Гарун і море оповідок

Розділ VIII Воїни Тіней

Намагання здобутися на якесь слово перетворило і так вражаюче обличчя Воїна Тіней (зелена шкіра, яскраво-червоні губи, білі смуги на щоках) у страхітливо спотворене.

— Ґоґоґоль, — заґелґотів він. — Кахикахикахи, — закашляв він.

— Що? Що таке? Що він каже? — голосно запитав принц Боло. — Нічого не второпаю.

— Ну й артист, — прошепотіла Лепетуха до Гаруна, — цей наш Боло. Вдає такого сердитого, хвацького, і думає, ніби ніхто не помічає, що його душа сховалася в п’яти.

Гарун дивувався, чому Лепетуха, маючи невисоку думку про принца Боло, залишалася у нього на службі. Проте не сказав їй у відповідь жодного слова, почасти не бажаючи почути від неї щось їдке й глузливе, а почасти тому, що вона починала йому подобатися й будь-яка її думка видавалася цікавою; до того ж над ними нависла велетенська Тінь з величезним мечем, а ще Воїн Тіней щось белькотів і шипів зовсім неподалік, тому час для балачок був не надто підходящий.

— Кажуть, що люди в країні Чуп через декрети Культмайстра тепер майже не говорять, тож не дивно, що Воїн Тіней утратив голос, — пояснював Рашид Халіфа принцові Боло, на якого сказане не справило враження.

— Мене обурює, — казав він, — чому деякі люди не можуть говорити, ну, як усі. Мене це просто вбиває.

Воїн Тіней, не звертаючи уваги на принца, продовжував швидко жестикулювати, повернувшись до Рашида, й навіть зумів каркнути кілька слів.

— Мудра, — казав він. — Мор-Ду-Ва-Ти-Аб-Гі — Ная-Но-Вий-Рік.

— Отже, він хоче мордувати, вбивати, — вигукнув Боло, вхопившись за руків'я меча. — Зараз я йому помордую. Зараз я йому повбиваю.

— Боло, — промовив генерал Фоліант, — замовкніть будь ласка. Хай йому грець! Нічого не розумію! Але він хоче щось сказати.

Рухи Воїна Тіней зробилися ще різкішими й навіть трохи розпачливими: він всіляко викручував пальці, під різними кутами тримав руки, показував на різні частини свого тіла й хрипло повторював:

— Мудра. Мор-Ду-Ва-Ти. Аб-Гі-Ная-Но-Вий-Рік. Рашид Халіфа ляснув себе по лобі.

— Я зрозумів, — пояснив він. — Який же я дурень! Він увесь час з нами розмовляє.

— Не будьте смішним, — втрутився Бол. — Ви називаєте бекання-мекання розмовою?

— Він розмовляє жестами, — відповів Рашид, дуже стримано реагуючи на випад Боло. — Він послуговується Мовою Жестів. Він нічого не казав про мордування, але сказав Мудра. Це його так звати. Він відрекомендував себе! «Мудра розмовляє мовою абгіная», — ось що він казав. Абгіная — це назва найдавнішої

Мови Жестів, яку мені довелося колись вивчити.

Мудра і його Тінь одразу почали енергійно кивати головами. Тінь також заховала свій меч у піхви й почала жестикулювати так само швидко, як і сам Мудра, тому Рашидові довелося прохати:

— Заждіть! Будь ласка, по одному й повільніше. Я вже давно не практикувався і для мене це надто швидко.

«Послухавши» хвилю-другу руки Мудри і його Тіні, Рашид обернувся до генерала Фоліанта й принца Боло з усмішкою.

— Усе гаразд, — сказав він. — Мудра — наш друг. Нам пощастило, бо ми тут говоримо не з ким-небудь, а з Наймогутнішим Воїном країни Чуп, якого майже всі чупвали вважають другою особою після самого Хаттам-Шуда.

— Якщо він друга особа після Хаттам-Шуда, — вигукнув принц Боло, — то нам справді пощастило. Давайте схопимо його й закуємо в кайдани, а тоді скажемо Культмайстру, що звільнимо його тільки тоді, коли вони повернуть нам живу й здорову Бачет.

— І як ви збираєтеся його захоплювати? — м’яко поцікавився генерал Фоліант. — Скидається на те, що він не хоче бути захопленим. Авжеж.

— Будь ласка, послухайте, — наполягав Рашид. — Мудра — вже не союзник Культмайстра. Йому остогиділи жорстокість і фанатизм Культу без’язикого крижаного ідола Безабана, і він розірвав усі стосунки з Хаттам-Шудом. Він прийшов у пустелю сутінків, аби поміркувати, як йому бути далі. Якщо бажаєте, то я можу перекласти для вас його абгіная.

