Хоча містер Тодд прожив у штаті Амазонас майже шістдесят років, ніхто, крім кількох родин індіанців з племені пай-вай, не знав про його існування. Дім його стояв на клаптику савани миль зо три в поперечнику — одній з тих оточених лісом латок піску й трави, що трапляються подекуди в тій місцевості.
Річка, що протікала там, не була позначена на жодній карті; на ній були пороги, непрохідні більшу частину року, а небезпечні майже завжди, і вона впадала у верхню течію тієї річки, де загинув доктор Мессінджер. Ніхто з жителів тих країв, крім самого містера Тодда, й не чув ніколи про уряд Бразілії чи Нідерландської Гвіани, хоч обидва ті уряди час від часу заявляли про своє право на ці землі.
Оселя містера Тодда була більша від осель його сусідів, але збудована так само: покрівля з пальмового листя, плетені стіни, обмазані глиною, і глиняна долівка. Він мав з десяток голів хирлявої худоби, що паслась у савані, плантаційну маніоку, кілька бананових та мангових дерев, собаку і єдину в тих краях одноствольну рушницю. Ті нечисленні дари Цивілізації, якими він користувався, попадали до нього через довгу низку торговців, переходячи з рук у руки за допомогою доброго десятка мов, аж поки опинялися на кінці одної з найдовших ниток у тій торговельній мережі, що розкинулась від Манауса до найдальших, неприступних лісів.
Якось, коли містер Тодд набивав патрони, до нього прийшов один індіанець і сказав, що лісом іде сюди якийсь білий, сам-один, дуже слабий. Містер Тодд кінчив набивати патрон, зарядив рушницю, решту набитих патронів поклав у кишеню і рушив у той бік, куди показав індіанець.
Білий чоловік уже вийшов із лісу і сидів на землі, явно зовсім безсилий, коли містер Тодд побачив його. Він був босий, з непокритою головою, а пошарпана одежа тільки тим і держалась на ньому, що прилипла до спітнілого тіла. Ноги були зранені й розпухлі, а тіло, що світилося крізь діри, було вкрите струпами від укусів комах та вампірів. Від гарячки погляд його здавався божевільним. Він мурмотів щось сам до себе — видно, марив,— але замовк, коли містер Тодд підійшов і звернувся до нього по-англійському.
— Це вже за скільки днів ви перший до мене заговорили,— сказав Тоні.— А то всі не хочуть і зупинитись, їдуть собі на велосипедах... Спочатку Бренда була зі мною, а потім злякалась іграшкової миші, взяла човен і попливла. Казала, що ввечері повернеться, і не вернулась. Мабуть, вона поїхала до когось із нових бразільських знайомих... Ви, певне, бачили її?
— Тут давно вже не було нікого чужого.
— Вона була в циліндрі, коли відпливала... Ви не могли її не побачити.— І Тоні звернувся до когось уявного поруч містера Тодда.
— Бачите отой дім? Ви дійдете до нього самі? Коли ні, я пришлю індіанців, вони вас донесуть.
Тоні спідлоба придивився до хатини містера Тодда, що видніла віддалік.
— Архітектура узгоджена з краєвидом,— сказав він,— будівля вся з місцевих матеріалів. Тільки не показуйте її місіс Бівер, а то вона обшиє її хромованими панелями.
— Спробуйте-но йти.
Містер Тодд підняв Тоні на ноги й повів, підтримуючи дебелою рукою.
— Я поїду вашим велосипедом. Це ж повз вас я щойно проїхав?.. Тільки борода у вас не така. В того була зелена... як миша.
Містер Тодд повів Тоні через купини трави до халупи.
— Тут зовсім недалеко... Коли прийдемо, я дам вам щось випити, і вам полегшає.
— Ви дуже ласкаві... Прикро, коли жінка покине чоловіка й попливе геть човном. Це вже давно було. І я відтоді не мав чого їсти.— Потім він додав: — Ви, бачу, англієць. Я теж англієць. Моє прізвище Ласт.
— Гаразд, містере Ласт, ви не клопочіться нічим. Ви хворий, заблудилися в дорозі. Я вас догляну.
Тоні озирнувся круг себе.
— Тут усі англійці?.
— Так, усі.
— А ота смаглява жінка була за арабом... Як добре, що я вас усіх зустрів. Ви, мабуть, із якогось клубу велосипедистів?
— Так.
