Гарні дівчата

Пришелепкуватий Мишко

Ніхто до пуття не знав, звідки він узявся. Згадували про жінку на ім’я Катря. З волоссям, якого не торкалися ножиці й гребінь, тільки гульвіса-вітровій бавився ним досхочу — підкидав, смикав, кошлатив. Кому випадало побачити Катрю зблизька, той ще довго не міг вийти з заціпеніння, діткнений її вродою, мов опалений блискавкою. Щороку напередодні першого снігу, коли на деревах уже не було листя, а морозець стягував на світанку калюжі тонкою крижаною скориною, Катря приходила зимувати під сходами Старого будинку. Єдиний на ціле довкілля, затиснений новітньою архітектурою, вкритий шрамами, поцяткований лунками, наче віспою, перетривавши всі негоди, дім ще й зараз стоїть.

Прийшла Катря — сподівайся зими. Не минало й тижня, а бувало вже наступного дня випадав сніг — рясний, глибокий, сягаючи по коліна, він вкривав землю, тротуари, дерева, нап’ялював на дахи пухнасті, з товстого смушку шапки. Вдаряв мороз, і сніг лежав до самої весни.

Коли сонце висушувало просякнену водою талого снігу землю, а бруньки перетворювалися на зелені листочки, Катря, зібравши вбоге лахміття, вирушала в дорогу. Хтозна, якими світами вона блукала, тільки одного разу повернулася раніше, ніж завше.

До Катрі почали ставитися з чимось подібним до співчуття, насипали в мідний казанок, наче вуличному собаці, їсти, принесли повстяну ковдру, яку хтось викинув, а хтось інший завбачливо підібрав, — стару, однак іще здатну гріти. Та й сама Катря була вже не така молода. Заздрісник-час де наскоком, де тихим підступом, то зморшкою, то рубцем спотворював нечувану красу безпритульної жінки.

Засинаючи під Катрині колискові, наспівувані мелодійним голосом, якому хрипкота лише додавала приваби, будинок прокидався, ще не зійшло сонце, від плачу невеличкого згортка, наче від звуку пискляво-пронизливої сурми. А восени сонце сходило пізно, не раз взагалі не показувалось. Оспалий світанок розливався каламутним молозивом — не встигало випогодитися, як запановувала пітьма.

Якщо вустами немовляти рече істина, то крихітним ротиком Катриного сина вона верещала, ридала, сміялася. Роззяві, який зупинявся поцікавитися його і її здоров’ям, Катря всучувала свою відповідь, — розпхенькану, досить було її потривожити, подеколи ж тихомирну, що блаженно посапувала. Так і звали б його, про чиє ім’я Катря завше знизувала плечима, дитиною, якби не Гнат.

Гнат жив у прибудові, приліпленій до стіни будинку з боку подвір’я. Не маючи ні сім’ї, ні дітей, лише сестру, таку ж бездітну, як сам, яка вряди-годи перевідувала його й вони вдвох, узявшись попідруч, шпацерували тихою, мов пізні коханці, парою, Гнат прийняв дар, наче ввірений Богом особисто, ховаючи за напускною запишаністю парубоцьку розгубленість. Рудий, у ряботинні, може, не такий уже й старий, як здавалося на вигляд, Гнат.

Що немовля не виявляло страху, Гнат поволі розціпенів, а коли ще й усміхнулося, і собі зайшовся безгучним смішком. Геть осмілівши, лоскотав, від чого вимахувало рученятами та лелькотіло, обдавши врешті себе і Гната теплою цівкою.

— Ще Мишка чверть вершка, а вже бешкетує!

Малюк, якого, таким несподіваним чином охрещеного, кликали відтоді Мишком, пізнавав світ на Катриній спині в драному простирадлі зі зв’язаними на її грудях у вузол кінцями — коли навспляч, коли роззирки. Так протривало три роки, а четвертого Катря пішла — як тоді, коли ще не мала дитини, щоправда, не напровесні, а десь вже в травні, мовби допевнившись, що зима не повернеться.

Відгомоніло літо, добіг кінця вересень, за ним — жовтень. Завершувався листопад, а Катрі все не було. Шлях, що веде з міста, впираючись в обрій, зяяв пусткою. Не виринало на ньому вкутаної серпанком туману постаті, добре знайомої, яку годі було б не впізнати. Зима настала аж по Різдві, сніг випав та невдовзі розтанув. Кілька разів постелявся ще білосніжний килим — кожного разу марно.

