Гарні дівчата

Вона тебе більше не потребує, або Мистецтво вмирати

Сьогодні в мене ювілей. Мені шістдесят. Привітайте мене.

Тоді мені було пʼятдесят вісім, а Уляні саме виповнилося двадцять. Привітна, відкрита, вона прекрасно ладнала з людьми — її шанували і дорослі, і малюки. Гадаю, діти обожнювали її.

Ще майже школярка — невисока, з наплечником, русявим волоссям і лицем у лагідному ластовинні. Юнки хизувалися стильними жіночими торбинками, імітаціями під відомих дизайнерів, значно молодші від неї, учениці міських шкіл, ще навіть не випускниці. Вони носили їх на руці, посередині між запʼястям і ліктем — модниці, що вдавали із себе світських пань, із зачісками, як у дорослих, вони мовби зійшли з ґлянцевих обкладинок, виставлених у газетних кіосках, а вона — з наплечником, у джинсах і легкій білій блузці з блакитною вишивкою. Щось у ній привернуло мою увагу — та її простота. Вона саме виходила, як я піднімався вулицею.

Наступного разу дівчина стояла на трамвайній зупинці. Коли наші погляди зустрілися, я спонтанно кивнув. Її тендітне, ще майже дитяче лице засяяло, мовби вона чекала на знак уваги. За радістю промайнуло, втім, і щось інше й одразу зникло, поступившись місцем тривожній вимогливості, якійсь незбагненній очікувальності, що межувала з недовірою. Ще кілька разів, випадково перетинаючись, ми віталися.

А тоді я заговорив до неї. Щось у ній заохотило мене до такого кроку — погляд, постава, вираз лиця: я не можу сказати цього напевне. Уляна наче жадала розуміння й одночасно боялась довіритися.

Піцерія «Нью-Йорк» з силуетами хмарочосів і статуєю Свободи лежала в сусідньому кварталі. Її відкрили рік перед тим, а здавалося, вона була на цій вулиці завжди. Уляна прийняла запрошення з природністю, характерною для добрих знайомих, які не вперше проводять вільний час разом. Проте від мене не сховалася коротка, тривалістю в долю секунди, відчайдушна боротьба, наче в ній змагалося світло з темрявою.

Я притримав вхідні двері. О шостій піцерія ще наполовину порожня. Не надто яскраве освітлення створювало затишок — в сам раз відпочити і підкріпитися після ділового дня. Зі стін дивились орамлені фотовідбитки, застиглі фрагменти вирливого життя міста міст, розширюючи скупий внутрішній простір.

Столики стояли з обох боків, на кожному — по живій квітці в низькій бокатій вазочці на зеленкавій серветці. Ми розташувалися під емпаєр стейт білдінґ.

Я допоміг Уляні зняти наплечник. Залишивши його на стільці, ми вирушили в глибину приміщення, що скидалося на тунель, куди денне світло проникало лише крізь скло у вхідних дверях за нашими спинами.

Стійка, де приймали замовлення і розливали напої, тулилася в самому кінці під таблом з назвами піц, складниками і цінами, підсвіченими зсередини білим неоном.

Уляна вибрала один із салатів, якими були наповнені салатниці за скляною перегородою. Оплативши замовлення й отримавши металевий номерок, ми попрямували до нашого столика. Невдовзі офіціант приніс мою піцу.

За вечерею і розмовою незчутно збіг час. Коли ми покидали піцерію, вільних місць не залишилося, наш столик відразу зайняли.

Вечір зустрів нас увімкненими ліхтарями й ароматом першого цвіту. Уляна зволікала. Мені здалося, наче вона не проти ще трохи побути разом.

Ми подалися в парк — попри академічну книгозбірню й імпозантну споруду головпоштамту. На вході до салону мобільного звʼязку прибиральниця витирала шматою потріскану плитку сходів. Молода мати котила нам назустріч візок із заснулим навсидь малюком з солодко похиленою на плече голівкою.

