Гарні дівчата

Муха

Арсен відчинив вікно, і з заглибини в рамі посипалася вата. Зима була довга, як ніколи. Сніг лежав від початку листопада до кінця квітня. Сонце майже не показувалось, а коли й з’являлося, не гріло.

Всередину впливло лагідне весняне повітря. Щебетали птахи, і текло з дахів. Арсен ще не відпустив защіпки, як у кімнату шугнула груба чорна муха. Хотів вигнати, але непрохана гостя не далася.

Зазвичай першими прокидалися зозульки, які ховалися на зиму у віконні шпарини. Досить було січневої відлиги, як вони вилазили зі сховків і снували нагрітим від сонця підвіконням, мов крихітні автомобільчики автошляхом.

Арсен подався на кухню снідати. Наповнив водою старий італійський кавник, засипав кави і кресонув сірником. Доки готувалося пиття, краяв батон і намащував скибки маслом. Вода в кавнику забулькотіла, Арсен підійшов до плитки і вимкнув газ.

Коли вернувся, на хлібі сиділа муха. Та сама чорна муха, яка залетіла у відчинене вікно і про яку встиг забути. Арсен зігнав її. «Геть», — махнув, і муха відлетіла, вмостившись на краю столу. «Я сказав геть, — повторив. — А геть означає геть з кухонного столу і взагалі з кухні». І зігнав її вдруге.

Не минуло кількох секунд, як муха знову сиділа на столі. «Таким чорним мухам, як ти, тут не місце», — пояснив Арсен. «Лети собі», — сказав. Муха знялася і полетіла.

Арсен їв хліб з маслом і пив каву. Вкусивши скибку, побачив муху, яка вмостилася на столі, тільки вже з іншого боку. «Ти ще тут?» — запитав несхвально. Муха сиділа, потираючи лапку об лапку.

Коли Арсен був малим, мати всеньке літо воювала з мухами і ще навіть восени, вже віяло холодом, вони вмудрялися залітати в кватирку, пересувалися, сонні й повільні, по столі, ножах, тарелях, кльоші з дешевим солодким печивом, що стояв на холодильнику. «Коли ти нарешті вставиш сітку?» — на що батько лише кивав головою. «Ти вже п’ять років киваєш!» — ображалася мати. «П’ять років», — батько задумливо морщив чоло.

Однієї осені батько таки змайстрував сітку. «Ціле літо не було рятунку, — ремствувала мати, — а ти навіть слухати не хотів. А зараз кому вона потрібна, коли на носі зима?» Після зими прийшла весна, і сітка таки стала в пригоді.

Проте після весни настало літо, і тоді відчинялася не лише кватирка, а й ціле вікно. «Ти відчиняй тільки кватирку», — радив батько, коли мати нарікала, що мухи лізуть до хати, наче німий до суду.

Відчиняти тільки кватирку було неможливо, особливо коли достигали овочі і наставав сезон консервування. Тоді цілими днями, від раннього ранку до пізнього вечора, горіли конфорки і парував окріп. «Ти хочеш, щоб я задушилася?» — лементувала мати, а батько, прийшовши з ґаража, де панував затінок і прохолода, не казав уже більше нічого.

Щойно коли мати, наслухавшись рецептів, почала, наче того мало, закручувати варення і кухню, крім мух, обсіли оси і коли оса вжалила Арсена, який вишкробував з миски рештки сливового повидла, на що мати, ніби то дошкулили їй особисто, заголосила: «За що мені така кара?», батько долаштував сітку на все вікно.

Арсен махнув рукою, проте муха не злетіла. «Ти даш мені поснідати, чи ні?» — запитав, вп’явшись у муху, що й собі глипала на Арсена. Арсен почав підбиратися, націлюючись зловити рукою, як колись хлопчаком. Згадав, як комаха дзижчала і відчайдушно лоскотала крильцями й лапками, шукаючи рятунку з пастки його затисненої в пʼястук долоні.

Арсенова рука обережно наближалася до надокучниці. Останньої миті, коли Арсен був майже певний, що впіймав, муха здійнялася в повітря, і пʼястук лишився порожній.

