Жменя праху

І

— Ну як, дуже його вразило?

— Здається, дуже. Я себе почуваю тварюкою,— сказала Бренда.— Боюсь, що він тяжко гризеться.

— А якби не дуже, тобі було б прикро,— сказала Поллі, втішаючи її.

— Та ні, навряд.

— Хай там що, а я тебе не покину,— сказала Дженні Абдул Акбар.

— О, тепер уже все спокійно,— сказала Бренда.— Хоча й були деякі gêne[14] з родичами.

Тоні останні три тижні жив у Джока. Місіс Реттері поїхала до Каліфорнії, і Джок був йому дуже вдячний за товариство. Обідали вони здебільшого разом. До Брет-клубу вони більш не ходили, не ходив і Бівер — він так само боявся зустрічі. Натомість вони ходили до Браун-клубу, де Бівер не був членом. Бівер тепер весь час бував з Брендою в кого-небудь із знайомих.

Місіс Бівер не сподобалося, що все повернулося так: її робітників вирядили з Геттона, хоч робота ще не була докінчена.

Першого тижня Тоні мав кілька дуже неприємних розмов. Аллен спробував виступити як миротворець.

— Зачекай кілька тижнів,— сказав він.— Бренда вернеться. Бівер їй скоро набридне.

— Але ж я не хочу, щоб вона верталась.

— Я розумію твої почуття, але ж у нас не середньовіччя. Якби Бренду не приголомшила Джонова смерть, може, такого б і не вийшло. Адже торік Марджорі теж скрізь ходила з отим йолопом Робіном Бізлі. Вона просто шаленіла за ним, а я вдавав, що не помічаю нічого, і все минулося. На твоєму місці я прикинувся б, що нічого не сталось.

А Марджорі сказала:

— Невже ти думаєш, що Бренда справді кохає Вівера? Хіба ж його можна кохати! То їй тільки здається, а твій обов’язок, по-моєму,— не дозволити їй зробити таку дурницю. Не погоджуйся на розлучення — принаймні поки не знайдеться хтось кращий.

Леді Сент-Клауд сказала:

— Бренда вчинила страшенно по-дурному. Вона завжди легко запалювалась, але я певна, що нічого поганого вона зробити не могла. Це на Бренду не схоже. Я ніколи не бачила містера Вівера й не хочу його бачити. Я розумію, що він їй ні з якого боку не підходить. Я не повірю, що Бренда захотіла одружитися з таким. Я вам можу пояснити, як усе вийшло, Тоні. Бренда, певно, відчула, що ви до неї трохи неуважний — на такій стадії подружнього життя це буває часто. Я знаю безліч таких випадків. Ну, і, звичайно, їй приємно було, що той юнак упадає за нею. Оце й усе, і нічого поганого там не було. Ну, а потім отой жахливий удар — нещастя з малим Джоном — приголомшив її, і вона сама не тямила, що каже й пише. Через кілька років ви обоє сміятиметеся з цієї дурної пригоди.

Тоні не бачив Бренди від дня похорону. Один раз він поговорив з нею по телефону.

Це було вже на другому тижні; він почував себе страшенно самотнім, і в нього йшла обертом голова від усяких порад. До нього прийшов Аллен — умовляти, щоб він помирився з дружиною.

— Я говорив з Брендою,— сказав він.— Бівер уже набрид їй. Вона хоче одного — вернутись до Геттона й помиритися з тобою.

Поки Аллен був у нього, Тоні не хотів його й слухати, та потім йому не йшли з думки ці слова й розбуджені ними спогади. Тому він подзвонив Бренді, і вона відповіла спокійно й поважно.

— Брендо, це Тоні.

— Добридень, Тоні, що сталось?

— Я розмовляв з Алленом. Він сказав мені, ніби ти передумала.

— Я не зовсім розумію, про що це ти.

— Що ти хочеш покинути Вівера й вернутись до Геттона.

— Аллен так сказав?

— А що, це неправда?

— Боюся, що ні. Аллен дурень і пхається, куди не слід. Він сьогодні приходив до мене. Сказав мені, що ти не хочеш розлучення, але згоден, щоб я жила в Лондоні сама й робила, що хочу, аби лиш не було публічного скандалу. Мені ця думка сподобалась, і я вже хотіла дзвонити тобі й спитати. Але це, мабуть, теж його дипломатія. Та хай там як, я боюся, що зараз про моє повернення до Геттона не варто говорити.

— Розумію. Я й сам не думав... Я просто так подзвонив.

— Дарма. Як ти живеш, Тоні?

— Добре, дякую.

— От і гаразд. Я теж. Бувай.

Більше, вони не розмовляли. Обоє уникали місць, де могли б зустріти одне одного.

Було вирішено, що зручніше подати позов Бренді. Тоні доручив справу не своїм постійним адвокатам, а іншій, не такій шановній фірмі, яка спеціалізувалась на розлученнях. Він був готовий до того, що зіткнеться з професіональним цинізмом і навіть деякою фривольністю, а натомість зустрів похмуру недовірливість.

— По-моєму, леді Бренда поводиться не дуже обачливо. Цілком можливо, що втрутиться королівський повірений... Ну, і ще постає питання про гроші. Ви розумієте, що за даних обставин, оскільки вона невинна, потерпіла сторона, вона має право вимагати чималих аліментів.

— Ну, за це не турбуйтеся,— сказав Тоні.— Я про це говорив з її зятем і вирішив давати їй п’ятсот фунтів на рік. У неї є чотириста фунтів своїх, та й містер Бівер, мабуть, щось же має.

— Шкода, що ми не можемо оформити цього письмово,— сказав адвокат,— бо це можуть визнати таємною угодою.

— Слова леді Бренди для мене, досить,— сказав Тоні.

— Ми прагнемо захистити наших клієнтів від будь-яких несподіванок,— з урочистим виглядом сказав юрист: адже в нього не було, як у Тоні, звички любити Бренду й довіряти їй.

Для подружньої зради Тоні обрали четверту неділю після від’їзду Бренди з Геттона. В одному курортному готелі замовили номер («Ми завжди посилаємо своїх клієнтів туди. Тамтешня прислуга звикла давати свідчення»), найняли й приватних детективів.

