«Мені потрібні свідки, — вирішив Гарун. — Якщоб і Малі можуть засвідчити перед Моржем, що я хотів здійснити своє бажання для загального добра, і Морж пробачить мені зламану техніку». В королівському дворі весілля було саме в розпалі, тому Гарунові довелося кілька хвилин поштовхатися серед кульок, що лопали, серед рисових зерен, що били фонтаном, серед стрічок, що лопотіли на вітрі, поки він у натовпі знайшов Головного Джина Води. Йому вдалося помітити Якщоба, коли той витанцьовував з дівчиною-джином у збитому набакир тюрбані. Гарун мусив перекрикувати музику та загальний гул, а тоді він з жахом побачив, як Якщоб стиснув губи й захитав головою.
— Вибачай, — промовив Головний Джин Води. — Щось доводити Моржеві? Не варто і виїденого яйця. Не можу. Вибачай.
— Але, Якщобе, — вже благав Гарун. — Хтось же мусить пояснити!
— Я не вдатний до пояснень, — кричав у відповідь Якщоб. — Ця справа не по мені. На такому не знаюся. Даруй.
Гарун у вілчаї лишень закотив очі й пішов шукати Малі. Знайшов він Головного Плавучого Городника на святкуванні, що проводилося в Лаґуні (і під Лаґуною) з огляду на тих ґупізирян (Багатопащеві Риби й Плавучі Городники), які надавали перевагу водному середовищу. Малі він помітив одразу: той стояв на спині Алежа-Одуда з капелюхом водоростей, ледь зсунутому на потилицю, й натхненно співав для Риб та Городників:
Можеш втопити тінь,
Що у фортеці живе,
Можеш втопити лінь.
Але не втопиш мене.
— Малі, — гукнув Гарун. — Рятуй!
Головний Плавучий Городник перервав свою пісню, зняв капелюх з водоростей, почухав голову й сказав своїми рослинними губами:
— Морж викликає на килим. Чув про це. Маєш клопіт. Вибачай, нічим не допоможу.
— Та що це з вами? — вигукнув Гарун. — Чому всі так бояться Моржа? Він мені видався нормальним дядьком, хоч його вуса не схожі на моржеві.
Малі лишень сумно похитав головою.
— Морж — велике цабе. Не хотів би я з ним конфліктувати. Ну, ти розумієш…
— Слово честі! — вигукнув Гарун сердито. — Візьму й сам усе владнаю. Теж мені друзі!
— А мене навіть не треба прохати, хоч ти цього й не зробив, — промовив Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Я — тільки машина.
Гарун ішов довжелезними коридорами Будинку ПНСП, а його серце завмирало. Потім стояв у просторому, лункому вестибюлі, а Яйцеголові в білих халатах швидко снували в усіх апрямках. Гарунові здалося, що всі вони дивляться на нього зі змішаним почуттям злости, презирства й жалю. Тричі він питав Яйцеголових, як пройти до кабінету Моржа, аж поки після довгих блукань коридорами Будинку ПНСП, що нагадали йому блукання з Лепетухою по палацу, він нарешті знайшов потрібні йому двері. Якусь мить стояв перед золотими дверима з табличкою:
«Нарешті я зможу поговорити про мету свого приїзду до Кагані, — розмірковував Гарун знервовано. — Але чи міг я тоді подумати, що доведеться говорити цілком про інше?» Він глибоко вдихнув і постукав.
Почувся голос Моржа:
— Заходьте. — Гарун ще раз вдихнув повітря й відчинив двері.
Спочатку він побачив Моржа, який сидів на блискучому білому кріслі за блискучим жовтим письмовим столом, і його велика блискуча яйцеподібна голова сяяла так само, як меблі, а його вуса над верхньою губою судорожно здригалися, очевидно, від люті.
Потім він зауважив, що Морж був не один.
У кабінеті Моржа сиділи широко усміхнені король Торохтій, принц Боло, принцеса Бачет, спікер Говорильні, президент країни Чуп Мудра, його помічниця панна Лепетуха, генерал Фоліант, а також Рашид Халіфа. На стіні був великий екран, на якому Гарун побачив Ґупі й Баґу, що усміхалися з-під поверхні Лаґуни всіма своїми ротами. Також дивилася на нього голова Алежа-Одуда, проте з іншого екрана.
Гарун був приголомшений.
— Нічого не розумію, — встиг він вимовити. Всі у кімнаті голосно розсміялися.
— Даруй нам, — сказав Морж, витираючи сльози радости з кутиків очей і все ще хихикаючи. — Ми тебе трохи поводили за ніс. Трохи пожартували. Так, трохи пожартували, — повторив він і знову розсміявся.
