Гарун і море оповідок

Розділ X Гарунове бажання

Гарун з Якщобом стояли на горішній сходовій клітці, аж раптом цілковита темрява від тисяч «пітьмильників» пропала, а натомість запанувала напівтемрява. Хаттам-Шуд наказав вимкнути пітьму, щоб мати змогу вдосталь познущатися з бранців, показуючи їм необмеженість своїх можливостей. Гарун з Якщобом тепер могли бачити, куди ступають, коли їх вели вниз у черево велетенського корабля. Чупвали навколо них одягли направду досить модні темні окуляри, щоб краще бачити в півтемряві. «Тепер вони скидаються на офісних клерків, що вдають із себе рок-зірок», — подумав Гарун.

Під палубою Корабля Пітьми був один величезний трюм, а довкруж на семи рівнях — переходи, з’єднані сходами й драбинами; до того ж там було безліч усілякої машинерії. І що ж то були за машини!

— Надто Складно для Опису, — пробурмотів Якщоб.

Шуміли шестерні, вищали коліщата, стугоніли підйомники, шипіли фільтри, скреготіли преси, гуділи холодильні установки! А Хаттам-Шут тим часом стояв собі на високому містку, недбало перекидаючи з руки в руку мозок Алежа-Одуда. Як тільки Гарун з Якщобом (і, зрозуміло, їхні вартові) підійшли до нього, він сухо почав пояснювати.

Гарун змушував себе слухати, хоч Культмайстер мав настільки занудливий голос, що вже за десять секунд можна було заснути.

— Ось змішувач отрути, — казав Хаттам-Шуд. — Нам потрібно дуже багато різної отрути, тому що кожна оповідка в Океані знищується по-своєму. Для знищення веселої оповідки треба перетворити її в сумну. Для знищення пригодницької треба зробити її надто повільною. Для знищення детективної потрібно зробити так, аби злочинця вгадали всі одразу. Для знищення любовної необхідно перетворити її в оповідку про ненависть. Для знищення трагічної оповідки треба зробити так, аби вона викликала нестримний сміх.

— Для знищення Океану Оповідок, — прошепотів

Якщоб-Джин Води, — без Хаттам-Шуда не обійтися.

— Кажи що хочеш, — відреагував Культмайстер.

— Говори, поки говориться.

І продовжував свої страхітливі пояснення.

— Я встановив, і це — доконаний факт, що кожна оповідка має свою антиоповідку. Маю на увазі, що кожна оповідка, а отже, кожен Оповідний Потік має свою власну тінь, якщо додати антиоповідку до оповідки, то вони знищують одна одну, от і все — бінґо. Тепер ще таке: ми маємо нагоду побачити синтез цих антиоповідок, цих тіньових оповідок. Так! Я можу змішувати їх ось тут, у лабораторних умовах, і виробляти найбільш концентровану отруту, від якої не виживе жодна оповідка у вашому безцінному Океані. В Океан ми випускаємо лишень концентровану отруту. Ви вже мали можливість побачити, наскільки густа ця отрута, густа як патока. Тому що всі оповідки-тіні збиваються докупи. Поступово вони розчиняються в усьому Океані, й кожна атниоповідка шукає свою жертву. Щоденно ми синтезуємо й виливаємо в океан свіжі порції отрути! Щодня ми знищуємо нові казочки! Вже недовго лишилося чекати, коли Океан буде мертвим, холодним і мертвим. Коли ж його поверхню таки скує чорна крига, це означатиме, що моя перемога остаточна й безповоротна.

— Чому ви так ненавидите оповідки? – випалив Гарун ошелешено. — Оповідки дарують радість…

— Світ — не для радости, — відповів Хаттам-Шуд.

— Світ — для Влади над ним.

— Який світ? — витиснув із себе Гарун.