— Лишається тільки вибрати партнерку,— сказав адвокат похмуро, без найменшого відтінку фривольності.— Ми інколи допомагали в цьому клієнтам, але потім бували нарікання, тож ми тепер полишаємо це діло їм самим. Ось недавно у нас була дуже делікатна справа: відповідач був чоловік дуже суворої моралі й несміливої вдачі. Кінець кінцем його власна дружина згодилась поїхати з ним, щоб дати підставу для обвинувачення. Вона наділа руду перуку, І все вийшло якнайкраще.

— Ні, для мене це навряд чи підійде.

— Атож. Я просто навів цікавий приклад.

— Сподіваюся, що я знайду когось,— сказав Тоні.

— Певна річ,— відказав адвокат, чемно вклонившись.

Та коли Тоні заговорив про це з Джоком, усе виявилося складнішим.

— Про таке будь-кого не попросиш,— сказав Джок.— З якого боку не підійти: коли сказати, що це просто формальність, кожна образиться, а просто отак з доброго дива запропонувати якійсь жінці по-справжньому — коли ти досі не упадав за нею, та й надалі не думаєш,— іще гірше... Звичайно, на крайній випадок ми маємо нашу славну Сібіл.

Та навіть Сібіл відмовилась.

— Іншим разом я б залюбки,— сказала вона,— але саме тепер це мені ні до чого. Як довідається один чоловік, то подумає бозна-що... Стривайте, є одна дуже гарненька жіночка — Дженні Абдул Акбар. Ти знаєш її?

— Так, знаю.

— То, може, вона годиться?

— Ні.

— Ну, тоді не знаю, кого й порадити.

— Мабуть, доведеться вивчити ринок у «Десятці»,— сказав Джок.

Вони пообідали у Джока. Останнім часом у Браун-клубі їм було якось неприємно: адже того, хто нещасний, люди уникають. Вони випили велику пляшку шампанського, але той легкий настрій, у якому вони востаннє навідали Сінк-стріт, не вернувся. Врешті Тоні сказав:

— А чи варто туди їхати?

— Та чом не спробувати. Кінець кінцем, це ж не для розваги.

— Справді.

Двері десятого номера на Сінк-стріт були розчинені; грав оркестр, але танцювальна зала була порожня. За маленьким столиком у кутку їли офіціанти. Кілька дівчат товклися біля грального автомата, програючи шилінги й нарікаючи на холод. Тоні з Джоком замовили пляшку коньяку винного заводу Монморансі й сіли за столик.

— Може, котра з них? — спитав Джок.

— Мені однаково.

— Краще візьми таку, щоб тобі подобалась. Тобі ж доведеться з нею довгенько пробути.

Та ось до зали спустилися Міллі й Бебз.

— Ну, як із поштарськими шапками? — спитала Міллі.

Тоні й Джок не зрозуміли натяку.

— Адже це ви, хлопці, були тут із місяць тому?

— Були. Здається, добряче напідпитку.

— Та невже! — Міллі й Бебз дуже рідко траплялося зустрічати зовсім тверезих чоловіків у робочі години.

— Ну, сідайте до нас. Як живеться?

— Я, здається, застудилася,— сказала Бебз.— Почуваю себе паскудно. Не топлять, поганці!

Міллі була веселіша і, сидячи на стільці, похитувалась у такт музиці.

— Потанцюємо? — сказала вона, й вони з Тоні, самотня пара, зачовгали ногами по підлозі.

— Мій приятель шукає дівчину, щоб поїхати на неділю до моря,— сказав Джок.

— У таку погоду? Гарна розвага для самотньої дівчини.

Бебз пирхнула в зіжмакану хусточку.

— Та це для розлучення.

— А... Ну, то хай візьме Міллі. Вона не боїться застудитись. І знає, як поводитись у готелі. Тут можна знайти скільки завгодно таких дівчат, щоб розважитись у місті, але ж для розлучення потрібна леді.

— Вас часто запрошують на таке?

— Та буває інколи. Звісно, перепочинеш трохи, тільки балакати страх як багато треба, і чоловіки без кінця на жінок своїх нарікають.

Танцюючи з Міллі, Тоні зразу заговорив про свою справу.

— Ви б не згодились поїхати зі мною кудись на неділю? — спитав він.

— Чом ні? — відказала Міллі.— А куди?

— Та я думаю — у Брайтон.

— А... Для розлучення?

— Так.

— А що як я дочку з собою візьму? Вона не заважатиме.

— Та що ви.

— То ви не проти?

— Ні, проти.

— Гм... Ви б не подумали, що в мене восьмирічна дочка, правда?

— Ні.

— Її звуть Війні. Мені було всього шістнадцять, як вона народилась. Я була дома найменша, і вітчим нам, дівчатам, жодній спокою не давав. Через це я й мушу заробляти. Вона живе в однієї жінки у. Фінчлі. Двадцять вісім шилінгів на тиждень плачу, та ще й одежа. А вона любить їздити до моря.

— Ні,— сказав Тоні.— Дуже шкода, але нічого не вийде. Ми їй купимо гарний подарунок.

— Гаразд... Один джентльмен купив їй на різдво такий чудовий велосипед... Вона впала з нього й коліна розбила... То коли ми поїдемо?

— Як вам краще — поїздом чи машиною?

— Поїздом. Вінні в машині захитує.

— Війні з нами не поїде.

— Дарма, однаково краще поїздом.

Вирішили, що зустрінуться на вокзалі Вікторія в суботу по обіді.

Джок дав Бебз десять шилінгів, і вони з Тоні пішли додому. Тоні останнім часом мало спав. Лишаючись на самоті, він без кінця перебирав у думках усе, що сталося після Біверового візиту до Геттона, дошукувався ознак, яких не помітив свого часу, силкувався пригадати, чи сам він не сказав або не зробив чогось такого, що зіпсувало б їхні з Брендою взаємини; вертався думкою до тих часів, коли він ще тільки познайомився з Брендою,— чи вже тоді ніщо не віщувало такої зміни, як тепер сталася з нею, день за днем відновлював у пам’яті останні вісім років свого життя. Усе це не давало йому заснути.

II

Всі дійові особи зійшлися біля квиткових кас першого класу. Детективи прийшли перші — за десять хвилин до умовленого часу. Тоні бачив їх у адвокатовій конторі, тож тепер упізнав обох — не дуже молодих бадьорих чоловіків у м’яких капелюхах і важких пальтах. Вони були раді, що поїдуть на неділю до моря, бо здебільшого їхня робота полягала в тому, що вони стовбичили десь на розі вулиці, стежачи за чиїмись дверима, і в конторі всі просто хапались за таке доручення, як оце. В скромніших шлюборозлучних процесах адвокати вдовольнялися свідченнями готельної прислуги. Детективи були вже розкішшю, тож вони й хотіли, щоб до них ставилися відповідно.

