Гарні дівчата

Він не грав у футбол

— Хочете, я скажу, про що ви балакали?

— З ким?

— А з тим он.

Я знизав плечима.

— Про футбол. Я вгадала?

Я кивнув.

Невелика таємниця, до того ж жінка могла чути нашу розмову — радше за все, так воно й було.

Вона сиділа на лаві в плетеній рожевій шапочці, вицвіло-рожевуватій куртці й дещо зашироких темних штанах із секондгенду, схожих на шаровари. Крізь гілля дерев сонце світило на її лице, майже вільне від зморшок, з підмальованими очима і губами. Жінка здавалася молодшою, ніж була.

Такі, як ця, жінки ходять парком, тримаючи перед собою тоненькі книжечки, і придивляються до перехожих у намаганні як не з одним, то з другим завʼязати розмову. Втомившись, вмощуються на лаві з високою закрученою спинкою, розкладаючи посередині брошурки з кольоровими обкладинками, під якими написано про вічне, а вічне — воно не старіє.

— Скільки вам років?

Я сказав.

— Я так і подумала, — жінка кивнула.

У виразі, з яким вона промовила це, я прочитав задоволення: так насолоджуються власною проникливістю, а ще дужче її стороннім підтвердженням.

Проте це була лише увертюра.

— А знаєте, скільки йому?

Я запитально звів брови, даючи взнаки, що мені це не відомо.

— Скільки б ви дали?

Я мимоволі озирнувся. Чоловік, з яким ми оце розмовляли, повільно віддалявся однією з тих доріжок, що відгалужуються від центральної алеї щодалі в глиб парку, де раптом мовби розчиняються. Навіть зараз, коли ще не вкрилися листям, дерева й кущі ховали прохід, яким користуються переважно мешканці будинків, що підступають впритул до парку.

Перспектива робила чоловіка нижчим і крихкішим у нікчемному намаганні звести нанівець упертість, що жила в ньому і була сумішшю життєствердності й потамованого відчаю. Стояло одне з тих ранньовесняних пообідь, коли осяяна сонцем природа недовірливо нишкне: сьогодні тепло, а завтра — мороз і сніг.

Чоловік ступав здоровою ногою, коли ж належало робити крок правою, переносив вагу тіла на ціпок. При цьому він на якусь мить зупинявся, ніби змагаючись із зустрічним вітром, якого, однак, не було.

Того чоловіка я взагалі вперше побачив, спонтанно завернувши сюди, на острівець природи, що прокидалася з зимового сну. Зазвичай я користуюся тротуаром уздовж автомобільної траси й на зебрі переходжу на протилежний бік, залишаючи парк праворуч.

— Ви дали б йому більше, ніж мені, еге ж?

Я дав би йому не менше, це вже напевне.

— А мені, якщо хочете знати, сімдесят, — жінка струснула головою в плетеній шапочці. То було плетиво ручної роботи — либонь, її власної.

Вона, безумовно, заслуговувала на комплімент, але я вирішив промовчати.

— Йому сорок пʼять.

Жінка витримала паузу, спостерігаючи, яке враження справлять на мене її слова.

— Йому сорок пʼять, — повторила вона.

— Ви помилилися, — мʼяко і дещо розгублено заперечив я.

За спілкуванням я мав змогу роздивитися чоловіка — достатньо, щоб скласти уявлення про вік. Я міг схибити на рік-два, однак не на три десятиліття. Ми наче вели мову про двох різних людей.

— Він розповідав вам, що був футболістом, а травма ноги примусила його покинути футбол, еге ж?

Якраз цим почалася наша розмова. З розщіпненої синтепонової куртки, засмальцьованої від тривалого носіння, а на рукавах зшураної до дірок, випинався легкий джемпер у кольорах місцевого спортивного клубу, нагадуючи про часи, як чоловік грав у футбол. Темно-сині спортивні штани з колись білими лампасами і новісінькі, скроєні під відомих виробників кросівки довершували вбрання.

