Гарні дівчата

Григорів день

На час, коли фабрика збанкрутувала, Григір призбирав чималенький запас — і того, чим, і того, з чого шиється взуття. Фізичний біль, що по восьми, десяти і дванадцяти годинах праці пронизливішав, наче хто йому, як ото він у вичинену шкіру швайку, всаджував ніж, викликав у ньому приємний щем, в який домішувалася гіркота, що гне спину на директора, заступників, профком, де скоро буде більше гнид, ніж у цеху виконавців, і голову — опецька, який день у день сновигав взад-вперед, видобуваючи з пухкеньких губ посвист, в якому Григорові вчувалося хвиськання батога.

Котрі нагорі, тягнули з тих, які нижче, а всі разом з фабрики, наче з власної вотчини, жили, морщачись від запаху клею та чинбарні, чим нагадували божків, що раз на квартал спускалися з небес на грішну землю. І вони, які ще напередодні гарували з урізаними, що й без того були куці, як хвіст у зайця, відпустками і під загрозою звільнення збільшували виробіток, наче взуття не носили, а їли, мовби воно опинялося не на полицях крамниць, а в кендюхах, і по-правді без міри розпертих, стояли враз розгублені, ошукані — оспівані, а тепер осміяні і, що найгірше, нікому не потрібні.

Григір, який, почувши новину, спершу лише зневажливо сплюнув і розтер черевиком, небавом тинявся, незугарний що-небудь збагнути, відтак опротестувати, збаранілий від цього, а ще більше від того, що нічим не займався. Якщо раніше дивився на ноги перехожим очима майстра, який знає справу, останнім часом робив це з настирністю, що лякала.

Тим часом люди ні ходити менше не стали, ні крил у них не виросло, щоб літати, тож далі потребували взуття. Григір силкувався зосередитись, осмислити те, що діялось, але клоччя прикликаних ним, що так і не дали впорядкувати себе, думок зібгалося густим туманом, єдиним виходом із якого було пуститися берега.

Пив Григір нестримно, мучений непогамовним огнем, прагнучи все забути, залишити позаду, здолавши, мов на шляху перешкоду, аж справді нічого не пам’ятав. Коли ж туман розвіявся, настав його день.

Павлусь лише торкнувся до нього, поторсав, а йому здалося, що то приголубив його теплий промінь. Торсання вернуло Григора до тями — до нього всміхалося личко, погідно і віддано. Щось було в їхній обопільній прив’язаності — якби могло, звістило би себе серцекрайним зойком.

— Спав твій татко?

Павлусь кивнув.

— Довго спав, еге ж?

Хлопець тільки ширше всміхнувся і заходився рахувати, повагом загинаючи пальці, а Григір не знав, що він лічить — години, дні, а можливо, й тижні.

— Ну, ходи, — й Павлусь, який мовби чекав, припав до Григора, обхопивши його шию, і щока розпашілого, довірливого, щасливого тим, що любленого, хлоп’яти притулилася до Григорової, від чого Григорові набігла сльоза.

І не було ні фабрики, ні того, що з нею сталося, а також із ним, Григором, — розвіялося разом з туманом, із хмелем звітрилося.

Так Григір, майстер, яких не знайдеш, перестав бути наймитом. Голова його, який віднині сам собі пан, просвітліла, як ото випогоджується по затяжній мряці обрій і здається, що сонце завжди сяяло однаково ясно — передучора, вчора і кожний день. Розпроставши рамена, Григір одним духом скинув тих, які були над ним, що їх знав і не знав, щодня стрівав чи ніколи й не бачив, наче сиділи вони не в м’яких кріслах, а верхи на ньому, один над одним, так що кожному вищому було краще, ніж тому, котрий під ним, тоді як йому, який на самому споді, найгірше.