— Твоїм світом, моїм світом, всіма світами, — почулося у відповідь, — хтось Править. А в кожній оповідці, в кожному Оповідному Потокові живе світ, оповідний світ, яким я не можу Правити. Ось тобі й причина.

Тепер Культмайстер показав на охолоджувальні машини, в яких зберігали отруту, себто антиоповідки, за низьких температур. А тоді показав величезні фільтраційні установки, які виловлювали домішки з отрути, після чого вона ставала стовідсотково чистою, стовідсотково вбивчою. Відтак пояснив, чому отруті в процесі виробництва необхідно якийсь час відстоятися у казанах на палубі: «Якість антиоповідок, так само як і якість хорошого вина, поліпшується, якщо перед розливанням вони трохи «подихають» свіжим повітрям». Після одинадцяти хвилин Гарун перестав дослухатися. Він ішов за Хаттам-Шудом і Якщобом уздовж високого вузького помосту, аж поки вони дісталися іншої частини корабля, де чупвали складали величезні й загадкові шматки чогось схожого на тверду чорну ґуму.

— А тут, — почав Культмайстер (і щось у його голосі привернуло увагу Гаруна), — ми монтуємо Затичку.

— Яку Затичку? — вигукнув Якщоб. До нього прийшов страшний здогад. — Але це не…

— Ви не могли не помітити величезного крана на палубі, — промовив своїм монотонним голосом Хаттам-Шуд. — Ви не могли не помітити ланцюгів, що спускаються у воду. На другому кінці кожного ланцюга наші водолази швидкими темпами монтують найбільшу і найпотужнішу Затичку, яка коли-небудь існувала. Доводжу до вашого відома, мої шпигуни, що вона вже майже готова. За кілька днів ми її використаємо за призначенням. Ми закоркуємо Затичкою — так, так! — Джерело, себто Джерело Джерел, яке розташоване саме під кораблем на дні океану. Допоки Джерело б’є, чисті, неотруєні, оновлені Оповідні Води підніматимуться вгору в Океан, тому ми можемо виконувати нашу роботу лишень наполовину! А з нашою Затичкою Океан утратить усю свою силу й не зможе протистояти моїм антиоповідкам, тому все закінчиться вже дуже-дуже скоро. Тоді, Джине Води, твоїм ґупізирянам нічого іншого не залишиться, як змиритися з перемогою Безабана.

— І не подумаємо, — відповів Якщоб, але його слова прозвучали непереконливо.

— А як водолазам удається перебувати в отруйній воді й лишатися неушкодженими? — запитав Гарун.

Хаттам-Шуд усміхнувся сухою посмішкою.

— Бачу, ти знову слухаєш, — сказав він. — Вони одягнені у захисний одяг. Ось у цій шафі я тримаю безліч таких костюмів.

Він повів їх далі попри зону монтажу Затички до майданчика, на якому стояла найбільша на всьому кораблі машина.

— А це, — промовив Хаттам-Шуд своїм гундосим монотонним голосом, але з якоюсь ноткою гордости, — наш Генератор.

— І що він робить? — поцікавився Гарун, який не відзначався технічним складом розуму.

— Перетворює механічну енергію в електричну за допомогою електромагнітної індукції, — відповів Хаттам-Шуд. — А хіба ти не знаєш такого?

Однак Гарун не втратив самовладання:

— Себто він живить енергією все ваше виробництво?

— Саме так, — відповів Культмайстер. — Бачу, освіта не пасе задніх на Землі.

У цю мить сталося щось цілком несподіване.

Крізь відчинений ілюмінатор за кілька кроків від Культмайстра в Корабель Пітьми почали заповзати якісь химерні вусики. Величезна безформна маса рослинности, серед якої була єдина квітка бузкового кольору, рухалась напрочуд швидко. Гарунове серце від радости мало не вистрибнуло з грудей.

