Гарні дівчата

Повернення

По один бік — фабрика, по другий — складські приміщення. Ніздрі ввібрали холодний запах зимового вечора, перемішаний з рештками їдкого повітря пізньої осені. Невдовзі закружляють сніжинки — можливо, ще цієї ночі: легкі, невагомі, вони боязко і допитливо торкатимуться поверхонь. Захотілося згребти грудку і кинути. І, як тоді, почути у відповідь кришталевий сміх.

З батьківської оселі пішов, нічого не взявши, крім сили в руках й атестата про середню освіту. Коли потяг застукотів рейками, спершу ліниво, а потім швидше і швидше, заплющив очі. Стук-стук — стукотіли колеса, чух-чух — випускав пару локомотив, ту-тууу — застерігала, наближаючись до переїздів, сурма, далі і далі відносячи від міста, в якому народився і виріс, у невідомість, у далеч — забути-забути-забути...

Та досить було найменшої необачності, як воно наверталося: то книжкою з пригодницьким колажем на обкладинці і сторінками, хаотично покресленими олівцем; то деталями металевого конструктора, що зберігався під розкладеним диваном, який правив за ліжко; то змайстрованими будинками та фортецями; то самоскидом, здатним вмістити піщин, скільки секунд збігло відтоді, як востаннє наповнював його.

Скинув плечима, мовби струшуючи невидимий сніг. Ніби спогади — порошинки. Зненацька шугнула жага з необорною силою, обпікши вогняними крилами. Інстинктивно розправив плечі — подібно до птаха, що міриться злетіти.

Наче не жив. Прокидався, вставав, вмивався, одягався, снідав, йшов і приходив, працював і вкладався спати механічно. Наче то не він, а хтось сторонній орудував його руками, користувався ногами, водив електроголяркою, збираючи нерівно покромсану щетину. Мовби щойно з останнім волоском усунуто перешкоду, що відділяла його від себе, і те далеке, давно, здавалося б, забуте, наблизилося впритул.

Провалля без минулого і майбутнього, і він над ним. Й ось береги раптом зійшлися, звихрившись сумʼяттям, швиргонувши на ту вулицю, якою розпрощав дитинство і юність, а йому ж не виповнилося й сімнадцяти.

Й ось він тут, далеко звідти, мов на іншій планеті. Крикливі вітрини, яскраві світла. Хоча настав вечір чорної пʼятниці, біліло, як вдень. Великі кулясті світильники сяяли над пішохідною зоною, наче люстри у танцювальній залі. Люди скуповувалися і плуганились далі, з голови до пʼят обвішані пакунками; ресторани й кавʼярні до решти залюднилися, навколо панували такі гамір і метушня, ніби попереду не Різдво, а кінець світу.

Мелодія, що тихо млоїлася з відчинених дверей кафедрального собору, повабила ступити досередини; десь там, в протилежному кінці, в півсутінках грав орган. Чоловік ураз опинився в іншому світі. Обабіч входу на високих тримачах покоїлися наповнені освяченою водою мармурові чаші. Проминув їх і зупинився, полонений дивовижною красою звуків, наче відкривалися і закривалися не клапани, а крихітні віконця у нескінченність. Звуки злинали чарівними птахами і танули, за ними спурхували нові і нові, і вони також зникали, та не згасала мелодія.

Його увагу привернула ікона праворуч під деревʼяним дашком, перед якою вирядкувались одна за одною з десяток порожніх лав; крім нього і таємничого органіста, в цьому велетенському приміщенні, що нагадувало корабель, не було жодної душі.

Богородиця вибивалася з суворої простоти, що здіймалася від камʼяних плит рифленими колонами вгору під темне склепіння, вільне від біблійних і будь-яких інших сюжетів. Осяяна позолотою, нагадувала ікони там, звідки прибув і куди завтра повертатиметься. Трохи обіч танцювали поодинокі вогники, мов перетворені на тремтливе світло молитви.

Вкинув монету, взяв свічку і вирівняв ґніт. Прихилив її до однієї з тих нечисленних свічок, що горіли на підвищенні. Ґніт спалахнув, наче вогник одного життя запалив вогник іншого.

Полумʼя затремтіло, а вже за мить впевнено потяглося вгору. Поставивши свічку, заворожено дивився й дивився, доки її вогник злився з вогником інших свічок в нерозривне сяєво.

Покинувши собор, наче зійшовши з корабля, знову опинився в порту достатку, сповненому неонового мерехтіння і метушні.

— Одного дня він зʼявиться серед нас, та ніхто не відає, коли це станеться... Й ось він прийде в подобі дітвака, що жодний не впізнає його... І так само, як ми всі повернемося колись у наш дім... По правді кажу вам...

Проповідника ніхто не слухав. Босоногий, вбраний у коричневу сутану з каптуром за кремезними плечима, підперезаний грубою мотузкою, він вивищувався над натовпом, розпростерши руки, наче гамував розбурхані хвилі. Було в його постаті і в тому, що говорив, щось безнадійно позачасове. Він звертався до перехожих, а вони сахалися його, мов причинного; поодиноких, кого зупиняла кумедність видовища, людське море підхоплювало і несло далі.

— Темний тунель... в кінці якого явиться світло істини...

Перетнувши майдан, попростував вулицею, перехресною до тієї, якою прийшов, — через те, що вужчою, ще залюдненішою: перехожі, реклама, ілюмінація злилися в мерехтливий калейдоскоп.

Бутіки спокушали крикливими рекламами, заманювали знижками, засліплювали чепурними вітринами. На вході до сувенірної крамниці забавковий ведмідь крутив катеринку. Звір раз у раз кивав, мовби вклонявся. Раптом ведмідь зупинився й мелодія на секунду завмерла.

Навстіж відчинені двері запрошували в тісний простір, густо нашпиканий абищицями, що тулилися на столику, заповнювали полиці шаф уздовж стін, звисали на тонких шворках зі стелі. Кілька туристів, яких строкатий, недоладний, непотрібний і водночас кумедний мотлох заманив досередини, розгублено роззиралися. У вітрині сяяли різновеликими усміхами різдвяні зірки.

Чоловік відійшов на чималу відстань, а джінґлбелз все ще досягав його слуху. Чув його, чекаючи на трамвай. Чув, як зачинилися двері вагона. Чув, коли трамвай рушив. Чув, проїхавши чимало зупинок. Чув, завертаючи в браму. Вже піднімався сходами будинку, де мешкав, а мелодія знай бриніла в вухах.

Вернувшись з роботи, падав у ліжко, даючи собі вволю відпочити перед неблизькою дорогою. Цього ж разу, замість роздягнутися, опустився на стілець і так сидів край столу, підперши рукою голову, мовби про щось розмірковував, а тоді викурив цигарку, зиркнув на годинник, підвівся і пішов. Наче не гарував від ранку до ночі по десять, дванадцять і чотирнадцять годин день у день, шість днів на тиждень, крім останньої суботи, дня відʼїзду.

Хвилі людського моря розбурхали, щось невловне окрилило його. Мовби передалася енергія вогників у храмі; полумʼя свічки, яку запалив; сяєво вуличної ілюмінації і строкатих реклам; тепло серць, в лад із якими калатало його власне; невигадлива різдвяна мелодія катеринки.

Ліг спати, так і не повечерявши. Довго лежав із розплющеними очима, і щойно коли вони заплющилися, стих джінґлбелз.

Прокинувсь опівдні. Крізь вузесенькі шпарки проникало скупе денне світло.

Коли підняв жалюзі, в кімнаті посвітлішало лише трохи більше. Таке вікно мало би відкривати панораму, від якої перехоплювало би подих; до нього підходили б, розпочинаючи день, а ввечері милувалися сяєвом освітлених вікон та вуличних ліхтарів, що зливалися б у далині в неперервно-розмиті лінії.

Фарба облущилася, оголивши деревину. Вікно виходило в шахту, що розокремлювала будинки, мовби опинилося не на своєму місці — подібно до людини, яка розминулася з долею.

Сонце не зазирало досередини ні о цій, ні о жодній іншій порі дня і року, навіть найпогіднішої часини, утім, стіни створювали затишок, що не залежав ні від погоди, ні від мешканців, ні від того, чи в приміщенні хтось перебував.