До справи взявся з бадьорістю, що здатна зрушити гори. Голосно сказано? Нехай. Своє Григір робив статечно, з рівновагою, в яку, мов річка в русло, повернувся після запою, мовби й напився лише, аби просвітлитися. Таким було його, Григорове, прозріння.

Йому радили якнайшвидше подбати про дозвіл, застерігали. Але ніхто не знав краще за Григора, ніхто не міг бути йому відтепер, як усі стали рівними, а він одним з-поміж них, указом. Тільки махнувши наодчеп, оббивав замість порогів тиньк, що де тримався, піддаючись украй неохоче, а де відпадав шматками. Не настав вечір, як Григір вибрав стіну до самого руберойду, що відділяв фундамент, — не так уже й багато було їх, отих цеглин, складених тепер рівною пірамідкою і накритих старим целофаном.

Не маючи грошей на оренду, Григір удався до цього відчайдушного, якщо ж розважити — практичного, щоб не сказати закономірного, кроку, наче все дотеперішнє життя було неголосним, упевненим готуванням до нього, багато разів обміркованим і невгасно жаданим.

Проруб виходив у двір, що був й не подвір’ям, а вулицею. Такою, як решта, не надто людною та менше заїждженою, сполучною між двома ширшими, на яких невпинним потоком сунули автомобілі — однією в один бік, іншою — в протилежний. Таких, як Григорова, було з десяток, наче створених, щоб не розпалися головні, тримані ними, як щаблями драбина, далі неї Григір, відколи фабрика перетворилася на марево, майже нікуди не потикався, наче й справді була драбиною, вище над яку не ступиш, а внизу... Внизу — земля, на якій Григір міцно стоїть ногами, його, Григорів, світ, тоді як усе, що діється за його межами, Григора не обходить.

На цьому сполучному прогоні життя являло себе в розміреніших, відрубніших формах, мовби створених для таких, як він. Украй рідко долинав сюди відгомін великого нуртування, що починалося за рогом вулиці. Бувало, розітне тишу сирена швидкої, долинувши мовби з іншої планети. Демонструючи подиву гідну проникливість, місто розселяло всіх, кому як підходило, — зі своїм закутком Григір зрісся, наче не прибився туди дорослим, як той листок до берега, а жив відмалку, виростав, як його Павлусь, з яким уже запевне почувався найщасливішим.

Від дороги стіну відділяла латка землі, довга, як сам будинок, поросла куценькою травою і кількома недодеревами. Григорові у вікно заглядала бузина, в негоду, коли надворі погрозливо клекотало, вона жалісно шкребла гілками шибку, мовби просячись досередини; блискавиці панахали небо, в їхньому світлі будинки скидалися на мерців, що встали із домовини; погрозливо гуркотів грім, а коли все стихало, чути було, як схлипує дощ.

На початку червня бузина вкривалася біло-русявим цвітом, у серпні, як добігало кінця літо, — чорними, смолянистими, блискучими кетягами, мов жінка, що фарбується то насвітло, то знову змінює колір.

Зі стиглих ягід, що були, наче рештки ночі, незмивні в цьому закапелку, куди сонце майже не проникало, Григір із Павлусем чавили сік, наповнюючи скляний каламар; бузиновий атрамент виблискував таємницею знання і причетності. Павлусь гладив кущ, вкрите зеленим палистом гілля, мов чудернацького приятеля, рахманно заслуханого хлопцевими, наче свого господаря, пестощами. Не раз стемніло, а малий далі стоїть, і тільки Григір бачить, як він усміхається в сяєві ліхтаря, що сяк-так розріджує морок; глипають очима-жаринами людські вікна, наче зграя котів; очі світяться, та не освітлюють; зорі осипалися і стьмяніли, до решти так і не згаснувши. Наче людські серця.

В окремі зими кучугури сягали лутки, трохи не дотягуючись до скла, мовби щоб туди зазирнути. Висадивши одна на одну три кулі, кожна з яких була меншою за попередню, Григір із Павлусем вкладали у верхню, найменшу, бітумні камінці-очиці, і сніговик зіпав пронизливим, свердлячо-сердитим поглядом з-під недоладно нап’яленого набакир цебра з проіржавілим днищем.