— М… — почав було він, але потім припнув язика. Так, Малі вдалося уникнути полону (як потім довідався Гарун) тільки тому, що він прикинувся мертвим корінням. Він обережно підплив до Корабля Пітьми, а тоді за допомогою присосків на кількох вусиках піднявся на корабель, як повзуча рослина. Коли ж йому вдалося залізти всередину й набрати Малі-подібної форми, на судні завила сирена тривоги:

— Тривога! На борту сторонній!

— Увімкнути пітьму! — заверещав Хаттам-Шуд, а награна млявість спала, як маска. Малі на великій швидкості рухався в напрямку Генератора. Дістався він гігантської машини ще до того, як були ввімкнені пітьмильники, при цьому уникнувши рук багатьох чупвальських вартових, зір яких не дозволяв як слід бачити у напівтемряві (незважаючи на їхні досить модні темні окуляри). Не гаючи часу, Плавучий Городник підстрибнув у повітря, розчепірився в усі боки й упав корінням і щупальцями на Генератор, залазячи ними в усі його куточки й щілини.

Одразу почулися якісь грюки і стуки, порвалися ланцюги, забуксували шестерні — і потужний Генератор, гучно вібруючи, затих. Припинилося постачання енергії по всьому Кораблі: не шуміли шестерні, не вищали коліщата, не стугоніли підйомники, не шипіли фільтри, не скреготіли преси, не гуділи холодильні установки, не накопичували отруту отрутонакопичувачі, не впорскували трутизну в океан отрутовпорскувачі. Геть усе виробництво зупинилося!

— Слава Малі! — підбадьорював його Гарун. — Ну ти й даєш, пане, просто чудово!

На Малі великими силами накинулася чупвальська варта, намагаючись голіруч відтягти його від Генератора, б’ючи його сокирами й мечами, проте істоті, що зуміла протистояти концентрованій отруті, яку Хаттам-Шуд скидав в Океан Оповідок, усе це було завиграшки, як укуси бліх. Він висів на Генераторі, аж поки не переконався, що за короткий час його не відновити. Прикипівши до машини, він заходився по-городницькому бадьоро співати бузковою квіткою, що слугувала йому ротом:

«Гаразд, — сказав собі Гарун, помітивши, що Хаттам-Шуд дивиться тільки на Плавучого Городника. — Вперед, Гаруне. Тепер твоя черга. Зараз або ніколи».

Капсулу Світла, «для екстреного випадку», він усе ще тримав під язиком. Швиденько взяв її зубами й розкусив.

Світло, що вдарило з його рота, було яскраве, як сонце! Чупвали навколо нього, геть чисто засліплені, забувши про обітницю мовчання, верещали й проклинали все на світі, схопившись за очі. Навіть Хаттам-Шуд похитнувся від такого сяйва.

Гарун був швидкий, як ніколи у своєму житті. Він вийняв Капсулу Світла з рота й тримав її над головою, освітлюючи нутрощі всього корабля. «Яйцеголові з Будинку ПНСП таки щось тямлять», — подумав з подивом Гарун. Тепер він біг щодуху, адже секунди спливали. Минаючи Хаттам-Шуда, він вихопив з його руки мозок Алежа-Одуда. Добіг до шафи із захисним одягом для водолазів. Хвилина минула.

Поклавши мозок Алежа-Одуда в кишеню нічної сорочки, Гарун намагався одягти водолазний костюм. Капсулу ж Світла поклав на перила, щоб мати вільні обидві руки.

— Як же він одягається? — простогнав Гарун у відчаї, а водолазний костюм ніяк не хотів налазити. (Авжеж, одягти його поверх червоної нічної сорочки з пурпуровими латками нелегко.) А секунди спливали.

