Жменя праху

I

У Брет-клубі між дев’ятою і десятою годиною частенько можна побачити чоловіків у фраках і білих краватках, що з понурим виглядом самотньо сидять за розкішною вечерею. Це ті, хто в останню хвилину лишився без своїх дам. Просидить такий нещасливець хвилин із двадцять десь у фойє ресторану, з надією поглядаючи на обертові двері і раз у раз то витягаючи годинника, то замовляючи коктейль, аж поки нарешті підійде швейцар і повідомить: дзвонила запрошена ним дама і просила переказати, що ніяк не може прийти. Тоді він їде до Брет-клубу, сподіваючись застати там когось із приятелів, але здебільшого з якимсь похмурим задоволенням пересвідчується, що в клубі безлюдно або повно незнайомих. Отож він примощується десь під стіною і обпивається та об’їдається донесхочу, понуро втупившись у столик червоного дерева.

Саме в такому настрої і з такої причини якось надвечір у середині лютого з’явився в клубі Джок Грант-Мензіс.

— Хтось є?

— Сьогодні дуже тихо, сер. У їдальні сидить містер Ласт.

Джок знайшов Тоні в кутку. Тоні був у буденній одежі; на столику й на стільці поряд були навалені газети й журнали, один журнал лежав розгорнутий перед Тоні. Він уже наполовину впорався з вечерею і на три чверті з пляшкою бургундського.

— Привіт!— сказав Тоні.— Що, підманули? Сідай до мене.

Джок давно вже не бачився з ним і тепер трохи збентежився: як і всі приятелі Тоні, він не раз запитував себе, що в того на серці і чи багато йому відомо про Бренду та Вівера. Та все-таки він підсів до нього.

— Підманули тебе?— знов запитав Тоні.

— Еге ж. Ця хвойда не швидко діжде, щоб я її знов запросив.

— Краще випий. Я вже тут трошки хильнув. Добряча штука.

Вони допили бургундське і замовили ще пляшку.

— Я приїхав на ніч,— сказав Тоні.— Зупинився тут.

— У тебе ж, здається, є квартира?

— То Брендина квартира. Удвох там тісно... Ми пробували один раз — нічого не вийшло.

— Що вона робить сьогодні ввечері?

— Пішла кудись у гості. Я не сповістив її, що приїду. Вийшло все по-дурному, але, знаєш, мені остобісіло нидіти самому в Геттоні, от я й подумав, що непогано було б з’їздити до Бренди — та зразу й махнув сюди. Таку дурницю встругнув! Міг би здогадатися, що вона напевне йде кудись у, гості... Вона нізащо не підведе нікого... Отакі справи... Вона обіцяла подзвонити сюди трохи пізніш, якщо їй пощастить утекти.

Вони все пили. Говорив здебільшого Тоні:

— І вигадала ж таке — вивчати економіку. Нізащо б не подумав, що це надовго, але, здається, вона таки взялася по-справжньому... Зрештою, воно й непогано. Знаєш, їй, правду кажучи, майже нічого робити в Геттоні. Певна річ, вона скоріше помре, ніж признається в цьому, та мені здається, що іноді вона трохи нудилася. Як не крути, а так воно виходить, що Бренда таки, мабуть, знудилась... А втім, я певен, що й від економіки вона теж знудиться з часом... Та хай там як, а поки що вона в гарному настрої. До нас тепер у суботу й неділю наїздить повно гостей... Мені б хотілося, щоб і ти, Джоку, завітав до нас ближчим часом... Я щось ніяк не знайду спільної мови з Брендиними гостями.

— Вони що, з економічних курсів?

— Ні, просто якісь зовсім чужі мені люди. Здається, їм зі мною нудно. Як не крути — виходить, що таки нудно. Вони називають мене «стариганом», Джон якось почув.

— Ну, це вони просто так, по-дружньому.

— Авжеж, по-дружньому.

Вони допили бургундське й узялись до портвейну. Трохи перегодя Тоні обізвався знову:

— Слухай, приїдь у цю суботу, гаразд?

— А чого ж. Приїду!

— Мені б дуже хотілося, щоб ти вибрався до нас. Я тепер рідко бачусь із давніми друзями... У нас, звичайно, буде повно гостей, але ж це тобі не завадить, правда?.. Ти ж товариський хлопець, Джоку... Тебе люди не дратують... А мене дратують просто до нестями.

Вони вихилили ще по келишку портвейну. Тоні сказав:

— Бачиш, у нас малувато ванних кімнат... та ти й сам знаєш: ти ж раніше часто приїздив до нас. Не те що ці нові знайомі — вони вважають мене занудою... Ти ж не вважаєш мене занудою, правда?

— Ні, старигане.

— Навіть коли я отак набрався?.. Ванні кімнати я б улаштував. Усе вже було підготовлено. Чотири нові ванні кімнати. Один чолов’яга навіть план був накреслив, коли це Бренді закортіло тієї квартири, тож із ванними з міркувань економії доведеться зачекати... Чиста комедія! Через Брендину економіку нам довелося вдатись до економії.

— Авжеж, комедія! Хильнімо ще портвейну!

Тоні сказав:

— Щось ти сьогодні розкис.

— Ще б пак! Ці кляті свині зовсім мене замучили. Виборці все пишуть і пишуть.

— Я теж був розкис, просто-таки геть розклеївся, а тепер наче вже відлягло від серця. Найкраще в такому разі — це добряче хильнути. От я й хильнув, і все як рукою зняло... Мені було з біса прикро: приїхав до Лондона, а мене й бачити не хочуть. Чиста комедія! Ти розклеївся, бо тебе підвела твоя дама, а я — через те, що моя не хоче когось підводити.

— Еге, комедія!

— А знаєш, я вже давно розклеївся... вже кілька тижнів... А чи не хильнути нам іще коньяку?

— А чом би й ні? Зрештою, на світі є не самі лише жінки та свині.

Вони хильнули коньяку, і Джок трохи повеселішав.

Раптом до їхнього столика підійшов посильний:

— Доручення від леді Бренди, сер.

— Гаразд, піду поговорю з нею.

— Дзвонила не леді Бренда, сер. Хтось подзвонив за її дорученням.

— Піду поговорю з нею.

Тоні зійшов у вестибюль до телефону.

— Серденько,— сказав він.

— Це містер Ласт? Я маю щось переказати вам від леді Бренди.

— Добре, з’єднайте мене з нею.

— Вона не може говорити з вами, вона тільки просила переказати вам, що, на жаль, ніяк не зможе зустрітися з вами сьогодні. Вона дуже стомилась і поїхала додому відпочити.

— Перекажіть їй, що я хочу поговорити з нею.

— Перепрошую, сер, але це неможливо. Леді Бренда вже лягла спати. Вона дуже стомилась.

— Дуже стомилась і лягла спати?

— Так.

— Але ж я хочу поговорити з нею.

— На добраніч,— почулося в трубці.

— Стариган налигався,— сказав Бівер, поклавши трубку.

— О господи! Мені страшенно прикро. Та що вдієш, коли він припхався без попередження!. Треба його провчити, щоб більше не викидав таких коників.

— І часто він отак?

— Ні, це щось новеньке.

Задзвонив телефон.

— Як ти гадаєш, це знову він? Мабуть, краще я візьму трубку.

— Я хочу поговорити з леді Брендою Ласт.

— Тоні, любий, це я, Бренда.

— Якийсь йолоп сказав, що мені не можна поговорити з тобою.

— Я попросила подзвонити тобі звідти, де я обідала. Ну як ти там, дуже весело?

— З біса тоскно. Я тут із Джоком. Його геть засмикали із свиньми. Можна, ми приїдемо до тебе?

— Ні, ні, любий! Тільки не зараз! Я страшенно стомилась і лягаю спати.

— Ну, то ми їдемо до тебе.

— Тоні, а ти не хильнув трошечки?

— Надудлився по саме нікуди. Ми з Джоком зараз приїдемо.

— Тоні, я не дозволяю. Ти чуєш? Я не хочу, щоб ви тут збили бешкет. Цей будинок уже й так має погану репутацію.

— Ми з Джоком пустимо ту репутацію за вітром, дай нам тільки приїхати.

— Тоні, послухай! Будь ласка, не приїзди сьогодні! Будь слухняним хлопцем і лишайся в клубі. Ну прошу тебе!

— Ми зараз же їдемо! — Він поклав трубку.

— О господи!— вигукнула Бренда.— Тоні просто не при собі. Подзвони до Брет-клубу, хай тобі покличуть Джока. Може, він буде розумніший.

— Я розмовляв з Брендою.

— Та я й сам здогадався.

— Вона вже дома. Я сказав, що ми завітаємо до неї.

— Чудово! Я давненько вже її не бачив. Дуже люблю Бренду.

— І я люблю. Вона славна жінка.

— Дуже славна.

— Якась дама просить вас до телефону, містере Грант-Мензіс.

— Яка дама?

— Вона не назвалася, сер.

Бренда сказала:

— Джоку, що ти зробив моєму чоловікові?

— Просто він трошки хильнув.

— Трошки? Він казна-що виробляє. Подумай, він погрожує приїхати. Я просто не витримаю його сьогодні, я зовсім виморена. Ти розумієш?

— Аякже.

— То вгамуй його, будь ласка, гаразд? Ти теж хильнув зайвого?

— Тільки крапелиночку...

— Господи, чи можна ж на тебе покластись!

— Я спробую.

— Виходить, на тебе мала надія. Добраніч... Джоне, тобі доведеться піти. Ці бешкетники щомиті можуть удертися сюди. В тебе є гроші на таксі? Візьми в сумочці дрібних.

— Це була твоя дама?

— Атож.

— Ви помирилися?

— Де там!

— Завжди краще помиритись. От тільки хильнімо ще по чарці коньяку — і зразу ж до Бренди.

— Ще одна чарка не завадить.

— Джоку, правда ж, тобі вже полегшало? Не можна розкисати. Я ось не розкисаю. То був розкис, а тепер уже в нормі.

— Так, зараз уже все гаразд.

— Тоді хильнімо ще по чарчині і гайда до Бренди.

— Згода.

Через півгодини вони упхалися в Джокову машину.

— Слухай, бувши тобою, я б не сів за кермо.

— Не сів за кермо?

— Нізащо. А то ще скажуть, що ти п’яний.

— Хто скаже?

— А той, кого ти переїдеш. Напевне скаже, що ти п’яний.

— А я і є п’яний.

— Тоді не сідав би ти краще за кермо.

— Таж такий світ іти!

— Візьмімо таксі..

— К бісу! Я любісінько можу сісти за кермо.

— Краще зовсім не поїдемо до Бренди.

— Ні, це не гаразд,— заперечив Джок,— вона на нас чекає.

— Я не можу чалапати пішки хтозна-куди. Та й, по-моєму, їй не дуже кортить нас бачити.

— Вона буде рада, як ми завітаємо.

— Так, але ж страшенно далеко. Ходімо краще кудись-інде.

— А я хочу до Бренди. Вона славна жінка.

— Дуже славна.

— Страшенно славна.

— Візьмімо таксі та їдьмо до Бренди.

На півдорозі Джок сказав:

— Давай не поїдемо до Бренди. Їдьмо кудись-інде, їдьмо до якогось кубла.

— Мені однаковісінько. Скажи, хай везе до якогось кубла.

— До якогось кубла,— сказав Джок, вихиливши голову, з вікна.

Машина розвернулася і поїхала в напрямку Шефтсбері-авеню.

— Бренді можна подзвонити й з кубла.

— Авжеж, треба подзвонити. Вона славна жінка.

— Страшенно славна.

Машина звернула на Уордор-стріт, а тоді на Сінк-стріт — цей куточок міста мав недобру славу і був населений здебільшого азіатами.

— А знаєш, він, здається, везе нас у «Десятку».

— Невже вона ще існує?

— Я гадав, що її давним-давно зачинено.

Але вхід був яскраво освітлений і мізерний чоловічок у заяложеному кашкеті й обшитому галуном благенькому пальтечку підскочив до таксі і розчинив перед ними дверцята.

«Десятку» ще ні разу не зачиняли. Протягом життя цілого покоління, поки виростали, наче з води, інші нічні клуби з найрізноманітнішими назвами й претензіями на респектабельність і, проживши свій короткий, сповнений небезпек вік, гинули під ударами поліції чи кредиторів, «Десятка» стійко витримувала всі знегоди. Вона також зазнала переслідувань — і то дуже жорстоких. Безліч разів міські власті хотіли знищити її, скасовували ліцензію, конфісковували приміщення, весь персонал і колишня власниця, поки не померла, раз у раз потрапляли до в’язниці; в палату надходили запити, створювалися слідчі комісії, та, хоч які міністри внутрішніх справ і поліційні комісари досягали вершини могутності, а тоді безславно йшли у відставку, двері в «Десятці» завжди були гостинно відчинені з дев’ятої вечора до четвертої ранку і там завжди рікою лилося спиртне непевної якості. Привітна молода жіночка впустила їх до занехаяного будинку.

— Будьте ласкаві, підпишіться отут.

Тоні з Джоком підписалися вигаданими іменами на бланку, де було надруковано: «Я був запрошений на вечірку з випивкою у будинок № 10 на Сінк-стріт містером Чарлзом Бейбріджем».

— З вас по п’ять шилінгів.

Утримання клубу коштувало недорого; ніхто з персоналу, крім оркестрантів, не отримував платні, і вони сяк-так перебивалися, обчищаючи кишені пальт і обдурюючи п’яних. Дівчат пускали безплатно, вони лише мали дбати про те, щоб їхні кавалери щедро сипали грішми.

— Востаннє, Тоні, я був тут на парубоцькій вечірці перед твоїм весіллям.

— Ти тоді добряче надудлився.

— Як хлюща.

— Знаєш, хто ще тоді надудлився? Реджі. Він поламав автомат із жувальними гумками.

— Реджі був як хлюща.

— Слухай, а ти більше не киснеш через ту дівчину?

— Та ні, вже не кисну.

— Ну, то ходімо нагору.

У танцювальному залі було досить людно. Якийсь дідуган заліз в оркестр і вдавав із себе диригента.

— А гарно в цьому кублі,— сказав Джок.— Що ми питимемо?

— Коньяк.

