і Ладу, яких підчепив, хоч, може, то вони підчепили його, і як вони втрьох гуляли, і він не шкодував банкнот, сиплячи ними направо і наліво, а наостанок чи то він Лолу і Лалу, чи Лала з Лолою ввіпхнули його в таксі. Незрівнянні дівчата...

Серед блювотиння і перегару Максим раптом відчув подих самотності, якого не розрадили ні Лала, ні Лола. Ні Ліда, ні Лада. Краще б він опинився на пароплаві і разом з ним перетворився на цятку на обрії і розтанув. Однак через місто, в якому мешкав Максим, пароплави не плавали.

Максимові раптом захотілося заплющити очі і більше не прокидатися.