Погляд впирався у дикий виноград, що вився, чіпко тримаючись вусиками. Коли прибував, лози вкривала яскрава зелень, наче хтось закуртинив мур, щоб приховати безнадійну сірість. Коли близився час відʼїзду, листя жовкло, відтак, спалахнувши жагучим багрянцем, тьмяніло, як вогник догорілої свічки.

Термометр зазирав до кімнати, вивчаючи людину за склом. Наче дивувався, що чоловік іще тут.

А той дивився на проділки, його лице зсудомилося, мов від болю; наче хотів зрушити стовпчик, що вже другий тиждень не посувався ні вгору, ні вділ.

Мур будинку напроти відступив, а голі виноградні лози перетворилися на сіру павутину — останній листок опав багато днів тому.

Так вони дивились один на одного, чоловік і термометр.

— Ти давно мав відʼїхати, чого ж баришся? — запитував чоловіка.

— Хочу дочекатися снігу, — відказував той.

— Нащо?

— Я ще ніколи не бачив снігопаду в цьому місті.

— Він такий, як скрізь, нічого іншого тобі не відкриється.

— Хочу спостерігати, як сніг застилає тротуари, дерева, лави, як осідає на плечі й шапки людей.

— Що в цьому особливого?

— Не знаю, — чоловік знизав плечима.

— За всі роки ти жодного разу не зазимував тут.

— Це правда.

— Чому?

— ...

— Залишайся.

— Не можу.

— Тобі немає куди їхати. На тебе ніхто не чекає.

Чоловік здригнувся.

— Це не зовсім так.

Раптом він завагався.

— Залишившись, я побачив би, як вкривається кригою річка. Як їздять на ній ковзанярі.

— Таких міцних морозів тут майже не буває.

Чоловікові здалося, ніби стовпчик термометра зрухнувся. Підходячи до вікна, плекав надію побачити, як пролітають за склом сніжинки.

— Все-таки я повертаюся, — сказав, наче переконував сам себе. Мовби хотів почути заперечення, однак співрозмовник мовчав.

Відволікся від термометра, і мур з голими лозами і ямкуватим тиньком, наче посічений віспою, знову забовванів перед очима.

Чекав, коли випаде перший сніг. На білі цятки, що мерхнутимуть на ще не промерзлій землі. З хвилі на хвилю вони закружляють в повітрі, він дивитиметься, як вони танцюватимуть, як кушпелитиме ними хурделиця.

Із зашмульганої підвісної шафки добув пательню, поставив на вогонь і линув олії. Масна рідина розійшлася тефлоновим днищем. Чоловік відставив олію назад на стіл. Де підтекла, налипло порохів, і ті місця на пляшці нагадували струпи.

Не надто яскраве освітлення надавало рідині всередині насиченішого відтінку, створюючи враження чогось знайомого, щемного, проте олія в пластиковій пляшці не мала ні запаху, ні бурштинової барви, і лише сонях з довгими жовтогарячими пелюстками на етикетці, що відгалужувалися, мов проміння від сонця, вказував на її походження.

Коли рідина взялася потріскувати, мовби пускала електричні розряди, чоловік розкрив картонний лоток.

Підвісна шафка кріпилася між газовою плитою й умивальником. Колись під нею стояв пенал, про що нагадував відбиток на стіні, наче хтось відтінив периметр. Той, хто приладнував, розраховував на її подвійне використання — кухонної й одночасно шафки для косметики й особистої гігієни, однак заповненою була лише нижня полиця. Від гри холоду і тепла, від вологи й пари сіре покриття на згинах відклеїлося, оголивши тирсу, що набрякла і повільно викришувалася.

Харчі тулилися на столі, та навіть якби в помешканні був холодильник, чоловік не надто потребував би його. Його влаштовувало скупе вмебльовання: підвісна шафка, стіл, стілець. Ще один, поламаний, стояв у кутку: якби, втім, потреба, чоловік без великих труднощів поремонтував би його.

Помешкання лише умовно можна було так назвати, і «кухня» хіба віддалено нагадувала те, як її уявляють, одначе це не засмучувало: сестра самотності — невибагливість.

Оселя складалася з двох приміщень неоднакової площі, виходок містився зовні, а душ чоловік приймав, поливаючись водою з металевого кухля. Пластикова ванна, що нагадувала велику балію, в якій також прав одяг, — єдине надбання. Решта — від скупого вмебльовання до такого самого скупого начиння — здавалося таким же ветхим, як сам будинок.

Зчовгані деревʼяні сходи вели на другий поверх. Помешкання розташовувалося праворуч, за помпезними вхідними дверима, чий вигляд геть не відповідав тому, що вони відкривали. Високі, вифарбувані начорно стулки навіювали враження світлого та просторого житла з численними спальнями, тоді як були єдиними, за якими не було жодних інших.

Кухню від кімнати відокремлювала ширма, відсунута і схоплена металевим кільцем; спекотного літа обʼєднаний простір вділяв щедріше прохолоди, а восени з кімнати на кухню йшло тепло. Чоловік підтримував такий-сякий лад, не докладаючи особливих зусиль: він проводив тут не так вже й багато часу — ночі, в які спав, і неділі, якщо нікуди не вирушав. Людина потребує даху над головою — бодай такого, як цей, пристанку.

На відміну від спальні, кухня не мала вікна. Колись вона утворювала зі спальнею спільний простір, розділений згодом на дві нерівні частини: одна, продовгувата, правила за коридор і кухню, друга, просторіша, — за вітальню і спальню. Внаслідок перебудови кімнатне вікно мовби змістилося, а на відгородженій кухні доводилось користуватися штучним освітленням — навіть тоді, коли в небі не було жодної хмарки.

Ліворуч від вхідних дверей стояло підвищення для взуття з коритцем для скрапування води, а вгорі над ним кріпилися гаки з високо задертими носами, на одному з яких висіла куртка.

Коли літо минало й наставала сповнена сльоти та туманів осінь, чоловік проводив неділю, не виходячи з дому. В такі дні лихий господар не вигнав би пса надвір. Напівлежав, заклавши руки під голову, а за склом безупинно мжичило.

У такі неділі не мав кращого заняття, ніж отак байдикувати. Лежав і ні про що не думав. Недавнє літо пропливало окремішніми картинами, далекими й чудернацькими, і зникало.

Єдиною прикметою була висока стеля, під якою гніздилися сутінки, посилені темним накипом, що утворився від часу, в який не знала побілки. До неї прилип, скидаючись на літаючу тарілку, якій стеля завадила здійнятися в небо, плафон. Бруд, що набився всередину, приглушував і без того не надто яскраве світло.

Влітку висока стеля забезпечувала помешкання прохолодою, та з настанням осені починало бракувати тепла. Оселя вихолоджувалася з першими краплями за вікном, провісницями затяжних дощів, що прибивали літо, втоптували в асфальт, змивали у вічка каналізаційних ґраток і риштаки.

Та чоловік наче знаходив затишок у незатишності. Мовби зумисне уникав тепла домашнього вогнища, так ніби боявся обпектися. Лежав у хатній футболці, яку носив найнестерпнішої спеки, коли вулицями пересувалися з оголеними торсами, лискучими від поту. Футболка стала ще одним його епітелієм.

Опалювала помешкання чавунна газова піч, встановлена з того боку, де спальня межувала з кухнею. Від внутрішньої стіни будинку і від перегороди, що ділила оселю на два приміщення, її відокремлював вузький прохід. Труба, відгалужуючись від печі, піднімалася вгору і зникала в стіні. На вигнутих, вкручених у підлогу ніжках піч нагадувала клишоногого павука.

Ліжко розташовувалося посередині між зовнішньою і внутрішньою стінами, рівно напроти кухні; воно було першим обʼєктом, що впадав у вічі, коли відчинялися двері. Узголівʼя торкалося стіни, а узніжжя дивилося в незаширмлену пройму. Ще були шафа для одягу, письмовий столик і старомодний фотель, що з жаху перед павуком-піччю втиснувся у кут біля вікна. Фотель мав подібні до вух округлі виступи, до яких можна було прихилитися і дрімати. Міг просидіти годинами із заплющеними очима. Мовби зморився чеканням на загадкового гостя, який не приходив і не приходив.

