Гарун і море оповідок

Розділ ІІ Поштовий автобус

воє крикливих чоловіків запхали Рашида й Гаруна на обтягнене червоним оксамитом заднє сидіння старенького авто й під гучну музику з дешевенького радіо ще голосніше репетували про ненадійність казкарів, аж поки не під'їхали до заржавілих воріт Автостанції. Випхали Гаруна й Рашида з авто без жодних церемоній.

— А гроші на дорогу? — Запитав Рашид з надією, проте дядьки лишень загорлали:

— Ще грошей хоче? Нахаба! Нахабний виродок!

— І на великій швидкості поїхали, змушуючи собак, корів і жінок, що несли на головах кошики з фруктами, відсахуватися на узбіччя дороги. Від авта ще якийсь час долинала гучна музика й лайка.

Рашид навіть погрозити кулаком їм услід не спромігся. Через запилюжений двір, стіни довкола якого були обклеєні дивними попередженнями, Гарун поплентався за Рашидом до Квиткової Каси:

Було й таке:

А ще таке:

— Ще би повісили попередження про заборону кричати на пасажирів, що їдуть на задньому сидінні, — пробурчав Гарун, а Рашид пішов купувати квитки.

Пасажири, замість того, щоб стати в чергу біля касового вікна, починали чубитися через найменшу дрібницю, бо кожен хотів купити квиток першим, а позаяк кожен з них мав курча, дитинча, чи якусь іншу поклажу, то всі вони ставали учасниками ґрандіозної штовханини, над якою літало пір'я, іграшки й капелюхи. Проте час від часу з юрби виринав у пошматованому одязі очманілий пасажир й переможно махав клаптиком паперу — своїм квитком на автобус! Глибоко вдихнувши, Рашид пірнув у саму гущавину.

У дворі, де стояли автобуси, здіймалися невеликі хмарки, схожі на маленькі пустельні смерчі. Гарун здогадався, що ці хмарки здіймають люди. Річ у тому, що пасажирів було значно більше, ніж місць в автобусах, до того ж, ніхто не знав, який автобус має відправлятися першим, а це дозволяло водіям трохи познущатися з пасажирів. Хтось з водіїв заводив мотор, поправляв дзеркала й вдавав, що от-от вирушає в дорогу. Юрба пасажирів одразу підхопила чемодани, скручені постелі, папуг, транзисторні приймачі й бігла до нього. А він глушив мотор з невинною усмішкою; в іншому кінці подвір'я вже інший водій заводив інший автобус, і пасажири бігли туди.

— Так нечесно, — промовив Гарун уголос.

— Авжеж, — прогудів чийсь голос позаду нього, — але ж, але ж, але ж погодься, збоку вони здаються такими кумедними!

Гучним голосом, як виявилося, говорив здоровань з великою чуприною на маківці, що стирчала, як гребінь папуги. Його обличчя також було дуже заросле; Гарунові спало на думку, що волосся в нього якесь дуже «пір'ясте». «От дивина, — подумав він. — І що тільки змушує мене про це думати? Якась дурниця».

Дві хмари пасажирів зіткнулися між собою з дзеньканням парасольок, маслоробок, сандалів, і Гарун, ні з того ні з сього, розреготався.

— А ти хлопець те що треба, — прогудів здоровань з пір'ястим волоссям. — Бачиш і кумедну сторону! Сам по собі нещасний випадок — справа сумна й жорстока, але ж, але ж, але ж — Бах! Трах! Та-ра-рах! — як не розреготатися! — Тепер здоровань устав і поклонився. — До ваших послуг! — промовив він. — Мене звати Алеж. Я — водій Поштового Експрес-Автобуса Номер Один до Долини К.

Гарун вважав за потрібне також уклонитися:

— А мене звати Гарун. Відтак додав:

— Якщо ви справді хочете зробити послугу, то допоможіть.

— Це просто так кажуть, — відповів пан Алеж. — Але ж, але ж, але ж я не заперечую! Кожен вислів — гнучка річ; його можна гнути, а можна не гнути й залишити прямим. Але ж Алеж прямий чоловік, не якийсь там крутій. Чим можу прислужитися, юний пане?