Хоча Гарун був зосереджений на вдяганні водолазного костюма, проте помітив кілька важливих речей: наприклад, що Хаттам-Шуд ухопив Якщоба-Джина Води за голубі бакенбарди. Він також помітив, що ніхто з чупвалів не мав тіней! А це могло означати тільки одне: Хаттам-Шуд показав своїм найвідданішим прибічникам із Союзу Застібнутих на Блискавку Губ, як відокремлюватися від тіней. «Отже, всі вони — тіні, — збагнув він. — Судно, вся банда Союзу Застібнути на Блискавку Губ, сам Хаттам-Шуд. Усе тут — Тіні у Плоті, за винятком Якщоба, Малі, Алежа-Одуда та, власне, його самого».

Він помітив ще таке: коли яскраве світло з Капсули заповнило нутрощі Корабля Пітьми, то все судно аж здригнулося, ніби стало менш твердим, більш схожим на тінь, і чупвали затремтіли, а їхні обриси розпливлися, почали втрачати тривимірність… «Якби засвітило сонце, — подумав Гарун, — вони б усі розтанули, стали б пласкими й безформними, як тіні!»

Проте сонця ніде було шукати в тій похмурій напівтемряві, а секунди спливали. Вже добігали кінця дві хвилини світла, коли Гарунові вдалося застібнути водолазний костюм, одягнути водолазну маску й вистрибнути через ілюмінатор в отруєний Океан.

Коли він опинився у воді, його охопило почуття безнадії. «Що ти, Гаруне, збираєшся робити? — питав він самого себе. — Пливти назад до Ґуп-Сіті?»

Він дуже довго падав крізь товщу води Океану, і що глибше він опускався, то менш забрудненими були Оповідні Потоки й то легше було щось розгледіти.

Він побачив Затичку. Цілі бригади чупвалів у водолазних костюмах приєднували до Затички нові шматки. На щастя, вони були настільки зайняті роботою, що й не помітили Гаруна… А Затичка була величезною, немов футбольне поле, і мала дещо овальну форму. Обвід був нерівний, оскільки Затичка своїми краями повинна була ідеально підійти до отвору Джерела Джерел, тож обвід Затички й краї Джерела мусили збігтися.

Гарун продовжував падати… й тоді — о, диво з див! — він побачив саме Джерело.

Джерело Джерел було таким собі отвором чи, радше, проваллям або ж кратером, і з цього отвору, як побачив Гарун, із самого серця Кагані вивергався яскравий потік чистих, незабруднених оповідок. Там було стільки Оповідних Потоків, настільки різнобарвних, що всі вони, б’ючи одночасно з Джерела, нагадували велетенський підводний водограй пінистого білого світла. В цю мить Гарун збагнув: якщо він не дасть закрити Джерело Затичкою, то все знову стане на свої місця. Відновлені Оповідні Потоки очистять забруднену воду, а Хаттам-Шудів план зазнає краху.

Тепер він перебував на найнижчій точці занурення, тож, піднімаючись угору до поверхні води, Гарун усім своїм серцем бажав допомогти: «Як же мені хочеться, як же мені хочеться бодай щось удіяти».

І в цю мить він випадково торкнувся місця, де під водолазним костюмом у кишені нічної сорочки було щось випукле. «Дивно, — подумав він, — я був упевнений, що поклав скриньку з мозком Алежа-Одуда в іншу кишеню». Лишень тоді він пригадав, що було там, геть чисто забуте з часу, відколи він прибув до Кагані. За мить він уже знав, що таки щось удіє.

Виринувши на поверхню, він підняв маску й вдихнув кілька ковтків повітря (остерігаючись, аби отруйна вода з Океану не хлюпнула йому в обличчя). На щастя («А мені вже давно мало би пощастити», — подумав Гарун), він виринув неподалік від трапу, до якого був прив’язаний недієздатний Алеж-Одуд. Погоня ж, яку відрядив Хаттам-Шуд, аби знову схопити Гаруна, рухалася джунглями водоростей, притемнюючи собі «темнариками». Довгі промені непроглядної пітьми шматували джунглі водоростей. «Чудово, — подумав Гарун. — Сподіваюся, вони ще довго там мене шукатимуть». Він піднявся на східці трапу, розстібнув блискавку водолазного костюма й дістав скриньку-мозок Алежа-Одуда.

