Жменя праху

Сатиричний роман «Жменя праху» Івліна Во

У романі Івліна Во головний герой Тоні Ласт зазнає цілковитого краху всіх своїх принципів, уявлень про життя, ідеалів. Автор передає почуття Тоні словами «суцільний хаос, що клекотав у нього в голові». Здається, що апокаліпсичний клекіт суцільного хаосу — таким іноді було відчуття сучасного світу для самого Івліна Во. В сучасності він не знаходив точки опори. В світі буржуазної Англії XX століття він бачив лише негативні сторони, бачив оком безжально гострим, точним, позбавленим ілюзій, оком сатирика, який тяжіє до гіперболізації негативного, до гротескної концентрації особливо відразливих для нього рис життя та людських характерів. Критичне ставлення будь-якого письменника до буржуазної дійсності недостатнє, щоб визначити домінанту його світогляду. Для цього визначення потрібно знати ще й позитивний ідеал митця. Це річ ясна. Але немає сумніву і в тому, що чесне і безкомпромісне, художньо талановите заперечення пороків капіталістичного світу навіть у тих авторів, позитивний ідеал яких далекий від нашого, може викликати в нас розуміння і схвальну оцінку їхніх творів.

Вся творчість Івліна Во є свідченням того, що його суспільний ідеал віддалений від складної реальності нашого бурхливого століття. В багатьох своїх романах письменник з якоюсь особливою елегічною скорботою і ніжністю пише про стародавні будівлі у маєтках лендлордів, зведені за часів середньовіччя або у XVIII столітті, коли Англія набувала все більшої могутності як багата торговельна колоніальна держава, або змальовує своєрідні замки доби правління королеви Вікторії, коли в архітектурі виробився досить еклектичний стиль, що одержав назву вікторіанського і сполучав у собі елементи псевдоготики та найрізноманітніших архітектурних течій. Всі ці по-справжньому старі або збудовані у псевдо-старовинному стилі будівлі, не дуже комфортабельні з сучасної точки зору, сповнені для письменника чарівного затишку, непідробної поезії, мають не лише привабливий аромат історії, а й власну душу (Даутінг-холл в романі «Мерзенна плоть», Брайдсхед у «Поверненні до Брайдсхеда»). Він наділяє їх людськими властивостями, як, наприклад, у романі «Більше прапорів!», де пише про маєток Мелфрі: «Щось сластолюбно-жіноче було в красі Мелфрі; інші прекрасні маєтки виглядали по-дівочому скромно або мужньо й зухвало, а Мелфрі нічого було ховати від неба. Ця споруда, збудована понад двісті років тому в дні перемог і парадного гамору, лежала розкинувшись, дихаючи спокоєм і знемогою, розкішна, беззахисна, спокуслива — Клеопатра серед маєтків».

Дехто з власників цих маєтків, як от Тоні Ласт або Барбара Сотілл, такі закохані у свій маленький світ, у свій будинок чи замок, у його парки і луки, в сільську тишу, в просте, добропорядне сільське життя (принаймні таким природним, ясним і щасливим здається їм існування фермерів, орендарів, слуг), що заради збереження маєтку, заради усамітнення можуть відмовитись від усіх принад і спокус великого міста, до мінімуму обмежити свої витрати, навіть жити з нелюбою людиною. Для них цей світ і є втіленням «доброї давньої Англії». Це клаптик землі, який викликає в них найглибші почуття, в тому числі й патріотичні, він є центром всесвіту, цитаделлю миру, чимсь реальним, міцним у неспокійному, хиткому, небезпечному, відразливому своїм цинізмом і брутальністю світі.

Що це означає? Що ідеал письменника — це життя середньовічного феодала або «чесного, побожного джентльмена старої школи»? І так, і ні. Елегічна ніжність, поезія, якою овіяний такий далекий, до того ж стилізований, ідеалізований феодальний світ, свідчить передусім про емоційне ставлення до нього письменника. Що ж до «раціо», то надзвичайно спостережливий і тверезий у своїх оцінках, глибоко обізнаний з конфліктами сучасності, іронічна людина й тонкий скептик, Івлін Во чудово розумів, що цей ідеал абсолютно уявний, що це романтична фантазія, казка, якої нема, не буде і якої, по суті, ніколи не було в реальності. Але, крім цього створеного уявою письменника середньовічно-вікторіанського раю, він не міг нічого протиставити капіталістичній дійсності, яку не сприймав ані в цілому, ані в деталях. Звідси його загальний консерватизм і скептицизм, його безнадія і тотальна іронія.