Ми проходжались алеями, розмова то мережалася легким павутинковим візерунком, то затихала. Ні Уляна, ні я гадки не мали, що проведемо цей вечір удвох. Напевно, саме тому він здався нам таким чарівним. Центральною алеєю снували в обидва боки перехожі — вони заклопотано поспішали, байдужі до навколишньої краси, до ночі в осяяному блискітками ліхтарів серпанку, до зірок, що жевріли у незглибній темряві неба, освітлюючи доріжки у парках далеких галактик. Кожна хвилина неповторна, а їх не так уже, якщо вдуматися, багато.

Я провів Уляну на трамвайну зупинку і почекав, поки вона зайде у вагон. Пасажирів всередині майже не було. Коли трамвай рушив, Уляна піднесла руку, її пальці зворухнулися, та так і заціпеніли в нерішучості, наче щось зупинило їх. Трамвай уже віддалявся, а я все ще бачив її обернене до мене лице, на якому застигла суміш усміху і вагання, мов легкий подив.

Уляна закінчила педагогічний коледж і працювала в дитячому садку. На відміну від більшості випускників шкіл, які у вищих навчальних закладах опиняються навмання, волею батьків і завдяки їхнім звʼязкам, Уляна обрала свій фах цілеспрямовано. Її серце належало дітям. Ще ученицею, йдучи через шкільне подвірʼя, вона зачаровано зупинялася, спостерігаючи за поглинутою забавами малечею — безпосередньою та безжурною. В такі миті світ відкривався Уляні іншим, привітним боком.

Не довчившись до атестату, Уляна, хоча належала до найкращих учениць, покинула школу в особливому настрої, якого ніхто не зрозумів, а вчителі не схвалювали, проте ні тоді, ні згодом дівчина не шкодувала про це. Здібна, вона мала відмінне від панівного уявлення про успіх. Уляна була трохи не такою, як її однолітки, як чимало людей, для яких карʼєра й матеріальне на першому місці. Я назвав би її найуспішнішою людиною, з якою коли-будь знайомився, якби не те щось, яке час до часу затьмарювало красу її вродженої доброзичливості. Діти дарували їй достеменну, непідробну втіху, та насправді вона потребувала їх не менше, ніж вони її, шукаючи в спілкуванні з ними забуття, розпитувати ж я не наважувався.

Не раз я спостерігав, як малеча обступала її, мов Білосніжку. Гуртик крихітних істот, яким Уляна коли щось розповідала, коли читала книжку, коли бавилася з ними, а коли мовчки спостерігала за їхньою щасливою, благословенною вовтузнею. Вона була їм одночасно матірʼю, нянею, приятелькою і суддею, до якої чимдуж зверталися, коли щось у їхніх взаєминах дітей між собою загрожувало піти шкереберть. Проте іноді лагідність, яку випромінював її погляд, заволікав, наче хмари сонце, смуток. Уляна розмовляла з дітьми серйозно, як з рівнею, без кривлянь, до яких часто вдаються дорослі, гадаючи таким чином завоювати довіру. Малеча горнулася до неї — діти непомильно розпізнають, хто з ними щирий.

Після тієї вечері ми ще не раз заходили в «Нью-Йорк», як і в інші піцерії та ресторанчики, надаючи перевагу невеличким харчевням, схованим від людського ока, ласого на все крикливе, тоді як справжність цурається оманливо-надмірних обіцянок.

Уляна ловила кожне моє слово, зате мені подобалося слухати, як розповідала вона — про себе, подруг, роботу. Ми прекрасно розумілися, дівчина ділилась усім, крім одного, і хоча я знав, що не наші стосунки зумовили його, мене не покидало химерне відчуття, що якимось чином воно дотичне до нас.

Ресторани були кулісою, місцем, створеним побути вдвох, приводом зустрітися і спільно провести час. Ми відвідували виставки, концерти, театральні вистави й кінозали — завдяки Уляні я повернувся в повноцінне життя. Мюзиклів, які їй так подобалися, на сценах нашого міста не ставили.

Якось Уляна зупинилася перед рекламою нового мультиплікаційного фільму. З афіші на нас дивилися кумедні істотки. Уляна всміхнулася, наче вони були живі, а не намальовані. І хоча я не шанувальник мультфільмів і ніколи не був ним, ми придбали квитки на найближчий сеанс.

