Жменя праху

І

«Між селами Геттон та Комптон-Ласт лежить розлогий парк Геттонського абатства. Саме абатство, колись одна з найвидатніших у графстві споруд, було цілком перебудоване 1864 року в готичному стилі і тепер не становить ніякого інтересу. Парк відкритий для відвідувачів щодня до заходу сонця; на огляд будинку треба заздалегідь просити письмового дозволу. Там є кілька гарних портретів і старовинні меблі. З тераси відкривається чудовий краєвид».

Цей уривок з путівника по графству не дуже дошкуляв Тоні Ласту, йому доводилося чути й неприємніші речі. Його тітка Френсіс, озлоблена неухильно суворим вихованням, сказала якось, що цей будинок, мабуть, спланував містер Пексніф[2], скориставшись проектом сирітського притулку, виконаним його учнем. Але кожна глазурована цеглина й барвиста кахля була мила серцю Тоні. Порядкувати в такому домі було нелегко, він це знав, та хіба ж буває колись легко порядкувати у великому домі? Будинок не зовсім відповідав сучасним вимогам комфорту; але Тоні мав на меті зробити кілька невеличких удосконалень, тільки-но виплатить податок на спадщину. Проте загальний вигляд і дух садиби: ламана лінія зубчастих стін на тлі неба; головна вежа з годинником, який через кожні чверть години не розбуркував хіба що непробудних соньків; велика зала, що потопала в церковній сутіні, із розмальованим червоними й золотими ромбами хрещатим склепінням, яке спочивало на колонах із полірованого граніту та з різьбленими капітелями — вдень її освітлювали прикрашені гербами стрільчасті вітражі, а ввечері — величезна газова люстра з міді й зварного заліза, перероблена на електричну, де тепер сяяло двадцять лампочок; хвилі гарячого повітря, що раптом вдаряли у ноги, вихоплюючись із допотопного опалювального апарата крізь чавунні грати у формі трилисників; печерний холод далеких коридорів, де він з метою економії коксу звелів вимкнути опалення; їдальня з дерев’яними сволоками й хорами із смолистої сосни; спальні з мідними ліжками (у кожній на фризі красувався готичний напис), названі на честь героїв Мелорі — Ізойди, Елейн, Мордреда, Мерліна, Говейна, Бедівера, Ланселота, Персіваля, Трістрама та Галахада; його туалетна — «Фея Моргана», Брендина «Гіневра»[3], де ліжко стоїть на підвищенні, стіни завішані гобеленами, камін схожий на надгробок тринадцятого сторіччя, а з еркерного вікна видно шпилі шести церков,— усе це оточувало Тоні змалечку і було для нього постійним джерелом радості й захоплення, ніжних спогадів і гордого почуття власника.

Такі речі тепер були немодні, він це добре розумів. Двадцять років тому людям подобались рублені стіни і старовинний олов’яний посуд; тепер у моду ввійшли урни й колонади. Проте настане час — можливо, Джон Ендрю ще доживе до цього,— коли громадська думка поверне Геттону належне йому місце. Його вже називають цікавим, і один дуже чемний юнак попросив дозволу сфотографувати його для архітектурного огляду.

Зі стелею у «Феї Моргані» було не все гаразд. Імітуючи кесон, на штукатурку понабивали навхрест фігурні планки, помальовані в «ялинку» синіми й золотими смужками. А квадрати між тими планками були оздоблені впереміш тюдорівськими трояндами та французькими королівськими лілеями. Але в одному кутку на стелі розтеклася вогка пляма, і позолота там потьмяніла, а фарба облупилась; в іншому місці дерев’яні планки зжолобилися й повідставали. Щодня, прокинувшись уранці, Тоні, перед тим як подзвонити, хвилин десять лежав у глибокій задумі, придивляючись до тих вад, і щоразу давав собі слово якось це виправити. Проте він не був певен, чи вдасться йому знайти майстрів, що впораються з такою тонкою роботою.

«Фея Моргана» належала йому відтоді, як він перебрався з дитячої кімнати. Його примістили тут, бо він міг покликати звідси батьків, нерозлучних у «Гіневрі»: його дуже довго мучили ночами кошмари. Відколи він оселився тут, з кімнати нічого не забирали і щороку додавалося щось нове, тож там утворилася ніби виставка пам’яток усіх періодів його зростання: вставлений у рамку малюнок дредноута, на якому всі гармати вивергали дим і полум’я (кольоровий додаток до «Чамз»[4]); групове фото з товаришами по приватній школі, де він учився; засклена шафка під назвою «Кунсткамера», набита різномастими колекціями пташиних яєчок, метеликів, окам’янілостей, монет; портрет батьків у подвійній шкіряній рамці; фотографія Бренди, зроблена вісім років тому, коли він залицявся до неї; Бренда з Джоном на руках після хрестин; гравюра колишнього Геттона — він був таким, поки прадід Тоні не розібрав його; кілька полиць із книгами: «Бевіс»[5], «Різьблення по дереву вдома», «Фокуси для всіх», «Юнні гості»[6], «Законодавство для землевласника і орендаря», «Прощавай, зброє».

По всій Англії люди прокидалися, пригнічені й стурбовані. Тоні десять хвилин ніжився в ліжку, розмірковуючи про реставрацію стелі. Потім він подзвонив.

— Пані вже дзвонила?

— Так, сер, десять хвилин тому.

— Тоді я снідатиму в її кімнаті.

Він надів халат, узув капці й пішов до «Гіневри».

Бренда лежала в ліжку на підвищенні. Вона наполягла, щоб їй поставили сучасне ліжко. Біля неї стояла таця; ковдра була всіяна конвертами, листами й газетами. Голова її спочивала на маленькій голубій подушечці; без косметики її обличчя здавалося майже безбарвним, перламутрово-рожевим, тільки ледь яскравішим за шию та руки.

— Ну як? — сказав Тоні.

— Поцілуй.

Він сів коло таці, в головах ліжка, і Бренда схилилася до нього (нереїда, що виринає з прозорих водяних глибші). Вона відвернула голову й потерлася щокою об його щоку, наче кицька. Такий у неї був звичай.

— Є що-небудь цікаве?

Він узяв кілька листів.

— Нічого. Мама просить няню прислати мірку з Джона. Вона йому щось плете на різдво. Мер просить мене відкрити щось у наступному місяці. Невже я справді повинна?

— Та, мабуть, доведеться: ми вже давно нічого не робили для нього.

