Гарун і море оповідок

Розділ ІІІ Безрадісне озеро

арун уже відчув запах біди в нічному повітрі, бо несподіваний туман однозначно смердів смутком і журбою. «Нам треба було залишатися вдома, — подував він. — Там теж не бракує похмурих облич».

— Фу! — пролунав голос Рашида Халіфи крізь зеленаво-жовтий туман. — Звідки той запах? При — знавайтеся!

— Це Туман, — пояснив Гарун. — Туман нещастя. І тут почувся глос Пихатого Алежбо:

— Шановний пане Рашид, видається мені, що хлопчина зіпсував повітря, а тепер хоче замести сліди. Боюся, він нагадує людей з дурної Долини К, яким так до вподоби всілякі вигадки. З чим мені тільки не доводиться миритися! Мої вороги наймають усіляких шибайголів, що затуркують людям голови байками про мене, а тим дурням таке лишень подавай. Ось чому, красномовний пане Рашид, я звернувся до вас. Оповідки мають бути бадьорими й похвальними, люди повірять вам, люди звеселіють і проголосують за мене.

На встиг пан Алежбо доказати речення до кінця, як озером подув різкий і палючий вітер. Туман розсіявся, і гарячий вітер обпалював їхні обличчя, а вода в озері аж збурилася.

— Озеро аж ніяк не Безрадісне, воно, радше, Бурхливе! — Після останнього слова Гаруна раптом осяла думка:

— Країна Настроїв! — вирвалося у нього.

Саме так називалася одна з найулюбленіших оповідок Рашида Халіфи. В ній ішлося про казкову країну, що постійно мінялася, залежно від настрою її мешканців. У країні Настроїв, якщо навколо було досить веселих людей, сонце могло світи навіть всеньку ніч, аж поки людям не набридав безкінечний день; тоді наступала дратівлива ніч, сповнена всілякого бубоніння й незгод, коли повітря ставало настільки густим, що й не вдихнеш. Коли людей охоплював гнів, двигтіла земля, а коли люди були збентежені чи певні у чомусь, країна Настроїв перетворювалася на суцільний безлад — обриси будинків, стовпи ліхтарів, автомобілі розпливалися, як зображення на картині з потьоками фарби, тож важко було навіть сказати, де річ починається, а де закінчується.

— Хіба ні? — запитав Гарун тата. — Ти ж мені розповідав!

Гарун мав рацію. Як тільки Рашид засумував, Туман Лиха огорнув човен-лебідь, Пихатий Алежбо кипів від злости, тож не дивно, що подув такий гарячий вітер!

— Країна Настроїв — це лишень казка, Гаруне, — відповів Рашид, — а ми в реальному світі!

Гарун, почувши татове «лишень казка», зрозумів, що Шах-Казна-Що сильно пригнічений, бо лишень з великого відчаю міг він сказати такі страхітливі слова.

Тим часом Рашид сперечався з паном Пихатим

Алежбо:

— Але ж ви не хочете, аби я розповідав людям лишень солоденькі казочки? — заперечив він йому.

— Гарні оповідки не обов'язково мусять бути такими. Людям можуть подобатися й найсумніші оповіді.

Пихатий Алежбо розлютився.

— Дурниці! Дурниці! — кричав він. — Умови, на яких я вас найняв, кришталево прозорі! Для мене, будь ласка, розповідайте лишень життєрадісні саги. Жодних плаксивих зітхань! Хочеш гроші — розповідай хороше.

Тут вітер подув з подвійною силою; Рашид поринув у мовчазну печаль, озером до них понісся зеленувато-жовтий туман із смородом убиральні; вода стала ще сердитішою, перехлюпувалася через облавок човна-лебедя й небезпечно хитала його з боку на бік, ніби відповідала на лють Алежбо (і треба сказати, також на дедалі більший гнів Гаруна через поведінку Алежбо).

Знову туман огорнув човен-лебідь, і знову Гарун нічогісінько не бачив. Він лишень чув панічні крики людей в одностроях на веслах:

— Ой, ой! Потонемо!

А також зойки розлюченого Пихатого Алежбо, який сприймав погодні умови як особисту образу; і що більше було зойків і криків, то бурхливішою ставала вода, а вітер ще гарячішим і несамовитішим. Від спалаху блискавок під гуркіт грому туман раз за разом осявало неоновим світлом.

І тут Гарунові спало на думку застосувати свою теорію про Країну Настроїв на практиці.

