Гарун і море оповідок

Розділ VII До Смуги Сутінків

«Ось ще одна Казка про Порятунок Принцеси, в яку я влип», — думав Гарун, сонно позіхаючи. — «Чи й тут піде все не так». Йому не довелося довго гадати.

— До речі, — промовила Лепетуха ніби між іншим, — я дозволила собі маленьку вольність і на численні прохання Джина Води витягла у тебе з-під подушки Рознімний Інструмент, який ти вкрав, взяв, так би мовити, з власного дозволу.

Гарун, переляканий до смерти, кинувся ритися в постільній білизні, але Рознімний Інструмент зник, а разом з ним і надія на аудієнцію з Моржем, щоб відновити постачання Оповідної Води для Рашида…

— А я вже гадав, що ти моя подружка, — промовив він ображено.

Лепетуха стенула плечима.

— Однак твій план був абсолютно несвоєчасний, — відповіла вона. — Якщоб мені про все розповів; тепер тут є твій тато, й він сам подбає про залагодження всіх своїх справ.

— Ти не розумієш, — сумно сказав Гарун. — Я ж бо хотів зробити це для нього.

Із Саду Задоволення долинули звуки фанфар. Гарун зістрибнув з ліжка й підбіг до вікна. В саду панувала страшенна метушня чи то пак шерхіт Сторінок. Тисяча за тисячею надзвичайно тонких людей у прямокутних одностроях, які, по суті, так само шерхотіли, як справжні сторінки (тільки значно гучніше), бігали як очманілі по Саду, сперечаючись щодо правильності порядку шикування:

— Я стою перед тобою!

— Ти що, смієшся? Що за дурня, адже всім зрозуміло, що я стою перед тобою.

Усі сторінки — пронумеровані, помітив Гарун, тому не повинно виникати якихось труднощів з їхнім шикуванням. Він поділився своєю думкою з Лепетухою, на що та відповіла:

— У реальному світі, мій пане, не все так про сто. Дуже багато сторінок мають однаковий номер, тому їм треба розібратися, до якого Розділу й Тому вони належать, тощо. Дуже часто трапляються помилки в одностроях, тому їхній номер у таких випадках абсолютно неправильний.

Гарун спостерігав за Сторінками, які штовхалися, сперечалися, погрожували кулаками, підставляли ногу, й зауважив:

— Як на мене, то вони не надто дисципліноване військо.

— Не варто судити про книжку з її обкладинки, — огризнулася Лепетуха, після чого (трохи роздратовано) вона оголосила, що не збирається на нього чекати довше, бо вже й так запізнюється; Гарун побіг за нею, все ще в червоній нічній сорочці з пурпуровими латками, не почистивши зубів і не причесавшись, не маючи часу навіть на те, щоб указати на слабкі місця в її арґументах. Біжучи коридорами, вгору по сходах, униз по сходах, через ґалереї, у внутрішні дворики, із внутрішніх двориків, потім іншими коридорами, Гарун важко дихав і казав:

— По-перше, я не «судив про книжки з обкладинок», як ти кажеш, тому що я бачив усі Сторінки, а по-друге, це аж ніяк не «реальний світ».

— Та невже? — перепитала Лепетуха. — Саме в цьому й полягає ваша біда, біда мешканців сумного міста: ви вважаєте, що реальність — це обов’язково щось жалюгідне й нудне, як стояча вода.

— Чуєш, зроби послугу, — перебив її Гарун, — запитай у когось дорогу!

Коли вони добігли до Саду, ґупізирійська армія, чи то пак Бібліотека, завершила процес Верстки й Звірки, тобто вишикувалася належним чином.

— Побачимося, — промовила захекана Лепетуха й побігла у напрямку Королівських Сторінок у вельветових шапочках каштанового кольору, що вишикувалися біля принца Боло, який войовничо (хоч і трохи пришелепувато) гарцював на своєму механічному крилатому коні.

Гарун знайшов Рашида одразу. Тато, очевидно, також заспав, бо мав скуйовджене волосся і був одягнений лишень у зім’яту брудну блакитну нічну сорочку.