Рашид часто розповідав Гарунові про дорогу з Міста Г до Долини К, яка серпантином вилася через Перевал Г до тунелю І (також відомого як Д). На узбіччі дороги лежить сніг (казав Рашид), а в ущелинах літають барвисті казкові птахи; а коли дорога з Тунелю виходить на поверхню, то перед подорожнім відкривається найвеличніший краєвид у світі — панорама Долини К із золотими полями, срібними горами й Безрадісним озером у самому її серці; краєвид нагадує чарівний килим, який чекає і думає, хто ж би на ньому захотів прокататися.

— Ніхто не сумує, дивлячись на таку красу, — казав Рашид, — а от незрячість для сліпого — подвійне лихо.

Тому Гарун попрохав пана Алежа зарезервувати їм передні місця в Поштовому Автобусі аж до Безрадісного озера й пообіцяти, що Поштовий Автобус виїде з Тунелю І (також відомого як Д) ще до заходу сонця, бо інакше вони нічого не побачать.

— Але ж, але ж, але ж, — заперечив пан Алеж, — уже пізня година… — А побачивши, що Гарун засмутився, він широко всміхнувся й сплеснув у долоні. — Але ж, але ж, але ж що тоді? — вигукнув він. — Чудовий вид! Розвеселити сумного татуся? До заходу сонця? Жодних проблем.

Тому Рашид, вибравшись хиткою ходою з Квиткової Каси, побачив Гаруна, що стояв на приступці заведеного Поштового Автобуса з двома вільними місцями.

Решта пасажирів, захеканих після довгої біганини, вкритих товстим шаром пилу, який змішався з потом і перетворився на грязюку, зиркали на Гаруна зі змішаним почуттям заздрощів і побожности. Рашид був не менше ошелешений.

— Я вже колись казав, юний Гаруне Халіфо, у тобі є щось більше, ніж бачить око, що кліпає.

— О-го-го! — заревів пан Алеж, виявившись так само збудливим, як і всі працівники поштової служби. — Варум! — додав він і втопив газову педаль у підлогу.

Поштовий автобус прогуркотів через ворота Автостанції, мало не зачепивши стіни, на якій Гарун прочитав:

Усе швидше й швидше їхав Поштовий Автобус; пасажири вищали й верещали від збудження й страху. Село за селом минав пан Алеж на повній швидкості. Гарун зауважив, що в центрі кожного села на автобусній зупинці стояв чоловік з великим поштовим мішком, і цей чоловік спочатку дивився на них збентежено, а потім люто, бо Поштовий Автобус минав його, так і не пригальмувавши. Гарун також побачив, що в задній частині Поштового Автобуса був спеціальний відсік, відокремлений від решти салону дротяною сіткою, і цей відсік був набитий поштовими мішками, схожими на ті, з якими в центрі кожного села стояли сердиті чоловіки, що потім помахували їм услід кулаками. Пан Алеж, мабуть, забув про пошту!

— А чи не треба нам зупинитися й забрати листи? — нарешті поцікавився Гарун, нахилившись уперед.

У той же час казкар Рашид вигукнув:

— А чи обов'язково так стрімголов мчати?

Пан Алеж погнав Поштовий Автобус ще швидше.

— Чи треба зупинитися? — ревів він через плече, — Чи треба так стрімголов мчати? Ну, ось що вам скажу, панове: треба — це слизька гадюка, ось так. Хлопець каже, що вам потрібен Краєвид до Заходу Сонця; може, воно й так, а може, й ні. А хтось може сказати, що хлопцеві потрібна Мама, може, воно й так, а може, й ні. А про мене кажуть, що Алеж Потребує Швидкости, але ж, але ж, але ж може таке бути, що моє серце справді потребує Більшого Трепету. Так, Потреба — риба дивна, Потреба робить людей брехливими. Всі страждають від неї, але не всі зізнаються в цьому. Ура! — вигукнув він, показуючи кудись пальцем. — Снігова лінія! Попереду покриті кригою ділянки! Розбита дорога! Круті повороти! Небезпека сходження лавин! Повний вперед!