Грудень, змагаючись із Григором, накидав на бузину смушеву шаль, всіяну іскристими блискітками. Бузина і сніговик скидалися на чудернацьку пару, що неквапливо прогулюється, сповнена ідилійної злагоди, — огрядна, дебела мадам й опецькуватий панок із випнутим черевцем, запишаний і недоладний. Доки одного дня, помінявши біло-іскристу накидку на зеленкаву, бузина знову була сама — як торік і кожного літа.

Любив Григір, постеливши старе рядно, лягти під нею і передрімати. Розплющивши очі, ще довго не підводився, слухав, як посвистує вітерець, і собі насвистував. А ще здавалося йому, що бузина говорить до нього, чув, як називає його, Григорове, ім’я — то якось журливо так, то іншого разу лагідно. І дивувався Григір. І підводився, коли вечоріло.

Не мав знаття, звідки та спритність. Наче нове дихання, ніби знову народжувався на світ; робота йшла рівно, гладко, по-запальному бездоганно, знаряддя, матеріал — все наче прагло його, щоб піддатися й упокоритись. А як не стало фабрики, було, мовби вмерла людина, і Григір, звиклий до раннього прокидання, не знаходив для себе місця. Згадував цех, куди ступав, наче в храм, де ще цнотлива оспалість, а вже за мить — рух, гудіння: найлюбша його слухові осолода. Влаштував по небіжчиці поминки, а тоді й згадав оте «мейд бай Грицько Нечепа».

Автомобілі рухалися на малій швидкості, стримувані, мов кінь вуздою, довжиною вулички, що почавшись, уже й закінчувалася. Здавалося, вони звертали сюди, де сушилася на линвах білизна і дрімав, скрутившись калачиком, пес, помилково, збившись зі шляху. Поодинокі, вони вкрай рідко зупинялися, щоб, мовби повагавшись, покотитися далі, прагнучи звідси, де їм було страх нецікаво, туди, де життя колобродило і вирувало. Так само нечасто потрапляли сюди перехожі, кваплячись, мовби також зблукали, геть. Тільки ватага розбишак, одного разу забрівши і не знайшовши поважнішої розваги, заходилася коло бузини. Було так, ніби знущалися з більшої від себе, проте безпораднішої, що не мала ні рук, ні шпичаків, щоб оборонитись, істоти. І Григір, надбігши, не стерпів.

Маломовний був Григір, не розбалакував, але й не ображався, коли кепкували. Знав, що по-дружньому, а на те, що по-дружньому, зла не тримають. Не його — плескати язиком. Замість Григора говорило шевське знаряддя; мов ворожбит, вичакловував взуття, в кожну пару якого вкладав крихточку себе, прихильності до ремества і людей, мовби не вони, які носили, а він, Григір, їм вдячний. Як меценат підтримує храм, сестра милосердя — немічного, багатій — злидаря, так Григір промишляв чоботарством, прислуговуючи роду людському, потребуючому взуття; і хоча ощасливити всіх було понад його спромогу, виготовив не одну сотню пар.

Спав, як у курені, а що стояло літо і спека наче заповзялася випалити довкілля, спершу загнавши люд до тісних помешкань, а потім його звідти витравлюючи, доводилося ще й відхиляти полотнище, що правило за заслону, прикриваючи наготу видовбаного в стіні прорубу. Якби мав за що, Григір винайняв би одне з тих напівпідвальних приміщень, які глипають із землі запорошено-кривуватими, часто-густо розбитими вікнами, куди вітер і перехожі вкидають сміття і шугає, ховаючись, пацюк, ближче до краю вулиці або й на самому розі — на видноті.