Коли вкладався спати чи в ті недільні дні, в які нікуди не вирушав, чоловік незмінно займав одну і ту саму частину ліжка, тоді як інша половина залишалася вільною. Спрямований у пройму погляд линув кудись далі — крізь двері і стіни цього та інших будинків, крізь вулиці і квартали.

У повітрі стояв дух курива, як у найзакадженішому притоні; наче зовнішній туман якимось незбагненним чином проник досередини. Палив скрізь — біля печі, в ліжку, у фотелі, на кухні. До завершення дня, в який нікуди не вирушав, у попільниці виростала гора попелу і недопалків. Чад сплітав довкола нього захисний кокон.

Піч охолола, проте більше не напалював: ввечері він поїде звідси — і без цього надто забарився.

Довкола жовтків утворилися галявинки, від чого яєшня почала нагадувати жовті квіти серед білого снігу. Снідав, закушуючи хлібом і посьорбуючи чай, що обпікав губи; та напій швидко охолоджувався.

Чаював завжди — коли запізнювався до школи, то був увесь сніданок; запарював у гуртожитку, користуючись кипʼятильником, пив по їдальнях — те, що звалося чаєм, було блідою підсолодженою бурдою, коли гарячою, коли ж ледь теплою; готував, перебравшись у власне кубло — таке, як оце, однокімнатне, щоправда, з усіма вигодами. Також велике, але світле і яскраве вікно восьмого поверху виходило на гомінкий проспект, вздовж якого росли каштани. До нього в оселі мешкав старець — так само, як він, самотній. Колись і він зробиться таким старцем.

Харчувався картопляним салатом і житнім хлібом, а на вихідний смажив яєшню, коли-не-коли варив макарони, поливаючи олією без смаку і кольору. На хлібі виріс, хліб тримав його, міцно скроєного.

Поруч з ним легко працювалося. А ще на його боці був досвід. На мить завмер, мовби щось вимірковуючи, а коли вернувся до сніданку, в рухах зʼявилася урочистість.

На харчування витрачав удвічі менше, ніж платив за житло, плюс місячна картка та цигарки — ото й усі видатки.

Споруджував будинки, в яких невдовзі оселялися люди — пари, сімʼї, одинаки. Житло поставало з арматури й бетону і так само, як дерева, тягнулося вгору. Множилися нові квартали й будинки на місці знесених. Над бетонними хащами вистрілювали в небо хмародери.

Прилаштування, куди помістив сушитися пательню і горня, стояло на прикріпленій збоку до вмивальника й оббитій цератою дощині, було сплетене з грубого дроту і мало два рівні — вужчий горішній для чашок і ширший спідній для тарілок. Вода, скрапуючи з посуду, стікала в умивальник. Втративши візерунок, рештки якого не могли нічого розповісти про те, яким він був колись, церата й далі виконувала своє призначення.

Коли підвів погляд, у нього втупився чоловік. Крап-у-крап, як він. Ні молодий, ні старий. У розквіті зрілості, коли сама природа спонукає до повноводого життя — не бездумного, хлопʼячого, а в присмаку того, що воно таке.

Борода вкривала боки і нижню частину лиця, волосся закучерявилося, де-не-де торкнуте сивиною, мов притрушене інеєм. Провів долонею, і той у дзеркалі зробив те саме, а тоді обоє завмерли.

Сонце блідо й нерівно окреслювало контури хмар, що низько і важко звисали над містом, мов черева казкових істот. Дні невблаганно коротшали; морок, до решти не розсотуючись, переходив у ніч.

Припаливши цигарку і глибоко затягнувшись, попішкував до рогу, а потім навскоси через перехрестя. Над вікнами ірландського пабу мерехтіла різдвяна ілюмінація, мов розпорошене по стіні світло. Столики знадвору давно прибрали, а разом з ними основу зі збитих дошок, застелену пропіленовим килимом. Фасадом одного з будинків здирався Санта-Клаус; вхопившись вільною рукою за драбину, другою тримав перекинутий через плече лантух.

Загасивши недопалок, чоловік спустився бетонними сходами під землю. В суботу опівдні на станції обмаль руху, кілька осіб чекало над краєм платформи. Його останні години в місті, куди приїздив, як закінчувалася весна, і покидав з настанням осені.

Все ще не полишала надія застати зиму. Останньої неділі його розбудив сніг, що падав і падав, встилаючи землю сліпуче-білою ковдрою. Тієї миті, коли вона ось-ось огорнула б його приємним, лагідним сяєвом, розплющив очі. Нетерпляче підняв жалюзі, проте снігопад розтанув разом зі сном, в якому прийшов.

Підземка вихором увірвалася на станцію. Коли заходив у напівпорожній вагон, важкий, збитий дух жбухнув у ніздрі. Низька повнява туркеня в хустині, не підводячись з місця, тримала рукою припаркований впоперек руху візок. Маля, схиливши голову набік, солодко спало. Старшенькі дівчата і молодший від них хлопчак, вмостившись на сидіннях позаду, грали в гру, ритм якої здався знайомим.

Трохи далі перемовлялися стишеними голосами хлопець і дівчина, напроти них заціпеніли муміями чоловік і жінка похилого віку, мовби їхнє відображення в дзеркалі часу. Проходячи повз них, чоловік зауважив, що вони так само тримаються за руки, як хлопець і дівчина напроти. Їхні обтягнені вкритою ряботинням шкірою пальці міцно сплелися, мовби вони боялися втратити одне одного в нетрях побриженого зморшками часу.

Випірнувши з підземелля, потяг линув над містом. Автомобілі внизу скидалися на жуків, які вперто сопіли вперед, зупиняючись на світлофорах. Чуже життя являлося з глибини освітлених кімнат сценками, що змінювались одна за одною; щось родинне ширилося звідти, затишне і просте. Від жінки, яка на балконі тріпала покривало, повіяло теплом і домашністю. Попри відстань і скло, що розділяло обох, його пройняв цей неповторний, збудливий повів. Розділені вулицею погляди на секунду зустрілися. Потяг понісся далі, а жінка все ще стояла з покривалом у руках. Чоловік раптом здався собі останнім кочівником планети.

Заходили і виходили люди, декотрі пересідали в сусідній вагон, інші займали вільні місця або стояли, взявшись за поручень. На одній із наступних зупинок зайшли чоловік і жінка його віку в синтетичних костюмах, що облягали тіла, підкреслюючи їхню спортивність. Ще трохи пропливши над містом, потяг пірнув у підземелля, а невдовзі знову випірнув на поверхню. Хлопець і дівчина вийшли на тій самій станції, що й він, тоді як їхні відображення в дзеркалі часу залишилися.

Проминаючи вагон, в якому допіру їхав, помітив у протилежному кінці самотнього пасажира. За подушку безхатькові правив набитий, мов клунок, пакет з рекламою супермаркету — того самого, в якому купував житній хліб і картопляний салат. Двері вагонів зімкнулися, і потяг рушив, стрімко набираючи швидкість. Опущеність стерла з безхатька вік. Западина рота тонула в роками неголеній, злиплій брудними віхтями бороді, мов кепсько зарубцьований шов.

Дійшовши до краю платформи, чоловік на мить зупинився, як того разу, коли забрів сюди вперше. Перед ним стелилася ріка, до якої вирушатиме знову і знову. Ріка прямувала на південь, широка та повновода, її плесо сріблилося лускою велетенської риби. Вода рухалася спроквола, наче зовсім не квапилася: чи то липневе сонце розморювало її, чи усвідомлення власної могуті. Ген, по той бік, стелилися луки, поцятковані приземкуватими хатинами.

Річка текла двома рукавами, розділеними смугою суходолу: одним курсували кораблі, в іншому влітку купалися відпочивальники, а у відлеглішій частині тренувалися байдаркарі; вдалині, за хмарочосами, що впиралися в небо, вона вливалася в обрій, мов в океан. Острівний пагорб, вузький і видовжений, тягнучись упродовж кількох кілометрів, нагадував доісторичну рептилію з випнутим над водою хребтом.