— Я не інженер, Одуде, — пробурмотів Гарун, — але спробую вставити цю штуку в потрібну розетку.

На щастя, чупвали забули прикрутити кришку до голови Одуда. Тож Гарун якомога обережніше виліз на Алежа, підняв кришку й заглянув усередину.

У черепній коробці стирчало три дроти. Гарун швидко знайшов три отвори в скриньці-мозку, до яких треба було їх приєднати. Але який і куди приєднувати? «Ну що ж, — сказав він про себе, — нема що довго думати». І приєднав дроти навмання.

Тут Алеж-Одуд видав кілька безглуздих хіхікань, квакань та інших звуків. І завів дивну пісеньку:

«Неправильно приєднав, зробив його божевільним», — запанікував Гарун. А вголос сказав:

— Одуде, тихенько. Дуже прошу.

— Дивись! Дивись! Мишка. Тихо, тихо! Шматочок сиру хочеш ти, — голосно співав Одуд якусь нісенітницю. — Жодних проблем.

Гарун швиденько від’єднав три дроти й приєднав їх уже по-іншому. Цього разу Алеж-Одуд гарцював і ставав на диби, як дикий кінь, тож Гарун одразу висмикнув дроти, щоб не впасти в океан. «Третій раз — щасливий, сподіваюся», — подумав він і, глибоко вдихнувши, знову приєднав дроти.

— Чому так довго? — промовив Алеж своїм звичним голосом. — Зараз усе залагодимо. Поїхали. Ва-а-рум!

— Притримай коней, Одуде! — прошепотів Гарун.

— Сиди тут тихо й удавай із себе безмозкого. Мені треба дещо зробити.

Аж тепер він намацав у кишені нічної сорочки й вийняв із неї маленьку гранчасту кришталеву пляшечку з маленькою золотою кришечкою. Пляшечка наполовину була заповнена чарівною золотою рідиною, якою пригощав його Джин Води (здавалося, відтоді минули роки), себто Водою Бажань.

— Що сильніше бажаєш, то краще вона діє, — сказав йому тоді Якщоб. — Постався до неї серйозно, й Вода Бажань віддячить тобі серйозністю.

— Це може зайняти більше, ніж одинадцять хвилин, — прошепотів Гарун Алежу-Одуду на вухо. — Але я все одно це зроблю. Одуде, ось дивись. — Сказавши ці слова, він відкрутив золоту кришечку й випив Воду Бажань геть до останньої краплі.

Навколо себе він бачив золоте світло, що окутувало його золотою шаллю… «Я бажаю, — думав Гарун Халіфа, міцно заплющивши очі й прагнучи цього всіма фібрами свого єства, — я бажаю, щоб Місяць Кагані повернувся і більше не був наполовину в темряві, а наполовину освічений сонцем… Я бажаю, аби він повернувся у цю ж мить і сонце освітило Корабель Пітьми — гаряче, полуденне сонце».

— Ну й бажання, — захоплено вигукнув Алеж-Одуд.

— Дуже цікаво подивитися, хто переможе. Сила волі проти Процесів, Надто Складних для Пояснення.

Минали хвилини: одна, дві, три, чотири, п’ять. Гарун лежав горілиць на спині Алежа-Одуда, забувши про час, забувши про все, окрім свого бажання. Чупвали, що нишпорили в джунглях водоростей, здогадалися, що шукають не в тому місці, й верталися до Корабля Пітьми. Їхні «темнарики» краяли сутінки променями пітьми. Лишень випадково жоден з променів не натрапив на Алежа-Одуда. А хвилини минали: шість, сім, вісім, дев’ять, десять.

Минуло одинадцять хвилин.

Гарун далі лежав горілиць із міцно заплющеними очима, зосереджений лишень на своєму бажанні.