Якийсь час мухи не було. Арсен уже доїдав, коли побачив її. Зухвалиця сиділа на батоні. Арсен встав і сховав хліб до хлібниці. Тепер муха вмостилася на хлібниці, наче впевнена, що Арсен лише пожартував. «Сім-сім не відкриється, — відрубав. — Навіть не сподівайся». Муха дивилася на нього очима, що нагадували яблучні зернятка. «Розбійниця, — буркнув Арсен. — Невихована. І поготів тобі тут не місце».

Покидаючи кухню, Арсен зачинив за собою двері. Через якийсь час думка, що муха на кухні лазить по столі, горнятах, дошці для нарізання, стала нестерпною, й Арсен пішов прогнати паскудницю. Він відчинив кухонне вікно і спробував викурити її назовні. Проте замість вулиці муха гайнула на коридор. «Гаразд, — мовив Арсен. — Принаймні ти вже не на кухні». Арсен швидко зачинив кухонні двері, щоб муха, бува, не прошмигнула назад.

У кімнаті було свіжо. Арсен відчув, як запахло весною, мовби то муха принесла її на своїх крильцях. Комаха була тут як тут, прилетівши назирці. Сорочкою, що лежала на спинці крісла, Арсен здійняв вітер, викурюючи гостю, якої не запрошував. Хоча надворі було незрівнянно приємніше, ніж напередодні, в повітрі ще відчувалася зима.

«Забирайся туди, звідки з’явилася». Арсен бачив, як муха летіла у відчинене вікно. Хутко зачинив його, певний, що набрида покинула кімнату.

В четвертому класі до них у відчинене після зими вікно залетіла велика муха — ще більша, ніж оце його. Вона кружляла перед учительським носом, то наближаючись, то віддаляючись, мовби дражнилася. «Геть!» — закомандував учитель, проте муха й не думала підкорятися.

Тим часом у класі наростало пожвавлення. «Тихо!» — учитель підвищив голос, і клас принишк. Муха опустилася на розкритий журнал. «Вивчаєш оцінки?» — проте муха вже перелетіла на іншу частину столу. «На тобі!» — ляснув учитель, проте каверзниці й там уже не було. «Дзззз», — муха кружляла в повітрі. «Ах ти ж!» — «Дзззз», — дзижчала муха, а разом із нею дзижчав увесь клас. «Припинити!» — загорлав учитель, силкуючись перекричати сорокаголосе (включно з мухою) галасування.

По хвилі у класі запанувала тиша. Муха як залетіла, так і вилетіла. «Хто дзижчав?» Хтось боязко щось озвався, та його не розчули. «Я запитую вас, хто дзижчав?» — як і решта, Арсен теж мовчав. «Якщо ви зараз же не зізнаєтеся, всі отримають двійку з поведінки!»

Арсена за двійку з поведінки могли не пустити надвір, Ярополка позбавляли цукерок, Софійку мама лаяла повійницею, переносячи на неї провину за розбиті стосунки з Софійчиним батьком, який пішов від них, коли Софійці було два з половиною роки. Миколі за погану поведінку скасовували мультфільми, а Сергія... Коли Сергій переодягався на фізкультуру, оголювалися сині смуги на його тонких, наче сірники, ногах.

Аж чути було, як бринить, як допіру муха, напруга.

Учитель не відступався: «Я вимагаю, щоб ви назвали того, хто задзижчав першим! Ну, чого мовчите?» І тоді Святослав, вхопившись зі страху за підручник історії, наче складав присягу, тремтячим голосом проскімлив: «Муха, Ярославе Пилиповичу».

Арсен аж чув, як дзижчить та велика класна муха. Чув так виразно, ніби вона дзижчала поруч.

Арсен отямився від спогаду. Муха далі дзижчала. Кружляла й дзижчала, шиючи в повітрі під стелею зиґзаґи. Його муха, не класна. Вдавши, ніби летить геть, лицемірка обдурила Арсена, спритно майнувши вниз і назад, де причепилася всіма шістьма ніжками зісподу робочого столу. «Ех ти, — мовив Арсен докірливо. — Хіба годиться обманювати?»

«Ти мені заважаєш», — сказав Арсен, якого муха весь час відволікала. «Гаразд, — говорив, підводячись, — якщо ти така мудра, сиди тут».

Арсен метнувся на коридор, забившись ліктем об одвірок, і хутко затраснув двері. Тепер муха була в кімнаті, Арсен на кухні. На кухні було не так зручно, як у кімнаті, зате не було мухи, тож ніхто більше не набридав.

