Жменя праху

І

— Ви не знаєте, скільки разів треба обійти круг палуби, щоб вийшла миля?

— А хтозна,— відповів Тоні.— Ви вже, певне, чимало пройшли.

— Двадцять два рази обійшов. Коли звик багато рухатись, то на морі одразу скиснеш. Суденце поганеньке. Часто цією лінією плаваєте?

— Уперше.

— А... Я думав, у вас яка комерція на островах. У цю пору туристів сюди пливе небагато. Більше назад. Тобто додому вертаються. А ви далеко?

— До Демерари.

— А... Якихось копалин шукати?

— Ні, правду кажучи, я Місто шукаю.

Балакучий пасажир спершу здивувався, потім засміявся.

— Ви наче сказали, що шукаєте місто.

— Атож.

— Ви так і сказали?

— Так.

— Я й думав, що ви сказали... Ну дарма, бувайте. Хочу до обіду ще кілька разів обійти.

І рушив палубою далі, ледь похитуючись для рівноваги й раз у раз хапаючись за поруччя.

Вже з годину цей чоловік що три хвилини підходив до Тоні. Спершу Тоні повертав голову йому назустріч і знов відвертався до моря. Потім чоловік почав кивати йому, а тоді казати: «Привіт!», або: «Гойдає!», або «Ось і я»; нарешті зупинився й завів розмову.

Тоні надокучило це безнастанне повторення, і він перейшов на корму. Спустився трапом на нижню палубу. Там у принайтовлених до борту клітках були різні тварини: племінні бугаї, вкритий товстою попоною чистокровний кінь, пара гончаків — усе це везли на Вест-Індські острови. Тоні пробрався між клітками й люками аж на корму, сів там біля лебідки й задивився, як підіймається та опускається обрій над димарями, а вони чорними силуетами вирізняються на тлі присмеркового неба. Тут гойдало більше, ніж на середині судна; тварини неспокійно топтались у своїх тісних клітках, гончаки час від часу починали скімлити. Матрос-індієць зняв із шворки білизну, що цілий день лопотіла на вітрі.

Високі буруни зразу розбивали струмінь за кормою. Судно пливло Ла-Маншем на захід. Коли стемніло, на французькому березі заблимали маяки. Ось яскраво освітленою палубою пройшов стюард, б’ючи в гонг із мідних циліндрів, і балакучий пасажир спустився вниз, щоб помитися перед обідом у теплій морській воді, яка хлюпала у ванні з боку на бік; мило давало в ній ріденьку липку піну. Більш ніхто до обіду не перевдягався. Западали сутінки, а Тоні сидів, поки не подзвонили вдруге. Тоді він скинув у каюті пальто й спустився вниз обідати.

То був перший вечір на морі.

Тоні посадили за капітанським столом, але капітан того вечора був на містку. По обидва боки від Тоні стільці були порожні. Гойдало не дуже, і сітки не натягали, але стюарди прибрали зі столу вази з квітами і змочили скатерку, щоб по ній не совався посуд. Навпроти Тоні сидів темношкірий архідиякон. Його манера їсти була вишукана, але чорні руки на вогкій білій скатерці здавались величезними.

— На жаль, за нашим столом сьогодні не дуже людно,— сказав він.— Я бачу, ви невразливий до хитавиці. Моя дружина в каюті. Вона вразлива.

Архідиякон сказав Тоні, що вертається з якогось конгресу.

Над сходами був салон, що називався «Музичний салон і кабінет». Там весь час була сутінь — вдень світло притемнювали кольорові шибки, ввечері — рожеві шовкові абажури на електричних свічках. Пасажири пили там каву, сидячи на масивних, оббитих кретоном диванах або на обертових стільцях, попригвинчуваних до підлоги перед письмовими столами. Там таки щодня протягом години сповнений гідності стюард порався коло шафи з романами — суднової бібліотеки.

— Не бозна-яке суденце,— озвався балакучий пасажир, сідаючи поряд Тоні.— Та коли визирне сонце, може, буде веселіш.

Тоні закурив сигару, але стюард сказав йому, що тут не курять.

— Дарма,— мовив балакучий пасажир,— ми зараз підемо в бар. Ви знаєте,— додав він за хвилинку,— я мушу вас перепросити. Я отоді перед обідом подумав, що вам клепки бракує. Коли ви сказали, ніби їдете до Демерари шукати міста. Якось чудно мені стало. А потім економ — я за його столом сиджу, там завжди весело і найкраще обслуговують,— розказав мені про вас. Ви дослідник, правда?

— Та начебто правда,— відповів Тоні.

Він якось не зразу звик до того, що він дослідник, бо став ним усього два тижні тому. Навіть два великі ящики в трюмі з його прізвищем і наклейками «До кінцевого порту» — ящики, де лежали такі незвичні для нього речі, як скринька з ліками, автоматична рушниця, табірне спорядження, в’ючні сідла, кіноапарат, динаміт, дезинфекційні засоби, складений човен, фільтри для води, масло в бляшанках і найдивніше з усього — те, що доктор Мессінджер назвав «товари для обміну»,— все це ще не могло до кінця переконати його, що він справді їде в експедицію. Доктор Мессінджер улаштував усе. То він вибирав музичні скриньки й заводних іграшкових мишей, дзеркальця, гребінці, парфуми, ліки, рибальські гачки, сокири, кольорові ракети, сувої штучного шовку, впаковані в ящик з написом: «Товари для обміну». І з самим доктором Мессінджером Тоні познайомився недавно; тепер він лежав на своїй койці, бо був «вразливий», як висловився чорношкірий архідиякон; сьогодні Тоні вперше побачив, що і в нього є людські слабості.

Тоні дуже мало бував за кордоном, У вісімнадцять років, перед вступом до університету, він прожив літо в одного підстаркуватого добродія під Туром, щоб навчитися мови. (... Сірий кам’яний дім, а кругом виноградники. У ванній кімнаті опудало спанієля. Старий називав його Стоп, бо тоді було модно давати собакам англійські назвиська. Тоні їздив велосипедом по прямих білих дорогах, оглядав замки; він мав із собою прив’язані ззаду пакунки з бутербродами, і дрібна пилюка пробивалася крізь папір і рипіла на зубах. Там були ще два юнаки — англійці, отож він не дуже навчився по-французькому. Один з них закохався, а другий на ярмарку в місті вперше в житті впився іскристим «Вувре». Того вечора Тоні виграв у лотерею живого голуба; він випустив його на волю, а тоді побачив, як хазяїн балагана спіймав його сачком...) Потім він іще їздив на кілька тижнів до Центральної Європи з приятелем із Белліола[17]. (Вони раптом виявились багатіями, бо курс марки впав, і жили серед незвичної пишноти в найрозкішніших готельних апартаментах. Тоні купив тоді за кілька шилінгів хутро й подарував його у Мюнхені одній дівчині, що й слова не знала по-англійському). А ще згодом він прожив медовий місяць із Брендою у чужій віллі на Італійській Рів’єрі. (... Кипариси й оливи, баняста церква на схилі гори, між віллою і гаванню, кав’ярня, де вони сиділи вечорами, дивлячись на рибальські човни та на вогні, відбиті в тихій воді, й дожидаючи, коли тишу й спокій збудить швидкий моторний катер. Той катер, що називався «Джазистка», належав одному молодому чепурунові чиновникові, який, здавалось, по двадцять годин на день гасав на ньому туди-сюди, то вилітаючи з гавані, то влітаючи до неї...) Якось вони з Брендою поїхали до Ле-Туке з гольфовою командою Брет-клубу. Оце й усе. Після батькової смерті Тоні більше не виїздив з Англії. У них не було на це грошей; подорожування, та й багато іншого, вони відкладали на той час, коли буде сплачено податок на спадщину, крім того, Тоні не любив покидати Геттон, а Бренда не хотіла лишати самого Джона Ендрю.

Тому Тоні не був вибагливий щодо подорожей і, коли вирішив поїхати за кордон, то насамперед подався до туристичного агентства й вернувся з пакою барвистих проспектів, що рекламували комфортабельні морські рейси на тлі пальм, негритянок і старовинних руїн. Він хотів виїхати за кордон, бо вважав, що так слід повестися чоловікові в його становищі, а крім того, все пов’язане з Геттоном було надовго затруєне для нього, і йому хотілося кілька місяців пожити якнайдалі від людей, що знали його і Бренду, там, де він не зустрічав би раз у раз її, чи Вівера, чи Реджі Сент-Клауда, отож із цим прагненням утекти він і пішов до Гревіль-клубу перечитати проспекти. Він був членом того клубу вже кілька років, але навідувався туди рідко й досі не відмовився від членства лише через те, що забував скасувати наказ банкові пересилати до клубу внески. А тепер, коли і Брет-клуб, і Браун-клуб стали йому ненависні, він був радий, що лишився в Гревіль-клубі. То був клуб інтелектуалів — туди ходили професори, кілька письменників, службовці музеїв і члени наукових товариств. Усі там поводились по-простому, і Тоні, що сидів у кріслі, обіклавшися ілюстрованими брошурками, не здивувався, коли до нього звернувся якийсь незнайомий йому член клубу й запитав, чи не збирається він за кордон. Зате здивувався, коли звів очі й побачив того чоловіка.

Доктор Мессінджер, хоч іще молодий, був бородатий, а Тоні рідко бачив бородатих молодих чоловіків. Крім того, він був дуже низенький, загорілий і вже лисий; червоняста засмага обличчя кінчалася посередині лоба, а вище блідою банею здіймалося тім’я. Він носив окуляри в сталевій оправі, і видно було, що синій сержевий костюм йому незручний.

Тоні підтвердив, що збирається поплавати морем.

— Незабаром я від’їжджаю до Бразілії,— сказав доктор Мессінджер.— А може, до Нідерландської Гвіани. Ще не знаю. Там досі не визначено кордону. Я хотів вибратися на тому тижні, та не вийшло. Може, ви знайомі з таким собі нікарагуанцем, що називає себе то Понсонбі, то Фітцкларенс?

— Ні, не знайомий.

— Ваше щастя. Він оце щойно вкрав у мене двісті фунтів і кілька кулеметів.

— Кулеметів?

— Атож. Я завжди беру один-два в подорож — більше для острашки, розумієте, і для обміну, а тепер їх нелегко купити. Адже не зайдеш до крамниці просто так і не попросиш кулемета.

— Певне, що ні.

— Ну, без кулеметів я ще обійдусь, а от без двохсот фунтів — ніяк.

Тоні держав на колінах розгорнений проспект із знімком Агадірської гавані. Доктор Мессінджер через його плече глянув на знімок.

— А, знаю, цікаве місце,— сказав він.— Ви ж, мабуть, знайомі там із Цінгерманом?

— Ні, я ніколи там не бував.

— Він би вам сподобався — чесний хлопчина. Заробив чимало, продаючи патрони атлаським шейхам ще до замирення. Це, звичайно, взагалі легкі гроші, але він там був найспритніший з усіх. Здається, він тепер держить ресторан у Магадорі.— Потім доктор мрійливо додав: — Шкода, що я не можу підключити до цієї експедиції КГТ[18]. Треба добувати гроші у приватних осіб.

Була перша година, і в залі ставало людніше. Один єгиптолог, розгорнувши хусточку, показував видавцеві церковного тижневика скарабеїв.

— Ходім пообідаємо,— запропонував доктор Мессінджер.

Тоні не збирався обідати в клубі, але не зумів відмовитись: до того ж він був вільний.

Доктор Мессінджер пообідав яблуками й рисовим пудингом. («Мені треба бути дуже обережному з їжею»,— сказав він). Тоні взяв собі холодний біфштекс і пиріг з нирками. Вони сиділи біля вікна у великій їдальні нагорі. Скоро місця довкола них позаймали члени клубу, які в традиційній тут невимушеності зайшли так далеко, що перехилялися через спинку стільця й розмовляли з людьми за сусідніми столами, заважаючи й так не дуже вмілим офіціантам. Але Тоні нічого не чув, заслухавшись того, що розповідав доктор Мессінджер.