Івлін Во присвятив більшість своїх творів тому суспільному класу, чи, точніше, прошарку, до якого належав за походженням, за способом життя та певними уподобаннями. Його батько був одним з директорів реномованої видавничої фірми, авторитетний літературний критик, досить заможний, щоб дати сину можливість учитись у привілейованій приватній школі, а потім у аристократичному Оксфорді та Лондонській Академії мистецтв. Щоправда, вищої школи Івлін не закінчив, так і не здобувши систематичної освіти. З дитячих років він ріс в умовах, що формували в нього звички, норми поведінки, політичні і етичні оцінки, снобістські погляди, які можна було б назвати типовими для англійського джентльмена. Однак, про що свідчить сама творчість письменника, він мислив значно ширше, прогресивніше, в більш гуманному дусі, ніж більшість випускників Ітона і Оксфорда. Людина оригінальна, із складною, нервовою вдачею, він згодом обрав для себе специфічний «імедж», тобто маску про людське око, грав не без успіху роль аристократичного дивака, що заблукав у XX століття з XIX. Вже в юності йому властиві були своєрідне почуття гумору, схильність до екстравагантності у поведінці. В студентські роки він більшу частину свого часу витрачав на розваги і не зовсім безневинні пустощі, що їх полюбляли нащадки тієї суспільної еліти, яка керувала політичним, економічним, громадським життям Англії. Згадати про все це необхідно, тому що глибоке знання способу життя «золотої молоді» і «вершків суспільства» допомогло Івліну Во стати письменником-критиком панівних верств Британської імперії.

Доля Івліна Во склалася так, що на початку самостійного життя він не обрав типової для свого середовища чиновницько-політичної кар’єри й рано змушений був заробляти на життя важкою працею, розумовою чи навіть фізичною. Та згодом його покликання, яке він спочатку не помічав у собі, покликання літератора, виявилось з великою силою. Успіх першого роману «Занепад і руйнація» (1928) зв’язав Івліна Во з літературою на все життя. В 1930 році він прийняв католицтво, хоча його, як і багатьох інших європейських письменників-католиків, таких, як Грем Грін, Генріх Белль, Франсуа Моріак, не можна назвати «католицьким письменником». Його пошуки в царині релігії були передусім пошуками морального ідеалу. І релігійність Івліна Во набагато яскравіше виявилась в окремих його висловлюваннях, ніж у художній творчості в цілому. Йому були огидні святенництво, релігійна облуда і фальш, наруга над почуттями людини — все те, що неминуче як продукт релігійного фанатизму і християнської екзальтації (це особливо відбилося у романі «Повернення до Брайдсхеда»). Івлін Во висміював старомодність і умовність церковного ритуалу, який дуже часто, на погляд письменника, має суто формальний, декоративний характер. Згадаймо, наприклад, проповіді превелебного Тендріла з «Жмені праху», що п’ятдесят років перед будь-якою аудиторією повторює тексти, написані ним у 1880-х роках для солдатів англійських колоніальних військ у Індії.