Якось у помешканні завелися таргани; вони перекочували через вентиляційні ґратки з вищого поверху, де почався ремонт. Злазили в темряві з підвісної шафки і сновигали кухнею. Таке масове нашестя завдало Арсенові клопоту. Позбувся їх, аж коли довідався про існування китайського олівця; перетнувши лінію, таргани падали і здихали.

Увечері Арсен вернувся до кімнати, де стояло ліжко, на якому спав, — ночувати на кухні він не збирався.

Не вмикаючи світла, відчинив вікно, надіючись, що муха спокуситься свіжим повітрям і вилетить. Хай прямує, куди заманеться, — Арсенові було байдуже.

Не встиг зачинити вікно і ввімкнути освітлення, як почулося характерне, таке знайоме дзижчання. Вимкнув лампу, розчахнув двері на коридор, звідти до ванної. Коли муха опинилася всередині, приваблена світлом, чимдуж заблокував їх. Спати пішов із непочищеними зубами.

Вночі Арсенові снилася муха. Муха сиділа і їла хліб, тримаючи лапами буханець. Була велетенською — більшою, ніж Арсен. Облизавшись, муха почалапала на Арсена. Насувалася ближче і ближче. «Ти мала», — сказав Арсен, відступаючи. «Ти нікчемна», — вигукнув. «Ти... Ти... Ти всього-на-всього муха».

Відстань між мухою й Арсеном скорочувалася, кожний рух робив її ще грізнішою, ніж до того. «Ти не посмієш», — запротестував Арсен, впершись спиною в зачинені двері.

Бабця вбивала мух ляпачкою, мати сварилася через них із батьком, учитель жбурляв у мух ганчіркою, траскав їх класним журналом, він же, Арсен, не досить, що нещасної крихти хліба пошкодував, то ще й замкнув муху у ванній, мов нечупару, що не бажає митися. Сам Арсен вмивався того ранку на кухні.

На селі всі били мух ляпачками — бабця, цьоці, сусіди. Ляпачка висіла на дверях сільських осель, мов талісман. Приїжджаючи з міста, Арсен щонайперше брався до свого обовʼязку: рятувати бабусину оселю від мух. Услід за шевчиком з казки Арсен міг би також написати на своєму паску: «Як злий буваю, сімох убиваю». Мабуть, і більше. «Якби не ти, — казав батько, — мухи схрумали би твою бабцю». Тож щоразу, коли довго не вирушали на село, Арсен непокоївся. Й одного такого разу, коли приїхали, бабці вже не було. Її місце на дерев’яній лаві порожнювало. Сиділи й мовчали, і тільки мухи бриніли в гнітючій тиші.

Якось мати сказала: «Їдемо!». «Куди?» — здивувався батько. «Байдуже, — відрубала мати. — Мені набридло цілими днями стояти за кухонною плитою». І поїхали. Котилися селами, містами й містечками, над вибалками, садами і степом, якому не було кінця, ген на південь, на материну вітцівщину.

Мати походила звідти, де ростуть кавуни й баклажани. Ніщо не смакувало так, як стиглий кавун з баштана, — й ось мати проміняла ту розкіш на каміння й картоплю завбільшки зі сливку.

Познайомившись із батьком, мати перебралася до нього, тоді як її серце линуло до рідного Півдня. Батько буквально виманив її звідти, задуривши байками про красу гір і вічне кохання. «То була найбільша помилка мого життя», — зітхала, поринаючи в солодкі, як здавалось Арсенові, спогади, мати, а батько не без задоволення додавав: «Ми всі колись робимо її». Дивлячись на Арсенову матір, сільські жінки похитували барвистими хустинами, а бабця, звертаючись до свого сина, Арсенового батька, шамкотіла: «Тре’ було парубкові геть стратити голову, аби привезти таку тендітну квітку на нашу мізерію». «Парубкові» було тридцять девʼять, Арсенові — одинадцять.

Припаркувалися напроти містечкового кафетерію. Мати, тримаючи Арсена за руку, «пішла на розвідку», батько залишився в автомобілі. У приміщенні не було жодного відвідувача. За стійкою дрімала, поклавши голову на касу, касирка. Вгорі над залом крутився вентилятор, хитаючись при цьому, наче ось-ось відірветься і впаде. Зі стелі, мов усохлі бурульки, звисали покручені клейкі стрічки, обліплені мертвими мухами, тоді як живі кружляли в повітрі, лазили по столах і стравах, виставлених на прилавку, по вінцях склянок з компотами, на дні яких лежали шматочки яблук і ягід. «Ходімо звідси, — мовила мати, розвертаючись і тягнучи за собою Арсена. — Тут ми не обідатимемо!» І батько, який так і не виходив із-за керма, увімкнув стартер. Того разу перебивалися канапками — до підозрілих забігайлівок більше не зазирали.