— Розумієте, легенда про Місто не вмирає з шістнадцятого сторіччя, з часів перших дослідників. Одні казали, що воно стоїть десь у Мату-Гроссу, другі — у верхів’ях Оріноко, в нинішній Венесуелі. Сам я завжди вважав, що воно в Урарікуері. Я їздив туди торік і зав’язав знайомство з індіанським плем’ям пай-вай: ніхто з білих ще не вертався від них живий. Від пай-ваїв я й дізнався, де шукати Міста. Звісно, ніхто з них там не був, але вони знають про нього. Кожен індіанець між Сьюдад-Боліваром і Парою знає про нього. Але вони не скажуть. Химерні люди. Проте я побратався з одним пай-ваєм — цікава церемонія. Мене закопали по шию в твань, і всі жінки племені плювали на мою голову. Потім ми з’їли з ним жабу, гадюку й жука і після цього стали побратимами. Це він сказав мені, що Місто лежить між витоками Корентейна і Такуту. Там є величезні недосліджені території. Я давно збираюся поїхати туди. Цікавився я й історичним боком проблеми і більш-менш з’ясував, де там узялося Місто. Заснували його вихідці з Перу на початку п’ятнадцятого сторіччя, коли інки були в розквіті сили. В усіх ранніх іспанських пам’ятках згадується така народна легенда. Один із дрібних царків збунтувався й повів свій народ у ліс. У більшості племен є перекази про якийсь чудний народ, що проходив по їхніх землях.

— А яке ж, на вашу думку, це Місто?

— Важко сказати. Кожне плем’я називає його інакше. Пай-ваї називають його Осяйним, Іскристим, арекуни — Багатоводним, патамони — Барвистоперим, варау — чомусь тим самим словом, яким у них називають щось схоже на запашне повидло. Звичайно, навряд чи можна вгадати, як розвивалась чи занепадала там цивілізація за п’ять сторіч ізоляції...

Того дня Тоні, перш ніж піти з Гревіль-клубу, порвав усі проспекти — він домовився з доктором Мессінджером, що візьме участь у його експедиції.

— І часто ви в експедиції їздите?

— Та, правду кажучи, оце їду вперше.

— А... Цікаво, мабуть — цікавіш, ніж ми думаємо,— визнав балакучий пасажир,— а то чого б люди так рвалися їздити?

Їхній пароплав, видно, будувався для тропіків — якщо взагалі ті, хто проектував його, думали про якісь вигоди. В салоні для курців було навіть холодніше, ніж на палубі. Тоні пішов до своєї каюти, взяв пальто й шапку і вернувся на корму, туди, де сидів перед вечерею. Ніч була не зоряна, і поза невеликим освітленим кружалом довкола судна висіла густа темрява — тільки попереду з лівого борту блимали сигнали якогось маяка: довгий — короткий, довгий — короткий. Гребені хвиль, сяйнувши відбитим світлом із палуби для прогулянок, западали в темряву за кормою. Прокинулися й заскімлили гончаки.

Вже кілька днів Тоні не думав про те, що сталося з ним. Думки його були зайняті Містом — Осяйним, Багатоводним, Барвистоперим, Запашним Повидлом. Він уже виразно бачив його в уяві. Місто було готичне: флюгери, башточки, горгульї, рубчасті мури, ребристі склепіння, різьблений камінь, альтанки й тераси — ніби оновлений Геттон, над яким на легенькому вітрі маяли вимпели й прапори, і все там сяяло й мінилося; коралова фортеця, що увінчувала зелений пагорб, порослий маргаритками, а довкола пишалися гаї, дзюрчали струмки. Ніби краєвид з гобелена, заповнений геральдичними фігурами, зображеннями казкових звірів, величезними симетрично розміщеними квітами.

Пароплав, погойдуючись на темній воді, плив до цього осяйного світилища.

— Чи хто доглядає цих собак? — несподівано з’явившись поряд, спитав балакучий пасажир.— Треба запитати завтра економа. Можна б прогулюватися з ними, а то їм страх як невесело.

Наступного дня вони були вже в Атлантичному океані. Важкі хвилі котилися над темною зловісною глибінню, їхні гребені в клаптях піни нагадували пагорби з латками нерозталого снігу на вершинах. Вони були то свинцево-сірі, то аспідні в сонячному промінні, то оливково-зелені, кольору хакі, ніби солдатські мундири на бойовищі; а в небі над ними сунули пухкі, тьмяно-сталеві хмари, лише вряди-годи на часинку відкриваючи сонце. Щогли повільно розгойдувались на тлі неба, ніс судна то підносився над обрієм, то опускався. Товариський пасажир водив по палубі гончаків. Вони натягували ланцюжки, пориваючись обнюхати шпігати, а пасажир, нетвердо ступаючи, йшов за ними. Час від часу він оглядав морські простори в польовий бінокль, а проходячи повз Тоні, віддавав бінокль йому.

— Я розмовляв з радистом,— казав він.— Годині об одинадцятій ми зустрінемо «Ярмутський замок».

Майже ніхто з пасажирів не виходив з кают. Ті, хто вийшов на палубу, лежали в шезлонгах із завітряного боку, повкривавшись пледами. Доктор Мессінджер сидів у своїй каюті. Тоні зайшов до нього, але доктор після великої дози хлоралу був зовсім сонний. Надвечір вітер подужчав, а до вечері розгулявся по-справжньому; ілюмінатори задраїли, всі речі, що могли розбитись, поставили долі. Коли пароплав несподівано сильно гойднуло, в «Музичному салоні й кабінеті» розбилося з десяток чашок. Тієї ночі на судні мало хто спав: обшивка тріщала, валізи совалися від стіни до стіни. Тоні, міцно пристебнувши себе до ліжка ременем, думав про Місто.

...Килими й балдахіни, гобелени й оксамит, спускні грати й бастіони, качки на воді й жовті квіти понад берегом, павичі, що волочать розкішні хвости по лужках, а вгорі, в сапфіровому небі з пуховими хмарками, передзвін срібних дзвонів на сніжно-білій вежі.

Тьмяні, виснажливі дні, солоний вітер і вогкий туман, виття сирени й безнастанний скрегіт металу. Та за Азорськими островами випогодилось. Напнули тенти, і пасажири перенесли шезлонги на підвітряний бік.

Спекотний полудень, судно не гойдається; блакитні хвилі хлюпочуть у борт, рябіють позаду аж до обрію; грамофони, ігри на палубі; летючі риби шугають блискучими дугами («Диви, Ерні, йди швидше сюди, он акула!» — «Це не акула, це дельфін!» — «А містер Брінк каже — морська свиня».— «Он, он він знову! Чого я не взяв фотоапарата!»), ясне, спокійне море, розмірені оберти гвинта, а коли гончаки бігали по палубі, багато рук тяглись погладити їх. Всі реготали, коли містер Брінк сказав, що хоче вивести прогуляти коня, а потім, давши волю уяві, додав, що може й бугая. Містер Брінк сидів у веселій компанії за економовим столом.

Доктор Мессінджер став виходити з каюти і бувати на палубі й у їдальні. Виходила й архідияконова дружина; вона була багато світліша, ніж її чоловік. По другий бік від Тоні сиділа за столом дівчина на ім’я Тереза де Вітре. Він раз чи двічі звертав на неї увагу ще в дні негоди — самотня постать, що потонула серед хутра, подушок, пледів, безбарвне личко з великими темними очима. Вона сказала:

— Які жахливі були останні дні. Я бачила, що ви все-таки могли ходити. Як я вам заздрила!

— Тепер увесь час буде погода,— і Тоні додав неминуче запитання: — Далеко їдете?

— На Трінідад. Я звідти... Я пробувала по списку пасажирів угадати, хто ви.

— Ну, і хто ж я?

— Та я думала... полковник Стреппер.

— Невже я такий старий на вигляд?

— Хіба полковники старі? Я не знала. Я їх у нас на Трінідаді небагато бачила. А тепер я вже знаю, хто ви,— спитала старшого стюарда. Розкажіть, що ви будете досліджувати.

— Спитайте краще доктора Мессінджера. Він більше знає.

— Ні, розкажіть ви.

Їй було вісімнадцять років: тендітна, смаглява, личко з гостреньким підборіддям,— самі великі серйозні очі та високе чоло; видно, ще недавно вона була незграбною школяркою, а тепер рухалася легко, наче окрилено, наче тільки-но скинула з себе якийсь тягар і не встигла ще взяти на плечі іншого. Вона два роки вчилась у Парижі.

«...Декотрі з дівчат ховали в спальнях помаду і рум’яна і вночі потай підмальовувались. А одна, Антуанетта, пішла в неділю до служби божої підмальована. Пані де Сюпліс зняла страшну бучу, і Антуанетта покинула школу, як скінчився рік. Отака відважна! Ми всі їй заздрили... Правда, вона була бридка і весь час шоколад жувала...

...А тепер приїду додому і вийду заміж... Ні, я ще не заручена, бачте, в нас небагато женихів, підходящих для мене. Треба, щоб був католик і родом з островів. Я не вийду за урядовця, а то мене в Англію забере. Та однаково жених знайдеться, бо я в батька одна, а дім наш на Трінідаді один з найкращих. Приїздіть подивитесь. Кам’яний дім за містом. Наша родина переїхала на Трінідад ще за Французької революції. У нас є ще дві чи три багаті родини, хтось із тих родин і візьме мене. А дім наш дістанеться моєму синові. Усе це дуже просто...»

На ній було куценьке, по моді, пальто, а з прикрас — тільки низка перлів. «...У пані де Сюпліс була одна дівчина з Америки, вже заручена. То вона мала обручку з великим діамантом, але могла надівати її тільки в ліжку... А тоді якось каже, що прийшов лист від нареченого — він одружився з іншою. Як вона плакала! Ми всі прочитали того листа, і теж майже всі плакали... А на Трінідаді це буде дуже просто».

Тоні розповів їй про експедицію; про середньовічних переселенців із Перу, про довгу валку, що пробиралася горами й лісами, про лам, навантажених виробами вправних ремісників, про чутки, що поширювались аж до узбережжя й вабили в ліси шукачів пригод; про їхню майбутню подорож спочатку річками проти течії, а потім через джунглі індіанськими стежками й ніким не сходженим краєм; про ту річку, до якої вони дійдуть,— там вони, як сказав доктор Мессінджер, зроблять піроги з кори й знов попливуть водою, а врешті прибудуть до мурів Міста, як вікінги до Візантії.

— Звісно,— додав він,— може, ніякого Міста й немає. Та однаково подорож буде цікава.

— От якби я була чоловіком,— сказала Тереза.

Після вечері вони танцювали під грамофонну музику, а потім дівчина смоктала лимонад крізь дві соломинки, сидячи на лавці коло палубного бару.

Цілий тиждень блакитні води ставали все прозоріші й тихіші, сонце пекло все гарячіше й лилося на судно та пасажирів, сповнюючи їх добрим, погідним настроєм; блакитні води відбивали сонце тисячами блискучих цяток, що сліпили пасажирам очі, коли вони видивлялися вдалині дельфінів та летючих риб; прозорі блакитні води на мілинах, крізь які на багато сажнів углиб видно було срібний пісок та обточену гальку; тепла, ласкава тінь під тентами на палубі,— пароплав плив по величезному, обведеному рівною лінією обрію синьому кружалу, що яскріло на сонці.

Тоні й міс де Вітре розважалися метанням обручів та дисків, кидали зблизька мотузяні кільця у відро. («Ми попливемо невеликим суденцем,— казав доктор Мессінджер,— щоб на ньому не було оцих безглуздих палубних ігор»). Тоні двічі вгадав, скільки вже пропливло судно, і виграв на тому вісімнадцять шилінгів. Він купив для міс де Вітре у перукаря вовняного зайця.

Тоні не звик вживати звертання «міс». Він не пригадував, щоб звертався так до когось, крім міс Тендріл. Але Тереза перша назвала його Тоні, побачивши це ім’я, вигравіруване на його портсигарі почерком Бренди. «От глянь,— сказала вона,— так звали того нареченого нашої американки, що покинув її»; і відтоді вони почали називати одне одного просто на ім’я, дуже тішачи інших пасажирів, для яких початок їхнього роману був чи не єдиною розвагою.

— Просто не віриться, що це той самий пароплав, що й у ті непогожі дні,— сказала Тереза.