Вода заворожувала, не даючи відвести погляд. Рух плеса, розмірений і неспинний, виражав щось величне та невимовне, а під тим величним та невимовним — незбагненну скруху, наче саме життя. Можна було годинами дивитися на її плин, не помічаючи часу. Мости тримали клямрами береги, скидаючись на потьмянілі, знебарвлені дуги веселок, на закамʼянілі тіні від гри сонця й вологи після давно відгомонілих гроз.

Захотілося доторкнутися до води. Ступив на найближчий камінь під берегом, а звідти на останню, на дві третини занурену, мов айсберг, брилу. Присівши, провів долонею вздовж поверхні, наче погладив звіра, а тоді вернувся на бетонні східці. Бліде сонце пробилося на мить із-за хмар, посрібливши воду.

Крижні та лебеді, а між ними сріблясті, наче створені з мерехтіння води, річкові мартини підпливли впритул до берега, сподіваючись харчу. Мартини нагадували голубів, наче вода змила з пір’я бруд і порохи площ та громадських скверів.

Сміливець-селезень вичалапав з води, і так стояли вони, чоловік і птах один напроти одного, розділені сходинкою. Крижень вивчав чоловіка чорною перлинкою ока, поміщеною, мов коштовність в самшит, у сиз, що й такої непривітної днини переливався темно-зеленими та бузковими відтінками, доки, збагнувши, що нічого не отримає, докірливо крякнув і вернувся у річку. Флотилія, мов по команді, відчалила, і чоловік знову опинився сам.

У кронах безлистих дерев, застиглих на острові в німотному, спрямованому в небо голосінні, чорніли порожні гнізда, мов потьмянілі сонця. Мовби сонце згасало разом із літом. Чоловік узявся лічити їх, та, перемайнувши десяток, облишив. Десь там, поміж них, заплуталося в сизій павутині сонце липня, коли вперше спустився сюди.

Нікого, жодної душі, тільки за порослим густими чагарями насипом шурхотіли автомобілі. Розриті собаками кролячі нори у схилі мали вигляд самотній, неприкаяний. Трохи далі асфальтова доріжка перейшла у видовжену, залиту бетоном площу з лавами у проміжках заїздів і виїздів. Улітку тут панувало велике пожвавлення маленького порту. В цьому місці, розтягненому на сотні метрів, причалювали плавучі готелі під швайцарськими, болгарськими, німецькими і мальтійськими прапорами, щоб висадити на берег туристів-пенсіонерів, які збували час у круїзах, тоді як подорож їхнього життя наближалася до завершення.

В кінці площі, за майданчиком з тренажерами, стриміли в небо порожні флаґштоки, призначені для прапорів країн, через які текла річка, ділячи навпіл міста і ландшафти. Металеві стовпці для швартувальних линв безцільно маркували порожню пристань. Сів за тренажер, схопив поручні і потягнув на себе. Веслував повільно, та небавом рухи втрапили в ритм — швидший і швидший, наче хотів відірватися від чогось невидимого, залишити його назавжди позаду.

На секунду ще раз пробилася смужка сонця, крізь сірі хмари проступив блідий диск, а вже по хвилі знову задощило. Від крапель розходилися дрібні кола, течія підхоплювала і змивала їх. Небавом шемріт річки змінився на шум автомобілів, що шурхотіли мокрим асфальтом набережної.

Коли йому виповнилося шістнадцять, доти абстрактний час зосередився на запʼясті у вигляді круглого циферблата, вправленого в позолочений корпус. Годинник мовби відтворював цокання його власного серця, лічачи не секунди, а пульс. Дивився, як біжить уперед секундна стрілка, відштовхуючись від проділок, мов від трампліну, закликаючи і його не зволікати. На той час найгірше вже сталося.

З бородою скидався на давньогрецького філософа. На котрогось з апостолів, які прагнули не відрізнятися від учителя, за яким пішли, облишивши звичні ремесла, що забезпечували їх прожитком. Якусь хвилю примірявся, доки, відклавши під скептичним поглядом візаві електроголярку й озброївшись за браком ножиць кухонним ножем, узявся крок за кроком обчихмашувати піврічний заріст.

Йому ще не виповнилося сімнадцяти, як мав статуру сформованого чоловіка. Відклавши ніж, увімкнув електроголярку і заходився зголювати рештки нерівно покромсаної бороди, змушуючи прилад натужно гудіти й проходити ті самі місця знову і знову, наче готувався до урочистої події, тоді як більшість подій були сірими ланками в загальному ланцюжку безподієвості. Й ось на нього дивилася зовсім інша особа. Чоловіка збентежила глибина власного перетворення. Візаві в дзеркалі також помолодшав, і лише очі були очима людини, в якої за плечима роки і досвід.

Защепивши валізу, наче вчора приїхав, а сьогодні вирушав назад, поправив комір сорочки, почуваючись дещо незвично. Возив її з собою, проте оце вперше вдягнув, так само як уперше скористався електроголяркою не після, а перед поверненням. Присівши на край ліжка, озирнувся на ту іншу, неторкнуту частину, наче на ній лежала невидима, безтілесна істота, а тоді підвівся і пішов.

На тлі парашутиків, що повільно опускалися за вікном, зелень вазонів на широкому, такому самому білому, як сніг, підвіконні, здалася раптом насиченішою.

Відклавши підручник, підійшов до письмового столу і, перемістивши стілець до підвіконня, поставив на нього малюка. В хатніх штанцях і камізельці малюк скидався на ґномика. Юнак обережно поклав свої долоні йому на плечі, і так удвох вони спостерігали за дійством.

Щось було в малюкові, що заражало: ота втіха, коли дивився, як падає сніг. Під його зачудованим поглядом сніг перетворювався на щось незвичайне, як у казці. Малюк здатний був прикипіти до вікна і простояти так годинами, мовби прагнув туди, до сніжинок, наче він — одна з них.

Перший сніг випав, ще як дерева стояли в золоті, та через годину від нього не залишилося сліду, і лише крап­лі виблискували на листі, мовби воно справді металеве.

Ніхто на світі не чекав зими так, як малюк, отих сніжинок, наче вони — не буденне явище, а незбагненна містерія. З кожною хвилиною сніжинок більшало, доки картина за вікном перетворилася на густий снігопад. Білий пух осідав на асфальті, на безлистих деревах, збирався на виступі за шибою.

Споглядання снігопаду розбуркало в юнакові голод, він зняв малюка зі стільця, і той потюпав за ним. За кухонним вікном падав такий самий сніг, щільний і лапатий, тепер він сипав з настирливою щедрістю. Уплітаючи бутерброди, юнак з цікавістю роздивлявся малюка, поглинутого заворожливим видовищем.

Сніг зробив обох спільниками. А були такими несхожими! Різниця у віці лише поглиблювала відмінність. Юнак із продовгуватим лицем, ледь випнутим уперед, наче витесаним, підборіддям, виразними бровами, прямим носом, темною чуприною, що свавільно куйовдилася над чолом, широкими плечима, міцною статурою і поставою, як у дорослих, і малюк: тендітний, білявий, однаковою мірою лагідний зовні і всередині — цілковита протилежність.

Завдяки своєму вікові юнак дещо тямив про те, як влаштовано світ, цікавився парадоксами і таємницями, зичив по книгозбірнях науково-популярні розвідки та енциклопедії, щоб самотужки в усьому розібратися, проте деколи ловив себе на химерному відчутті, наче малюкові відомо щось більше, ніж стоїть у книжках.

Дощ припинився. Вуличні ліхтарі не давали темряві зімкнути обценьки. Під світлом неонових ламп мокрий тротуар блищав, а також асфальт на дорозі.

Поставивши валізу на сходинку, що вела до брами, яка заклацнулася позаду, дістав цигарку і припалив. У вікнах нового будинку, вклиненого між старими, світилося, мовби хтось на замовлення увімкнув лампи, за винятком трьох шиб другого поверху, в яких зачаїлася темрява, вдивляючись звідти в чоловіка, вивчаючи його риси, гейби прицінюючись.