— Ну, я на велосипеді не можу їхати... не маю сили... і ніколи не любив... а вам би слід купити мотоцикли, вони швидші й так гучно тріскочуть... Сядьмо тут.
— Ні, треба дійти до хатини. Це вже недалеко.
— Гаразд... Правда, тут, мабуть, важко бензин діставати.
Вони йшли дуже повільно, але врешті дісталися до хатини.
— Ляжте отут у гамаку.
— Так і Мессінджер казав. Він закохався в Джона Вівера.
— Я вам щось принесу.
— Ви дуже ласкаві. Те, що звичайно вранці: каву, грінки, фрукти. І ранкові газети. Коли леді Бренда уже подзвонила, я поснідаю з нею.
Містер Тодд зайшов до задньої кімнатки й дістав з-під купи шкур бляшаний бідон. У ньому була якась суха кора й листя. Він узяв жменю тієї суміші й вийшов надвір, до вогнища. А коли вернувся, гість його сидів на гамаку верхи й сердито говорив:
— Ви б краще мене чули, і взагалі чемніш було б, якби ви стояли на місці, поки я говорю з вами, а не бігали кругом. Це я вам для вашого ж добра кажу... Я знаю, що ви друзі моєї дружини, тому й не слухаєтесь мене. Але стережіться. Вона не скаже вам лихого слова, і голосу не піднесе, не сваритиметься. Вона сподівається, що ви зостанетесь її друзями. Але вона вас покине. Піде собі тихенько вночі. Візьме свій гамак і свою пайку фаріньї. Слухайте, що я вам скажу. Я знаю, що я не дуже хитрий, але це не причина, щоб забувати про чемність. Убиваймо якнайлагідніше. Я вам скажу, про що довідався в джунглях, де інший час. Міста нема. Місіс Вівер обшила його хромованими панелями й поділила на квартири. Три гінеї за тиждень, окрема ванна. Дуже зручно для любовних пригод. І Поллі теж буде там. Вони з місіс Вівер під розваленими бастіонами...
Містер Тодд підняв рукою голову Тоні й підніс йому до рота відвар із зілля в калабаші. Тоні сьорбнув трохи й відвернувся.
— Які гидкі ліки,— сказав він і заплакав.
Містер Тодд стояв біля нього з калабашем у руці. Потім Тоні випив ще трохи, кривлячись і здригаючись — таке воно було гірке. Містер Тодд стояв коло нього, поки він не допив усього відвару, а потім вихлюпнув гущу на глиняну долівку. Тоні лежав горілиць і тихо плакав. А незабаром запав у глибокий сон.
Одужував Тоні повільно. Спочатку дні ясної свідомості чергувались із днями марення; потім температура спала, і він уже лишався при тямі, навіть коли почував себе дуже погано. Гарячка стала вертатись рідко — не частіш, ніж звичайно в тропіках, а між нападами були довгі періоди, коли Тоні був більш-менш здоровий. Містер Тодд весь час лікував його зіллям.
— Таке гидке на смак,— казав Тоні,— але допомагає.
— У джунглях є засоби на все,— відказував містер Тодд.— Такі, що від них одужаєш, і такі, що захворієш. Моя мати була індіанка й навчила мене багато чого. А дечого я навчився потім від своїх жінок. Є такі рослини, що лікують пропасницю, і такі, що наводять її, від деяких можна вмерти чи збожеволіти, є такі, що їх бояться змії, і такі, що від них чманіє риба,— тоді її можна просто руками брати, як плоди з дерева. Є й такі ліки, що я не знаю. Кажуть, буцімто ними можна мертвяка оживити, вже як засмердівся, але я сам такого не бачив.
— А ви справді англієць?
— Батько був англієць — чи принаймні барбадосець. Він приїхав до Гвіани місіонером. У нього була біла дружина, але він лишив її у Гвіані, а сам подався шукати золота. Тут він узяв собі мою матір. Пай-вайки бридкі, але дуже віддані. У мене їх було багато. Більшість оцих людей, що живуть тут,— мої діти. Тому вони мене слухаються — і ще тому, що я маю рушницю. Мій батько прожив дуже довго. Ще нема двадцяти років, як він умер. Він був учений чоловік. Ви вмієте читати?
— Вмію, звичайно.
— Не всі такі щасливі. Ось я не вмію.
Тоні ніяково засміявся.
