Гарун і море оповідок

Розділ VI Шпигунська історія

Після повідомлення про «шпигуна-землянина» Садом Утіх прокотився гомін жаху; коли ж бо «шпигун» відрекомендувався «простим казкарем і давнім клієнтом вашої служби з підведення Оповідної Води», то загальному обуренню не було меж. І Гарун рішуче спробував протиснутися крізь юрбу. Безліч очей підозріло зиркали на ще одного Землянина, також у нічній сорочці, який, протискуючись крізь юрбу, штовхався й мав дуже схвильований вигляд. Гарун пробирався сьомою терасою Саду Втіх, прямуючи до палацового балкона, і скрізь чув невдоволене бормотіння ґупізирян: «Наш клієнт! І як тільки він міг нас зрадити й перейти на бік чупвалів? А сердешна принцеса Бачет, що вона комусь лихого заподіяла? Ну, співала, правда, кепсько, що й перетинки у вухах могли полопати. І вродливою її не назвеш. То й що? Ну не можна вірити тим землянам, і квит». Гарун, з кожною хвилиною стаючи сердитішим, ще наполегливіше протискався через юрбу. На п'яти йому наступав Якщоб-Джин Води, кажучи:

— Зажди, хто терпен, той спасен. Ніщо ж бо не горить?

Однак Гаруна нелегко було зупинити.

— А що ґупізиряни роблять зі шпигунами? — роздратовано крикнув він Якщобу. — Ви ж не вириваєте у них нігтів, один за одним, аж до цілковитого зізнання? Ви ж бо не вбиваєте їх повільно й болісно, і швидко не вбиваєте — мільйоном вольтів на електричному стільці?

Джин Води (як і всі ґупізиряни, що почули таке) мав нажаханий й ображений вираз обличчя.

— Звідки така кровожерливість? — вигукнув

Якщоб. — Дурниці, та й годі, ніколи такого не чув.

— А що ж тоді? — допитувався Гарун.

— Не знаю, — дихав Якщоб важко, намагаючись не відставати від цілеспрямованого хлопця. — Раніше у нас не було шпигунів. Можливо, дамо йому доброго прочухана. Або ж поставимо в куток. Або ж змусимо тисячу й один раз написати «Я більше не шпигуватиму». Ні, це вже занадто суворе покарання.

Гарун не відповів, бо вони дісталися до самісінького палацового балкона. І він на весь голос закричав:

— Тату! Що ти тут робиш?

Кожен ґупізирянин з подивом витріщився на нього, а Рашид Халіфа (який усе ще тремтів від холоду) був не менш спантеличений.

— О Господи праведний, — промовив він, несхвально хитаючи головою. — Юний Гаруне, ніколи не знаєш, чого від тебе чекати.

— Він не шпигун, — крикнув Гарун. — Він — мій тато. Він утратив Дар Базікати.

— Так, таки так, — промовив Рашид понуро, клацаючи від холоду зубами. — А ти давай, говори побільше, всьому світові розкажи про це.

Принц Боло наказав одній зі Сторінок відвести Гаруна та Якщоба до королівських покоїв усередині палацу. Сторінка, на вигляд не старша від Гаруна, відрекомендувала себе як «Лепетун», що виявилося дуже поширеним як дівчачим («Лепетуха»), так і хлопчачим іменем серед ґупізирян. Лепетун мав на собі прямокутну туніку, на якій Гарун прочитав текст оповіді під назвою «Боло й Золоте Руно».

«Дивно, — подумав він собі, — а мені дотепер здавалося, що героєм тієї оповіді був хтось інший».

Коли вони крокували заплутаними коридорами королівського палацу, Гарун зауважив, що багато Сторінок були одягнені у дещо знайомі оповіді. На одній із сторінок була казка «Боло і Чарівна Лампа», на іншій — «Боло і Сорок Розбійників». Також була Сторінка з казкою «Боло-мореплавець», «Боло і Джульєта» та «Боло у Країні Чудес». Гаруна це дуже бентежило, й він запитав Лепетуна про тексти на одностроях, на що одержав відповідь:

— Це не найкращий час для дискусій про моду. Достойники країни Ґуп збираються допитати твого батька й тебе, а ти своєї правиш.

Однак Гарунові здалося, що запитання все ж таки зачепило Лепетуна, бо він аж залився рум'янцем.

«Ну що ж, усьому свій час», — сказав собі Гарун.

У Тронній Залі Палацу казкар Рашид саме розповідав принцу Боло, генералові Фоліантові, спікеру й Моржу, як він потрапив у їхню країну. (А от король Торохтій покинув їх, оскільки нездужав через надто велику тривогу за долю Бачет.) Рашид був загорнутий у ковдру, а ноги опустив у цебрик з гарячою водою.