У Лондоні того дня стояв легкий туман, і ліхтарі на вокзалі засвітили дуже рано.

Незабаром прийшли й Тоні з Джоком — той, як вірний друг, проводжав його. Вони купили квитки й стали чекати Міллі. Детективи, що додержувались професіонального етикету, намагалися стушуватись — розглядали реклами на стінах або ховались за колонами.

— Ну й морока,— сказав Тоні.

Чекати довелося ще цілих десять хвилин. Міллі виринула з темряви, перед нею йшов носій з валізою, а позаду, держачись за її руку, пленталася дівчинка. Гардероб Міллі складався переважно з вечірніх суконь, бо вдень вона здебільшого сиділа перед газовим каміном у халаті. Вигляд у неї був непоказний, але досить пристойний.

— Вибачте, що спізнилася,— сказала вона.— Війні ніяк своїх черевичків не могла знайти. Я її взяла з собою. Я знала, ідо ви не будете проти. Для неї купимо дитячий квиток.

Війні виявилась бридкою дівчинкою в окулярах із золотою оправою. Коли вона говорила, було видно, що в неї нема двох передніх зубів.

— Ви таки хочете взяти її з собою?

— Аякже! — відказала Міллі.— Вона нам не заважатиме — у неї іграшка є.

Тоні нахилився до дівчинки:

— Слухай! Нащо тобі їхати в якийсь гидкий готель. Іди з оцим дядечком, він поведе тебе в магазин, і ти вибереш собі найбільшу ляльку, яка там буде, а потім він своєю машиною відвезе тебе додому. Правда, ти краще з ним поїдеш?

— Ні,— заперечила Війні.— Я хочу до моря. Я не поїду з цим дядечком. Я не хочу ляльки. Я поїду до моря з мамою.

Вже не самі детективи, а й дехто з пасажирів звернули увагу на химерну групку.

— Господи! — сказав Тоні.— Доведеться-таки її взяти.

Детективи йшли пероном трохи позаду. Тоні посадив своїх супутників у пульманівський вагон.

— Диви,— сказала Міллі.— Ми першим класом поїдемо. Гарно, правда? І чаю можна випити.

— А морозива можна?

— Ні, морозива тут, мабуть, нема. А чаю принесуть.

— А я хочу морозива.

— Морозиво буде в Брайтоні. А тепер сиди тихенько, бався своєю іграшкою, а то матуся більше не візьме тебе до моря.

— От щастячко! — сказав Джок, прощаючись із Тоні.— Я ще таких не бачив.

Війні витримала свою роль до самого Брайтона. Дуже винахідлива вона не була, але класичні способи знала досконало — аж до таких утертих, але грізних, як сопіння, кректання й скарги, що її нудить.

Номер у готелі замовили для Тоні адвокати. Тому черговий адміністратор сторопів, побачивши Війні.

— Ми лишили для вас два суміжні номери, двокімнатний і однокімнатний, з ванною і вітальнею,— сказав він.— Ми не знали, що ви приїдете з дочкою. Вам потрібна ще одна кімната?

— Навіщо? Війні буде зі мною,— сказала Міллі.

Детективи, що стояли поблизу, невдоволено перезирнулись.

Тоні записав у книзі постояльців «містер і місіс Ласт».

— З дочкою,— підказав адміністратор, тицьнувши пальцем у сторінку.

Тоні завагався.

— Це моя племінниця,— сказав він і дописав: «Міс Сміт».

Детектив, що зареєструвався після нього, сказав своєму напарникові:

— Викрутився. Зметикував. Та не подобається мені це діло. Не так усе, як слід. Дитину взяли з собою — немов порядна родина. Нам же треба про репутацію фірми дбати. Нащо це здалося, щоб іще королівський повірений присікався?

— Ходім хильнемо чогось,— байдуже озвався його товариш.

Нагорі Війні спитала:

— А де ж море?

— Он через вулицю.

— Ходім подивимось.

— Уже темно, донечко. Завтра подивишся.

— А я хочу сьогодні.

— Поведіть її,— сказав Тоні.

— А ви не нудитиметесь самі?

— Анітрохи.

— Ми ненадовго.

— Дарма. Хай дивиться, скільки хоче.

Тоні спустився в бар і зрадів, побачивши там детективів. Він уже скучив за чоловічим товариством.

— Добривечір,— сказав він.

Детективи глянули на нього спідлоба. В цій справі все йшло так, що вражало їхню професійну амбіцію.

— Добривечір,— відповів старший з двох.— Яка гидка погода.

— Випиймо.

Оскільки Тоні однаково оплачував усі їхні витрати, це запрошення було видимо зайве, але молодший детектив мимохіть усміхнувся й сказав:

— Чом не випити.

— То сідайте до мене, бо мені якось самотньо.

Вони перенесли свої келихи на інший столик, далі від стойки, щоб бармен не чув їхньої розмови.

— Містере Ласт, так не можна,— сказав старший детектив.— Ви не повинні впізнавати нас. За це в конторі бозна-що сказали б.

— Будьмо,— озвався молодший детектив.

— Це мій колега, містер Джеймс,— сказав старший.— А мене звуть Бленкінсоп. Джеймс у нашому ділі новенький.

— Я теж,— промовив Тоні.

— Шкода, що погода така паскудна,— сказав Бленкінсоп.— Вогко, вітер. У мене в суглобах крутить.

— Скажіть, будь ласка, в такі поїздки часто беруть дітей? — спитав Тоні.

— Боронь боже.

— Я так і думав.

— Коли ви вже питаєте мене, містере Ласт, то я скажу, що цього не слід було робити, це необачно. Адже тут головне — справити належне враження. Звісно, через нас із Джеймсом клопоту не буде. Ми про це в суді й слова не скажемо. Але на слуг важко покластися. Чого доброго, трапиться такий, що зроду в суді не був, та й виляпає все, і що ж тоді? Не подобається це мені, містере Ласт, кажу вам по щирості.

— Думаєте, мені подобається?

— А я дітей люблю,— сказав Джеймс, новенький у цьому ділі.— Може, ще по одній? Ми ставимо.