В тому, як Уляна цікавилася книжками та фільмами для дітей, я вбачав бажання глибше збагнути світ малечі, жити тим, чим живе вона; водночас, діти злагіднювали щось у ній самій — те, про що дівчина ніколи не заговорювала. Без сумніву, його злагіднювали також кумедні істотки на екрані. Хоч як це дивно, ми були далеко не єдиними дорослими за таким не зовсім звичним для нашого віку заняттям.

Доросле кіно дарувало емоції іншого ґатунку. Перед нами розгорталися ситуації, які могли б бути нашими. Життя будь-якої людини можна спроектувати на екран, навіть, на перший погляд, найменш цікаве. Розпізнати історію за серпанком зовнішньої буденності і розповісти її — це і є, на моє глибоке переконання, справжнє покликання мистецтва.

Резонансні стрічки обговорювали ще довго по тому, як вони вибували з прокату. Про героїв висловлювалися, як про достеменних людей — знайомих чи сусідів: про них сперечалися, виправляючи один одного, їх виправдовували, ними захоплювалися, їх ненавиділи і засуджували. Найкращі фільми розповідали про любов. Я пригадав «Соляріс» — стрічку, що спонукала мене прочитати книжку. І хоча Станіслав Лем, її автор, опирався «любовному» сприйняттю, для мене вона назавжди залишилася однією з найнезвичніших варіацій на одвічну тему. Любов на тлі чогось непізнанного, насправді ж — невимовного. І непоправного. Моторошний досвід, про який Лем уперто мовчав, проник у його книжки — подібно до космічної субстанції, що бентежила свідомість героїв зчитками їхньої ж памʼяті, зачаєних і недосяжних бажань. «Соляріс» волав за теплом людських стосунків, за довірою людини до людини. Писання врятувало Лема від божевілля — від туги, такої самої незмірної, як усесвіт.

Якось під час сеансу Уляна зненацька розплакалася. Фільм був не кращим і не гіршим за інші, в ньому йшлося про стосунки хлопця і дівчини, сповнені драматизму — не більшого, однак, ніж у житті. Історія вродливого, безжального і самозакоханого молодика, ладного присягатися у вічному коханні, аби лише здобути дівчину, та, швидко збайдужівши, покинути.

Жінки надають перевагу історіям про принцес. Напевно, немає жодної жінки, яка колись бодай на мить не уявила себе Попелюшкою. Цей фільм, однак, закінчувався трагічно. Похмурий і жорстокий, він безсоромно, мов до чужого серця, зазирнув до невблаганної, непричепуреної дійсності, подібної до незглибного провалля. Все в мені протестувало, адже є й інакше життя, воно багатогранне і в ньому досить простору для милосердя. Я пригорнув Уляну, і так ми сиділи, доки одночасно з титрами, що побігли екраном, у залі спалахнуло світло.

Та виставка, «Мистецтво вмирати»... Не знаю, навіщо ми подалися туди. Виставку ще не відкрили, як довкола неї вибухнув скандал. Експозиція складалася з документальних світлин — від табірних знущань до невиліковних недуг. Чи можуть чужі страждання бути красивими? А якщо це твої власні? Рідних, найдорожчих тобі людей? Суспільство, яке перестає розрізняти добро і зло, не має майбутнього.

Побачене, а ще більшою мірою оте «Мистецтво вмирати» викликало незгоду, несприйняття, опір, повернувши до давньої дилеми про свободу творчого самовираження й етичну відповідальність митця. «Я надаю перевагу мистецтву жити», — сказав я, коли ми покинули галерею. Уляна підвела погляд — тоді я не зрозумів усієї його суперечливої глибини.

Невдовзі потому Уляна запросила мене до себе. Як і належиться, я прийшов з букетом квітів — розкішних півоній із закучерявленими пелюстками, що випромінювали сонячну свіжість саду. Добираючи ґардероб, я виявив речі, про існування яких забув.

Уляна не попередила, що в неї уродини. Ми пили вино, їли канапки і кіш лорен, який я куштував вперше, а Уляна вперше зготувала. Дівчина ввімкнула музику. Я уже забув, як воно, танцювати. Уляна зітхнула, щасливо й одночасно з ледь уловною ноткою щему пригорнувшись до мене. Я заспокійливо гладив її по плечі: «Усе буде добре», — я хотів, аби так було. Тієї миті я вірив у це.