Роман «Мерзенна плоть» (1930) зміцнив популярність письменника. В 30-х роках він пише багато і як романіст, і як публіцист, автор біографій. Найвідоміше з того, що було написане в цей час,— це «Чорна біда» (1932), «Жменя праху» (1934) і «Сенсація» (1938). У романах 30-х років відчувається тематична близькість, багато спільного і в їхніх центральних конфліктах, і в окремих постатях, і в формальних прийомах, хоча в кожному творі вони варіюються по-своєму і від роману до роману збагачуються. Головний конфлікт, як, наприклад, у «Мерзенній плоті» або в «Жмені праху», будується на зіткненні чесної, порядної, хоч і наївної, суспільно пасивної людини з різко негативно зображеним середовищем. Конфлікт цей має психологічний характер. Головний герой аж ніяк не борець, а скоріше людина інертна, беззахисна, яка, стикаючись з мерзотою життя, зазнає тотальної поразки. В усіх романах письменника звучить тема розкладу, розпаду, деградації аристократично-буржуазної Англії, з’являються постаті так званих «порожніх» людей (якщо скористатися з популярного образу з вірша Т. С. Елліота), порожніх настільки, що від них залишається лише зовнішня оболонка із світських пересудів, байдужих жестів, гарних або визивно-зухвалих манер і елегантного чи кричущо модного одягу,— оболонка, за якою, здається, нема не тільки живої душі, а й живого тіла. Це люди, позбавлені справжніх інтересів, не зайняті ніякою суспільно корисною працею. Вони не здатні на справжні сильні почуття. Їхнє кохання безлике, облудне, а зміна партнера відбувається майже механічно. Відсутність того, з чого, власне, й складається нормальне і насичене людське життя, заповнюється або нескінченними плітками про діла «ближніх своїх», або жалюгідним ритуалом так званого світського життя: щоденними пізніми обідами та прийомами в колі тих самих облич, розмов, конфліктів.

Байдужість і легковажність у почуттях, цинізм в усій поведінці, розрахунок і скнарість, оте зовнішнє, маскарадне, що заступає собою щире та справжнє,— все це Івлін Во показує докладно, конкретно, ясно, з холодною, інколи навіть жорстокою об’єктивністю дослідника.

Більшість героїв романів Івліна Во 30-х років виявляють себе не так у дії, як у розмовах, (бо ніякою справжньою діяльністю вони не зайняті, нічого гідного уваги не роблять, а їхня на перший погляд пістрява метушня дуже одноманітна по суті). Розмови ці мають свою специфіку. Якщо у реалістів XIX століття герої того ж таки суспільного прошарку інколи з болем і пристрастю, інколи плутано і схвильовано, а проте розповідали про свої переживання чи почуття, намагалися сформулювати найважливіші думки про моральні, суспільні чи особисті проблеми, які хвилювали їх, то більшість персонажів Івліна Во розмовляє про такі дрібні, несуттєві, позбавлені серйозного сенсу речі, що їхнє базікання нічого, крім бездуховності, розкрити не може. Ці розмови — наче гра в бадмінтон, коли партнери раз у раз відбивають волан тугими ракетками, викликаючи той самий монотонний звук. Та волан хоч літає, а слова співрозмовників на всіх обідах і прийомах, у ресторанах чи приватних квартирах безкрилі, вони глухо падають у набуття навіть скоріше, ніж відбринять їхні звуки. Як приклад, згадаймо якусь із розмов у романі «Жменя праху». Іноді вони здаються просто пародією на світські балачки. Безперечно, пародійне начало в них є. Письменник висміює пусте претензійне базікання «обранців долі», таке, яким він його чув у житті, і таке, яким його фіксували сторінки дуже популярних протягом багатьох десятиліть романів з життя вищих сфер. Причому не треба думати, що літературна пародія висміює в цьому випадку лише нездарних авторів розважального чтива. Вона більш серйозна, більш глибока, і якщо розглядати її в ширшому плані, як іронічне переосмислення способу життя вищих кіл, то об’єктом пародії стає будь-який, навіть видатний роман, присвячений цій соціальній сфері. Пародія у Івліна Во виникала навіть мимохіть, уже тому, що в XX столітті відбулися такі серйозні соціально-економічні зміни, які зробили звичні й нормальні для XIX століття явища чимсь абсолютно позбавленим сенсу, штучним, ефемерним. Романтики й критичні реалісти в XIX столітті не раз художньо розкривали приреченість дворянства як класу. Одні сприймали це з сумом, інші з радістю, але майже ніхто з них не вважав спосіб життя жінок і чоловіків, які нічим, крім необтяжливих сімейних справ і пустих розваг, не займаються, чимсь абсурдно неможливим. Бо то була звичайна річ. Так жили тисячі, десятки тисяч людей. Це панське життя мало свої негативні сторони та свої переваги і було нормою існування цілого класу. В Англії після першої світової війни, в добу економічних криз, гігантського і стрімкого росту національних та інтернаціональних монополій, життя аристократів Лондона чи якогось старовинного маєтку стає обурливим анахронізмом, розкриває всю свою невідповідність добі, всю свою штучність.