Тут його вихопив чорний промінь одного з чупвалів. Уся чупвальська братія аж зашкварчала над водою. На своїх темних морських кониках вони мчали до Алежа-Одуда так швидко, як тільки могли.

А тоді зі страшним здриганням і трясінням бажання Гаруна Халіфи таки збулося.

Місяць Кагані повертався, до того ж, швидко тому що Гарун наголошував, загадуючи своє бажання, що не можна гаяти жодної хвилини. Сонце сходило з великою швидкістю, піднімалося, піднімалося, аж поки не досягло зеніту і не зупинилося у них над головами.

Якби Гарун був у цей час у Ґуп-Сіті, то міг би одержати неабияке задоволення від переполоху Яйцеголових з Будинку ПНСП. Величезні суперкомп’ютери й гігантські гіроскопи, що стежили за рухом Місяця, аби забезпечувати Вічний День, Вічну Темряву й Смугу Сутінків між ними, просто збожеволіли й нарешті розкололися навпіл. «Хай би хто це зробив, — доповідали Моржу спантеличені Яйцеголові, — він володіє силою поза межами нашого уявлення, вже не кажучи про контроль над ним».

Проте Гарун був не в Ґуп-Сіті, де всі городяни повибігали з роззявленими ротами на вулиці, як тільки над містом вперше за їхнє життя опустилася ніч і в небі засяяли зорі Чумацького Шляху. Ні, Гарун був на спині Алежа-Одуда й, розплющивши очі, побачив, що води Океану й Корабель Пітьми залиті яскравим світлом.

— Бачиш? — вигукнув він. — Я таки зумів! Мені таки вдалося!

— Жодної хвилини не сумнівався в тобі, — відповів Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Повернути місяць за допомогою сили волі? Ну, пане, жодних проблем.

Навколо них відбувалися дивні речі. Чупвали, що чимдуж гнали своїх темних морських коників, почали верещати й шипіти, як тільки сонце кинуло на них свої перші промені. А тоді обриси і чупвалів, і їхніх коників почали розпливатися і немов би та нути… стікати в отруєний смертельною кислотою Океан, перетворюючись у звичайні тіні, а тоді з шипінням і геть зникли…

— Дивіться, — зарепетував Гарун, — дивіться, що робиться з кораблем!

Сонячне світло знешкоджувало чорну магію Культмайстра Хаттам-Шуда. Під сонячним промінням тіні розпливалися, а сам величезний корабель почав втрачати свої обриси, танути, як залишена на осонні гора морозива.

— Якщобе! Малі! — закричав Гарун і, незважаючи на застереження Алежа-Одуда, помчав угору по сходах (які щохвилини ставали м’якішими) на палубу.

Поки він дістався нагору, палуба зробилася дуже липкою, і Гарунові здавалося, ніби він іде по теплій смолі чи навіть клею. Чупвальскі солдати пронизливо кричали й мов божевільні бігали, на Гарунових очах розчиняючись і перетворюючись у калюжі тіней, а тоді геть зникали, бо як тільки сонячне світло знешкодило магію Хаттам-Шуда, то вони, оскільки були тінями, не могли існувати без своїх господарів. Культмайстра, а точніше, його тіні ніде не було видно.

З казанів на палубі випаровувалася отрута, а самі казани м’якшали й танули, як чорне масло. Навіть велетенський кран, до якого ланцюгом була прикута Затичка, нахилився і поволі роз’їжджався під ненависним йому сонячним світлом.

Над двома казанами висіли Джин Води й Плавучий Городник. Підвісили їх за пояс на мотузках, розтягнутих між кранами, що стояли обабіч казанів з отрутою. Як тільки Гарун побачив їх, мотузки тріснули (вони також були скручені з тіней) — і Якщоб з Малі гепнулися в казани. Гарун лишень зойкнув від жаху.