Коли настала пора відпусток, я запросив Уляну в Карпати, і дівчина без вагань погодилася. Ми легко знайшли наше пристанище. Будинок відпочинку відреставрували, перетворивши на туристичний комплекс в гуцульському стилі. Колись я тут уже зупинявся. Це було давно, коли нам, парубкам, заманулося провести перші студентські канікули подалі від міста і батько одного з нас дістав путівки. В горах я познайомився з дівчиною, яка приїхала розважитися так само, як ми. Я навчався в політехнічному, вона — в університеті.

Ми оселилися з Уляною в двомісному номері з ліжком біля однієї стіни й таким самим біля протилежної. Посередині підлогу вкривав килим з рослинним орнаментом. В узголівʼї стояло по тумбочці з висувною шухлядою.

Вранці після сніданку ми вирушили в мандри. Ліс дихав неповторною світанковою цнотою. Ми були самі, і природа навколо нас. І ягоди, що темніли вздовж шляху: ті, що до сонця, — геть достиглі. Рослинність нависала над гірською дорогою, в яку вкарбувалися сліди вантажівки.

Пішовши на шум, що долинув до нашого слуху, ми опинилися біля струмка. У прозорій воді завмерли проти течії пструги. Я нагнувся, щоб доторкнутися до поцяткованої луски, як рибини стрілою шугнули геть: ловити голіруч рибу в гірських водоймах — марна затія. Я зачерпнув води і вмив лице: вода тут і влітку крижана, вона чудово освіжала і збадьорювала. Мені стало так, мовби я наново народився на світ, та в цьому відчутті Улянина присутність відіграла куди важливішу роль, ніж вода гірського струмка.

Ми дійшли до покиненого тартака, де влаштували перепочинок, а тоді почимчикували, нікуди більше не звертаючи, назад. Цей маршрут ми прокладали щодня, відхиляючись то в один бік, то в інший, вивчаючи нові і нові ареали, наче справжні дослідники, яких привів професійний інтерес. Нас захоплювали птахи і комахи, рослинність і візерунки кори — здавалося, вони про щось розповідали: кожне дерево власну історію. Рослини мали свою неповторну біографію, лише людина надто віддалилася від їхнього світу, аби відчитати її. У містах не таке велике її розмаїття. В містах дерева — щось принагідне, вторинне. Пробиваючись крізь палист, сонце наче заповзялося відшкодувати заборговане за попередні місяці тепло.

Пообіді, як воно бралося припікати, Уляна читала на затіненій терасі книжку, а я лягав подрімати; заклавши руки під голову, я думав, що після сорока, найпізніше у пʼятдесят людина припиняє читати, хоча мало би бути навпаки. Принаймні, якоїсь миті література перестала цікавити мене. Найважливіші книжки я перечитав, а декотрі, такі як «Соляріс», кілька разів, хай і з запізненням. Потім ми йшли в басейн, розташований в сусідньому корпусі, сполученому з готелем. Розсувний дах був повністю відкритий, блакитнувато-зелена вода манила приємною прохолодою. Я занурювався, а тоді виходив і, сівши в крісло, милувався дівчиною, з якою мене звів випадок. Вона пливла від одного кінця до іншого, багато разів туди і назад, зосереджено й без зупинок. Уляна прекрасно плавала.

Увечері — це було за два дні до нашого відʼїзду — комплекс поповнився новими відпочивальниками. Довідалися ми про це наступного дня за сніданком. Гурт юнаків, що, як я колись, приїхали розважитися. Щоправда, їм не довелося діставати путівок, як свого часу нам: сьогодні будинки відпочинку однаково доступні для всіх бажаючих.

Ми вирушили на прогулянку, а пообіді я приліг. Коли я розплющив очі, Уляни на терасі не було. Книжка, яку вона читала всі ці дні, лежала неторкнутою на столику. «Напевно, Уляна пішла в басейн», — подумав я.

Я спустився вниз. Уляна саме заходила, проте не з боку басейну, а знадвору.

— Мені закортіло прогулятися.

Дівчина підвела на мене запитальний погляд.

— Прекрасне рішення. А я, здається, заспав.

