Тепер мушу стисло розповісти про все, що трапилося, поки Гарун був у Старій Зоні.
Як ви пам’ятаєте, доньку короля Торохтія, принцесу Бачет, ув’язнили у найвищій кімнаті найвищої вежі Цитаделі Чуп — величезного, збудованого з чорної криги замку, який нависав над Чуп-Сіті, ніби якийсь гігантський птеродактиль або археоптерикс. Тож Військо ґупізирян на чолі з генералом Фоліантом, принцом Боло та Воїном Тіней Мудрою пішли саме на Чуп-Сіті.
А Чуп-Сіті був розташований у глибині Вічної Пітьми, й повітря було настільки холодне, що на людському носі воно одразу ставало бурулькою, яка, бувало, висить, аж поки її не відламаєш. Ось чому чупвали, які жили там, одягали спеціальні круглі носогрійки, від чого були схожими на циркових клоунів, лишень з чорними носами, тому що їхні носогрійки були чорними.
Сторінкам з країни Ґуп, що входили у Пітьму, видали червоні носогрійки. «Направду, видається, що це війна між блазнями», — думав казкар Рашид, одягаючи фальшивий червоний ніс. Принц Боло вважав носогрійки вкрай непристойними, проте усвідомлював, що ніс, з якого звисає бурулька, буде ще гіршим. Він дуже сердився, але все ж таки одягнув носогрійку.
Мали вони і шоломи. Сторінки були вбрані у люб’язно надані Моржем і Яйцеголовими з Будинку ПНСП найдивніші головні убори, які тільки доводилося Рашидові бачити. Край кожного шолома оперізувала схожа на капелюшну стрічка, що яскраво світилася, коли шолом одягали на голову. Голова в такому шоломі була ніби з німбом, від чого Сторінки нагадували бойовий підрозділ ангелів чи святих. Сукупна потужність вольтів усіх «німбів» давала ґупізирянам можливість бачити своїх супротивників навіть у Вічній Пітьмі, тоді ж бо як чупвалів навіть у їхніх модних закритих темних окулярах це сяйво могло навіть осліпити.
«Поза сумнівом, сучасний підхід до військової справи, — іронізував про себе Рашид. — Під час бою ні одне, ні друге військо не бачитиме своїх супротивників».
Неподалік Чуп-Сіті розкинулося поле битви — широка рівнина Бат-Мат-Каро з невеликими пагорбами по обох краях, де командувачі ворожих військ розбили свої намети для спостереження за перебігом битви. На командному пагорбі ґупізирян до генерала Фоліанта, принца Боло й Мудри приєднався також казкар Рашид (адже тільки він міг перекласти мову жестів Мудри) й Буклет, себто підрозділ Сторінок, який складався з охоронців й кур’єрів, серед яких була й Лепетуха. Весь командний склад ґупізирян, маючи дещо пришелепуватий вигляд зі своїми червоними носами, сів у наметі перекусити перед битвою, коли ж бо до них під’їхав з білим прапором перемир’я чупвал — невисокий, схожий на клерка, в плащі з каптуром, на якому виднівся Знак Застібнутих на Блискавку Губ.
— Ну що, чупвале? — звернувся до нього принц Боло занадто різко й дещо пришелепувато. – Чого тобі? — А тоді ще й додав неввічливо: — Який же ти нікчемний, сопливий і слинявий тип!
— Негайно припини, Боло, — грізно промовив генерал Фоліант. — Так не звертаються до посланця, що прийшов під білим прапором.
Посланець лишень недобре посміхнувся, а тоді заговорив:
— Верховний Культмайстер Хаттам-Шуд надав мені спеціальний дозвіль на звільнення від обітниці мовчання, аби я міг передати вам це послання, — промовив чупвал тихим, захриплим голосом. — Він шле вам вітання й доводить до вашого відома, що ви порушили кордон священної землі чупвалів. Він не проводитиме з вами жодних переговорів і не віддасть вашої нишпорки Бачет, що всюди пхає свого довгого носа… А як вона репетує! — додав посланець явно від себе. — Вона вже замучила нас своїм співом! А її ніс, її зуби…
— Немає жодної потреби вдаватися в деталі, — урвав його генерал Фоліант. — До біса все це! Нас не цікавить ваша думка. Закінчуйте своє незрозуміле послання.