Уже з’явився перший острів — зелена смуга пальм, лісисті гори за ними і містечко, що тулилося над затокою. Тереза й Тоні зійшли на берег і подались купатися. Тереза плавала погано, кумедно вистромивши голову сторч із води. На Трінідаді, власне, купатись нема де, пояснила вона. Обоє трохи полежали на щільному сріблястому піску, а потім вернулися до міста труською парокінною коляскою, яку найняв Тоні, повз нужденні халупи, з яких вибігали чорні хлопчаки — канючити грошей або, почепившись на задню вісь, проїхатись у білій пилюці. У місті не було де й повечеряти, отож вони до заходу сонця вернулись на пароплав: Він зупинився далеченько від берега, але з палуби, де вони стояли після вечері, перехилившись через поруччя, чути було в ті хвилини, коли не скреготіла лебідка, як гомонять і співають на вулицях. Тереза взяла Тоні під руку, але на палубі тислися пасажири, комерційні агенти, чорняві низенькі чоловіки зі списками вантажів. Танців того вечора не було. Вони піднялись на шлюпкову палубу, і Тоні поцілував Терезу.

Доктор Мессінджер повернувся на пароплав останнім катером. Він зустрів у місті знайомого. Йому дуже не подобалася та приязнь, що зав’язалась між Тоні й Терезою, і він розповів Тоні про одного свого приятеля, якого вдарили ножем у смірнському завулку: мовляв, ось до чого доводять жінки.

З прибуттям на острови спокійно життя на судні розладналось. Деякі пасажири зійшли на берег, натомість прийшли нові; чорний архідиякон теж зійшов, попрощавшися з усіма за руку; останнього ранку його дружина обійшла всіх з карнавкою, збираючи гроші на ремонт органа. Капітан так і не з’явився в їдальні. Навіть перший приятель Тоні вже не перевдягався до обіду; в зачинених цілий день каютах було душно.

Тоні й Тереза скупалися знову на Барбадосі й об’їхали острів, оглядаючи схожі на замки церкви. Вони пообідали в готелі на горі за містом; їм подали летючих риб.

— Приїздіть колись до нас, покуштуєте справжньої креольської кухні,— сказала Тереза.— У нас є багато старих, ще плантаторських, рецептів.. Познайомитесь з моїми татом і мамою.

З тераси, де вони обідали, видно було вогні пароплава — яскраво освітлені палуби, по яких ходили люди, і два ряди ілюмінаторів.

— Післязавтра Трінідад,— сказала Тереза.

Вони говорили про експедицію, і Тереза зауважила, що там, певне, буде небезпечно.

— Мені не подобається доктор Мессінджер,— сказала вона.— Анітрохи.

— Вам тепер доведеться вибирати чоловіка.

— Авжеж. Із сімох. Один, Оноре, подобався мені, але ж я не бачила його два роки. Він учився на інженера. Є ще один, на прізвище Мендоса, дуже багатий, але він не справжній трінідадець. Його дід приїхав із Домініки, і кажуть, що в ньому є негритянська кров. Мабуть, я вийду за Оноре. Мама завжди згадувала його, коли писала мені, і він посилав мені подарунки на різдво й на день народження. Усякі дрібниці, бо в Порт-оф-Спейні нема добрих магазинів.

Згодом вона спитала:

— Ви ж вертатиметесь через Трінідад, правда? І я вас побачу. Ви довго пробудете в джунглях?

— Ви встигнете вийти заміж.

— Тоні, а чого ви не одружений?

— А я одружений.

— Невже?

— Так.

— Ви мене дражните.

— Ні, справді. Принаймні був.

— А...

— Ви здивовані?

— Не знаю. Я чогось думала, що ні. А де ваша дружина?

— У Англії. Ми посварились.

— А... Котра година?

— Ще рано.

— Вертаймося вже.

— Ви справді хочете вернутись?

— Хочу, коли ваша ласка. Чудовий був день.

— Ви це кажете так, ніби прощаєтесь зі мною.

— Справді? Ні, чого ж..

Шофер-негр на шаленій швидкості привіз їх до міста. Потім вони сиділи в шлюпці і, колихаючись на хвилях, пливли до судна. Удень, розвеселившись, вони купили опудало-рибу. Тепер Тереза згадала, що забула його в готелі.

— Дарма,— сказала вона.

За Барбадосом блакитні води кінчилися. Коло Трінідаду море було каламутне й безбарвне від намулу, що його виносила з континенту Оріноко. Тереза цілий день пробула, в каюті, пакуючись.

Другого дня вона похапцем попрощалася з Тоні. Її батько приплив катером забрати її. Він був жилавий, засмаглий, з довгими сивими вусами, в панамі й елегантному шовковому костюмі, курив манільську сигару — справжній работорговець із минулого сторіччя. Тереза не відрекомендувала йому Тоні. «На пароплаві познайомились»,— очевидно, пояснила вона.

Тоні ще раз побачив її в місті — Тереза їхала з якоюсь дамою, певне, з матір’ю. Вона помахала йому рукою, але не зупинилась.

— Страшенно горді оці старі креоли,— сказав той пасажир, що перший заприязнився з Тоні, а тепер знову присусідився до нього.— Майже всі бідні, як церковні миші, а як кирпу гнуть! На судні, бувало, заприятелюєш із таким, а допливеш до порту — і прощай. Думаєте, в дім запросять? Нізащо.

Тоні провів два дні з цим першим приятелем, що мав у місті ділові зв’язки. Другий день лив дощ, і, вони весь час сиділи на терасі готелю. Доктор Мессінджер наводив якісь довідки в сільськогосподарському інституті.

Каламутне море між Трінідадом і Джорджтауном; розвантажений пароплав сильно гойдало. Доктор Мессінджер знов зачинився в каюті. Весь час лив дощ, легкий туман сповивав корабель, і здавалось, наче вони пливуть по невеликій бурій калюжі. Ніби розтинаючи дощ, розмірено завивала сирена. На пароплаві лишилося з десяток пасажирів, і Тоні меланхолійно блукав безлюдними палубами або сидів сам у музичному салоні, знов вертаючись думками на заборонену стежку — до алеї високих берестів у Геттоні та до гаїв, де саме розпускалися бруньки.

Ще за день вони припливли до гирла Демерари. Під навісами митниці стояв густий запах цукру, гучно гули бджоли. Вивантажували експедиційні припаси, довелось відбути довгі митні формальності. То була справа доктора Мессінджера, а Тоні, закуривши сигару, вийшов на набережну. В гавані стояло безліч усіляких маленьких суденець; другий берег облямовувала зелена торочка мангрів. За ними крізь перисті верхівки пальм видніли бляшані дахи міста; після недавнього дощу все парувало. Чорні вантажники ритмічно погукували в такт своїй роботі, бігали туди й сюди вестіндці з фактурами та списками вантажу. Нарешті доктор Мессінджер сповістив, що все влаштовано і можна йти в місто до готелю.

II

Ліхтар стояв долі між двома гамаками; обіпнуті білими протимоскітними сітками, вони були схожі на кокони гігантських шовкопрядів. Була восьма година — минуло дві години від заходу сонця; річку й ліс уже сповивала глибока темрява. Мавпи ревуни замовкли, але деревні жаби зовсім близько хором тягли свою нескінченну хрипку пісню; не спали й пташки, вони кричали й свистіли, а часом далеко в глибині лісу важко гупало, впавши, засохле дерево.

Шестеро негрів-веслярів сиділи навпочіпки довкола вогнища трохи віддалік. Три дні тому вони набрали кукурудзяних качанів на покинутій фермі, вже поглинутій дикою рослинністю. Серед тієї порослі повно було культурних рослин — злаків і плодових, заглушених і здичавілих. Негри пекли качани в жару.

Тьмяне світло від вогнища й ліхтаря ледь вирізняло з мороку ветху покрівлю над головами, купу вивантажених із човна припасів, по яких бігали мурахи, та могутні стовбури дерев, що здіймалися увись далі, тонучи в темряві.

З покрівлі, мов надгнилі плоди, гронами звисали кажани, по ній, ніби верхи на власних тінях, бігали великі павуки. Колись тут жили збирачі каучуку. Далі торговці з узбережжя не заходили. Доктор Мессінджер відзначив це місце на карті трикутником і червоним олівцем надписав: «Перший базовий табір».

Закінчився перший етап подорожі. Десять днів пливли вони в широкому плескатому човні проти води. Двічі чи тричі їм траплялись пороги, і тоді підвісному моторові доводилось допомагати веслами; веслярі гребли в такт під команду капітана, а боцман стояв на носі з довгою жердиною, відштовхуючись від каміння. Перед заходом сонця вони ставали табором на піщаному березі або на вирубках серед кущів. Раз чи двічі їм траплялась хатина, залишена збирачами каучуку або золотошукачами.

Цілий день Тоні й доктор Мессінджер лежали серед вантажу посередині човна, під саморобним дашком із пальмового листя; в спекотні пообідні години вони часом засинали. Їли вони в човні з бляшанок і пили ром, розбавлений річковою водою, червонувато-бурою, але зовсім прозорою. Ночі здавалися Тоні нескінченними; дванадцять годин темряви, сповненої крику, виття, квакання лісових тварин так, що й на міській площі буває тихіше. Доктор Мессінджер міг по лісових звуках визначити годину. Читати при ліхтарі було неможливо. Після нудного, млявого дня сон був уривчастий і недовгий. Говорили вони мало про що, бо все було вже висловлене вдень, у теплому затінку між паками припасів. Тоні лежав без сну й чухався.

Відколи вони вирушили з Джорджтауна, у нього весь час скрізь боліло або свербіло. Обличчя й шия були обпечені сонцем, що відбивалося від води; шкіра злазила клаптями, і він не міг навіть поголитись. Цупкий заріст колов шию. Де тільки виднів клаптик голої шкіри, він був покусаний мухами кабурі. Вони пролазили в петельки на сорочці і в дірочки для шнурків на бриджах. Увечері, коли він перевдягався в шаровари, москіти кусали його в кісточки. В джунглях його обсіли червоні кліщики, які залазили під шкіру й копошилися там; а від гіркої олії, яку дав йому проти них доктор Мессінджер, на шкірі робилась висипка. Щовечора, помившись, він припалював сигаретою кілька кліщів, але від них лишалися сверблячі виразки, як і від джиг, що їх один із негрів виколупував йому з-під нігтів на ногах та зроговілої шкіри на п’ятах і підошвах. На руці, там, де вжалила марабунта, лишився болючий опух.

Тоні чухався, і від його рухів хиталися опори, на яких були підвішені гамаки. Доктор Мессінджер перевертався на другий бік і казав: «Годі вам!» Тоні намагався не чухатись, тоді чухався потихеньку, тоді, ошалівши, шкрябав себе з усієї сили, роздираючи шкіру. «Годі вам!» — казав доктор Мессінджер.

«Пів на дев’яту,— думав Тоні.— У Лондоні збираються вечеряти». В цю пору в Лондоні щодня бували прийоми. (Колись, ще як Тоні залицявся до Бренди, він не пропускав жодного. Коли вони йшли не в один дім, він потім розшукував її в натовпі або дожидав коло дверей, поки вона вийде. Леді Сент-Клауд усіляко допомагала йому. А згодом, коли вони побрались і два роки до смерті батька Тоні жили в Лондоні, то вже не ходили на прийоми так часто — щонайбільше раз чи двічі на тиждень, окрім того веселого місяця, коли Бренда, народивши Джона Ендрю, одужала після пологів). Тоні почав уявляти собі товариство, що збиралося в Лондоні на вечерю, і Бренду, її здивований погляд, яким вона зустрічала кожного нового гостя. Коли там горить камін, вона примоститься якнайближче до нього. Та чи можуть палити тепер, наприкінці травня, в каміні? Він не пам’ятав. У Гетонні вечорами палили майже завжди.

Потім, почухавшись знову, Тоні згадав, що в Англії не пів на дев’яту. Адже різниця в часі — п’ять годин. Дорогою вони щодня переводили стрілки годинників. У який бік? Це легко зміркувати. Сонце сходить на сході. Англія лежить на схід від Америки, тож воно сюди доходить пізніше. Так би мовити, з других рук, уже трохи заяложене, бо ним користувалися Поллі Кокперс, місіс Бівер і принцеса Абдул Акбар... Як ті сукні Поллі, що їх Бренда купувала за десять чи п’ятнадцять фунтів... І Тоні заснув.