Поряд з Рашидом Халіфою у невеликому павільйоні, де били водограї, стояв синьобородий Джин Води, він же Якщоб, і весело махав Гарунові Рознімним Інструментом.

Гарун додав швидкости й саме встиг.

— …велика честь познайомитися з вами, — казав Якщоб. — Особливо тепер, коли нема потреби називати вас Батьком Злодійчука.

Рашид зачудовано наморщив чоло, а Гарун, підбігши до нього, швидко сказав:

— Потім усе поясню, — а тоді так зиркнув на Якщоба, що він одразу стулив рот. Аби змінити тему розмови, Гарун додав:

— Тату, хочеш я тебе познайомлю з іншими моїми новими друзями, справді цікавими?

— За Бачет і за Океан!

Ґупізирянські сили були готові виступити в похід. Сторінки розмістилися на довгих Птахах-Баржах, що стояли в Лаґуні; Плавучі Городники й Багатопащеві Риби також були напоготові; Джини Води повмощувалися на різноманітних крилатих машинах і нетерпляче погладжували свої бакенбарди. Рашид Халіфа сидів на Алежі-Одуді, а за ним Якщоб і Гарун. Біля них були Малі, Ґупі й Баґа. Гарун нашвидку познайомив їх з батьком, і вони з гучним криком рушили.

— Дарма ми не одягнулися тепліше! — бідкався Рашид. — У цих нічних сорочках закоцюбнемо від холоду вже за кілька годин.

— На щастя, — сказав Джин Води, — я захопив із собою Ламінат. Скажете «будь ласка» й «красно дякую», і я не поскуплюся.

— Будь ласка й красно дякую, — швидко сказав Гарун.

Виявилося, що Ламінат — це тонкий прозорий й блискучий матеріал, як крила у бабки. Поверх нічних сорочок Гарун з Рашидом натягли ще й сорочки з цього матеріалу, на ноги ж — гетри. Як не дивно, проте Ламінат дуже щільно прилип до сорочок і ніг, тож було помітно лишень осяйний блиск.

— Тепер вам холод не страшний, — запевнив їх Якщоб.

Вони вийшли з Лаґуни, і Ґуп-Сіті залишився далеко позаду; Алеж-Одуд, який нітрохи не відставав від інших швидкісних механічних птахів, здіймав бризки, що летіли вище голови.

«Як міняється життя, — дивувався Гарун. — Лишень минулого тижня я був хлопчаком, який ніколи не бачив снігу, а тепер прямую до крижаної пустелі, де ніколи не світить сонце, вбраний лишень у нічну сорочку, вкриту якимсь невідомим прозорим матеріалом, що захистить мене від холоду. Це так як з дощу та під ринву.

— Ні, не так, — промовив Алеж-Одуд, прочитав — ши Гарунові думки. — Це той випадок, коли з холодильника та в морозильник.

— Неймовірно, — вигукнув Рашид Халіфа. — Він говорить, не роззявляючи дзьоба.

Армада ґупізирян уже довший час була в дорозі. До Гаруна долинав спочатку тихий гул, потім приглушений гомін і нарешті гучний рев. За якусь мить-другу він збагнув, що цей шум ішов від ґупізирян, які безугавно говорили й дедалі голосніше сперечалися. «Звук передається по воді», — пригадав він, але таку кількість звуків можна було би почути і в сухій неродючій пустелі. Джини Води, Плавучі Городники, Багатопащеві Риби й Сторінки гучно висловлювали всі свої «за» й «проти» стратегії, якої вони мали дотримуватися.

Ґупі й Баґа були такі самі багатослівні, як і Багатопащеві Риби, а їхнє булькітливе незадоволення ставало то голосніше, що ближче вони підходили до Смуги Сутінків і країни Чуп:

Гаруна це сильно спантеличило.

— Заколотна розмова, чи що? — здивувався він, а Якщоб, Ґупі, Баґа й Малі одразу пожвавішали.

— А що таке «заколотна»? — запитав Якщоб з цікавістю.

— Це якась рослина? — запитав Малі.

— Ви не розумієте, — намагався пояснити Гарун.