Арсен підійшов до дверей і приклав вухо. У ванній було тихо, лише вода шуміла прокладеними в стінах між поверхами трубами. Арсен увімкнув світло, відтак знову прислухався. Далі нічого. Арсен легесенько прочинив двері, щоб подивитися, що діється, як звідти шугонула стрімкою стрілою його комизлива полонянка. «Ні, цього разу я таки зловлю тебе!» — розгубився Арсен.

Цілий день муха не давала Арсенові спокою. До яких тільки вже хитрощів він не вдавався. Ховався, проте муха його знаходила. Відчиняв навстіж вікно і клав зовні на лутку крихту хліба, але муха відгадувала його підступний задум.

Арсен сидів у кріслі, муха вмощувалася десь поруч, ішов на кухню — летіла назирці, сідав за робочий стіл — потирала неподалік лапками. «Ти називатимешся Цокотухою, — сказав Арсен, — нестерпною Мухою Цокотухою». Надвечір Арсенові вдалося заманити муху назад до ванної.

Наче цього не досить, муха набридала Арсенові не тільки засвітла, а й уві сні. Вночі вона дошкуляла йому гірше, ніж удень. Може, тому, що день йому якраз снився. Звичайний день, коли в помешканні ясно без штучного освітлення. В усьому іншому день був незвичайним. Незвичайним було вже те, що муха, яка не давала спокою, перейшла в справжнісінький наступ. Вона роззухвалилася й норовила сісти на Арсена, залітала йому у вічі, дряпала, доторкаючись до руки, нестерпно дзижчала, коли Арсен хотів зосередитися, й мало не впала в суп. «Краще б уже втопилася», — досадував Арсен, який уже й страви не пошкодував би, аби лише спекатися набриди. Коли муха сіла на канапку і залишила плямку на голландському сирі, Арсенові увірвався терпець.

Арсен поклав будь-що зловити негідницю. Полював за нею на кухні й на коридорі. Потім ловив у кімнаті. Оступався і тупцював, мов на розпеченому вугіллі, крутився і вилазив на стілець; зашпортавшись і упавши, підводився, скакав по дивані і пошкодив робочий стіл.

Нарешті муха сіла на шибку вікна. Не тямлячись з люті, Арсен схопив верхній з трьох вазонів, що трималися на зелених гілках металевого стояка для хатніх рослин, і щосили пожбурив туди, де сиділа муха. Дзенькнуло, розбиваючись, скло. І тоді Арсен побачив, як услід за вазоном легко й неквапно, наче збиткуючись, вилинула муха. Вона нагадувала балерину — віртуозну, легку, невагому.

Що це був сон, Арсен усвідомив, коли, прокинувшись, почув осоружне бриніння. «І це через неї я цілу ніч нервувався і навіть розбив скло?» — сполошився Арсен, зиркнувши в бік, звідки млоїлося вранішнє світло. Шиба була на місці.

«У вас є дієвий засіб проти мух? — запитав Арсен у крамниці побутової хімії. — Проти великих бридких мух, що дошкуляють удень і переслідують уночі?» Вдома Арсен, наготувавши балончик, на якому була намальована потворна мухенція, прочинив двері і, не вагаючись, виприскав вміст: «На тобі! Оце тобі! Так тобі! Що заробила, те маєш!» Решту дня Арсен оминав ванну. І то був увесь його спокій. Бо після дня почалася ніч.

Вночі Арсенові снився сон. Жахітливе марево, в якому він до знемоги ганявся за мухою, а та водила його за носа. Сідала на стелю й чіпалася до штори, дзижчала позаду, хоча щойно була попереду. Арсен почувався, наче пробіг, не зупиняючись, марафонську дистанцію. Втомилася й муха.

«Тільки де вона, що її не чути?» — насторожився Арсен. І зараз таки побачив. Дошкуляка сиділа на ліжку, а подушка, якою Арсен запустив у муху, лежала долі. Сповнений обурення, Арсен поклав, однак, перехитрити ворога. Вдаючи, наче муха не цікавить його, лаштувався до вирішального поєдинку.