Коли ми прийшли в басейн, юнаки кидали у воді мʼяча. Краєм ока я спостерігав за ними, а вони, не облишаючи гри, пасли очима Уляну, єдину жінку в чоловічому товаристві.

Того дня мені раптом закортіло по-справжньому плавати. Я здолав кілька басейнів, відчувши втому й водночас не маючи бажання здаватися. Колись я міг пливти годинами. Я поклав довести самому собі, що я ще в формі. Трійка видавалася не найгіршою оцінкою, якої я заслуговував. Якби не раптовий приступ, я витягнув би на четвірку.

Коли я вийшов з басейну й опустився в плетене пластикове крісло, один із парубків підплив до Уляни і запропонував приєднатись до гри. Спостерігаючи з мого улюбленого місця за мʼячем, Уляною і юнаками, я раптом подумав, що цього разу Білосніжка опинилася в оточенні принців.

Наступного пообіддя книжка продовжувала лежати неторкнутою на столі. Я почапав у басейн, проте Уляни там не застав — ні її, ні парубків. Я був єдиним плавцем, якому належала вода. Незважаючи на це, плавати не хотілося. Вмостившись у кріслі, я міркував про Уляну; якби вона влаштувалася на роботу в який-небудь інший дошкільний заклад, ми, напевно, ніколи не познайомилися б.

Вперше я вечеряв сам, без Уляни. Юнаків-студентів теж не було. Я ще посидів, проте ні дівчина, ні вони так і не зʼявилися. Коли я проходив повз рецепцію, мене окликнув жіночий голос:

— Ваша дочка залишила для вас записку.

Коли Уляна заповнювала реєстраційну картку, мені ненароком впало у вічі її прізвище, і хоча я не надав цьому значення, мені здалося, ніби це вже одного разу відбувалося — тут, зі мною, з нами. «Це дежавю, — сказав я собі. — Аберація памʼяті».

Може, то була делікатність, а може, рецепціоністка справді гадала, що ми батько й донька.

Мені спало на думку, що Уляна могла би бути й моєю онукою. А так ми просто друзі.

— Дякую, — мовив я, беручи складений аркуш.

Позаяк спати не хотілося, я облаштувався на терасі, задивлений у силуети гір, осяяних половинкою місяця. Так само життя складається з двох частинок: однієї світлої й другої темної. На тлі безвітряної нічної тиші звіддалік долинало жебоніння струмка.

Уляна повернулася серед ночі, виглядала розпашілою і щасливою. Її бадьорий настрій уперше викликав у мені змішані почуття. На щастя, Уляна цього не зауважила. Й уперше на її лиці не промайнуло тієї загадкової, зловісної тіні, яка мене непокоїла. Дівчина заходилася розповідати з притаманною їй і нашим стосункам невимушеністю, наче нічого не сталося.

Нічого й не сталося. З її записки я вже знав, що хлопці запросили її з собою. Вечеряли вони поза готелем, а тоді всі разом подалися на дискотеку. Моє сумʼяття не таке й дивне: якоюсь мірою я почувався відповідальним за Уляну.

Вранці, у день відʼїзду, ми спустились у містечко закупитися на дорогу, проте властивою метою нашої виправи став ярмарок, де можна було натрапити на щось цікавіше за призначений для туристів кіч.

Ми зупинилися біля ґерданів. Жодна прикраса не повторювала іншу. Кожна лінія, кожна барва складалася в послання, недоступне для нас, заворожених зовнішнім виглядом, та й, по правді, ми не зуміли би його розшифрувати.

Я давно хотів зробити Уляні подарунок, і кращої нагоди важко сподіватися.

На Уляниній шиї ґердан спалахнув неповторними барвами геометричного візерунку.

— Принцеса, — мовила продавчиня. — Наче з казки. Принц чекає на тебе. Той справжній, лише твій.

— У вас чарівна донька, — підморгнула вона мені.

Відтак додала, звертаючись до Уляни:

— Мої прикраси приносять, дівчино, щастя.

Коли ми заходили в автобус, накрапав дощ — перший за всі ті дні, які ми провідпочивали в Карпатах. На шляху, як ми пересіли в потяг, він перейшов у зливу. Уляна дивилась у вікно, яким текли струмки. Вітер підхоплював їх і намагався звіяти. Пагорби вздовж колії поступово нижчали, доки їх раптом зовсім не стало.