Він прокинувся через годину, почув, що доктор Мессінджер лається, й побачив, що він сидить у гамаку розкарячившись, маже йодом великий палець на нозі й бинтує його.

— Вампір присмоктався. Я, певне, уві сні уперся ногою в сітку. Хтозна, чи довго він смоктав, поки я прокинувся. Кажуть, ліхтар їх відстрашує, але щось на те не схоже.

Негри ще не спали, вони щось жували біля вогнища.

— Тут вампір лихий, пане,— сказали вони.— Тому ми й сиди біля вогонь.

— Хай йому біс, так можна й захворіти,— сказав доктор Мессінджер.— Може, він з мене не один літр висмоктав.

Бренда з Джоком танцювали в Енкоріджів. Було вже пізно, гості розходились, і вперше за весь вечір можна було потанцювати з приємністю. Бальна зала була обвішана гобеленами й освітлена свічками. Леді Енкорідж щойно провела останнього члена королівської родини.

— Я страшенно не люблю допізна бути в гостях,— сказала Бренда,— але жалко забирати звідси мого Бівера. Він такий радий, що сюди попав, і мені нелегко було добути для нього запрошення...— А трохи перегодя додала: — Між іншим, на той рік я вже, мабуть, сама не зможу попасти на такий бал.

— Ти таки хочеш розлучитися з Тоні?

— Не знаю, Джоку. Якби ж це залежало від мене. Вся річ у тому, щоб утримати Бівера. Він стає дуже норовистий. Доводиться щодня влещувати його великосвітським товариством, а коли я розлучуся, цього більш не буде. Ти чув щось про Тоні?

— Давненько вже не чув. Була телеграма, коли він прибув до Америки. Він вибрався в експедицію з якимсь пройдисвітом доктором.

— А з ним там нічого не станеться?

— Навряд. Тепер весь світ цивілізований — скрізь екскурсійні автомобілі й агентства Кука.

— Так, мабуть, твоя правда... Сподіваюся, що він не нудить світом. Мені прикро думати, що він нещасний.

— По-моєму, він помалу звикає.

— Дай боже. Ти ж знаєш, що я дуже люблю Тоні, хоч він і повівся зі мною паскудно.

За милю чи дві від табору було індіанське селище. Тоні й доктор Мессінджер думали найняти там носіїв для двохсотмильного переходу до країни пай-ваїв. Негри були річкові жителі й не могли йти індіанськими землями. Вони мали вернутися назад човном.

На світанку Тоні й доктор Мессінджер випили по кухлю гарячого какао й доїли з галетами відкриту вчора бляшанку м’ясних консервів. Потім пішли до селища. Попереду один негр розчищав мачете стежку. За ним ішов доктор Мессінджер, потім Тоні, а ззаду ще один чорношкірий ніс зразки товарів — двадцятидоларову бельгійську рушницю, кілька сувоїв барвистого ситцю, дзеркальця в яскравих целулоїдних рамках, баночки з пахучою помадою.

Стежка була заросла, її часто перегороджували трухляві стовбури. Довелося перебрести по коліна два ручаї, що впадали в річку. Під ногами було то тверде плетиво голого коріння, то вогке й слизьке опале листя.

Нарешті вони дісталися до селища. Воно з’явилось перед ними несподівано, коли вони вийшли з хащів на широку галявину. Там стояло вісім чи дев’ять круглих глиняних хатин, укритих пальмовим листям. Людей не видно було, тільки дві-три ріденькі цівки диму, які здіймались прямо вгору в ранковому повітрі, свідчили, що тут хтось живе.

— Люди вся дуже лякався,— сказав негр.

— Іди розшукай когось, ми поговоримо з ним,— сказав доктор Мессінджер.

Негр підійшов до низеньких дверей найближчої хатини й зазирнув туди.

— Там нема чоловіки, самі жінки,— сповістив він.— Вони одягайся. Виходь сюди! — гукнув він у темну хатину.— Хазяїн хоче твоя балакай!

Нарешті з хатини боязко вийшла невеличка кривонога стара жінка в брудній коленкоровій сукні, яку вона, очевидно, надягала тільки для гостей, і перевальцем підступила до них. Ноги в неї були туго обмотані по кісточках блакитним намистом. Рівне волосся звисало пасмами, очі вона втупила в череп’яну миску з якоюсь рідиною, що її несла в руках. За кілька кроків від Тоні й доктора Мессінджера вона поставила миску додолу і, не підводячи очей, потисла їм обом руки. Потім нахилилась, підняла миску й піднесла її докторові Мессінджеру.

— Касірі, — пояснив він.— Тубільний напій з переграної маніоки.

Він трохи випив і передав миску Тоні. В мисці була густа білувата юшка. Коли Тоні теж сьорбнув її, доктор Мессінджер пояснив:

— Його дуже цікаво роблять. Жінки пережовують корінь і спльовують жуйку у видовбаний оцупок дерева.

Потім звернувся до жінки говіркою вапішіана. Жінка вперше глянула на нього. На її широкому, вилицюватому обличчі не було ніякого виразу — ні розуміння, ні зацікавлення. Доктор Мессінджер спитав її знову, докладніше. Жінка взяла миску з рук у Тоні й поставила на землю.

Тим часом і з інших хатин стали визирати люди. Але вийти наважилась тільки одна жінка. Вона була дуже товста і довірливо всміхалася гостям.

— Добрий ранок,— сказала вона.— Здрастуйте. Я Роза. Я добре балакай по-англійському, Я два роки жила з містер Форбс. Дай сигарета.

— Чого ця жінка не відповідає?

— Вона не балакай по-англійському.

— Але ж я говорю по-вапішіана.

— Вона макуші. Тут усі макуші.

— А... Я не знав. А де чоловіки?

— Пішла три дні полювати.

— А коли вернуться?

— Пішла по кабани.

— Коли ж вони вернуться?

— Ні, кабани. Багато кабани. Чоловіки вся полювати. Дай сигарета.

— Слухай, Розо, мені треба до пай-ваїв.

— Ні, тут — макуші. Всі люди макуші.

— Але нам треба до пай-ваїв.

— Ні, всі макуші. Дай сигарета.

— Шкода праці,— сказав доктор Мессінджер.— Доведеться чекати, поки вернуться чоловіки.— Він вийняв з кишені пачку сигарет.— Дивись, сигарети,— сказав він жінці.

— Дай.

— Коли чоловіки вернуться з полювання, прийдеш до річки й скажеш мені. Зрозуміла?

— Ні, чоловіки полювати кабани. Дай сигарета.

Доктор Мессінджер віддав їй сигарети.

— Що твій ще є? — спитала вона.

Доктор Мессінджер показав на пакунок, що його другий негр поклав на землю.

— Дай,— сказала вона.

— Коли чоловіки вернуться, я тобі багато дечого дам, тільки хай відведуть мене до пай-ваїв.

— Ні, тут усі макуші.

— Ні, не буде пуття,— сказав доктор Мессінджер.— Вертаймося до табору й почекаймо. Чоловіки вже три дні як пішли. Навряд чи їх ще довго не буде... Шкода, що я не знаю говірки макуші.

Всі четверо повернули назад. Годинник Тоні показував десяту, коли вони прийшли до табору.

Коли на річці Ваурупанг була десята година, у Вестмінстері почались дебати. Джок давно вже подав запит, підказаний йому виборцями. І сьогодні він мав обговорюватись.

— Я хотів би запитати міністра сільського господарства, чи не має наміру шановний член парламенту з огляду на демпінговий імпорт у нашу країну японських консервів із свинини зменшити стандарт на товщину бекону в стосімдесятифунтових свиней із двох з половиною дюймів до двох.

За міністра відповів заступник:

— Запит уважно вивчається. Як, напевне, розуміє шановний член парламенту, питання імпорту консервів стосується міністерства торгівлі, а не міністерства сільського господарства. Щодо стандарту на свиней я мушу нагадати шановному членові парламенту, що стосімдесятифунтовий стандарт, як йому напевне відомо, установлено за вимогами виробників бекону і він не стосується безпосередньо м’ясних консервів. Це питання розглядає спеціальна комісія, яка ще не подала своїх висновків.

— Чи шановний член парламенту розгляне питання про збільшення максимальної товщини сала на хребті?

— Про це треба подати окремий запит.

Того дня Джок вийшов з палати вдоволений: він нарешті зробив для виборців щось істотне.

Через два дні індіанці вернулися з полювання. Дожидати їх було нестерпно нудно. Доктор Мессінджер по кілька годин на день перебирав товари. Тоні ходив з рушницею в ліс, але з цього берега річки дичина кудись поділася. Одному негрові скат дуже поранив ногу; після цього вони вже не купалися в річці, а милися з цинкового відра. Коли до табору дійшла звістка, що індіанці вернулись, Тоні й доктор Мессінджер пішли до селища, але вже почалося свято, і в селищі всі були п’яні. Чоловіки лежали в гамаках, а жінки бігали між ними, підносячи калабаші з касірі. Пахло смаженою свининою.

— Раніш як за тиждень не протверезіють,— сказав доктор Мессінджер.

Весь той тиждень негри нудилися в таборі; вони прали свою одежу й вішали на бортах човна, на осонні, ловили рибу й приносили чималу здобич, нанизану на палицю (риба була наче гумова, без ніякого смаку), а вечорами співали біля вогнища. Поранений лежав у гамаку, голосно стогнучи, і раз у раз просив ліків.

На шостий день прийшли індіанці. Вони потисли всім руки, а потім відійшли на узлісся й стали там, розглядаючи табір. Тоні спробував сфотографувати їх, але вони втекли, хихочучи, мов школярки. Доктор Мессінджер розіклав на землі привезені для обміну товари.

Увечері індіанці пішли, але на ранок вернулись — цього разу значно більшим гуртом. З’явилося все селище. Роза сіла в гамак Тоні під пальмовим дашком.

— Дай сигарети,— сказала вона.

— Скажи їм, щоб провели мене до краю пай-ваїв,— відказав доктор Мессінджер.

— Пай-вай поганий люди. Макуші до пай-вай не ходи.

— Скажи, що мені треба чоловіків. Я дам їм рушниці.

— Дай сигарети...

Переговори тривали два дні. Врешті дванадцятеро чоловіків погодились; семеро з них неодмінно хотіли взяти з собою жінок. Серед тих жінок була й Роза. Коли про все домовились, у селищі знов почався бенкет і індіанці знов перепились. Правда, цього разу пиятика тривала не так довго, бо жінки не встигли наготувати багато касірі. Через три дні караван зміг вирушити.

В одного з чоловіків була довга шомпольна одностволка; в інших — луки й стріли; всі були голі, тільки мали червоні пов’язки на стегнах. Жінки були в брудних коленкорових сукнях, подарованих багато років тому мандрівним проповідником; їх берегли для такої нагоди. На плечах жінки несли плетені кошики, причеплені до надітого на лоб ременя. В тих кошиках вони несли все найважче, зокрема харчі для себе й своїх чоловіків. Роза на додачу мала ще парасольку з погнутою срібною ручкою — пам’ятку про життя з містером Форбсом.

Негри попливли човном назад, до моря. Купу провіанту в міцних бляшаних ящиках покинули під дірявим навісом на березі.

— Ніхто його не візьме. Як треба буде, ми зможемо послати по нього з краю пай-ваїв,— сказав доктор Мессінджер.

Він із Тоні йшов зразу за провідником — тим, котрий мав рушницю,— а за ними вервечкою, що розтяглась лісом на добрих півмилі, йшла решта індіанців.

— Тут уже карта нам ні до чого,— сказав доктор Мессінджер з полегкістю.

(«Згорніть карту — вона не буде вам потрібна скількись там років,— сказав Вільям Пітт...» Слова доктора Мессінджера викликали у Тоні спогади про приватну школу, де він учився, про заляпані чорнилом парти, кольорову літографію, що зображувала напад вікінгів, і містера Троттера, учителя історії, що носив занадто яскраві краватки).

III

— Мамусю, Бренда шукає собі роботу.

— Нащо?