Випустивши останній дим і розтерши недопалок, невідь-чого зволікав. З автомобіля, що саме зупинився під новим будинком, вийшли жінка, чоловік і двоє дітей. Спостерігав за їхніми діями, за злагодженістю, наче їх відшліфували, рухів. Сімʼя проведе разом цей вечір і завтрашній день, а в понеділок розійдеться, щоб сходитися ввечері і на сніданок, і так до наступних вихідних. До того дня, коли хлопець і дівчина підуть геть — хтось першим, хтось другим, можливо, ніколи більше не повернувшись туди, як одного разу пішов і не повернувся він.

Першим зник у будинку хлопець, за ним жінка з дівчиною, після чого настала черга чоловіка. Замкнувши багажник, очільник сімейства пильно оглянув автомобіль, висадив на плече торбу, однією рукою стиснувши дужки, а другою підтримуючи зісподу, і боком втиснувся у вхідні двері.

Спершу світло спалахнуло в одному вікні, потім у другому. Дочекавшись, наче умовного знаку, коли воно засвітиться в крайній кімнаті, за якою новий будинок прилягав до старого, чоловік узяв валізу і непоквапки почимчикував вулицею до перехрестя. Припарковані вздовж тротуару автомобілі дрімали, мов караван, що зупинився на ночівлю. На розі чоловік озирнувся — світла у трьох останніх вікнах нового будинку продовжували горіти.

Щось стримувало, не даючи піти незворушно і безоглядно, як попередні рази. Санта-Клаус усе ще перебував між другим і третім поверхом, наче чекав на нього, й ось вони опинилися вдвох о цій порі на цій вулиці, де не було більше жодної душі.

Потяг вихором увірвався на занишклу в кунянні станцію. Тримаючись за поручень, дивився, як зникала платформа, наче то не він віддалявся від неї, а вона стрімко вислизала з-під ніг.

Тільки-но тунель перетворив вагонні шиби на дзеркала, як напроти нього виринув такий, як він, чоловік — вони опинилися настільки близько, що він бачив кожну рису свого візаві. Ретельно виголені щоки лисніли, а давно не стрижена чуприна кошлатилася так само, як у нього. І те саме на обох вбрання, як у близнюків. І валіза достоту, як його. На станціях візаві щезав, мовби кудись відлучався, відтак обоє знову мовчки дивились один на одного.

Коли прокинувся, малюк сидів, втупившись кудись широко розплющеними очима. Світло вуличних ліхтарів, просочуючись крізь штору, орізблювало його заціпенілий силует.

«Що трапилося?» — юнак запитав неголосно, щоб не наполохати малюка: може, той так спав — навсидь і з розплющеними очима. Юнак читав про сноброд, які ходять уві сні, не усвідомлюючи цього; безпроблемно пересуваються вертикальними поверхнями, як-от будинковим муром. Якось у школі з цього приводу спалахнула суперечка, в якій юнак взяв участь.

Малюк відповів не відразу. Те, куди дивився, повністю поглинало його увагу. «Бачиш світло?» — проте там, куди вказував, панувала темрява. Юнак хотів щось сказати, але малюкова зосередженість стримала його. Коли був таким, як малюк, також чимало фантазував.

Неохоче покинувши ліжко, сонно почапав до вмикача. Таким сам скидався на сноброду. Світло осяяло високий пенал для одягу, етажерку, нижня частина якої належала малюкові, а верхня йому, книжкову шафу, що повністю перебувала в юнаковому розпорядженні, письмовий стіл, стілець перед ним з вигнутими планками спинки, мов струнами музичного інструмента, ліжко і малюка на ньому, застиглого, мовби висіченого зі слонової кістки. Стрілки будильника наближалися до півночі — ще кілька хвилин, і настане нова доба.

Відсунувши стілець, юнак заліз під стіл і обмацав стіну, демонструючи малюкові, що там, де тому ввижалося біле світло, нічого немає. Проте малюк далі сидів, дивлячись кудись крізь юнака. «Нумо спати», — мовив, вибравшись з-під столу. Обережно поклав малюка, по-батьківському накривши ковдрою, а тоді вимкнув світло і теж ліг.

Станція, на якій вийшов, розташовувалася майже на одному рівні з землею, відділена з обох боків від дороги рядами дерев. Із задертим угору вздовж стовбурів голим гіллям вони скидалися на похмурих вартових, які виструнчилися вздовж скорботного шляху. В кроні одного з дерев чорніло порожнє гніздо, об галузку іншого зачепилася повітряна кулька, наче хтось привʼязав її, як прикрашають різдвяну ялинку. Гелій, яким її наповнили, тягнув кульку в небо; вона мовби прагнула летіти й одночасно боялася, своєю яскравістю ще більше оголюючи чорноту дерев і надаючи їй якоїсь бентежної невблаганності. Трохи далі за станцією потяг знову пірнав у тунель.

Трамвайна зупинка тулилася під метрополітенівським віадуком. Транспортні сполучення перетікали одне в інше, дотикаючись і перехрещуючись, вкриваючи місто паралелями й меридіанами, мовби ще одну планету на великій планеті Земля.

Підсвічена реклама у вітрині зупинки запрошувала в Париж та Лісабон, ґарантуючи незабутні враження. Обидва міста здавалися химерними й недосяжними. Від цигаркового диму, що бгався в повітрі, не розсотуючись, вони поставали ще примарнішими, мовби лежали на краю універсуму.

Приваблений рекламою, не відразу зауважив прикріплене на стовп поверх реґулярного розкладу руху оголошення, в якому від імені управління комунального транспорту повідомлялося великими друкованими літерами, що у звʼязку з ремонтними роботами трамваї на вихідні не їздитимуть. Управління вибачалося за тимчасові незручності.

Пропустивши таксі, перетнув вулицю і попішкував уздовж трамвайної колії. Ще не досягнув наступної зупинки, як повз нього промчала, пронизливо заливаючись, швидка. Виринувши нізвідки, вона вже за хвилю зникла в бічній вуличці. Сирена долинала тихіше і через те якось розпачливіше, перетворившись перед тим, як умовкнути, на жалісливе квиління, подібне до ячання річкових мартинів.

Незчувся, як спорожнив пачку, й ось зараз добув останню цигарку. Купував увесь час те саме куриво — в автоматах, тютюнових крамничках, кіосках. Брав тільки тому, що воно попалося йому тут першого разу, коли закінчилися блоки, які привіз із собою. Міг натиснути на будь-яке інше зображення, як у безпрограшній лотереї.

Глибоко затягнувся, дослухаючись, як дим розтікається всередині приємним теплом, а тоді випустив його ніздрями. При кожній затяжці кінчик цигарки спалахував яскравою цяткою, мов червоне світло світлофорів, вимкнених, однак, цього сльотавого суботнього вечора, коли руху на автошляхах різко поменшало, а більшість тих, хто мав повернутися, вже сиділи в своїх домівках.

Вулицею, що відбігала від центру, мов промінь від сонця, трамвай їхав, нікуди не звертаючи, до самого кінця, де, заарканивши тузінь приземкуватих хатин, що злякано припали одна до одної, вирушав назад. Там, де він розвертався, спиналися перші заміські пагорби. Чоловік простував тепер у тому напрямку по вільній колії.

Світло млоїлося знизу, з-над полакованого плінтуса, де стіна переходила в паркетну підлогу, і так щоразу. Намагався зʼясувати, наскільки ймовірне щось подібне, але жодної зачіпки не знайшов. Всяке світло має своє джерело — від настільної лампи до полярного сяйва, людина проникла набагато глибше, ніж будь-коли, наблизившись впритул до суті.

До появи малюка юнак поставився з недовірою, навіть підозрою, однак поступово вони зблизилися. Малюк привʼязався до юнака, і, де тільки могли, були разом. Побоювання, що малюк зазіхатиме на його королівство, виявилися перебільшеними. Якось малюк приклався олівцем до його підручника, юнакові це не сподобалося, але малюк дивився на нього таким поглядом, що він так нічого і не сказав. Ті роки, коли був сам, здавалися юнакові далекими і неправдоподібними. Лежачи в ліжку, інколи думав про той час, що хутко канув у небуття.