Посланець чупвалів прокашлявся.
— Хаттам-Шуд вас попереджає, що у разі відмови від беззастережного виведення своїх військ ви за ваше незаконне вторгнення будете покарані знищенням, а принц Боло з країни Ґуп буде закутий у ланцюги і кинутий у в’язницю Цитаделі, аби він мав змогу на власні очі бачити Зашивання Рота принцесі Бачет, що верещить, як та кішка.
— Падлюка, негідник, шахрай, нікчема, пройдисвіт! — шаленів принц Боло. — Я відріжу твої вуха й стушкую в олії з часником, а тоді віддам собакам!
— Однак, — не вгавав чупвальский посланець, не звертаючи уваги на емоційний спалах Боло, — перед вашою нищівною поразкою мені наказано трохи розважити вас, звісно, з вашого дозволу. Хоч це і не скромно з мого боку, але я — найкращий жонґлер Чуп-Сіті, й мені наказано, якщо ви забажаєте, показати вам, на що я здатний.
Лепетуха, яка стояла за спинкою крісла принца Боло не витримала й вигукнула:
— Не вірте йому, це — брехня…
Генерал Фоліант з його любов’ю до заперечень, здавалося, був готовий подискутувати на цю тему, проте Боло заперечно помахав своєю королівською рукою й вигукнув:
— Помовчи ж бо, Сторінко! Правила лицарства вимагають прийняття його пропозиції! — А посланцеві чупвалів сказав настільки пихато, наскільки міг:
— Гаразд, хлопче, подивимось, на що ти здатний.
Посланець розпочав виставу. З-під плаща він дістав неймовірну кількість предметів — ебонітові кульки, кеглі, статуетки з нефриту, фарфорові чашки, живих черепах, запалені сиґарети, капелюхи — й запаморочливими круговертями підкидав їх у повітря. Що частіше він підкидав предмети, то захопливішим ставало жонґлювання, а глядачі були настільки за — гіпнотизовані його мистецтвом, що ніхто, за винятком однієї людини, навіть не помітив, як до літаючих предметів додався ще один — невеличка важкувата прямокутна коробочка із запаленим ґнотом…
— Ради всього святого, хіба ви не бачите? — заверещала Лепетуха, кидаючись уперед і збиваючи принца Боло (разом з його кріслом) убік. — Він підкидає бомбу!
За мить вона вже підскочила до чупвальського посланця й завдяки своєму меткому окові й навикам у жонґлюванні вихопила бомбу з усіх інших предметів, що злітали, падали й крутилися в повітрі. Друга Сторінка вчепилася в самого чупвалу, і статуетки, чашки й черепахи гупнули на землю… Лепетуха ж щодуху помчала до краю командного пагорба і пожбурила бомбу вниз, де та й вибухнула величезним (але тепер ні для кого нешкідливим) клубом чорного вогню.
Вибуховою хвилею з її голови зірвало шолом. І всі побачили, як довге волосся водоспадом лягає їй на плечі.
Боло, генерал, Мудра й Рашид прожогом вискочили з намету, почувши вибух. Лепетуха задихалася, але усміхалася щасливо.
— Ледь встигла, — промовила вона. — Яким же покидьком виявився той чупвала! Він був готовий вчинити самогубство, лиш би підірвати нас. Я ж вам кричала, що це брехня.
Принц Боло, якому не подобалося, коли його Сторінки дорікали «я вам казала», огризнувся:
— Лепетуне, це що таке? Ти — дівчина?
— Як бачите, ваша високосте, — відповіла Лепетуха. — Тепер уже нема сенсу прикидатися.
— Ти брехала, — промовив Боло, червоніючи. — Ти брехала мені?
Лепетуху до глибини душі обурила невдячність Боло.