Двері Григорові витесали в майстерні — дерев’яні, різьблені. Григір полакував їх, як лакують підлогу: раз, а поверху, коли підсохло, вдруге. Відтоді Григір потрапляв надвір не через під’їзд, а прямцем, наче з власної оселі. Хоча помешкання, а тепер ще й майстерня, тулилося на споді осілої в ґрунт шестиповерхівки, наче зліпленої з висаджених одна на одну сільських хатин, Григір виклав цегляні східці, а над дверима почепив гіпсову підкову, яку за браком справжньої, металевої, придбав майже за безцінь на базарі. А ще Григір справив вивіску у вигляді чобітка.

Стрімко облетіла світ чутка про Григора-чоботаря — одним Григір ремонтував мешти, іншим шив нові, виконуючи будь-яке замовлення, що зазвичай були невибагливими і так, щоб недорого, — кому підклеїти, де підшити, а де латку поставити; але й претензійнішого, скоро в його змозі, не цурався. Повільно брав мірку, розкладав напоказ шкурати, терпляче давав дібрати колір — три відміни коричневого, решта — чорний, усе зі старих запасів, із того, попереднього, часу, який, мов сон, що вбився в підкірок, та не повториться. Не раз людина, скинувши черевик, сидить і спостерігає за Григоровою працею, здебільшого мовчки, бо й Григір не озивається, а вряди-годи, пойнята тим, як легко порається робота в Григорових руках, незчувшись, береться розповідати — про себе, про світ, виливає жалі, а то й спогадує щось кумедне, ні про що не розпитуючи, тільки коли-не-коли воліючи згоди, наче Григір — інстанція. І Григір мовчки, не перестаючи майструвати, киває.

Ще ніхто не бачив, щоб гаявся Григір, ні метушився у поквапі, ні так, ні на прохання. Григір радше відмовиться: не його воно — косо-криво. «Швидко зроблені мешти швидко зношуються», — розважує Григір, і з ним або погоджуються, або шукають іншого майстра: замовлень йому вистачає, чоловік — не шахрай, щоб змушувати навідуватися частіше, ніж порветься взуття, якщо воно, чому Григір порука, якісне. В своєму, навласноруч пошитому, Григір гордо випалює «мейд бай Григір Нечепа». Так жарт, яким із нього колись, не без визнання і ревнощів, як ото водиться між чоловіками, зближеними спільною працею, по-приятельському кпили, став Григоровим серйозом. Він відповідає своїм ім’ям, хоча й тоді, коли вироби вирушали в світ партіями й одиничними парами (бувало, їх відпускали наліво) зі штемпом фабрики, на якій працював, не лукавив. І почувався Григір задоволено, щедро ділячись своїм щастям із людьми.

До себе Григір ставився невибагливо. Відколи сходив сніг і до пізньої осені, як випадав новий, а бувало, що й по ньому, чалапав у сандалях наохляп, у яких ще ні разу не міняв ремінців, доки нарешті перезувався в теплі, вихутрені цигейкою черевики, які сам пошив. Не мерз, не тремтів, як осиковий лист. А якщо вже ніяк не можна було — бухикав перекотом, мов гармата, і свистів, наче ковальський міх, мовби на пострах, через що недуга й справді відходила, а він ще дудонів услід єрихонською трубою, аби не надумала повернутися. Бо якщо вже Григір, якого жодна напасть не долає, зляже...

На той час, коли запаси, якими, второпавши, що заробленого повік не дочекатися, потихеньку відшкодовував собі свою працю — таку саму загарливу і бездоганну, як тоді, коли все текло звичним плином, зі зверхниками нагорі і ним, Григором, у цеху, бо як не міг вище від себе скочити, так нижче вродженої чеснотливості впасти, потихеньку вичерпалися, як висякає струмок, позбавлений доживи, Григір знайшов постачальників, щоправда, і шкіра була не тієї, що колись, вичинки, і завозили її прихапці, а вже ґума — досить було Григорові оком скинути, щоб побачити її ще більшу, ніж попереднього разу, непридатність, а тут ще й клей такий, що задля певності Григір змушений прошивати ниткою; лише воску, якого мав досхочу, не шкодував, підправляючи скількимога ґанджі сировини.