Його підсікли за якийсь десяток метрів від воріт суперника, змарнувавши тим його шанс. Чи знаю я це відчуття, коли забиваєш гол, запитав він мене, стривожено шукаючи в моїх очах розуміння. Вболівальники на трибунах шаленіють, а товариші по команді, щасливі і мокрі від поту, стискають тебе в обіймах?

Таке неважко уявити. Подібними картинками заповнений медійний простір — від національних новин до щедро ілюстрованих спортивних часописів. Здавалося б, усі на один копил, такі миті завше випромінюють щось особливе, неповторне, піднесене і беззахисно зворушливе.

— Він щодня приходить сюди і не йде, поки комусь не розповість, а сам ледве ноги переставляє. Краще подбав би про своє здоровʼя, хоча яке там воно в нього, — жінка на мить замовкла, а тоді продовжила: — На сьогодні він свою програму виконав. Завтра знову прийде, от побачите.

Авжеж, нелегко змиритися, коли ти чомусь віддав усього себе, найкращі роки життя. І хоча спогади — все, що залишилося, вони тримають надійніше за ціпок.

З того, як пристрасно чоловік розповідав, я не мав сумніву, що футбол був його стихією. Його тіло почало тремтіти, він якось увесь подався вперед, наче лаштувався повести невидимий мʼяч, а очі від хвилювання заблищали. На долю секунди ми наче опинилися у вирі футбольної гри.

Його нога до ладу так і не зрослася. Не знаю, як повівся би я, якби через травму чи з якихось інших не залежних від мене причин мені зненацька довелося розпрощатися з тим, що становило сенс мого існування. Годі уявити що-небудь дошкульніше.

— Він бреше.

Безапеляційність співрозмовниці різонула мене.

— Такого не може бути! — я не стримав обурення.

Хто так довіряється, не може брехати. Я ще раз згадав блиск в очах і те, як тремтіло, коли він говорив, його по-старечому дряхле тіло. І хоч я вигукнув у спонтанному пориві, та ладний був, якщо треба, заперечити вдруге і втретє.

Чоловік знав про футбол буквально все, біографії визначних гравців — зірок, про яких навіть ті, хто ніколи не цікавилися футболом, чули бодай краєм вуха; від самого лише називання їхніх імен перехоплює подих. Він перелічував їхні ігри та голи, а обставини, за яких їх було забито, змальовував із достеменністю безпосереднього учасника. Він мав світлу, виразну, промовисту памʼять. Володіючи подробицями гри, переваги і промахи аналізував зі знанням, підвладним лише відданому своєму ремеслу профі. Вже на другому реченні я опинився в полоні оживленого ним фантастичного світу, який колись був трохи й моїм. Чимало всього можна навчитися, одначе таке, я переконаний, — вроджене. Воно мусить міститися в людині, бути закладене в ній і звідти, зсередини, з невідомих нам глибин рухати її, виповнюючи помисли і вчинки.

«Пригадуєте, — сказав він, — як Пеле забив свій тисячний гол?» Коли Пеле перебував у зеніті слави, я пересувався пішки під столом і поготів мало що з того часу збереглось у моїй памʼяті: невиразні, туманні, розмиті, як від поганого зору, епізоди, що якимось чином стосувалися мене і найближчого довкілля; невідомо, скільки в них вигаданого, а скільки дійсного — вони подібні до сильно затертих сновидінь. Безумовно, Пеле — найкращий футболіст двадцятого сторіччя, в яке цей спорт сягнув неймовірного розквіту. Дещицю, хай геть обмаль, я також знав.

«Це було девʼятнадцятого листопада в Ріо-де-Жанейро, коли періщив отой неймовірний дощ. Суддя призначив пенальті». Я завагався: скидалося, наче чоловік, який так яскраво й безпосередньо змальовував, був там власною особою, і це тоді, коли мало кому щастило вирватися за кордон, а про відвідини футбольного матчу в далекій країні годі й казати.