Їм довелось узяти цілу пляшку. Вони заповнили бланк замовлення винних заводів Монморансі й заплатили два фунти. Етикетка була з написом: «Витриманий коньяк заводу Монморансі». Офіціант приніс імбирного пива й чотири склянки. До них підсіли двоє дівчат. Їх звали Міллі та Бебз.

Міллі сказала:

— Ви надовго до міста?

Бебз попросила:

— Чи не знайдеться у вас сигарети?

Тоні танцював з Бебз. Вона спитала:

— Ви любите танцювати?

— Ні, а ви?

— Не дуже.

— Ну, то посидьмо.

Офіціант сказав:

— Ви не купите лотерейний квиток? Розігрується коробка шоколаду.

— Ні.

— Купіть один для мене,— попросила Бебз.

Джок почав називати ознаки Стандартної Свині.

...Міллі спитала:

— Ви жонатий, правда?

— Ні,— відказав Джок.

— Це зразу видно,— сказала Міллі.— І ваш приятель теж жонатий.

— Отут ви не помилились.

— Ви просто уявити собі не можете, скільки чоловіків приходять сюди поговорити про своїх дружин.

— А от він не буде.

Тоні, перехилившись через столик, виливав душу перед Бебз:

— Бачте, все лихо в тому, що моя дружина прагне до знань. Тепер вона вивчає економіку.

Бебз сказала:

— А як на мене, то дуже добре, коли жінка чимось цікавиться.

Офіціант запитав:

— Що вам подати на вечерю?

— Таж ми тільки-но повечеряли.

— А тріски не хочете? Вона в нас дуже добра.

— Що мені треба — то це подзвонити по телефону. Де у вас телефон?

— Вам справді треба подзвонити чи до вбиральні?

— Ні, подзвонити.

— Телефон нагорі, в конторі.

Тоні подзвонив Бренді. Вона довго не брала трубки.

— Слухаю,— озвалась вона нарешті,— хто говорить?

— У мене доручення від містера Ентоні Ласта і містера Джоселіна Грант-Мензіса.

— А, це ти, Тоні! Чого тобі треба?

— Ти впізнала мій голос?

— Авжеж.

— Я тільки хотів передати доручення до тебе, але ж я сам розмовляю з тобою, тож можу передати його сам, правда ж?

— Звичайно.

— Так от, ми з Джоком страшенно шкодуємо, але ми ніяк не зможемо відвідати тебе сьогодні.

— А-а!

— Я сподіваюсь, ти на нас не образишся, але у нас безліч усяких справ.

— Нічого, нічого, Тоні.

— А я тебе часом не розбудив?

— Нічого, нічого, Тоні.

— Ну, тоді на добраніч.

— На добраніч.

Тоні вернувся до столика.

— Я розмовляв з Брендою. Здається, вона гнівається. Як ти гадаєш, мабуть, усе-таки слід було б заїхати до неї.

— Ми ж пообіцяли,— відповів Джок.

— Негарно підводити даму, — докинула Міллі.

— Тепер уже занадто пізно.

Бебз спитала:

— Ви офіцери, правда?

— Ні, а звідки ви це взяли?

— Просто мені здалося.

Міллі сказала:

— А мені більше до вподоби комерсанти. Їм завжди є що розповісти.

— Що ви робите?

— Я придумую фасони поштарських шапок,— мовив Джок.

— Отаке скажете!

— А мій приятель дресирує морських левів.

— Так я вам і повірила.

Бебз сказала:

— Один мій знайомий працює в газеті.

Трохи згодом Джок озвався:

— Послухай, а як же нам бути з Брендою?

— Ти ж сказав їй, що ми не приїдемо?

— Та воно-то так... але, може, вона все ж таки сподівається.

— Знаєш що: піди й запитай її, чи хоче вона нас бачити, чи ні.

— Гаразд.

За десять хвилин Джок вернувся.

— Мені здалося, що вона гнівається,— доповів він,— та все одно я сказав їй, що ми не приїдемо.

— Вона напевно стомилась,— відказав Тоні.— Їй доводиться рано вставати через оту свою економіку. Мені навіть пригадується, ніби хтось казав нам сьогодні, що вона стомилась.

— Що це за паскудна риба?

— Офіціант каже, що ти її замовляв.

— Може, й замовляв.

— Я віддам її кішці,— втрутилася Бебз.— Тут є дуже мила кицька, її звуть Ожинка.

Вони трохи потанцювали. Потім Джок обізвався:

— Як ти гадаєш, може, слід би ще раз подзвонити Бренді?

— Та, мабуть, слід би. Вона начебто гнівається на нас.

— Ходімо звідси, а по дорозі подзвонимо їй.

— А хіба ви не поїдете з нами?— запитала Бебз.

— На жаль, сьогодні не можемо.

— Отакої!— вигукнула Міллі.

— Ні, ми справді не можемо.

— Ну гаразд. А як буде з платою? Ви, певно, не знаєте: ми платні партнерки,— мовила Бебз.

— Ах, пробачте, скільки з нас?

— Це вже нехай джентльмени самі вирішують.

Тоні дав їм фунт.

— Могли б трошки накинути,— сказала Бебз,— ми з вами просиділи цілих дві години.

Джок дав іще фунт.

— Приходьте ще раз, коли будете вільніші,— сказала Міллі.

— Щось мені недобре,— поскаржився Тоні, спускаючися сходами.— Я, мабуть, не дзвонитиму Бренді.

— Доручи комусь, хай їй подзвонить.

— Оце розумна думка!.. Послухайте,— звернувся Тоні до мізерного швейцара,— подзвоніть за оцим номером леді Бренді Ласт і перекажіть, що містер Грант-Мензіс І містер Ласт, на превеликий жаль, ніяк не зможуть завітати до неї сьогодні ввечері. Запам’ятали?

Вія тицьнув швейцарові півкрони, і вони поточилися крізь двері надвір.

— Тепер Бренді вже не буде на що нарікати.

— Знаєш, що я зроблю? Я йтиму тією вулицею, тож спробую подзвонити біля дверей — може, вона ще не спить, чекає на нас.

— Неодмінно подзвони! Ти справжній друг, Джоку.

— Я дуже люблю Бренду... Славна жінка!

— Страшенно славна!.. Ох, як мені зле.

Тоні прокинувся о восьмій годині ранку, скрушно перебираючи в пам’яті уривчасті спогади про минулий вечір. Чим більше він пригадував, тим ганебнішою здавалась йому його поведінка. О дев’ятій він скупався і випив чаю. О десятій його стали гризти сумніви, чи слід подзвонити Бренді. Нарешті вона подзвонила йому сама, поклавши край його мукам.

— Тоні, ну як ти себе почуваєш?

— Жахливо. Я вчора нахлебтався по саму зав’язку.

— Це правда.

— Та ще мені страшенно соромно.

— І не дивно.

— Я не дуже виразно все пам’ятаю, але, здається, ми з Джоком таки добряче тобі набридали.

— І це правда.

— Ти дуже гніваєшся?

— Вчора гнівалась дуже. Тоні, ну що вам стукнуло в голову, двом дорослим чоловікам?

— Нам так кисло на серці було.

— Боюся, що сьогодні вам іще кисліше. Оце щойно принесли коробку білих троянд від Джока.

— Шкода, що я не здогадався.

— Ви такі діти обидва.

— То ти справді не гніваєшся?

— Та що ти, серденько. А тепер мерщій вертайся додому. Завтра все буде гаразд.

— Ми з тобою не побачимось?

— На жаль, сьогодні нічого не вийде. Цілий ранок у мене лекції, а потім я йду в гості. Але я приїду в п’ятницю ввечері чи в крайньому разі в суботу вранці.

— Зрозуміло. А ніяк не можна не піти в гості або на одну з лекцій?

— Ні, любий.

— Зрозуміло. Ти просто ангел, що не гніваєшся за вчорашнє.

— Нам на диво пощастило,— сказала Бренда.— Наскільки я знаю Тоні, його ще не один місяць мучитиме сумління. Вчора він мало не довів мене до нестями, але таки варто було потерпіти, йому так страшенно соромно, що, хоч би як я поводилась, він не те що слово всупереч сказати, а навіть подумати нічого не насмілиться. Та ще й бідолаха не мав від усього цього аніякісінької втіхи, і це також непогано. Хай навчиться не робити мені таких сюрпризів.

— Провчити ти добре вмієш,— мовив Вівер.

О 3.18 Тоні виліз із вагона змерзлий, стомлений і пригнічений своєю провиною. Джон Ендрю приїхав у машині зустрічати його.

— Добридень, татусю! Весело було в Лондоні? Ти ж не гніваєшся, що я приїхав на станцію, правда? Я умовив няню, щоб вона пустила мене.

— Я дуже радий бачити тебе, Джоне.

— Як мама?

— Та начебто добре. Я її не бачив.

— Ти ж казав, що їдеш побачитися з нею.

— Так, справді, але мені не пощастило. Я кілька разів розмовляв з нею по телефону.

— Ти ж можеш дзвонити їй звідси, хіба ні, татусю? Нащо ж їхати аж до Лондона розмовляти з нею по телефону? Нащо, татусю?

— Надто довго пояснювати.

— А ти поясни хоч трошечки... Нащо, татусю, скажи!

— Послухай, я стомився. Облиш свої розпити, а то я більш ніколи не дозволю тобі приїздити на станцію.

Обличчя Джона Ендрю плаксиво скривилося.

— Я думав, ти будеш радий, що я приїхав зустріти тебе.

— Якщо ти розпускатимеш нюні, я пересаджу тебе до Доусона. Хлопцям твого віку не годиться плакати.

— А мені з Доусоном цікавіше,— сказав Джон, ковтаючи сльози.

Тоні крізь переговорну трубку звелів шоферові спинитись, але той не розчув. Тоні повісив трубку назад на гачок, і далі вони їхали мовчки. Джон Ендрю притисся обличчям до скла і тихенько пхикав. Коли вони приїхали додому, Тоні сказав:

— Няню, надалі я забороняю Джонові їздити на станцію без дозволу.— мого чи леді Бренди.

— Авжеж, сер, я й сьогодні не пустила б його, але ж він так просився. Ходімо, Джоне, швиденько скидай пальто. Господи, де ти подів свій носовичок?

Тоні пішов до бібліотеки й сів на самоті біля каміна.

«Двоє дорослих тридцятирічних чоловіків,— картав він себе,— поводилися, як хлопчаки, що вирвалися на один вечір з коледжу: перепилися, як свині, набридали людям телефонними дзвінками, витанцьовували з повіями в „Десятці“... А Бренда після всього була ще така лагідна зі мною — це мені як ніж у серце».

Він трохи задрімав, а тоді пішов нагору переодягтися.

За обідом він сказав:

— Емброузе, надалі, якщо я обідатиму сам, подавайте мені обід до бібліотеки.

Потім він сів з книжкою коло вогню, але читати не зміг. О десятій, перше ніж піти нагору, він розкидав поліна в каміні, зачинив вікна і вимкнув світло. Цю ніч він проспав у порожній Брендиній кімнаті.

II

Так минула середа; у четвер Тоні вже зовсім оклигав. Вранці він їздив на засідання ради графства. Після обіду він пішов на ферму, поговорив з управителем про нову модель трактора. А тоді вже можна було казати собі: «Завтра в цю пору Бренда і Джок будуть тут». Він пообідав біля каміна в бібліотеці. Від дієти він відмовився кілька тижнів тому. («Емброузе, коли я сам, мені не потрібен цілий обід. В майбутньому хай для мене готують тільки дві страви»). Він переглянув рахунки, принесені управителем, і ліг спати, кажучи собі: «Коли я прокинусь, уже буде п’ятниця».

Проте вранці надійшла телеграма від Джока:

Тоні відповів телеграмою:

«Напевне, помирився зі своєю коханою»,— вирішив Тоні.

Надійшла також записка від Бренди, написана олівцем:

У п’ятницю Тоні не знаходив, чим себе зайняти. Листи він усі понаписував до десятої години. Пішов на ферму, але там йому не було чого робити. Обов’язки, що раніше здавались йому такими численними, тепер забирали незначну частину дня: він і сам не усвідомлював, як багато годин досі проводив з Брендою. Він подивився, як Джон їздить верхи у загороді. Хлопчик видимо затаїв на нього образу після сварки в середу. Коли Тоні заплескав у долоні після вдалого стрибка, Джон сказав:

— Він іще краще вміє стрибати.— А тоді запитав:— Коли мама приїде?

— Тільки завтра.

— А-а.

— Сьогодні після обіду мені треба з’їздити в Літл-Бейтон. Хочеш поїхати зі мною? Може, побуваємо на псарні.

Джон уже кілька місяців канючив, щоб його взяли туди.

— Ні, дякую,— відповів він,— я хочу домалювати картину.

— Ти можеш домалювати її іншим разом.

— А я хочу сьогодні.

Коли Тоні пішов, Бен мовив:

— Ти чого огризаєшся на батька? Ти ж із самого різдва в’язнув до нього, щоб повіз тебе на псарню.

— З ним я це хочу.

— Ах ти ж байстрюк невдячний, хіба годиться так казати про батька!

— А тобі не слід при мені лаятися байстрюком, няня казала.

Отож Тоні поїхав сам до Літл-Бейтона — йому треба було порадитися про дещо з полковником Брінком. Він сподівався, що Брінки запросять його погостювати в них, але полковник з дружиною самі були запрошені кудись на чай, і надвечір він вернувся до Геттона.

У парку стелився по землі легенький туман; вежі й зубчасті стіни Геттона бовваніли сірими силуетами; кочегар спускав прапор на головній вежі.

— Брендо, бідолашечко, яка жахлива кімната! — вигукнула місіс Бівер.

— Ми майже не заходимо сюди,— холодно мовив Тоні.

— Ще б пак,— докинула жінка, котру звали Веронікою.

— А по-моєму, вона не така вже й погана,— сказала Поллі,— хіба що трохи старомодна.

— Бачте,— пояснювала Бренда, не дивлячись на Тоні,— мені потрібна хоч одна пристойна кімната внизу. Тепер у нас тільки кімната для курців та бібліотека. Вітальня величезна, за неї я боюсь і братися. Мені б хотілося мати віталеньку, де мені було б зручно. Як ви гадаєте, тут вийде щось путяще?

— Але ж, любонько, вона такої чудернацької форми,— сказала Дейзі,— та ще цей камін — скажи, із чого він зроблений, з рожевого граніту? І все оце ліплення та панелі. Тут усе нікуди не годиться. Таке страшенно похмуре.