Деякі з колишніх лендлордів пристосувались до буржуазної практики й нових темпів життя, стали капіталістичними ділками. Інші соціально деградували, як, наприклад, представники молодшої лінії Ластів, які вже нічим не відрізняються від звичайних фермерів. Треті,— і вони є об’єктом найпильнішої уваги письменника,— судорожно чіпляються за те, що давно перестало бути реальністю, за примару колишнього аристократизму. І ось молоді гарні дівчата, такі, як Бренда або Марджорі («Жменя праху»), Ніна («Мерзенна плоть»), виходять заміж без кохання, сподіваючись, що матеріальне й соціальне становище їхніх чоловіків допоможе їм і надалі вести існування легковажних метеликів. А чоловіки з огидою і нудотою виконують свої так звані політичні обов’язки (згадаймо хоча б парламентарія Джока Грант-Мензіса, якому страшенно набридли виборці з їхнім незрозумілим для нього інтересом до якихось свиней) і проводять дні та вечори в елітарних клубах, шукають протекції, пильно стежать, чи згадано їхнє ім’я на сторінках газет у світській хроніці, чи одержали вони запрошення на той чи інший раут або вечерю, чи сказав їм привітне слово той чи інший впливовий або модний діяч тощо. Такий у «Жмені праху» чоловік Марджорі Аллен — політик-невдаха, який з величезними труднощами тримається на поверхні світського болота. Та й інші люди, такі, як він, теж настільки зубожіли, що для них кожна зайва витрата — поїздка на таксі, оплата рахунку в ресторані, більше того, навіть утримання дитини — є недозволенною розкішшю. Всі кошти вони витрачають на «показуху», на те, щоб і далі вважатися «справжнім, благородним англійським джентльменом». На відміну від таких, як Аллен, джентльмени типу Джока, багатші і незалежніші, з усталеною політичною позицією, можуть дозволити собі більше розваг і втіх. Варіанти цього типу цинічних політичних ділків, зажерливих, безоглядних у досягненні життєвого успіху, ми знайдемо у «Мерзенній плоті» — це містер Фрабнік, сер Метроленд, лорд Мономарк, або у «Поверненні до Брайдсхеда», де найбільш завершеним втіленням цього типового образу є Рекс Моттрем.

Особливо в’їдливими є характеристики буржуазних пристосуванців, таких, як місіс Вівер. Якщо персонажі, згадані вище, подані цілком реалістично, хоч і з великою іронією, то в образі місіс Вівер концентрація негативних рис, всеосяжність її ділових інтересів мають майже фантастичний, гротескний характер. Вона нагадує образ п’єси Бернарда Шоу «Візок з яблуками». Великий драматург називає ту силу, яка керує англійським політичним життям, «ремонтним трестом». Цей «трест» — узагальнення всіх могутніх капіталістичних монополій, які диктують свої накази і вимоги англійському урядові.

І місіс Вівер, при всіх цілком реальних, хоч і сатирично змальованих людських рисах, є уособленням настирливо активної капіталістичної діяльності, образною типізацією скнари-накопичувача, такого собі Гобсека у спідниці. Сучасна «пані Гобсек» позбавлена величі бальзаківського образу, але, як і старий лихвар, вона проникає у всі пори суспільства, не гребує найменшою можливістю заробити. Вона переобладнує великі будинки на малі квартири, де вміщається тільки ліжко та ванна і які призначені для любовних розваг заможних людей; планує сучасні інтер’єри, холодні й невиразні, але модні; гріє руки на продажу і перепродажу меблів; вкладає гроші в ресторани чи готелі; може запропонувати свої послуги як сваха чи звідниця; продає поради і насіння квітів; підшукує лакеїв і коханців; супроводжує свою клієнтуру, так би мовити, від колиски до могили. З особливою іронічною злістю звучить останній епізод «Жмені праху», коли всюдисуща, як повітря, місіс Вівер, що сприяла руйнації сім’ї Тоні Ласта, дає рекомендації про те, як найкраще увічнити його пам’ять, і пропонує свої послуги щодо створення монументального мавзолею на його честь. Суть цього образу розкривається вже в перших рядках роману:

«— А жертви були?