Генерал Фоліант закивав головою, а Мудра почав «говорити». Гарунові ж впало у вічі, що мова жестів послуговується не лишень руками. Важливою була позиція ніг, а також рух очей. Крім того, Мудра володів феноменальним умінням управляти всіма м’язами свого зеленого обличчя. Він міг змусити будь-яку частину обличчя зморщитися й засіпатися, що було частиною мови абгіная.

— Не думайте, ніби всі чупвали підтримують Хаттам-Шуда й поклоняються Безабанові, — сказав Мудра у притаманний йому мовчазно-танцювальний спосіб (а Рашид переклав його «слова» на звичайну мову). — Здебільшого вони схиляються перед великою силою чарів Культмайстра. Якщо ж його повалити, то більшість народу країни Чуп підтримає мене. Хоча моя тінь і я — воїни, ми обоє за Мир.

Настала черга Тіні «говорити».

— Вам належить знати, що в країні Чуп Тіні прирівнюються до людей, з якими вони пов’язані, — почала Тінь (а Рашид знову перекладав). — Чупвали живуть у темряві, а в темряві Тіням не обов’язково мати однакові обриси з тими, від кого вони падають. Деякі Тіні, скажімо, такі як я, знають, як змінюватися — потрібно лишень захотіти. Уявіть собі всі переваги! Якщо, до прикладу, якійсь Тіні не подобається одяг чи зачіска особи, до якої вона прив’язана, то вона вибирає свій власний стиль! Тінь може бути граціозною танцюристкою, навіть якщо її власник вайлуватий, як слон. Розумієте? А ще таке: часто в країні Чуп Тінь — сильніша особистість, ніж сама Особа або ж Сутність, якій вона належить! Тому дуже часто Тінь іде попереду, а Особа чи Сутність — за нею. Авжеж, між Тінню й Сутністю чи Тінню й Особою трапляються сварки; вони можуть тягнутися врізнобіч. Скільки разів я таке бачив! Однак так само дуже часто між ними — дружні стосунки й взаємоповага. Мир з чупвалами також означає Мир з їхніми Тінями. Серед Тіней також дуже багато незадоволених Культмайстром Хаттам-Шудом.

Воїн Тіней Мудра розповідав далі. Швидше й швидше рухались його руки, лицеві м’язи дуже дивно скорочувались і смикалися, а ноги швидко й безшумно танцювали. Рашидові довелося нелегко, проте мусив устигати за ним.

— Чорна магія Хаттам-Шуда спричинилася до страхітливих наслідків, — повідомив Мудра. — Він настільки глибоко поринув у Темне Ремесло чаклунства, що й сам став Тінеподібним — мінливим, похмурим, навіть зовнішньо більш схожим на Тінь. Тимчасом як він ставав дедалі більш Тінеподібним, його Тінь ставала більш Людиноподібною. Усе це зайшло так далеко, що вже й годі було розрізнити, де Тінь Хаттам-Шуда, а де його справжнє Єство — йому вдалося зробити те, що недосяжне для всіх решти чупвалів: відокремити себе від своєї Тіні! У темряві він ходить без Тіні, і Тінь ходить без нього, куди їй заманеться. Культмайстер ХаттамШуд може бути одночасно в двох місцях.

І тут Лепетуха, яка дивилася на Воїна Тіней мало що не з захопленням, не витримала:

— Це ж бо найгірша новина на світі! Його майже неможливо здолати один раз, а тепер доведеться перемагати двічі.

— Саме так, — показала жестами Тінь Мудри. — Крім усього іншого, новий подвійний Хаттам-Шуд, тобто ця людина-тінь і тінь-людина, дуже згубно впливає на дружбу між чупвалами та їхніми Тінями. Багато Тіней обурює їхня пов’язаність з чупвалами. Тому всі сваряться.

— Настали часи, — резюмував жестами мудра, — коли чупвали не вірять своїм власним Тіням.

Запанувала тиша, а генерал Фоліант і принц Боло розмірковували над «сказаним» Мудрою та його Тінню. Раптом принц Боло вигукнув:

— А з якого доброго дива ми повинні вірити цій істоті? Хіба він не зізнався у зраді свого вождя? Що, нам обов’язково мати справу зі зрадником? Звідки нам знати, що він знову не зрадить? А може, він має якісь потаємні далекосяжні плани, приготував для нас якусь пастку?

Тепер Генерал Фоліант, який, як помітив Гарун, хоч був людиною м’якою, але зі здоровим глуздом, побуряковів, а його обличчя ніби трохи аж розбухло.