— Я дуже добре уявляю собі, що потрібно Бренді,— мовила місіс Бівер трохи стриманіше,— і, по-моєму, це цілком можливо. Я все обміркую. Як сказала Вероніка, форма, певна річ, обмежить нас... але, знаєте, на мою думку, найдоцільніше буде зовсім на неї не зважати і придумати щось таке, що визначало б весь стиль кімнати. Ви мене розумієте?.. Припустімо, ми обшиємо стіни білими хромованими панелями, а підлогу застелемо килимом з овечих шкурок... Боюся тільки, що це обійдеться дорожче, ніж ви розраховували...

— А я б тут усе в повітря висадила,— сказала Вероніка.

Тоні пішов, щоб не заважати їхній розмові.

— Ти справді хочеш, щоб місіс Бівер узялася за малу вітальню?

— Тільки коли ти згоден, любий.

— Ти уявляєш собі, який це вигляд матиме — хромовані панелі?

— О, це тільки так, перша думка.

Тоні ходив туди й сюди, з «Мордреда» до «Гіневри» і знов до «Мордреда», як звичайно, коли вони одягалися до обіду.

— Слухай,— сказав він, вертаючись із жилетом,— ти ж завтра не поїдеш, правда?

— Доведеться.

Він пішов у «Мордред» по краватку, приніс її до Бренди й сів перед дзеркалом зав’язати.

— До речі,— мовила Бренда,— як ти гадаєш, чи варто нам тримати Грімшо? По-моєму, це тільки гроші переводити.

— Ти завжди казала, що не можеш обійтися без неї.

— Так, але відколи я живу в квартирі, усе стало набагато простіше.

— Живеш? Серденько, ти говориш так, ніби оселилася там назавжди.

— Будь ласка, посунься на хвилинку, любий. Мені нічого не видно.

— Брендо, скільки часу ти ще збираєшся вивчати економіку?

— Хто? Я? Не знаю.

— Невже ти не можеш сказати хоч приблизно?

— Ти просто не уявляєш собі, скільки мені ще треба вивчити. Коли починали, я тяглася в хвості.

— Брендо...

— А тепер біжи вдягни піджак. Всі, напевне, вже зібралися внизу.

Ввечері Поллі й місіс Бівер грали в триктрак. Бренда й Вероніка, вмостившись на канапі, шили й балакали про рукоділля. Час від часу жінки заводили спільну розмову; за звичкою, вони раз у раз переставляли склади в словах, збиваючись на якийсь злодійський жаргон, якого Тоні не розумів. Він з книжкою в руках сидів осторонь гурточка, коло іншої лампи.

Пізніше, коли всі піднялися нагору, гості зібралися в Брендиній кімнаті побалакати перед сном. Крізь двері туалетної до Тоні долинав приглушений сміх. Вони закип’ятили воду в електричному чайнику і гуртом пили седоброль.

Нарешті, усе ще пересміюючись, вони розійшлися, і Тоні пішов до Бренди. В кімнаті було темно, та, почувши його ходу й побачивши світлий чотирикутник відчинених дверей, Бренда ввімкнула лампочку в головах.

— Чого тобі, Тоні?

Вона лежала в ліжку, голова її глибоко поринала в подушці, обличчя блищало від туалетного молока; гола рука, яку вона простягла до вимикача, знов упала на шовкову ковдру.

— Чого тобі, Тоні? — сказала вона.— Я вже засинала.

— Дуже стомилась?

— Угу.

— Дати тобі спокій?

— Я така виморена... та ще Поллі напоїла мене цим дурманом.

— Ну що ж... добраніч.

— Добраніч... Ти ж не сердишся, правда?.. Така виморена.

Він підійшов до ліжка і поцілував її; вона лежала нерухомо з заплющеними очима. Потім вимкнув світло й вернувся до туалетної.

— Я сподіваюсь, леді Бренда не захворіла?

— Та ні, спасибі вам, просто їй трохи нездужається. Знаєте, вона страшенно виморюється за тиждень у Лондоні, і в неділю їй хочеться відпочити.

— А як високі наукові студії?

— Та, здається, все гаразд. Поки що її запал не охолов.

— Чудово. Скоро ми всі будемо звертатись до леді Бренди з економічними питаннями. Але ви з Джоном, мабуть, нудьгуєте без неї?

— Та певне.

— Прошу, передайте їй моє найщиріше вітання.

— Передам з радістю. Дякую вам.

Тоні зійшов з паперті, і, за звичкою, подався до оранжереї; він вибрав гарденію для себе і п’ять майже чорних гвоздик для дам. Коли він підійшов до дверей кімнати, де вони сиділи, назустріч йому пролунав вибух сміху. Він зупинився на порозі ні в сих ні в тих.

— Заходь, любий, не зважай на нас. Ми просто засперечалися, якого кольору в тебе буде бутоньєрка, і ніхто не вгадав.

Усе ще сміючись, вони попришпилювали квітки до суконь; не сміялася тільки місіс Вівер.

— Коли ви купуєте живці чи насіння, звертайтесь до мене,— сказала вона.— Ви, мабуть, не знаєте: я цим підторговую потроху... Всілякі рідкісні квіти. Я добуваю всякі такі речі для Сільвії Ньюпорт та ще для декого.

— Поговоріть з моїм старшим садівником.

— Сказати правду, я вже поговорила з ним уранці, коли ви були в церкві. Він, здається, все зрозумів.

Вони поїхали рано, щоб устигнути в Лондон на обід.

У машині Дейзі сказала:

— Це якесь страхіття, а не будинок.

— Тепер ви розумієте, як я намучилась за ці роки.

— Біднесенька моя Брендо,— мовила Вероніка і, відшпиливши гвоздику, викинула її за вікно.

— Знаєш,— жалілася Бренда наступного дня,— я маю з Тоні стільки клопоту.

— Що ж він виробляє? — запитала Поллі.

— Поки що нічого особливого, але я бачу, він страшенно нудиться сам у Геттоні.

— На твоєму місці я б не дуже тим журилась.

— А я й не журюся. Але уяви собі, що він раптом почне пиячити абощо. Це дуже ускладнило б усе.

— По-моєму, він на таке нездатний... А втім, треба підсунути йому якусь жіночку.

— Якби ж то пощастило... Але кого?

— Ну, в нас же є наша славна Сібіл.

— Серденько, він же знає її змалечку.

— Ну, тоді Сукі де Фуко-Естергазі.

— Американки його дратують.

— Та вже якусь підшукаємо.

— Лихо в тому, що він так до мене звик. Міняти цю звичку йому буде важко... До речі, що краще: щоб вона була схожа на мене чи не схожа?

— По-моєму, краще, щоб не схожа, але так зразу не вгадаєш.

Вони обміркували проблему до найменших дрібниць.

III

Бренда писала:

— А ти певна, що Дженні вдасться його улестити?

— Важко сказати,— відповіла Поллі.— У мене від неї все нутро вивертає, але ж вона як учепиться...

— Татусю, мама сьогодні приїде?

— Приїде.

— А ще хто?

— Дама на ім’я Абдул Акбар.

— Яке дурне ім’я. Вона чужоземка?

— Не знаю.

— Зветься вона не по-нашому, правда ж, татусю? Як ти гадаєш, вона хоч трохи вміє по-англійському? А вона чорна?

— Мама каже, що ні.

— А-а... А хто ще?

— Леді Кокперс.

— Мавпяча графиня? Знаєш, вона нітрохи не схожа на мавпу, хіба що з лиця, та й, по-моєму, в неї немає хвоста, я зовсім зблизька придивлявся... хоч, може, вона його сховала між ногами. Як ти гадаєш, татусю?

— Я б нітрохи не здивувався.

— Це ж страшенно незручно.

Тоні з Джоном знов були друзями, але цей тиждень дався їм узнаки.

За планом Поллі Кокперс, вони мали приїхати до Геттона десь надвечір.

— Дамо Дженні змогу взятися до діла,— сказала вона.

Отож вони з Брендою вирушили з Лондона, коли Дженні вже була на півдорозі до Геттона. День був холоднючий, раз у раз зривався дощ. Рішуча жіночка куталася в плед, поки машина не під’їхала до брами. Тоді вона відкрила сумочку, відкинула вуальку, струснула зайву пудру з пушка й причепурилася. Гострим рожевим язиком вона злизала з пальця рештки рум’ян.

Тоні доповіли про її приїзд, коли він сидів у кімнаті для курців; у бібліотеці тепер удень було незатишно, бо поряд у малій вітальні майстри з грюкотом обдирали ліплення зі стелі.

— Принцеса Абдул Акбар.

Він підвівся їй назустріч. В обличчя йому аж пахнуло мускусом.

— О містере Ласт,— вигукнула вона,— який у вас чарівний старовинний будинок.

— На жаль, його дуже перебудували,— відповів Тоні.

— Але сама атмосфера! Для мене це найбільше важить у будь-якому домі. Яка велич, який спокій! Ви, звичайно, вже давно звикли до цього. Та коли наберешся стільки лиха, як я, починаєш цінувати такі речі.

Тоні сказав:

— На жаль, Бренди ще нема. Вона приїде машиною з леді Кокперс.

— Бренда мені така щира подруга.— Принцеса скинула хутро, вмостилася на стільчику біля каміна й звела очі на Тоні.— Можна, я й капелюшок зніму?

— Можна, можна.

Вона кинула капелюшок на канапу і струснула волоссям — воно в неї було матово-чорне й кучеряве.

— Знаєте що, містере Ласт, я зватиму вас просто Тедді. Вам це не здасться зухвальством? А ви звіть мене Дженні. «Принцеса» надто офіційно, правда ж? І наводить на думку про лівреї з золотими галунами... Звичайно,— вела вона далі, простягаючи руку до вогню і схиляючись наперед, так що волосся впало їй на обличчя,— мого чоловіка в Марокко не називали принцом, він носив титул шейха, але для дружини шейха немає відповідного титулу, тож в Європі я називаюсь принцесою... Хоч насправді шейх — набагато вищий титул... Мій чоловік нащадок пророка. Вас цікавить Схід?

— Ні... так. Я хотів сказати, що я дуже мало знаю про Схід.

— А мене він так чарує. Ви повинні туди поїхати, Тедді. Я певна, вам сподобається на Сході. Я й Бренді казала.

— Мабуть, ви хочете подивитися вашу кімнату? — спитав Тоні.— Незабаром подадуть чай.

— Ні, я лишуся тут. Як гарно було б згорнутися клубочком біля каміна, і, якщо ви будете лагідні до мене, я муркотітиму, а якщо суворі — вдаватиму, що нічого не помічаю, як справжня кицька... Хочете, я замуркочу, Тедді?

— М-м... так... гуркочіть собі, будь ласка, якщо вам хочеться.

— Англійці такі тактовні й делікатні. Як чудово знову опинитися серед них... серед моїх співвітчизників. Іноді, коли я озираюся на своє життя, особливо в такі хвилини, як оце зараз, коли мене оточує чарівна англійська старовина й милі люди, моє минуле здається мені жахливим кошмаром... і тоді я згадую про мої шрами...

— Бренда каже, ви найняли квартиру в тому самому будинку, що й вона.

— Ви справжній англієць, Тедді: соромитесь говорити про особисте, інтимне... Щоб ви знали, саме цим ви мені й подобаєтесь. Мені таке любе все надійне, патріархальне, добре після... після всього, що я пережила.

— Ви теж вивчаєте економіку, як Бренда?

— Ні, а хіба Бренда вивчає економіку? Вона мені нічого не казала. Яка надзвичайна жінка! І де тільки в неї час береться?

— Ось нарешті чай,— мовив Тоні.— Сподіваюся, ви не відмовитеся від теплих булочок? Мало не всі наші гості додержуються дієти. А по-моєму, теплі булочки — одна з небагатьох речей, що завдяки їм можна терпіти англійську зиму.

— Булочки справді розкіш,— відказала Дженнї.

Вона їла усмак і раз у раз облизувала з губів налиплі крихти та розтоплене масло. Тоні впало в око, що крапелька масла скотилась їй на підборіддя і блищить там, а вона й не помітила того. І він зітхнув з полегкістю, коли привели Джона Ендрю.

— Іди сюди, я тебе познайомлю з принцесою Абдул Акбар.

Джон Ендрю ще зроду не бачив живої принцеси; він заворожено втупив у Дженні очі.

— Ти мене поцілуєш?

Він підійшов, і вона поцілувала його в губи.

— Ой! — вискнув він, відсахнувшись і стираючи помаду.— Як гарно пахне!

— Це остання ниточка, що зв’язує мене зі Сходом,— сказала Дженні.

— У вас на бороді масло.

Вона засміялась і потяглась рукою по сумочку.

— Справді... Тедді, чого ж ви мені не сказали!

— А чому ви називаєте тата Тедді?

— Бо я сподіваюся, що ми з ним станемо добрими друзями.

— Чудна яка причина.

Джон пробув біля них із годину і весь цей час зачаровано стежив очима за Дженні.

— А корона у вас є? — допитувався він.— А як ви навчились говорити по-нашому? А з чого оцей великий перстень? А він дорогий? А чого у вас нігті такі червоні? А ви вмієте їздити верхи?

Вона відповідала на всі питання — часом досить загадково й видимо зважаючи на Тоні. Дістала невеличку, дуже напахчену хусточку й показала монограму на ній.

— Оце моя єдина корона... тепер,— сказала вона. Тоді розповіла, які у неї були коні — вороні, лиснючі, з вигнутими шиями, срібні вудила в піні, на лобах султани з пір’я, збруя в срібних бляшках, малинові чапраки.— А в день народження шейха...

— А хто це — шейх?

— Один дуже вродливий і дуже лихий чоловік,— поважно сказала вона.— В день його народження вершники збирались на великому майдані — в пишних убраннях, у самоцвітах, в руках довгі шаблі, на конях гарні попони. Шейх тоді сидів на троні під великим червоним балдахіном.

— А що це — балдахін?

— Та ніби дах,— пояснила вона вже ледь дратливо й повела далі знову солодким голосом: — А вершники летіли чвалом через майдан, у хмарі пилюки, вимахуючи шаблями, просто до шейха. Всім аж дух перехоплювало, бо здавалося, що вони розтопчуть шейха, та за крок чи два, отак як ти від мене, вони на повному розгоні спиняли коней і зводили їх дибки — це вони вітали свого шейха.