Юнакові ранні роки проминули в гуртожитку, в довжелезному коридорі, що його памʼятав, бо часто там бавився, — з дверима на один штиб по обидва боки, спільним вмивальним приміщенням у кінці і кухнею напроти сходів. Якось його запопав страх помилитися дверима, і він рвонув коридором, доки зашпортався і розгерепив коліно. Та вже невдовзі заходив у ті інші приміщення, що, сховані за такими самими дверима, як їхні, мало чим різнилися: там також стояли ліжка, стіл, шафа. На той час він уже приятелював із дітьми, які там мешкали.

Уродини відсвяткували разом із новосіллям; пахло тиньком, і все було таке нове. Юнак задув гамузом усі свічки на торті, а небавом народився малюк. То було двокімнатне помешкання зі спальнею для батьків і дещо меншою дитячою, що якийсь період належала йому, тепер же вони ділили її на двох.

Займаючись власними справами, забував про малюкову присутність. Бувало ж читав для малюка книжечки — ті самі, які свого часу батьки читали йому, проте й пару нових, одну з яких вибрав самотужки, коли малюкові виповнилося три роки. Білявий ґномик годинами роздивлявся ілюстрації, не тривожачи його, деколи ж юнак лягав на підлогу, і разом складали алюмінієвий конструктор, яким юнак давно вже не бавився.

Юнак втаємничив малюка у свій намір стати винахідником. По суті, крім нього, малюк нікого не мав, та за великим рахунком в юнака теж був лише малюк. І хоча мав чимало приятелів, певною мірою вони з малюком були лише вдвох на світі.

В день, коли випадав сніг, він возив малюка на санах, відклавши заради цього решту справ. Постеливши плед і всадовивши малюка, хапав віжки і трюхикав свіжо втоптаною сніговою стежиною до схилу за останнім у їхньому ряду подвір’ям, там передавав віжки малюкові і, підштовхнувши сани, гнався наввипередки із ними. В напливі непоясненної енергії піднімав сани разом із малюком на висоту випростаних рук і тримав — хвилину, дві, три, як спортсмен штанґу. Схил складався з двох рівнів — нижчого і вищого; почавши з нижчого, небавом переходили на вищий, юнак брав малюка на коліна, і тоді мчали удвох, розбризкуючи сніг. Малюк повністю довіряв юнакові, пишаючись ним, його силою та прихильністю.

Присвячував малюкові не так багато часу, не міг скрізь брати його з собою — в юнака було власне життя, свої плани і свій, вже майже дорослий, вік. Та коли випадав перший сніг, возилися ще й потому, як наставали сутінки. Білий смуш іскрився під сяйвом вуличних ліхтарів, сповнюючи шлях домів ворожбитством. На вічно блідих, як слонова кістка, малюкових щоках палахкотів щасливий румʼянець.

Метрополітенівський віадук розсікав вулицю на дві частини, разюче неподібні одна до одної: коротшу, яскраво освітлену, гамірну, повну крамниць, піцерій, ресторанів, і довшу — малолюдну, принишклу, наче життя зненацька покинуло її. Утім, нею тяглися будинкові ряди, посічені поперечними вулицями на квартали; і крамниці тут теж існували, щоправда, не так густо та й о цій порі вже замкнені.

Вулиця стелилася ще доволі далеко і десь там губилася в сутінках — темних, товстих, мовби загуслих із відстанню. Центр позаду скидався на острів, разом із вуличними ліхтарями його освітлювали вивіски, реклама і вітрини. Там вирувало життя, тоді як попереду чатували тиша і темрява, сяк-так розріджена ліхтарями, що намагалися відігнати її ген за місто.

У тьмяному, приглушеному внутрішньому освітленні поодиноких ресторанчиків сиділи самотні відвідувачі, мов нерухомі манекени; в одному за довжелезним столом з масивного дерева розмістився гурт чоловіків, наче апостолів за трапезою.

Цигарковий автомат на мурі біля входу до тютюнової крамниці звихрив приємне відчуття. Вкинувши кілька монет, натиснув на зображення. Час підігравав йому, щедро даруючи хвилини. Над виставленими у вітрині люльками, кисетами, мундштуками плакатний ковбой у шкіряних штанах, чоботах зі стесаними каблуками, розщіпненій на грудях сорочці і низько нацупленому капелюсі безжурно смалив мальборо. Барви безнадійно виблякли — на відміну від погляду, який не втратив викличної жевжикуватості.

Cобі залишав приблизно третину. Міг би заснувати курси ощадливості, але людині властиво жити на широку ногу — життя коротке, і вона прагне насолодитися ним, тож таких курсів ніхто не відвідував би.

З тієї третини оплачував комунальні послуги і власні потреби — настільки несуттєві, що до початку нової поїздки завжди щось залишалося. Інших дві третини сортував на стосики, мовби лаштувався до гри. Щось зʼявлялося в його погляді, якийсь відблиск азарту, ніби зараз візьме і зробить ставку. Наче поведений, як кохаються у поштових марках, мініатюрних автомобілях, лискучих фігурках з ебенового дерева, перетасовував банкноти, котрі пошурані, котрі новісінькі, ще хрусткі.

Загорнувши кожний стосик в газетний аркуш, згрібав усе і вирушав у свою найвідповідальнішу, вигадану ним самим подорож: тисячократ ближчу, ніж поїздки на заробітки, та якоюсь мірою він ішов до неї багато років. Туди, куди їх привозив, заощаджених коштів вистачило б на невеличкий маєток.

Зупинки були прапорцями на дистанції, відлічуючи останні відтинки до фінішу. Проклав би цей шлях навпомацки, так добре знав його за ці роки. О цій порі в цьому керунку, в якому життя нишкло так само швидко, як у кварталі, де винаймав комірчину, ніхто не йшов. П’ять прогонів, відтак праворуч до першого перехрестя, потім ще раз праворуч. Наче в грі.

З наближенням неон, яким ясніли назустріч зупинки, мов зірки на шляху галактичної подорожі, набував обрисів. Реклама мовби заповзялася переконати його, як вдаються до повторних спроб, коли не вийшло з першого разу.

Він ніколи не був у Парижі і Лісабоні, та будь-якої миті міг сісти і поїхати. Думка спалахнула, мов іскра з недопалка, зараз же й згаснувши. Нітрохи не баглося кудись вирушати: наставала пора і вертався додому — туди, звідки прибув.

На нього чекало завдання, яке виконає, як усі попередні рази, не відкладаючи в довгу шухляду, щоправда, цього разу не на жарт забарився. Поставить, переступивши поріг, валізу і навіть не роздягатиметься, як завше, щоби перепочити, поринувши в короткий міцний сон, після якого місто, звідки приїхав, здавалося намареним, і його праця на будівництві, і річка, тиха та повновода, певна власної величі. Ніби нікуди й не вирушав. Наче подорож — парафраза глибокого сновидіння.

Сплачував борг, дарма що нічого нікому не завинив: ні копійки. Людина залишає по собі гору сміття — сотні зайвих абищиць, за які тримається, як каліка за кульбу. Після нього залишиться небагато. Коли йому виповнилося шістнадцять, взяв у дорогу лише годинник. Речі здатні викликати привʼязаність й аберації памʼяті. Годинник показував час.

Садиба перебувала в страхітливому стані, ніби в ній давно вже ніхто не мешкав, проте це була саме та адреса. Дощ, протікаючи крізь дах, понищив балкон і частину фасаду — ще трохи, і руйнація стала би незворотною.

На поіржавілій брамі, що закривала вхід на подвірʼя, висіла прикріплена дротиками до металевих прутів скринька. Її завиграшки міг відвʼязати будь-хто, якби захотів, проте навряд щоби хтось наважився обкрадати тих, в яких усе вкрадено. Простір заріс, лише лава напроти входу і бетонні піали обабіч, з яких боязко виглядали миршаві квіти, вказували, що тут хтось жив. Майданчик у глибині подвірʼя, на якому ніхто не бавився, справляв враження химерної неприторенності. За спинку лави була зачеплена сітка з мʼячами та забавками, жалюгідним і не першого блиску скарбом; кілька мʼячів здулося, решта були добряче пошурані. Дитячий автомобіль без передніх коліс вперся поруч у бордюр.