— А хай вам трясця! ваша високосте! — нарешті промовив він. — Тут командую я. Тож припніть язика, бо зараз поїдете назад до Ґуп-Сіті, і хтось інший від вашого імени рятуватиме вашу Бачет. А це навряд чи вам сподобається!

Плетусі припало зауваження до вподоби, а Боло хоч і сильно лютився, проте язика прикусив.

І це було дуже доречно, бо Тінь Мудри відреагувала на такий випад Боло шаленими змінами, неймовірним збільшенням, божевільним чуханням, спочатку перетворившись у силует вогнедишного дракона, а тоді в інші створіння: грифона, ящірку, мартихора й троля. Тінь не вгавала, а Мудра відійшов на кілька кроків назад, прихилився до стовбура дерева і зробив вигляд, що йому геть усе набридло. Дивився на свої нігті, позіхав, складав руки і перебирав великими пальцями. «Воїн і його Тінь — пара ще та, — думав Гарун. — Вони діють одне одному наперекір, тож і не знаєш, що насправді у них в голові — одне, друге чи, може, взагалі, щось третє».

Генерал Фоліант підійшов до Мудри з великою, навіть підкресленою повагою.

— До біса все, Мудро, ти нам допоможеш? Нелегко нам доведеться в Темряві Країни Чуп. Нам дуже потрібна така людини як ти. Дужий воїн і все таке інше. Що ти скажеш?

Принц дувся на краю галявини, а Мудра ходив туди й назад і розмірковував. Потім почав знову жестикулювати. Рашид переклав його «слова»:

— Так, я допоможу, — сказав Воїн Тіней. — Культмайстер мусить зазнати поразки. Але і вам також необхідно ухвалити рішення.

— Б’юся об заклад, я знаю яке. — прошепотіла Лепетуха Гарунові на вухо. — Мова йде про те саме рішення, яке ми мали ухвалити ще до того, як ви рушити в похід. Що ми рятуємо спершу — Бачет чи Океан? До речі, — додала вона, — а ти не помітив, який він грізний, рішучий, енергійний? Я про Мудру кажу.

— Ажеж, — промовив Гарун з деяким болем, що міг означати ревність. — Так, він непоганий воїн.

— Непоганий? — прошипіла Лепетуха. — Лишень не поганий? Як тобі тільки язик повертається таке казати.

Проте вона не закінчила речення, бо Рашид заходився перекладати «слова» Мудри.

— Як я вам уже сказав, тепер маємо двох Хаттам — Шудів. Один із них утримує принцесу Бачет у Цита — делі Чуп і збирається зашити їй губи на свято Безабана. Інший, як ви також уже знаєте, перебуває в Старій Зоні, де виношує свої підступні плани про знищення Океану Оповідних Потоків.

На Принца Боло Ґупізирійського найшла якась непереборна впертість.

— Генерале, говоріть що завгодно, — вигукнув він. — але спочатку людина, а тоді Океан, хоч небезпека загрожує їм обом! Спочатку Бачет. Моє кохання, моє єдине на світі! Її чудові вуста мають бути врятовані від голки Культмайстра. Без жодних зволікань! Та що це з вами? Хіба не кров тече у ваших жилах? Ви, генерале, і ви, пане Мудро, ви ж бо люди… чи Тіні?

— Навіщо несправедливо ображати Тіні? — зажестикулювала Тінь Мудри зі спокійною гідністю (на що Боло не зважав).

— Гаразд, — погодився генерал Фоліант. — А пропади все пропадом! Я згоден. Але нам треба послати когось розвідати обстановку в Старій Зоні. Але кого? Не збагну… Гм…

І в цю мить Гарун прокашлявся.

— Мене. Я піду, — зголосився він.

Усі повернулися в його бік, а він стояв собі в червоній нічній сорочці з пурпуровими латками й почувався цілковитим йолопом.

— Що? Що ти кажеш? — роздратовано перепитав принц Боло.

— Ви вважали, що мій тато шпигує проти вас, — промовив Гарун, — тепер, якщо ви цього захочете, я шпигуватиму проти Хаттам-Шуда або ж його Тіні, хай би хто з них труїв Океан у Старій Зоні.

— Але чому, хай йому біс, ти зголошуєшся на це небезпечне завдання? — допитувався генерал Фоліант.