Бувало, замовить чоловік взуття, ще й терпляче стоїть, доки Григір знімає мірку — і хоча робить це Григір лише раз, зате вже з такою ґрунтовністю, що всіх семи, які в приказці, вартий. А потім, як пора забирати, візьме та й не прийде. Григір не побивається — не сьогодні, то завтра. Якщо ж і завтра, і позавтра ні, нічого не вдієш. Бере Григір пару-сирітку й, уважно оглянувши, ставить на полицю, де вже кілька таких невикуплених чекає.

Так утворилась у Григоровій майстерні манюня крамничка. Ні-ні, і хтось, уподобавши, купить, а ті, котрі залишаються, служать Григорові візитною карткою, привабою — всякий, хто до рук візьме, відразу бачить. Таких добротних ні передше, ні тим паче тепер не надибаєш.

А тут ще й, ніби не досить, — показуй, Григоре, бомажку.

— Григір Корнійович Нечепа?

— Або хто, — буркає Григір, тяжко підводячи погляд. Не звик він ні ховатися, ні хитрувати — понадто через якусь марничку. Хай як потурить його доля, Григір, очунявши, наче земля силою сповнила, встає і — вйо.

Ще й не одну, а дві!

— Як ні — штраф.

Штраф!

— За несанкціоновану перебудову.

— Так же ще вісімдесят п’ятого года суціоновано, — звістка про перебудову досягла свого часу, хоч і з деяким запізненням, Григорового вуха. Не ширяючи у високих матеріях, якою була і залишалася для нього політика, до пуття не уявляв, що переінакшуватимуть, трохи непокоївся, але не так, щоб аж дуже.

Григір прикладав усе до свого світу, в якому найпершим зазнає рятунку будинок, де мешкав, так що Григорів поверх, який щороку глибше всідав у ґрунт, буде піднесено вище. Григір ужив приготувань, як йому підказував розум, проте ніхто не з’являвся і все зосталося, як передше, лише закрилася фабрика, на якій працював, мовби недогледів її, захопившись будинком. Наче річка, що вийшла з берегів зовсім не там, де чекали.

Не слухали Григора — він їм тлумачить, а вони своєї гнуть, мовляв, і в нас, Григоре, губа не з лопуцька. Може, ти й майстер і твої шкарбани, кажуть, надійні, не тобі, однак, нас осмикувати.

— А майстерня твоя, Григоре, який по батьку — Корнійович, під закриття.

І Григір, якого охопив відчай, як ото Ісуса на хресті, погрозливо заніс над собою колодку.

— В мене син. Може, ви його будете годувати?!

Аж як пішли, Григір сплюнув услід спересердя.

У світлі миті Григір думав про Павлуся, який виросте колись таким самим майстром, як він, і Григір відступить йому майстерню, що вже тепер їхня спільна, і ходитимуть до його сина діти тих, хто шиє зараз у нього, і шевцюватиме Павлусь незменш знаменито, а слава його, який батька свого перевершить, на Григорову подвоїться. Григір ще більше старається — від мрій робота йде, як помащена, а ще в уяві, як доля простре заступницьке крило над Павлусем, коли самого Григора, бо ніхто не вічний, не буде.

Лише тих митей ставало дедалі менше. Замість них обсідали Григора негаразди. Споганів, хоч гріх так казати, хліб — Григорові здавалося, що їсть пересолений суглинок. Увесь людський світ став раптом подібним до шкірозамінника, з якого, відколи закінчилася шкіра, майстрував одіж для людських ніг. Усе рухалося назустріч своїй погибелі — гіркло, прокисало, псувалося, брехало, теряло глузд і подобу. Світ, що складався тепер із самих тільки покращувачів, підсилювачів, барвників, нагадував підробку самого себе, мовби, створивши йому подобу, можна було самого його викинути на смітник. Лише в сніговика, коли наставав грудень, п’ялилося набакир незмінне металеве відро з дещо більше проіржавілим днищем.