Мишко борюкався, вовтузився, вибігав надвір, забивався в лігво під сходами. Пора була потурбуватися про нього, який усім був потрохи сином, позаяк, одначе, нікому повністю, ніхто й не квапився. Йому віддавали недоїдки — рештки з того, чим харчувалися; зрідка частували духмяною, щойно з пекарні, булочкою. Ще рідше шкварчала на чиїйсь кухні в сковороді додаткова котлета. Вже досить того, що хлопця не проганяли.

Дбав про Мишка й Гнат, чиє руб’я світило дірами, ділив свою вбогість із похресником. Просиджував з ним годинами, розповідаючи небилиці, почуті і власно вигадані, викладаючи, мов перед духівником, історію свого життя, де-не-де підмальовувану, як ото художник увиразнює майже готову картину.

Взявши за руку, Гнат прошкував з малюком до парку, який був частиною колишнього лісу, розсіченого навпіл променадою, що, багатообіцяюче ввігнавшись у напівдику, якою буває під містом, природу, раптово обривалася. На її початку бовванів фонтан у вигляді чаші, наповнюваної дощовою водою. З-під тріщин в асфальті спиналися то тут, то там непокірливі пагони.

Гнат навчав Мишка збирати гриби, варив для обох юшку. Вмостившись на призьбі, любо сьорбали — Гнат із глиняного горщика, Мишко — з мідного казанка, вспадкованого від Катрі. Гнат з його знаменитими, взятими сивиною рудими кучерями, що задерикувато вибивалися з-під твідового картуза, який боронив його взимку від морозу, влітку — від пекучого сонця. Ні Гната давно вже немає, ні Мишка, а кучері — наче оце щойно вчора проходив...

Коли хресного батька не стало, Мишко перебрався в прибудову, що значилася самостійним помешканням, не маючи ні туалету, ні вмивальника. Луджена бляшка з великою цифрою і малою біля неї літерою на вхідних дверях без замка (ні Гнатові не було що ховати, ні самому від кого ховатися) посвідчувала належність халупи до будинку, наче того, що трималася за його мур, не досить. Ринвою, прокладеною ще тоді, як не було прибудови, стікала з будинкового даху в діжку вода, якою Гнат умивався і на якій готував їсти.

Що не вільно було тинятися Мишком, хлопця внесли до будинкової книги під Гнатовим прізвищем — як писалася Катря, ніхто не знав. Й ось на це прізвище, яким ні сам Мишко не користувався, ні його інші не кликали, надходили місяць у місяць квитанції — за світло, газ, опалення, попри те що гріла Мишка аж ніяк не батарея, а Катрина повстяна ковдра, коли ж ставало дуже вже холодно, натягував на себе все, що мав.

Мишко справно нанизував рахунки на цвях над одвірком, а коли до нього прийшли, поклав їх усі, бездоганно збережені, проте ніхто на них і не глянув. Коли відпилювали газову трубу, перекривали воду, а наостанок відрізали електрику, Мишко, недорікувато вишкірившись, шкріб потилицю.

Отак ґаздував — до вітру ставав під кущ, спати лягав, коли ніч замащувала віконце дьогтем, їв, чим був багатий день, і радів, що не мав причини журитися.

Мишко був від народження несповна розуму, а може, звихнувся від самотності, від того, що не мав жінки, бо чоловік без жінки — пропащий.

Уперше в житті схмелівши, придуркувато посоловів, давлячись безпричинним реготом, наче хто без міри лоскотав його, доки зненацька запав у храп. Нажлуктившись удруге, завжди рум’яний парубійко позеленів і, не ступивши кроку, повалився, як сніп. Третього разу... Третього разу не настало: Мишко нісся геть, мов спричиннілий, з ревом, як поранений бик. Отак з нього збиткувалися.

Проте щоб геть аж самотньо, як може здатися, Мишкові прецінь не велося. Куди б вирушав, його супроводжували діти. Молодші та старшенькі, а попри них зовсім мацьопі, ледве зугарні кривуляти, волочилися за Мишком галасливою свитою, коли назирці, наслідуючи його ходу, коли розхоробріло вихоплюючись наперед, щоб зараз же знову розчинитися в гурті собі подібних; підступали впритул, торкаючись, наче Божого знамення, жалюгідного рубʼя, смикаючи і зачіпаючись. Оком не скинути, як бралася довкола Мишка хмара крикливої галичі! Мишко нікого не любив так, як оту дрібноту.

— Мишку, а де твоя ненька?

І він, якому було тоді, мабуть, уже сорок, зупинявся і плакав, наче мала дитина. Гірко, невтішно, безнадійно. Годину, дві, поки хтось казав:

— Мишку, чвалай-но додому.