— Вам цікаво знати, як я потрапив до Ґуп-Сіті, — промовив він, сьорбаючи з миски юшку. — За допомогою певних дієтичних вправ.

Гарун дивився недовірливо, проте решта присутніх слухали уважно.

— Мені часто докучає безсоння, — продовжував Рашид. — І от я довідався, що приготовлені належним чином деякі продукти харчування викликають а) сон і б) відносять того, хто спить, до місця, куди він забажає. Цей процес ще називають Вознесінням. А людина з певними навиками може прокинутися в місці, куди вона прилинула уві сні, себто прокинутися серед сну. Мені захотілося до Ґуп-Сіті, проте через невелику похибку в розрахунках я прокинувся у Смузі Сутінків у цій недоречній нічній сорочці й дуже змерз, і мушу зізнатися, що мало до смерти не змерз.

— А що це за харчові продукти? — зацікавлено запитав Морж.

Рашид уже достатньо оклигав, аби загадково підняти брови й відповісти:

— О, давайте я не розголошуватиму всіх своїх секретів. Це можуть, приміром, бути місячні ягоди, хвости комет, планетні кільця, що їх слід запити звичайним супом. До речі, ваша юшка дуже смачна, — змінив він тему розмови.

«Невже він вважає їх лохами, що вірять у такі дурниці, — подумав Гарун. — От зараз увірветься їм терпець, і вони заговорять з ним за «третім розрядом» — проведуть допит із застосуванням тортур». Насправді ж принц Боло лишень дещо пришелепувато розреготався, ляснув Рашида Халіфу по спині, від чого в нього з рота аж юшка плюснула.

— Розумник і любитель пригод, — сказав він. — Чудово! Ну, друже, ти мені сподобався. — І з цими словами він ляснув себе по стегні.

«Які ж довірливі ці ґупізиряни, — розмірковував Гарун. — І добрі які. Якщоб міг легко відібрати свій Рознімний Інструмент, але не спробував цього зробити, навіть коли я був без тями. Засуджують справжнього шпигуна не більше як до однієї тисячі й одного рядка — значить, вони направду миролюбні люди. А якщо почнеться війна? Тоді вони — безнадійні, пропаща сила…», і вже хотів було сказати «Хаттам-шуд», але вчасно обірвав хід своїх думок.

— Біля Смуги Сутінок, — розповідав далі Рашид Халіфа, — я бачив погані речі, а чув ще гірші. Там чупвальське військо розбило табір. Чорні намети в якомусь фанатичному мовчанні. Чутки, буцімто країна Чуп перебуває під владою «Таїни Безабана», мають під собою ґрунт. Послідовники його Культу Мертвої Тиші, чи Німоти, на підтвердження своєї відданости присягаються у довічному мовчанні. Про це я дізнався, коли прокрався до самісіньких чупвальських наметів. Колись давно Культмайстер Хаттам-Шуд проповідував ненависть тільки до різних оповідок, фантазій і мрій, але тепер він став ще жорстокішим і з особливою ненавистю ставиться до геть усякого мовлення. В самому ж Чуп-Сіті позакривали всі школи, суди й театри, які не можуть працювати всупереч Законам про Тишу. Я також чув, що найзапекліші прихильники Таїни додумалися до такого безглуздя: товстою ниткою зашивають собі губи й повільно помирають від голоду й спраги, офіруючи собою в ім'я любови до Безабана…

— А хто чи що таке Безабан? — не витримав Гарун. — Усі ви, може, й знаєте, але мені ця назва ні про що не говорить.

— Безабан — це велетенський Ідол, — пояснював Рашид синові. — Колос, витесаний з чорної криги, а стоїть він у самому серці Хаттам-Шудової твердині в Цитаделі Чуп. Кажуть, що ідол не має язика, лишень страхітливо шкіриться, показуючи зуби завбільшки з будинки.

— Здається, ліпше було взагалі не питати про нього, — промовив Гарун.

— Похмурі Сутінки аж кишіли чупвальськими вояками, — продовжував Рашид. — Вони одягнені в довгі плащі, а з-під них жорстоко виблискують леза кинджалів. Панове, всі ви добре знаєте, що таке країна Чуп! Це — місце тіней, замкнених на колодки книжок, це — місце, де виривають язики, готують підлі змови і носять в перснях отруту. То навіщо мені було крутитися коло того табору? Тому босоніж, аж синій від холоду, пішов я на далекий вогник на небосхилі. Так я натрапив на Торохтіїв Мур. Панове, він у поганому стані. Багато дір, через які дуже легко пролізти. Чупвали вже знають про це. Я бачив їх за Муром. Я на власні очі бачив, як вони викрадали Бачет!