— Скажіть-но,— сказав Тоні, коли вони вже довгенько посиділи за столом,— ви, певне, чимало таких бачили, що приїздять сюди для цього. Що вони роблять, щоб не нудитись?

— Влітку легше,— сказав Бленкінсоп.— Дівчата сидять на пляжі, а чоловіки читають газети на еспланаді, а хто на машинах катається, а хто в барі випиває. Але понеділка всі ждуть не діждуться.

Коли Тоні вернувся в номер, Міллі з дочкою вже були у вітальні.

— Я замовила морозива,— сказала Міллі.

— От і добре.

— А я хочу вечеряти. Я хочу вечеряти.

— Ні, донечко, вже пізно. Зараз принесуть морозива.

Тоні вернувся до бару.

— Містере Джеймс,— спитав він детектива,— ви, здається, казали, що любите дітей?

— Люблю — коли не пустують.

— А що як я попрошу вас повечеряти сьогодні з тією дівчинкою, що приїхала зі мною? Я був би вам дуже вдячний.

— Ні, ні, сер, я не можу.

— Я б вам віддячив як слід.

— Ні, сер, я не хотів би вам відмовити, але це до моїх обов’язків не належить.

Він наче трохи вагався, та втрутився Бленкінсоп.

— Про це нема чого й балакати, сер.

Коли Тоні пішов, Бленкінсоп сказав, ділячись своїм багатим досвідом:

— Завжди в нас та сама морока: клієнти ніяк не хочуть розуміти, що розлучення — дуже серйозна справа.

Він уперше працював у парі з Джеймсом і вважав за свій обов’язок навчати молодшого товариша.

Щедрі обіцянки на завтра й дві чи три порції морозива, що трохи втихомирили Війні, таки переконали її лягти в ліжко.

— А як ми спатимемо? — спитала Міллі.

— Як вам завгодно.

— Ні, як вам.

— Ну, то, мабуть, Війні буде краще з вами... але вранці, коли приносять сніданок, їй, звичайно, доведеться перейти в ту кімнату.

Отож дівчинку поклали в кутку широкого ліжка, і вона, на подив Тоні, заснула, перше ніж вони зібрались іти вечеряти.

Тоні й Міллі перевдяглися, і в обох змінився настрій. Міллі вбралася в свою найкращу вечірню сукню, яскраво-червону, з відкритою спиною, підмалювалася, підбила вибілені кучері, взула червоні черевички на високих підборах, наділа браслети, начепила великі сережки з фальшивих перлин, напахчила за вухами, скинула з душі домашні клопоти й зразу відчула себе неначе в уніформі, при виконанні обов’язків,— мов легіонер, покликаний на дійсну службу після нудної й стомливої зими в казармах; а Тоні, наповнюючи перед дзеркалом портсигар і ховаючи його в кишеню вечірнього костюма, нагадав собі, що, хоч би якою фантасмагоричною і навіть огидною здавалась йому вся ситуація, він усе ж таки господар, отож він постукав у двері між номерами й спокійно ввійшов до кімнати своєї гості; він уже цілий місяць жив у світі, несподівано позбавленому будь-якого порядку, неначе весь розумний і пристойний уклад життя, усе, що він пережив і чого звик сподіватись, виявилося нікчемною дрібничкою, покладеною ненароком кудись на туалетний столик, і тепер, хоч би в яких жахливих обставинах він опинився, хоч би яке нове безумство побачив, воно б уже нічого не додало до суцільного хаосу, що клекотав у нього в голові. Він з порога усміхнувся Міллі.

— Чарівно. Просто чарівно. Підемо вечеряти?

Їхні номери були на другому поверсі. Вони неквапливо зійшли сходами в яскраво освітлений вестибюль; Міллі тримала його під руку.

— Розвеселіться,— сказала вона.— А то ви наче язика проковтнули.

— Вам дуже нудно?

— Та я жартую. Ви просто серйозний хлопець, правда?

Незважаючи на поганющу погоду, в суботу до готелю наїхало повно люду. Обертовими дверима входили все нові й нові гості; від холоду очі в них сльозились, а щоки посиніли.

— Єврейчики,— пояснила Міллі, хоч це й так було зрозуміло.— Та дарма! Добре все-таки хоч коли-не-коли вирватися з нашого клубу.

Одного з прибулих Міллі знала. Він наглядав, як заносять його валізи. Десь-інде він одразу привернув би до себе увагу своєю широкою шубою, беретом, картатими панчохами та чорно-білими черевиками.

— Несіть нагору та швидше розпаковуйте! — квапив він.

З цим низеньким, кремезним молодиком приїхала дівчина, теж у шубі; вона сердито розглядала одну з вітрин, що прикрашали вестибюль.

— О господи! — сказала вона.

Міллі привіталася з молодиком.

— Це Ден,— сказала вона.

— Так, так,— сказав Ден,— А далі що?

— Мені дадуть щось випити? — озвалась Денова дівчина.

— Дадуть, Крихітко, дадуть. Про це я подбаю. Може, й ви з нами вип’єте? Чи ми de trop[15]?

Вони вчотирьох зайшли до салону, де світло аж очі сліпило.

— Я змерзла як собака,— поскаржилася Крихітка.

Ден скинув шубу; на ньому був гольфовий костюм з ліловим полиском і шовкова сорочка таких кольорів, які Тоні вибрав би хіба що для піжами.

— Зараз ти зігрієшся,— сказав Ден.

— Тут повно євреїв,— невдоволено мовила Крихітка.

— Так це ж прикмета, що готель добрий,— запевнив Тоні.

— Не вигадуйте,— буркнула Крихітка.

— Ви на неї не зважайте, це вона змерзла,— пояснив Ден.

— А хто б не змерз у твоїй паршивій тарадайці?

Вони випили кілька коктейлів. Потім Ден і Крихітка пішли до свого номера — треба, мовляв, прибратись, бо вони поїдуть на вечірку до одного Денового приятеля, недалечко тут. Тоні з Міллі пішли вечеряти.

— Він добрий хлопець,— сказала Міллі.— І до клубу вчащає. У нас там бувають усякі, але Ден із найпорядніших. Він якось хотів мене за кордон повезти, та чогось не вийшло.

— Ми його дівчині, здається, не сподобались.

— Та вона просто змерзла.