— Даруйте, але брехати вам не так уже й складно, — крикнула вона. — Жонґлери вам брешуть, то чому ж дівчині не збрехати?
Обличчя Боло під червоною носогрійкою аж збуряковіло.
— Тебе звільнено! — зарепетував він не своїм голосом.
— А трясця тобі, Боло… — почав було генерал Фоліант.
— О ні, пане, не ви мене звільняєте! — закричала у відповідь Лепетуха. — Я сама звільняюся.
Воїн Тіні Мудра спостерігав за тим, що відбувалося, із непроникним виразом свого зеленого обличчя. Тепер же він заходився розмахувати руками, ноги стали у дуже красномовну позицію, м’язи на обличчі скорочувалися й сіпалися. Рашид переклав так:
— Нам не можна сваритися напередодні битви. Якщо принцові Боло більше не потрібна відважна Сторінка, то, можливо, панна Лепетуха захоче працювати на мене?
Принц Боло мав надзвичайно похмурий і засмучений вигляд, а от панна Лепетуха аж сяяла від задоволення.
Битва нарешті розпочалася.
Рашид Халіфа, який спостерігав за розвитком подій з командного пагорба ґупізирян, побоювався, що Сторінки будуть розбиті вщент. «Точніше, будуть по дерті на клапті, якщо мова йде про Сторінки — розмірковував він, — або ж спалені дотла». Його здивувала кровожерливість власних думок. «Справді, війна робить людей жорстокими», — думав він про себе.
Від чорноносого війська чупвалів над полем битви розлягалася, як зловісний туман, мертва тиша, і мало воно настільки грізний вигляд, що на їхню поразку не залишилось жодних сподівань. Тим часом ґупізиряни все ще сперечалися з приводу будь-якої дрібниці. Кожен наказ з командного пагорба мусив пройти всебічне обговорення, з усіма «за» і «проти», навіть якщо він був відданий самим генералом Фоліантом. «Як можна битися, коли так багато балакати?» — дивувався Рашид.
Але як тільки військо рушило вперед, то, на свій превеликий подив, Рашид побачив, що чупвали були неспроможні встояти перед натиском Сторінок. Набалакавшись досхочу, Сторінки билися хоробро, залишалися згуртованими, за необхідності підтримували одне одного і загалом виглядали як потуга зі спільною метою. Всі ці суперечки й дискусії, вся ця відкритість пов’язали їх міцними узами товариськости. З іншого боку, чупвали виявилися роз’єднаним натовпом. Як і передрікав Воїн Тіні Мудра, багато з них, по суті, боролися зі своїми зрадницькими тінями! Що стосується решти, то вони, з огляду на обітницю мовчання та схильність до всякого роду секретности, були підозрілі й не довіряли одне одному. Вони також не мали віри у своїх генералів. У результаті чупвали не стояли пліч-о-пліч, але «підставляли» одне одного, завдавали одне одному ударів у спину, бунтували, ховалися, дезертирували… й після першої ж сутички кинули зброю й утекли.
Після Перемоги під Бат-Мат-Каро військо, чи то пак Бібліотека, ґупізирян тріумфально увійшло в Чуп-Сіті. Побачивши Мудру, багато чупвалів перейшли на бік ґупізирян. Чупвальскі дівчата накидали на шиї червононосих світлоголових ґупізирян гірлянди чорних пролісків, а також цілували їх і називали «визволителями країни Чуп».
Лепетуха з розпущеним хвилястим волоссям, яке тепер не треба було ховати під вельветовою шапочкою чи шоломом з німбом, привернула увагу не одного хлопця з Чуп-Сіті. Проте вона трималася якнайближче до Мудри, так само як Рашид Халіфа, й думки обох постійно зосереджувалися на Гаруні. Де він? Чи все гаразд з ним? Коли повернеться?
Принц Боло, який гарцював попереду ходи на механічному коні, почав викрикувати, як за ним це водилося, досить войовниче, але дещо пришелепувато:
— Хаттам-Шуде, де ти? Виходь! Твоїх посіпак розбито. Настала твоя черга! Бачет, не бійся. Боло вже тут! Де ти, Бачет, моя золота дівчинко, моє кохання? Бачет, о моя Бачет!