— Хвалити бога, не було,— сказала місіс Вівер.— Тільки дві покоївки вистрибнули з переляку крізь скляний дах на забруковане подвір’ячко. Тим дурепам нічогісінько не загрожувало. Боюся, що спалень майже не зачепило. Та все-таки ремонт робити доведеться: там усе залите й чорне від сажі, та ще й вогнегасник, на щастя, був допотопний, такий, що псує геть усе. Одне слово, гріх нарікати. Парадні кімнати вигоріли дощенту, але все було застраховане. Сільвія Ньюпорт знає тих людей. Треба поквапитись, а то їх перехопить ота проноза місіс Шаттєр».

Звернімо лише увагу на хід думок місіс Бівер, на окремі слівця з її коротенького монологу. Покоївки для неї, звичайно, не жертви. «Боюся», що пожежа не все спалила. «На щастя», там був вогнегасник, який все знищив, і місіс Бівер відкривається велике поле діяльності по ремонту будинку, на якому вона добре заробить.

Цей уривок — зразок того, як уміло, найекономнішими засобами відтворює Івлін Во серцевину образу, кількома мазками малює справжній живий і переконливий портрет.

Сюжетно «Жменя праху» загалом нагадує типовий роман про адюльтер — конфлікт в родині, що породив тисячі, а може, навіть десятки тисяч творів. Подружня зрада Бренди Ласт, яка розбиває серце її чоловікові, банальна до непристойності. Якщо шукати аналогії цьому сюжету в близьких до нього творах сатиричної забарвленості, то ми знайдемо її у попередників Івліна Во з різних країн, передусім у таких як Мопассан чи Анатоль Франс. Деякі моменти в історії зв’язку Бренди і Джона Бівера перегукуються з розділами славнозвісної тетралогії Фрагаса «Сучасна історія».

Серед англійських авторів і тематично, і за манерою письма найближче до Івліна Во стояв старший за нього на дев’ять років Олдос Хакслі, який на час створення «Жмені праху» був автором кількох відомих романів і серед них знаменитого «Контрапункту». Сатирична манера обох письменників виявляє типологічно близькі риси, а їхнє ставлення до зображуваного, певні прийоми багато в чому збігаються. В тому ж іронічному ключі, що й Івлін Во, зображував Хакслі в своїх романах 20-х років англійську буржуазну інтелігенцію, представників літератури та інших жанрів мистецтва. Якщо долучити до цих двох ще й Річарда Олдінгтона з його критикою буржуазно-міщанського середовища та засудженням мілітаризму, кривавої імперіалістичної бойні, то постане досить повна картина вищих прошарків буржуазної Англії перших десятиліть XX століття — аристократичні та капіталістичні «вершки суспільства», модерністська художницька богема, буржуазна інтелігенція взагалі, верстви так званої середньої буржуазії.

Важливим мотивом сюжетного розвитку, який існує паралельно з іронічною розповіддю про адюльтер, є гірка, драматична історія загибелі щирого кохання. Це найбільш сумний і ліричний мотив романів Івліна Во. Особливий драматизм виникає через те, що надії на щастя, мрії про нього здаються героям близькими, здійсненними. А потім вони знов і знов відсуваються, поки не зникають назавжди, кидаючи героїв у безодню відчаю. Ця лінія наявна б «Мерзенній плоті» (шлюб Адама і Ніни, що так і не здійснився), в «Жмені праху» (мрія Тоні про примирення з Брендою, від’їзд до Англії) і в «Поверненні до Брайдсхеда» (боротьба Райдера за кохання Джулії).