— Ну, як і всі,— грошей нема і нудно без діла. Вона питає, чи не знайдеться чогось у тебе в магазині.

— Та... важко сказати. Взагалі мені б хотілось мати таку продавщицю. А тепер — не знаю. Навряд чи це буде розумно.

— Я тільки сказав їй, що спитаю.

— Джоне, ти ніколи нічого мені не кажеш, а я не хочу, щоб ти думав, ніби я втручаюсь у твої справи, але скажи мені, що там у тебе з Брендою виходить?

— Ще не знаю.

— Ти нічого мені не кажеш,— повторила місіс Бівер.— Тільки чутки всякі доходять. Вона розлучиться з чоловіком?

— Не знаю.

Місіс Бівер зітхнула.

— Ну гаразд, мені треба в магазин. Де ти обідаєш?

— У Брет-клубі.

— Бідненький мій. До речі, я думала, що ти вступаєш до Браун-клубу.

— Поки що від них нема звістки. Я навіть не знаю, чи були вибори.

— Твій батько був там членом.

— Боюся, що я не пройду... і взагалі це для мене надто шикарно.

— Ти мене турбуєш, Джоне. Мені здається, не все складається так гарно, як я сподівалась на різдво.

— Хтось дзвонить до мене. Мабуть, це Марго. Вона так давно мене не запрошувала.

Але то була всього тільки Бренда.

Боюся, що в маминому магазині для тебе роботи нема,— сказав він.

— Дарма. Щось знайдеться. Мені б зараз не завадило хоч трошечки щастя.

— Мені теж. Ти питала Аллена про Браун-клуб?

— Питала. Він каже, що на тому тижні десятьох обрали.

— Виходить, мене забалотували?

— Звідки я знаю. Вони в тих клубах такі вередливі.

— А я думав, ти попросиш Аллена і Реджі, щоб підтримали мене.

— Я й просила. Та чи це так важливо? Хочеш на неділю до Вероніки?

— Навряд чи я поїду...

— А я б поїхала.

— Там так тісно... і мені здається, що Вероніка мене не любить. Хто там буде?

— Я.

— Гаразд... Я тобі потім скажу.

— А ввечері я тебе побачу?

— Я ще подзвоню.

— Господи,— сказала Бренда, поклавши трубку.— Тепер він на мене розсердився. Хіба ж я винна, що він не пройшов у Браун-клубі. Я певна, що Реджі справді підтримував його.

З нею була Дженні Абдул Акбар. Вона тепер щоранку приходила в халаті, й вони удвох читали газети. Халат був із смугастого берберійського шовку.

— Ходімо пообідаємо в затишку — у «Рітці»,— запропонувала вона.

— У «Рітці» в обід не дуже затишно, та й коштує вісім з половиною шилінгів. Я вже три тижні не наважуюсь одержати по чеку. Ці юристи такі вредні. Зі мною ще ніколи такого не було.

— Я б твого Тоні розірвала. Покинув тебе отак.

— Е, яке пуття лаяти Тоні. Навряд чи йому дуже весело в Бразілії, чи де він там.

— Я чула, що в Геттоні обладнують нові ванні кімнати, а ти, власне, голодуєш. І замовлення він дав не місіс Бівер.

— Так, це вже таки ницо.

Потім Дженні пішла до себе одягатись. Бренда зателефонувала до кафетерію за рогом, щоб принесли сендвічів. Вона думала пролежати день у ліжку — тепер вона робила так двічі чи тричі на тиждень. Якщо Аллен виступає з промовою, як звичайно, то, може, Марджорі запросить її на обід. Того дня був прийом у Гелм-Габбардів, але Вівера не запросили. «А коли я поїду без нього, він же сказиться... От добре, що згадала: адже Марджорі, мабуть, піде туди. Ну дарма, пообідаю сендвічами. Їх тут які хочеш роблять. Слава богу, хоч цей кафетерій поблизу є». Бренда взялася читати недавно видану біографію Тьєра; вона була дуже довга — вистачить на весь вечір.

О першій годині Дженні зайшла попрощатись (у неї був ключ від Брендиної квартири), убрана для обіду в затишку.

— Я умовила Поллі й Сукі,— сказала вона.— Ми до Дейзі підемо. От якби й ти могла!

— Я? Дарма, дарма! — сказала Бренда, а сама подумала: «Не збідніла б, якби раз нагодувала мене».

Вони йшли два тижні — миль по п’ятнадцять за день. Коли трохи більше, коли трохи менше; індіанці, що йшли попереду, вибирали, де ставати табором: вони знаходили такі місця, де є вода й нема злих духів.

Доктор Мессінджер по компасу визначав маршрут на карті. То все-таки була якась робота. Щогодини він записував показання анероїда. Увечері, коли вони ставали на нічліг рано, він використовував останні світлі години для опису дороги. «Сухе річище струмка, три покинуті хатини, кам’янистий грунт...»

— Ми вже в басейні Амазонки,— задоволено повідомив він одного дня.— Бачите, вода тече на південь.

Та майже зразу їм трапився ручай, що тік у протилежний бік.

— Дивно,— сказав доктор Мессінджер.— Це справжнє наукове відкриття.

Наступного дня вони на протязі двох миль перебрели чотири струмки, що текли по черзі то на північ, то на південь. Опис маршруту став фантастичним.

— А ці річки якось називаються? — спитав він у Рози.

— Макуші називай Ваурупанг.

— Ні, не та річка, де ми стояли. Оці річки.

— Так, Ваурупанг.

— Ні, оці-от річки.

— Макуші все називай Ваурупанг.

— Марна річ,— сказав доктор Мессінджер.

— А може, ми наткнулись на верхню течію Ваурупангу? — висловив припущення Тоні.— Може, це все просто звивини тієї самої річки по долині?

— Це тільки гіпотеза,— відказав доктор Мессінджер.

Біля води вони мусили пробиватися крізь суцільні хащі; стежка заросла, впоперек неї лежали стовбури повалених дерев. Тільки індіанці могли пам’ятати й знаходити її. Інколи вони переходили клаптики сухої савани — на пропеченій сонцем землі росли темно-сірі кущики трави, тисячі ящірок утікали з-під їхніх ніг, і трава шелестіла, мов газета; на таких місцях, оточених лісом, стояла страшна спека. А інколи вони по червоних камінцях, що, осуваючись, боляче били по ногах, сходили на обвіяні вітром узгір’я. Намучившись на схилі, вони лягали нагорі й лежали, поки вогка одежа починала холодити тіло. З цих невисоких пагорбів видно було інші, і смуги лісу, крізь який вони пробирались, і вервечку носіїв, що тяглася ззаду. Підходячи, всі — чоловіки й жінки — сідали на суху траву, спирались на свою ношу й відпочивали, а коли з’являлись задні, доктор Мессінджер давав наказ, і вони знову рушали в дорогу, поринаючи у зелену лісову гущавину.

Тоні й доктор Мессінджер рідко розмовляли і в дорозі, й на стоянках, бо страшенно стомлювалися. Вечорами, помившись і перевдягтись у чисті сорочки та фланелеві штани, вони перемовлялись кількома словами — здебільшого про те, скільки миль пройдено за день, куди вони дійшли і чи дуже позбивали ноги. Після купання вони пили воду з ромом; на вечерю звичайно їли м’ясні консерви з рисом або галушками. Індіанці їли фарінью, копчену кабанятину та всяку смакоту, добуту дорогою,— панцерників, ігуан, жирних білих хробаків, яких ловили на пальмах. Жінки взяли з собою в’яленої риби, якої вистачило на тиждень; вона що день, то дужче смерділа, поки її не з’їли, але доти все просмерділось нею, і лиш помалу той сморід слабнув, змішавшись із загальним невиразним запахом табору.

В тих краях індіанських осель не було. Останні п’ять днів мандрівникам бракувало води. Ваурупанг лишився позаду, а струмки, які траплялися їм дорогою, були здебільшого, пересохлі; доводилось шукати вище чи нижче по річищу теплих застояних ковбань. Та через два тижні вони знов натрапили на глибоку, прудку річку, що текла на південний схід. Там уже починалась країна пай-ваїв, і доктор Мессінджер назвав місце, де вони спинилися, «другим базовим табором». Над річкою хмарами літали мухи кабурі.

— Джоне, тобі, мабуть, час відпочити.

— Від чого, мамусю?

— Ну, взагалі... Я в липні їду до Каліфорнії. До Фішбаумів — не до паризьких, а до дружини Арнольда Фішбаума. Добре було б, якби ти поїхав зі мною.

— Гаразд, мамусю.

— Тобі ж хочеться, правда?

— Мені? Авжеж, хочеться.

— Це ти від Бренди перейняв манеру говорити. Чоловікам так не личить, смішно.

— Вибач, мамусю.

— Ну гаразд, домовилися.

На смерканні мухи кабурі зникали. Але вдень від них доводилось закриватися; вони обсідали неприкрите тіло, як хатні мухи варення, а укуси їхні відчувались аж тоді, коли, насмоктавшись, вони відпадали й лишали червоний болючий пухир з чорного цяткою посередині. Тоні й доктор Мессінджер весь день не скидали бавовняних рукавичок і муслінових сіток, що звисали з-під капелюхів. Потім вони стали казати двом жінкам, щоб сиділи біля їхніх гамаків і обмахували їх гілками. Найменший подув відганяв мух, та як тільки Тоні й доктор Мессінджер засинали, жінки переставали махати, і вони зразу прокидались від сотень укусів. Індіанці терпіли мух, як корови гедзів,— покірливо, але час від часу шалено ляскали себе по плечах та стегнах.

Після смерку ставало трохи легше, бо в цьому таборі москітів було мало, але вампіри цілу ніч билися в їхні сітки.

Індіанці не хотіли полювати в цьому лісі. Казали, що тут нема дичини, але доктор Мессінджер пояснив Тоні, що вони бояться злих духів племені пай-вай. Харчі танули швидше, ніж розраховував доктор Мессінджер. Під час походу важко було наглядати за припасами, і тепер не вистачало мішка фаріньї, півмішка цукру й мішка рису. Доктор Мессінджер запровадив суворе раціонування; він сам видавав пайки, відміряючи все емальованим кухлем; але й тоді жінки примудрялися за спиною в нього красти цукор. Доктор Мессінджер з Тоні майже докінчили ром; лишилась одна пляшка, яку берегли для якихось надзвичайних випадків.

— На самих консервах далі не можна,— невдоволено сказав доктор Мессінджер.— Треба, щоб чоловіки щось уполювали.

Але індіанці сприйняли цей наказ із похмурим, байдужим виразом і не зрушили з місця.

— Тут нема птах, нема звір,— пояснила Роза.— Усе пішло. Може, піймай риба.

Та індіанців годі було умовити, щоб вони щось зробили. Вони бачили мішки й пакунки з їжею, навалені на березі; коли все оце поїдять, тоді, мовляв, буде час полювати й рибалити.

Вже треба було робити човни.

— Це напевне басейн Амазонки,— сказав доктор Мессінджер.— Мабуть, ця річка впадає в Ріу-Бранку або в Ріу-Негру. Пай-ваї живуть понад берегом, а Місто, судячи з усіх переказів, стоїть десь нижче по річці, на одній з її приток. Коли ми дійдемо до першого селища пай-ваїв, то зможемо знайти там провідників.

Човни робили з кори. Три дні розшукували великі й прямі дерева. Зрубали четверо дерев і обробляли їх на місці, розчистивши хащі на кілька футів довкола. Кору знімали широкими ножами; на це пішов ще тиждень. Працювали індіанці терпляче, але невміло; знімаючи кору з одного дерева, попсували її. Тоні й доктор Мессінджер не могли їм допомагати: весь той тиждень вони стерегли цукор від жінок. Чоловіки ходили по табору та в довколишніх хащах зовсім нечутно; босі ноги наче зовсім не торкались опалого листя, голі плечі не ворушили переплетеного гілля; мова їхня була скупа й тиха, вони ніколи не теревенили й не сміялися з жінками, лише зрідка щось буркали, працюючи. Тільки раз вони розвеселились — коли в одного, що обдирав кору, ковзнув ніж і глибоко врізав пучку великого пальця. Доктор Мессінджер помазав рану йодом і перев’язав. Відтоді всі жінки почали чіплятися до нього, щоб мазав йодом подряпини на руках і ногах.