— Якби ти хоч трохи помовчав, то одразу б дізнався, де твоя Бачет, — почувся голос з натовпу чупвалів, що зустрічали переможців. (Багато хто з них тепер зрікалися обітниці мовчання й веселилися, галасували, ну й таке інше.)
— Що, не чуєш? — підхопив жіночий голос. — Хіба ти не чуєш, як вона репетує? Ми мало не поглухли.
— Вона співає? — вигукнув принц Боло, склавши руки трубою коло вуха. — Моя Бачет співає? Друзі, тихіше, давайте послухаємо її пісню.
Він підніс руку. Тріумфальна хода ґупізирян зупинилася. Тут із Цитаделі до них долинув жіночий голос, який співав про кохання. Це був найжахливіший голос, який Рашид Халіфа, Шах-Казна-Що, коли-небудь чув за всеньке своє життя.
«Якщо це Бачет, — подумав він, але не наважився сказати вголос, — тоді я, мабуть, розумію, чому Культмайстрові так захотілося стулити їй пельку раз і назавжди».
— О-о-о, заспіваю я про свого Боло,
Більш ні про кого, тільки він, -
співала Бачет, і шибки деренчали у крамницях.
«Здається, я знаю цю пісню, але з іншими словами», — дивувався Рашид.
— Як я кохаю свого Боло,
Він — мій Боло, більше він нічий, —
співала Бачет, а чоловіки й жінки у натовпі благали:
— Годі! Досить з нас!
Рашид насупив брови й похитав головою: «Так, вона співає щось знайоме, але дуже фальшиво».
— Він не грає в поло о-го,
І не співає соло о-го,
Але кохає щиро.
Його нікому не віддам. Я Боло не покину.
Я ж бо чекаю Боло,
Блюз, —
співала Бачет, а принц Боло вигукував:
— Чудово! Просто чудово! — На що натовп чупвалів відповідав:
— Та зупинить її хто-небудь, чи ні?
— Звати його не Роло,
Має він гарний голос,
Дуже кохаю у-гу,
Більш не скажу я у-гу,
Тому що скоро
Буде вже Боло
Мій, —
співала Бачет, а Принц Боло, що басував на своєму коні, мало не вмлівав від захоплення.
— Ви тільки послухайте! — із захопленням вигукував він. — Незрівнянний голос, еге ж?
— Незрівнянний! — долинуло з натовпу. — Його з нічим не зрівняєш, бо це не голос.
Боло дуже розсердився.
— Юрбі не оцінити належним чином сучасного співу, — голосно промовив він до генерала Фоліанта й Мудри. — А тепер, якщо не заперечуєте, нам треба почати штурм Цитаделі.
І тут сталося диво.
Під їхніми ногами задрижала земля: раз, другий, третій. Захиталися будинки Чуп-Сіті, багато чупвалів (і ґупізирян також) закричали від жаху. Принц Боло впав з коня.
— Землетрус! Землетрус! — загукали зусібіч, але то був не звичайний землетрус. Саме в цю мить Місяць Кагані зі страшенним дрижанням і трясінням обернувся навколо своїй осі до…
— Он там, на небі! — кричали голоси. — Дивіться, там, над горизонтом!
… до Сонця.
Над Чуп-Сіті, над Цитаделлю сходило Сонце. Сходило воно дуже швидко, аж поки не зупинилося у них над головами й не почало пряжити з усією полудневою силою. Багато хто з чупвалів, серед них і Воїн Тіні Мудра, дістали зі своїх кишень і одягли досить таки модні темні окуляри.
Сонце! Воно геть чисто пошматувало пелену мовчання й пітьми, котрою чари Хаттам-Шуда окутали Цитадель. Чорній кризі темної Цитаделі сонячне проміння завдало смертельної рани.