— Хіба ж так можна! — вигукнув Джон.— Так їздити не годиться. Мені Бен казав.

— Таж вони найкращі вершники в світі. Це всі знають.

— Які там найкращі, коли вони так їздять! Це вже гірш нікуди. А вони тубільці?

— Так.

— А Бен каже, що тубільці не люди.

— Та то він, мабуть, про негрів. А наші — чисто семітського типу.

— А що це таке?

— Те саме, що євреї.

— А Бен каже, що євреї ще гірші від тубільців.

— Ох, який ти суворий до людей, хлопчику. Я теж колись була така. Але життя мене навчило, я стала поблажливіша.

— А Бен не став,— відказав Джон.— А Німій мама приїде? Я думав, вона тут, а то б я краще свою картину домальовував.

Та коли по нього прийшла няня, Джон сам здогадався підійти й поцілувати Дженні на добраніч.

— Добраніч, Джонні-пупсику,— сказала вона.

— Як ви мене назвали?

— Джонні-пупсик.

— Як ви чудно всіх прозиваєте.

Нагорі, замріяно розгрібаючи ложкою хліб у молоці, він сказав:

— Няню, а принцеса дуже гарна, правда?

Няня пирхнула.

— Кому солодке, а кому гірке.

— Вона гарніша навіть за міс Тендріл. Я ще такої гарної й не бачив... А вона прийде подивитись, як я купаюся?

Внизу Дженні говорила:

— Чудо, не дитина... Я страшенно люблю дітей. Уся моя трагедія в них. Коли виявилося, що в мене дітей не буде, шейх тоді вперше показав свою справжню вдачу. Я ж не винна... бачте, у мене матка зміщена. Не знаю, нащо я це розповідаю вам, але почуваю, що ви мене зрозумієте. Правда ж, не варто марнувати час на церемонії, коли хтось тобі подобається. А я зразу бачу по людині, чи стане вона мені щирим другом...

Поллі з Брендою приїхали перед сьомою годиною. Бренда зразу пішла до дитячої кімнати.

— Ой, ма,— сказав Джон.— Там до нас приїхала така гарна дама. Попроси її, щоб прийшла й сказала мені добраніч. Няня каже, що вона не прийде.

— А татові вона сподобалась?

— Та він нічого не казав... Вона, правда, анічогісінько не тямить у конях і в тубільцях, але гарна-прегарна! Будь ласка, попроси, щоб вона прийшла.

Бренда зійшла вниз і застала Дженні з Поллі й Тоні в кімнаті для курців.

— Ти причарувала Джона Ендрю. Він не хоче лягати спати, поки ще раз тебе не побачить.

Вони вдвох піднялися сходами; Дженні сказала:

— Вони обидва страшенно милі.

— Ну, а як ви з Тоні — поладнали? Вибач, що я не встигла приїхати й зустріти тебе.

— О, він був такий співчутливий, такий лагідний... і такий сумний.

Вони сіли на ліжечку Джона в його спальні. Малий виліз із-під ковдри й пригорнувся до Дженні.

— Укрийся й лежи,— сказала вона,— а то ляпанців надаю.

— А дуже боляче? Давайте, я не боюся.

— Господи, ти просто чаклунка,— вигукнула Бренда.— Він ніколи такий не був.

Коли вони вийшли, няня розчинила ще одне вікно.

— Фу! Всю спальню просмерділи.

— Тобі не подобається? А мені так гарно пахне.

Бренда завела Поллі до «Ліонеса». То були просторі покої, обставлені меблями атласного дерева задля короля Едуарда, коли він, ще бувши принцом Уельським, мав якось приїхати до Геттона на полювання, але так і не приїхав.

— Ну, виходить щось? — нетерпляче спитала вона.

— Хіба так скоро скажеш. Але я певна, що все буде гаразд.

— Вона не того зачарувала. Джон Ендрю просто без тями від неї. Аж диво бере.

— По-моєму, Тоні важкуватий на почин. Шкода, що вона його ім’я перебрехала. Сказати їй?

— Ні, хай так і буде.

Коли вони одягались до вечері, Тоні сказав:

— Брендо, що це за чудернацька особа?

— Вона тобі не сподобалась, любий?

Розчарування й жаль у її голосі були такі виразні, що Тоні зворушився.

— Та не те щоб не сподобалася... Просто чудернацька, правда?

— Невже?.. У неї було жахливе життя.

— Та я відчув.

— Тоні, я тебе прошу, будь із нею ласкавий.

— Гаразд, гаразд. Вона єврейка?

— Не знаю. Я про це не думала. Може, й так.

Зразу після вечері Поллі сказала, що вона стомилась, і попросила Бренду посидіти з нею, поки вона роздягатиметься.

— Не заважаймо голуб’ятам,— шепнула вона за дверима.

— Ох, любонько, навряд чи з цього що вийде... Бач, у Тоні все ж таки є якийсь смак і почуття гумору.

— За вечерею вона не дуже гарно поводилася, правда?

— Забагато балакає... Та й, зрештою, Тоні дуже звик до мене за сім років. А тут раптом такий контраст.

— Стомилась?

— Угу. Трошечки.

— Ти мене так надовго лишила на поталу цій Абдул Акбар.

— Я знаю. Вибач, любий, але Поллі як почне роздягатися... А що, жахливо було? Я б хотіла, щоб ти був до неї прихильніший.

— Але ж вона страхітлива.

— Не можна судити так суворо... У неї такі страшнючі шрами.

— Це вона мені сказала.

— А я сама їх бачила.

— До того ж я сподівався трохи побути з тобою.

— А...

— Брендо, ти, може, й досі сердишся, що я так нажлуктився тоді вночі і будив тебе?

— Ні, любий. Хіба по мені видно, що я серджусь?

— Не знаю... Трошечки наче сердита... Як у тебе минув тиждень? Весело?

— Де там! Весь час над книжками. Біметалізм, сам знаєш...

— А, звісно... ну, ти, мабуть, хочеш уже спати.

— Угу... дуже стомилась. Добраніч, любий.

— Добраніч.

— Мамусю, а можна мені піти поздоровкатися з принцесою?

— Вона, мабуть, ще не встала.

— Ма, ну дозволь, я піду зазирну. Як вона ще спить, я зразу ж піду.

— Так я не знаю, в якій вона кімнаті.

— В «Галахаді», пані,— підказала Грімшо, що викладала Брендине вбрання.

— Господи, чого її там примістили?

— Так сказав містер Ласт, пані.

— Ну, тоді вона, мабуть, уже не спить.

Джон вислизнув із кімнати й побіг коридором до «Галахада».

— Можна?

— А, Джонні-пупсик? Заходь!

Учепившись у клямку, Джон погойдався, на дверях.

— Ви вже поснідали? Мама сказала, що ви, мабуть, іще спите.

— Ні, я вже давно не сплю. Бач, мене колись дуже зранено, і відтоді я часом не можу спати. Хоч яка м’яка постіль, тепер вона мені тверда.

— Ого! А де ж вас поранило? Ви в машині розбились?

— Ні, не в машині, Джонні-пупсику, ні... Та заходь, зачиняй двері, бо холодно. Диви, в мене виноград є. Хочеш винограду?

Джон видерся на ліжко.

— А що ви сьогодні робитимете?

— Ще не знаю. Мені не сказали.

— Ну то я вам скажу. Вранці ми підемо в церкву, бо я мушу йти, а тоді подивимось на Грома, я вам покажу, де ми стрибаємо, а тоді ви посидите зі мною, поки я обідатиму, бо я обідаю рано, а тоді сходимо в Брутонський ліс, а няню з собою не візьмемо, бо вона там замазюкається, і я вам покажу, де лисячу нору розкопали в рівчаку на узліссі, лисиця тоді трохи не втекла, а потім вернемось і поп’ємо чаю в дитячій кімнаті, а я наставлю грамофончик, що дядько Реджі подарував на різдво — він грає «Як тато нам клеїв шпалери», ви ж знаєте цю пісню? Бен її вміє співати, а я вам тоді свої книжки покажу і свою картину — бій під Марстон-Муром.

— Так, веселенький день. А ти не подумав, що мені треба трохи побути з твоїм татом, з мамою і з леді Кокперс?

— Ет, нащо вони вам... Та й ніякого хвоста в леді Кокперс нема, то все брехня. Ну побудьте сьогодні зі мною, чуєте?

— Гаразд, побачимо.

— Вона пішла з ним до церкви. Добра ознака, правда?

— Та ні, не дуже, Поллі. Він воліє ходити туди сам або зі мною. Він потім любить погомоніти з селянами.

— Вона йому не заважатиме.

— Боюся, що ти мого старигана не розумієш. У нього натура куди складніша, ніж здається зразу.

— З вашої проповіді, велебний отче, я бачу, що ви знаєте Схід.

— Атож, я там майже весь вік прожив.

— Схід сповнений якогось таємничого чару, правда?.

— Ходімо вже! — Джон смикнув її за пальто.— Я ще покажу вам Грома.

І Тоні вернувся з бутоньєрками сам.

Після обіду Бренда запропонувала:

— Може, ти покажеш Дженні дім?

— Так, будь ласка, покажіть!

Коли вони дійшли до малої вітальні, Тоні сказав:

— Бренда її переробляє.

У кімнаті лежали дошки, купи позбиваного тиньку, стояли драбини.

— Ох, Тедді, це ж неподобство. Я страшенно не люблю, коли щось старовинне ламають.

— Та ми цією кімнатою користуємося мало.

— Ну то й що...— Вона поштурхала ногою шматки тиньку з геральдичними лілеями та потьмянілою позолотою, уламки припорошеного різьблення, що вкривали підлогу.— Знаєте, ми з Брендою такі добрі друзі. Я б не хотіла щось негарне про неї сказати... та я, відколи приїхала сюди, весь час думаю: чи вона розуміє, який гарний цей дім і як багато він важить для вас.

— Розкажіть мені ще щось про ваші колишні знегоди,— попросив Тоні, ведучи її назад до великої зали.

— Ви соромитесь говорити про себе, правда, Тедді? Недобре так гнітити все в собі. Я теж була дуже нещаслива.

Тоні розпачливо озирався круг себе — чи не порятує його хтось. І рятунок з’явився.

— А, ось де ви,— промовив упевнений дитячий голос.— Ходімо. Я вас поведу в ліс. Тільки швидше, а то скоро смеркне.

— Ой, Джонні-пупсику, а дуже треба йти? Адже я розмовляю з татом.

— Ходімо. Я вже домовився. А потім вам дозволять напитись чаю нагорі у мене.

Тоні забився в бібліотеку: там було стерпно, бо робітники того дня не працювали. Через дві години Бренда наткнулась там на нього.

— Тоні! Ти сам тут? А ми думали, ти з Дженні. Де ти її подів?

— Джон забрав її від мене... саме вчасно, бо ще хвилина, і я б наговорив їй грубощів.

— Ой... а ми з Поллі сидимо вдвох у, кімнаті для курців. Приходь пити чай. У тебе якийсь чудний вигляд... Ти спав?

— Видно, доведеться поставити на цьому хрест.

— А твій стариган, власне, чого сподівається? Він теж не золотий.

— Може, щось би й, вийшло, якби вона не сплутала його ім’я.

— В кожному разі, це розв’язує тобі руки. Ти зробила все, що могла, на догоду стариганові, не кожна жінка взяла б на себе таку мороку.

— Твоя правда,— мовила Бренда.

IV

Збігло ще п’ять днів, і Бренда знов приїхала до Геттона.

— В наступну суботу мене не буде,— сказала вона.— Поїду до Вероніки.

— А мене запросили?

— Авжеж, та я відмовилася за тебе. Ти ж так не любиш їздити в гості.

— А я б охоче поїхав.

— Любий, шкода, що я не знала. Вероніка була б дуже рада... але боюся, тепер уже запізно. В неї такий малесенький будиночок... Сказати правду, мені здавалось, що вона тобі не дуже подобається.

— Як болячка.

— То чого ж ти...

— Дарма. Ти, мабуть, поїдеш у понеділок до Лондона? Ти ж пам’ятаєш, у нас у середу мисливський збір?

— На моріжку?

— Так, серденько, як щороку, ти ж знаєш.

— Та вже ж.

— А ти не могла б лишитися до середи?

— Ні, любий. Розумієш, якщо я пропущу одну лекцію, то вже не втямлю наступної. До того ж мені не дуже кортить милуватися хортами.

— Бен питав, чи пустимо ми Джона.

— Ні, він іще занадто малий.

— Та не на полювання. Я гадаю, він міг би поїхати на своєму поні на збір і подивитись, як виженуть першого звіра. То була б така радість для дитини.

— А це безпечно?

— Цілком.

— Серденятко моє! Який жаль, що я не побачу його.

— А ти нікуди не їдь.

— Ні, ні, не можу. І не треба більше про це, Тоні.

Розмова відбулася зразу по приїзді Бренди, потім усе пішло краще. Цього разу приїхав Джок, а також Аллен з Марджорі й ще одне подружжя — Тоні знав їх змалечку. Бренда запросила їх усіх спеціально для Тоні, і він був радий. Надвечір вони з Алленом пішли пополювати на кролів з рушницями, з яких стріляли граків; після вечері чоловіки грали на більярді, а одна з дружин дивилася, як вони грають.

— Стариган тішиться, як дитина,— мовила Бренда до Марджорі.— Він любісінько звикає до нового режиму.

Засапані й розпашілі чоловіки вскочили до кімнати хильнути віскі з содовою.

— У Тоні одна куля мало не вилетіла у вікно,— сказав Джок.

Цю ніч Тоні спав у «Гіневрі».

— У нас усе гаразд, правда ж? — запитав він раптом.

— Авжеж, любий.

— Мені тут так тоскно самому, і в голову лізуть усілякі думки.

— Тоні, не нуди світом. Ти ж знаєш, що це заборонено.

— Більше не буду.

Вранці Бренда пішла з ним до церкви. Вона вирішила присвятити йому всю суботу й неділю, а тоді зникнути надовго.

— Ну, як ваша висока наука, леді Брендо?

— Вчуся запоєм.

— Невдовзі ми всі приходитимемо до вас на пораду, коли перевищимо свій кредит у банку.

— Ха-ха.