Він вирішив знехтувати своїми поштовими обов'язками, аби лишень додержати даного Гарунові слова.

— Без проблем, — кричав він весело. — Все одно в цій країні отримати чужого листа — не дивина; надто багато населених пунктів і дуже мало назв. Поштовий Автобус швидко піднімався Горами М, минаючи круті повороти під дике вищання шин. Багаж (прив'язаний на даху) почав небезпечно хитатися. Пасажири (всі однакові з вигляду, бо пилюка на їхніх тілах змішалася з потом і перетворилася на бруд) голосно ремствували.

— Моя валіза! — репетувала замурзана жінка.

— Ти що, сказився, чи що? Навіжений! Припиняй гонитву, бо всі мої пожитки підуть котові під хвіст!

— Ми всі підемо туди, мадам, — відповів ще один замурзаний чоловік. — Тому попрошу не здіймати галасу через особисті речі.

Його перебив інший замурзаний чоловік:

— Полегше! Ти ображаєш мою шановну дружину! Тоді втрутилася ще одна замурзана жінка:

— То й що? Вона так довго лементує над його вухом, то чому б йому не сказати щось у відповідь? Подивіться тільки на неї, на цю швабру необтесану! Опудало горохове!

— Бачите той вузький закрут? — вигукнув пан Алеж. — Два тижні тому там сталася страшна аварія. Автобус зірвався в ущелину, всі пасажири загинули, щонайменше шістдесят-сімдесят душ. Господи! Яке страхіття! Якщо хочете сфотографуватися, я зупинюся.

— Так, так, зупиніться, — почали прохати пасажири (лиш би він повільніше їхав), але пан Алеж натиснув на газ.

— Запізно, — весело проспівав він. — Уже минули. Про зупинку прохайте заздалегідь.

— Знову я в усьому винен, — розмірковував Гарун. — Якщо ми потрапимо в аварію, якщо ми розіб'ємося на друзки чи підсмажимося, як картопля в багатті, то в цьому знову буду винен я.

Високо в горах М, Гарун відчув, що Поштовий Автобус їде навіть швидше, ніж раніше. Вони були так високо, що в ущелинах під ними виднілися хмари, схили гір вкривав товстий шар брудного снігу, а пасажири ловили дрижаків від холоду. У Поштовому Автобусі лунав єдиний звук — цокотіння зубів. Усі поринули в заціпеніле мовчання, а пан Алеж настільки зосередився на швидкій їзді, що навіть перестав вигукувати

«Ог-го-го!» і показувати місця найстрашніших аварій.

Гарунові здавалося, ніби вони пливуть по морю тиші, ніби хвиля тиші підносить їх все вище і вище, аж до вершин гір. У роті в нього пересохло, язик затерп. Рашид також не міг вимовити жодного слова, навіть свого «кар».

— Будь-якої миті, — думалося Гарунові, а він знав, що про схоже думають усі пасажири, — я можу бути стертий, як слово зі шкільної дошки, один рух ганчіркою — і я зник назавжди.

Потім він побачив хмарину.

Поштовий Автобус мчав уздовж вузького провалля. Попереду виднівся крутий поворот праворуч, і, здавалося, тепер їм уже точно не уникнути падіння. На узбіччях дороги застереження про небезпеку були настільки суворі, що й не римувалися.

Або ж таке:

Раптом густа хмарина, не то з мрії-сну, не то зі снужахіття, переливаючись неймовірними барвами, виринула з ущелини під ними й оповила дорогу. Вони в'їхали в неї саме на закруті, а тоді в раптовій темряві Гарун відчув, як Алеж з усієї сили натиснув на гальма.

Потім — шум, крики й вищання гальм.

«Ось воно», — подумав Гарун, однак автобус виринув з хмарини й опинився між гладкими увігнутими стінами й низками жовтих вогнів на стелі.

— Тунель, — промовив пан Алеж. — У кінці тунелю — Долина К. До заходу сонця одна година. Тунель проїдемо за кілька хвилин. От-от матимете свій Краєвид. Я ж казав: жодних проблем.