— Та що ви кажете? — закричав Боло, скочивши на рівні ноги й ставши у грізну, але трохи пришелепувату позу. — Чому ви так довго про це мовчали? Та щоб я… Далі, говоріть далі, ради бога, говоріть далі! (Коли Боло вигукував, решта достойників дещо бентежилися й відводили погляд.)

— Я пробирався через зарослі глоду до Океану, — розповідав Рашид, — коли раптом підплив прикрашений сріблом і золотом човен-лебідь. У ньому була молода жінка з довгим-довгим волоссям і золотою діадемою. Співала вона, даруйте на слові, найогиднішим голосом, який я коли-небудь чув. До того ж її зуби, її ніс…

— Досить, обійдемося без подробиць, — перебив його спікер Говорильні. — То була Бачет.

— Бачет, Бачет, — застогнав Боло. — Чи почую я ще твій пречудовий голос, чи погляну я ще на твоє гоже личко?

— Що вона там робила? — поцікавився Морж.

— Тамтешні місця — небезпечні.

Тут уже Якщоб-Джин Води прокашлявся:

— Панове, — промовив він. — Може, ви не в курсі справи, але молоді люди з країни Ґуп інколи заходять у Смугу Сутінків, себто час від часу, себто досить часто. Живучи постійно на осонні, їм хочеться побачити зірки, Землю, побачити, як світить Інший Місяць. Зрозуміло, це нерозсудливо. Але вони думають, що там є Торохтіїв Мур, і він їх захистить. Темрява, панове, має свою привабливість: таємничість, дивність, романтичність…

— Романтичність? — вигукнув Принц Боло, оголюючи меч. Ах ти, смердючий Джине Води! Хочеш, аби я тебе рубонув? Як ти смієш припускати, що моя Бачет подалася туди… заради любовних утіх?

— Ні, ні, — перестрашено закричав Якщоб. — Тисячу вибачень, беру свої слова назад, тільки без образ.

— Щодо цього не треба хвилюватися, — швидко заспокоїв Рашид принца Боло, який дуже повільно, але все ж таки заховав свій меч у піхви. — Вона була зі своїми фрейлінами, тільки з ними. Вони щось говорили жартома про Торохтіїв Мур, казали, що хочуть до нього доторкнутися. «Хочу дізнатися, що то за штука — цей славний невидимий Мур», — почув я її голос. «Якщо його не можна побачити очима, то, може, можна помацати руками або ж лизнути язиком». Тут ватага чупвалів, що підглядала за принцесою із заростей глоду, безперешкодно проникла через діру в Мурі, схопила всіх леді й потягла їх до своїх наметів, незважаючи на те, що сердешні полонянки дуже вищали й дригали ногами.

— Що ж то ви за людина, — зневажливо пирхнув Принц Боло, — як ви могли спокійнісінько спостерігати за всім цим і навіть не спробувати щось зробити задля їхнього порятунку?

Моржеві, спікерові та й генералові від зауваги стало трохи ніяково, а Гарун аж почервонів зі злости.

— От уже той принц… та як він сміє, — прошепотів Гарун зі злістю Якщобу на вухо. — Якби не його меч, я би… я би…

— Та годі тобі, — пошепки відповів Якщоб. — Усі принци такі. Не переживай. Ми не дозволяємо йому вирішувати важливих справ.

— Що б ви хотіли? — запитав Рашид з гідністю у Боло. — Аби я беззбройний, у нічній сорочці, з посинілими від холоду ногами вистрибнув зі схованки як, той бевзь з конопель, і дозволив захопити себе в полон або ж навіть убити? А тоді від кого б ви дізналися про все, що сталося, хто б вам показав дорогу до чупвальського табору? Ну що ж, будьте героєм, якщо вам так хочеться, принце Боло; однак дехто надає перевагу не героїзму, а здоровому глуздові.

— Боло, тобі треба вибачитися, — стиха промовив спікер, і Принц, напустивши на себе бундючного й дещо чванливого вигляду, так і вчинив.

— Я погарячкував, — сказав він. — Направду, ми дуже вдячні вам за інформацію.

— Ще таке, — провадив далі Рашид. — Коли чупвальські вояки тягли принцесу до наметів, то від них я почув страхітливі речі.

