Жменя праху

Розділ перший Du côté de chez Beaver[1]

— А жертви були?

— Хвалити бога, не було,— сказала місіс Вівер.— Тільки дві покоївки вистрибнули з переляку крізь скляний дах на забруковане подвір’ячко. Тим дурепам нічогісінько не загрожувало. Боюся, що спалень майже не зачепило. Та все-таки ремонт робити доведеться: там усе залите й чорне від сажі, та ще й вогнегасник, на щастя, був допотопний, такий, що псує геть усе. Одне слово, гріх нарікати. Парадні кімнати вигоріли дощенту, але все було застраховане. Сільвія Ньюпорт знає тих людей. Треба поквапитись, а то їх перехопить ота проноза місіс Шаттер.

Стоячи спиною до каміна, місіс Вівер споживала свою вранішню порцію йогурту. Вона тримала картонну баночку під самим підборіддям і жадібно сьорбала йогурт ложкою.

— Господи, яка гидота! Я б хотіла, щоб ти теж їв його, Джоне. Останнім часом у тебе такий стомлений вигляд. Просто не знаю, як би я вдержалася на ногах без йогурту.

— Але ж, мамусю, в мене не стільки діла, як у тебе.

— І то правда, синку.

Джон Вівер жив з матір’ю в будинку на Сассекс-гарденз, куди вони перебралися після батькової смерті. Ця оселя була дуже мало схожа на ті строго елегантні інтер’єри, що їх місіс Вівер створювала для своїх клієнтів. Вона була напхана перевезеними з двох більших будинків меблями, що не годилися для продажу і не претендували ні на який стиль, а найменше — на сучасний. Найкращі речі й ті, які місіс Вівер зберігала із сентиментальних мотивів, стояли у вітальні нагорі, що мала форму літери «Г».

До послуг Вівера була маленька темна вітальня на першому поверсі, за їдальнею, та власний телефон. Літня покоївка дбала про його одяг. Вона також стирала порох, начищала й розставляла в бездоганному порядку на його туалетному столику й комоді колекцію похмурих масивних речей, що прикрашали колись туалетну кімнату його батька,— незнищенні подарунки на весілля і в день повноліття, всі оті оправлені в слонову кістку і бронзу атрибути чоловічої гідності з едвардіанських часів: фляги для кінських перегонів і для полювання, скриньки для сигар, банки для тютюну, нагайки, вишукані пінкові люльки, гачки застібати гудзики та щітки для капелюхів.

У домі були чотири служниці — всі, крім однієї, літні.

Коли Вівера питали, чого він живе з матір’ю, а не оселиться окремо, він часом відповідав, що так бажає мати (хоч у неї було повно діла, вона б нудилася без нього), а часом — що це дозволяє йому заощаджувати принаймні п’ять фунтів щотижня.

А як зважити, що всіх прибутків на тиждень у нього набігало фунтів шість, це була неабияка економія.

Йому вже минуло двадцять п’ять років. Закінчивши Оксфорд, він працював у рекламному агентстві, поки не почалася криза. А потім ніхто не міг знайти йому роботу. Він уставав пізно й цілісінький день просиджував коло телефону, сподіваючись, що хтось йому подзвонить.

Коли траплялася нагода, місіс Вівер десь під полудень заїжджала на часинку додому. Вона з’являлась у крамниці рівно о дев’ятій, і о пів на дванадцяту їй хотілося вже трохи перепочити. Отже, якщо того дня не чекали якогось вигідного покупця, місіс Вівер сідала у свій двомісний автомобіль і їхала на Сассекс-гарденз. Вівер доти звичайно вже встигав одягтися, і мало-помалу вона звикла до їхнього щоденного обміну новинами.

— Що ти робив учора ввечері?

— О восьмій подзвонила Одрі й запросила на вечерю. Нас зібралося десятеро в «Посольському», нудно було до смерті. Потім усі гуртом подалися до однієї жінки — її прізвище де Тромме.

— Я її знаю. Американка. Вона досі не заплатила за квітчасті чохли на стільці, що ми їй зробили торік у травні. Мені вчора теж не пощастило: за цілий вечір жодної гарної карти; програла аж чотири фунти десять шилінгів.

— Бідненька мамуся.

— Я обідаю у Віоли Чазм. А ти? Дома, на жаль, сьогодні не буде обіду.

— Ще не знаю. В крайньому разі можна піти до Брета.