Вище ми згадували «Контрапункт» О. Хакслі. Ця назва роману зв’язана з його побудовою за законами музичного твору; в ньому розвиваються кілька ліній різної емоційної забарвленості, різного ідейного змісту. Контрапунктність побудови характерна й для романів Івліна Во, зокрема, для «Жмені праху». Часто поєднання окремих епізодів цього роману, які забарвлені як шматочки смальти, що складаються в мозаїку, порівнюють з кіномонтажем.

Івлін Во не завжди буває холодним і жорстоким, аналізуючи своїх персонажів. Обдурений, наївний і старомодний Ласт подекуди здається смішним, але щирість його почуттів, благородність намірів, бажання зберегти якісь принципи викликають симпатію читачів, співчуття до нього. Тоні Ласта важко назвати героєм у повному розумінні цього слова. В цій особистості нема нічого героїчного, але доля Тоні свідчить: для того, щоб зберегти наївну чистоту душі, віру в найближчих людей, в порядність, у, може, трошки церемонну пуританську цнотливість та інші людські якості, треба мати велику мужність, особливо коли живеш у світі цинізму, моральної вседозволеності, буржуазної зажерливості.

Особливо ніжним стає гумор письменника, коли він змальовує нещасну дитину, маленького Джона Ендрю. Відданий за законами аристократичної родини на виховання нянькам та конюхам, хлопчик тягнеться до батьків, мріє про ласку матері чи увагу батька. Сатирична розповідь про виховання справжнього джентльмена, який повинен любити стайню, спорт і полювання, закінчується трагічним фіналом — загибеллю маленької нещасної людини під час повернення з невдалого полювання.

Якщо всі епізоди роману цілком переконливі і реалістичні, то заключна частина — історія полону Тоні Ласта у таємничих бразільських хащах — багато в чому здається фантастичною. Тут загострення ситуації, її примхливість та незвичайність свідчать про те, що Івлін Во — справжній майстер гротеску. Але і цей епізод пов’язаний з основною думкою роману. Бідолашний Тоні, що став справжнім рабом відлюдника бразільських джунглів, нащадка білого місіонера і кольорової жінки містера Тодда, по суті досяг свого життєвого ідеалу. Він розірвав всі зв’язки з ненависною йому цивілізацією XX століття і може жити у вікторіанському світі, читаючи щодня для втіхи містера Тодда романи Чарльза Діккенса. Однак це не приносить щастя Тоні Ласту, бо не можна втекти від свого світу в минуле, не можна розірвати зв’язків з реальністю.

В роки другої світової війни Івлін Во служив офіцером у лавах діючої армії, відзначився сміливістю і був нагороджений за особисту мужність. Він чесно боровся проти фашизму, але в роки війни те більше зневірився в своєму суспільстві, зблизька спостерігаючи всі недоліки англійської воєнної машини, її бюрократизм, нездарність, відсутність справжнього бойового духу. Про ці свої враження він написав такі відомі твори: роман «Більше прапорів!» (1942) та трилогію «Меч честі» («Озброєні люди», 1952; «Офіцери і джентльмени», 1955; «Беззастережна капітуляція», 1961). Велику популярність завоював також один з кращих романів письменника «Повернення до Брайдсхеда» (1945) та яскраво сатирична, побудована на американському матеріалі повість «Незабутня» (1948). У повоєнних творах письменника суспільно-політичні акценти стають гострішими, його погляд охоплює все ширші сфери життя, але виходу з світу буржуазної бездуховності, фальшивих цінностей, жорстокості й цинізму він так і не зумів знайти.

Багато творів Івліна Во відомі в нашій країні, вони друкувались у журналах і окремими виданнями. Свій внесок у вивчення творчості відомого сатирика зробили радянські англісти В. Івашова, Г. Анджапарідзе та інші. Безкомпромісно оцінюючи слабкі сторони ідейно-художньої концепції Івліна Во, радянська наука однак дає об’єктивну високу оцінку здобуткам письменника на ниві критичного реалізму, його великому сатиричному таланту, його пошукам справжніх людських цінностей.