Вони виїхали з Тунелю І, й пан Алеж зупинив Поштовий Автобус, щоб усі змогли насолодитися краєвидом із призахідним сонцем та широчезною Долиною К з її золотими полями (насправді порослими жовто-оранжевим шафраном), срібними горами (насправді вкритими мерехтливо-білим снігом) і Безрадісним озером (аж ніяк не Безрадісним). Рашид Халіфа обійняв Гаруна й сказав:

— Дякую, сину, що влаштував мені свято, але мушу сказати, що якийсь час дуже боявся за нас, думав, що нам гаплик, фініто, хаттам-шуд.

— Хаттам-Шуд, — насупився Гарун. — Ти мені про це щось розповідав…

Рашид говорив, наче пригадував давній-давній сон.

— Хаттам-Шуд, — промовляв він повільно, — це Затятий Ворог усіх Оповідок і навіть самої Мови. Він — Принц Мовчання й Ворог Мовлення. Оскільки закінчується все, оскільки закінчуються сни, закінчуються оповіді, закінчується життя, тому в кінці всього ми вимовляємо його ім'я. «Скінчилося, — кажемо одне одному, — його більше нема. Хаттам-Шуд. Кінець».

— Це місце тобі направду допомагає, — зауважив Гарун. — Більше жодних «кар». Твої оповідки, здається, повертаються.

Дорогою до Долини К пан Алеж їхав повільно й дуже уважно.

— Але ж, але ж, але ж тепер не треба квапитися, я виконав свою обіцянку, — пояснив він замурзаним чоловікам і жінкам, що ще тремтіли й люто зиркали на Гаруна з Рашидом.

Коли почало смеркатися, вони минули дороговказ з написом:

але хтось дописав грубими нерівними літерами кілька слів, і вийшло:

— Що таке Кош-Мар? — хотів знати Гарун.

— Справа рук якогось дурисвіта, — знизав плечима пан Алеж. — Як бачиш, не всі мешканці долини задоволені життям.

— Це слово зі стародавньої мови фарангів, якою вже не розмовляють у тутешніх краях, — пояснив Рашид.

— Колись давно Долина, яка тепер називається К, мала інші назви. Якщо мені не зраджує пам'ять, то вона колись називалася «Каче-Мер». А також «Кош-Мар».

— Ці назви щось означали? — запитав Гарун.

— Усі назви щось означають, — відповів Рашид.

— Зараз скажу. Так, згадав. «Каче-Мер» можна перекласти як «місце, де ховається Море». Але

«Кош-Мар» — страшніше.

— Ну, і що ж воно означає? — наполягав Гарун.

— Доказуй уже.

— У стародавній мові, — промовив Рашид, — це слово означало страшний сон.

Уже геть споночіло, коли Поштовий Автобус прибув на Автостанцію в К. Гарун подякував панові Алежу й попрощався з ним.

— Але ж, але ж, але ж я відвезу вас назад, — відповів він. — Займу для вас найкращі місця; без питань. Коли владнаєте свої справи, приходьте сюди — й одразу їдемо! Варум! Жодних проблем.

Гарун боявся, аби й тут не чекали Рашида горласті дядьки, але К було досить таки віддаленим місцем, а чутки про провал виступу казкаря Рашида в Місті Г поширювалися повільніше, ніж їхав Поштовий Автобус пана Алежа. Їх зустрів сам Бос — голова правлячої партії Долини, кандидат, на підтримку якого Рашид погодився виступити. Обличчя Бос мав гладке й лискуче, вдягнений він був у настільки бездоганно білосніжні сорочку й штани, що його невеличкі вусики видавалися якоюсь недоречністю, надто вже вони були простакуваті для такого рафінованого пана.

Прилизаний панисько привітав Рашида нещирою усмішкою кінозірки, від чого Гарунові зробилося зле.

— О, вельмишановний пане Рашид, — почав він. — Для нас — це велика честь. До міста приїхала леґенда.