Але й над таким, несправжнім, Григір трудився, самовіддано видобуваючи з нього все, що міг, аби покупці, яких він одразу поставив до відома, по справедливості знизивши ціну, якнайменше потерпали від кепського дерматину, ще й до біса неякісного, придатного, може, для сумочок, але не для взуття, змушуючи Григора потроювати ретельність, бо й далі лишався залюбленим у своє ремесло. От тільки фірмового знаку, отого «мейд», більше не ставив.

Не зрозумів Григір і навіть образився, коли покупців його виробів, в які, пересиливши нехіть до поганющого матеріалу, вкладав усю душу, поменшало, а небавом останні, найвідданіші, покинули його, і тільки дехто приходив вряди-годи в невеличкій потребі, нових же ніхто не замовляв. І Григір, мовби зажура — тягар, що тисне на плечі і підкошує ноги, опустився і довго сидів на полямованій мохом, гейби оксамитом, приступці, глухий до тріскотіння сороки, яка з верхівки куща роздзвонювала новину про збанкрутілого чоботаря.

Насидівшись, поклигав — бездумно, навмання, наче тільки тому, що в цей бік вуличка злегка, майже непомітно спадала вділ. Наче для Григора, причавленого тягарем, і таке непомітне — гай-гай багато. А вже за рогом, не треба було далеко ходити, відкрилася Григорові доглибна свавільність усього, що з ним учинено.

Десяти хвилин не йшов, а налічив їх, взуттєвих крамниць, тільки по цей бік вулиці — три. І на базарі, на місці якого передше — Григір дав би руку на відтин, що не вигадує, — був сквер, будка попри будку, топчучи одне одного, спиналося взуття, припадаючи до вікон-вітрин, мовби у сподіванні на покупця, за якого і його, Григора, легковажно сприйняло. Досхочу — жіночого і чоловічого, відкритого і закритого, класичного і наймоднішого, на широку ступню і видовженого, навдивовиж елегантного, розмаїтих фасонів, крою, відтінків. Привезеного звідусіль — можливо, й не такого дешевого, одначе доступнішого, ніж його міг дозволити собі шити Григір. Бо хай скільки би Григір опускав ціну, за менше, ніж обходилася сировина, не віддав би, навіть якби понад те не зажадав ні копійки — за свою працю! А як воно було зроблене, поставлене, освітлене — що й він, Григір, підпав під гріховні чари.

Взуття везли і везли, щоб, мов землю снігом, засипати ним, якого одвічно бракувало. Відчув Григір, що тоне, задихається під нестримною навалою. Бодай би день і ніч шив, не розгинаючись, не позмагатися йому, хоч який до праці вдатний і витривалий, з тими, що мовби змовилися проти нього. Перед ними його майстерня — карлик. Пом’янув лукаву ідилію фабрики, на якій гарував, і нетривалий затишок своєї приватної робітні, що урвався, мов пісня — одна з тих, яких багацько складено про нього, Григора, дарма що не всі вони відповідають його образові — шевця, який ні роботи не цурався, ні порваних чоботів не носив, ні сам, ні його, поки були, клієнти.

Як удруге до Григора по бомажку прийшли, була його майстерня замкнена, а на стук ніхто не озивався. Потупцювали під порогом, трохи під одним, трохи під другим, всередині і знадвору — марно. Пішли, як прийшли, резолюцію ж, так і не вручену, в двері встромили, звідки та хутко випала і, підхоплена вітровієм, полетіла виглядати-шукати Григора.