— Гаразд, — вигукнув він у тумані. — Слухайте мене. Це дуже важливо. Всі замовкаємо. Ані пари з вуст. Стулити роти. Мертва тиша на рахунок три. Раз, два, три.

У його голосі зазвучали владні нотки, що здивувало і його, і всіх інших, внаслідок чого і Пихатий Алежбо, і люди в одностроях на веслах послухалися його без зайвих слів. Одразу стих пекельний вітер, перестало блискати й гриміти. Гарун зусиллям волі спробував приборкати своє роздратування Пихатим Алежбо — і хвилі вщухли, як тільки йому це вдалося зробити. Однак смердючий туман не зникав.

— Зроби для мене одну річ, — сказав Гарун татові. — Ну ось таку. Згадай найщасливіші часи. Пригадай краєвид на Долину К, що відкрився перед нами, коли ми виїхали з Тунелю І. Подумай про своє весілля. Будь ласка.

За якусь мить смердючий туман розлізся на клапті, як стара сорочка, й потрохи розвіявся в прохолодному нічному бризі. Знову виглянув місяць і освітив гладь озера.

— Тепер бачиш, — сказав Гарун татові, — це не «лишень казка».

Рашид аж зареготав від радости:

— Твоя правда, Гаруне Халіфа, у скруті ти незамінна людина, яка завжди порятує, — промовив він, кивнувши головою. — Знімаю перед тобою капелюха.

— О легковірний пане Рашид, — вигукнув Пихатий Алежбо, — як ви можете вірити в ці дитячі фантазії? Просто погода зіпсувалася, так? А потім розпогодилося. Тільки й усього.

Однак Гарун не гнівався на Алежбо, залишаючи свої почуття при собі. Адже він знав, і то знав напевно: реальний світ переповнений чарами, тому чарівний світ може бути реальним.

Плавучий готель називався «1001 ніч + 1 ніч», бо (як вихвалявся пан Алежбо) «навіть в арабських казках ви не знайдете такої ночі як тут». Усі вікна готелю мали форму чи то незвичайного птаха, чи то дивної риби, чи то несусвітньої тварини: велетенського птаха Руха Синбада Мореплавця, Кита, що Ковтав Людей, Вогнедишного Дракона і таке інше. З вікон лилося світло, тож фантастичних чудовиськ було видно здалеку — вони ніби світилися в темряві.

Дерев'яною драбино Гарун піднявся за Рашидом і паном Алежбо на веранду з витонченою різьбою по дереву, а тоді вони увійшли до вітальні з кришталевими люстрами та схожими на трон кріслами з обшитими парчею подушками й горіховими столами, що мали вигляд дерев з пласкими кронами, поміж яких виднілися маленькі пташки й істоти, схожі на дітей з крильцями, які ж, звичайно, були ельфами. Попід стінами вітальні стояли полиці з книжками в шкіряній оправі, але більшість з них виявилися бутафорськими, за якими були бари з напоями й комірки для різного причандалля. Однак на одній з полиць були справжні книжки, написані мовою, літер якої Гарун не міг прочитати, і мали вони найдивніші ілюстрації з усіх тих, які йому тільки коли-небудь доводилося бачити.

— Великий ерудите пане Рашид, — промовляв Алежбо. — З огляду на рід вашої діяльности це вас би мало дуже зацікавити. Ось, насолоджуйтесь і черпайте знання зі збірника казок «Океан Оповідних Потоків». Якщо колись вам забракне матеріалу, то ви його легко поповните з цієї книжки.

— Забракне? Ви про що? — запитав роздратовано Рашид, раптом злякавшись, що Алежбо вже все знає про страшний провал у Місті Г. Однак Алежбо поплескав його по плечу:

— О вразливий пане Рашид! Невеличкий жарт, маленька легковажність, така собі хмаринка, яку віднесло вітерцем. Авжеж, ми віримо у ваше сильне слово.

Знову Рашид удався в тугу. На цьому все й закінчилося.

Човнярі в одностроях провели Рашида й Гаруна до їхніх спалень, які виявилися ще розкішнішими, ніж вітальня. На самій середині Рашидової спальні стояв розфарбований дерев'яний павич. Легкими рухами човнярі відсунули павича, й під ним виявилося велике й зручне ліжко. Гарун мав суміжну кімнату, де була величезна черепаха, а під нею, коли човнярі зняли з неї панцир, — також ліжко. Гаруна трохи бентежило те, що він спатиме на черепасі зі знятим панциром, але, згадавши про ввічливість, відповів:

— Дякую, дуже гарно.