— Це прикметник.

— Дурниці, — сказав Джин Води. — Прикметники не розмовляють.

— Адже кажуть «коли гроші говорять, все мовчить». — Гарун відчув, що втягується у суперечку (дискусії, що лунали довкруж, виявилися заразними),

— То чому не прикметник? Чому не щось інше?

Якусь хвилю панувала гнітюча мовчанка, а тоді всі знову повернулися до теми дня: кого треба насамперед рятувати — Бачет чи Океан? Тут Рашид

Халіфа підморгнув Гарунові, і йому стало трохи легше.

Від Барж-Птахів долинули звуки гарячих суперечок:

— А я кажу: за шмат кишки сім верст пішки, ось що означає рятувати Бачет.

— Та й сама вона, як та кишка.

— Як ти смієш таке говорити? Вона — наша улюблена принцеса, вона — наречена-красуня нашого славного принца Боло.

— Красуня? Ви що, забули про той голос, той ніс, ті зуби…

— Гаразд, гаразд. Не потрібно вдаватися в деталі. Гарун помітив, що старенький генерал Фоліант на крилатому механічному коні, дуже схожому на коня Боло, перестрибував з однієї баржі на іншу й брав активну участь у різноманітних дискусіях. Видно, і Сторінки, й інші громадяни країни Ґуп мали повну свободу, бо літній генерал Фоліант, оком не кліпнувши, вислуховував образливі для нього тиради, які свідчили про цілковиту відсутність субординації, маючи, однак, цілком задоволений вигляд. Гарунові навіть здалося, що в багатьох випадках генерал, по суті, сам і провокував диспути, а тоді приєднувався до них, стаючи то на один бік, то на інший (так, для розваги), висловлюючи протилежний погляд.

«Ну й армія! — розмірковував Гарун. — Якби солдати поводили себе так на Землі, то їх би вмить віддали під трибунал».

— Але ж, але ж, але ж навіщо тоді надавати людям Свободу Слова, — пафосно заявив Алеж — Одуд, — якщо потім, як ти кажеш, вони не можуть нею скористатися? Хіба сила Слова — не найбільша Сила? А звідси випливає, що нею потрібно користуватися в повному обсязі.

— Сьогодні нею точно скористалися в повному обсязі. — Відповів Гарун. — Мені щось не віриться, що ви, ґупізиряни, можете зберегти щось у таємниці, якщо питання стоїть руба: життя або смерть.

— Але заради життя ми можемо розкрити таємницю, — відповів Якщоб. — Я, наприклад, знаю безліч страшенних таємниць.

— І я, — промовив Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Ну що, почнемо?

— Ні, не треба, — заперечив Гарун категорично.

— Не треба.

Рашид був у захваті.

— Ну, юний Гаруне Халіфо, — ледве стримував сміх Рашид, — маєш ти справді надзвичайно веселих друзів.

Ґупізирянська Армада продовжувала свій веселий шлях, а всі її учасники натхненно ділилися найпотаємнішими воєнними планами генерала Фоліанта (про які він охоче розповідав кожному, хто у нього про них питав). Плани були розглянуті, удосконалені, обмірковані, пережовані, високо оцінені, розкритиковані й навіть — після сварок — затверджені. Коли Рашид Халіфа, якого так само як Гаруна почали мучити сумніви, чи є бодай якась користь від такої кількости безплідних розмов, наважився запитати про це вголос, то Якщоб, Алеж, Ґупі й Баґа почали сперечатися вже з цього приводу з таким же запалом і пристрастю.

А принц Боло залишався геть байдужим. Принц Боло сидів верхи на крилатому механічному коні й підносився над головами передових ґупізирянських загонів аж до неба, не зронивши жодного слова, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, а лишень уперед — на далекий небокрай. Він не мав жодних сумнівів, передусім — Бачет, і це питання не підлягало обговоренню.

— Он як воно буває, — розмірковував Гарун. — Принц Боло — такий непохитний, а кожен другий ґупізирянин цієї армади взагалі неспроможний прийняти жодного рішення.