— Гаразд, тільки напишеш для мене промову. А то я зробилася застара для тієї, дівочої, що досі завжди мене виручала... Анджела питає, чи не приїдемо ми до неї на Новий рік.

— Відповідь цілком ясна: нізащо в світі.

— Я так і думала... хоч у неї начебто збереться цікава компанія.

— Їдь, коли хочеш, а я ніяк не зможу.

— Дарма. Я була певна, що ти відмовишся, перш ніж відкрила конверт.

— Не розумію, яка втіха їхати до Йоркшіру посеред зими...

— Любий, не гнівайся. Я знаю, що ми не поїдемо. Я ж нічого не прошу. Просто я подумала, що було б приємно пожити трохи на чужих харчах.

Брендина покоївка принесла другу тацю. Тоні звелів поставити її на підвіконня й заходився розпечатувати листи, адресовані йому. Він визирнув у вікно. Цього ранку було видно тільки чотири церковні шпилі із шести.

— А знаєш,— озвався він раптом,— я, мабуть, зможу вирватися з дому в цю суботу.

— Любий, а ти не дуже нудитимешся?

— Та ні.

Поки він снідав, Бренда читала йому газети.

— Реджі знов виголосив промову... Ось чудове фото Бейб і Джока. Одна американка народила близнят від двох різних чоловіків. Як ти гадаєш, це можливе?.. Іще двоє бідолах отруїлися газом... Дівчинку задушили на кладовищі шнурком від черевика... П’єса, яку ми з тобою дивились,— ота, про ферму,— вже сходить зі сцени.

Потім вона читала йому роман з продовженням. Він запалив люльку.

— Щось ти погано слухаєш. Ану скажи: чого Сільвія не хоче, щоб Руперт одержав того листа?

— Що? Та, бач, вона не дуже довіряє Рупертові.

— Я так і знала! Тут взагалі немає ніякого Руперта. Я ніколи більше не Питатиму тобі.

— Сказати по щирості, я думав про своє.

— Он як?

— Я думав, як гарно, що сьогодні субота і що до нас ніхто не приїде.

— Ти справді так думаєш?

— А ти?

— Знаєш, мені іноді здається, що не варто утримувати такий величезний дім, коли не запрошувати час від часу гостей.

— Не варто? Я не розумію, що ти говориш. Я не збираюсь перетворювати свій дім на якийсь заїзд для всіляких нуднючих базік, що вправлятимуться тут у лихослів’ї. Наша родина завжди жила в цьому домі, і я сподіваюся, що після моєї смерті Джонові пощастить його зберегти. Я ж маю певні обов’язки по відношенню до тих, хто працює в мене, та й до всього маєтку. Це невід’ємна частина англійського життя, і була б величезна шкода, якби...— Тоні раптом затнувся і глянув на ліжко. Бренда уткнулася обличчям у подушку, і тільки її потилиця стирчала з-під простирала.

— О господи! — проказала вона здушеним голосом.— Чим я завинила?

— Що, я знов ударився в пафос?

Вона повернулася до нього, так що з-під простирала вистромився ніс і одне око.

— Ні, любий, це вже не пафос. Це взагалі казна-що.

— Пробач.

Бренда сіла.

— Не сердься, я не те хотіла сказати. Я теж рада, що ніхто не приїде.

За сім років подружнього життя Бренди й Тоні такі сценки траплялися досить часто.

Стояла лагідна англійська погода: туман у видолинках і бліде сонце на пагорках. З дерев уже не капало після недавнього дощу — вода швидко постікала з безлистих гілок, але зарості кущів були ще мокрі й темні у затінку, і, пробившись униз, сонячне проміння вигравало на них барвами веселки; на лужках ноги грузли в розкислій землі; рівчаками текла вода.

Джон Ендрю сидів на своєму поні урочисто й рівно, мов солдат з королівської варти, поки Бен ставив бар’єр. Грім був подарунком Джонові від Дядька Реджі на шостий день народження. Джон після довгих обговорень сам вибрав ім’я для свого поні. Раніше він звався Крістабель, але Бен сказав, що це ім’я більше пасує собаці, ніж коневі. Бен знав колись одного чалого коня, що звався Грім; він убив двох верхівців і чотири роки підряд брав призи на місцевих перегонах. Добрий був коник, казав Бен, та потім пропоров собі черево на полюванні, і довелось його пристрелити. Бен пам’ятав безліч історій про різних коней. На одному, що звався Нуль, він якось виграв у Честері п’ять фунтів при ставці десять до трьох. А під час війни йому довелось бачити, як мул на ім’я Ряст здох; від того, що вижлуктив порцію рому на цілу роту. Але Джон не хотів давати своєму поні ім’я якогось там п’янички-мула. Отож зрештою спинилися на Громі, хоч поні мав спокійну вдачу.

Поні був темно-гнідий, з довгим хвостом і гривою. Його кудлатих ніг Бен не підстригав. Грім скуб собі травичку, не зважаючи на Джонові спроби підвести йому голову.

Раніше Джон вправлявся у верховій їзді в зовсім інший спосіб. Він трюхикав попід загородою на шотландському поні на ім’я Кролик, а няня, насилу зводячи дух, пленталася поруч, вхопившись рукою за вуздечку.. Тепер цю справу було віддано в чоловічі руки. Няня сідала віддалік на складаному стільчику і щось собі плела. Бен відповідно просунувся по службі. Із стаєнного наймита він просто на очах перетворився на конюшого. Нашийну хустку він замінив краваткою, яку заколював шпилькою у формі лисячої голови. Бен був чоловік бувалий, і життєвого досвіду йому не бракувало.

Ні Тоні, ні Бренда не захоплювалися полюванням, але їм дуже хотілося, щоб Джон полюбив цю розвагу. Бен передбачав, що стайні колись іще будуть повнісінькі, а він, Бен, стане управителем: містер Ласт навряд чи шукатиме когось стороннього.

Бен роздобув дві тички з просвердленими дірками й побілену жердину і спорудив із них посеред луки бар’єр два фути заввишки.

— А тепер спокійнесенько. Давай легким галопом, а коли він стрибне, пригнися — і перелетиш, наче пташечка. Держи йому голову прямо на бар’єр.

Грім рвонув уперед клусом, пробіг трохи легким галопом, але перед самим бар’єром сахнувся вбік і обігнув його, знову перейшовши на клус. Джон втримався в сідлі, кинувши повіддя й учепившись обома руками у гриву; він винувато глянув на Бена, а той сердито промовив:

— Ну навіщо тобі твої падлючі ноги? На ось, візьми, стьобнеш його, коли стрибатимете.