— Дуже гарно? — заверещав Пихатий Алежбо з порога дверей. — О негідний юначе, ви на облавку «1001 ніч + 1 ніч»! «Дуже гарно» про ніщо не говорить! Сказав би хоч «просто супер», «неймовірно» або ж «фантастично»!

Рашид поглянув на Гаруна, ніби кажучи: «Нам треба було кинути його в озеро при першій нагоді», а тоді перебив вереск Алежбо:

— Саме так, як сказав Гарун, насправді гарно. А тепер ми лягаємо спати. На добраніч.

Алежбо покрокував до човна-лебедя, надутий як сич.

— Якщо люди не мають смаку, — на прощання бурчав він, — то хай би якою чудовою була річ, все — надаремно. Завтра, незрівнянний пане Рашид, ваша черга. Побачимо, наскільки «гарним» для публіки будете ви.

Тієї ночі Гарун ніяк не міг заснути. Він лежав на черепашачій спині у своїй улюбленій довгій нічній сорочці (яскраво-червоній з пурпуровими латками) і весь час крутися, і коли нарешті він уже засинав, його розбудили звуки з Рашидової кімнати: щось заскрипіло, загриміло, почувся стогін, а тоді тихе бурмотіння:

— Ні, це неможливо, я не зможу. Я — пропащий, назавжди пропащий!

Гарун навшпиньки підійшов до суміжних дверей, дуже обережно, з легеньким скрипом, прочинив їх і заглянув до середини. Він побачив Шаха-Казна-Що у звичній синій нічній сорочці без пурпурових латок; він сумно ходив навколо ліжка-павича, щось бубонячи сам до себе, а скрипіли й стогнали дошки на підлозі.

— «Лишень хвалебні казки», так, так. Я — Море Оповідок, а не якийсь там хлопчик-козачок на побігеньках! Але ж ні, що я кажу? Я вилізу на сцену і не зможу нічого промовити, хіба що те «кар». На дрібні шматки вони мене пошматують, на цьому все й закінчиться, фініш, хаттам-шуд! Так, найкраще перестати себе обманювати, припинити всі ці затії, піти на заслужений відпочинок, відмовитися від створення дива. Тому що диву настав кінець, настав кінець назавжди, відколи пішла вона.

Відтак він обернувся, кинув поглядом на суміжні двері й голосно запитав:

— Хто там?

Гарунові нічого не залишалося, як зізнатися:

— Я. Мені щось не спиться. Черепаха якась дуже дивна.

Рашид сумно кивнув у відповідь:

— У мене така ж біда з павичем. Як на мене, то черепаха навіть краще. А як тобі павич?

— Подобається, — промовив Гарун. — Птах — краще.

Тож Гарун і Рашид помінялися спальнями; а Водяний Джин, який відвідав «1001 ніч + 1 ніч» і пробрався у Павичеву Кімнату, побачив там хлопчика ростом із себе; хлопчик не спав і витріщив на нього очі.

Якщо бути точним, то Гарун саме задрімав, коли його розбудив якийсь скрип, бубоніння, стогін і бурмотіння; спочатку він подумав, що тато не зміг заснути і на черепасі. Однак звуки долинали не з Черепашачої Кімнати, а з його власної. Двері ванної були відчинені, світло увімкнене, і Гарун розгледів у дверному прорізі силует постаті, яку й словами не опишеш.

Замість голови — величезна цибулина, замість ніг — баклажани, в одній руці істота тримала скриньку з інструментами, а в другій — щось на зразок розвідного ключа. Нічний грабіжник!

Навшпиньки Гарун підійшов до ванної. А істота знай собі щось безперестанку бурмотіла й бубоніла.

— То підключи, то відключи. Він їде сюди, й ти мусиш іти за ним і встановлювати, до того ж негайно, а в мене купа роботи. А потім раз — і вже йому не треба, й здогадайся, хто має знову квапитися й знімати все обладнання, і знову ж таки — негайно, як на пожежу. А куди ж я подів цю кляту штуковину? Хтось уже порався? Не можна нікому довіряти. Гаразд, гаразд, дію за приписами. Гарячий кран, холодний кран, ось середина, а тепер шість дюймів угору, тут має бути Оповідний Кран. Але ж де він? Хто його поцупив? Еге ж, а це що таке? Так, так, ось де ти. Думав, сховаєшся, але я знайду. Гаразд. Відключаємо.