— А як там Грім? — запитала міс Тендріл.

— Я на ньому поїду на полювання в середу,— сказав Джон.

У збудженні перед майбутнім мисливським збором він забув принцесу Абдул Акбар. «Добрий боже, прошу тебе, хай буде гарний слід. Боже, прошу тебе, хай я побачу, як зацькують лисицю. Боже, прошу тебе, хай у мене все буде гаразд. Боже, благослови Бена і Грома. Боже, прошу тебе, хай я перестрибну через височенну загорожу»,— повторював він протягом усієї відправи.

Бренда обійшла з Тоні котеджі й оранжереї, вибрала разом з ним бутоньєрку.

За сніданком Тоні був у піднесеному настрої. Бренда вже почала забувати, який він іноді буває дотепний. Після сніданку він перевдягся й пішов грати в гольф із Джоком. Потім вони посиділи в клубі. Тоні сказав:

— У нас тут у середу позводять усіх хортів з околиці. Ти б не міг лишитися?

— Ні, я мушу вернутись. Відбудуться дебати із свинячого питання.

— Жаль. Послухай, а чом би тобі не запросити сюди твою даму? Завтра всі їдуть. Ти ж можеш їй подзвонити.

— Та міг би.

— Боїшся, що їй не сподобається тут? Ми б примістили її в «Ліонесі». Поллі обидва рази спала там; мабуть-таки, там не так уже й незручно.

— Чого ж, може, їй і сподобається. Я подзвоню й запитаю.

— А чого б і тобі не поїхати на полювання? Тут у одного чоловіка, на прізвище Брінквел, здається, можна найняти пристойного коня.

— Ну що ж, спробую.

— Джок лишається. До нього приїде зухвала блондинка. Ти не проти?

— Я? Звичайно, ні.

— Гарна була неділя.

— Так, мені здавалось, що ти щиро веселився.

— Як колись — поки ти не захопилась економікою.

Марджорі сказала Джокові:

— Як ти гадаєш, Тоні знає про Вівера?

— Та, мабуть, не знає.

— Я нічого не казала Алленові. А він, по-твоєму, знає?

— Навряд.

— Ох, Джоку, чим воно скінчиться?

— Бівер їй швидко набридне.

— Лихо в тому, що він до неї досить байдужий. А то давно було б по всьому... Вена поводиться як справжня дурепа.

— Коли вже на те пішло, я сказав би, що вона дуже хитро закрутила справу.

Друге подружжя провадило таку розмову:

— Як ти гадаєш, Марджорі з Алленом знають про Брендині шури-мури?

— Та що ти!

Бренда мовила до Аллена:

— А Тоні веселісінький, правда?

— Вибрикує, як лошатко.

— Я вже почала була турбуватись... Але ж начебто не схоже на те, що він здогадується про мої походеньки?

— Та що ти! Йому таке ніколи й на думку не спаде.

Бренда сказала:

— Розумієш, я не хочу, щоб він страждав... Марджорі весь час повчає мене, мов та гувернантка.

— Справді? У нас про це не заходило мови.

— Звідки ж ти дізнався?

— Люба моя, до цієї хвилини я нічогісінько не знав про твої походеньки. І зараз ні про що тебе не питаю.

— А-а... Я думала, що всі знають.

— З тими, хто крутить романи, завжди та сама біда: або їм здається, що ніхто нічого не знає, або що всі знають геть усе. А насправді тільки такі пащекухи, як Поллі та Сібіл, вважають за свій обов’язок все про всіх винюхувати; інших це просто не цікавить.

— А-а...

Трохи згодом Аллен сказав Марджорі:

— Бренді заманулось звірятися мені щодо Вівера.

— Я не знала, що тобі все відомо.

— Ще б пак. Але я не хотів, щоб вона хвалилася переді мною своїми фіглями-міглями.

— Як мені не подобається ця історія! Ти знайомий з Бівером?

— Та зустрічались кілька разів. Зрештою, то не наш клопіт, нам нема чого встрявати між нею й Тоні.

V

Джокова блондинка звалася місіс Реттері. Відомості про неї Тоні здобув із пліток Поллі, які він випадково почув, і зі скупої інформації, що вряди-годи прохоплювалася в Джока. Їй було трохи більше тридцяти. Десь поблизу Котсмора жив довготелесий, з ледь попсованою репутацією майор Реттері, з яким вона колись одружилася. Родом вона була американка, але з неї вже стерлося все американське; багата людина, вона, одначе, не мала ніякого рухомого й нерухомого майна, крім, того, що вміщалося в п’яти величезних валізах. Джокові вона впала в очі минулого літа в Біарріці, і він знов закохався у неї в Лондоні, де вона на великі гроші й дуже вправно грала в бридж по шість-сім годин на день і переїздила з готелю в готель у середньому що три тижні. Час від часу її нападав потяг до морфію; тоді вона кидала бридж і по кілька днів сиділа сама в своїх готельних апартаментах, коли-не-коли підживлюючись склянкою холодного молока.

Вона прилетіла літаком у понеділок пополудні. То вперше гість прибув до Геттона в такий спосіб, розхвилювавши всю прислугу. За вказівками Джока кочегар і один із садівників позначили в парку місце, де сісти літакові, й запалили купу вогкого листя, щоб по диму видно було напрямок вітру. П’ять валіз прибули звичайним шляхом, залізницею, в супроводі немолодої, бездоганно вишколеної покоївки. В одній валізі місіс Реттері привезла власні простирадла — не шовкові й не квітчасті, без мережив, без будь-яких оздоб, тільки з маленькими простими монограмами.

Тоні, Джок і Джон вийшли подивитись, як вона посадить літак. Вона вилізла, потяглася, відстебнула навушники шкіряного шолома й рушила їм назустріч.

— Сорок дві хвилини,— сказала вона.— Проти вітру це непогано.

Висока й струнка, у шоломі й комбінезоні, вона здавалась трохи суворою, зовсім не такою уявляв її собі Тоні. Десь глибоко в мозку у нього мріла безглузда думка про хористку в штанцях і ліфчику, яка вискакує з величезної, обплетеної стрічками великодньої крашанки з криком: «Ура, хлоп’ята!» Місіс Реттері привіталася стримано, майже офіційно.

— Ви поїдете в середу на полювання? — спитав Джон.— У нас буде мисливський збір.

— Я поїхала б на півдня, якби знайшовся для мене кінь. В цьому році я ще не полювала.

— І я теж.

— Виходить, ми обоє будемо як новачки.— Вона розмовляла з ним, наче з ровесником.— Ти покажеш мені ваші місця.

— Мабуть, спершу оточать Брутонський ліс. Там є велика лисиця, ми з татом бачили її.

Коли вони з Джоком лишилися вдвох, той сказав:

— Добре, що ти приїхала. Що скажеш про Тоні?

— Це він одружений з тією чарівною жінкою, що ми бачили в «Кафе де Парі»?

— Так.

— Ти сказав тоді, що вона закохана в того молодика.

— Так.

— Дивний у неї смак... А як звуть її чоловіка?

— Тоні Ласт. Жахливий будинок, правда?

— Невже? Я не дуже придивляюсь до будинків.

Коло місіс Реттері не треба було дуже впадати. Після обіду вона дістала чотири колоди карт і заходилась розкладати на столику в кімнаті для курців неймовірно складний пасьянс, яким розважалася цілий вечір.

— Не чекайте мене,— сказала вона.— Я не піду спати, поки він не вийде. Це іноді забирає кілька годин.

Їй показали, як вимкнути світло, й лишили за пасьянсом.

Другого дня Джок сказав:

— У тебе на фермі є свині?

— Є.

— Ти не заперечуватимеш, якщо я піду подивитись на них?

— Нітрохи. Тільки навіщо воно тобі?

— А там є який-небудь доглядач, що зможе розказати мені про них?

— Є.

— Ну, то я піду туди на весь ранок. Незабаром я маю виступати в палаті з промовою про свиней.

Місіс Реттері вони не бачили аж до полудня. Тоні гадав, що вона спить, коли раптом вона вийшла з малої вітальні в комбінезоні.

— Я встала давно,— мовила вона.— Зійшла вниз, а робітники якраз обдирали стелю. Я не втерпіла й узялася їм помагати. Сподіваюся, ви не проти.

Пополудні вони поїхали до стаєнь по сусідству — вибрати коней. Після чаю Тоні сів писати листа до Бренди; за останні кілька тижнів він призвичаївся до писання листів.

Поблизу Геттона були три мисливські округи; пігстентонцям, що там полювали, припали під час поділу найгірші місця, і вони страшенно заздрили на бейтонські ліси. З них були не дуже дружні мисливці — вони й один одного зневажали, і чужих не терпіли, і завжди сварились між собою; об’єднувала їх тільки спільна неприязнь до мисливського старости. Полковник Інч нічим не заслужив цієї традиційної для мисливців непопулярності: він був нерішучий, непоказний чоловік і багато своїх грошей укладав у справи округи. Сам він дуже рідко брав участь у полюванні з гончаками; в такі дні його частіш можна було побачити десь в іншому кінці округи — він понуро їхав путівцем, жуючи імбирні пряники, або важко трюхикав надвечір полями — самотня червона постать на тлі зораної землі,— озираючись довкола в ранньому присмерку або розпитуючи стрічних селян про дорогу. Єдиною втіхою, що він мав із цього звання,— правда, для нього досить істотною,— було те, що він міг про нього згадати на зборах правлінь різних товариств, де він головував.

Пігстентонці збиралися двічі на тиждень. У середу їх рідко приїздило багато, але до Геттона з’їжджалося чимало, бо там були найкращі місця, а перспектива частування принаджувала туди й багатьох витривалих літніх дам із сусідніх мисливських округ. Сходились пішки та з’їжджались хто на чому й глядачі — одні, більш-менш знайомі з Тоні, товпились коло столу з закусками, інші скромно отиралися ззаду. Племінниця містера Тендріла, що саме гостювала в нього, приїхала на мопеді.

Джон стояв коло Грома, схвильований і гордий. Бен позичив у сусіда-фермера дебелу й дужу кобилу; він сподівався ще пополювати сам, коли Джона відвезуть додому. Джон допросився, щоб няню лишили вдома, і вона разом з покоївками виглядала з вікна на другому поверсі; того дня вона не мала влади. Ще одягаючи Джона, вона лютувала.

— Як лисицю зацькують при мені, то полковник Інч, мабуть, і мене помаже кров’ю.

— Нічого при тобі не зацькують,— відказала няня.

А тепер вона крізь вузеньке віконце-амбразуру дивилась на метушню внизу. «Все це дурні вигадки Бена Гекета»,— думала вона. Їй осоружне було все — і гончаки, і полковник, і саме полювання, і псарі, й доїжджачі, і племінниця містера Тендріла в макінтоші, і Джок у чудернацькому мисливському костюмі, і місіс Реттері в циліндрі та візитці,— вона й гадки не мала, як підозріливо поглядають на неї жертводавці; й усміхнений Тоні, що розмовляв з гостями, і навіжений дідуган з тер’єрами, і репортер-фотограф, і гарненька міс Ріпон, що не могла дати ради молодому коневі, який гарцював бокаса по лужку, і конюхи, і запасні коні, й несміливі, нікому не знайомі глядачі далеко позаду — все це були дурні вигадки Бена Гекета. «Вчора дитина заснула аж об одинадцятій,— думала вона.— Так її збаламутили».

Нарешті всі рушили до Брутонського лісу; шлях туди пролягав південною алеєю через Комптон-Ласт, далі по шосе якихось півмилі, а тоді полями.

— Джонові я дозволяю доїхати лише до узлісся,— сказав Тоні.

— Слухаю, сер, тільки хіба ж воно завадить, коли хлопець подивиться, як гончаки виженуть звіра.

— Ваша правда.

— А якщо звір побіжить до садиби, то теж не буде ніякої шкоди, як ми обережненько поїдемо слідом стежечками та через хвірточки.

— Та вже ж, тільки щоб за годину Джон був дома.

— Ви ж не захочете, щоб я забрав його додому, поки звіра не вполюють, правда ж, сер?

— Гаразд, але на першу Джон мусить бути дома.

— Покладіться на мене, сер. Не журися, синку,— сказав він Джонові,— надивишся ти й на полювання.

Вони зачекали, поки проїдуть вершники, а тоді потюпали помаленьку слідом. За ними назирці повільно посувалися машини, оповиті вихлопними газами.

Джон засапався, у нього паморочилося в голові. Грім мотав головою й гриз вуздечку. Двічі він хотів був відбитися від мисливців і возив Джона по колу, тож Бен сказав: «Придерж-но його, синку»,— і під’їхав ближче до хлопчика, щоб схопити за повіддя, якщо Грім заноровиться. Поні рвонув зненацька вперед, і Джон з несподіванки мало не вилетів із сідла, але встиг схопитися за нього й винувато поглянув на Бена.

— Щось я сьогодні дуже погано їжджу. Як ти гадаєш, хтось помітив?

— Нічого, хлопче. На полюванні мало хто клопочеться якимись там приписами.

Джок і місіс Реттері їхали поряд.

— А мені до вподоби цей кумедний кінь,— сказала місіс Реттері; вона сиділа на коні по-чоловічому, і зразу було видно, що вона вправна вершниця.

Пігстентонці відзначили цей факт з видимою досадою, бо він порушував їхнє тверде переконання, що коли вже їхні товариші мисливці блазні й боягузи, то чужаки й поготів усі, як один, бовдури й навіженці і їх краще не підпускати до себе близько.

Посередині села міс Ріпон ледве розминулася з хлібним фургоном. Її кінь задкував і сахався вбік, тремтів і крутився на місці, розпачливо ковзаючись на гудроні. Джон і Бен об’їхали її, тримаючись якнайдалі від її коня, що форкав і люто поблискував очима. Цього коня всі добре знали. Батько міс Ріпон ціле літо намагався продати його і вже спустив ціну до вісімдесяти фунтів. Кінь добре перестрибував перешкоди, але їздити на ньому була справжня мука. Невже батько міс Ріпон справді гадає, що швидше продасть коня, зробивши посміховище із своєї дочки? А втім, цей скупердяга здатний ризикувати доччиною головою заради вісімдесяти фунтів. Та, правду кажучи, вона й найкращому коневі не дасть ради...