І він подав Джонові нагай.

Няня перечитувала коло воріт листа від сестри.

Джон відвів Грома назад і знову спробував подолати бар’єр. Цього разу вони помчали просто на жердину.

Бен гукнув: «Ноги!» Джон щосили вдарив Грома п’ятами і згубив стремена. Бен здійняв руки до неба, наче ганяв ворон. Грім стрибнув; Джон вилетів із сідла і гепнувся на траву.

Няня злякано схопилася з місця:

— Що сталося, містере Гекет? Він забився?

— Він цілісінький,— сказав Бен.

— Я цілісінький,— сказав Джон.— Грім, певно, спіткнувся.

— Де там у біса спіткнувся. Просто ти розкарячив свої падлючі ноги й сів на гепу. Гляди вдруге міцно тримай повіддя. Так ти все полювання прогавиш.

За третім разом Джон перестрибнув через бар’єр; засапаний, тремтячий, згубивши стремено і вчепившись, як і раніше, рукою в гриву, він усе-таки всидів у сідлі.

— От бач. Перелетів, мов та пташечка. Іще раз?

Іще двічі Джон на Громі перестрибував через жердину, а потім няня сказала, що час уже йти додому пити молоко. Поні завели до стайні.

Няня вигукнула:

— Ой лишенько! Диви, як ти забруднив курточку!

Бен сказав:

— Скоро ти в нас призи на перегонах братимеш.

— Моє шанування, містере Гекет!

— Моє шанування, добродійко!

— До побачення, Бене! Можна, я ввечері прийду подивитись, як ти чистиш коней?

— Не моя тут воля. Спитай у няні. Але, знаєш, у сірого биндюга завелися глисти. Хочеш подивитись, як я даватиму йому ліки?

— Хочу, хочу! Няню, можна я піду подивлюся?

— Спитай у мами. А тепер ходімо, досить з тебе на сьогодні коней.

— Не досить,— сказав Джон.— Ніколи не досить.

По дорозі додому він попросив:

— Можна, я питиму молоко в маминій кімнаті?

— Там буде видно.

Няня завжди відповідала ухильно, приміром так: «Побачимо», або: «Хтозна», або: «Не скажеш — не збрешеш»; як мало це було схоже на грубі й рішучі Бенові вислови.

— А що буде видно?

— Та багато чого.

— Ну а все-таки?

— Скажімо, чи будеш ти питати про всякі дурниці.

— Дурна стара хвойда!

— Джоне! Як ти смієш! Що це ти придумав!

Радий своїй вихватці, Джон висмикнув руку з няниної, руки і почав витанцьовувати перед нею, виспівуючи: «Дурна стара хвойда! Дурна стара хвойда!» — аж поки вони дісталися до бічних дверей. Коли вони зійшли на ганок, няня мовчки зняла з нього гамаші; її похмурий вигляд трохи протверезив його.

— Іди зараз же до дитячої кімнати,— наказала няня.— А я побалакаю про твою поведінку з мамою.

— Няню, пробач мені. Я не знаю, що воно означає, але я не хотів цього сказати.

— Зараз же йди до дитячої кімнати.

Бренда чепурилася перед дзеркалом.

— Відколи Бен Гекет почав учити його їздити верхи, ласкава пані, він геть відбився від рук.

Бренда поплювала в туш для вій.

— І все-таки, що саме він сказав?

— Та в мене язик не повернеться вимовити таке, ласкава пані.

— Дурниці! Кажіть, та й усе. А то я подумаю, що він сказав щось іще гірше.

— Та куди вже там гірше... Він обізвав мене дурною старою хвойдою, ласкава пані.

Бренда пирхнула в рушник.

— Він так вас обізвав?

— І то не раз. Він витанцьовував перед моїм носом до самого дому і виспівував на все горло.

— Зрозуміло... Ви добре зробили, що розповіли мені.

— Спасибі вам, ласкава пані, а коли вже зайшла мова, я мушу сказати вам, що, як на мене, то Бен Гекет зовсім не знає міри з цією верховою їздою. Це дуже небезпечно. Сьогодні вранці дитина вилетіла з сідла й мало не скалічилась.

— Гаразд, няню. Я побалакаю з містером Ластом. Вона побалакала з Тоні. Обоє сміялися до сліз.

— Любий,— сказала Бренда,— поговорити з ним треба тобі. Серйозні розмови вдаються тобі краще.

— А я гадав, що «хвойда» дуже гарне слово,— заперечив Джон.— Та й Бен усіх так називає.

— Йому не слід так робити.

— Я з усіх на світі найдужче люблю Бена. І він найрозумніший на світі.

— Ти ж розумієш, що не можеш любити його дужче за маму.

— А я все одно люблю дужче. Багато дужче.

Тоні відчув, що пора вже припинити суперечку й прочитати проповідь, яку він заздалегідь приготував.

— Слухай, Джоне. Ти вчинив дуже негарно, обізвавши няню дурною старою хвойдою. По-перше, ти її образив. Подумай, скільки вона робить для тебе щодня..

— Їй за це платять.

— Помовч. По-друге, люди твого віку і твого суспільного становища не вживають таких слів. Люди бідні вживають певні вислови, що їх не личить уживати джентльменам. Ти джентльмен. Коли ти виростеш, цей дім і ще багато чого належатиме тобі. Ти повинен навчитися розмовляти, як людина, що володітиме цим усім, повинен навчитися бути уважним до тих, кому менше поталанило, ніж тобі, і особливо до жінок. Ти мене розумієш?

— Беневі поталанило менше, ніж мені?

— До чого тут Бен! А тепер ти підеш нагору, попросиш пробачення в няні й пообіцяєш ніколи більше її так не обзивати.

— Гаразд.

— А оскільки ти так погано поводився сьогодні, я забороняю тобі завтра їздити верхи.

— Завтра неділя.

— Ну, тоді післязавтра.

— Ти сказав «завтра», нечесно міняти.

— Джоне, не переч. Якщо ти не поводитимешся як слід, я відішлю Грома назад до дядька Реджі і скажу йому, що поні не може лишатись у такого поганого хлопчика. Тобі ж не хотілося б цього, правда?

— А нащо він дядькові Реджі? Грім його не вдержить на собі. Та й його ж ніколи нема, він завжди за кордоном.

— Він віддасть його іншому хлопчикові, та не в цім річ. А тепер біжи попроси пробачення в няні.