Двоє дерев обдерли одного дня, третє — наступного (те, котре пошкодили), а четверте ще через два дні: воно було найбільше. Коли вся кора була відокремлена від деревини, четверо чоловіків стали обабіч стовбура й стягли з нього кору. Вона відразу скрутилася в порожнистий циліндр, який індіанці віднесли до річки й спустили на воду, прив’язавши ліаною до дерева.

Зробити із знятої кори човни було неважко. Четверо індіанців розтягували її на боки, а двоє вставляли розпірки. Кінці лишили відкритими і трохи загнули вгору, щоб вони здіймались над водою (коли човен був навантажений, він осідав у воду всього на один-два дюйми). Потім індіанці заходилися робити весла з однією лопаттю; це теж було нескладне діло.

Доктор Мессінджер щодня допитувався у Рози:

— Коли будуть готові човни? Спитай чоловіків.

І вона відповідала:

— Зараз.

— Скільки днів? Чотири? П’ять? Скільки?

— Ні, небагато. Човен кінчай зараз.

Нарешті стало видно, що робота кінчається, і доктор Мессінджер почав готуватися до від’їзду. Він розібрав припаси, поділивши відібране на дві частини; вони з Тоні мали сидіти в різних човнах, кожен брав з собою рушницю з патронами, фотоапарат, консерви, товари для обміну та особисті речі. На третій човен, у якому мали пливти самі індіанці, вантажили борошно, рис, цукор, фарінью та харчі для індіанців. Усі припаси не вміщалися в човни, тож «аварійний запас» склали трохи вище на березі.

— З нами поїде восьмеро. Четверо лишаться з жінками стерегти табір. А як дістанемось до пай-ваїв, далі все буде просто. Тоді макуші хай вертаються додому. Сподіваюсь, вони не розікрадуть наших припасів. Тут нема нічого ласого для них.

— А може, взяти з собою Розу — як перекладача?

— Так, мабуть, треба взяти. Я скажу їй.

До вечора все було готове, крім весел. І, коли запала рятівна пітьма, Тоні й доктор Мессінджер поскидали рукавички та сітки, що цілий день заважали їм, і покликали до себе Розу.

— Розо, ми хочемо взяти тебе з собою. Ти нам потрібна, щоб розмовляти з чоловіками. Зрозуміла?

Роза не відповіла. На її обличчі, освітленому ліхтарем, що стояв на ящику між ними, не було ніякого виразу; на очах тінь від випнутих вилиць, довгі патли прямого волосся, ріденька мережка татуювання на лобі й на губах, опасиста постать у брудній ситцевій сукні, криві брунатні ноги.

— Зрозуміла?

Та Роза все мовчала, вона неначе вдивлялась понад їхніми головами в темний ліс, але очі ховались у тіні.

— Слухай, Розо, всі жінки й четверо чоловіків лишаться тут у таборі. Восьмеро чоловіків попливуть човнами до селища пай-ваїв. І ти попливеш. Як допливемо до пай-ваїв, чоловіки й ти вернетесь до табору, до решти. А потім додому. Зрозуміла?

Роза нарешті заговорила:

— Макуші не ходи з пай-вай.

— Я не прошу тебе, щоб ти йшла з пай-ваями. Ти з чоловіками довезеш нас до пай-ваїв, а потім вернешся до макуші. Зрозуміла?

Роза підняла руку й окреслила нею коло, що охоплювало табір, стежку, якою вони прийшли, і широку савану позаду.

— Макуші там,— сказала вона. Потім підняла другу руку й махнула в той бік, куди текла річка.— Пай-вай там. Макуші ніколи не ходи з пай-вай.

— Слухай же, Розо. Ти розумна жінка. Ти два роки жила з чорним джентльменом, містером Форбсом. Ти любиш сигарети...

— Так, дай сигарети.

— Ти попливеш із чоловіками, і я дам тобі багато, багато сигарет.

Роза тупо дивилася перед себе й мовчала.

— Слухай. Із тобою ж буде твій чоловік і ще семеро ваших, чого ж тобі боятись. А ми без тебе не зможемо говорити з чоловіками.

— Чоловіки не ходи,— сказала Роза.

— Підуть, підуть. Треба тільки знати, чи й ти підеш.

— Макуші не ходи з пай-вай,— знов сказала Роза.

— О господи! — втомлено зітхнув доктор Мессінджер.— Ну дарма, вранці поговоримо.

— Дай сигарета...

— От халепа буде, як вона не піде.

— А ще більша, як ніхто з них не піде,— мовив Тоні.

Другого дня човни були готові. Ополудні їх спустили на воду й припнули до берега. Індіанці мовчки готували собі обід. Тоні з доктором Мессінджером їли язик, варений рис і консервовані персики.

— З припасами все гаразд,— сказав доктор Мессінджер.— Вистачить щонайменше на три тижні, а до пай-ваїв ми дістанемось за день чи два. Завтра вирушимо.

Плату індіанцям — рушниці, рибальські гачки та сувої ситцю — залишили в селищі. Але в них ще було з десяток ящиків товарів для дальшої подорожі. Окіст кабана коштував жменю дробу чи двадцять пістонів,— жирна птиця — разок намиста.

Годині о першій, коли скінчили обідати, доктор Мессінджер знов покликав Розу.

— Завтра вирушаємо,— сказав він.

— Так, зараз.

— Скажи чоловікам те, що я сказав тобі вчора. Восьмеро попливуть у човнах, решта чекатимуть тут. Ти попливеш з нами. Оці припаси лишаться тут. А оці — скласти в човни. Скажи так чоловікам.

Роза мовчала.

— Ти зрозуміла?

— Чоловіки не ходи в човни,— відповіла вона.— Всі чоловіки ходи отам,— вона показала рукою на стежку, якою вони прийшли сюди.— Завтра-післязавтра всі люди ходи назад селище.

Настала довга мовчанка; нарешті доктор Мессінджер промовив:

— Скажи чоловікам, щоб підійшли... Погрожувати їм — марна річ,— зауважив він, звертаючись до Тоні, коли Роза почалапала до вогнища.— Це химерний і боязкий народ. Як погрожувати, вони злякаються й утечуть, покинувши нас напризволяще. Та не турбуйтесь, я їх умовлю.

Вони бачили, що Роза говорить з чоловіками біля вогнища, але ніхто там не зрушив з місця. Врешті, переказавши все, вона замовкла й присіла навпочіпки серед них, а одна жінка поклала їй голову на коліна, і Роза почала шукати в неї вошей. Та доктор Мессінджер перебив їй цю розвагу.

— Ходім до них, поговоримо.

Декотрі індіанці лежали в гамаках. Інші сиділи навпочіпки й засипали вогнище землею. Вони втупили в доктора Мессінджера очі-щілинки, схожі на свинячі. Тільки Роза не повернула голови, а старанно вибирала моторними пальцями вошей з волосся в приятельки й давила їх.

— У чому річ? — спитав доктор Мессінджер.— Я ж казав тобі, щоб привела чоловіків.

Роза не відповіла.

— То макуші боягузи! Вони бояться пай-ваїв!

— Це маніок,— сказала Роза.— Нам треба вертатись, копати маніок. А то він буде поганий.

— Слухай. Мені треба чоловіків на тиждень чи два. Не більше. А тоді кінець. Вони підуть додому.

— Час копати маніок. Макуші копай маніок до великий дощ. Усі йти додому зараз.

— Чистий шантаж,— сказав доктор Мессінджер.— Дістаньмо щось із товарів.

Вони з Тоні розкрили один ящик і почали розкладати його вміст на укривалі. Всі ці товари вони вибирали разом у дешевій крамничці на Оксфорд-стріт. Індіанці дивились на ту виставку, не порушуючи мовчанки. Там були пляшечки з одеколоном та пілюлями, барвисті целулоїдні гребінці, оздоблені блискучими камінчиками, дзеркальця, складані ножі з візерунчастими алюмінієвими ручками, стрічки, намисто і солідніші товари — сокири, латунні гільзи, плескаті червоні порохівниці з порохом.

— Дай оце.— Роза вхопила блідо-голубу розетку — значок для веслярських перегонів.— Дай оце,— знов сказала вона, накапавши на долоню одеколону і нюхаючи його.

— Хто попливе з нами, може вибрати три речі з оцього.

Та Роза монотонно відповідала:

— Макуші зараз ходи копай маніок.

— Марна річ,— сказав доктор Мессінджер після півгодини безрезультатних переговорів.— Спробуймо з мишами. Я хотів приберегти їх для пай-ваїв. Шкода. Але мишами вони спокусяться. Я знаю індіанську натуру.

Ті миші були досить дорогі — по три з половиною шилінги штука, і Тоні добре пам’ятав, як збентежився сам, коли їх для показу запустили на підлозі у відділі іграшок.

Миші були німецького виробу, завбільшки з доброго пацюка, строкато розмальовані білим і зеленим; у них були великі скляні очі, цупкі вуса й хвости в зелених і білих пругах; вони бігали на потайних коліщатках, а дзвіночки всередині у них дзеленчали. Доктор Мессінджер вийняв одну з коробки, розгорнув тоненький папір і підняв мишу, показуючи її індіанцям. Ті явно зацікавились. Тоді він накрутив мишу. Почувши деренчання механізму, індіанці стривожено заворушились.

Табір стояв на глинястій місцині, затоплюваній у повінь; тепер вона була суха й тверда. Доктор Мессінджер поставив мишу на землю й пустив. Вона, весело дзеленькаючи, покотилася до індіанців. Якусь мить Тоні боявся, що вона перекинеться або зачепиться за корінь, але механізм працював бездоганно, і котилася вона весь час по рівному.

Ефект перевищив усі сподівання. Індіанцям зразу аж дух забило, тоді вони злякано заохали, жінки пронизливо заверещали, і всі кинулись навтіки: босі брунатні ноги ледь чутно тупотіли по опалому листю, голі плечі безгучно, мов кажанячі крила, пропихались крізь хащі, пошарпані сукні зачіпались за колючки й дерлись. Поки миша, дзеленькочучи, докотилась до того місця, де сидів найближчий з індіанців, і спинилась, у таборі не лишилося ні душі.

— Хай йому біс,— сказав доктор Мессінджер.— Навіть краще, ніж я сподівався.

— В усякому разі, більше.

— Пусте. Вони вернуться. Я їх знаю.

Та до вечора вони не вернулись. І цілий спекотний день Тоні й доктор Мессінджер лежали в гамаках, закутавшись від мух кабурі. Порожні човни стояли на річці; заводних мишей прибрали. Коли посутеніло, доктор Мессінджер сказав:

— Треба розпалити вогнище. Вони прийдуть уночі.

Вони змели землю з погаслого вугілля, принесли дров, розпалили вогнище й засвітили ліхтар.

— Треба повечеряти,— сказав Тоні.

Вони закип’ятили води, зварили какао, відкрили бляшанку лососини й доїли персики, що лишилися від обіду. Тоді закурили люльки й понатягали на гамаки москітні сітки. Все це майже без слова. Нарешті вони вирішили лягати спати.

— Завтра побачимо всіх їх тут,— сказав доктор Мессінджер.— Норовистий народ...

Довкола них свистіли й квакали лісові голоси, з вечора до ранку зміняючи одні одних.

У Лондоні починався світанок, ясний І ніжний, голубино-сизий і золотавий, віщуючи добру погоду; вуличні ліхтарі блідли й гасли, по безлюдних вулицях текла вода, і сонце, підіймаючись, блищало на потоках, що розливалися з гідрантів; чоловіки в комбінезонах водили шлангами з боку на бік, і вода злітала й падала іскристим дощем.

— Попросімо, щоб відчинили вікно,— сказала Бренда.— Тут душно.

Офіціант розсунув завіси й повідчиняв вікна.

— Вже зовсім видно,— додала вона.

— Шоста година. Мабуть, пора додому.

— Так.

— Ще тиждень, і всі прийоми минуться,— сказав Вівер.

— Так.

— Ну, ходімо.

— Ходімо. Ти можеш розплатитись? У мене нічого нема.

Вони зайшли з прийому поснідати до клубу, що відкрила Дейзі. Бівер заплатив за копченого оселедця і чай.