«Гарне запитання, — подумав Гарун. — Видно, тому, що великий дурень». Однак вголос сказав таке:

— Річ ось у чому. Все своє життя я чув про чудове Море Оповідок, Джинів Води й таке інше, але я повірив у це, коли побачив Якщоба у ванній. І тепер, коли я вже прибув до Кагані й побачив на власні очі, наскільки чудовий цей Океан з його різнобарвними Оповідними Потоками, назв яких не знаю, з його Павучими Городниками, Багатопащевими Рибами й усім таким іншим, то виявилося, що прибув я сюди надто пізно, бо Океан кожної миті може загинути, якщо ми сидітимемо, склавши руки. Також виявилося, що мені аж ніяк не до вподоби такий стан справ, панове, аж ніяк. Мені не подобається, що в усіх цих чудових оповідях світу раптом щось може піти не так, щось може зламатися назавжди, й вони помруть. Як я вже казав, це лишень початок моєї віри в Океан, і боюся, запізнілої для того, щоб чимось зарадити, щоб зробити щось для його порятунку.

«Так, — подумав він, — ти вже й так зробив усе, що міг — виставив себе на посміховисько». Проте Лепетуха дивилася на нього таким самим зачарованим поглядом, яким ще донедавна дивилася на Мудру, що, беззаперечно, було приємно. А тоді він поглянув на тата. «О ні! — подумав він. — Я вже знаю, що він скаже…»

— В тобі, юний Гаруне Халіфо, сховано значно більше, ніж бачить око, що кліпає, — промовив Рашид.

— Забудьте, — пробубонів Гарун сердито. — Забудьте про все, що я сказав.

Принц Боло підійшов до нього й поплескав по спині так, що аж віддих Гарунові сперло.

— Аж ніяк! — вигукнув Боло. — Забути, що ти сказав? Юначе, про це незабуде ніхто! Генерале, я вас питаю, хіба він не ідеальний хлопець для такого завдання? Адже він так само, як і я, раб Кохання.

Гарун почервонів, тому намагався не дивитися в бік Лепетухи.

— Так, так, справді! — продовжував принц Боло, ходячи туди й назад, енергійно (хоч трохи пришелепувато) розмахуючи руками. — Так само, як і моя пристрасть, моє кохання веде мене до Бачет, лишень до Бачет, так само цього хлопчака вабить те, в чому він кохається, себто Оповідний Океан.

— Гаразд, — погодився генерал Фоліант. — Юний Гаруне, ти будеш нашим шпигуном. А трясця їм усім! Цур їм пек! Ти ж бо заслужив. Вибирай собі побратимів — і вперед, — голос генерала трохи затремтів, наче за його зовнішньою суворістю ховалася тривога.

«Ну, все, гаплик, — подумав Гарун. — Але відступати пізно».

— Будь обережним! Тримайся в тіні! Остерігайся, пильнуй, щоб тебе не побачили! — театрально вигукнув Боло. — Тепер ти майже справжній Воїн Тіней.

До Старої Зони Кагані можна було дістатися, якщо перетинати Смугу Сутінок з півночі на південь уздовж узбережжя країни Чуп, аж поки темний і мовчазний материк не залишиться позаду і Південний Полярний Океан Кагані не розкинеться увсебіч. Гарун і Якщоб-Джин Води вирушили в дорогу вже менше ніж за годину після того, як Гарун зголосився стати шпигуном. Їхніми супутниками були Багатопащеві Риби Ґупі й Баґа, які булькали у їхньому фарватері, а також старий Плавучий Городник Малі зі своїми бузковими губами й капелюхом з водоростей. Малі йшов по воді поряд з ними. (Гарун також хотів узяти з собою Лепетуху, але не зміг здолати своєї сором’язливости, а крім того, вона, як йому здалося, хотіла залишитися з Воїном Тіней Мудрою. Ну, а Рашид мусив перекладати для генерала й принца мову жестів Мудри.)

Кілька годин високошвидкісного переміщення Смугою Сутінків — і вони опинилися на просторах Південного Полярного Океану. Тутешні води ще більше зблякли, а температура води стала ще нижчою.

— Ми йдемо вперед запекло!

— Було брудно! Стало пекло! — проказували Ґупі й Баґа, кашляючи й булькаючи. Малі біг собі вистрибом поверхнею води без найменших незручностей.

— Якщо вода настільки отруєна, то чому у вас не болять ноги? — запитав його Гарун. Малі похитав головою.

— Бувало й гірше. Трохи отрути. Трохи кислоти. Малі — стріляний горобець. Його не зупиниш:

А тоді, на подив Гаруна, він захриплим голосом заспівав пісеньку:

— Ми тут для того, — нагадав йому Гарун голосом, який, як він сподівався, був авторитетним і командирським, — щоб покласти край діянням Культмайстра Хаттам-Шуда.