Вже коло дверей Джон сказав:

— То мені можна їздити в понеділок? Ти ж сказав завтра.

— Та, виходить, що можна.

— Ура! Грім бігав сьогодні дуже добре. Ми стрибали через жердину, дуже високо. Спершу він заноровився, а тоді перелетів, мов та пташечка.

— А ти не падав?

— Упав один раз. Грім не винен. Просто я розкарячив свої падлючі ноги й сів на гепу.

— Ну, як твоя нотація? — запитала Бренда.

— Погано, вкрай погано.

— Річ у тому, що няня ревнує хлопця до Бена.

— Боюся, що невдовзі й ми його ревнуватимемо.

Вони снідали за маленьким круглим столиком, що стояв посеред величезної їдальні. В цій кімнаті ніяк не вдавалося підтримувати рівномірну температуру; навіть коли один бік пекло від жару з каміна, другий аж дубів від протягу, яким мело з усіх кутків. Бренда і сяк і так ставила і ширми, і переносний електричний радіатор, але пуття з того було мало, у їдальні стояв лютий холод.

Хоч Тоні з Брендою були обоє цілком здорові і зовсім не гладкі, вони додержували дієти. Це розважало їх за їжею й рятувало від двох некультурних крайнощів, що загрожують самотнім їдцям: від нестримної ненажерності і безладного харчування омлетами та сендвічами з недосмаженим м’ясом. Раціон, який вони для себе обрали, не допускав поєднання протеїну й крохмалю в одній трапезі. Вони завели собі каталог, де було зазначено, які продукти містять протеїн і які — крохмаль. Більшість звичайних страв складалися і з того, і з того, і для Бренди з Тоні стало розвагою вибирати меню. Звичайно кінчалося тим, що вони замовляли якусь страву «на пробу».

— Я певен, що це для мене дуже корисно.

— Авжеж, любий, а коли воно нам обридне, ми спробуємо перейти на алфавітну дієту: їстимемо щодня різне, щоразу на іншу букву. Ох, і наголодуємося ж ми, сидячи на самій халві та на холодці з вугрів... Що ти сьогодні збираєшся робити?

— Нічого особливого. О п’ятій прийде Картер поговорити про деякі справи. Після обіду я, мабуть, поїду до Пігстентона. Здається, знайшовся орендар на Лоувотерську ферму, вона довго стоїть пусткою, тож треба подивитися, чи все там гаразд.

— Я не від того, щоб піти в кіно.

— Згода. До Лоувотера я встигну й завтра.

— А потім ми заглянемо до Вулворта, добре?

Як узяти до уваги таку милу згідливість у Бренди і здоровий глузд у Тоні, нема чого дивуватися, що друзі вважали їх взірцевою парою, якій пощастило розв’язати проблему спільного життя.

Пудинг без протеїну був неапетитний.

За п’ять хвилин принесли телеграму. Тоні розпечатав її й вигукнув:

— Хай йому дідько!

— Щось неприємне?

— Страхіття! Ось на, подивись.

Бренда прочитала:

— «Приїжджаю три вісімнадцять радий зустрічі Вівер». Хто це такий? — запитала вона.

— Один молодик.

— Це звучить непогано.

— Та де там. Зажди, поки його побачиш.

— А чого він до нас їде? Ти що, запрошував його?

— Та, мабуть, щось таке бовкнув. Якось увечері я зайшов до Брета, крім нього, там нікого не було, ми випили з ним, і він сказав, що хотів би подивитися на наш дім...

— Певне, ти хильнув зайвого.

— Не так і багато, та й хто б міг подумати, що він устругне таку штуку.

— Так тобі й треба. Ось що виходить, коли ти їдеш у справах до Лондона і лишаєш мене саму. Та хто ж він усе-таки?

— Просто один молодик, його мати тримає оту крамницю.

— Я колись познайомилася з нею. Стара відьма. До речі, ми винні їй трохи грошей.

— Слухай, давай подзвонимо йому і скажемо, що ми хворі.

— Надто пізно. Він уже давно сидить у поїзді і легковажно споживає сніданок за три шилінги шість пенсів — якусь безладну мішанку з крохмалю й протеїну... Треба буде примістити його в «Галахаді». Той, кому довелося там ночувати, ще ніразу не приїздив знову — мабуть, спати там справжня мука.

— Та все-таки, що в біса ми з ним робитимемо? Вже пізно запрошувати когось іще.

— Ти їдь до Пігстентона, а я розважатиму його. Самій мені легше. Ввечері його можна повести в кіно, а завтра ми покажемо йому будинок. Якщо нам пощастить, він поїде вечірнім поїздом. Йому треба на службу в понеділок?

— А хто його знає.

3.18 — далеко не найзручніший поїзд.. Прибуваєш на місце десь за чверть до четвертої, і коли ти, як Вівер, тут чужа людина, то не знаєш, чим згаяти годину до чаю; але Бренда, яка без Тоні почувала себе невимушено, дуже мило виконувала обов’язки господині, а Вівера так рідко зустрічали привітно, що він і не помітив ледь холодного прийому.

Вона прийняла його в кімнаті, яку за давньою звичкою називали кімнатою для курців; це був чи не найменш похмурий куточок у всьому домі.

— Дуже мило, що ви завітали до нас. Мушу одразу вас попередити: ви наш єдиний гість. Боюся, що вам буде страшенно нудно... Поїзд був дуже переповнений? По суботах часто так буває... Чи не хочете вийти на свіже повітря? Незабаром посутеніє, тож ухопимо трохи тепла, поки не пізно...— гомоніла вона.

В присутності Тоні їй було б важко: вона б перехопила його погляд, і всі її манери господині замку з неї б мов вітром звіяло. А Вівер умів легко підхоплювати нитку розмови, тож вони вийшли скляними дверима на терасу, спустилися в голландський садок, обійшли оранжерею й вернулися назад, ні на мить не відчувши ані найменшої ніяковості. Бренда навіть почула раптом, як вона каже Біверові, що його мати одна з її найдавніших приятельок.

Тоні встиг вернутися до чаю. Він вибачився, що не зміг привітати гостя, і майже зразу подався до свого кабінету на нараду з управителем.

Бренда розпитувала Вівера про Лондон, про те, які останнім часом відбулися прийоми. Бівер був напрочуд добре поінформований.

— Поллі Кокнерс невдовзі влаштовує прийом.

— Так, я знаю.

— Ви будете там?

— Навряд. Останнім часом ми ніде не буваємо.