За вечерею Тоні нелегко було підтримувати розмову. Спершу він почав звертати увагу Міллі на сусідів — як робив би, вечеряючи з Брендою в Еспінози.

— Яка гарненька дівчина онде в кутку.

— То підіть сядьте коло неї,— ущипливо відрубала Міллі.

— А гляньте, які в тієї жінки діаманти. Як ви гадаєте — справжні?

— Спитайте в неї, коли вам так цікаво.

— Гляньте, яка приваблива жінка — он та чорнява, що танцює.

— Чого ж ви їй цього не скажете? Ото зраділа б!

Нарешті Тоні зрозумів, що в світі, до якого належала Міллі, вважається нечемним, коли з тобою жінка, виявляти інтерес до інших жінок.

Вони пили шампанське. І обидва детективи теж, невдоволено відзначив собі Тоні. Він про це згадає, коли контора подасть йому рахунок їхніх витрат. Вони не дуже помогли йому з Війні. А десь глибше його весь час муляла думка про те, що вони з Міллі робитимуть після вечері. Та ця проблема розв’язалася сама собою: коли він закурив сигару, з другого кінця їдальні до них підійшов Ден і запропонував:

— Слухайте, коли вам увечері нема чого робити, їдьмо з нами на вечірку до мого приятеля. Там буде весело. Він як гуляє, то вже на всю губу.

— Ой, поїдьмо,— попросила Міллі.

Вечірній костюм Дена був із синьої тканини, що при електричному світлі мала здаватися чорною, але чомусь лишалася зовсім синьою.

Отож Міллі з Тоні поїхали на вечірку до Денового приятеля, де гуляли на всю губу. На вечірці було чоловік двадцять чи тридцять, всі такого крою, як Ден. Денів приятель був вельми гостинний. Коли він не морочився коло приймача, що раз у раз замовкав, то ходив серед гостей і підливав у келихи.

— Добряче питво,— казав він, демонструючи етикетку.— Вам воно не завадить. Питво на славу.

Вони випили чималенько того питва.

Час від часу Денів приятель помічав, Що Тоні не дуже весело. Він підходив, клав йому руку на плече й казав:

— Я такий радий, що Ден привіз вас. Сподіваюсь, вам тут усе до вподоби. Приїздіть іще, коли не буде гостей, подивитесь, як я живу. Ви любите троянди?

— Так, дуже люблю.

— Ну то приїздіть, коли зацвітуть. Вам сподобається, як ви любите троянди. А бодай йому, знову те радіо харчить.

Тоні подумав: а чи сам він бував такий привітний, коли до Геттона несподівано привозили незнайомих гостей.

Трохи згодом він опинився на дивані поряд із Деном.

— Міллі славне дівча,— промовив той.

— Так, славне.

— Знаєте, що я помітив? Вона подобається зовсім не тим чоловікам, що інші дівчата. Таким, як ми з вами.

— Атож.

— І не подумаєш, що в неї уже восьмирічна дочка, правда?

— Так, навіть не віриться.

— Я довго не знав. Та якось запросив її на неділю до Дьєппа, а вона й малу захотіла взяти. Звісно, мені такі фокуси ні до чого, та однаково я її люблю. Вона будь-де знає, як повестися.— Він сказав це, понуро глянувши на Крихітку, що випила забагато отого «добрячого питва», і це було видно по ній.

Вечірка скінчилась аж після третьої. Денів приятель знову запросив Тоні приїхати, коли зацвітуть троянди.

— Навряд чи ви ще десь на півдні Англії побачите такі,— сказав він.

Ден привіз їх до готелю. Крихітка сиділа спереду поруч нього; вона була в сварливому настрої.

— Де ти був цілий вечір? — допитувалась вона.— Я тебе не бачила. Де ти заподівся? Куди ти зашився? Хіба так возять дівчат у гості?

Тоні з Міллі сиділи ззаду. Від утоми й за звичкою вона поклала голову йому на плече й узяла його за руку. Та коли вони підійшли до номера, Міллі сказала:

— Глядіть же, тихенько. Не розбудіть Війні.

Тоні з годину чи й більше лежав без сну в маленькій душній спальні, перебираючи в думці все, що сталося за останні три місяці. А потім і він заснув.

Розбудила його Війні.

— Мама ще спить,— повідомила вона.

Тоні глянув на годинник.

— Певне, що спить,— сказав він. Було чверть на восьму.— Іди в ліжко.

— Ні, я вже одяглась. Ходімо гуляти.

Вона підійшла до вікна й відгорнула завісу. Кімнату залило холодне вранішнє світло.

— Дощик сіється,— сказала вона.

— Що ти хочеш робити?

— Я хочу на мол.

— Туди ще не лускають.

— Ну то до моря. Ходімо.

Тоні зрозумів, що спати йому вже не доведеться.

— Ну гаразд. Іди почекай, поки я вдягнуся.

— Я тут почекаю. Мама страшенно хропе.

Через двадцять хвилин вони спустились у вестибюль, де офіціанти в фартухах складали стільці на стільці й чистили килими. Вони вийшли надвір, на різкий вітер, Асфальт на бульварі був мокрий від дощу та морських бризок. Бульваром, нахиляючись проти вітру, поспішали дві чи три жінки; руками в рукавичках вони стискали молитовники. Четверо чи п’ятеро мізерних стариганів, хрипко хекаючи, дибали до моря.

— Ну ходімо вже,— сказала Війні.

Вони спустились на берег і, ступаючи по камінцях, дійшли до самої води. Війні стала кидати камінці. У воді вже були люди; декотрі привели з собою собак, і вони, пирхаючи, пливли поряд із своїми хазяїнами.

— Чого ти не купаєшся? — спитала Війні.

— Дуже холодно.

— А он же купаються. І я хочу.

— Спитайся в мами.

— Ти, мабуть, боїшся. А ти вмієш плавати?

— Умію.

— То чого ж ти не плаваєш? Не вмієш ти!

— Ну гаразд. Не вмію.

— А нащо ж казати, що вмієш? Брехло.

Вони пішли понад водою. Війні послизнулась і сіла в калюжу.

— От бач, замочилася,— сказала вона.

— Вернімось у готель, перевдягнешся.

— Так погано в мокрому. Ходімо поснідаємо.