— Та вам тут, мабуть, і нема чого читати.
— Тож-бо, що є. Книжок у мене дуже багато. Я їх вам покажу, коли ви одужаєте. Тут у мене був один англієць — чорний, правда, але він учився в Джорджтауні. Він помер — п’ять років тому. То він читав мені щодня. І ви мені читатимете, як одужаєте.
— З превеликою радістю.
— Так, ви мені читатимете,— ще раз сказав містер Тодд, киваючи головою над калабашем.
Одужуючи, Тоні в перші дні мало розмовляв зі своїм господарем; він лежав у гамаку, втупивши очі в покрівлю з пальмового листя й думаючи про Бренду. Дні тяглися монотонно, всі однакові — по дванадцять годин. Містер Тодд лягав спати на заході сонця, лишаючи засвічений каганчик — плетений гнотик у мисочці з лоєм,— щоб відстрашувати вампірів.
Коли Тоні вперше вийшов надвір, містер Тодд провів його трохи прогулятися по фермі.
— Я вам покажу могилку того негра,— сказав він, ведучи Тоні до галявинки між манговими деревами.— Він був дуже добрий чоловік. Щодня, поки не вмер, по обіді дві години читав мені. Треба, мабуть, поставити тут хрест — на спомин про нього й на честь вашого приходу. Непогана думка. Ви вірите в бога?
— Та, мабуть. Я якось не задумувався про це.
— А я думав багато, але так і не знаю... Діккенс вірив.
— Мабуть, так.
— Авжеж, це видно з усіх його книжок. Ви самі побачите.
Того дня містер Тодд почав робити хрест на негровій могилі. Він працював великим рубанком; дерево було таке тверде, що аж дзвеніло, як метал.
Коли Тоні проспав без гарячки шість чи сім ночей підряд, містер Тодд нарешті сказав:
— Гадаю, вже можна показати вам книжки.
В одному кінці хатини була ніби антресоль — неоковирний поміст, споруджений між кроквами. Містер Тодд приставив до нього драбину й заліз нагору. Тоні поліз за ним, хоч іще нетвердо тримався на ногах. Містер Тодд сидів на помості, а Тоні стояв на верху драбини й дивився. На помості лежала купа якихось згорточків із ганчір’я, листя й невичиненої шкіри.
— Так важко вберегти від хробаків і мурахів. Дві книжки вони майже зжерли. Але індіанці знають таку олію, що їх відганяє.
Він розгорнув перший-ліпший згорток і подав Тоні книжку в шкіряній оправі. То було раннє американське видання «Холодного дому».
— Мені байдуже, з котрої почати.
— Ви любите Діккенса?
— Люблю, аякже. Не просто люблю, а страшенно люблю. Бачте, я більш ніяких книжок і не знаю. Мій батько читав їх, а потім той негр... а тепер читатимете ви. Я прослухав їх усі по кілька разів, але вони мені не набридають, там щоразу знаходиться щось нове, повчальне, стільки людей змальовано, стільки разів уся обстановка міняється, стільки слів... У мене тут усі Діккенсові книжки, крім тих, що мурахи сточили. Щоб усі перечитати, так багато часу треба — більше двох років.
— Ну,— сказав Тоні легкодумно,— це куди довше, ніж я у вас пробуду.
— Сподіваюся, що ні. Це така радість — знову їх слухати. Я знаходжу в них щоразу нові й нові втіхи.
Вони взяли з собою перший том «Холодного дому», і того дня Тоні почав читати.
Він завжди любив читати вголос і першого року після одруження прочитав так кілька книжок із Брендою, але врешті якось у хвилину відвертості, вона призналася, що для неї це мука. Він читав Джонові Ендрю узимку, надвечір, коли малий сидів перед каміном у дитячій кімнаті й вечеряв. Але з містера Тодда був справді надзвичайний слухач.