Дотепи, що ходили по місту вже з півтора місяця, для Бренди прозвучали як зовсім свіжі; повторюючись, вони відшліфувалися, і Бівер сипав ними досить хвацько. Він повідомив їй багато новин про амурні справи її приятелів.

— А як там Мері з Саймоном?

— Невже не знаєте? Розбили глек.

— І давно вже?

— Почалося воно ще влітку, в Австрії.

— А Біллі Ангмерінг?

— Крутить шалену любов з дівчиною на ім’я Шіла Шраб.

— А як живуть Гелм-Габбарди?

— Та в них теж не все гладенько... Дейзі відкрила новий ресторан. Діло йде на лад... Відкрився також новий нічний клуб під назвою «Сажок»...

— Господи,— зітхнула Бренда.— Як люди цікаво живуть!

Після чаю привели Джона Ендрю, і він зразу повернув розмову по-своєму.

— Добридень! — сказав він.— Я не знав; що ви приїдете. Тато казав: от добре, що не наїде гостей на неділю. Ви полюєте?

— Давно не полюю.

— Бен каже, що всі, хто має кошти, мусять полювати на благо Англії, це ж ясно, як божий день.

— Мабуть, я не маю на те коштів.

— Ви бідний?

— Прошу вас, містере Бівер, не дозволяйте йому докучати вам.

— Так, я дуже бідний.

— Такий бідний, що можете, коли хочете, називати всіх хвойдами?

— Так, такий бідний.

— А як ви стали таким бідним?

— Я завжди був бідний.

— А-а! — Джон утратив інтерес до цієї теми.— У сірого биндюга на фермі завелись глисти.

— Звідки ти знаєш?

— Бен сказав. Та й по кізяках видно.

— Господи! — вигукнула Бренда.— Що б сказала няня, якби почула тебе!

— А скільки вам років?

— Двадцять п’ять. А тобі?

— А що ви робите?

— Та майже нічого.

— На вашому місці я б узявся до чогось і заробив грошей. Тоді ви змогли б полювати.

— Але тоді я не зміг би нікого називати хвойдою.

— Таж із цього все одно небагато пуття.

Пізніше, за вечерею в дитячій кімнаті, Джон сказав:

— Як на мене, містер Бівер страшенно дурний. А ти як гадаєш?

— Звідки мені знати? — відповіла няня.

— По-моєму, він найдурніший з усіх, хто до нас приїздив.

— Людей судити — себе ганьбити.

— Він мені анітрошечки не подобається. В нього дурний носяка і дурні очиська, дурний ротяка і дурні плечиська,— Джон ніби співав літургію.— Дурні ручиська і дурні ножиська, дурна жилетка і дурні манжетки.

— Ну, а тепер доїдай свою вечерю,— сказала няня.

Того вечора, перед обідом, Тоні став за спиною в Бренди, що сиділа за туалетним столиком, і скривив перед дзеркалом гримасу.

— Я дуже винний перед тобою — пішов собі й залишив тебе саму з цим Бівером. Ти була з ним на диво привітна.

Бренда сказала:

— О, це було не так уже й важко. Він мене навіть зворушив.

Далі по коридору Бівер роздивлявся свою кімнату ретельно, як досвідчений гість. Настільної лампи не було. У чорнильниці висохло чорнило. В каміні давно погасло. Ванна кімната, як він уже відзначив собі, була страшенно далеко, у вежі, і туди треба було підійматися крученими сходами. Ліжко здалось йому і не гарним, і не зручним; матрац посередині був продавлений, і пружини загрозливо зарипіли, коли він на пробу ліг. Зворотний квиток у третьому класі коштував вісімнадцять шилінгів. Та ще ж доведеться давати на чай.

Почуваючи себе винним перед Бівером, Тоні звелів подати на обід шампанське, якого ні він, ні Бренда не любили. Не любив його, виявляється, й Бівер, проте йому була приємна така увага. Шампанське перелили у високий графин і пустили по колу, як данину гостинності. Потім вони поїхали до Пігстентона в кінотеатр, де йшов фільм, що його Бівер бачив кілька місяців тому. Коли вони вернулися додому, в кімнаті для курців на них чекала таця з грогом і сендвічами. Вони поговорили про фільм, і Бівер не признався, що вже бачив його. Тоні провів гостя до дверей «Сера Галахада».

— Сподіваюсь, ви добре спатимете.

— Напевно.

— Ви хочете, щоб вас збудили вранці?

— Можна, я подзвоню?

— Авжеж. Вам нічого не бракує?

— Ні, дякую. На добраніч.

— На добраніч.

Однак, вернувшись до кімнати для курців, Тоні сказав:

— Знаєш, мені так незручно через Вівера.

— Пусте, з Бівером усе гаразд,— відповіла Бренда.

Проте Біверові в ту хвилину було не вельми затишно; він терпляче вмощувався в ліжку й сяк і так, щоб якось заснути, і міркував, що оскільки він не збирається більше сюди приїздити, то старшому слузі не дасть нічого і тільки п’ять шилінгів служникові, який був до його послуг. Нарешті йому пощастило пристосуватись до всіх горбів і ям на матраці, і він проспав неспокійним сном до ранку. А новий день почався неприємним повідомленням, що всі недільні газети вже віднесено до кімнати господині замку.

У неділю Тоні завжди надягав темний костюм та білий накрохмалений комірець. Він ішов до церкви й сідав на довгій сосновій лаві з червоними подушечками під коліна, яку ще його прадід у ту пору, коли перебудовували Геттон, поставив тут перед каміном із залізними гратками й маленькою кочергою — батько Тоні щоразу починав бряжчати нею, коли йому не подобалося щось у проповіді. Відколи батько помер, в каміні не палили, але наступної зими Тоні збирався відновити цей звичай. На різдво й День урожаю Тоні читав тексти з біблії, стоячи за аналоєм, на якому спереду красувався мідний орел.

Після служби божої він любив постояти трохи на паперті із священиковою сестрою і двома-трьома селянами. Потім вертався додому через поля стежкою, що вела до бічної хвіртки шпалерного садка; він навідувався до оранжереї, вибирав собі бутоньєрку, спинявся погомоніти коло садівницьких будиночків (з дверей пашіло пахощами недільних обідів) і врешті урочисто випивав у бібліотеці чарку хересу. За таким простим, не дуже суворим ритуалом минали в нього недільні ранки — цей ритуал виник більш-менш стихійно із багато суворіших звичаїв його батьків; Тоні виконував його з превеликою втіхою. Бренда кепкувала з нього, коли, бувало, впіймає його на тому, що він грає роль статечного побожного джентльмена старої школи, і її жарти трохи зачіпали його за живе, проте це не зменшувало задоволення, яке давало йому виконання цього щонедільного ритуалу, чи невдоволення, коли приїзд гостей примушував його відступити від нього.