— І навіщо це було робити? — запитав Гарун. Морж узяв себе в руки й зробив найсерйозніший вираз обличчя, а зустрівшись з очима Якщоба, знову розсміявся, а тоді розсміявся Якщоб і решта товариства. Заспокоїлися вони лишень через кілька хвилин.
— Гаруне Халіфо, — промовив Морж, встаючи з-за стола й тримаючись за боки, все ще трохи задиханий, — на знак визнання твоїх неоціненних заслуг перед Кагані та Океаном Оповідних Потоків ми надаємо тобі право просити у нас усього, чого забажає душа, і ґарантуємо виконання твого бажання, навіть якщо нам доведеться створити новий Процес, Надто Складний для Пояснення.
Гарун мовчав.
— Ну, Гаруне, — запитав Рашид. — Яке маєш бажання?
Гарун і далі мовчав, раптом спохмурнівши. Лепетуха помітила зміну в його настрої, підійшла до нього, взяла за руку й запитала:
— У чому річ? Щось сталося?
— А що мені прохати? — тихо промовив Гарун. — Те, чого я хочу, ніхто із присутніх не може мені дати.
— Дурниці, — відповів Морж. — Я чудово знаю, чого ти хочеш. Ти пережив великі пригоди, а в кінці великих пригод усі хочуть одного.
— Ну? І чого ж усі хочуть? — запитав Гарун дещо з викликом.
— Щасливого кінця. — сазав Морж, а Гарун мовчав. — Що? Хіба не так? — наполягав Морж.
— Так, гадаю, що так, — погодився Гарун, трохи зніяковівши. — Але той щасливий кінець, про який думаю, ви не зможете знайти в жодному Морі, навіть у Морі з Багатопащевими Рибами.
Морж повільно й розсудливо кивнув сім разів головою. Відтак він зібрав кінчики пальців у пучок, сів за свій письмовий стіл і жестом запросив Гаруна й усіх інших також сісти. Гарун сів у блискуче біле крісло навпроти Моржа, всі решта — у такі ж крісла біля стіни.
— Гм, — почав Морж. — Щасливий кінець не так часто зустрічається в оповідях і в житті, як думає більшість людей. Можна сказати, що, радше, це виняток з правила.
— Я те саме кажу, — зітхнув Гарун. — Саме так.
— Оскільки щасливі кінці — це велика рідкість, — продовжував Морж, — ми навчилися синтезувати їх штучно в Будинку ПНСП. Простіше кажучи, ми можемо їх виробляти.
— Це неможливо, — заперечив Гарун. — Щасли — вий кінець — не якась рідина, її в пляшку не наллєш.
— А потім невпевнено додав. — Хіба не так?
— Якщо Хаттам-Шуд синтезував антиоповіді, — промовив Морж лишень з невеликим натяком на вражене власне самолюбство, — то мені здається, ти не мав би сумніватися в наших спроможностях також дещо синтезувати. Стосовно «неможливости», — продовжував він, — більшість людей могли б сказати: все, що сталося з тобою останнім часом, це — абсолютно неможливо. То навіщо здіймати стільки галасу довкола неможливости предмету нашої розмови?
Знову всі мовчали.
— Гаразд, — рішуче почав Гарун. — Ви сказали, що це може бути навіть велике бажання. А я маю таке бажання. Я прибув сюди із сумного міста, настільки сумного, що й забуло, як зветься. І я хочу, щоб ви забезпечили щасливий кінець не тільки моїм пригодам, але також усьому сумному містові.
— Щасливий кінець буває в кінці чогось, — зауважив Морж. — Якщо він стається посередині оповіді, пригоди чи чогось такого, то він лишень на якийсь час підбадьорює.
— Домовилися, — сказав Гарун. Настав час повертатися додому.
Збиралися недовго — Гарун не любив довгих прощань. Особливо важко було попрощатися з Лепетухою, і якби вона не наблизилася до нього й не поцілувала його першою, він би так і не зважився на це. Однак після поцілунку він нітрішки не зніяковів, а на серці йому зробилося так добре, що від’їзд став ще болючішим.
Біля підніжжя Саду Утіх Гарун і Рашид помахали друзям на прощання і вмостилися на спині Алежа-Одуда, де вже сидів Якщоб. Лишень тепер Гарун пригадав, що Рашид порушив домовленість щодо виступу в долині К, і на Безрадісному озері, без сумніву, їх уже чекає розлючений Алежбо Пихатий.