— Які речі? — закричав Боло, підстрибнувши. — Якщо вони її скривдили…

— Я почув, як один з них сказав: «Незабаром — Велике Свято Безабана, — розповідав Рашид. — А чому б нам у цей день не принести ґупізирійську принцесу в жертву нашому Ідолові? Ми зашиємо їй губи і перейменуємо в Німу Принцесу Хамаш». І розреготалися.

У Тронній Залі запала тиша. Зрозуміло, Боло порушив її першим.

— Не гаймо жодної секунди! Збираймо військо — всі Сторінки, всі Розділи, всі Томи! До зброї, до зброї! За Бачет, тільки за Бачет!

— За Бачет і за Океан, — нагадав йому Морж.

— Так, так, — дратівливо сказав Боло. — За Океан також. Авжеж, за Океан також.

— Якщо бажаєте, — запропонував казкар Рашид, — я поведу вас до чупвальських наметів.

— Гарна ви людина, — вигукнув Боло, знову добряче ляснувши його по спині. — Я був неправий щодо вас; ви — супер.

— Якщо ти підеш, — промовив Гарун до тата, — то не сподівайся, що я залишуся.

Хоч завдяки Безкінечному Денному Світлу в країні Ґуп Гарунові здавалося, ніби час зупинився, проте його сили вичерпувалися. Виявилося, що йому дуже хочеться склепити важкі повіки; до того ж, він так смачно позіхнув, що на це звернули увагу геть усі присутні в авґустійшій Тронній Залі. Рашид Халіфа попрохав, аби Гаруна поклали спати, незважаючи на всі його заперечення (я аніскільки не хочу спати, анітрішки не хочу). Гарунові виділили кімнату з ліжком, а Сторінці Лепетунові наказали відвести його до тієї кімнати.

Лепетун повів Гаруна коридорами, вгору по сходах, униз по сходах, знову коридорами, через двері, за ріг, у двір, по балконах і знову коридорами. Поки вони йшли, Сторінка (якій, здавалося, вже несила було мовчати раптом випалила тираду проти принцеси Бачет.

— От дурепа! — сказав Лепетун. — Якби моя наречена дозволила себе викрасти, тому що їй, бачте, захотілося погуляти Смугою Сутінків і помилуватися зорями на небі, ба більше, їй захотілося помацати той дурний Мур, ну що ж, ради бога… мені б і в голову не прийшло починати через неї війну й повертати її додому. Я би сказав: добре, що здихався, особливо з її носом, її зубами, але не треба вдаватися в деталі. Я ще не згадав про її спів, ти не повіриш, наскільки він огидний, і замість того щоб послати її подалі, ми йдемо її рятувати, де нас, можливо, і вб'ють, адже ми погано бачимо в темряві…

— До спальні далеко? — поцікавився Гарун. — Бо не знаю, скільки ще витримаю.

— Тепер ці однострої, ти хотів почути більше про однострої, — продовжував Лепетун і, незважаючи на Гаруна, йшов шпарким кроком далі через зали, вниз гвинтовими сходами, вздовж проходів. — Як ти думаєш, чия це була ідея? Авжеж, принцеси Бачет. Вона вирішила «зайнятися гардеробом Сторінок Королівського Двору» і спочатку хотіла перетворити нас у ходячі любовні листи. Довелося нам цілу вічність носити тексти з «цьомаю, пупсик», «обнімаю, зайчик», від яких аж нудило, а потім вона передумала й переписала на свій лад усі найвідоміші оповіді світу, де її Боло перетворився на найбільшого героя. Тепер замість Аладіна, Алі-баби і Синдбада один тільки Боло, Боло, Боло, тому ж то мешканці Ґуп-Сіті, як ти собі можеш уявити, сміються нам просто в очі, вже нічого не кажучи про те, що вони роблять поза очі.

Лепетун тріумфуюче усміхнувся, зупинившись перед надзвичайно величними дверима, й оголосив:

— Твоя спальня.

Аж тут раптом двері відчинилися, охоронці схопили обох за вуха й сказали йти собі далі, поки їх не запроторили до найглибшої буцегарні палацу.

Вони ж бо прийшли до спального покою самого короля Торохтія.

— Ми заблукали, чи як? — запитав Гарун.

— Це дуже заплутаний палац, трохи збилися зі шляху, — зізнався Лепетун. — Зате гарно побалакали.

Заувага настільки роздратувала втомленого Гаруна, що він мимоволі махнув так рукою біля голови Лепетуна, чого не сподівалася Сторінка, і збив шапочку каштанового кольору з його голови…, точніше кажучи, з її голови, бо коли шапочка впала на підлогу, цілі потоки блискучого чорного волосся хлинули водоспадом на її плечі.