Але на ту пору сонце вже висушило отруту в казанах, і Гарун побачив, як Малі, а потім і Якщоб голіруч зробили в них проломи, достатньо великі, аби вибратися звідти. Казани, як і палуба, уже встигли перетворитися на щось, схоже за щільністю на сир.

— Вшиваймося! — закричав Гарун. По липких тягучих сходах всі троє збігли донизу. Якщоб з Гаруном стрибнули на спину Алежа-Одуда, а Малі шубовснув у воду біля них.

— Місія виконана, — радісно вигукнув Гарун. — Одуде, повний вперед!

— Варум, — погодився Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. Він швидко плив від Корабля Пітьми в напрямку каналу, проритого Малі у джунглях водоростей, аж раптом почувся якийсь дивний шум і запах горілого з черепної коробки Одуда, і вони зупинилися.

— Перегорів, — сказав Якщоб. Гарун завмер.

— Здається, я все ж таки неправильно приєднав дроти, — сказав він. — А спочатку здавалося, ніби правильно. Зламався й ніколи не запрацює!

— Механічний мозок гарний тим, — заспокоював Гаруна Джин Води, — що його можна розібрати, полагодити й навіть замінити. На Сервісній Станції в Ґуп-Сіті завжди є дублікати. Якби нам удалося доставити Одуда додому, то він запрацював би знову, став би як новенький.

— Якби нам самим кудись себе доставити, — промовив Гарун. Вони дрейфували в Старій Зоні без найменшої надії на допомогу. «Після всього того, що їм довелося пережити, — думав Гарун, — це нечесно.

— Якийсь час я зможу вас штовхати, — запропонував Малі й вже було взявся до робити, аж тут з дивним тужливим шипінням Корабель Пітьми Культмайстра Хаттам-Шуда цілковито розтанув. Незакінчена Затичка впала на дно Океану, не завдавши жодної шкоди Джерелу Джерел. Свіжі оповідки вивергалися звідти безперешкодно, а це означало, що одного чудового дня Океан знову стане чистим і всі оповіді, навіть найстаріші, будуть на смак як нові.

Далі Малі вже не міг їх штовхати й упав збоку від Одуда геть чисто знесилений. Був саме полудень (Місяць Кагані повернувся до «нормальної» швидкости обертання), й вони дрейфували просторами Південного Полярного Океану, не знаючи, що робити.

І тут по воді біля них пішли бульки та якесь шумовиння, а Гарун з великим полегшенням упізнав Багатопащевих Риб.

— Ґупі! Баґа! — радісно привітав він їх. А вони відповіли:

— Геть тривога! Геть і страх!

— Ми вас витягнемо, ах!

— Досить з вас. Кидай віжки!

— Ми ж бо знаємо доріжки!

І Баґа з Ґупі, взявши поводи Алежа-Одуда у свої роти, потягли їх геть зі Старої Зони.

— Цікаво, а що сталося з Хаттам-Шудом? — нарешті запитав Гарун. Якщоб лишень задоволено стенув плечима.

— Пропав, та й по всьому. Ґарантовано, — промовив він. — Культмайстрові не вижити. Розтанув, як і решта чупвалів. Усе, завіса. Він — надбання історії. Бувайте здоровенькі. Коротше кажучи, хаттамшуд.

— Не забувайте, що це була тільки його Тінь, — розсудливо зауважив Гарун. — Той, інший Культмайстер, «справжній», саме зараз воює з генералом Фоліантом і Сторінками, з Мудрою та моїм татом… і Лепетухою. А собі подумав: «Лепетуха, а чи вона хоч трішечки скучила за мною?»

Те, що раніше було Смугою Сутінків, тепер купалося в сонячному промінні. «Відтепер і надалі Кагані буде нормальним Місяцем, — думав Гарун, — з нормальними ночами й днями». Вдалині на північному сході він побачив узбережжя країни Чуп, освітлене, вперше за багато століть, призахідним сонцем.