Ми продовжували зустрічатися, разом, як передше, проводили вільний час — у цукернях, кафетеріях, піцеріях, прогулювалися парком, де на деревах починало жовкнути листя. Щоразу раніше вмикалися ліхтарі. Я підходив під садок, в якому працювала Уляна, а далі ми йшли вдвох.

Того вечора я чекав, як завжди. Останні батьки забирали дітей. Ось на ґанку зʼявилися виховательки, про щось жваво гомонячи. Уляни серед них не було.

— А Уляночка відпросилася сьогодні раніше. По неї прийшов її хлопець. Гарний юнак, — сказавши це, вони повернулися до своєї розмови.

Я дивився їм услід — Уляна виходила разом з ними, інколи трохи швидше або пізніше. Я постояв ще якийсь час, осмислюючи почуте, а тоді почалапав геть.

Мені зовсім не хотілося їсти. Піца так і залишилася на столі, неторкнута й охолола. Все відбулося надто несподівано.

Якось я віч у віч зіткнувся з Уляниними співробітницями.

— Улянка більше в нас не працює.

Я приголомшено зупинився.

— Чарівна дівчина. Нам її дуже бракує, — і вони подалися далі, безжурно точачи ляси, а я ще довго стояв, неспроможний зібратися з думками.

Того вечора, коли я потрапив до Уляни на уродини, мені відкрилася таємниця тіні, що крала радість з її лиця, злодійкувато зʼявляючись і щезаючи.

Уляна розповіла не відразу, хоча я не мав сумніву, що вона вирішила все ще перед моїм приходом. Справжня довіра — це коли з тобою діляться смутком.

Це сталося задовго до нашого знайомства, Уляна ще навчалася в школі. Одного дня вона зустріла свого хлопця в товаристві іншої. Обоє йшли, обійнявшись, віддані солодкому воркуванню. Якби Уляна не кинула, тамуючи сльози, «Привіт!», вони проминули б її, не помітивши: для закоханих світ навколо перестає існувати.

Хлопець розгубився, проте не надовго: «Це Уляна, а це Ірина, моя дівчина». Проказав він це так, наче між ним і Уляною нічого не було. Мовби вони звичайні знайомі.

О, як я розумів Уляну! Подібним чином колись давно я втратив дівчину, яку нестямно кохав. Та для неї я був принагідною, скороминущою забавкою. Немає гіршого, ніж коли гасне жага до життя. Якби не діти, невідомо, як склалося б Улянине подальше життя і чи поготів воно мало б продовження. Малеча стала тим вогником серед мороку, що повернув її до тями.

Коли Уляна завершила, я сказав:

— Ти зустрінеш чудового хлопця. Повір мені, це неодмінно станеться.

Тієї миті я не думав, що станеться воно так скоро — я поготів не думав про це.

Того вечора Уляна завела мову про своїх батьків.

— Моя мати дуже пізно вийшла заміж.

— Через карʼєру?

— Ні, вона закінчила університет, проте майже не працювала.

— А з чого вона жила?

— З чоловіків, своїх коханців. Вони утримували її.

— А вона?

— Ніяк не могла зробити вибору.

— У неї не складалося з ними?

— Навпаки, вони ладні були віддати їй серце, а за неї — душу, однак вона розбивала серця, а душ не потребувала.

— А за твого батька вона вийшла з кохання?

— Вона не взяла його прізвища і мені також дала своє. Це нічого не означало б, якби не її зверхнє ставлення до нього, через яке я дуже страждала. Здається, вона була до нього байдужою. Проте він далі обожнював її. Я не певна, чи вона взагалі здатна кохати. Просто одного дня їй захотілося нарешті зупинитися. Вона була вже немолодою, а за нею упадали, як і раніше. Вона народила мене у вік, коли іншим жінкам кажуть, що вони застарі, щоб заводити дітей. Їй ніхто не посмів би такого сказати. Моя мати надзвичайно вродлива. Я не така.

— Ти прекрасна! — палко заперечив я.