— Навіщо ти це зробив? — закричала Сторінка.

— Ти все зіпсував!

— Ти дівчина? — запитав Гарун, хоч це було вже очевидним.

— Тсс, — прошипіла Лепетуха, заправляючи волосся назад під шапочку. — Ти що, хочеш, щоб мене звільнили? Вона заштовхала Гаруна в невелику нішу й затягнула штору. — Гадаєш, дівчині легко одержати роботу? Хіба ти не знаєш, що дівчатам упродовж життя доводиться щодня задурювати голови людей, аби лише кудись пробитися? Ти одержав своє життя, мабуть, на блюдечку, але декому з нас за нього треба боротися.

— Хочеш сказати, що тобі не дозволяють бути Сторінкою, тому що ти дівчина? — сонно запитав Гарун.

— Я хочу сказати, що ти робиш тільки те, що тобі кажуть робити, — із запалом відповідала Лепетуха.

— Я хочу сказати, що ти завжди з'їдаєш усю їжу, яка є на тарілці, навіть цвітну капусту. Я хочу сказати…

— Принаймні я можу зробити одну просту річ, наприклад, провести до спальні, — перебив Гарун. А Лепетуха широко і єхидно усміхнулася.

— Я хочу сказати, що ти завжди лягаєш спати, як тільки тобі скажуть, — промовила вона. — І тобі нітрохи не хочеться вилізти на дах палацу через цей таємний хід просто зараз.

Лепетуха натиснула на кнопку, сховану під вишукано вирізьбленою дерев'яною панеллю на одній із вигнутих стін ніші, й вони по сходах, що одразу з'явилися, піднялися на дах. Гарун сів на плаский, зрозуміло, залитий сліпучим сонцем дах палацу й оглядав країну Ґуп, Сад Утіх, де вже повним ходом йшли приготування до війни, тоді Лаґуну, де збиралася величезна флотилія механічних птахів, і нарешті — Океан Оповідних Потоків, якому загрожувала небезпека. Раптом він збагнув, що ніколи раніше не почував себе настільки бадьорим, навіть незважаючи на втому, що змагала його. Саме в цю мить Лепетуха мовчки вийняла з кишені три м'які м'ячики із золотистого шовку, підкинула їх угору, аж вони блиснули в сонячному промінні, й почала жонґлювати.

Вона жонґлювала у себе за спиною, над і під ногою, із заплющеними очима, лежачи на спині, допоки Гарунові геть чисто не відібрало мову від захоплення. Щоразу, підкидаючи м'ячики високо в повітря, вона виймала з кишені ще один золотий м'ячик і вже жонґлювала дев'ятьма м'ячиками, тоді десятьма, а тоді одинадцятьма. Щоразу, коли Гарун думав: «Ні, більше не зможе втримати», вона додавала ще один м'ячик до своєї галактичної круговерті м'яких шовкових сонць.

І Гарунові спало на думку, що жонґлювання Лепетухи нагадує йому найкращі вистави тата Рашида Халіфи, Шаха-Казна-Що.

— Мені завжди здавалося, що казкар — це жонґлер.

— Нарешті до Гаруна повернулася мова. — Казкар піднімає у повітря багато різних оповідей і жонґлює ними, і якщо він досить вправний, то у нього не впаде жодна оповідь. А жонґлер — це свого роду казкар.

Лепетуха стенула плечима, впіймала всі золоті м'ячики й заховала їх у кишеню.

— Я в цьому не розбираюся, — промовила вона.

— Я просто хотіла, щоб ти знав, з ким маєш справу.

Гарун прокинувся багато годин потому в затемненій кімнаті (вони таки знайшли його спальню, запитавши дорогу в ще однієї Сторінки, й він заснув за п'ять хвилин після того, як Лепетуха затягла важкі штори й побажала на добраніч).

Хтось сидів на його грудях, чиїсь руки стискали його горло.

Це була Лепетуха.

— Сонце моє, вставай і світи, — прошепотіла вона загрозливо. — І якщо комусь розповіси про мене, то наступного разу, коли спатимеш, я задушу тебе не на жарт. Ти, може, й гарний хлопчик, але я можу бути дуже поганою дівчинкою.

— Я нікому нічого не скажу, обіцяю, — промовив Гарун зі стисненим горлом, і Лепетуха, послабивши хватку, широко всміхнулася.

— Гаразд, Гаруне Халіфо, — сказала вона. — Вилазь із ліжка сам, щоб я тебе силоміць не стягала. Пора на чергування. В Саду Утіх армія готується до походу.