Я спробував уявити той удар — красивий, без перепон. Переді мною зринуло усміхнене обличчя славетного футболіста, розтиражоване у футбольних довідниках і не лише в них. Колись такий ненайкращої якості альбом ми гортали з благоговінням, звісивши ноги з даху будівельного контейнера, де тепер, на місці нічийного саду, спинається в небо дванадцятиповерхівка — тиньк, яким її вкрито, давно потемнів, а там, де з кепсько припасованих, а почасти зіржавілих ринв протікає вода, відлущився.

«За свою карʼєру Пеле забив тисячу двісті вісімдесят голів, із них сімдесят сім як бомбардир бразильської збірної!» Для мене це прозвучало надзвичайно багато — тисячу двісті вісімдесят, неймовірна цифра. Якщо розбити на двадцять років, виходило шістдесят чотири на рік. Як довго протривала футбольна карʼєра Пеле, я не мав поняття.

«З них пʼятдесят вісім він забив пʼятдесят восьмого — ви тільки уявіть собі цей збіг! А вже наступного — сто двадцять шість. Це в офіційних і товариських матчах разом. Але хіба все одно не потрясно?» Можливо, Пеле грав менше, ніж два десятиріччя.

Я спробував прикинути, скільки міг забити свого часу я. Моя футбольна «карʼєра» протривала зовсім недовго. Кілька соковитих влучань закарбувалися назавжди, я довго пишався ними. Позаяк кожний прагнув випробувати себе бомбардиром, далеко не щоразу я грав у нападі, доводилося стояти на воротах, тож я не лише забивав, а й пропускав. Проте найчастіше я був півзахисником. Ми мали улюблені фінти, вправляючись, хто кого перевершить. Я впевнений, якби зараз оце футбольний мʼяч, я їх завиграшки відтворив би.

«А знаєте, коли він забив свій перший гол? Нізащо не вгадаєте — сьомого вересня тисяча девʼятсот пʼятдесят шостого. Йому ще не виповнилося шістнадцяти!» — слова не слухалися його, моєму співрозмовникові коштувало чималих зусиль формувати їх у речення, буцім вони неподатливий метал, а не повітря.

Я сприйняв це за наслідок надмірного збудження, характерного для людини, коли вона прагне поділитися чимось надзвичайно для неї важливим. «А в сімнадцять він уклав професійний контракт із “Сантосом”». Зажура тінню лягла на його лице, якийсь час він мовчав.

«А він зовсім не Пеле». — «Як то?» — здивувався я. Чоловік назвав справжнє імʼя, яке я відразу забув; моя памʼять не забажала вкарбувати його інакше, ніж усі ті роки. «Я знав його як Пеле», — сказав я. «Його всі так знали».

«Його батько також був футболістом», — його голос зазвучав раптом по-іншому; як саме, я не міг зорієнтуватися. Щось надламане зʼявилося в ньому. Захват, в якому він перебував, раптом згас. «В його батька з футболом не склалося. Через травму ноги, — він торкнувся ціпком до кросівка. — Старі довго не пускали Пеле у великий футбол». Чоловік зробив перерву, а потім додав з якоюсь дивовижною настирливістю: «Але потім таки дозволили».

«Батьки дозволили йому», — він проказав це вдруге, як деколи повторюють уже сказане, цього разу тихіше й задумливіше. Його губи затремтіли, а щокою покотилася сльоза. Я відвернувся, щоб не бачити, як він витиратиме її. Щось і в мені збурилося, якась бентега.

Мій співрозмовник дивився кудись у далечину, крізь дерева, крізь їхні стовбурі, від яких відгалужувалися гілки, а від тих — менші і менші, вкриті набубнявілими бруньками, ладними будь-якої миті розпуститися.

«Пеле, Зіту, Пепе... Тисячі вболівальників, які шаленіли від їхньої наступальної гри. Це було невимовно», — він поринув у мрії. В його погляді знову спалахнув вогник, викликаючи симпатію і довіру. Я теж пригадав ті кілька відвідин стадіону, коли наша місцева команда змагалася за шанс пройти у вищу лігу.