Мишко покірно клигав до халабуди, свого помешкання. Як може дорослий чоловік отак скімлити?

Іншого разу:

— А де, Мишку, твій неньо?

Мишко плескав по твідовому картузі, скидав його, оглядав, вертячи на всі боки, поправляв дашок, тоді раптом його лице смутніло, як сонце, яке заступила хмара. Так стояв, похнюпившись, бездумно бгаючи головний убір. Перед його очима зринали прогулянки і гриби, зібрані в парку, що не перестав бути лісом, юшка, яку готував із них Гнат, дзоркіт міді, коли він, Мишко, вишкробував рештки. То й був увесь його спадок — твідовий картуз і казанок. Та ще ложка, мов хохля.

Але ось Мишко вже знову ступає — рожевощокий, врадуваний, бадьорий. Отак навмання годі зміряти, скільки чоловікові віку. Риси старця і підлітка змішалися в ньому дивовижною амальгамою. Як затихав, підперши голову, мов серпневий сонях, здавалося, наче перед вами мудрець; зараз підведеться, струсне посохом і почовгає своїм шляхом.

— Яка вона, Мишку, річка? — і Мишко, так підбехтуваний, розпливався в широкій усмішці, мов не людини воно лице, а плесо, що рухається.

Мостився в ночви, як квочка на сідало, хапав ковіньку з прив’язаним до дзюбка листком лапатого дерева, і веслував гонорово й статечно.

— Як воно, Мишку?

Його заохочували, підбадьорювали, потім, як набридало, йшли геть, а він далі «плив», уже й день брався до вечора. Тільки вряди-годи зупинявся перевести подих і втерти піт, мовби справді тяжко засапався.

— Мишку, покажи, курча ляґа, як ловлять рибу.

Й ось Мишко закидає вудку, хвацько змахнувши, наче заводовий рибалка, і нишкне, пильно вкипаючи в місце, де бочком на асфальті поплавець, мов вихлюпнуте на берег рибеня. В тому зосередженні долала Мишка дрімота, млосна і необорна, з якої його хутко розтермошували. Й о диво — на гачку завжди щось було: як не скумбрія, то таранька, незрідка ціла в’язка. Хапай та їж. І Мишко їв, а що серце мав, усіх частував.

Треба було бачити, як Мишко розхвилювався, «зловивши» одного разу живого коропа. Мало ночви не перекинув, бідолаха. Але не завжди так було. Не раз очуняє Мишко, а на гачку — риб’ячий скелет, ще іншого — обглодана голова якого-небудь хека. Бодай йому, чоловіче!

Спихали все на кота — того самого, який, невідь-коли прибившись, ходив за Мишком, вкладався коли біля порогу, коли в господі, куди Мишко не запрошував, але й не проганяв. Мишко, який нікому найменшого зла не здатний був заподіяти, тільки скоса позирав на тварину. Чи ж звір не так само потребує харчу, як чоловік? Стали врешті Мишко з котом приятелями, у вільній та міцній спілці, яку жодні капості не зруйнували. Баглося котові — приходив, приндилося — тюпав геть.

Ех, якби ж то лише риб’яча голова... По-різному, було, жартували, хоча жарти — вони не від лиха в душі, а з легковажності. Як отой із голубом, після якого Мишко сім день на світ не показувався. Бо не вільно збиткуватися з того, що живе. А між дорослих заводіяк більшість мала власних дітей.

Хай хоч з якого боку закроювалося би про Мишка, завжди вигулькували курдуплі. Мишко був їм великою забавкою, так само дитиною, як вони, лише дорослою, з якою робили, що заманеться, висаджуючи врешті царем на трон, навіть корону гуртом майстрували. Фіть ув один бік, фіть у протилежний — вище і вище злітала гойдалка, потішався Мишко, таке вже чортенята витинали! А раз, піднявши на руки, пронесли кілька метрів, мов ліліпути Ґулівера. Не варто малим задиракам так усе дозволяти.

А очі! Чисті-чисті, блакитніші за безхмарне небо... Не без того — зачіпав Мишко дівчат, як то хлопцям зазвичай. Пишнотілих молодиць, які збуркували в ньому жадання. Ніхто не займав Мишка, бо б’ють по пиці негідника, причинного — не чіпають.

— Завтра тебе зрекрутують.

Не чекаючи, вирушав до військкомату, звідки його відсилали домів. Вертався, як пішов: із казанком і ложкою. Твідовий картуз, збитий набакир, надавав Мишкові зухвальства, наче й справді у війську побував.

— Смачна, брате, армійська юшка?