Замки на брамі Цитаделі розтанули. Принц Боло, оголивши меч, галопом помчав крізь розчинену браму, а за ним Мудра та кілька Розділів Сторінок.
— Бачет! — кричав Боло, женучи коня у бій. Почувши це ім’я, його кінь радісно заіржав.
— Боло! — долинуло здалека.
Боло спішився і з Мудрою помчав угору по сходах, через двори й знову по сходах, а колони Хаттам-Шудової Цитаделі вже розм’якли від сонячної спеки й гнулися. Склепіння провалювалися, куполи танули. Обезтінені посіпаки Культмайстра, себто члени Союзу Застібнутих на Блискавку Губ, наосліп бігали туди й сюди, натикалися на стіни, збивали з ніг одне одного й несамовито верещали, забувши від страху про обітницю мовчання.
Настала мить остаточного й безповоротного краху Хаттам-Шуда. Коли ж Боло й Воїн Тіні дісталися вже майже розм’яклого від сонця серця Цитаделі, від криків принца «Бачет!» стіни й вежі завалилися. І тут, коли вони вже почали переживати за життя принцеси Бачет, вона постала перед ними — з тим самим носом (у чорній чупвальській носогрійці), з тими самими зубами… проте тут не потрібно вдаватися в деталі. Давайте просто скажемо: ніхто не мав сумнівів, що це справді Бачет, а слідом за нею по балюстраді сходів з’їжджали ще й її фрейліни, оскільки сходинки на той час вже встигли розтанути. Боло чекав унизу, а Бачет злетіла з балюстради просто йому на руки. Він похитнувся, проте не впав.
Згори лунали страхітливі стогони. Боло, Бачет, Мудра й фрейліни бігли донизу — через розталі двори і по в’язких сходах, а коли вони обзирнулися, то побачили високо над собою, у найвищому місці Цитаделі, велетенську статую з криги — крижаного ідола з без’язикою багатозубою посмішкою — Безабана, який хитався, як п’яний, і нарешті впав.
Так, наче гора впала. Те, що лишалося від залів і дворів Цитаделі Чуп, статуя Безабана розтрощила на друзки. Від шиї статуї відкололася величезна голова і котилася, підстрибуючи, терасами Цитаделі донизу, до найнижчого двору, де тепер біля Цитадельної брами стояли Боло, Мудра, Бачет і фрейліни, зачаровано спостерігаючи за цим видовищем. Одразу за ними стояли Рашид Халіфа, генерал Фоліант і велика юрма ґупізирян і чупвалів.
А голова, підстрибуючи, котилася далі, її вуха і її ніс відламалися від ударів об землю, зуби повипадали з рота. Вона скочувалася все нижче й нижче.
— Дивіться! — закричав Рашид Халіфа, кудись показуючи. І за якусь мить: — Обережно! — тому що побачив невиразну маленьку фіґуру в плащі з каптуром, яка метушливо спускалася до найнижчого двора Цитаделі. Цим сухим, кістлявим, зашмарканим, слинявим, скупим, скнарим, нікчемним, негідним, схожим на клерка був чолов’яга, що не мав тіні, але сам скидався більше на тінь, ніж на людину. Це був Культмайстер Хаттам-Шуд, який рятував свою шкуру. Рашидів крик він почув надто пізно, тож, обернувшись, він не по-людському зойкнув, коли побачив величезну голову гігантського Безабана, що за мить ударила його просто в ніс. Він розлетівся на друзки, й від нього не залишилося навіть мокрого місця. Голова ж, беззубо скалячись, зупинилася у дворі й продовжувала танути.
Розпочалося мирне життя.
Новий уряд країни Чуп, очолюваний Мудрою, заявив про своє бажання укласти міцний і довготривалий мир з країною Ґуп — мир, відповідно до якого скасовувалися Смуги Сутінків і усілякі Мури, а також поділ на Ніч і День, Мовлення й Мовчання.
Мудра запропонував панні Плетусі залишитися в його країні для вивчення мови жестів абгіная, щоб вона могла виступати як посередник між властями країни Ґуп й країни Чуп. Лепетуха охоче пристала на таку пропозицію.