— Якщо Оповідне Джерело насправді знаходиться неподалік Південного Полюсу, — висловив припущення Якщоб, — то Хаттам-Шуд буде саме там, я майже в цьому переконаний.

— Гаразд, — погодився Гарун. — Тоді до Південного Полюсу!

Невдовзі з ними сталося перше лихо. Ґупі й Баґа, які весь час скімлили, видаючи жалісливі звуки, зізналися у неможливості своєї участи в подальшому виконанні поставленого завдання.

— Хто ж би думав, що так буде!

— Так погано, ще й усюди!

— Ми не можемо. Ми — хворі!

— Рими всі застрягли в горлі.

З кожною милею вода в Океані ставала густішою й холоднішою, багато Оповідних Потоків були сповнені темної, в’язкої рідини, що нагадувала патоку.

«Хай там як, ми недалеко до мети», — подумав Гарун. А Багатопащим Рибам він сумно сказав:

— Залишайтеся тут на сторожі. Далі ми підемо без вас.

«Навіть якщо небезпека прийде з цього боку, за ледве чи вони зможуть нас попередити», — усвідомлював Гарун, однак Багатопащеві Риби мали настільки жалюгідний вигляд, що він не озвучив своєї думки.

Світла вже майже не було (вони дісталися до самого краю Смуги Сутінків, мало не до самої півкулі Вічної Темряви). Проте рух до Полюсу не припинявся. Раптом Гарун побачив, як з глибини Океану піднімається щось схоже на ліс, як високі рослини злегка погойдуються на вітрі, до того ж відсутність світла перетворювала картину геть на містичну.

— Земля? — запитав Гарун. — Але ж тут не повинно бути ніякої землі?

— Це застояні води, ось що це, — пояснив Малі з огидою. — Все заросло. Бруд усюди. Сором та й годі. Ніхто не доглядає. Просто жах. Дайте мені рік — і місцина буде як нова.

Для Плавучого Городника це була довга промова — настільки його засмутило побачене.

— Року ми не маємо, — зітхнув Гарун. — Також не хочеться перелітати повітрям. Нас можуть помітити, та й узяти тебе з собою в такому випадку ми б не змогли.

— Про мене не турбуйтесь, — відповів Малі. — І про переліт не клопочіться. Я розчищу шлях. — Він набрав велику швидкість і зник у плавучих джунглях водоростей. За мить-другу Гарун побачив, як у повітря здійнялися величезні в’язанки рослинности

— Малі приступив до роботи. Тим часом з джунглів водоростей вистрибували їхні мешканці: велетенська міль-альбінос, величезні сірі птахи, що складалися ли — шень з кісток, довгі білі хробаки з головами, завбільшки з лопату. «Навіть дикі тварини тут Старі, — подумав Гарун. — А далі, мабуть, підуть динозаври? Не динозаври, а ті, що живуть у воді, як їх — іхтіозаври». Думка про побачення з іхтіозавром, що визирає з води, була одночасно страхітливою й захопливою.

«Все одно вони вегетаріанці, — заспокоював він себе, — були вегетаріанцями. Принаймні, я так думаю».

Примчав водою Малі, щоб доповісти про виконану роботу.

— Трохи прополювання. Трохи боротьби зі шкідниками. Ще трохи — й канал буде готовий. — І знову зник у воді.

Як тільки канал був прочищений, Гарун спрямував туди Алежа-Одуда. Проте Малі ніде не було видно.

— Куди ти подівся? — крикнув Гарун. — Не найкращий час бавитися в хованки. — У відповідь — жодного звуку.

А канал був доволі вузький, на поверхні все ще плавало коріння й водорості… А коли вони потрапили в гущу бур’янистих джунглів водоростей, з ними трапилася друга катастрофа. Гарун почув тихе шипіння, а за мить побачив, як до них летить щось на кшталт неймовірно великих тенет, тенет, сплетених із самої темряви. Вони впали на них і міцно стиснули.

— Це Павутина Ночі, — пояснив Алеж-Одуд. — Леґендарна чупвальська зброя. Марно чинити опір. Що більше борсаєшся, то більше вона тебе стягує. На жаль, мушу визнати: ми потрапили в серйозну халепу.

Гарун почув звуки, що долинали ззовні Тенет Ночі: шипіння, тихий задоволений сміх. А ще він побачив очі, так, очі, що пронизливо дивилися через тенета, схожі на очі Мудри, з чорними білками, але ці очі аж ніяк не були дружелюбними. А де Малі?

— Ми в полоні, — бідкався Гарун. — Усе, я став героєм.