Казанок і ложка постійно при Мишкові, мов талісмани; як зброя при воякові. На парад Мишко крокував вулицею, закидаючи ноги, мовби похваляючись шкарбанами, і гатячи ложкою по міді. Дітлашня назирці сипала, заходячись сміхом, коники викидаючи, — де ще такої забави? Мишко — як саме життя.

А ще Мишко малював. Новина прокотилася, як грім серед ясного неба, бо де Мишко, а де — мистецтво. Ніхто про Мишкове заняття не здогадувався і, може, ніколи й не довідалися б. Як розпломбовували помешкання, от уже роззяв напхалося, а ще скільки тупцювали перед порогом, наче то Люрд, а не халупа, смердюча та недоглянута. Людська цікавість як голод: доки не потамуєш, не дасть спокою. Та й хто б міг подумати!

Переважно портрети — живих людей і тих, з плакатів, наче дитячою рукою наквацяні. Дихало з них щось наївне і, можливо, через те якось по-особливому правдоподібне. Отак тиняється чоловік між людьми, які не роблять собі з того справи над принагідну розвагу, аж ось тобі маєш. Життя пливе, людина дивиться вперед, то вже згодом озирнеться або й не встигне.

Зрипнули віконні рами — тихо. Не йде Мишко. Бавляться групками, тільки не так весело, як допіру, діти. Щось обережне, полохливе стоїть у повітрі. Ніби не малі більше вони. Мовби подорослішали через ніч.

Вулиця раптом осиротіла, наче то пришелепкуватий Мишко наповнював її життям. Й ось тепер вулиця сіра, невиразна — така сама, як інші. Така сама, як усі вулиці міста. Як вулиці всіх міст, цілого світу. Тільки Старий будинок, усе ще замешканий, ні-ні та й приверне увагу.

А так, цей... Цього тоді не було. Його недавно побудували — як жив Мишко, розлягалося на тому місці пустище. Було вже дітям де вибавитися! Колись там рябіла колія прямцем у фабричне депо — хіба Гнат, той міг би щось повідати.

У помешканнях люди, нові на цій вулиці. Будинок — мов крапка в історії про Мишка, пришелепкуватого чоловіка, який мав матір, що звалася Катрею, і хресного батька, за якого був йому старий Гнат.

Мишко не з тих, котрі довго побиваються, та й чого горювати — з якого дива? Навколо роїлися бісенята, яких любив більше за все на світі. Коту, який прибився до нього, вділяв, що сам мав. Не цурався й чоловічого товариства, ласого на смачну розвагу. За винятком тієї історії з голубом на гачку замість риби.

Був нечупарою далі нікуди — шкарбани наохляп, кабат нарозхрист. Ото повисолоплюють язики, їсти просять. А кабат — хоч плач, хоч скач, а хочеш — розрегочися. І реготали, за боки хапаючись. Портки — в торочках, гейби псиськами понасмикуваних. Люди розважливі мовчки головами похитували, Мишкові ж абищо.

Того дня Мишко довго барився — мабуть, чаклував одну зі своїх картин, що їх потім усі побачили. Вийшов, як завжди, застромивши руки в кишені, кабат — хоч у душу заглядай, на голові — твідовий картуз, на ногах — шкарбаниська, що взимку, що влітку. Безтурботний, веселий, бо що йому!

Але ось Мишко пришвидшує крок, а по секунді женеться, мов навіжений, відчай раптом охоплює його. Попереду — пустище, напередодні якраз землю під фундамент почали викопувати. Неділя, здається, стояла. Діти ходили туди, дерлися на екскаватор — цікаво їм усе було.

А оце щось надибали, з’юрбились кружкома, хто навколішках, хто навпочіпки, роздивляються, відколупують від землі, що тримається, мовби не хоче їм того віддати, що в ній стільки часу пролежало. Мишко реве, як оглашенний, руками нестямно вимахує. Стрепенулися діти, вперше в житті свого потішаку не на жарт злякалися, сипонули геть, мов вітром здуті, покинувши знахідку — іржаву, як сама земля, наче з глини спацькану. Далеко й відбігти не встигли, як глухо бебехнуло.

Бомба пошматувала Мишкове опасисте тіло на липкі шмарклі. Картини — ото й усе, що вціліло.

Подейкували, того дня, де вулиця вливається в обрій, йшла Катря. Хоча, може, то не Катря була, а Смерть, що дибала по Мишка. Тільки не вірю я, що таку чисту душу, як Мишкова, могла запопасти ота бридота!

На мальовидлі — з тих, знайдених у халупі, Мишко набазграв її — з сигарою в беззубому роті і недоладним червоним бантом. Стару курву в тютюновому димі.