У готелі, видно, не було звичаю подавати сніданок постояльцям, що спускалися з номерів у неділю о восьмій годині ранку. Довелося чекати довгенько, поки щось приготували. Морозива, на превелику досаду Війні, не було. Вона з’їла грейпфрут і грінки з яєшнею та копченим оселедцем, не перестаючи скиглити, що штанці мокрі. Після сніданку Тоні послав її нагору перевдягтись, а сам сів у салоні, закурив люльку й став переглядати недільні газети. О дев’ятій годині прийшов Бленкінсоп.

— Ми десь загубили вас учора ввечері,— сказав він.

— Ми їздили на вечірку.

— Не слід було цього робити, та дарма вже, невелике лихо. Ви поснідали?

— Так, у їдальні, з Війні.

— Що ви собі думаєте, містере Ласт! Адже вам потрібні свідчення готельної прислуги.

— Та мені не хотілось будити Міллі.

— Їй же заплачено за це! Ну, містере Ласт, треба ж трохи постаратись, а то ніякого розлучення ви не доб’єтеся.

— Гаразд,— сказав Тоні.— Я ще раз поснідаю.

— Тільки в ліжку, глядіть!

— Хай буде в ліжку.

І понуро пішов до свого номера.

Війні відгорнула завіски, але її мати ще спала.

— Вона вже була прокинулась, перевернулась на другий бік і знов заснула. Розбудіть її, хай устає. Я хочу на мол.

— Міллі,— рішуче мовив Тоні.— Міллі.

— Ох,— охнула вона.— Котра година?

— Нам треба поснідати.

— Я не хочу. Я ще трохи посплю.

— Ти вже снідав,— нагадала Війні.

— Вставайте,— сказав Тоні.— Потім виспитесь, Навіщо ми сюди приїхали?

Міллі сіла в ліжку.

— Гаразд,— сказала вона.— Війні, рибонько, подай матусі кофту, он на стільці.

Вона була сумлінна дівчина, завжди готова зробити своє діло, хоч би яке неприємне.

— Господи, ще ж так рано.

Тоні вийшов до своєї кімнати, роззувся, скинув комірець, краватку, піджак і жилетку й надів халат.

— Жаднюга,— сказала Війні.— Двічі снідаєш.

— Як виростеш велика, тоді все зрозумієш. Це для суду. А тепер п’ятнадцять хвилин посидь тихенько у вітальні, посидиш? Потім робитимеш, що захочеш.

— І купатись можна?

— Можна. Як зараз посидиш тихенько.

Тоні ліг у ліжко поруч Міллі й щільно загорнув халат на грудях.

— Ну як? Нічого?

— Як картинка.

— От і гаразд. Тоді я дзвоню.

Коли принесли сніданок, Тоні встав з ліжка й одягся.

— Оце й уся подружня зрада,— сказав він.— І оце таке в газетах називають «інтимними стосунками».

— А тепер можна мені купатись?

— Атож.

Міллі знов заснула. Тоні повів Війні на берег. Тим часом знявся вітер, і на гальку накочувались важкі хвилі.

— Дівчинка хоче скупатись,— сказав Тоні.

— Сьогодні дітям купатись заборонено,— сказав наглядач пляжу.

— І надумає ж таке,— загомоніли люди, що стояли коло води.— Втопити дитину хоче, чи що?

— Хіба такому можна дитину довіряти?

— Виродок якийсь.

— А я хочу купатись,— наполягала Війні.— Ти сказав, що мені можна буде купатись, як ти вдруге поснідаєш.

Люди, що обступили їх, тішачись клопотом Тоні, осудливо перезирнулись.

— Двічі поснідав?

— Дозволяє дитині купатись?

— Навіжений.

— Дарма,— сказав Тоні.— Ходімо на мол.

Кілька чоловік із натовпу посунули за ними повз гральні автомати: їм було цікаво, які страхіття ще придумає цей навіжений батько.

— Он отой чоловік двічі поснідав, а тоді хотів утопити свою доньку,— Пояснювали вони іншим цікавим, скептично дивлячись, як Тоні силкується розважити Війні кеглями. Поведінка Тоні підтверджувала їхні, погляди на людську натуру, навіяні газетами, що їх усі вони читали вранці.

— Ну що ж,— сказав Брендин адвокат.— Усе вже підготовано як слід. Мабуть, доведеться нам почекати до наступної сесії — тепер суд завалений справами,— але це добре, що у нас уже готові свідчення. Я сказав передрукувати їх для вас. Держіть їх у себе й вивчіть усе як слід.

«...Моє подружнє життя було ідеально щасливе,— прочитала Бренда,— до різдва минулого року, коли я почала відчувати, що чоловік ставиться до мене не так. Він завжди лишався на селі, коли я від’їжджала до Лондона на навчання. Я зрозуміла, що він уже не такий уважний до мене. Він почав багато пити і якось, п’яний, учинив скандал у нашій лондонській квартирі — сам без кінця дзвонив мені по телефону й послав п’яного приятеля, щоб грюкав у двері». Чи конче треба про це згадувати?

— Не конче, але бажано. Від психологічного ефекту залежить дуже багато. Судді в хвилини розумового просвітлення часом дивуються, чого це начебто цілком порядні, щасливі в подружжі чоловіки їздять на неділю до моря з незнайомими їм доти жінками. Тому не вадить навести докази загальної розбещеності.

— Розумію,— сказала Бренда.— «Відтоді я найняла приватних агентів стежити за ним, і те, що вони сповістили, змусило мене п’ятого квітня покинути чоловіків дім». Так, тепер усе ясно.

III

Леді Сент-Клауд зберігала атавістичну віру у владу й надприродний здоровий глузд Глави Родини, і тому, дізнавшись від Марджорі, що виробляє Бренда, зразу телеграфувала Реджі, щоб негайно вертався з Тунісу, де він саме оскверняв якісь гробниці. Та Реджі не квапився вертатись — він ніколи не квапився. Він не відплив ні першим пароплавом, ні другим, а прибув до Лондона аж у понеділок, уже після подорожі Тоні до Брайтона. Він зібрав у бібліотеці родинну раду — Бренду, Марджорі, Аллена й адвоката, а потім детально обговорив проблему з кожним із них наодинці; він запросив Вівера на обід до ресторану, повечеряв з Джоком і навіть їздив до Тоніної тітки Френсіс. І нарешті домовився з Тоні повечеряти в четвер у Браун-клубі.