Коли звучав цей дивний монолог, Гарун Халіфа просовував з-за одвірка голову дуже, дуже повільно, аж поки півока не змогло заглянути всередину ванної — і він побачив літнього маленького чоловічка, завбільшки з нього самого, на голові якого був величезний пурпуровий тюрбан (спочатку здався йому «цибулею»), одягненого в мішкуваті шовкові шаровари, зібрані внизу на щиколотках (а це здалося «баклажанами»). До того ж чоловічок мав вражаючі бакенбарди дуже незвичайної барви: найблідішого відтінку небесної синяви.

Раніше Гарунові ніколи не доводилося бачити блакитного волосся, й він з цікавости нагнувся трохи вперед, і, на його нещастя, дошка підлоги голосно скрипнула. Блакитноволосий завихорився, тричі обернувся навколо себе і зник; але через поспіх забув розвідний ключ, що випав у нього з руки. Гарун прожогом забіг у ванну, схопив той ключ і притиснув до себе.

Повільно, ніби дуже знехотя (хоча Гарунові важко було сказати точно, оскільки раніше він ніколи не бачив такої матеріалізації), маленький синьобородий чоловічок знову з'явився у ванній кімнаті.

— Тільки без жартів, досить, свято закінчилося, по-чесному, — швидко промовив він. — Віддавай.

— Нізащо, — відповів Гарун.

— Рознімач, — показав він на ключ. — Негайно передай його мені, віддай власникові, поверни справжньому господареві; ну ж бо, не комизися.

Тепер Гарун помітив, що інструмент, який міцно стискали його руки, вже не нагадував розвідний ключ, так само як голова синьобородого не скидалася на цибулину; іншими словами, в загальних рисах він мав форму розвідного ключа, але був радше рідким, ніж твердим, і складався з тисяч маленький судин, по яких текли різнобарвні рідини, що утримувалися разом якоюсь незбагненною, невидимою силою. Він був чудовий.

— Нічого я вам не віддам, — промовив Гарун твердо, — аж поки ви мені не скажете, що тут робите. Нічний грабіжник? Що, кликати поліцію?

— Мені заборонено розголошувати мету своєї місії, — набундючився малий чоловічок. — Цілком таємно, тільки візуальний доступ; у жодному разі не можна довіряти балакучим хлопчикам у червоних нічних сорочках з пурпуровими латками, які цуплять все, що легко лежить, а тоді звинувачують у злодійстві інших людей.

— Ну що ж? — промовив Гарун, — тоді я буджу тата.

— Ні. — Швидко заперечив синьобородий. — Жодних дорослих. Про це сказано у всіх правилах і приписах, за це суворо карають, мене виженуть з роботи. Я так і знав, що потраплю в халепу.

— Я чекаю, — наполягав Гарун на своєму. Малий чоловічок випростався на повен зріст.

— Я Джин Води Якщоб, — промовив він сердито.

— З Океану Оповідних Потоків.

Гарунове серце тьохнуло.

— Ви хочете сказати, що ви один із тих Джинів, про яких мені розповідав тато?

— Постачальник Оповідної Води з Великого Моря

Оповідок, — вклонився той. — Саме так, ніхто інший, але я власною персоною. Однак мушу сказати, що на превеликий жаль, цей джентльмен відмовляється від наших послуг; він припиняє розповідну діяльність, бо визнав себе переможеним, себто здався. Відмовляється від поставок. Тож моя поява у ванній кімнаті пояснюється відключенням Оповідної Води. Ось з якою метою я прибув сюди. Будь ласка, віддай Інструмент.

— Не так швидко, — промовив Гарун, в якого голова йшла обертом не лишень від того, що він побачив справжнього Джина Води, і навіть не від того, що Велике Море Оповідок було не «просто казкою», а найбільше від усвідомлення: Рашид припинив оповідну діяльність, здався, зімкнув свої уста.

— Я не вірю вам, — сказав він Джинові Води Якщобу. — Як він міг повідомити вам про своє бажання, коли я був з ним майже весь час?

— Він надіслав його у звичайний спосіб, — Якщоб знизав плечима. — ПНСП.

— А це що таке?

— Не що інше, — провадив Джин Води насмішкувато, — як Процес, Надто Складний для Пояснення.

— А побачивши Гарунів смуток, додав:

— У таких випадках береться до уваги Випромінювання Думки. Ми налаштувалися на його хвилю й прослухали всі думки. Найпередовіша технологія.