— Але ж, але ж, але ж нічого страшного, — промовив Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба. — Коли ти подорожуєш з Алежем-Одудом, час працює на тебе. Пізніше вирушиш — раніше приїдеш! Їдьмо! Ва-вууу-варум!
На Безрадісне озеро опустилася ніч. Але Гарун одразу побачив плавучий готель «1001 ніч + 1 ніч», що мирно стояв на якорі в місячному сяйві. Вони сіли біля відчиненого вікна спальні. Коли Гарун заліз усередину, то відчув себе настільки виснаженим, що одразу впав на своє павичеве ліжко й миттєво заснув.
Коли хлопець прокинувся, надворі був ясний сонячний ранок. Усе довкруж мало звичний вигляд, а від механічного Одуда й Джина Води не лишилося й сліду.
Він підвівся, тручи очі, і побачив Рашида Халіфу, який сидів на маленькому балконі спереду плавучого готелю, все ще у своїй довгій блакитній нічній сорочці, за чашкою чаю. По озері до них плив човен у вигляді лебедя.
— Мені наснився такий дивний сон, — сказав Рашид Халіфа, але його перебив голос Пихатого Алеж-бо, який енергійно махав руками з човна-лебедя.
— Егей! Привіт! — кричав пан Алежбо.
«Господи, — подумав Гарун, — зараз як розрепетується, і нам доведеться самим платити за готель».
— Шановний пане Рашид! — кричав Алежбо. — Де це таке бачено, аби ви з сином були ще в нічних сорочках, коли я вже приїхав забирати вас на виступ! На вас уже чекають юрби людей, пізній наш пане Рашид! Але вірю — ви не підведете.
Виходить, усі пригоди на Кагані відбувалися впродовж однієї ночі! «Це неможливо, — подумав Гарун, але тоді пригадав слова Моржа: «Навіщо здіймати стільки галасу довкола неможливости предмету нашої розмови?», тож він негайно обернувся до тата й запитав:
— Свій сон… ти пам’ятаєш його?
— Потім, Гаруне, — промовив Рашид Халіфа, який уже кричав до пана Алежбо:
— Не хвилюйтеся, пане. Піднімайтеся на борт, випийте чаю, а ми швиденько одягнемося й вирушаємо. — Гарунові ж він сказав: — Сину, не лови ґав. Шах-Казна-Що не запізнюється. Океан Пізнання славиться своєї пунктуальністю.
— Той Океан, — не вгавав Гарун, коли Алежбо вже причалював у човні-лебеді, — ти пам’ятаєш? Подумай! Це дуже важливо! — проте Рашид його не слухав.
Гарун, трохи незадоволений, пішов одягатися; і тут біля подушки він помітив маленький золотий конверт, в яких постояльцям ґранд-готелів залишають на ніч шоколад з м’ятною начинкою. У конверті була записка, написана Лепетухою і підписана всіма її друзями з Місяця Кагані (Ґупі і Баґа, які не вміли писати, залишили відбитки риб’ячих губ на папері, посилаючи свої поцілунки).
«Приїжджай, коли схочеш, — ішлося в записці. — Залишайся, скільки схочеш. Пам’ятай, коли летиш з Алежем-Одудом, час працює на тебе».
У золотому конверті було ще щось: малесенька пташка, досконала в кожній своїй деталі, з піднятою до нього головою. Авжеж, це був Одуд.
— Умивання й причісування йдуть тобі на користь, — зауважив Рашид, коли Гарун вийшов зі своєї кімнати. — Я вже місяцями не бачив тебе таким щасливим.
Ви ж пам’ятаєте, що пан Алежбо та його непопулярний місцевий уряд сподівалися, що Рашид Халіфа «бадьорими хвалебними оповідями», а не якимись там «занепадницькими» байками допоможе їм заручитися підтримкою людей. Вони прикрасили величезний парк кольоровими транспарантами, стрічками, прапорами й скрізь розвісили на стовпах гучномовці, щоб усі змогли почути Шаха-Казна-Що. Спорудили сцену, обклеєну різнобарвними плакатами з написами: «Голосуй за Алежбо» або ж «Він — для вас. Він — Алежбо!». Справді, послухати Рашида зібралася величезна юрма, проте з їхніх пісних облич Гарун робив висновок, що вони нітрохи не переймаються політичною долею Алежбо.
— Починайте, — різко промовив пан Алежбо. — Вельмишановний пане Рашид, давайте робити все, як ми домовилися, бо інакше…
Гарун бачив з боку сцени, як усміхнений Рашид під гучні оплески йшов до мікрофона. А тоді він просто приголомшив Гаруна такими словами:
— Пані й панове, моя казка, яку я хочу вам розповісти, називається «Гарун і Море Оповідок».