Незабаром вона промчала мимо легким галопом; обличчя в неї розчервонілось, вузол скрученого волосся збився набік; вона відхилилася назад, щосили натягуючи повіддя.

— Ця дівуля сьогодні догарцюється,— мовив Джок.

Пізніше вони зустрілися з міс Ріпон на узліссі. Її кінь був весь у милі, з вуздечки капала піна, проте він утихомирився й скуб кущики осоки, що де-не-де росли в лісі. Міс Ріпон важко відсапувалась і тремтячими руками поправляла зачіску й вуаль на капелюшку. Джон під’їхав до Джока.

— Що там таке, містере Грант-Мензіс?

— Гончаки облягають узлісся.

— А-а.

— Ну як, ти задоволений?

— Еге. Грім сьогодні страшенно норовистий, з ним ще такого не бувало.

Довелось довгенько чекати, поки в лісовій хащі засурмив ріг. Всі зібралися край великого поля, коло воріт. Всі, тобто за винятком міс Ріпон, яка кілька хвилин тому рвонула з місця на півслові й помчала галопом до Геттон-гілза. Через півгодини Джок сказав:

— Скликають гончаків.

— Виходить, даремно старалися?

— Боюся, що так.

— Недобре, що таке сталося в нашому лісі,— докинув Бен,— Люди можуть казна-що подумати.

І справді, пігстентонці, забувши про недавній гостинний прийом, уже питали один в одного: «Чого ж можна сподіватись, коли сам Ласт не полює?» — й кидали усякі туманні натяки: мовляв, минулого тижня бачили, як один з лісників пізно ввечері закопував щось у лісі.

Усі подалися геть із маєтку. Бен раптом згадав про свої обов’язки.

— Як по-вашому, сер, чи не час уже відвезти мастера Джона додому?

— А що звелів містер Ласт?

— Він сказав, що йому можна доїхати до узлісся, але не сказав, до якого, сер.

— Ну, то, мабуть, йому вже пора додому.

— Ой, містере Грант-Мензіс!

— Нічого не вдієш, їдьмо, мастере Джон. Досить з тебе на сьогодні.

— Коли ти вернешся сьогодні вчасно, тато пустить тебе й іншим разом.

— А може, не буде ніякого іншого разу. Може, весь світ западеться. Будь ласка, Бене. Будь ласка, містере Грант-Мензіс.

— Сором, та й годі, що не знайшли лисиці,— сказав Бен.— Хлопчина так уже чекав цього полювання.

— І все-таки я думаю, що містер Ласт відіслав би його додому,— мовив Джок.

Джонову долю було вирішено: гончаки рушили в один бік, вони з Беном — в інший. Коли вони під’їздили до шосе, Джон мало не плакав.

— Глянь-но,— сказав Бен, щоб розважити його.— Он їде міс Ріпон на своєму скаженому гнідому. Певне, теж додому вертає. Видно, кінь її скинув.

Капелюшок і спина міс Ріпон були замазані болотом з налиплим мохом. Після свого раптового від’їзду вона пережила важкі півгодини.

— Я відведу його додому,— сказала вона.— Сьогодні я ніяк не можу укоськати його.

Вона потрюхикала поряд з ними до села.

— Може, містер Ласт дозволить мені подзвонити, то я попрошу, щоб по мене прислали машину, Мені не хочеться їхати на ньому додому, коли він отаке виробляє. Просто не знаю, що на нього найшло,— додала вона добродушно.— В суботу я їздила на ньому. З ним Іще такого не бувало.

— Це кінь не для жінки,— сказав Бен.

— Та де там, з ним і конюх не дасть собі ради,— вихопилося в ображеної міс Ріпон,— а тато й близько до нього не підступає. Принаймні... тобто я хочу сказати... Мабуть, і вони б з ним сьогодні нічого не вдіяли.

Гнідий, проте, начебто втихомирився й не відставав від інших коней. Вони їхали поряд — Джонів поні посередині, міс Ріпон з Беном по боках.

Отоді все й сталося: на повороті вони зіткнулися з невеликим приміським автобусом. Він і так їхав не дуже швидко, а побачивши коней, водій іще зменшив швидкість і звернув на узбіччя. Племінниця містера Тендріла, теж розчарована сьогоднішнім полюванням, їхала слідом за ними на мопеді; вона також зменшила швидкість, а коли помітила, що кінь міс Ріпон знов норовиться, і зовсім спинилась.

Бен сказав:

— Давайте я спершу проїду, міс. А ваш кінь піде за моїм. Не натягуйте дуже вудила, тільки стьобніть його разочок.

Міс Ріпон так і зробила; взагалі всі поводилися дуже розважно.

Вони порівнялися з автобусом. Гнідий міс Ріпон ішов неохоче, але здавалося, що він усе ж таки пройде. Пасажири розважались, спостерігаючи це видовище. Аж раптом у мопеда оглушливо стрельнуло в моторі. На мить гнідий з переляку застиг на місці; потім, бачачи загрозу і спереду і ззаду, він зробив те, що й слід було сподіватися: сахнувся вбік, з розгону штовхнувши Джонового поні. Джон вилетів із сідла і впав на дорогу, а гнідий міс Ріпон бокаса позадкував від автобуса.

— Держіть його, міс! Стьобніть його нагаєм! — кричав Бен.— Хлопчина впав.

Дівчина послухалась; кінь рвонувся і помчав дорогою, до села, але перед тим встиг ударом копита скинути Джона в рівчак, де він лишився лежати нерухомо, зігнувшись удвоє.

Всі погодилися, що ніхто тут не винний.

Минуло близько години, поки новина дійшла до Джока й місіс Реттері, що чекали на іншому безлюдному узліссі. Полковник Інч звелів припинити на сьогодні полювання і відвести гончаків до псарень. Змовкли голоси, які ще п’ять хвилин тому доводили, ніби містер Ласт наказав постріляти всіх лисиць у своєму маєтку — мовляв, це всі добре знають. Пізніше, після ванни, всі в один голос звинувачували батька міс Ріпон, але в ту хвилину вони приголомшено мовчали. Хтось позичив Джокові й місіс Реттері машину і конюха наглянути за кіньми.

— Який жах! — мовив Джок, сидячи в чужій машині.— Що ми скажемо Тоні?

— Я зовсім не годжуся для такої місії,— відповіла місіс Реттері.

Вони проминули місце, де стався нещасливий випадок. Там іще юрмилися люди, обговорюючи подію.

Люди юрмилися і в залі. Лікар уже збирався йти і застібав пальто.

— Вмер на місці,— сказав він.— Проломлено череп. Дуже жаль, таке миле було хлоп’я. Але ніхто тут не винний.

Була там і няня, вся в сльозах, а також містер Тендріл з племінницею; полісмен, Бен Гекет і двоє чоловіків, що помогли принести тіло, сиділи в челядні.

— Хлоп’я не винне,— казав Бен.

— Так, ніхто тут не винний,— казали всі.

— Бідолашному хлоп’яті цілісінький день з біса не щастило,— провадив Бен.— Коли хто тут і винний, то це містер Грант-Мензіс: нащо звелів йому їхати додому?

— Ніхто тут не винний,— погодились усі.

Тоні сидів сам-один у бібліотеці. Коли Джок увійшов, він зразу сказав:

— Треба повідомити Бренду.

— А ти знаєш, де її можна знайти?

— Мабуть, вона зараз на курсах... Але не можна ж їй сказати по телефону... До речі, Емброуз уже дзвонив і туди, і на квартиру, але не додзвонився... Господи, ну як їй сказати!

Джок мовчав. Він стояв біля каміна спиною до Тоні, заклавши руки в кишені штанів. Трохи згодом Тоні сказав:

— Вас не було поблизу, правда?

— Ні, ми поїхали на інше узлісся.

— Перша мені сказала племінниця містера Тендріла... А тоді його принесли, і Бен мені все розповів:.. Бідна дівчина така приголомшена.

— Міс Ріпон?

— Так, вона оце щойно пішла... Вона теж упала й сильно забилась. Її кінь спіткнувся, як у село в’їхала... вона в жахливому стані, бідолашна, так ударилась... та ще й Джон. Вона спершу не знала нічого... вона вже в аптеці була, їй там голову перев’язували, аж тоді їй сказали. Вона розбила голову, як падала. Я відіслав її додому в машині... Вона не винна ні в чому.

— Так, ніхто тут не винний. Просто так сталося.

— Авжеж, тут ніхто не винний,— погодився Тоні.— Просто так сталося... але як же сказати Бренді?

— Комусь доведеться поїхати.

— Атож... Мені, мабуть, треба лишитися тут. Навіщо, я й сам зараз не скажу, але багато про що доведеться подбати. Як це жахливо — просити когось про таку річ...

— Я поїду,— запропонував Джок.

— Так, мені багато про що доведеться подбати... Лікар каже, що слідство буде. Звісно, це чиста формальність, але для дівчини воно дуже прикро. Вона муситиме давати свідчення... а вона сама в жахливому стані. Сподіваюся, що я нічого не наговорив їй. Бо тоді якраз принесли Джона, і я був сам не свій. У неї був страшний вигляд. Здається, батько з нею не панькається... Якби ж Бренда була вдома, вона з усіма вміє. А я такий незграбний.

Обидва постояли мовчки. Потім Тоні спитав:

— У тебе справді стане духу поїхати сказати Бренді?

— Так, я поїду,— відказав Джок.

Трохи згодом увійшла місіс Реттері.

— Полковник Інч приїздив,— сказала вона.— Я з ним поговорила. Він хотів висловити вам своє співчуття.

— Він ще тут?

— Ні, я йому сказала, що вам краще побути на самоті. Він думав, вам буде легше, що полювання припинено.

— Я йому дуже вдячний, що він приїздив... А ви розважилися гарно?

— Де там!

— Шкода. Ми з Джоном на тому тижні бачили лисицю в Брутонському лісі... Джок їде до Лондона привезти Бренду.

— Я його літаком відвезу. Так буде швидше.

— Авжеж, так буде швидше.

— Моя покоївка може привезти речі згодом, поїздом... Зараз я піду перевдягнусь. Це яких десять хвилин.

— Я теж перевдягнусь,— сказав Джок.

Лишившись сам, Тоні подзвонив. Прийшов молодий слуга — зовсім молоденький, новачок у Геттоні.

— Перекажіть містерові Емброузу, що місіс Реттері сьогодні їде. Вона полетить разом з містером Грант-Мензісом. А пані, мабуть, приїде вечірнім поїздом.

— Слухаю, сер.

— Треба їх зараз нагодувати. Подайте щось холодне у їдальню. Я теж поснідаю з ними... Та подзвоніть до полковника Інча, подякуйте за візит. Скажіть, що я йому напишу. І до містера Ріпона — спитайте, як здоров’я міс Ріпон. І до містера Тендріла — спитайте, чи можу я прийти до нього ввечері. А може, він ще тут?

— Ні, сер, він кілька хвилин як пішов.

— Скажіть йому, що я хочу з ним домовитися про похорон.

— Слухаю, сер.

По містерові Ласту й не знати було нічого, казав потім слуга.

В бібліотеці було зовсім тихо, бо того дня робітники у малій вітальні не працювали.

Місіс Реттері прийшла перша.

— Зараз подадуть сніданок.

— Навіщо,— сказала вона.— Адже ми їли перед полюванням.

— Краще перекусіть чогось,— сказав Тоні, а за хвилину додав: — Як важко буде Джокові сказати Бренді... Чи ж скоро вона приїде?

У голосі Тоні було щось таке, що місіс Реттері спитала:

— А що ви тут робитимете самі?

— Не знаю. Тут, мабуть, треба буде про дещо подбати.

— Слухайте,— мовила місіс Реттері,— хай краще Джок сам їде машиною. А я побуду з вами, поки леді Бренда приїде.

— Вам буде важко.

— Ні, я таки не полечу.

Тоні сказав:

— Це, мабуть, дивно, але я таки хочу, щоб ви лишилися... Тобто якщо вам не дуже важко. Я сам не свій. Не можу повірити, що це правда.

— І все ж це правда.

Увійшов слуга і сказав, що містер Тендріл прийде після чаю, а міс Ріпон зразу лягла в ліжко і заснула.

— Містер Грант-Мензіс поїде своєю машиною. Може, він увечері й вернеться,— сказав Тоні.— Місіс Реттері побуде тут, поки приїде пані.

— Слухаю, сер. А полковник Інч питає, чи ви не хочете, щоб мисливці просурмили над могилою «Прощавай».

— Скажіть, що я йому напишу.

Коли слуга вийшов, Тоні сказав:

— Страхіття. Таке придумати.

— Та ні, не знаю... Він дуже хоче якось розрадити вас.

— Мисливці не дуже шанують його як старосту.

Десь о пів на третю Джок поїхав. Тоні й місіс Реттері пили каву в бібліотеці.

— Боюся, що вам буде нудно зі мною,— сказав Тоні.— Ми ж так мало знаємо одне одного.

— А ви про мене не думайте.

— Але ж вам, мабуть, дуже важко.

— Не думайте й про це.

— Спробую... От безглуздя: я ж зовсім цього не думаю, тільки так кажу... Я думаю весь час про інше.

— Я знаю. Не треба мені казати нічого.

За хвильку Тоні сказав:

— Яке страхіття це буде для Бренди! Адже в неї мало що було в житті, крім Джона. Я маю її, я й дім люблю... А для Бренди Джон завжди був головне... ще б пак... До того ж останнім часом вона так мало його бачила. Вона ж весь час у Лондоні. Це для неї буде тяжкий удар.

— Важко вгадати, що для кого тяжкий удар.

— Але ж я так добре знаю Бренду!

VI

Вікна в бібліотеці стояли відчинені, й у тихій кімнаті було виразно чути, як високо на вежі серед кам’яного різьблення б’є годинник. Обоє вже довгенько мовчали. Місіс Реттері сиділа спиною до Тоні; вона розкладала на картярському столі свій хитромудрий пасьянс із чотирьох колод, а він сидів перед каміном, у кріслі, там, де сидів після сніданку.

— Ще тільки четверта година? — здивувався він.

— А я гадала, ви спите.

— Ні, я просто задумався... Джок уже більш як половину дороги проїхав, він десь біля Ейлсбері або Трінга.

— Машиною ж так довго їхати.

— Нема ще й чотирьох годин, як це сталось... аж чудно думати, що це ще той самий день. Лише п’ять годин тому всі були тут, пригощалися перед полюванням.