— Найпередовіша чи ні, — заперечив Гарун, — але цього разу ви помилилися, не налаштувалися як слід, взялися за палицю не з того боку. — Відчувши, що вже говорить, наче Джин Води, потряс головою, щоб прояснити свої думки. — Мій батько аж ніяк не здався. І ви в жодному разі не можете відмовити йому у постачанні Оповідної Води.

— Наказ, — промови Якщоб. — Усі запитання до Верховного Контролера.

— Верховного Контролера чого? — не вгавав Гарун.

— Процесу, Надто Складного для Пояснення. Будинок ПНСП в Ґуп-Сіті, Кагані. Листи надсилай на ім'я Моржа.

— Якого Моржа?

— Ти якийсь неуважний, — відповів Якщоб. — У Будинку ПНСП в Ґуп-Сіті працює багато чудових людей, але Верховний Контролер — один. Вони всі — Яйцеголові. А він — Морж. Тепер уторопав? Доганяєш?

Гарун розмірковував над одержаною інформацією.

— А як лист дійде туди? — запитав Гарун. Джин Води лишень хмикнув:

— А він і не дійде. Тепер бачиш усю красу схеми?

— Аж ніяк, — відповів Гарун. — Навіть якщо ви справді відключите Оповідну Воду, мій тато все одно зможе розповідати казки.

— Усі можуть розповідати казки, — відповів Якщоб. — Брехуни, ошуканці, дурисвіти, приміром. А от для казок з Екстра-Інґредієнтом Оповідна Вода потрібна навіть найкращим казкарям. Їм потрібне паливо так само, як автомобілям потрібен бензин; нема Води — нема Водяної Пари.

— А чого б це я мав вірити вашим словам? — запитав Гарун. — Тут я нічого не бачу, крім звичайнісінької ванни, туалету, вмивальника та ще звичайнісіньких кранів з позначкою «Холодна» й «Тепла».

— Помацай тут, — промовив Джин Води, показуючи на місце в повітрі шість за дюймів вище над умивальником. — От візьми Рознімач і приклади його до місця, де, здається, нічого нема.

Недовірливо, очікуючи якоїсь каверзи, він наказав Джинові Води відійти назад, а тоді вчинив, як йому було сказано. «Дзень», — почулося, коли Рознімний Інструмент ударився об щось особливо тверде й особливо невидиме.

— От звідси вода й тече, — вигукнув Джин Води, широко всміхаючись. — Це Оповідний Кран: ось так.

— Я все ще нічогісінько не розумію, — насупив брови Гарун. — А де то ваш Океан? І як Оповідна Вода потрапляє у цей невидимий Кран? І як функціонує ваш водогін? — Він побачив лукавий блиск у Якщобових очах і відповів на свої ж запитання:

— Можете не казати. Я й так знаю. За допомогою Процесу, Надто Складного для Пояснення.

— Пряме попадання, — похвалив Джин Води. — Десять з десяти. Саме так.

І тут Гарун Халіфа ухвалив рішення, яке виявилося найважливішим рішенням усього його життя.

— Пане Якщоб, — промовив він ввічливо, але твердо, — візьміть мене до Ґуп-Сіті, щоб я міг побачитися з Моржем і, поки не пізно, виправити цю прикру помилку з постачанням Води для тата.

Якщоб захитав заперечно головою й широко розвів руками.

— Неможливо, — промовив він. — Виключено, не передбачено жодними приписами, навіть не мрій. Доступ до Ґуп-Сіті, що в Кагані, суворо обмежений, а точніше, цілком заборонений, стовідсотково заборонений, ну, за винятком акредитованого персоналу, приміром, таких як я. Але ти? Жодного шансу, навіть за мільйон років, жодним чином, дорогенький.

— Ну, тоді, — люб'язно сказав Гарун, — вам доведеться повертатися без цього. — І він помахав Рознімним Інструментом перед синьобородим. — А тоді побачите, чи Їм таке сподобається.

Запала довга мовчанка.

— Згода, — відповів Джин Води. — У мене нема виходу, ти тримаєш мене за горло. Домовились. Ходімо! Вшиваймося звідси! Вперед! Ну ж бо, якщо їдемо, то їдемо!

Гарунове серце мало не зупинилося.

— Ви хочете сказати, — промовив він заїкаючись, — уже зараз?

— Уже зараз, — відповів Якщоб. Гарун лишень набрав повні груди повітря.

— Гаразд, — відповів Гарун. — Їдьмо.