Я не лукавив. Уляна була симпатичною, її відкритість надавала їй справжньої, до того ж рідкісної краси. Є зовнішня врода, а є краса, яка йде зсередини. Уляна дослівно випромінювала її; вона запевне успадкувала її від свого батька.

Якось — це було на самому початку нашого знайомства — Уляна прошепотіла:

— Я хочу, щоб ти мені все пояснював.

Ця фраза вʼїлася мені в памʼять. Я недооцінив відчайдушності, що прозвучала тоді в її голосі. Звісно, всього я пояснити не міг. Цього не зміг би ніхто. На боці Уляни була допитливість, на моєму — досвід.

Минуло декілька тижнів, і я зустрів їх. Вона — невисока, він — стрункий, худорлявий. Коли ми розминалися, я впізнав у хлопцеві юнака з басейну в будинку відпочинку. Вони пройшли повз мене — щасливі закохані, байдужі до навколишнього світу. Улянину шию прикрашав карпатський ґердан.

Наші стосунки визначала взаємна прихильність — немолодого чоловіка і юної дівчини. Спостерігаючи, як Уляна віддалялась, я зрозумів, що в моїх почуттях до неї було також щось інше. Заперечувати це означало б лукавити собі. Я відчув себе нещасним, однак це тривало якусь секунду; я зібрався і поклигав далі.

Колись давно об дівчину несказанної вроди розбилося моє серце. Я познайомився з нею в горах — в тому самому будинку відпочинку, де ми з Уляною провели два неповторних тижні. Вона приїхала туди з однокурсницями, я — з ватагою таких, як сам, парубчаків. Ще й зараз, по стількох роках, згадка про неї пройняла мене трепетом.

Я ще не раз зустрічав Уляну. Обоє були незмінно вдвох — вона і її хлопець. Він ставився до неї з великою увагою. Це дещо заспокоювало мене. Якби я був її батьком, я довірив би такому юнакові свою доньку. Уляна сяяла — найменша тінь не затьмарювала її обличчя. Вона цілком заслуговувала на це — кожна людина варта щастя.

Струсивши сніг, я заходжу в «Нью-Йорк». На таці, з якою віддаляється від каси юна пара, дві порції улюбленого Уляниного салату. Щось зворушливе в цьому. Він і вона геть інакші, а мені так, ніби я бачу Уляну та її хлопця: всі закохані чимось схожі. Скинувши пальто з хутряною підкладкою, я сідаю і роздивляюся емпаєр стейт білдінґ. З бокатої вазочки на столі виглядає пластикова ромашка.

Приступ починається млявим, майже лагідним поштрикуванням, подібним на слабкі електричні розряди, які поступово переходять в ниття, що розпливається тілом, провіщаючи спазми.

Неправда, що пістряк — недуга самотності. Статистика спростовує це.

Я топтатиму ряст лічені місяці. Це одкровення долинуло до мене крізь паволоку, викликавши притуплений подив, наче воно стосувалося когось іншого. Я довго оговтувався. Лікарі відмовилися лікувати мене, безнадійно розвівши руками, а замість цього порадили навести лад і підготуватися до останньої мандрівки. Та я поклав не здаватися. Зустріч з Уляною надихнула мене, прокинула щось приспане, що його недуга пригнітила, наче воно перешкоджало їй запопасти мене. Це моє життя. Ми живемо лише раз.

Це сталося незадовго перед нашим знайомством. Я нічого не розповів Уляні, не бажаючи її засмучувати. Я щасливий, що ми зустрілися.

В моїй голові зринає Улянине прізвище. Воно зачіпається, як голка за платівку. Його звучання дивовижно знайоме, воно пробивається сонцем крізь туман, крутиться стьожкою грудневої віхоли, швидше і швидше, викликаючи запаморочення, доки я раптом пригадую його, мовби мене прошиває блискавка. Моє відкриття подібне до осяяння.

Поволі запаморочення відходить, спазми розтискають обценьки. Їхнє стихання підступне, невдовзі вони навернуться з подвійною силою.

Мені водночас гірко і солодко.

Я бачу офіціанта, який несе піцу. Коли він поставить її на стіл, я скажу йому:

— Мені сьогодні шістдесят. Привітайте мене, юначе.