Пустка вгніздилася; впавши в зажуру, скрушно погойдувала вітами бузина, мовби кликала: «Григоре!» Але ні двері не зрипували, ні світло в шибці, хоч стемніло вже, не спалахувало. Де ти, Григоре? Вернися, не покидай рідної вулиці, яка без тебе сумна та порожня! Пригадуєш, як було? І так, як оце, не вічно триватиме.

Не вертався Григір — далеко опинився, щоб почути, та й гамірно довкола нього. Настав травень, в який усе, що доти несміливо спиналося, годі було б уже стримати; оживання природи, велике відродження хотіло бути відсвяткованим, викупаним у купелі радощів, розсурмленим благою вістю на всіх покуттях.

Григір пристав до процесії, що задерикувато, заражена безтурботними веселощами, наче самим життям, яке прокидалось, просувалася до головного майдану, несучи туди, де все застигло в очікуванні, радісну новину. Трепетне місто, народжене о чудесній порі! Пестун, що побачив світ під щасливою зіркою... Воно, яке ще недавно, занурене в невідання і туман, відзначало свої уродини на задвірках літа, мовби для нього не спомоглося світлішого рішенця, раптом знайшло себе. Так сироті вписують який-небудь день, щоб, як і решта, мало втіху.

З’їздилися о цій весняній порі звідусіль — такої забави, як у їхньому місті, немає в цілій країні і, мабуть, ніде на світі: міські урядники тямили, як тримати у шорах чернь, відвертаючи від крамольних ідей, від думок поготів. Хліба й видовищ! — і було того і того. Лише Григір сунув сірий, наче земля. Відблиски смолоскипів креслили на його обличчі подобу усміху. Якби хто придивився, злякався б. Та й сам Григір злякався б, якби побачив. Скільки за ці хвилини перемислив, скільки всього промайнуло перед очима. На головному майдані процесія подалася назад і розступилася, утворивши широке півколо.

Димові завіси навіювали атмосферу таємничості, затуманюючи причепурені фасади занепалих, що ось-ось розсипляться, історичних будівель. Жива музика супроводжувала вихиляси акробатів, акторів місцевих театрів і цирку, трюки яких були, як завше, неперевершеними. Найбільше враження справляли номери з відкритим вогнем — жонґлювання палаючими колами і дихання полум’ям; вогняні струмені стрілами протинали нічне, освітлене прожекторами повітря, рисували загадкові фігури та знаки. Ось з одного рота вихопилося вогняне «мене», з другого — текел, з третього — фарес. Й коли на збитому з дошок підвищенні спалахнув чоловік-смолоскип, дійство якраз досягло апогею. Батьки міста й запрошені гості, столичні чиновники, причетні до розпилювання бюджету, почесні та іноземні консули, поміж них колишній посол дружньої країни, щедро зааплодували, а разом з ними вибухнула диким ревом тріумфу знесамовитіла від екстазу юрба.

— Людина горить!

Зненацька все стихло, мов урвалася струна, тільки гуготіло, не знаючи стриму, полумʼя.

Хтось кинувся рятувати, розштовхуючи роззяв і здираючи на ходу свою по-пізньовесняному легку, не здатну зарадити одіж. Сторож приміщення, на балконі якого розташувалося добірне товариство, освітлюване вогнем, мов спалахами фотоапаратів, біг із цебром, з якого розхлюпувалася вода, наче їй передалося його, про якого подейкували, буцім він чи то вуй, чи стрий достойника із достойників, хвилювання.

Заки його покинула свідомість, Григір виразно почув оте «Татусечку!», від якого тануло серце, і побачив Павлуся, який линув йому назустріч, розпростерши рученята, — ласкавий, усміхнений, яким Григір завжди пам’ятав його. Линув крізь натовп, що знічено, якось притуплено, наче з похмілля, й присоромлено подавався вбоки, звільняючи шлях. Тепер їх уже ніщо не розлучить.

Було світло навколо — ясніше, ніж за дня.