Старий сидів у гамаку навпроти Тоні, не спускаючи з нього очей, і ворушив губами, нечутно вимовляючи слова вслід за ним. Часто, коли з’являвся новий персонаж, він просив: «Повторіть, як його звуть, бо я забув»,— або: «Так, так, я її пам’ятаю. Вона помре, бідолаха». Він нерідко перебивав Тоні запитаннями — не про, скажімо, порядки в Канцлерському суді чи тогочасні світські звичаї, як міг би сподіватись Тоні, бо ж саме такі речі мусили бути йому незрозумілі,— він питав тільки про персонажів: «А чого вона так сказала? Чи вона справді це має на думці? А від чого вона зомліла — через те, що з каміна пашіло жаром, чи в тому листі щось її злякало?» Він голосно реготав на всі дотепи, смішили його й деякі місця, зовсім не смішні для Тоні, й він просив перечитувати їх удруге й утрете; а згодом, коли він слухав про страждання знедолених у «Самотньому Томі», сльози котились по його щоках на бороду. Власні його зауваження про книжку були здебільшого дуже прості: «По-моєму, Дедлок дуже гордий чоловік», або: «Місіс Джеллібі мало дбає про своїх дітей».
Тоні тішився читанням майже так само.
Під кінець першого дня старий сказав:
— Ви читаєте дуже гарно, куди краще, ніж негр. І пояснюєте краще. Неначе мій батько вернувся.
І щоразу, коли кінчали читання, чемно дякував Тоні:
— Мені було дуже приємно. Такий сумний розділ. Але, якщо я правильно пам’ятаю, все скінчиться добре.
Та коли вони дійшли до другого тому, Тоні помалу перестав тішити захваї старого, і його почав мучити неспокій. Він не раз заводив мову про свій від’їзд, питав про човен, про дощі, про те, чи можна знайти провідників. Та містер Тодд був неначе глухий, він не звертав уваги на ці натяки.
Якось, перепустивши між пальцями ще не дочитані сторінки «Холодного дому», Тоні сказав:
— Нам ще так багато лишилося. Сподіваюсь, я встигну дочитати до від’їзду.
— Встигнете,— запевнив містер Тодд.— Не турбуйтеся. У вас буде вдосталь часу, друже.
Уперше Тоні відчув у господаревому голосі якусь погрозу. Того дня за вечерею, простою стравою з фаріньї та сушеного м’яса, перед самим заходом сонця, Тоні знову зачепив цю тему:
— Знаєте, містере Тодд, мені час уже подумати, як вернутись у цивілізований світ. Я й так уже занадто довго користувався вашою гостинністю.
Містер Тодд нахилився над тарілкою, пережовуючи фарінью, але не відповів.
— Чи скоро я зможу дістати човен?.. Як ви гадаєте, чи скоро?.. Я не можу навіть висловити, який я вдячний вам за вашу доброту, але...
— Друже мій, ви з лихвою відплатили мені, читаючи Діккенса. Більше про це не згадуйте.
— Я дуже радий, що вас так тішило моє читання. Мене теж. Але мені вже справді треба подумати, як вернутися додому...
— Авжеж,— підтвердив містер Тодд.— Негр теж отак говорив. Він тільки про це й думав. Але помер тут...
Другого дня Тоні двічі заводив про це мову, але господар відповідав ухильно. Нарешті Тоні сказав прямо:
— Вибачте, містере Тодд, але я справді мушу це з’ясувати. Коли я зможу дістати човен?
— Човна нема.
— Так індіанці можуть його зробити.
— Треба дочекатися дощів. Тепер у річці мало води.
— А довго це?
— Місяць... Чи два...
Вони докінчили «Холодний дім» і вже наближались до кінця «Домбі і сина», коли почалися дощі.
— Отепер можна готуватися.
— Ні, нічого не вийде. Індіанці не робитимуть човна в дощову пору. Такий у них забобон.
— А чого ж ви мені не сказали?
— Невже? Я забув.
Другого дня вранці Тоні сам вийшов надвір, коли господар був чимось зайнятий і, вдаючи, що просто гуляє, неквапно дійшов до індіанських хатин. На дверях сиділо кілька пай-ваїв. Вони не звели очей, коли Тоні підійшов. Він звернувся до них мовою макуші, яку трохи засвоїв під час подорожі, але вони нічим не виявили, зрозуміли його чи ні. Тоді він намалював на піску човен, почав руками показувати, як його роблять, потім тицьнув пальцем на них, на себе, дав зрозуміти, що заплатить їм, намалював на піску рушницю, капелюх та ще кілька видів відомих їм товарів. Одна жінка захихотіла, але ніхто нічим не виявив, чи зрозумів його, і він пішов ні з чим.
В обід містер Тодд сказав:
— Містере Ласт, індіанці мені сказали, що ви пробували з ними розмовляти. Простіше буде питати про все через мене. Розумієте, вони без мого дозволу нічого не зроблять. Вони вважають себе моїми дітьми, і здебільшого це правда.