— Вісім шилінгів,— сказав він.— Як Дейзі сподівається, що сюди ходитимуть, коли в неї такі ціни?

— Так, дорогенько... То ти справді їдеш в Америку?

— Доводиться. Мама взяла квитки.

— І все те, що я тобі сьогодні сказала, для тебе ніщо?

— Люба, не починай знову. Говорено-переговорено... Ти ж сама знаєш, що інакше не виходить. Навіщо псувати останній тиждень?

— Але ж улітку ти був щасливий, правда?

— Авжеж... ну, ходімо?

— Ходімо. Не проводжай мене, не треба.

— Ти справді не хочеш? Така далечінь, та й пізно вже...

— Хіба тобі не однаково, хочу я чи не хочу.

— Брендо, люба, ну нащо ти... Ти ж ніколи не була така.

— Авжеж, я ніколи нічого не просила.

Індіанці вернулись уночі, коли Тоні й доктор Мессінджер спали. Вони тихенько повиповзали зі схованок; жінки пороздягались і лишили одежу далеченько, щоб і гілочки не зачепити, не зашелестіти. Голі постаті нечутно пробирались хащами. Місяця не було, і тільки жар у вогнищі та ліхтар за двадцять ярдів від них давав трохи світла. Вони позбирали свої кошики, запас фаріньї, луки й стріли, рушницю, широкі ножі, позгортали гамаки в тугі клунки. Вони не взяли нічого, що не належало їм. А потім крадькома подалися через смуги тіні назад у пітьму.

Прокинувшись, Тоні й доктор Мессінджер одразу збагнули, що сталося.

Становище серйозне,— сказав доктор Мессінджер,— але не безнадійне.

IV

Чотири дні Тоні, з доктором Мессінджером веслували за водою. Вони сиділи на кормі й на носі, силкуючись зберегти рівновагу; посередині були навалені найпотрібніші припаси, а решта їх і два човни лишились у таборі — їх заберуть, коли домовляться про допомогу з пай-ваями. Але навіть того мінімуму, що взяв доктор Мессінджер, було забагато: переобтяжений човен сидів у воді занадто глибоко, від кожного руху вода могла перехлюпнутись через борт і потопити їх. Кермувати було важко, і вони посувалися дуже повільно — пливли здебільшого за течією.

Двічі траплялися пороги, тоді їм доводилось приставати до берега, розвантажувати човен і переводити його на чисте плесо вбрід, часом по пояс у воді, а часом перелазячи через каміння. Потім вони прив’язували човен і переносили в нього вантаж берегом, продираючись крізь хащі. Далі вже річка була широка й спокійна. Темна поверхня відбивала стіни лісу по обох берегах; здіймаючись із хащів, дерева підносили квітучі крони на сто чи й більше футів угору. Подекуди річка була встелена опалими пелюстками, і мандрівники довго пливли серед них, рухаючись ледь-ледь швидше, ніби спочивали на квітучій луці. Увечері вони напинали брезент де-небудь на смужці сухого берега й підвішували гамаки на кущах. Спокій порушували тільки мухи кабурі, та ще вряди-годи вони бачили в річці нерухомих алігаторів.

Вони весь час уважно дивились на берег, але не помічали ніяких ознак присутності людей.

А потім у Тоні почалась пропасниця. Вона напала на нього раптово — на четвертий день. Коли вони спинились опівдні пообідати, він був ще здоровісінький і підстрелив невеличкого оленя, що вийшов на другий берег до водопою; а за годину його вже так трусило, що він мусив покласти весло. Голова його горіла, а руки, ноги й усе тіло задубіло. На заході сонця він почав марити.

Доктор Мессінджер зміряв йому температуру: виявилося сто чотири градуси за Фаренгейтом. Він дав Тоні двадцять п’ять гранів хініну й розіклав вогнище так близько від нього, що вранці гамак був присмалений і закурений. Він наказав Тоні загорнутись в укривало, і вночі Тоні раз у раз прокидався, облитий потом; його палила спрага, і він кухоль за кухлем пив річкову воду. Ні ввечері, ні наступного ранку він не міг їсти нічого.

Але на ранок температура спала. Він почував себе кволим, виснаженим, але міг сидіти в човні й трохи гребти.

— Це просто напад, правда? — спитав він.— Завтра я вже буду здоровий.

— Сподіваюся,— сказав доктор Мессінджер.

Опівдні Тоні випив трохи какао і з’їв чашку рису.

— Я почуваю себе чудово,— сказав він.

— От і гаразд.

А ввечері пропасниця вернулась. Вони отаборились на піщаному березі. Доктор Мессінджер нагрів каменюки й приклав Тоні до підошов і поперека. Майже цілу ніч він не спав, підкладав у вогнище й подавав Тоні пити. На світанку Тоні з годину поспав і прокинувся наче трохи здоровіший; він раз у раз приймав хінін, і в нього вже дзвеніло у вухах, ніби він прикладав до них мушлі, в яких, казали йому в дитинстві, чути голос моря.

— Треба пливти далі,— сказав доктор Мессінджер.— До селища вже недалеко.

— Я зовсім розбитий. Чи не краще почекати, поки я одужаю?

— Чекати не можна. Треба пливти. Ви можете залізти в човен?

Доктор Мессінджер знав, що Тоні хворітиме довго.

Перші кілька годин того дня Тоні лежав як колода на носі човна. Вони пересунули припаси так, щоб можна було простягтися. А потім пропасниця вернулась, і він почав цокотіти зубами. Він сів, поклав голову на коліна. Його всього тіпало, і тільки лоб та щоки горіли під полудневим сонцем. Селища не було й знаку.

Аж надвечір він уперше побачив Бренду. Якийсь час він пильно дивився на дивний предмет посеред човна, де були звалені припаси; потім усвідомив, що це людина.

— То Індіанці вернулися? — спитав він.

— Так.

— Я знав, що вони вернуться. Такі дурні — злякались іграшки. Решта теж прийдуть.

— Так, сподіваюся. Сидіть тихо.

— Отакі йолопи — злякались іграшки,— зневажливо сказав Тоні до жінки в човні. А потім побачив, що це Бренда.— Вибач,— сказав він.— Я не розгледів, що це ти. Тебе іграшка не злякала б.

Але Бренда не відповіла. Вона сиділа так, як часто сиділа, коли верталась із Лондона,— згорблена над чашкою молока з хлібом.

Доктор Мессінджер спрямував човен до берега. Човен мало не перекинувся, коли він допомагав Тоні зійти на берег. Бренда зійшла сама. Вона ступала, як завжди, зграбно й упевнено, навіть не схитнувши човна.

— От що означає вміти поводитися,— сказав Тоні,— Знаєте, я колись бачив анкету, яку заповнюють люди, що наймаються на роботу в одну американську фірму; там є таке запитання: «Чи вмієте ви поводитися?»

Бренда вже була на березі й чекала його.

— Страшенно дурне запитання: тут же не може бути ніяких доказів, доводиться вірити людині на слово,— важкодумно пояснив він.— Виходить — коли ти гадаєш, ніби вмієш поводитись, то вже й умієш.

— Сидіть спокійно, поки я підвішу ваш гамак.

— Атож, я посиджу з Брендою. Я такий радий, що вона змогла прийти. Вона, мабуть, устигла на поїзд о третій вісімнадцять.

Бренда була з ним цілу ніч і весь наступний день. Він говорив до неї безперестану, але вона відповідала рідко і якось загадково, А ввечері він знов обливався потом. Доктор Мессінджер розпалив велике багаття коло гамака і вгорнув Тоні ще й у своє укривало. За годину до світанку Тоні заснув, а коли прокинувся, Бренди вже не було.

— От ви вже й оклигали.

— Слава богу. Добряче мене скрутило, правда? Я мало пам’ятаю.

Доктор Мессінджер улаштував сякий-такий табір. Він вирубав квадратну латку кущів — як невеличку кімнату. Два гамаки підвісив по боках. Припаси були всі на березі — акуратно складені на брезенті.

— Як ви себе почуваєте?

— Чудово,— сказав Тоні, та коли виліз із гамака, виявилося, що він не може стояти сам.— Звичайно, я нічого не їв. Сподіваюся, що через день чи два я оклигаю зовсім.

Доктор Мессінджер не сказав нічого; він повільно переливав чай із кухля в кухоль, щоб позбутись листочків, а потім розколотив у ньому велику ложку згущеного молока.

— Ви можете випити оце?

Тоні охоче випив і з’їв кілька галет.

— Ми сьогодні рушаємо? — спитав він.

— Подумаємо.

Доктор Мессінджер узяв кухлі й пішов до води помити їх. А вернувшись, сказав:

— Краще вам знати правду. Не думайте, що ви одужали, коли один день у вас не було гарячки. Так воно завжди буває. День гарячка, день добре. Так може тягтися тиждень, а може й багато довше. Доведеться з цим миритись. Я не можу ризикувати, взявши вас у човен. Позавчора ви кілька разів трохи не перекинули його.

— Мені здавалося, що там сидить одна знайома людина.

— Вам багато чого здавалося. Так воно буде й далі. А провіанту у нас всього на десять днів. Поки що тривожитися нічого, але про це треба пам’ятати. Крім того, вам потрібен дах над головою і постійний догляд. Якби тільки ми добулися до селища...

— Боюся, що я для вас великий тягар.

— Не в тому річ. Треба вирішити, що краще зробити.

Але Тоні не міг думати — був надто втомлений. Він подрімав з годинку. А коли прокинувся, доктор Мессінджер вирубував кущі далі.

— Хочу натягти брезент замість даху.

(Він позначив це місце на своїй карті як «Вимушений базовий табір»).

Тоні байдуже дивився на нього. Потім сказав:

— Слухайте, а може, вам краще покинути мене тут і попливти річкою по допомогу?

— Я про це вже думав. Завеликий ризик.

Того дня Бренда вернулась, і Тоні трусився й кидався в гамаку.

Коли він опритомнів, то помітив, що над головою в нього натягнений брезент, прив’язаний до стовбурів дерев. Він спитав:

— Давно ми тут?

— Усього три дні.

— А котра година?

— Близько десятої ранку.

— Мені препогано.

Доктор Мессінджер дав йому трохи супу.

— Я на день попливу річкою,— сказав він.— Побачу, чи нема селища. Мені дуже не хочеться покидати вас, але варто ризикнути. Човен порожній, і я попливу швидко. Лежіть спокійно. Не вставайте з гамака. Я вернуся до вечора. Може, приведу на поміч індіанців.

— Гаразд,— сказав Тоні й заснув.

Доктор Мессінджер спустився до води й відв’язав човен. Він узяв з собою рушницю, кухоль і харчів на один день. Він сів на кормі й відштовхнувся від берега; течія повернула ніс човна за водою, і за кілька гребків він опинився на середині річки.

Сонце стояло високо і, відбиваючись у воді, сліпило й пекло; доктор Мессінджер гріб розмірено, неквапно, але човен просто летів. Протягом якоїсь милі річка була вузька, а течія така швидка, що доводилось тільки правувати веслом; а потім стіни лісу обабіч розступились, і човен виплив на велике плесо, де докторові Мессінджеру довелося гребти щосили; весь час він пильно видивлявся на обидва боки, чи не побачить стовпа диму, комишевих покрівель, темношкірої постаті, причаєної в кущах, худоби на водопої — ознак селища. Але їх не було. На плесі він узяв бінокль і обдивився все узлісся. Але не побачив нічого.

Потім річка знов повужчала, і човен вилетів на бистрину. Попереду видніли пороги; вода там кипіла бурунами й крутіжами, глухий рев остеріг доктора Мессінджера, що попереду водоспад. Він повернув до берега. Течія була дуже швидка, і йому довелося гребти з усієї сили; за десять ярдів від порогів човен пристав носом до берега. Там над водою нависали густі колючі кущі, і човен заплив під них. Доктор Мессінджер, стоячи навколішки, дуже обережно потягся до гілки над головою. І саме в цю мить сталося нещастя: корма розвернулась за водою, і, поки він ухопив весло, суденце понесло бортом на буруни, там воно закрутилось і перекинулось. Доктора Мессінджера викинуло в воду; там було мілко, і він став хапатися за каміння, але не міг удержатись, бо воно було гладеньке, як відполіроване; його двічі перевернуло, потім він опинився на глибокому й спробував пливти, але налетів знову на каміння й став хапатись за нього. А потім його кинуло у водоспад.