Незадовго до Миколая хтось почепив у вестибюлі будівлі, де чоловік працював, оголошення з адресою сиротинця і доброчинним рахунком. Оголошення висіло ще й тоді, як свято Миколая опинилося позаду, а небавом проминуло й Різдво; ніхто не знімав його.

Піднявши дашок, витрусив вміст свого гаманця, а невдовзі приніс перший привезений з-за кордону заробіток. Вкинувши в скриньку для пожертв, натиснув дзвінок, а тоді відступив так, щоб його не помітили, і став чекати. Спливло чимало хвилин, заки на ґанку зʼявилася жінка. Нікого не побачивши, вона ладна була вже зайти назад, як щось зупинило її, спонукавши пошкандибати до хвіртки. Щось безнадійне було в її важкій опецькуватій фігурі. Добувши банкноти, жінка злякалася, наче з нею втнули не надто дотепний жарт. Коли вона врешті зникла в будинку, чоловік докурив цигарку і вийшов зі сховку. Щороку, коли натискатиме на дзвінок, на ґанку зʼявлятиметься ця сама ядушна постать і так само чапатиме до хвіртки, тягнучи ногу і раз у раз зупиняючись відсапатися.

Ішов повз мури, брами, поодинокі автомобілі, що дрімали край шляху. Біля порогу однієї з камʼяниць стояли кілька картонних коробок з книжками, відеофільмами, побувалим в ужитку канцелярським приладдям і настільною лампою із зеленим, мов літня трава, абажуром. Згорблена, покладена зверху на файли, тримачі і скріплювачі, вона нагадувала скулену істоту. Речі, які ще кілька годин тому комусь належали, можна було вільно брати.

Від пересиченого вологою повітря картон починав мʼякнути. Той, хто виставив коробки надвір, більше не потребував їх. Мабуть, невідомець уже зʼїхав з адреси, покинув місто і перетинав кордон, звільнившись від усього, що надбав у цьому місті, віддавши минуле минулому, наче кесареві кесареве. Якоїсь миті чоловік теж почав усе з чистого аркуша.

На іншій коробці лежала розгорнена «Книга рекордів Ґіннесса». Хтось докладав зусиль, встановлюючи їх, аби тільки потрапити на її шпальти, а хтось опинився там, зовсім того не прагнувши. Світлини, яким було заледве кілька років, здавалися безнадійно застарілими. Це стосувалося й багатьох рекордів, про які повідомлялося. Щось двозначне було в тому, як завмер на розгорнених сторінках час.

Коробки перенесли його на рік назад. Тоді його увагу привернула прямокутна дошка з пришпиленими фотографіями, між ними — кілька поштівок. Можливо, котрась зображала Париж чи Лісабон. Зі світлин усміхалися хлопець і дівчина. На дошці з коркового дерева було ще чимало вільного простору.

Долі громадилися інші речі, складені в такі, як ці, картонні коробки, щоправда, їх не роздаровували. Кухонне начиння заповнювало пластиковий кошик бузкового кольору — дешевий світлий посуд, і лише карафка для молока до кави мала екзотичний блакитний візерунок на білому тлі, наче її привезли з котроїсь подорожі, закарбованої на зображеннях; плюс баняки та недорога кавоварка з кавником і пакунком одноразових фільтрів.

Чоловік здалеку впізнав хлопця і дівчину. Автівка, в яку вантажили речі, чекала кілька десятків метрів вище вулицею, старенький форд, та це не мало жодного значення. Ніщо не має значення для тих, які закохані. Що не вміщалося в багажник, хлопець і дівчина прилаштовували на задньому сидінні, ощадливо використовуючи обмежений простір. Вони також мали настільну лампу: витягнувши шию, вона глипала допитливим оком на людей. Можливо, хлопець і дівчина зараз в Парижі чи в Лісабоні, де відсвяткують Різдво. Якщо сподобається, вони залишаться там назавжди — в котромусь із тих спокусливих міст.

За весь час чоловік тричі змінював житло: дитиною разом з батьками робітничий гуртожиток на помешкання, згодом батьківську оселю в рідному місті на студентський гуртожиток у сусідньому, нарешті гуртожитську кімнату на однокімнатне помешкання, свою постійну адресу.

Але по-справжньому важило лише одне переселення — з дитинства в дорослість. У те інше, нове місто прибув не по літах зрілою людиною. Сталося воно раптово, зненацька, одним рубом. Юність вивітрилася, мов охмеління, і хоча все докорінно змінилося, більше не змінювалося нічого.

Після прогулянки в місто бачив уві сні білу галявину, через яку бігло біле хлопʼя, простягнувши до нього сповнені сяєва рученята. Бачив також людські силуети, що світилися сизою білиною, як фосфор, зʼявляючись і зникаючи, байдужі до нього, і тільки біле хлопʼя сяяло назустріч йому білим усміхом. Дивне враження огорнуло його.

Подумав про прогулянку в заполонене туристами середмістя, наче знову опинився там, де людські потоки, святкова ілюмінація, собор з іконою, сувенірна крамниця з плюшевим ведмедем-катеринником й усміхненими різдвяними зірками і звідки вернувся далеко за північ, щоби під тихі, ледь чутні награви джінґлбелз, що млоїлися крізь простір та мури, наче ведмідь десь поруч крутив катеринку, провалитися в забуття.

Сни стиралися разом із прокиданням, деколи після них залишалися непевні марева, повільно розсотуючись, як осінній туман. Досі з дивовижною виразністю памʼятав сни дитинства, так що й саме дитинство поставало, мов сон. Ті видіння були абсурдним коктейлем дійсності й вигадки, досновуючи на власний смак те, що трапилося за дня; змережаний ними світ існував лічені хвилини, а йому здавалося, наче провів у їхніх просторах тисячу років. Накочуючись, мов хвиля на берег, вони поставали такими ж яскравими, як освітлені ілюмінацією вулиці пізньовечірнього середмістя.

Сон розбуркав його, заполонивши думки. Спробував розворушити памʼять, перебравши все, що наверталося, але нічого подібного не знайшов.

Житлові квартали зникли за останнім перехрестям. Автомобіль уже чекав, переобладнаний під пасажирські перевезення напіввантажний «Мерседес». Віддавши валізу, чоловік перейшов на протилежний бік і запалив цигарку. У вікнах фабрики, триповерхової цегляної споруди, під якою припаркувався бусик, світилося. Накрапав дощ.

З-під накриття, що тягнулося вздовж складу по інший бік, чоловік спостерігав, як порався водій, час до часу міняючи вже зафрахтовані речі місцями. То були валізи, пакунки, бандеролі, хтось передав для когось дитячий візок. Бусик ніколи не виїздив вчасно — якийсь пасажир неодмінно запізнювався.

Цього разу вони чекали на жінку. Водій набирав номер, проте звʼязку з нею не було. Вдивлявся в автомобілі, рідкісні в цьому місці й о цій порі, проте всі вони проїздили, не зупиняючись.

Якоїсь миті побачили дівчину і юнака — вони помітили їх одночасно, чоловік і водій. Закохана пара наближалася з глибини ночі, тримаючись за руку, у вільній руці дівчина несла троянду.

Дійшовши до перехрестя, хлопець і дівчина зупинилися, їхні губи злилися в цілунку. Ось зараз дівчина зверне до них, водій заведе мотор і вони рушать. Однак голос, з яким водій спілкувався напередодні, належав жінці середнього віку. Розійнявши обійми, закохані попростували далі, троянда була їхнім єдиним багажем. Віддаляючись, їхні постаті перетворювалися на невагомі, зіткані з етеру субстанції.

Пасажирка, через яку затрималися, так і не прийшла.

Востаннє він простував цією вулицею двадцять пʼять років тому. Повернувся несподівано для самого себе: купив квиток, сів і поїхав.

Колеса стукотіли повз села, поля та ліси, наче щойно напередодні сидів отак біля вікна з відштореною фіранкою в наполовину порожньому плацкартному вагоні, мовби вчора поїхав, а сьогодні вертався. А потім пішкував вулицею від вокзалу, через привокзальний майдан з ятками та кіосками, повз садиби, дво- і триповерхові будиночки, попри шкільне подвірʼя з новим навчальним корпусом у глибині під затінком кленів.