— Так, я просив їх зробити човен.
— Це вони мені й сказали... Ну гаразд, кінчайте їсти, прочитаємо ще розділ. Мені так цікаво.
Вони дочитали «Домбі і сина»; відколи Тоні покинув Англію, минув майже рік, і туманне передчуття, що він ніколи туди не вернеться, стало раптом страшенно виразним, коли він знайшов між сторінками «Мартіна Чезлвіта» такий документ, написаний незграбною рукою, олівцем:
«1919 р.
Я, Джеймс Тодд із Бразілії, присягаюся Барнабасу Вашінгтону з Джорджтауна, що, коли він дочитає книжку „Мартін Чезлвіт“, я зразу відпущу його».
Далі стояв жирний хрестик, а після нього: «Це підпис містера Тодда. Барнабас Вашінгтон».
— Містере Тодд,— сказав Тоні,— я говоритиму відверто. Ви врятували мені життя, і коли я вернусь у цивілізований світ, то винагороджу вас чим тільки зможу. Я дам вам усе, що не виходить за межі розумного. Але зараз ви тримаєте мене тут проти моєї волі. Я вимагаю, щоб ви мене відпустили.
— Та хто ж вас не пускає, друже мій? Я не держу вас. Ідіть собі, коли захочете.
— Ви дуже добре знаєте, що без вашої допомоги я не зможу піти.
— Ну, то власкавте старого. Прочитайте ще розділ.
— Містере Тодд, я присягаюся чиїй завгодно: коли я дістанусь до Манаоса, то знайду когось замість себе. Я найму людину, щоб читала вам цілими днями.
— Так мені не потрібен інший. Ви читаєте так гарно.
— Я більше не читатиму.
— Сподіваюся, що читатимете,— чемно сказав містер Тодд.
Того дня на вечерю принесли тільки одну миску сушеного м’яса й фаріньї, і містер Тодд вечеряв сам. Тоні лежав мовчки, дивлячись у стелю.
Другого дня в обід їсти теж подали тільки містерові Тодду, і на колінах у нього, поки він їв, лежала рушниця зі зведеним курком. Тоні почав читати «Мартіна Чезлвіта» далі.
В безнадії минав тиждень за тижнем. Вони прочитали «Ніколаса Нікльбі?, „Маленьку Дорріт“, „Олівера Твіста“. А потім до селища прийшов золотошукач-метис — один із тих відлюдників, що весь вік блукають лісами, вишукуючи струмки, промиваючи рінь і унція за унцією наповнюючи золотим піском шкіряну торбинку, й здебільшого вмирають від знесилення й голоду, маючи в тій торбинці, повішеній на шию, на півтисячі доларів золота. Містер Тодд, сердитий, дав йому фаріньї й тасо і вирядив геть через годину, але за ту годину Тоні встиг написати своє прізвище на папірці й тицьнути метисові в руку.
Тепер у нього з’явилась надія. Дні пливли так само монотонно: кава на світанку, ранок без ніякого діла — містер Тодд порався на своїй фермі,— на обід фарінья й тасо, по обіді — Діккенс, а на вечерю знов фарінья й тасо та ще часом якісь плоди, тиша від заходу сонця до світанку, гнотик, що жевріє в лою, а над головою ледь видна покрівля з пальмового листя; але Тоні жив у спокійній певності, чекаючи.
Колись, цього року чи наступного, золотошукач попаде до якогось бразільського селища й сповістить про нього. Зникнення експедиції Мессінджера не могло лишитись непоміченим. Тоні уявляв собі заголовки в газетах; може, саме тепер десь неподалік їх шукають рятувальні групи, і не сьогодні-завтра в савані залунає англійська мова і з хащів вибіжить десяток відважних рятівників. Навіть коли Тоні читав і машинально вимовляв друковані слова, думкою він покидав свого божевільного господаря, що жадібно слухав, сидячи навпроти,— і починав уявляти собі, як вертатиметься додому, як поступово входитиме в цивілізований світ (у Манаусі поголиться й купить у що одягтись, дасть телеграму, щоб прислали грошей, одержить поздоровлення; він уже мріяв про спокійну подорож річкою до Белєма, потім великим пароплавом до Європи; смакував подумки добрий кларет, свіже м’ясо, весняні овочі; бентежився від думки, як зустрінеться з Брендою, не знав, як звернеться до неї... („Серденько, тебе так довго не було. Я вже боялася, що ти пропав...“).