Водоспад, як на ті краї, був досить мізерний — щонайбільше футів десять, але докторові Мессінджеру й цього було досить. Внизу піна розпливалась по майже тихому плесу, всипаному пелюстками з розквітлих дерев, що оточували його. Капелюх доктора Мессінджера повільно-повільно поплив до Амазонки, а над його лисою головою зімкнулася вода.

Бренда подалась до адвоката їхньої родини.

— Містере Грейсфул,— сказала вона.— Мені треба ще трохи грошей.

Містер Грейсфул невесело подивився на неї.

— Ви б краще звернулись до директора вашого банку. Адже ваші цінні папери покладені на ваше ім’я, і вам виплачують дивіденди.

— Тепер, здається, їх зовсім не виплачують. Та й важко прожити на таку невелику суму.

— Авжеж, авжеж.

— Містер Ласт передав вам усі повноваження, правда?

— Дуже обмежені, леді Брендо. Мені наказано виплачувати платню прислузі в Ґеттоні і всі видатки на утримання маєтку — там влаштовують нові ванні кімнати і підновлюють у малій вітальні оздоби, що були позбивані. А на інші потреби витрачати гроші з рахунку містера Ласта я не маю права.

— Але ж я певна, містере Грейсфул, що він не збирався так довго бути за кордоном. Невже він хотів покинути мене в такій скруті? Скажіть!

Містер Грейсфул трохи помовчав, ніяково соваючись на стільці.

— Відверто кажучи, леді Брендо, я боюся, що наміри його були саме такі. Я питав його перед від’їздом. І він висловився дуже рішуче.

— Та невже йому дозволено так робити? Тобто я хочу сказати, невже за шлюбним контрактом я не маю ніяких прав?

— Ви можете чогось домогтися тільки через суд. Може, ви знайдете адвокатів, що порадять вам звернутися до суду, Але я б вам цього не радив. Містер Ласт опиратиметься до останку, і я гадаю, за нинішніх обставин суд напевне стане на його бік. У всякому разі, процес дуже затягнеться, поглине багато грошей і буде досить принизливий.

— Розумію... Ну що ж, нічого не вдієш.

— Мабуть, справді так.

Бренда підвелася. Було вже літо, у відчинених вікнах виднів залитий сонцем сад Лінкольнз-Інна.

— І ще одне. Ви не знаєте — тобто ви це можете сказати мені, чи містер Ласт склав інший заповіт?

— На жаль, про це я не маю права говорити.

— Авжеж... Вибачте, мені не слід було й питати. Я просто хотіла знати, яке моє становище.

Вона ще трохи постояла між дверима й столом, така розгублена, в барвистій літній сукні.

— Мабуть, я можу дещо підказати вам. Геттон, очевидно, дістанеться родичам — родині Річарда Ласта з Прінсес-Різборо. Ви ж знаєте вдачу й погляди містера Ласта, тож могли б самі здогадатися, що гроші свої він заповість тому, кому й маєток,— щоб його утримували в належному стані.

— Так,— сказала Бренда,— я мала б сама здогадатися. Ну, бувайте здорові.

І вийшла одна на яскраве сонце.

Весь той день Тоні пролежав сам, час від часу поринаючи в забуття. Він трохи поспав; раз чи двічі встав був з гамака, але насилу стояв на ногах і голова йшла обертом. Він пробував їсти те, що лишив йому доктор Мессінджер, але не міг себе присилувати. Аж як смеркло, він усвідомив, що день скінчився. Він засвітив ліхтар і почав збирати гілля на багаття, але воно падало з рук, а коли він нахилявся, то паморочилось у голові. Отож після кількох кволих спроб він покинув усе і ліг у гамак, вгорнувся в укривало й заплакав.

Через кілька годин після смерку ліхтар став пригасати. Тоні насилу дотягся до нього й струснув. Треба долити гасу. Він знав, де стоїть гас, і подибав туди, держачись за мотуз від гамака, а потім за стос ящиків. Він знайшов бідон, витяг затичку й почав наливати в ліхтар, але рука тремтіла й гас лився на землю; а потім у нього знов запаморочилось у голові, і він заплющив очі. Бідон упав, і гас, тихо булькаючи, вилився. Зрозумівши, що сталося, він знову заплакав. Потім ліг у гамак, а за кілька хвилин ліхтар заблимав і погас. Від рук і землі смерділо гасом. Тоні лежав у темряві і плакав.

Удосвіта знов почалась гарячка, і йому знову почав докучати цілий гурт привидів.

Бренда прокинулась у жахливому настрої. Увечері вона сама ходила в кіно. Потім їй захотілося їсти — вона того дня не їла як слід,— але вже не було сили іти в котрийсь із ресторанів, де можна було повечеряти так пізно. Вона купила пиріг із м’ясом у кафетерії і понесла додому. На вигляд пиріг був дуже апетитний, та коли вона почала їсти, їй раптом перехотілось. Коли вона прокинулась, то побачила рештки пирога на туалетному столику.

Почався серпень; Бренда була зовсім самотня. Бівер того дня зійшов на берег у Нью-Йорку. (Він послав їй дорогою телеграму, що плавання дуже приємне). Більше вона про нього не чула. Парламент розпустили на канікули, і Джок Грант-Мензіс, як щороку, поїхав гостювати до старшого брата в Шотландію. Марджорі й Аллен в останню мить сіли на яхту лорда Мономарка і розкошували, плаваючи над узбережжям Іспанії, та ходили на бої биків (вони навіть попросили Бренду наглянути за Джином). Брендина мати жила в шале над Женевським озером, яке їй завжди віддавала на літо леді Енкорідж. Поллі їздила всюди. Навіть Дженні Абдул Акбар подорожувала по Балтиці.

Бренда розгорнула газету й прочитала статтю одного молодика, який твердив, що лондонський сезон відходить у минуле, що тепер усі надто заклопотані, щоб додержуватися довоєнних звичаїв; що вже не буває пишних балів, бо люди воліють скромніших розваг; що серпень у Лондоні — найвеселіша пора (таке він писав щороку, тільки трохи іншими словами). Ця стаття не втішила Бренди.

Останні тижні вона намагалась не гніватись на Тоні за те, що він так повівся з нею; тепер їй не стало сили, і вона, уткнувши обличчя в подушку, заридала від нестерпного почуття кривди й жалю до себе.

У Бразілії на ній була подерта ситцева сукня, така сама, як на Розі. Та сукня навіть личила їй. Тоні довго стежив за нею, перше ніж заговорив.

— Нащо ти так одяглася?

— А що, не подобається? Це я в Поллі купила.

— Таке брудне.

— Адже ж Поллі так багато їздить. Ну, вставай, тобі треба на засідання ради графства.

— Хіба сьогодні середа?

— Ні, але в Бразілії час інший, невже ти забув?

— Я не можу їхати до Пігстентона. Я мушу діждатися тут, поки вернеться доктор Мессінджер. Я хворий. Він сказав, щоб я лежав спокійно. Він увечері повернеться.

— Але ж рада зібралася тут. Зухвала блондинка привезла всіх літаком.

І справді, всі були тут. Головував Реджі Сент-Клауд. Він сказав:

— Я категорично не згоден, щоб Міллі була в складі комітету. У неї погана репутація.

Тоні запротестував:

— У неї є дочка. Вона має не менше права засідати з нами, ніж леді Кокперс.

— До порядку,— сказав мер.— Попрошу вас, панове, не відхилятися від теми. Нам треба вирішити, чи розширювати Бейтон-Пігстентонське шосе. Є скарги, що автобусам Зеленої лінії небезпечно повертати на перехресті біля Геттона.

— Щурам Зеленої лінії.

— Я і сказав — щурам Зеленої лінії. Іграшковим щурам Зеленої лінії. Багато селян полякалися їх і повибиралися із своїх осель.

— Я сам вибрався,— озвався Реджі Сент-Клауд.— Мене вигнали з дому іграшкові зелені щури.

— До порядку,— сказала леді Кокперс.— Пропоную, щоб містер Ласт виступив з промовою.

— Так, так!

— Дами й панове,— сказав Тоні,— прошу пробачення: я хворий і не можу встати з гамака. Доктор Мессінджер лишив мені точні вказівки.

— Війні хоче купатися..

— У Бразілії купатися заборонено. В Бразілії купатися заборонено! — закричали збори.— В Бразілії купатися заборонено!

— Але ж ви з’їли два сніданки!

— До порядку,— сказав мер.— Лорде Сент-Клауд, поставте пропозицію на голосування.

— Треба вирішити, чи укладати контракт на розширення перехрестя біля Геттона з місіс Бівер. Вона вимагає найбільшої суми, зате хоче збудувати обшиту хромованими панелями стіну на півдні села...

— І два сніданки,— підказала Війні.

— І два сніданки для робітників. Хто за цю пропозицію, засокочіть, як кури, а хто проти — загавкайте.

— Це буде вкрай непристойно,— заперечив Реджі.— Що подумають слуги?

— Треба щось зробити, поки Бренда не знає.

— ... Я? Я згодна.

— Отже, пропозицію прийнято.

— О, я дуже рада, що замовлення віддано місіс Бівер,— сказала Бренда.— Бачте, я закохана в Джона Бівера, я закохана в Джона Вівера.

— Це постанова комітету?

— Так, вона закохана в Джона Бівера.

— Тоді це ухвалено одноголосно.

— Ні,— сказала Війні.— Він з’їв два сніданки.

— ...переважною більшістю голосів.

— Нащо ви всі перевдягаєтесь? — запитав Тоні, бо вони вбирались у мисливські костюми.

— Бо завтра тут мисливський збір.

— Але ж улітку не полюють.

— У Бразілії інший час, і купатися заборонено.

— Я вчора бачив у Брутонському лісі лисицю. Зелену іграшкову лисицю з дзвіночком усередині. Вона бігла, а дзвіночок дзеленчав. Вона так усіх перелякала, що вони розбіглися, берег спустів, і купатися заборонено всім, крім Бівера. А йому можна купатися щодня, бо в Бразілії інший час.

— Я закоханий у Джона Бівера,— сказав Емброуз.

— А я й не знав, що ви тут.

— Я прийшов нагадати вам, що ви хворі, сер. Вам ні в якому разі не можна вставати з гамака.

— Але як же я попаду в Місто, сидячи тут?

— Я подав його просто в бібліотеку, сер.

— Так, у бібліотеку. В їдальню подавати не треба, коли вже леді Бренда житиме в Бразілії.

— Я передам ваш наказ у стайню, сер.

— Але мені не потрібен поні. Я сказав Бенові, щоб продав його.

— Вам доведеться переїхати верхи до кімнати для курців, сер. Доктор Мессінджер узяв човен.

— Чудово, Емброузе.

— Дякую, сер.

Всі члени комітету пішли алеєю, крім полковника Інча, що перейшов на іншу доріжку й подріботів до Комптон-Ласта. Тоні й місіс Реттері лишилися вдвох.

— Гав-гав,— сказала вона, згортаючи карти.— Пропозицію ухвалено.

Звівши очі від грального стола, Тоні побачив за деревами вал і мури Міста; воно було зовсім близько. На шпилі надбрамної вежі майорів під тропічним бризом прапор з гербами. Тоні насилу сів у гамаку й відкинув укривало. Під час гарячки він почував себе дужчим. Він продирався крізь чагарі, а з блискучих мурів лилась музика; Місто обходила якась процесія чи карнавальний хід. Тоні натикався на дерева, зачіпався за коріння та вусики ліан, але йшов і йшов, не зважаючи на біль і втому.

Нарешті він вибрався на чисте місце. Брама перед ним стояла навстіж, на мурах сурмили сурми, вітаючи його; з бастіону на бастіон на всі чотири сторони світу оголошували, що він прийшов; у повітрі літали пелюстки з яблунь і мигдалю й устилали шлях, як після літньої бурі в геттонському саду. Позолочені бані та сніжно-білі шпилі сяяли на сонці.

— Місто подано,— доповів Емброуз.