Він був на вісім років старший за Бренду; між ним і Марджорі часом можна було побачити якусь невловну, невиразну подібність, але з Брендою в нього не було анічогісінько спільного ні в зовнішності, ні в натурі. Він дуже рано й непомірно погладшав і носив тягар плоті так, наче ще не звик до нього: наче цей тягар навалили йому на плечі тільки сьогодні вранці і він ще пробує якось зручніше вмостити його; і хода в нього була якась нетверда, і очі бігали, ніби він весь час боявся наразитись на засідку, бо знав, що втекти не зможе. Та це враження було чисто зовнішнє: погляд здавався підозріливим, бо очі ховалися в складках жиру, а рухи були непевні від зусиль зберегти рівновагу, а не від того, що він бентежився через власну незграбність; йому ніколи й на думку не спадало, що вигляд у нього дивний.

Значно більше половини свого часу і грошей Реджі Сент-Клауд витрачав на досить скромні археологічні експедиції за кордоном. Його будинок у Лондоні був повен трофеїв цих експедицій — черепків амфор, позеленілих бронзових сокир, кісток та звугленого дерева; була між усім тим і мармурова греко-римська голова, риси з якої стер час. Реджі написав дві невеликі книжки про свою працю й надрукував власним коштом, присвятивши обидві членам королівської родини. Коли він був у Лондоні, то акуратно ходив до палати лордів; усім його приятелям було вже далеко за сорок, вже кілька років його залічували до їхнього покоління, і лиш поодинокі матері ще не втратили надії зробити його своїм зятем.

— Страшенно прикра вся ця історія з Брендою,— сказав Реджі Сент-Клауд.

Тоні погодився.

— Мати, звичайно, тяжко засмучена. Та й я теж. Скажу щиро — не можу не визнати, що вона повелася вкрай нерозумно, нерозумно й недоладно. І добре розумію, що ви теж засмучені.

— Так,— підтвердив Тоні.

— Та хоч я й розумію ваші почуття, але мушу сказати, що ви, по-моєму, занадто жорстоко повелися з нею.

— Я зробив те, чого хотіла Бренда.

— Любий мій, та вона ж сама не відає, чого хоче. Я вчора бачив того Вівера. Він мені зовсім не сподобався. А вам?

— Та я його майже не знаю.

— Ну, то я вам кажу, що він мені не сподобався. А ви просто штовхаєте Бренду в його обійми. Ось як воно виходить, тому я й кажу, що ви жорстокий. Звичайно, зараз Бренді здається, що вона в нього закохана. Та це ненадовго. Хіба вона може довго кохати такого. Через рік вона повернеться до вас, ось побачите. І Аллен те саме каже.

— Я вже казав Алленові. Я не хочу, щоб вона поверталась.

— Так це ж жорстоко.

— Ні, просто я не зміг би ставитись до неї так, як досі.

— А навіщо ставитись так? Адже люди з літами змінюються. Ось я, наприклад, десять років тому не цікавився нічим пізнішим за шумерську епоху, а тепер мені й християнська здається вартою уваги.

Якийсь час він говорив про якісь tabulae execrationum[16], що їх він недавно відкопав.

— Вони є майже в кожній гробниці,— казав він,— надряпані на свинці, здебільшого в них ідеться про змагання в цирках. Їх звичайно кидали в могилу крізь душник. Досі ми знайшли їх сорок три, а потім сталась ця нещаслива історія, і мені довелось вернутися. Звичайно, мені дуже прикро.

Якусь хвилину він мовчки їв. Ці останні, слова вернули розмову до головної теми. Реджі, видно, ще не все сказав і тепер думав, з якого боку краще підійти. Їв він жадібно, плямкав і часто, сам того не помічаючи, поглинав те, що звичайно люди лишають на тарілці: риб’ячі голови й хвости, курячі кістки, кісточки із персиків, хвостики від яблук, шкуринки з сиру, волокнисті частини артишоків.

— Та й, знаєте, по-моєму, не сама Бренда тут винна,— сказав він.

— А я не дуже задумувався, хто винен.

— Може, й так, але ви поводитесь, як тяжко ображений чоловік,— мовляв, не зможу ставитись до неї, як досі, і таке інше. Я хочу сказати, що у сварці завжди винні обоє, а у вас із Брендою вже давно все йшло невлад. Ось ви, наприклад, багато пили — до речі, налити вам ще бургундського?

— Це Бренда казала?

— Так. А потім, ви з іншими жінками водились. Коли Бренда була в Лондоні, до вас приїздила якась жінка з арабським прізвищем. Хіба це жарти, скажіть самі. Я згоден, що в подружньому житті слід мати певну свободу, та коли нею користуєшся, то не винувать і іншого, розумієте?

— Це Бренда казала?

— Так. Ви не думайте, що я вам хочу вичитувати, чи що, але, по-моєму, ви, коли зважити всі обставини, не маєте права на таку жорстокість до Бренди.

— Вона казала, що я пиячив і Мав роман з цією арабською дамою?

— Ну, я не буду твердити, що вона справді висловилась так, але вона казала, що ви останнім часом випивали і що ви видимо цікавились цією жінкою.

Реджі замовив сливи з вершками. Тоні сказав, що більше нічого не хоче.

А йому ж іще минулої неділі здавалося, що його вже ніщо не може здивувати.

— Тому ви, мабуть, зрозумієте те, що я хочу сказати,— лагідно провадив Реджі.— Ідеться про гроші. Бренда тоді, видно, була дуже схвильована смертю дитини, коли усно домовлялася з вами про аліменти й погодилась на те, що ви їй запропонували.

— Так, я призначив їй п’ятсот фунтів на рік.

— Ну, я б сказав, що ви не маєте права так зловживати її великодушністю. Вона вчинила страшенно нерозважно і тепер визнає, що була тоді просто не при собі.

— І чого ж вона хоче?

— Ходімо, вип’ємо кави.

Коли вони посідали перед каміном у порожній кімнаті для курців, Реджі сказав:

— Я все обговорив з адвокатами й з рідними, і ми вирішили, що треба збільшити суму до двох тисяч фунтів.

— Нічого не вийде. Я не зможу давати стільки.

— Ну, а я повинен дбати про інтереси Бренди. У неї свого майже нічого нема і перспектив ніяких. Мати наша живе на те, що я їй виплачую за батьковим заповітом. Я не зможу давати Бренді нічого. Всі свої кошти я хочу вкласти в експедицію до одного оазису в Лівійській пустелі. У Вівера, по суті, нічого нема, і навряд чи він що зароблятиме. Отож самі бачите...