Та враз містер Тодд перебив ті думки:
— Будьте ласкаві, прочитайте це ще раз. Я дуже люблю це місце.
Минав тиждень за тижнем; рятівники не з’являлись, але надія, що вони можуть з’явитись завтра, давала Тоні силу пережити день. Він навіть відчував якусь приязнь до свого тюремника і охоче погодився, коли той якось увечері після довгої розмови з одним індіанцем із селища запросив його на бенкет.
— У індіанців свято,— пояснив він,— і вони наробили піварі. Може, воно вам не сподобається, але я раджу скуштувати. Увечері підемо до цього чоловіка додому.
І вони після вечері приєднались до гурту індіанців, що зібрались довкола вогнища в одній з хатин на другому кінці савани. Індіанці співали млявими, монотонними голосами й передавали з рук до рук великий калабаш напою. Тоні й містера Тодда посадили в гамаках і принесли їм окремі чаші.
— Випийте все одним духом. Такий звичай.
Тоні вихилив темну рідину, намагаючись не відчути її смаку. Але вона не була неприємна, терпка, як більшість напоїв, що ними його частували в Бразілії, і пахла медом та чорним хлібом. Він ліг у гамаку, якось дивно задоволений. Може, рятувальна експедиція стоїть табором за кілька днів дороги. По тілу його розлилося тепло, стало хилити на сон. У вухах лунали повільні, літургійні переливи нескінченної пісні. Йому подали ще калабаш піварі, і він випив його до дна. Він лежав простягтись і дивився, як на покрівлі рухаються тіні: пай-ваї завели танець. Потім Тоні заплющив очі, став думати про Англію, про Геттон — і заснув.
Прокинувся він у тій самій індіанській хатині, з таким враженням, що проспав довше, ніж звичайно. По сонцю видно було, що вже надвечірня пора. В хатині не було нікого. Тоні підняв руку — глянути, котра година,— й здивувався: годинника на руці не було. Певне, лишив удома, коли йшов на бенкет.
— „Мабуть, набрався ввечері,— подумав він.— Підступний напій“. У нього боліла голова, і він злякався: чи не вертається пропасниця? Вставши з гамака, Тоні відчув, що насилу стоїть на ногах; ідучи, він заточувався, а в голові все плуталось, як у перші тижні після хвороби. Переходячи савану, він кілька разів зупинявся, заплющував очі й зводив дух. Вдома він застав у хатині містера Тодда.
— О, друже мій, сьогодні ви запізнилися з читанням. До смерку лишилося з півгодини. Як ви себе почуваєте?
— Паскудно. Це питво, видно, мені завадило.
— Я дам вам іншого, і вам полегшає. У лісі на все є засоби: і щоб заснути, і щоб прокинутись.
— Ви не бачили мого годинника?
— А що, у вас його нема?
— Нема. А мені здається, що я його не знімав. Я ніколи ще не спав так довго.
— Хіба немовлям. Ви знаєте, скільки проспали? Два дні.
— Не може бути.
— Ні, справді. Цілих два дні. Дуже шкода, що ви не бачили наших гостей.
— Гостей?
— Так. Я тут добре повеселився, поки ви спали. Троє їх було, англійці. Шкода, що ви їх не бачили. І їм теж було шкода — адже вони шукали вас. Та що я міг удіяти? Ви так міцно спали. Вони ж і прийшли сюди, шукаючи вас, отож я, коли вже ви не могли самі привітати їх, подарував їм на згадку ваш годинник. Вони хотіли привезти до Англії щось ваше, бо там обіцяно винагороду за звістку про вас. Вони дуже Зраділи годинникові. І сфотографували той хрест, яким я відзначив вашу появу у мене. Це їх потішило. Їх було дуже легко потішити. Але я не думаю, що вони прийдуть сюди ще, адже тут так відлюдно... ніяких розваг, крім читання... Навряд чи в нас іще коли будуть такі гості... Ну, ну, не треба, я зараз дам вам зілля, і вам полегшає. У вас голова болить, правда? Ми сьогодні не читатимемо Діккенса... хай завтра, і післязавтра, і потім. Перечитаймо ще раз „Маленьку Дорріт“. Там є такі місця» що мені плакати хочеться, коли я слухаю.