Обоє ще трохи помовчали: місіс Реттері згорнула карти й заходилась розкладати знову.

— В двадцять вісім хвилин на першу мені сказали. Я тоді поглянув на годинника. За десять хвилин до першої Джона принесли... вже більш як три години тому... Майже неймовірно, правда? Все разом стало якесь не таке.

— А так завжди буває,— сказала місіс Реттері.

— Бренда довідається за годину... якщо Джок застане її. Звісно, дуже можливо, що її не буде дома, і він не знатиме, де її шукати, бо вона живе в квартирі сама. Як іде кудись, то замикає двері, та й усе. І цілих півдня не приходить. Я це знаю, бо часто, буває, телефоную і не застаю нікого. Він, може, не одну годину її розшукуватиме... Може, й ще цілих чотири години. Тоді буде вже восьма. Може, вона аж до восьмої не вернеться... Подумайте, скільки вже часу минуло, відколи це сталось, а Бренда й ще стільки часу нічого не знатиме. Аж не віриться, правда? А тоді ще сюди треба їхати. Є поїзд десь о дев’ятій з хвилинами. Може, вона встигне на нього. Не знаю, чи мені їхати її зустрічати?.. Я б не хотів лишати Джона.

(Місіс Реттері сиділа, пильно дивлячись на карти й перекладаючи їх групками то туди, то сюди, немов човники в ткацькому верстаті. Під її пальцями з хаосу народжувався порядок; вона визначала, яка карта йтиме за якою чи поперед якої, і символи перед її очима ставали змістовними, пов’язаними між собою).

— Звичайно, може, вона й дома буде. Тоді вона може приїхати й вечірнім поїздом, тим самим, що ним завжди верталась, коли їздила до Лондона, поки не було квартири... Я намагаюсь уявити, як це воно буде, коли приїде Джок і вона здивується, побачивши його, а потім він їй скаже... Як важко буде Джокові... Може, вона вже о пів на шосту або й трохи раніше все знатиме.

— Шкода, що ви не любите пасьянсів,— сказала місіс Реттері.

— Мені навіть легше буде, коли вона знатиме... бо так наче якось негарно, ніби в мене якась таємниця, що Бренда її не знає... Хтозна, як у неї час розподілений. Здається, остання лекція закінчується десь о п’ятій... І чи вона зразу йде додому перевдягтись, коли хоче піти кудись на чай чи коктейль. Адже в тій квартирці не можна весь час сидіти, вона така маленька.

Місіс Реттері замислилась над розкладкою карт, тоді згорнула їх на купу, ще раз розіклала — не задумуючи нічого; тепер пасьянс майже вийшов, тільки червова шістка не лягла куди слід, а на одному ріжку лишилось вільне місце, куди нічого не можна було перекласти.

— Від цього пасьянсу здуріти можна.

Знову почулося бамкання годинника.

— Тільки чверть на п’яту?.. Ви знаєте, я б, мабуть, збожеволів, якби лишився сам. Я вам такий вдячний, що ви лишилися зі мною.

— Ви вмієте грати в безик?

— Пробачте, не вмію.

— А в пікет?

— Теж ні. Я ніколи не міг навчитися в щось грати — крім «гукай пару».

— Шкода.

— Треба б послати телеграму Марджорі й ще декому, та я краще зачекаю, поки Джок сповістить, що він бачив Бренду. А то, може, Марджорі принесуть телеграму, а Бренда там.

— Спробуйте-но не думати ні про що. А в кості ви вмієте грати?

— Ні.

— Це дуже легко, я вас навчу. Кості мають бути в триктраку.

— Та ні, не треба. Мені не хочеться грати.

— Візьміть кості й сядьте за стіл. Нам ще треба якось шість годин перебути.

Вона показала, як кидають кості.

— Та я бачив у кіно,— сказав він.— Носії на вокзалі й таксисти грають.

— Звісно, бачили, нічого тут нема хитрого. Дивіться, ви виграли.

Трохи згодом Тоні сказав:

— Я оце щось подумав.

— Ви ніяк не можете не думати?

— А що як вечірні газети вже про все довідались? Бренда може побачити десь на вітрині або просто знічев’я купити газету, а воно там... ще й з фотографією.

— Так, я про це подумала, коли ви говорили про телеграми.

— Це ж дуже можливо, правда? Вони ж про все зразу дізнаються. А що можна зробити?

— Нічогісінько. Тільки ждати. Ну ж бо, кидайте кості.

— Та мені не хочеться грати. Тоскно дуже.

— Знаю, що тоскно. Можете не казати мені... та не кидати ж гру, саме коли вам так щастить?

— Вибачте... мене воно не розважає.

Він пройшовся по кімнаті — спершу до вікна, потім до каміна. Тоді почав натоптувати люльку.

— Принаймні можна довідатися, чи є щось у вечірніх газетах. Можна подзвонити до мого клубу й спитати швейцара.

— Що з того? Однаково ваша дружина теж побачить. Треба просто чекати. У що ви вмієте грати, як ви сказали? Гукай що?

— «Гукай пару».

— Ну, навчіть і мене.

— Та це дитяча гра. Удвох у неї грати нецікаво.

— Дарма.

— Ну, кожне називається якоюсь твариною.

— Гаразд, хай я буду курка, а ви собака. Далі що?

Тоні пояснив.

— Правда, це така гра, що для неї треба доброго настрою,— сказала місіс Реттері.— Але я спробую.

Вони взяли по колоді й почали здавати. Незабаром вийшла пара вісімок.

— Гав,— сказала місіс Реттері, збираючи карти.

Випала ще одна пара.

— Гав-гав,— сказала місіс Реттері.— Щось ви без запалу граєте.

— Ко-ко-ко,— озвався Тоні.— За хвилинку він знов промовив: — Ко-ко-ко.

— Уважніше,— сказала місіс Реттері.— Це ж не пара.

Вони ще грали, коли ввійшов Альберт спустити завіси. У Тоні лишилося тільки дві карти, і він усе перекладав одну на одну, а місіс Реттері довелося поділити свої на дві купки, бо всіх зразу не можна було вдержати в руці. Побачивши Альберта, вони перестали грати.

— Цікаво, що він про нас подумав? — сказав Тоні, коли слуга вийшов.

А Альберт потім розказував: «Хлоп’я лежить нагорі неживе, а він сидить і сокоче, як курка».

— Облишмо вже.

— Так, нецікава гра. Шкода, що ви більш ніякої не знаєте.

Вона зібрала карти й почала розбирати на колоди. Емброуз із Альбертом принесли чай. Тоні глянув на годинник.

— П’ята година. Віконниці позачиняли, й годинника тепер ми не чутимемо. Джок, певне, вже в Лондоні.

— Я б випила віскі,— сказала місіс Реттері.

Джок ніколи не був у Брендиній квартирі. Вона містилася у великому непоказному будинку, характерному для того району. Місіс Бівер гірко шкодувала за життєвим простором, змарнованим на сходи й на порожній, вимощений плитками вестибюль. Швейцара не було; тричі на тиждень приходила прибиральниця з відром і ганчіркою. Судячи з таблиці, на якій були виписані імена пожильців, Бренда була дома. Але Джок не дуже на те покладався: не така Бренда людина, щоб міняти щоразу жетон, приходячи або йдучи з дому. Квартира була на третьому поверсі. Після першого маршу світлий мармур змінився на витертий килим, який лежав тут іще перед тим, як місіс Бівер взялася переобладнувати будинок. Джок натне кнопку дзвінка і почув, як він задзеленчав усередині. Ніхто не відчинив. Було вже чверть на шосту, і він і не сподівався застати Бренду дома. Іще дорогою він вирішив, що на всяк випадок зайде до Неї на квартиру, а тоді поїде до клубу й звідти дзвонитиме всім її приятелькам, котрі можуть знати, де вона. Він подзвонив удруге, вже просто машинально, трохи почекав, а тоді повернувся йти. Аж раптом відчинилися сусідні двері, і звідти визирнула чорнява жінка в криваво-червоній оксамитовій сукні; в її вухах коливалися великі сережки з філіграну східної роботи, щедро оздоблені тьмяними дешевими камінцями.

— Ви шукаєте леді Бренду Ласт?

— Так. Вона ваша приятелька?

— І то дуже близька,— сказала принцеса Абдул Акбар.

— То, може, ви знаєте, де вона зараз?

— Вона має бути в леді Кокперс. Я якраз їду туди. Переказати їй що-небудь?

— Ні, краще я сам з нею побачусь.

— Тоді заждіть хвилинку, і ми поїдемо разом. Заходьте.

Єдина кімната принцеси була обставлена як попало і з суто східною зневагою до справжнього призначення речей: шаблі, яким належало прикрашати парадне убрання арабського шейха, звисали з рейки для картин; молільні килимки лежали на канапі; настінний бухарський килим укривав підлогу; туалетний столик був застелений японською шаллю (в Йокогамі такі роблять спеціально для туристів); на восьмикутному столику з Порт-Саїда стояв тібетський Будда із світлого мильного каменю; шість бомбейських слоників із слонової кістки вишикувалися рядочком на радіаторі. Інші культури були представлені комплектом флакончиків та пудрениць Лаліка[13], фалічним фетишем із Сенегалу, голландською мідною чашею, кошиком для паперу, зробленим з лакованих акватинт, лялькою-страшидлом, подарованою на урочистому обіді в курортному готелі, десятком фотографій принцеси, вставлених у рамки, дуже гарно виконаною інтарсією з підфарбованого дерева — сценка в саду,— та радіоприймачем з футляром із чорного дуба в тюдорівському стилі. В такій маленькій кімнатці все це справляло разючий ефект. Принцеса сиділа біля дзеркала, а Джок на канапі за спиною в неї.

— Як вас звуть? — спитала вона через плече.

Він сказав:

— А, правда, я чула, як про вас згадували. Я була в Геттоні у неділю — не в цю, а ще в ту... Такий химерний старий дім.

— Мабуть, краще вам сказати. Там сьогодні вранці сталося страшне нещастя.

Дженні Абдул Акбар рвучко обернулась на шкіряному дзиглику. Її очі були аж круглі з ляку, рукою вона вхопилась за серце.

— Кажіть скоріш! — прошепотіла вона.— Кажіть, бо я не можу. Хтось умер?

Джок кивнув головою.

— Їхній син... кінь копитом хвицнув.

— Джіммі?

— Джон.

— Джон... його вже нема. Яке страхіття.

— Але винних там не було.

— Е, ні! — сказала Дженні.— Були. Це я винна. Мені не слід було туди їхати... Наді мною тяжіє якесь жахливе прокляття. Куди б я не прийшла, всюди приношу тільки горе... Краще б я сама вмерла... Тепер я не зможу їм у очі глянути. Наче вбивця... Таке славне хлоп’я загинуло.

— Ні, ні, не треба так думати.

— І це вже не вперше... Завжди й усюди мене переслідує невблаганна доля. О боже! За що це мені? — нарікала Дженні Абдул Акбар.

Вона підвелася й вийшла — у ванну кімнату, бо більш не було куди. Джок сказав крізь двері:

— Ну, я вже поїду до Поллі, Мені треба побачити Бренду.

— Зачекайте хвилинку, я теж поїду.

Вона вийшла з ванної вже не така засмучена.

— У вас машина чи викликати таксі?

Після чаю прийшов містер Тендріл. Тоні завів його до кабінету і провів з ним півгодини. А вернувшись до бібліотеки, підійшов до таці, залишеної там за наказом місіс Реттері, й налив собі віскі та імбирного пива. Місіс Реттері знову сиділа за пасьянсом.

— Нелегка розмова? — спитала вона, не підводячи очей.

— Страшенно,— він квапливо випив віскі й налив ще.

— Налийте й мені.

Тоні сказав:

— Я хотів домовитися про похорон. А він почав мене втішати. Так тяжко було... адже в таку хвилину можна говорити про що завгодно, тільки не про віру.

— А дехто любить про віру,— зауважила місіс Реттері.

— Авжеж,— трохи помовчавши, сказав Тоні,— коли своїх дітей нема...

— У мене два сини,— сказала місіс Реттері.

— Правда? А я не знав... ми так мало одне про одного знаємо. Вибачте, я не хотів вас уразити.

— Та що ви. Всі дивуються, коли почують. Я їх не часто бачу. Вони десь у школі. Того літа я водила їх у кіно. Вони вже великі. Один, здається, буде вродливий. Батько його вродливий.

— Чверть на сьому,— сказав Тоні.— Він, певно, вже сказав їй.

У леді Кокперс зібралася невелика компанія: Вероніка, Дейзі, Сібіл, Сукі де Фуко-Естергазі та ще четверо чи п’ятеро — самі жінки. Вони запросили до себе нову ворожку — місіс Норткот. Місіс Вівер десь викопала її й посилала до неї клієнток, і ворожка, що брала по п’ять гіней з кожної, віддавала їй половину заробленого. Місіс Норткот ворожила по-новому — читала долю не по долонях, а по підошвах. Тепер гості нетерпляче дожидали своєї черги.

— Як вона довго ворожить Дейзі!

— О, вона дуже ретельна,— сказала Поллі.— Ну, і лоскоче...

Нарешті Дейзі вийшла.

— Ну, що вона тобі наворожила? — почали допитуватись приятельки.

— Не можна казати, а то все зіпсуєш,— відповіла Дейзі.

Вони ще раніше кинули на картах — кому за ким іти. Тепер була Брендина черга. Вона зайшла до сусідньої кімнати, де місіс Норткот сиділа на стільчику біля крісла. То була досить вульгарно вдягнена немолода жінка, що намагалась говорити «по-культурному». Бренда сіла в крісло й скинула черевик і панчоху. Місіс Норткот поклала її ногу собі на коліно й страшенно поважно втупила в неї очі; потім підняла ногу вище й почала водити по лініях підошви срібним олівчиком. Бренда від насолоди аж поворушила пальцями й сіла зручніше — слухати ворожку.

А поряд приятельки гомоніли:

— Де ж то тепер її Вівер?

— Полетів до Франції з матір’ю — вибирати нові зразки шпалер. Вона цілий день турбується — чи не розбився літак.

— Зворушливо, правда? Я тільки не розумію, що вона такого в ньому знайшла...

— Нічого не робіть по четвергах,— казала місіс Норткот.

— Нічого не робити?