Ось чого йому стало дуже прикро, коли, вийшовши за чверть до одинадцятої із свого кабінету в залу, він застав там Бівера, вже одягненого й охочого розважатися; роздратування його, щоправда, швидко минулося, бо, вітаючи гостя, він помітив у його руках залізничний розклад.

— Сподіваюсь, вам добре спалося?

— Чудово,— відказав Бівер, хоч його пом’яте обличчя виразно суперечило цій заяві.

— Дуже радий. Сам я завжди сплю тут добре. Як, ви вже дивитеся розклад поїздів?

— На жаль, я мушу виїхати сьогодні ввечері.

— Яка прикрість! Я ж майже не бачив вас, та й у неділю нема зручних поїздів. Найзручніший відходить о п’ятій сорок п’ять і прибуває десь близько дев’ятої. Він зупиняється на всіх станціях, і в ньому немає вагона-ресторану.

— Ним я й поїду.

— Ви справді не можете лишитися до завтра?

— Слово честі.

Над парком розлягався дзвін.

— Мені вже пора до церкви. Навряд чи ви захочете піти зі мною.

У гостях Бівер завжди намагався догодити хазяям, навіть коли візит виявлявся таким невдалим, як оцей.

— О, з превеликим задоволенням.

— Ні, справді, бувши вами, я б нізащо не пішов. Вам буде нецікаво. Я й сам іду туди тільки з обов’язку. Краще лишайтеся дома. Зараз прийде Бренда. Подзвоніть, коли захочете випити.

— Ну що ж, нехай буде так.

— Тоді до побачення.

Тоні взяв у передпокої капелюх і паличку й вийшов надвір. «Ну ось, я знову повівся негостинно з цим молодиком»,— подумав він.

Над під’їзною алеєю линув гучний дзвін, і Тоні швидко пішов на його поклик. Дзвін замовк, тоді вдарив один раз, попереджуючи село, що через п’ять хвилин органіст заграє перший гімн.

Тоні наздогнав Джона з нянею на дорозі до церкви. Джон був сьогодні напрочуд довірливо відвертий. Він тицьнув Тоні маленьку руку в рукавичці і зразу ж почав розповідати історію, якої вистачило до самих церковних дверей: то була історія мула Ряста, який у тисяча дев’ятсот сімнадцятому році під Іпром випив порцію рому на цілу роту; Джон насилу зводив дух, бо йому доводилося бігти, щоб поспівати за батьком. Коли він довів свою розповідь до кінця, Тоні сказав:

— Дуже сумна історія.

— І я так думаю, а от Бен каже, що в нього штани мало не луснули від сміху.

Дзвін замовк; органіст із-за завіски стежив, коли з’явиться Тоні. Тоні пройшов проходом на своє місце у супроводі Джона з нянею. Він сів у крісло; вони посідали на лаві в нього за спиною. На мить він схилив голову на руки, тоді відкинувся назад, і органіст заграв перші такти гімну: «Не суди суворо раба твого, о господи...» І відправа почалася. Вдихаючи приємне, ледь затхле повітря, звично сідаючи, підводячись і схиляючись у поклоні, Тоні перебирав у думці події минулого тижня та свої плани на майбутнє. Час від часу якесь речення в літургії повертало його до дійсності, але майже цілий ранок з думки йому не йшли вбиральні та ванні кімнати: скільки їх іще можна влаштувати, не порушуючи стилю будинку.

Підійшов з карнавкою сільський поштар. Тоні вкинув туди півкрони, Джон і няня — по пенсу.

Священик важко зійшов на кафедру. Це був немолодий уже чоловік, що майже ціле життя прослужив у Індії. Батько Тоні дав йому парафію на прохання свого зубного лікаря. Він мав гарний гучний голос і тішився славою найкращого проповідника в окрузі.

Всі його проповіді були складені в молодші роки й призначалися для гарнізонної каплиці; він навіть не підправив їх, щоб пристосувати до нової пастви, і здебільшого наприкінці в них згадувалися далекі домівки й родини. Парафіяни нітрохи не дивувались: дуже небагато з того, що говорилося в церкві, мало прямий стосунок до їхнього життя. Їм дуже подобалися проповіді їхнього священика, й вони знали, що, коли мова заходить про далекі домівки, час уже обтрушувати порох з колін та брати в руки парасольки.

— ...І тепер, коли ми стоїмо тут з непокритими головами,— читав він, з останніх сил напружуючи свій гучний старечий голос,— згадаймо нашу наймилостивішу королеву-імператрицю[7], якій ми тут служимо, й звернімо до господа благання наші, хай спаде з її пліч тяжкий тягар і не доведеться їй посилати нас в ім’я обов’язку нашого до найдальших куточків землі; і згадаймо родини наші і домівки, що покинули ми задля неї, і подумаймо про те, що, хоч і лежать між нами голі пустелі та неозорі океани, ніколи не буваємо ми такі близькі до них, як недільного ранку, коли через піски і гори нас єднає відданість володарці нашій і спільна молитва про її щасливе владарювання; усі ми горді підданці її скіпетра і корони.

(«Превелебний Тендріл так уже величає королеву — просто до небес її підносить»,— сказала якось Тоні садівникова жінка).

Хор вишикувався в один ряд і проспівав останній гімн; парафіяни постояли хвилинку, схиливши голови, і рушили до дверей. Вони не озивались одне до одного, поки не розсипалися по цвинтарю: тут вони почали вітатися — доброзичливо, щиро, слова так і лилися з їхніх уст.

Тоні погомонів з дружиною ветеринара і містером Партріджем, крамарем, потім до нього підійшов священик.

— Я сподіваюсь, леді Бренда не захворіла.

— Та ні, просто їй трохи нездужається,— Тоні завжди казав так, коли приходив до церкви без Бренди.— Дуже цікава проповідь, велебний отче.

— Я радий, що вона вам сподобалася, сину мій. Це одна з моїх найулюбленіших. Невже ви її ще ні разу не слухали?

— Ні разу, запевняю вас.