«Отже, ти не забув», — подумав Гарун, усміхаючись.
Рашид Халіфа, Океан Думок, Шах-Казна-Що скоса зиркнув на сина, злегка підморгнувши. «Невже ти думаєш, що я міг забути таку історію?» — ніби казав він.
— Було собі в країні Аліфбей одне сумне місто, й було воно найсумніше у світі, таке сумне, що й забуло, як зветься.
Як ви вже здогадалися, Рашид розповів людям у парку ту саму історію, яку я вам щойно розповів. А Гарун дійшов висновку, що тато про деякі події, свідком яких він не був, мусив розпитувати Якщоба та інших. Також було зрозуміло, що з ним усе гаразд — Дар Базікати вернувся, й він міцно тримав авдиторію в руках. Заспівав пісню Малі, і всі йому підспівували:
«Порубати можеш ти сильних в карате, спритних до мети. Не мене зате», проте коли заспівав пісню Бачет, то всі просили над ними змилостивитися.
Потім він розповів про Хаттам-Шуда та його прихвоснів із Союзу Застібнутих на Блискавку Губ, і всі присутні звернули свої погляди на Пихатого Алежбо та його прихвоснів, які сиділи за Рашидом на сцені й з розвитком оповіді ставали дедалі похмуріші. Відтак Рашид розповів присутнім, як майже всі чупвали ненавиділи Культмайстра, проте боялися про це сказати, і поміж присутніми прокотився гомін співчуття: «Так, — шепотілися люди, — ми таке добре знаємо». Після подвійної поразки обох Хаттам-Шудів хтось почав скандувати: «Пан Алежбо хай би схуд, пан Алежбо
— Хаттам-Шуд», і його підтримали всі присутні. Почувши це, Пихатий Алежбо зрозумів, що він програв, і крадькома вшився зі сцени разом зі своїми посіпаками. Юрба хоч і дозволила йому втекти, проте вслід йому полетіло всіляке сміття. Пан Алежбо більше так і не з’являвся в Долині К, а її мешканці одержали змогу обрати тих керівників, які справді їм подобалися.
— Авжеж, нам не заплатили, — сказав бадьоро Рашид Гарунові, коли вони чекали на Поштовий Автобус. — Нічого, гроші — не найголовніше.
— Але ж, але ж, але ж, — долинув знайомий голос, — без грошей також ні туди, ні сюди.
Коли вони повернули до сумного міста, все ще періщив дощ. Багато вулиць просто потопали у воді.
А що? — радісно вигукнув Рашид Халіфа. — Йдемо пішки. Вже й не пам’ятаю, коли я останній раз ходив під дощем.
Гарун боявся, що Рашид, повернувшись до порожньої оселі з розбитими годинниками й без Сораї, сильно засумує, тож глянув на тата дещо підозріло. Проте Рашид стрибнув під дощ, і що більше він намокав, йдучи по кісточки в каламутній воді, то по-хлоп’ячому щасливіший ставав. Гарун заразився гарним батьковим настроєм, і невдовзі вони, як ті діти, хлюпалися й бризкалися водою.
Перегодя Гарун помітив, що на вулиці повно людей, які пустують, так само як вони — бігають, стрибають, падають і, найголовніше, безперестанку щиро сміються.
— Здається, старе місто навчилося веселитися, — широко усміхнувся Рашид.
— І чого б то? — запитав Гарун. — Ніщо не змінилося. Бачиш, заводи з виробництва смутку працюють, які працювали, он іде дим; так само майже всі — бідні…
— Гей ти, занудо! — крикнув літній пан, якому було вже, мабуть, далеко за сімдесят, але він, знай собі, танцював під дощем на затопленій вулиці, розмахуючи складеною парасолькою як мечем. — Припиняй ці Журливі Пісні.
Рашид Халіфа підійшов до того пана.
— Якийсь час нас не було в місті. Може, щось сталося, поки нас тут не було? Наприклад, якесь диво?
— Просто теплий дощ, — відповів старий. — Дощ робить усіх щасливими. Мене також. У-гу-гу! О-го-го! — Й він пострибав униз по вулиці.
«Це — Морж, — раптом спало на думку Гарунові. — Це Морж здійснює мою мрію. Видно, штучний щасливий кінець він перемішав з дощем».
— Якщо це Морж, — сказав Рашид, пританцьовуючи в ковбані, — тоді місто багато чим завдячує саме тобі.