Віддалявся від вокзалу, від потяга, яким прибув, від центральної частини міста, залишаючи збоку квартал за кварталом, доки опинився під черешнею на розі продовгуватого багатоквартирного будинку. Ноги самі несли його.

У зеленому листі чорніли ягоди, як тоді, коли покинув місто. Плоди мовби чекали на нього, знаючи, що одного дня — хай не скоро — він повернеться. Дерево покрислатішало, подавшись вперед, наче того далекого світанку хотіло вирушити разом із ним.

Сонце стояло високо в небі серед нескінченної блакиті. Безслідно зникло, наче випарувалося, озерце, в якому влітку купався, а взимку бігав на ковзанах, і не було засмагальників на розкладених вздовж травʼянистого берега рушниках, за яким починалося футбольне поле, тоді як з протилежного, стрімкого боку купали у воді свої довгі коси верби.

Огинаючи спортивні майданчики, схил впирався в двоповерхову будівлю спортивного комплексу, і в тій частині, що прилягала до футбольного поля, спиналися ярусами глядацькі лави. Раптом футбольне поле ожило; стежив за пересуванням гравців, за мʼячем, який то наближався, то віддалявся від воріт.

Він не відразу розшукав те місце. Коли жив тут, ресторанів було обмаль: у центрі напроти ювелірної крамниці, звідки походив його годинник, і при міському готелі, повз який пролягав шлях до школи. Ресторани відчинялися пізно і пізно зачинялися, тоді як промислове, фабричне місто прокидалося рано і так само рано лягало спати.

Памʼятав кожний закапелок, найменший виступ. Усе, як колись, лише всередині щось тупо нило. То було його місто, яким ішов, наче по плитах, під якими мерці. Липи лаштувалися цвісти над мовчазними могилами.

Ще нікого не було, тож подався до скверу між медичним інститутом, ратушею і філармонією. Сидьма на лаві спостерігав за хлопчаком на триколісному велосипедику. Якоїсь миті малий наблизився до нього, виклично задерши голову в кучерях.

Однокласники змінилися — хто більше, хто менше, не всіх одразу впізнав. Столики стояли довгим рядом, зсунуті один до одного і накриті мереживними обрусами, зі стравами, що рівномірно повторювалися, з келихами, відкоркованими пляшками, склянками, наповненими соком карафами, тарелями, ножами і виделками, мов на весіллі, хоча йшлося всього-на-всього про зустріч тих, котрі не бачилися чверть сторіччя. Навколо її очей і в кутиках вуст зʼявлялися, коли вона усміхалася, зморшки. Приїхав заради того, щоб зустрітися з нею: тут, за столом, міг нарешті зізнатися собі в цьому.

Заграла музика, над танцювальним майданчиком ожила дискотечна куля. Він вбирав запах волосся, вдихав змішаний із парфумами аромат жіночого тіла. Його партнерка підвела голову, і їхні погляди зустрілися. Після перерви був шкільний вальс, який вони кружляли із чвертьсторічним запізненням. Двадцять пʼять років тому він поїхав геть, нічого нікому не сказавши, ні з ким не попрощавшись.

А потім потеленькалися до школи. Мов спізнюхи, пробралися скрадливою черідкою на подвірʼя з розграфленим на асфальті метражем для кидання мʼяча. Котрийсь із них, ставши до лінії, відвів руку і довго примірявся, лаштуючись до уявного кидка. Подвірʼя завертало праворуч і завершувалося футбольним майданчиком і гімнастичними приладами. Коли їм було по тринадцять, у футбол ганяли самі хлопчаки. Й ось дорослі дядьки та цьотки вели неіснуючий мʼяч, бігли вперед, обмотували одне одного, перехоплювали, пасували, тріумфували, забиваючи гол. Наостанок розкоркували шампанське.

Розійшлися якось зненацька, без затяжних прощавань. Наче вранці побачаться знову: пролунає дзвінок, і вони сидітимуть за партами, розклавши зошити та підручники. Залишилися тільки він і вона, чоловік та жінка. Простували вулицею, як тоді, лише цього разу ніяково, ніби час перетасувався, і тоді вони були дорослими, а тепер недорікуватими підлітками. І почалася не зима, а літо.

Він провів її до зупинки. Його супутниця відмовилася від таксі. Раптом йому запраглося, щоб автобус не приїздив якнайдовше. Щоб місце, на якому стояли, перетворилося на острівець серед неозорого океану, де лише вона і він.

Фари скупо вихоплювали в сльотавої ночі шлях. Сидів біля водія, прихилившись головою до одвірка. Сон останньої ночі поглинув його думки. Вкотре заходився перебирати недочитану книжку свого життя.

Поступово його огорнула дрімота, солодка, як тоді, коли приходить спізніло і триває недовго, не давши зʼясувати нічого ні про галявину, ні про силуети на ній, лише усміхнене хлопʼя простирало назустріч йому сповнені незбагненного світла руки.

Та вже за хвилю знову опинився на галявині, якою пересувалися такі самі білі постаті, наче маріонетки, проте хлопʼя поміж них не було. Виринаючи нізвідки, вони йшли парами та поодинці, і зникали за невидимими лаштунками.

Хлопʼя не зʼявлялося і не зʼявлялося. Тепер він жадав зустрічі, був готовий до неї. Автомобіль петляв, здираючись звивистою асфальтівкою, блискучою від вологи.

Свідомість балансувала на тонкій межі між дійсністю і маренням, як човен без веслувальника. Північ давно проминула.

Сніг кружляв та кружляв, надолужуючи згаяні дні і тижні. Брав мороз, а їм було гаряче, як літньої спеки.

Дівчина дзвінко засміялася і кинулася навтіки, а він, зачерпнувши пригорщу снігу, побіг за нею. Зненацька дівчина зупинилася, виклично обернувшись, прекрасна і розпашіла.

Обоє були так близько, що відчували дихання одне одного. Його губи наблизилися до її вуст, проте він так і не поцілував її. «Сьогодні ще ні. Завтра», — сказав собі.

Двері зачинилися, автобус відʼїхав, а він подався через зебру і далі, тротуарами, доріжками та стежками, безпричинно щасливий. Зараз він візьме сани і возитиме малюка, як щороку, коли випадав перший сніг. Малюк надто довго прочекав на цю мить — зима невибачно забарилася.

Ніщо не насторожило — ні як простував засніженою доріжкою, ні коли піднімався сходами, перестрибуючи через приступки.

Прочитав у згорьованих очах матері. В закамʼянілому погляді батька, вічно молодого та енергійного й ось враз невимовно постарілого.

Сани ще довго припадали порохами в заглибині між холодильником і коридорною шафою, ніхто не займав їх.

Тієї зими снігу насипало, як ніколи.

Водій скинув швидкість, звертаючи з траси на яскраво освітлений острівець автозаправної станції.

На паркінґу перед крамничкою куняли автомобілі, в одному спали чоловік і жінка. Жінка поклала голову чоловікові на плече. Чоловік продовжував тримати рукою кермо — він був далеко не молодий, і жінка також. Дублянка, якою накрилися, наполовину сповзла. Лобовим склом текли дощові струмки.

Докурив цигарку. О цій порі зʼїздили з траси — розімʼяти ноги і випити кави. О цій порі людину зборює сон, підступаючи скрадливо й нечутно. Дощ, що в горах перейшов замість снігу в туман, тепер знову подужчав.

Давнє почуття спалахнуло з новою силою. Зустріч випускників розбурхала його, і спізнілий шкільний вальс, і те, як прошкували вдвох до автобусної зупинки. Десь там, у глибині, під купою попелу всі ті роки жеврів недотлілий вогонь.

Зненацька поїздка в рідне місто, чекання на сніг, спогади й сон сплелися в нерозплутний клубок. Бусик мчав мокрою трасою, звихрюючи позаду хвіст.

Тієї миті, як побачив хлопʼя, його пронизало світло — спалахнуло і згасло, наче хтось увімкнув і вимкнув жарівку.

А дощ знай не вщухав, скрапував на тріснуте скло годинника, що зупинився за кілька секунд до четвертої. Ген попереду злива переходила в сніг, який лагідно застеляв землю білою ковдрою.