Жменя праху

Розділ сьомий Англійська готика III

Легкий вітерець повівав у росистих садках; іскристе, прохолодне сяйво сонця лилось над лугами й узгір’ями; над дорогою розпускалися берести; усе того року розвивалось рано, бо зима була тепла. Високо вгорі між горгульями та шпиликами годинник видзвонював години й урочисто відбивав чверті. Було пів на дев’яту. Останнім часом годинник ішов погано. Річард Ласт збирався полагодити його, коли буде сплачено податок на спадщину і чорно-бурі лисиці почнуть давати прибуток.

Моллі Ласт під’їхала до будинку на мотоциклі; на її бриджах і в волоссі біліли висівки. Вона годувала ангорських кролів.

На посиланому жорствою майданчику перед будинкам стояв новий пам’ятник, прикритий прапором. Моллі зіперла мотоцикл на парапет звідного мосту й пішла в дім снідати.

Життя в Геттоні, відколи господарем став Річард Ласт, зробилось не таке тихе, але простіше. Емброуз лишився на службі, але лакеїв уже не було; весь дім обслуговували він та ще один хлопець і чотири служниці. Річард Ласт називав їх «кістяком майбутнього персоналу». Коли полегшає з грішми, він вестиме дім розкішніше, а поки що їдальню й бібліотеку замкнули, як решту парадних покоїв, і позачиняли там віконниці. Родина тулилася в малій вітальні, кімнаті для курців й колишньому кабінеті Тоні. Не користувалися й більшістю кухонних приміщень, натомість в одній буфетній поставили новеньку, економічну плиту.

Вся родина сходила вниз о пів на дев’яту — тільки Агнес довго одягалась і звичайно на кілька хвилин запізнювалася; Тедді й Моллі зранку вийшли на годину — вона до кролів, він до чорно-бурих лисиць. Тедді було двадцять два роки, він жив у Геттоні. Пітер був іще в Оксфорді.

Всі снідали разом у малій вітальні. Місіс Ласт сиділа кінець столу, її чоловік — навпроти неї; вони весь час передавали одне одному чашки, тарілки, баночки з медом, листи.

Місіс Ласт сказала:

— Моллі, у тебе знову висівки у волоссі.

— Дарма, поки До цирку, ще приберуся.

— До цирку? Чи для вас, діти, нема нічого святого?

— А в смердятниках знову пригода,— озвався Тедді.— Отій малій лисиці, що ми купили в Оукгемптоні, за ніч хвоста відгризли. Мабуть, просунула крізь сітку. Хай їм біс, цим лисицям.

Потім увійшла Агнес — чистенька обачна дівчинка дванадцяти років з великими серйозними очима, в круглих окулярах. Вона поцілувала батька й матір і сказала:

— Вибачте, що я спізнилась.

— Та що там,— поблажливо сказав містер Ласт.

— Чи довго буде та комедія? — спитав Тедді.— Мені треба поїхати до Бейтона, купити ще кролів для лисиць. Чіверс казав, що наготував півсотні. Тут не настріляєш, скільки треба. Такі ненажери.

— О пів на дванадцяту скінчиться. Містер Тендріл хоче сказати проповідь. Що вдієш. Він убгав у голову, що кузен Тоні загинув у Афганістані.

— Ось лист від кузини Бренди. Вибачається, що не зможе приїхати на відкриття.

— Ну що ж...

Усі помовчали.

— Вона каже, що Джокові сьогодні треба бути в парламенті.

— А...

— Могла б і без нього приїхати,— сказала Моллі.

— Передає привіт усім нам і Геттонові.

Знов усі помовчали.

— Ну що ж, так, може, й краще. Їй не личить дуже вдавати невтішну вдову. Вона недовго журилась, зразу вискочила знов.

— Моллі!

— Та ви ж те саме думаєте.

— Думаємо чи не думаємо, а говорити так про кузину Бренду я не дозволю. Вона мала повне право вийти знов заміж, і я сподіваюся, що вона дуже щаслива з містером Грант-Мензісом.

— Вона завжди до нас добре ставилась, коли жила тут,— сказала Агнес.

— Ще б пак ні,— відказав Тедді.— Це ж таки наш дім.

Об одинадцятій погода була ще гарна, хоч знявся вітер і тріпотів папірцями з програмою відправи, а раз трохи не зірвав передчасно запону з пам’ятника. Приїхало кілька родичів, леді Сент-Клауд, тітка Френсіс і всі зубожілі Ласти, яких зникнення Тоні не збагатило. Були й усі слуги та робітники з маєтку і майже всі сільські. Прийшло з десяток сусідів, серед них і полковник Інч — того року Річард Ласт і Тедді весь час полювали з пігстентонцями.

Містер Тендріл прочитав коротеньку проповідь своїм чистим, звучним голосом, добре чутним і на рвучкому вітрі. А тоді смикнув шнурок, і прапор зразу спав із пам’ятника.

То була проста брила місцевого каменю, і на ній напис:

Коли тутешні гості пішли, а родичі зайшли в дім глянути на нові господарські вдосконалення, Річард Ласт і леді Сент-Клауд трохи постояли на доріжці.

— Я радий, що ми це зробили,— сказав він,— Ви знаєте, я сам би не додумався, якби не місіс Бівер. Вона мені написала, як тільки надрукували в газетах про смерть Тоні. Я тоді не знав її. Звичайно, ми мало знайомі з друзями Тоні.

— То це її ідея?

— Так, вона сказала, що як одна з найближчих приятельок Тоні знає: він хотів, щоб йому в Геттоні стояв пам’ятник. Вона була дуже люб’язна — навіть запропонувала домовитися про все з виконавцями. Правда, вона хотіла, щоб усе було розкішніше. Казала, що слід улаштувати поминальну каплицю. Але я гадаю, що таке, як оце, більше в його дусі. Камінь — із наших власних каменярень, і обтесали наші робітники.

— Так, це більше в його дусі,— погодилась леді Сент-Клауд.

Тедді обрав собі спальнею «Галахада». Він покинув своїх і побіг нагору перемінити темний костюм. А за десять хвилин уже мчав у машині на ферму Чіверса. До другого сніданку він вернувся з кролями. Вони були оббіловані й зв’язані за лапки в чотири в’язки.

— У смердятники підеш? — спитав він Агнес.

— Ні, я мушу, пильнувати кузину Френсіс. Вона зіпсувала мамі настрій — ганила новий кип’ятильник.

Лисяча ферма була за стайнями — два довгі ряди дротяних кліток; у них і зісподу була засипана землею і попелом дротяна сітка, щоб лисиці не прорили нір. Вони жили в клітках парами — декотрі досить ручні, але однаково з ними треба було поводитись обережно. Тедді й Вена Гекета, що ходив за ними, тої зими вони не раз дуже боляче покусали. Побачивши, що Тедді несе кролів, вони підбігли до дверцят. Та, котра позбулася хвоста, не дуже тим журилась.

Тедді оглянув своє хазяйство з гордістю і любов’ю. Він сподівався, заробивши на лисицях, відновити давню славу Геттона, яку дім мав, коли тут жив кузен Тоні.