— Але ж там страшенно дорого. Попроси Чемберз, хай принесе тобі щось. Я була певна, що ти кудись ідеш.

— Може, й піду. Іще ж немає й дванадцятої.

Бівер звичайно діставав запрошення в останню хвилину, а то й пізніше, коли він уже сідав до самотньої трапези, поданої на підносі. («Джоне, серденько, в мене така халепа: Соня прийшла без Реджі. Зробіть ласку, виручіть мене. Тільки швиденько, бо ми вже сідаємо до столу»). Тоді він стрімголов біг до таксі й прибував з вибаченнями після першої страви... Одна з його суперечок з матір’ю — а останнім часом це траплялося дуже рідко — виникла, коли він у такий спосіб утік із званого обіду, який вона влаштувала.

— Куди ти поїдеш на неділю?

— У Геттон.

— До кого це? Щось не пригадую.

— До Тоні Ласта.

— Ага, так, так. Вона чарівна, а він справжній сухар. Я й не знала, що ти знайомий з ними.

— Та який там знайомий. Тоні запросив мене вчора ввечері у Брета. Він міг і забути.

— А ти нагадай — пошли йому телеграму. Це краще, ніж дзвонити. Так їм важче буде викрутитись. Телеграфуй завтра, перед самим від’їздом. Вони винні мені гроші за стіл.

— Що вони за люди?

— Я з нею часто бачилася, поки вона не вийшла заміж. До заміжжя вона звалася Бренда Рекс; вона дочка лорда Сент-Клауда; коси в неї біляві — чисто морська царівна. Тоді всі дуріли за нею. Був час, коли гадали, що вона вийде за Джока Грант-Мензіса. Тоні їй не пара, він педант. Вона, мабуть, уже знудилася з ним. Вони одружені п’ять чи шість років. Достатки в них чималі, та все йде на утримання будинку. Я ніколи його не бачила, але кажуть, він величезний і страшенно потворний. В них є дитина — це я знаю напевно, а може, й двоє чи троє.

— Мамусю, ти просто чудо! За кого не спитай — ти все про всіх знаєш.

— Це дуже корисно. Завжди треба дослухатись до того, що кажуть люди.

Місіс Бівер викурила сигарету й поїхала назад до крамниці. Одна американка купила дві пошиті з клаптиків ковдри по тридцять гіней за штуку; подзвонила леді Метроленд — спитала про стелю у ванній; якийсь молодик заплатив готівкою за подушку. В перерві між цими подіями місіс Бівер встигла спуститися в підвал, де двоє понурих дівчат пакували абажури. В підвалі було холодно й вогко, хоч там горіла гасова грубка. Дівчата, задоволено відзначила місіс Бівер, порались дуже моторно, особливо присадкувата,— вона переставляла ящики незгірше за чоловіка.

— Добре,— сказала місіс Бівер,— ти молодець, Джойс. Скоро я дам тобі цікавішу роботу.

— Дякую вам, місіс Бівер.

Нехай попрацюють у пакувальні, доки їм стане терпцю, вирішила місіс Бівер. Не такі вони цяці, щоб переводити їх нагору. Обидві дівчини заплатили чималі гроші за науку в місіс Бівер.

Бівер чатував коло телефону. Нарешті телефон задзвонив, і голос у трубці промовив:

— Містер Бівер? Будь ласка, заждіть хвилинку. З вами хоче поговорити леді Тіппінг.

Запала мовчанка, сповнена приємних сподівань. Бівер знав, що в леді Тіппінг сьогодні званий обід. Вчора ввечері вони трохи побалакали, і він зумів непогано розважити її. Певне, хтось відмовився...

— О, містере Бівер! Мені так незручно турбувати вас. Чи не скажете, як звуть того молодика, що ви відрекомендували мені вчора ввечері у мадам де Тромме? Того, з рудуватими вусиками. Здається, він член парламенту.

— Ви, певно, маєте на увазі Джока Грант-Мензіса.

— Авжеж, авжеж. А ви часом не знаєте, де його можна знайти?

— Його адреса є в книзі. Але навряд чи він зараз дома. Близько першої його звичайно можна застати у Брета.

— Джок Грант-Мензіс, Брет-клуб. Дуже вам вдячна. Сподіваюсь, що ви колись завітаєте до мене. Бувайте здорові.

Більше телефон не задзвонив. О першій Бівер утратив надію. Він надів пальто, рукавички, котелок і зі старанно згорненою парасолькою в руках подався до клубу на дешевенькому автобусі, що доїздив до рогу Бонд-стріт.