— Справді, останнім часом я не читав її тут. Та коли мене просять заступити когось, я завжди обираю саме її. Дайте-но я погляну — в мене записано, коли я її читав.— І старий розгорнув товстий зошит, якого тримав у руках. Палітурки на ньому геть обшарпались, а сторінки пожовкли.— Ага, ось вона. Вперше я прочитав її у Джелалабаді, коли туди прибули колдстрімські гвардійці[8]; потім у Червоному морі, як учетверте повертався з відпустки; потім у Сідмуті... Ментоні... Вінчестері... На літньому зборі ватажків герл-скаутів тисяча дев’ятсот двадцять першого року... В гільдії церковних акторів у Лестері... Двічі взимку тисяча дев’ятсот двадцять шостого в Борнмуті, коли бідолашна Ада так тяжко занедужала... Справді, я таки, мабуть, не читав її тут з тисяча дев’ятсот одинадцятого року, ви тоді були надто малий, щоб оцінити її...

Священикова сестра розмовляла з Джоном. Він розповідав їй історію мула Ряста: «... Бен каже, що він би оклигав, якби зміг виригати той ром, тільки ж мули не вміють ригати, і коні не вміють...»

Няня схопила його за руку й потягла додому.

— Скільки разів я казала тобі, щоб ти не повторював того, що торочить Бен Гекет! Ну навіщо міс Тендріл той Ряст? І щоб ти більш ніколи не казав «ригати», це негарне слово.

— То це ж так кажуть, коли когось нудить.

— Хіба міс Тендріл цікаво знати, що когось нудило?

Коли юрба, що зібралася між папертю і цвинтарною брамою, почала розходитись, Тоні подався до саду. В оранжереї був великий вибір бутоньєрок: він вибрав лимонно-жовті гвоздики з червоними зубчастими краями для себе та Бівера і камелію для дружини.

Проміння листопадового сонця лилося крізь стрільчасті вікна й еркери, забарвлюючись у золото, зелень, червінь і лазур кольоровими гербами вітражів, і свинцеві смужки розбивали його на незліченні цятки різнобарвного світла. Бренда спускалася широкими сходами, вступаючи то в сутінь, то в барви веселки. Обома руками вона притискала до грудей сумочку, капелюшок, недокінчене вишивання хрестиком і розшарпану паку недільних газет; із-за всього цього, наче з-під чадри, визирали тільки її очі й чоло. Бівер виринув з темряви внизу і став біля підніжжя сходів, дивлячись угору на Бренду.

— Може, помогти вам?

— Ні, дякую, я нічого не впущу. Як ви спали?

— Чудово.

— Закладаюся, що це неправда.

— Та я завжди сплю погано.

— Коли ви приїдете знову, вам дадуть іншу кімнату. Тільки навряд чи ви приїдете. До нас рідко хто навідується. І це дуже сумно, бо без гостей нудно, а живучи тут, не знайдеш собі нових друзів.

— Тоні пішов до церкви.

— Так, він любить туди ходити. Він скоро вернеться. Вийдемо на часинку — надворі так гарно.

Вернувшись додому, Тоні застав їх у бібліотеці. Бівер ворожив Бренді на картах:

— А тепер зніміть ще раз, і поглянемо, що вам випало... Ага... Чиясь нагла смерть принесе вам велику радість і гроші... Точніше, ви когось уб’єте. Не можу сказати напевно — чоловіка чи жінку... Потім на вас чекає далека мандрівка по морю, тоді одружитеся зразу з шістьма неграми, народите одинадцятеро дітей, запустите бороду й помрете.

— Ну ви ж і Нахаба! А я думала, це насправді. А, Тоні прийшов! Ну, як там у церкві? Гарно було?

— Дуже. Слухайте, чи не випити нам хересу?

Коли вони лишилися на самоті, Тоні сказав:

— Серденько, ти просто героїня — морочишся з цим Бівером.

— О, така гра мені до вподоби! Щиро кажучи, я кручу йому голову.

— Та я це помітив. Ну що ж, після обіду розважатиму його сам, а ввечері він поїде.

— Дуже жаль. Знаєш, чим ми з тобою різнимося? Як до нас приїздить хтось неприємний, ти зразу тікаєш і ховаєшся, а я навіть тішуся, коли доводиться підладжуватися під них І я бачу, що це в мене добре виходить. До того ж Бівер не такий уже й поганий. Де в чому він такий, як і ми.

— Тільки не такий, як я,— сказав Тоні.

Після другого сніданку Тоні запропонував:

— Якщо це справді вас цікавить, я можу показати вам будинок. Я знаю, такий стиль тепер немодний, моя тітка Френсіс каже, що він гідний містера Пексніфа,— та я гадаю, що все-таки він по-своєму гарний.

Вони ходили по будинку цілих дві години. Бівер був великий майстер оглядати будинки — він був просто-таки зрощений на цьому, бо змалку супроводив свою матір, яка завжди захоплювалась опорядженням квартир, а згодом, коли обставини змінились, зробила це своєю професією. Він тонко сипав компліментами, і Тоні, який любив похвалитися своїми скарбами, радів страшенно.

Ця величезна будівля була споруджена в останній період відродження готики, коли ця архітектурна течія втратила весь політ фантазії і збилася на суху, важку логічність. Вони оглянули все: вітальню з зачиненими віконницями, схожу на шкільний актовий зал; коридори, схожі на монастирські; темне внутрішнє подвір’я; каплицю, де за життя батька Тоні щодня читали молитви для челяді; буфетну й контору, спальні й горище; бак для води, схований серед зубчастих стін; видерлися крученими сходами на вежу з годинником і почекали, поки він почне вибивати пів на четверту,— у вухах у них ще дзвеніло, коли вони спускалися до зали з колекціями слонової кістки, печаток, табакерок, порцеляни, позолоченої бронзи, перебірчастої емалі; потім вони постояли біля кожного портрета в галереї, обшитій дубовими панелями, і Тоні пояснював, хто ким йому доводиться; вони брали з полиць у бібліотеці найрідкісніші рукописи і роздивлялися гравюри давнього Геттона, видаткові книги старого абатства, подорожні нотатки предків Тоні. Час від часу Бівер казав, що бачив щось подібне там і там, а Тоні відповідав, що він теж ту річ бачив, але ця, що в нього, старовинніша. Врешті вони повернулися до кімнати для курців, і Тоні передав Вівера дружині.

Бренда вмостилася в кріслі з вишиванням у руках.

— Ну як? — запитала вона, не підводячи голови.

— Чудово!

— Ну, мені ви можете цього не казати.

— Але ж багато речей дуже гарні.

— Авжеж, речі справді непогані.

— Невже ви не любите Геттона?