— Аж ніяк, тату, — промовив Гарун, а його гарний настрій умить кудись подівся. — Хіба ти не розумієш? Це все несправжнє. Просто Яйцеголові вилили з пляшечки трохи води. Це як підробка. Люди радіють, коли є чого радіти, а не тому, що на них з неба падає щасливий дощ.
— А я скажу тобі, чому всі радіють, — утрутився в розмову поліцейський, який саме пропливав повз них у перевернутій парасольці. — Ми згадали назву міста.
— Ну, кажіть бо мерщій, як воно зветься? — схвильовано промовив Рашид.
— Кагані, — промовив життєрадісно поліцейський, пливучи вниз по затопленій вулиці. — Чудова назва для міста, правда? Означає «оповідь».
Вони звернули на свою вулицю й побачили свій будинок, схожий на мокрий торт. Рашид усе ще весело стрибав, але Гарунові ноги з кожним кроком дедалі більше наливалися свинцем, а татову веселість він уже не міг переносити, тож у всьому, що було погане й неправильне, у всьому, що було несправжнім у величезному світі, де не було мами, він звинувачував Моржа.
Пані Оніта саме вийшла на свій балкон.
— О, дуже добре, що ви вернулися! Заходьте, заходьте. Будемо святкувати, — вона вся колихалася й плескала в долоні від радости.
— Що святкувати? — запитав нетерпеливо Гарун, одразу як пані Оніта вибігла до них під дощ.
— Правду кажучи, — відповіла пані Оніта, — я таки здихалася пана Сенґупти. А ще влаштувалася на роботу на шоколадну фабрику, тепер можу їсти стільки шоколадок, скільки заманеться. Також маю кількох залицяльників, але що це я кажу, геть безсоромна стала!
— Радий за вас, — відповів Гарун. — Але життя — це не лишень пісні й танці.
На обличчі пані Оніти з’явився загадковий вираз.
— Довгенько вас тут не було, — сказала вона. — Багато чого змінилося.
Рашид нахмурив чоло.
— Оніто, про що це ти? Якщо знаєш щось…
Вхідні двері квартири Халіфи відчинилися й у них з’явилася Сорая Халіфа, в усій красі, чи навіть удвічі красивіша. Гарун з Рашидом завмерли. Вони стояли як укопані під проливним дощем з роззявленими ротами.
— Це все Морж? — ледь чутно запитав Рашид і недовірливо похитав головою. Рашид сам же й відповів на своє запитання: — Може так, а може ні, сказав би наш друг — водій Поштового автобуса.
Сорая також вийшла до них на вулицю під дощ.
— Який Морж? — запитала вона. — Я не знаю ніякого Моржа, але знаю, що помилилася. Так, я покинула вас. Не заперечую. Я пішла, але тепер, якщо ви бажаєте, я повернуся.
Гарун подивився на тата. Рашид слова не міг вимовити.
— А Сенґупта — що ж, — продовжувала Сорая. — кістлявий, сухий, сопливий, слинявий, скупий, скнарий, нікчемний, пронозуватий клерк! З ним я покінчила. Раз і назавжди!
— Хаттам-Шуд, — промовив Гарун тихо.
— Саме так, — відповіла мама. — Обіцяю. Пан Сенґупта – хаттам-шуд.
— Ласкаво просимо додому, — й всі троє (і пані Оніта також) кинулися одне одному в обійми.
— Заходьте, — запропонувала Сорая. — Не стояти ж нам під дощем!
Тієї ночі, перед тим як заснути, Гарун вийняв мініатюрного Алежа-Одуда зі свого маленького золотого конверта й поклав на долоню лівої руки.
— Будь ласка, зрозумій, — промовив він до Одуда, — направду дуже добре, що ти завжди зі мною, коли я цього потребую. Але якщо все триватиме так і надалі, то мені не треба буде кудись їхати.
— Але ж, але ж, але ж, — промовив мініатюрний Одуд своїм мініатюрним голосом (не роззявляючи дзьоба), — жодних проблем.
Гарун поклав Алежа-Одуда назад у конверт, конверт поклав під подушку, подушку поклав під голову і заснув.
Коли він прокинувся, то на бильцях його ліжка висів новий одяг, а на ослінчику стояв новий годинник, що голосно цокав і показував правильну годину. «Подарунки? — здивувався він. — Що б то означало?»
А тоді він пригадав, що в нього сьогодні — день народження. Він чув, як мама з татом ходили по квартирі, чекаючи, поки він проснеться. Він підвівся з ліжка, одягнувся в новий одяг і пильніше придивився до новенького годинника.
— Так, — закивав він сам до себе головою, — час зрушився з місця у наших краях.
З вітальні долинула мамина пісня.