Муха незрушно сиділа на тому самому місці. Мовби шукаючи її десь попереду, Арсен крок за кроком задкував і був би переміг, якби не перечепився. Стілець з гуркотом беркицьнувся, а разом з ним опинився на підлозі Арсен. «Потвора!» — лайнувся спересердя. «Начувайся!» — з розгону він навалився на муху, яка сиділа, мовби нічого не сталося.

І так, коли захекано тиснув подушкою, Арсенові здалося, що душить людину. Холодний піт укрив його. Спізнаючи танталові муки, відчув, як кудись провалюється. Як щось у ньому падає в чорне незглиб’я. Тієї миті прокинувся.

Муха була у ванній. Арсен відчинив двері, одначе вона не вилітала. Арсен обережно ввімкнув світло.

Муху Арсен помітив не відразу. Комаха сиділа на стіні за душовою куртиною і не рухалася. Арсен вимкнув освітлення. Дверей до ванної вже не зачиняв. Коли за сніданком у кухні задзижчала муха, було йому так, ніби заграла дорога серцю мелодія.

Відтоді Арсен не чіпав її, проте й муха так щоб дуже йому вже не дошкуляла.

В бібліотеці Арсен позичив енциклопедію про комах.

Уночі Арсенові снився сон. Передостанній, в якому була його муха.

У ньому він вийшов з мухою на прогулянку. Надворі вигулювали псів і котів. Люди тримають декоративних щуриків, розводять акваріумних рибок, слухають, відпочиваючи, щебетливих амадинок, він же мав муху. Муха сиділа коли на плечі, коли на руці. Політавши, верталась і сідала знову. «Це наш новий кокер-спанієль», — похвалився дядько Роман, Арсенів сусід. «Це моя муха», — сказав Арсен не без гордощів.

Зайшов до крамниці. Муха залетіла за ним. Доки розглядав вітрину, муха сіла на торт. «Геть, паскудо!» — рявкнула продавчиня, зганяючи Арсенову муху. «Це моя муха», — заступився Арсен. Покружлявши, муха сіла на прилавок. Продавчиня хряпнула пластиковою тацею. «Ви вбили мою муху», — засмутився Арсен. Проте коли вийшов надвір, муха знову сиділа на його руці.

Нарешті й у нього, як у всіх, своя домашня істота.

Наступного ранку Арсен першим ділом зайнявся пошуком мухи, але виявити її ніде не пощастило. Комахи не було ні в кімнаті, ні на коридорі, ні у ванній, ні в кухні, ні в туалеті. Не було цілий день і ввечері теж.

Уночі Арсен почув, як хтось ледь чутно шкрібся у вікно. Арсен радше здогадався, ніж побачив по той бік на шибці муху. «Що тобі тут треба? — мовив, дивлячись на стару знайому. — Адже зараз ніч». Ще раз почулося шкряботіння, так, як шкребуть чимось не дуже гострим по склі. Несподівано для самого себе Арсен впустив муху досередини. «Ти не муха?» — якийсь невиразний здогад пронизав Арсена. «Я твій янгол». Арсен роззирнувся, але, крім нього та мухи, в кімнаті нікого не було.

Арсен подивився на муху — такого не може бути! Банальна надокучлива муха... «Твоя душа, Арсене», — і знову нікого. «Невже моя душа така потворна?»

Арсенові зробилося тоскно. Якщо душа схожа на комашку, краще вже хай була би бабкою, що ширяє над літнім озером, або метеликом — одним із тих, в яких чарівні візерунки на крильцях. «Хіба краса тільки у візерунках? Придивися уважніше», — мовби заохочував незнайомий голос. Щойно зараз Арсен помітив, що кімната, в якій панувала темрява, проміниться лагідним сяйвом, і розходилося воно від потворної чорної мухи з волохатим тільцем і двома великими каштановими очицями.

Арсен прокинувся.

Того дня пошуки знову нічого не дали.

Не було зниклиці й дня наступного...

...Восени, відсунувши для великого передзимового прибирання ліжко, Арсен знайшов на підлозі мертву муху. Комаха лежала в сірих клаках, що наклубочилися за проминуле літо.

Арсенові пригадалася весна — сонячний день по довгій зимі, коли перша істота завітала в його оселю.