«Якщо Рашид з таким же тріскотом провалиться в Долині К, як і в Місті Г, — подумав Гарун, — то цей панисько заспіває іншої». Проте, здавалося, Рашиду лестощі подобалися, а з усім, що його веселило, наразі треба було миритися.

— Мене звати, — промовив прилизаний панисько, злегка вклонившись і цокнувши каблуком об каблук, — Алежбо.

— Майже так само як водія Поштового Автобуса! — вигукнув Гарун, а прилизаний пан зі щурячими вусами, заламавши руки, з жахом зойкнув:

— Який там водій автобуса! О, Мойсею-мученику! Ти хоч знаєш, малий, з ким ти говориш? Що спільного між мною і якимось шоферюгою?

— Прошу пробачення, я… — було почав Гарун, але пан Алежбо, задерши ніс, вже віддавав через плече накази:

— До озера, шановний пане Рашид. — командував він. — Носії, візьміть його речі!

До Безрадісного озера йшли вони хвилин п'ять, і тепер Гарунові не на жарт зробилося зле. Адже пана Алежбо з його свитою (а тепер до неї входили ще й Рашид з Гаруном) супроводжували рівно сто один до зубів озброєний солдат; а на обличчях простих людей Гарун весь час помічав ворожий вираз. «У цьому місті щось не так», — подумав Гарун. Якщо хтось живе в сумному місті, то смуток інших одразу впізнає. Він вловлює його запах у нічному повітрі, коли розсівається чад від авто, і лишень вночі місячне сяйво робить усе привітнішим. Ще вчора Рашидові здавалося, що Долина — найвеселіша місцина, але тепер цілком зрозуміло — сюди прийшло лихо.

«Яку популярність може мати Алежбо, якщо для своєї безпеки він наймає стількох солдатів?» — міркував Гарун і намагався пошепки сказати Рашидові, що, можливо, цього прилизаного паниська не варто підтримувати на виборах, але неподалік були солдати. До того ж, вони вже підходили до озера.

Човен у вигляді лебедя вже чекав на них біля берега.

— Усе найкраще для вельмишановного пана Рашида, — улесливо говорив пан Алежбо. — Сьогодні ви мій гість і заночуєте у найкращому плавучому готелі. Сподіваюся, він не видасться такій преславній людині надто скромним.

Говорив він ввічливо, проте наче хотів образити Рашида. Навіщо Рашид домовлявся з ним? Охоплений роздратуванням, Гарун сів у човен, а веслярі у військових одностроях почали греби.

Гарун поглянув у воду Безрадісного озера. Здавалося, дивні потоки, пересікаючись, ткали вишукані візерунки. Човен-лебідь проплив наче повз якийсь килим, розстелений на поверхні води.

— Город на воді, — пояснив Рашид Гарунові. — З коріння лотоса вони сплітають килими і просто на озері вирощують овочі. — В його голосі почулися сумовиті нотки, і Гарун прошепотів:

— Не сумуй!

— Сумуєте? З якого б то дива? — почав Пихатий Алежбо. — Невже великий пан Рашид незадоволений прийомом?

Ніколи нічого Рашид не міг вигадати про себе, тому відповів:

— Ні, пане, це — особисте.

«Навіщо ти йому про це розповів?» — думав Гарун сердито, проте Пихатому Алежбо сподобалася відвертість.

— Не треба так перейматися, незрівнянний пане Рашид, — вигукнув він нетактовно. — Одна покинула вас, що ж у морі є багато іншої риби.

«Риби?» — гнівно подумав Гарун. — «Він сказав «риби»?» Його мама була рибою-лящем? А може, може, рибою-угром або рибою-акулою? Ні, Рашидові слід добряче намнути боки цьому задиркуватому Алежбо!

Казкар байдужно опустив руку у воду Безрадісного озера.

— Доведеться пройти довгий-довгий шлях, поки знайдеш Рибу-Ангела, — зітхнув він.

І ніби у відповідь на його слова погода змінилася. Подув гарячий вітер, по воді на них швидко насувався туман. За мить вони вже нічого не бачили.

«Яка там ще Риба-Ангел, — подумав Гарун, — коли я не можу намацати кінчика носа».