— Але ж, мій любий Реджі, ви не гірш за мене знаєте, що я не зможу.

— Це ж менше третини ваших прибутків.

— Так, але ж у мене все йде на маєток. Ви знаєте, що ми з Брендою на себе й половини цієї суми не витрачали. І я більше нічого не можу для неї зробити.

— Не сподівався я, що ви на таку позицію станете, Тоні. По-моєму, ви дуже нерозумно робите. Кінець кінцем, хто повірить, що одинокий чоловік не може сьогодні чудово жити за чотири тисячі на рік. Я сам ніколи стільки не мав.

— Але ж тоді мені доведеться відмовитись від Геттона.

— А хіба я не відмовився від Брейклі? І запевняю вас, друже, що ні разу про це не пошкодував. Тоді, звичайно, було прикро, давня звичка, знаєте, та можу вам сказати щиро: коли маєток було продано, я відчув себе іншою людиною. Їдь куди хочеш...

— Але ж я нікуди, крім Геттона, їхати не хочу.

— І, знаєте, в тому, що кажуть лейбористи, багато правди. Боюся, що великі оселі в Англії — це вже минуле.

— А скажіть мені, Бренда усвідомлювала, що мені доведеться розпрощатися з Геттоном, коли я погоджуся?

— Так, здається, про це була мова. Я гадаю, вам неважко буде продати Геттон під шкоду чи щось таке. Пригадую, коли я вирішив збути Брейклі, маклер казав — дуже шкода, що це не готика, бо школи й монастирі охочі до готики. Я певен, що за Геттон вам добре заплатять і кінець кінцем ви станете багатший, ніж тепер.

— Ні, про це не може бути й мови,— відказав Тоні.

— Ви ставите всіх у страшенно прикре становище,— сказав Реджі.— Не розумію, чого ви так затялися.

— Крім того, я не вірю, що Бренда може хотіти чи домагатись від мене такого.

— Помиляєтесь, любий мій. Можу вас запевнити.

— Цього я не збагну.

— Ну що ж...— Реджі пахкнув сигарою.— Не хотів я всього казати, але, мабуть, доведеться. Річ тут не в самих грошах. Бівер, бачте, закомизився. Він каже, що не може взяти Бренду, коли вона не буде як, слід забезпечена. Це, мовляв, буде нечесно щодо неї. І я його розумію.

— Так, я теж розумію,— мовив Тоні.— Отже, ваша пропозиція зводиться до того, що я мушу продати Геттон, щоб купити Бренді Бівера.

— Навіщо ж так гостро,— докірливо мовив Реджі.

— Ну, а я не збираюся цього робити, і квит. Коли це все, що ви мали мені сказати, то бувайте здорові.

— Ні, це не все. Я, мабуть, погано виклав вам справу. Так воно виходить, коли надміру жалієш когось. Бачте, я не просив вашої згоди, а тільки пояснював, що пропонує наша сторона. Я намагався владнати все по-дружньому, але, бачу, це не виходить. Бренда вимагатиме дві тисячі на рік через суд, і з нашими свідченнями ми цього доб’ємося. Дуже шкода, що ви змусили мене викласти все так різко.

— Мені таке й на думку не спадало.

— Правду кажучи, нам теж. Це Біверова ідея.

— Ви, здається, загнали мене в глухий кут.

— Навіщо ж так гостро?

— Мені б хотілося упевнитись, що Бренда теж із цим згодна. Ви не заперечуєте, щоб я подзвонив?

— Будь ласка, будь ласка. Вона, скільки знаю, зараз у Марджорі.

— Брендо, це Тоні... Я щойно повечеряв з Реджі.

— Так, він казав мені, що запросив тебе.

— Він каже, що ти хочеш судитись за аліменти. Це правда?

— Тоні, не залякуй мене. Все роблять адвокати. І не варто заводити мову зі мною.

— Але ж ти знала, що вони вимагатимуть дві тисячі?

— Так, вони казали. Я знаю, це багато, але...

— І ти ж добре знаєш, які мої грошові справи... Ти знаєш, що мені доведеться продати Геттон... Алло, ти слухаєш?

— Слухаю.

— Ти це знаєш?

— Тоні, не змушуй мене, щоб я почувала себе свинею. Все так заплуталось...

— То ти знаєш, чого вимагаєш?

— Так... більш-менш.

— Дякую. Це все, що я хотів спитати.

— Тоні, як ти чудно говориш... Не вішай трубки.

Тоні повісив трубку й вернувся до кімнати для курців. Йому раптом стало зрозумілішим багато з того, що бентежило його. Весь готичний світ розсипався... Не було вже блискучих обладунків на лісових галявинах, гаптованих черевичків на зелених лужках, забігли кудись білі плямисті однороги...

Реджі напівлежав у кріслі.

— Ну, що?

— Поговорив. Ви правду казали. Вибачте, що я зразу не повірив. Так неймовірно здалося.

— Дарма, дарма, любий мій.

— Я вже вирішив, як зробити.

— От і гаразд.

— Бренда не дістане розлучення. Ті свідчення, що я забезпечив у Брайтоні, нічого не варті. Випадково з нами весь час була дивина. Обидві ночі вона спала в тій кімнаті, де мав спати я. Коли ви наважитесь подати в суд, я захищатимусь і виграю справу, але я гадаю, що ви, як побачите свідчення, не захочете судитись. Я виїду на якихось півроку. А коли вернусь, то дам Бренді розлучення, якщо вона захоче, але без ніяких аліментів. Вам зрозуміло?

— Але ж послухайте, друже...

— Бувайте здорові. Дякую за вечерю. Хай вам щастить у розкопках.

Виходячи з клубу, Тоні помітив оголошення, що Джон Бівер має балотуватись у Брет-клубі.

— І хто б подумав, що стариган отак поведеться! — сказала Поллі Кокперс.

— Тепер я розумію, чому в газетах весь час товчуть за реформу закону про розлучення,— озвалась Вероніка.— Це ж просто жах, що йому таке минеться безкарно!

— Не треба було йому зразу казати,— докинула Сукі.

— Та Бренда ж така довірлива,— зауважила Дженні.

— По-моєму, Тоні повівся паскудно,— сказала Марджорі.

— Не знаю,— відказав Аллен.— Я гадаю, це твій братик, йолоп, зіпсував усе.