І тут Малі, Плавучий Городник, що рухався поряд з ним, відповів квітковим голосом, розтуливши свіжо-бузкові губи:

— Це — кохання. Усе це заради кохання. Кохання — прегарно сміливе. Але також може бути дещо пришелепуватим.

Потрохи сутеніло, а потім стало геть швидко темніти. Вони були у Смузі Сутінків!

Дивлячись у далечінь, де темрява збиралася, наче грозова хмара, Гарун відчував, як слабне його відвага.

«Ну що може вчинити наша абсурдна армада, — думав він у відчаї, — у світі, де нема світла й неможливо побачити ворога?» Що ближче вони підходили до країни Чуп, то безрадіснішою ставала перспектива битви з чупвальським військом. Це — самогубство, був переконаний Гарун; гупізирян обов’язково розіб’ють, Бачет загине, Океан ще більше отруять, а всі оповіді добіжать свого кінця. Небо було похмуре, криваво-червоне, що дуже відповідало його настрою.

— Але ж, але ж, але ж не бери цього собі так близько до серця, — заспокоював його Алеж-Одуд.

— Це — Сердечна Тінь. Так себе почуває кожен, хто вперше бачить Смугу Сутінків і Темряву за нею. Мені не знайоме це відчуття, бо я не маю серця — до речі, ще одна перевага машини. Але ж, але ж, але ж не переймайся. Ти акліматизуєшся. Все минеться.

— Постарайся побачити світлу сторону свого становища, — сказав Рашид Халіфа, — приміром, те, що Ламінат справді гріє. Мені зовсім не холодно.

Ґупі й Баґа дедалі частіше кашляли й відпльовувалися. Вже було видно узбережжя країни Чуп; доволі таки сумне видовище. Оповідні Потоки Океану, як Гарун помітив, були надзвичайно забруднені. Від отрути всі барви Оповідних Потоків геть вицвіли, зробилися однотонно сірими; а в кольорах якраз і втілювалися найкращі властивості оповідей: жвавість, легкість і радість. Тож втрата кольорів була жахливою втратою. А окрім усього, Океан ще й залишився в тих місцях без тепла. З води вже більше не йшла ніжна, тепла пара, що могла сповнити людину найфантастичнішими мріями. Вода тут була холодною і липкою.

Отрута охолодила Океан. Ґупі й Баґа запанікували:

— Ми пропали (ка-хи, ка-хи), нам кінець!

— Океан (ка-хи, ка-хи) в крижинках весь!

А тоді настав час ступити на берег країни Чуп. Хоч би хоч одна пташка заспівала на тамтешньому березі. Вітер також не дув. Усе німувало. Не було чути кроків, що ступали по гальці, ніби окутаній якоюсь невідомою звуковбирною тканиною. Повітря було затхле й смердюче. Зарослі глоду оточували схожі на привиди дерева з білими стовбурами. Численні тіні здавалися живими. Однак на ґупізирян, що зійшли на берег, ніхто не нападав — сутичок не було. Жодних лучників у кущах. Довкруж холод і порожнеча. Тиша й темрява, здавалося, вичікували свого часу.

— Що далі заманять нас у пітьму, то більше матимуть переваг, — сказав Рашид. — Вони добре знають, що ми прийдемо, адже в них у полоні Бачет.

«Раніше здавалося, що Любов може здолати все на світі, — думав Гарун. — Тепер виходить, що вона намагається зробити з нас спочатку дурних мавп, а потім стерти на порох».

Було захоплено береговий плацдарм і розбито намети для ґупізирянського табору. Генерал Фоліант і принц Боло послали Лепетуху за Рашидом Халіфою. Гарун зрадів появі Сторінки й пішов разом з татом.

— Казкарю! — вигукнув Боло своїм задиркуватим голосом. — Настав час провести нас до чупвальських наметів. На кону велика справа! З порятунком Бачет зволікати не можна!

Тож Гарун і Лепетуха разом з генералом, принцом і Шахом-Казна-Що пробралися через зарослі глоду, щоб розвідати обстановку; і тут Рашид зупинився й мовчки показав на щось пальцем.