Гарний георгіанський фасад та вишукані дерев’яні панелі в кімнатах, що надавали будівлі Брет-клубу старовинного вигляду, були чистісінькою імітацією: клуб цей —і заклад цілком сучасний — був заснований завдяки спалахові повоєнної товариськості. Задумали його як молодіжний клуб, де хлопці могли б вибрикувати собі на волі й розважатися в гральній кімнаті, не боячись викликати невдоволення старших членів. Тепер засновники клубу самі вже досягли середнього віку, від часів демобілізації вони обважніли, полисіли, обличчя в них стали червоні, але життєрадісність їхня не згасла, і сьогодні вже вони допікали своїм наступникам наріканнями, що, мовляв, тим бракує якостей справжнього чоловіка й джентльмена.

Шість широких спин затуляли стойку. Бівер вмостився у кріслі в сусідній кімнаті й став гортати «Нью-Йоркер», виглядаючи когось із знайомих.

Нагору піднявся Джок Грант-Мензіс. Чоловіки біля стойки привітали його словами: «Здоров, Джоку! Що питимеш?» — чи просто: «Ну то що, друзяко?» Він не воював, бо був занадто молодий, але чоловіки біля стойки ставилися до нього прихильно; він подобався їм більше, ніж Бівер,— цього, на їхню думку, взагалі не слід було приймати до клубу. Джок, проте, зупинився побалакати з Бівером.

— Привіт! — сказав він.— Що ти п’єш?

— Поки що нічого.— Бівер поглянув на годинника.— Та, мабуть, пора вже промочити горло. Бренді з імбирним пивом.

Джок гукнув барменові, потім сказав:

— Хто та стара бабега, що ти підсунув мені вчора ввечері?

— Леді Тіппінг.

— Я так і подумав. Тепер усе ясно. Внизу мені переказали, що якась леді Тіппінг запрошує мене на обід.

— Ти підеш?

— Ні, я не люблю званих обідів. До того ж я ще вранці вирішив попоїсти тут устриць.

Бармен приніс Напої.

— Містере Бівер, у книзі за вами записано в цьому місяці десять шилінгів.

— А, дякую, Макдугале, нагадайте мені при нагоді.

— Гаразд, сер.

Бівер сказав:

— Завтра я їду до Геттона.

— Справді? Вітай від мене Тоні і Бренду.

— Як там у них?

— Все тихо-мирно.

— В карти ріжуться?

— Та не дуже. Трошки в бридж, і в триктрак, і в покер на дрібні з сусідами.

— Гарно там?

— Та непогано. Випивки скільки хоч. Ванних кімнат малувато. Коли забажаєш, сніданок подаватимуть у ліжко.

— Я не знайомий із Брендою.

— Бренда тобі сподобається, вона дуже мила. Я часто думаю, який Тоні щасливий. Грошей у нього доволі, він любить свій дім, має сина, в якому душі не чує, кохану дружину і нічим не журиться.

— Йому можна тільки позаздрити. Ти не знаєш, більш ніхто до них не їде? Може, хтось міг би мене підвезти.

— На жаль, не знаю. Туди легко дістатися поїздом.

— Авжеж, але машиною приємніше.

— І дешевше.

— Та, мабуть, і дешевше... Ну, я пішов обідати. Не хочеш іще по одній? — Бівер уже підвівся.

— А чого ж.

— Гаразд. Макдугале, будь ласка, ще по одній.

Макдугал сказав:

— Записати на вас, сер?

— Прошу.

Трохи здогом Джок розповідав у барі:

— Біверові довелося заплатити за мене.

— От, певне, розлютився?

— Мало не вмер від злості. Ви щось тямите в свинях?

— Анічогісінько. А що?

— Та виборці весь час питають у листах.

Бівер зійшов униз, але перше, ніж піти до їдальні, попросив швейцара, подзвонити до нього додому й запитати, чи немає якої звістки.

— Щойно дзвонила леді Тіппінг, питала, чи не змогли б ви прийти сьогодні до неї на обід.

— Подзвоніть, будь ласка, леді Тіппінг і перекажіть їй, що я з превеликою радістю пообідаю в неї, тільки, можливо, спізнюся на кілька хвилин.

О пів на другу Бівер вийшов Із Брет-клубу і швидко подався на Гілл-стріт.