Зненацька чоловік заговорив про «Динамо», про Лобановського, Блохіна, Буряка, Бєланова, моїх кумирів, сухі перемоги над «Баварією» і Кубок кубків, ще кілька менш відомих прізвищ — принаймні, я не пригадував їх, урешті — коментатора Щербачова. Останній донедавна вів спортивні новини, кілька років тому спускався на парашуті, здається, над Північним полюсом, а оце йому виповнилося сімдесят. Раптом мене прошило, що Пеле живий і навіть молодший від мого батька, хоча відтоді, як він грав і тільки про нього й було мови, спливла вічність.

Я міг лише пожалкувати, що не опанував історію футболу так, як мій співрозмовник. Не існує жодного спорту, що мав би такий розголос. Футбол — найдемократичніша спортивна розвага, гра мільйонів.

Ми намагалися першими окупувати єдиний у нашому районі спортивний майданчик; він був не ідеальний — на чверть справжнього футбольного поля, вкритий асфальтом, де-не-де вищербленим, обнесений металевою сіткою в дірах; він був для нас раєм. Пригадую, як неохоче ми розходилися по домівках.

Ще й тепер, коли мені попадається на очі спортивна сторінка, я шукаю таблицю з результатами матчів, а коли радіо транслює спортивні новини, підкручую звук. Прийшов час, і наша команда розпалася — хто подався на навчання, багатьох відразу прикликали до війська, а дехто встиг одружитися. Футболістом ніхто з нас не став. На території спортивного майданчика, де ми влаштовували чемпіонати, вистрелила в небо багатоповерхівка.

— У сорок один його розбив інсульт. Оце відтоді він так страшно подався, за якихось чотири роки. Якби хто не знав, не впізнав би його.

Інсульт — жахлива недуга, що вихоплює з активного життя в дедалі молодший вік. Про це чимало говорять. Проте передачі, якими переповнено ефір, зводяться до одного — реклами ліків.

— А футбол?

— Забудьте, — жінка зневажливо скривилася. — Я ж сказала вам: він ніколи не грав у футбол.

Я все ще відмовлявся вірити.

— Повірте мені, я знаю його від отакого, — жінка показала рукою. — Він такий футболіст, як я балерина.

Трохи перегодом жінка продовжила:

— Не хотів учитися, тільки й торочив про футбол. Забрав собі в голову, що стане великим світилом. Дійшло до того, що батько змушений був тримати його під замком. І правильно робив. Людина має мати порядне заняття. Вони добряче наморочилися з ним.

Коли наприкінці шкільних років я обережно завів мову про мої наміри, батько, вислухавши мене, сказав: «Ставай, ким бажаєш. Головне — щоб тобі було добре. Що в наших силах, ми підтримаємо тебе». Я не раз згадував ті слова. Вони неабияк допомагали мені — і в сприятливу, і в скрутну годину.

Жінка похитала головою.

— Він нічим путнім не займався — ні дитиною, ні дорослим. Ото носився з мʼячем, як дурень зі ступою. Вони насилу запхали його в інститут, а потім сяк-так прилаштували. Без хабара точно не обійшлося — котрі батьки зичать лиха своїм дітям? Вони ще сподівалися, що все налагодиться, — знаєте, як то є. А йому й тепер до лампочки. Такого, як він, не виправиш. А міг завести сімʼю і жити, як люди. Хто відмовляється сам собі допомогти, тому ніхто не зарадить. Ви ж бачили, який у нього вигляд? Такого я й ворогові не побажала б, — у її тоні промайнула тінь співчуття. — Але сам винен.

Жінка поправила плетену шапочку.

— Він не міг ходити, сидів в інвалідному візку. Дивом трохи оклигав. Молодий іще, а щоб отак жахливо занапастити себе! — вона похитала головою. — Футбол його і в могилу зведе.

Я покинув парк. Шурхотіли нескінченною вервицею автомобілі. Рекламний щит над дорогою нагадував про найближчі матчі. Післязавтра «Карпати» зійдуться з «Дніпром», через вівторок прийматимуть донецький «Шахтар».

Зовсім скоро дерева вкриються густою зеленню.

Ще два-три тижні.

Або й швидше.