А тим часом ґупізирянських Джинів Води на механічних летючих птахах відрядили в пошукову експедицію на терени Океану, й невдовзі вони виявили трьох виснажених, але щасливих «шпигунів» на спині виведеного з ладу Алежа-Одуда, якого Ґупі й Баґа тягли на буксирі.
Гарун зустрівся з татом і Лепетухою, яка почувалася в його присутності якось дуже ніяково й соромливо, до речі, майже так само, як почував себе у її присутності Гарун. Зустрілися вони на узбережжі країни Чуп, там, де раніше проходила Смуга Сутінків. Потім усі вирушили до Ґуп-Сіті, де вже повним ходом ішли приготування до весілля.
Після повернення до Ґуп-Сіті спікер Говорильні оголосив про певні переміщення на службі: Якщоба було призначено Головним Джином Води; Малі став Старшим Плавучим Городником, а Ґупі та Баґа очолили всіх Багатопащевих Риб у Морі. На цю четвірку поклали відповідальність за проведення широкомасштабної операції з Очищення, що розпочиналася негайно по всій довжині й широті Океану Оповідних Потоків. Вони заявили про своє прагнення якнайшвидше відновити Стару Зону, аби старі казки знову змогли бути свіжими й новими.
Рашиду Халіфі відновили постачання Оповідної Води й нагородили найвищою нагородою країни Ґуп
— Орденом Відкритого Рота, визнавши таким чином його виняткові заслуги під час війни. Новопризначений Головний Джин Води погодився особисто відновити постачання оповідної води Рашидові.
Алежа-Одуда полагодили, вставивши новий мозок на Ґупізирянській Сервісній Станції.
А як же принцеса Бачет? Ув’язнення вона пережила без якихось видимих наслідків, але через страх перед перспективою мати зашитий рот зненавиділа голки на все життя. В день свого одруження з принцом Боло обоє вони, вітаючи з балкона палацу юрби ґупізирян і гостей з країни Чуп, мали настільки щасливий і закоханий вигляд, що всі одностайно погодилися забути, передовсім, про те, якою дурепою мусила бути Бачет, коли потрапила в полон, і якою дурнуватою була поведінка Боло під час війни, що потім через це розпочалася.
— Зрештою, — прошепотів на балконі Головний Джин Води на вухо Гарунові, стоячи недалеко від щасливої пари, — здається, і ми доклали до цього зусиль.
— Ми здобули велику перемогу, — з такими словами старий король Торохтій звернувся до присутніх. — Перемога над Ворогом Океану заради Океану, а також перемога над колишньою Ворожістю й Підозрінням заради нової Дружби й Відкритости між чупвалами й ґаупізирянами. Розпочався діалог і, щоб відсвяткувати цю подію, а також це весілля, давайте заспіваємо.
— А не ліпше буде, — запропонував Боло, — якщо заспіває Бачет? Нумо послухаємо її золотий голос!
На мить запанувала тиша. А тоді юрба загорланила на повен голос:
— Ні, тільки не це, не треба!
Після вигуків натовпу Бачет і Боло мали надто вже ображений вигляд, тому старому королю Торохтію довелося втручатися й рятувати ситуацію:
— Люди вважають, що на вашому весіллі вони самі хочуть виявити свою любов і заспівати для вас.
Авжеж, назвати це щирою правдою було дуже важко, проте молодята повеселіли, а площа сповнилася піснями. Бачет мовчала, і всі були дуже задоволені.
Як тільки Гарун спустився з балкона, до нього підійшов Яйцеголовий.
— Тобі необхідно негайно з'явитися в Будинок ПНСП, — холодно промовив Яйцеголовий. — Морж хоче поговорити з людиною, яка навмисно так пошкодила техніку, що тепер вона не підлягає ремонту.
— Я ж бо зробив це для загального добра, — запротестував Гарун. Яйцеголовий лишень стенув плечима.
— Нічого не знаю, — сказав той і наостанок додав: — Пояснюй Моржеві, він вирішує.