— Нічого важливого. Ви жінка розумна, з багатою уявою, співчутлива, імпульсивна, пристрасна, легко піддаєтеся чужому впливові. Маєте артистичну натуру, але не виявляєте повністю своїх здібностей.

— А про кохання там нічого нема?

— Ще дійде й до кохання. Всі оці лінії від великого пальця до підйому означають коханців.

— Розкажіть іще щось про це.

Прийшла принцеса Абдул Акбар.

— Де Бренда? — спитала вона.— Я думала, вона тут.

— Вона саме з місіс Норткот.

— Джок Грант-Мензіс хоче бачити її. Він унизу.

— Ах, Джок! Славний Джок... Чого ж ти його не привела сюди?

— О, там щось дуже важливе. Він хоче побачити Бренду віч-на-віч.

— Боже, яка таємничість! Та вона скоро вийде. Не можна їм перебивати. Це зіб’є з думки місіс Норткот.

Дженні розповіла їм, що сталось.

А в Бренди вже почала мерзнути нога.

— Над вашою долею панують четверо чоловіків,— казала місіс Норткот.— Один відданий і ніжний, але ще не відкрив свого кохання, один жагучий і владний — ви його трохи боїтеся.

— Боже,— зітхнула Бренда,— як цікаво! Хто ж вони такі?

— Одного вам слід уникати; від нього не чекайте добра, він має кам’яне серце й хижу вдачу.

— Це напевне мій Бівер!

Унизу Джок сидів у маленькій кімнатці вікнами на вулицю, де гості Поллі звичайно збирались перед обідом. Було п’ять хвилин на сьому.

Незабаром Бренда натягла панчоху, взула черевик і вийшла до приятельок.

— Страшенно цікаво,— сказала вона.— Чого ви так дивитесь на мене?

— Джок Грант-Мензіс дожидає тебе внизу.

— Джок? Чого це раптом... Може, щось погане?

— Іди спитай його сама.

Раптом Бренда злякалась; у кімнаті панував якийсь дивний настрій, на обличчях приятельок був незвичайний вираз. Вона збігла вниз, до кімнати, де чекав її Джок.

— Що таке, Джоку? Швидше кажи. Як ти мене налякав! Щось погане?

— На жаль, так. Трапилось нещастя.

— Джон?

— Так.

— Помер?

Він кивнув головою.

Бренда сіла на твердий ампірний стілець під стіною, склавши руки на колінах, як мала, добре вихована дитина, приведена в кімнату, де повно дорослих. Потім промовила:

— Скажи, як це сталося! Чому ти перший довідався?

— Я був з суботи в Геттоні.

— В Геттоні?

— Не пам’ятаєш? Джон сьогодні мав їхати на полювання.

Вона насупилась, не розуміючи, що він каже.

— Джон... Джон Ендрю... Я... слава богу...

Тоді залилася слізьми.

Вона плакала розпачливо, обернувшись на стільці й припавши чолом до позолоченої спинки.

Нагорі місіс Норткот саме держала Сукі де Фуко-Естергазі за ногу й казала:

— Над вашою долею панують четверо чоловіків. Один відданий і ніжний, але ще не відкрив свого кохання.

У тихому Геттоні біля кімнати економки задзвонив телефон; його перемкнули на бібліотеку. Тоні взяв трубку.

— Це Джок. Я щойно бачив Бренду. Вона приїде поїздом о сьомій.

— Її дуже вразило?

— Ще б пак.

— А де вона тепер?

— Коло мене. Я говорю від Поллі.

— Даси їй трубку?

— Мабуть, не треба.

— Гаразд... Я зустріну її на станції. Ти теж приїдеш?

— Ні.

— Ну, дуже тобі дякую. Я не знаю, що робив би без тебе і місіс Реттері.

— О, пусте. Я відвезу Бренду на вокзал.

Вона вже не плакала, а мовчки зіщулилася на стільці. Вона не зводила очей, поки Джок розмовляв по телефону. А тоді сказала:

— Так, я поїду цим поїздом.

— Тоді вже ходімо. Тобі, мабуть, треба дещо взяти на квартирі.

— Сумочку... тут нагорі. Сходи візьми. Я не можу зараз туди.

Дорогою до квартири вона мовчала. Вона сиділа поруч Джока, що вів машину, й дивилась перед себе. Коли вони приїхали, вона відімкнула двері і запросила його зайти. В кімнаті майже не було меблів. Вона сіла на єдиний стілець.

— Ми ще маємо час. Розкажи до ладу, що сталося.

Джок розповів.

— Бідний мій синочок,— промовила вона.— Бідний мій синочок.

Потім відчинила шафу І склала дещо у валізку; зайшла до ванної, вийшла, ще раз зайшла.

— Це все. А до поїзда ще довго.

— Може, щось з’їси?

— Ні, ні, тут немає нічого.

Вона знов сіла й подивилась у дзеркало. Підмальовуватись і пудритись не стала.

— Коли ти сказав, я зразу не зрозуміла. Я зовсім не тямила, що кажу.

— Атож.

— Я нічого такого не сказала?

— Ти ж сама знаєш.

— Знаю, знаю... Я не те хотіла... Ой, що тут говорити.

— Ти все, що треба, взяла? — спитав Джок.

— Так, усе,— вона кивнула головою на валізку, що стояла долі. На обличчі в неї була безнадія.

— Ну, їдьмо на вокзал.

— Гаразд. Ще рано. Та дарма.

Джок провів її до поїзда. Була середа, в усіх вагонах набилося повно жінок, що приїздили до міста походити по магазинах.

— Чого не першим класом?

— Ні, ні, я завжди їжджу третім.

Вона сіла посередині лави. Жінки з обох боків зацікавлено глянули на неї: може, хвора?

— Купити тобі щось читати?

— Ні, не хочу.

— Або їсти?

— Не треба.

— Ну, то бувай.

— Бувай.

Ще одна жінка з безліччю пакуночків у руках упхалася повз Джока у вагон.

Коли новина розійшлася серед знайомих, Марджорі сказала Алленові:

— Ну, мабуть, історії з Бівером кінець.

Та Поллі Кокперс сказала Вероніці:

— Ну, тепер Тоні кінець — наскільки я знаю Бренду.

Зубожілих Ластів телеграма приголомшила. Вони жили на великій, але мало Прибутковій птахофермі поблизу Грейт-Міссендена. Нікому з них і на думку не спало, що тепер вони в разі чого будуть спадкоємцями Геттона, А якби хто й подумав, то їхнє горе від цього б не поменшало.

З Педдінгтонського вокзалу Джок поїхав просто до Брет-клубу. Біля стойки хтось сказав:

— Отаке лихо з сином Тоні Ласта.

— Страшне. Я був там.

— Правда? Який жах.

Згодом йому подзвонили:

— Принцеса Абдул Акбар питає, чи ви в клубі.

— Ні, ні, скажіть, що нема,— попросив Джок.

VII

Назавтра об одинадцятій ранку відбулося недовге слідство. Свідчення дали лікар, водій автобуса, Бен і міс Ріпон. Дівчині дозволили не вставати. Вона була дуже бліда й говорила тремтячим голосом; батько грізно позирав на неї з лави поряд. Під капелюшком у неї біліла пролисинка — навколо ранки вистригли волосся. За висновком слідчого, а нещасті ніхто не був винен; суд може тільки висловити глибоке співчуття містерові Ласту й леді Бренді з приводу тяжкої втрати. Люди розступились, пропускаючи Тоні й Бренду до машини. На слідство прийшли полковник Інч та секретар мисливського клубу. Слідство було проведене делікатно, з усіма виявами поваги до горя батьків.

Бренда сказала:

— Зачекай хвилинку. Я хочу поговорити з міс Ріпон, Бідолашна дівчина...

І поговорила — дуже мило. Вже в машині Тоні сказав:

— Шкода, що тебе не було вчора. До нас стільки люду приходило, а я зовсім не знав, що треба говорити.

— Що ти робив удень?

— Тут була зухвала блондинка... Ми трохи пограли в «гукай пару».

— «Гукай пару»? Це тебе розважило?

— Не дуже. Як чудно, що вчора в цю пору ще нічого не сталося.

— Бідний мій синочок,— сказала Бренда.

Відколи вона приїхала, вони майже не розмовляли. Тоні зустрів її на станції; коли вони дісталися додому, місіс Реттері вже лягла спати, а вранці полетіла на своєму літаку, не побачившися з ними. Вони чули, як літак пролетів над будинком — Бренда саме була у ванній кімнаті, Тоні у своєму кабінеті внизу, де писав листи кому треба.

Удень вряди-годи визирало сонце, було вітряно; сіро-білі хмари високо в небі майже не рухались, але голі дерева, навколо будинку хитались, а на подвір’ї стайні здіймалися вихорці соломи.. Бен уже сховав парадний костюм, у якому був на слідстві, й порався коло своєї роботи. Громові учора теж перепало, і він ледь накульгував на праву передню ногу.

Бренда скинула капелюшок і поклала його на стільці в залі.

— Нема чого й сказати, правда?

— Та й навіщо...

— Так. Певне, буде похорон.

— Буде.

— Завтра?

Вона заглянула у малу вітальню.

— О, вони добре попорядкували...

Бренда рухалась якось повільно, голос її був млявий і невиразний. Вона сіла в одне з крісел посеред зали, куди ніхто ніколи не сідав, і немов застигла. Тоні поклав руку їй на плече; але вона сказала «не треба» — не дратливо, не нервово, а просто без ніякого виразу.

— Піду докінчу листи,— мовив Тоні.

— Іди.

— За обідом побачимось.

— Так.

Вона підвелась, байдужим поглядом пошукала капелюшок, узяла його й дуже повільно пішла нагору. Забарвлене кольоровими вітражами сонячне проміння впало на неї.

У своїй кімнаті вона сіла у віконній ніші й стала дивитись на луки, на буру ріллю, на голі розгойдані дерева, дзвіниці, вихори пилюки й листя, що крутилися внизу біля тераси; у руках вона ще тримала капелюшок, машинально обмацуючи пришпилену збоку брошку.

Постукавши в двері, увійшла заплакана няня.

— Вибачте, пані, я перебирала Джонові речі. Це не його хусточка.

По різкому запаху парфумів і монограмі з коронкою ясно було, чия то хусточка.

— Я знаю, чия вона. Я її відішлю.

— Бозна, як вона до нього попала,— мовила няня.

— Бідний мій синочок. Бідний мій синочок,— сказала Бренда сама до себе, коли няня вийшла, і знову втупилася в збурений вітром краєвид.

— Я все думав про поні, сер.

— Ну й що ж, Бене?

— Чи ви його тепер держатимете?

— Я про це не подумав... Ні, навряд.

— Містер Уестмекот із Рестолла питав за нього. Для доньки хоче купити.

— Хай бере.

— За скільки віддати?

— Хіба я знаю... За скільки ви вважаєте...

— То добрий поні, доглянутий. Дешевше як за двадцять п’ять фунтів не можна віддати, сер.

— Робіть як знаєте, Бене.

— Я заправлю тридцять, сер, і трохи спущу.

— Робіть як хочете.

— Гаразд, сер.

За обідом Тоні сказав:

— Дзвонив Джок. Питає, чи може він щось зробити для нас.

— Він дуже милий. Може, ти запросиш його на неділю?

— А ти хочеш?

— Мене тут не буде. Я поїду до Вероніки.

— Ти поїдеш до Вероніки?

— Авжеж. Хіба ти забув?

У кімнаті були слуги, і вони не могли говорити далі, поки не лишились у бібліотеці самі. А тоді Тоні спитав:

— Ти справді їдеш?

— Так. Я не можу тут лишатися. Хіба ти не розумієш?

— Розумію. Я гадав — може, поїдемо кудись за кордон.

Бренда не відповіла, а провадила далі своє:

— Я не можу тут лишатися. Невже ти не розумієш, що нашому життю тут настав кінець.

— Що ти хочеш сказати, люба?

— Не допитуйся... хай потім.

— Але ж я не розумію, Брендо, рідна моя! Ми обоє ще молоді. Звісно, Джона ми ніколи не забудемо. Він завжди буде нашим старшим сином, але...

— Не треба, Тоні, прошу тебе, не треба.

Тоні замовк, а тоді сказав:

— То ти завтра їдеш до Вероніки?

— Так.

— Тоді я запрошу Джока.

— Гаразд.

— А як бути далі, поговоримо згодом, коли трохи заспокоїмося.

— Так, згодом.

Другого ранку Бренда сказала, подаючи Тоні лист:

— Дуже милий лист від мами.

Леді Сент-Клауд писала:

— Джок прислав телеграму,— сказав Тоні.— Він приїде.

— Яка це буде морока, коли Бренда приїде,— сказала Вероніка.— Невже вона не могла відмовитись? Я не знаю, що їй і сказати.

Тоні сказав Джокові, коли вони лишились удвох після вечері:

— Я весь час намагався зрозуміти і, здається, зрозумів. У мене все не так, але ми з Брендою багато в чому дуже різні. Саме через те, що вони чужі й не знали Джона, ніколи не бували, у нас, Бренда хоче побути з ними. Правда ж, річ у цьому? Вона хоче бути зовсім сама, далі від усього, що нагадувало б їй про нещастя... та однаково мені страшенно прикро, що я відпустив її так. Навіть не знаю, як тобі пояснити: вона поводилась якось... ну, наче автомат. Я бачу, для неї це багато тяжче, ніж для мене. І як жахливо, що я нічим не можу їй допомогти.

Джок не відповів.

Бівер був у Вероніки. Бренда сказала йому:

— До цієї середи, коли я подумала, ніби з тобою щось сталося, я гадки не мала, що кохаю тебе.

— Але ж ти це стільки разів казала.

— А ось тепер ти пересвідчишся, телепню,— відповіла Бренда.

У понеділок уранці Тоні знайшов на таці зі сніданком листа.

Коли Тоні прочитав листа, він подумав, що Бренда збожеволіла.

— Адже вона, скільки я знаю, лише двічі бачила Вівера,— сказав він.

Та потім він показав листа Джокові, і той сказав:

— Шкода, що так вийшло.

— Але ж це все неправда!

— Боюся, що правда. Всі вже давно про це знають.

Та минуло кілька днів, поки Тоні цілком усвідомив, що сталося. Він звик любити Бренду й довіряти їй.