Там виднілася невелика галявина, на якій стояв чоловік, що скидався на тінь, а в руці тримав меч з лезом темним, як ніч. Чоловік був один, але весь час крутився, підстрибував, копав ногами й махав мечем, наче бився з невидимим ворогом. Коли вони підійшли ближче, Гарун здогадався: чоловік, фактично, б’ється зі своєю тінню, яка протистоїть йому з таким же завзяттям, умінням і люттю.

— Погляньте, — прошепотів Гарун, — рухи тіні не збігаються з рухами чоловіка.

Рашид поглядом наказав Гарунові мовчати, хоча Гарун мав слушність: тінь мала свою власну волю. Вона пригиналася й присідала, вона розтягувалася до розмірів тіней, що лягають від вранішнього сонця, і стискалася до полудневої тіні. Її меч то довшав, то коротшав, а тіло постійно звивалося й змінювалося. Як можна сподіватися на перемогу над таким ворогом, гірко розмірковував Гарун.

Ноги тіні з’єднувалися з ногами Воїна, а решта тіла була цілком незалежною. Здавалося, що (порівняно зі звичайними світом) тінь у світі темряви мала нечувану силу. Страхітливе видовище.

Воїн також був гідний подиву. Його довге пряме волосся, зав’язане у хвіст, звисало аж до пояса. Його обличчя було зеленого кольору, губи — яскраво-червоного, брови й очі обведені чорним, а на щоках — білі смуги. Масивний бойовий одяг складався зі шкіряних наголінників, товстих наплічників і щитків на стегнах, що робили його навіть кремезнішим, ніж він був насправді. Воїнів атлетизм і вправність у фехтуванні перевершували все, що колись бачив Гарун. Хай би що тінь вигадувала, воїн їй ні в чому не поступався. І Гарун порівняв подумки їхній бій з красивим і вишуканим танцем, який виконувався у цілковитій тиші, коли музика звучить лишень у головах танцюристів.

Потім Гарун побачив очі Воїна, і його серце завмерло. Що за жахливі очі він мав! Білки — чорні, райдужна оболонка — сіра як сутінки, а зіниці — білі як молоко. «Не дивно, що чупвалам пітьма до вподоби, — подумав Гарун. — Удень вони сліпі як кажани, тому що їхні очі влаштовані навиворіт, як той ненадрукований неґатив».

Спостерігаючи за бойовим танцем Воїна, Гарун думав про дивну пригоду, що сталася з ним. «Як багато протилежностей зіштовхується у війні між країною Ґуп і країною Чуп, — дивувався він. — Одна — світла, друга — темна. Одна — тепла, друга — холодна. Одна — безперестанку розмовляє і здіймає ґвалт, друга — мовчить німотою. Ґупізиряни люблять Океан, чупвали намагаються його отруїти. Наскільки ґупізиряни люблять Оповіді й живу Мову, настільки чупвали, здається, це все ненавидять. Це була війна між Любов’ю (до Океану чи принцеси) і Смертю (саме цього хотів Культмайстер Хаттам-Шуд для Океану і принцеси).

«На перший погляд усе ніби просто», — сказав він сам собі. Однак танець Воїна Тіні показав, що тиша має свою красу й привабливість (так само як балаканина може бути позбавлена витончености й бути огидною); Рухи можуть бути настільки ж благородними, як і Слова; а істоти темряви можуть бути так само привабливими, як діти світла. «Якби ґупізиряни і чупвали так не ненавиділи одне одного, — думав він, — то могли б вважати одні одних досить цікавими. Протилежності, як то кажуть, сходяться».

Саме в цю мить Воїн Тіней завмер, глянув страшними очами на кущ, за яким присіли ґупізиряни, й послав свою Тінь простісінько до них. Вона сягнула навіть далі, весь час тримаючи в руці надзвичайно довгий меч. Воїн Тіні (вклавши у піхви меч, що не вплинула на його Тінь) повільно наближувався до сховку ґупізирян. Він люто, ніби в якомусь танці ненависти й гніву, розмахував руками. Дедалі швидшими й дедалі рішучішими були його рухи, а тоді, ніби з відразою, він опустив руки й почав (о жах!) говорити.