— Люблю? Та я його ненавиджу... Я, звичайно, пожартувала, але іноді мені страшенно хочеться, щоб він не був геть увесь такий жахливо потворний. Тільки мені легше вмерти, ніж сказати про це Тоні. Ми, певна річ, не могли б жити ніде, крім Геттона. Тоні просто схибнувся на своєму домі... Смішно. Ні для кого з нас не було трагедією, коли мій брат Реджі продав наш будинок, а його, щоб ви знали, будував сам Ванбру... Мабуть, це таки неабияке щастя — мати змогу утримувати такий будинок. Знаєте, скільки нам коштує приємність жити тут? Нам би не бракувало грошей, якби не цей дім. А так ми мусимо тримати півтора десятка слуг, цілу купу садівників, теслярів, робітників на фермі та ще кликати усіляких людей то накрутити годинника, то підбити рахунки, то рови почистити, а нам з Тоні доводиться сушити голову, як дешевше поїхати до Лондона — машиною чи з екскурсійним квитком... Мені не було б так прикро, якби це був справді гарний дім — приміром, такий, як мій батьківський... Але ж Тоні виріс тут і дивиться на все інакше...

Тоні вийшов до них, коли подали чай.

— Не подумайте чогось такого, та, коли ви хочете встигнути на цей поїзд, вам уже час збиратися.

— Не турбуйся. Я умовила містера Вівера лишитися до завтра.

— Звичайно, якщо ви не...

— Чудово. Я дуже радий. В таку пору страшенно важко їхати, а надто таким поїздом.

Увійшов Джон і сказав:

— А я думав, що містер Вівер уже їде.

— Ні, він поїде завтра.

— А-а...

Після обіду Тоні читав газети, а Бренда з Бівером розважали одне одного, сидячи на канапі. Вони відгадували, хто що задумав. Вівер сказав: «Угадайте, що в мене на думці»,— і Бренда почала ставити йому запитання. Він думав про той ром, що його випив мул Ряст. Джон розповів йому цю історію за чаєм. Бренда здогадалася майже зразу. Потім вони грали в «аналогії» — спершу перебрали всіх своїх знайомих, тоді взялися за самих себе.

Вони попрощалися ввечері — Вівер хотів поїхати поїздом о 9.10.

— Коли приїдете до Лондона, сповістіть мене.

— Може, й виберуся на цьому тижні.

Вранці Вівер дав по десять шилінгів і старшому слузі, і тому, що обслуговував його. Тоні, якого, незважаючи на героїзм Бренди, й досі мучило сумління, вийшов до сніданку попрощатися з гостем. Потім він вернувся до «Гіневри».

— Ну, нарешті ми позбулись його. Ти була просто чудо, серденько. Я певен, він поїхав переконаний, що ти закохалася в нього.

— Ет, не такий він уже й страшний.

— Твоя правда. Мушу сказати, що, оглядаючи будинок, він виявив цілком інтелектуальний інтерес.

Коли Вівер вернувся додому, місіс Вівер їла йогурт.

— Хто там був?

— Нікого.

— Нікого? Бідолашечка!

— Вони не чекали мене. Спершу було жахливо, але потім пішло краще. Вони точнісінько такі, як ти казала. Вона чарівна, а він мовчазний, як риба.

— Я б хотіла побачитися з нею.

— Вона сказала, що хоче найняти квартиру в Лондоні.

— Он як? — Перебудова стаєнь і гаражів на квартири важила чимало в підприємстві місіс Вівер.— А що б вона хотіла?

— Щось зовсім простеньке. Дві кімнати з ванною. Але нічого ще не вирішено. Вона ще не говорила з Тоні.

II

Коли Бренді треба було з’їздити на день до Лондона, щоб дещо купити, піти до перукаря чи до масажиста (це була її улюблена розвага), вона завжди вибиралася з дому в середу, бо в цей день квитки були наполовину дешевші. Вирушала вона о восьмій ранку й верталась додому о десятій вечора. Їздила вона третім класом, і вагони часто бували переповнені, бо інші жінки на цій лінії теж охоче користалися дешевим проїздом. Вона звичайно навідувалася до своєї молодшої сестри Марджорі. Марджорі була одружена з кандидатом консервативної партії від південнолондонського виборчого округу, де панували пролейбористські симпатії. Марджорі була трохи повніша за Бренду. В газетах їх завжди називали «чарівні сестри Рекс». Марджорі з Алленом були люди небагаті, але спритні; невеликі достатки не дозволяли їм завести дитину; їхній будиночок стояв поблизу Портмен-скверу, по сусідству з Педдінгтонським вокзалом. У них був китайський песик на ім’я Джин.

Бренда приїхала наскоком, доручивши служникові попередити Марджорі по телефону про її приїзд. Вона вийшла з вагона, де цілих дві години з чвертю тислося по п’ять чоловік на лавах, така свіжа й елегантна, ніби тільки-но залишила розкішний номер у готелі, побувавши в руках у цілої юрби масажисток, педикюрш, манікюрш і перукарок. Абияк Бренда не виглядала ніколи, але, виморена до краю,— приміром, після мандрівки до Лондона,— вона перетворювалася раптом на якусь нечупару і тоді куняла ледь жива біля каміна з чашкою розмоченого в молоці хліба, поки Тоні не вкладав її спати.

Марджорі в капелюшку сиділа за письмовим столом і ворожила над чековою книжкою й пакою рахунків.

— Серденько, яке цілюще для тебе сільське повітря! В тебе розкішний вигляд. Де ти надибала цей костюм?

— Не знаю. В якійсь крамниці.

— Що нового в Геттоні?

— Усе, як і було. Тоні вдає з себе запеклого феодала. Джон Ендрю лається, як биндюжник.

— Ну а ти як?

— Я? О, я — чудово.

— Хтось приїздив у гості?

— Ніхто. На тому тижні навідався приятель Тоні містер Бівер.

— Джон Бівер?.. Дивно. Ніколи б не подумала, що він до душі Тоні.

— Ти вгадала... А що він за людина?

— Я його майже не знаю. Зустрічаю іноді у Марго, Він весь час швендяє по гостях.

— Мені він здався якимсь зворушливим.

— Зворушливий, аякже! Ти що, накинула на нього оком?

— Господи! Таке придумала!

Сестри повели Джина на прогулянку в парк. Песик був страшенно норовистий, він навіть голови не повертав, і його доводилося силоміць тягти на шворці. Вони привели його до уоттівської «Фізичної моці»[9]; коли його спустили зі шворки, песик застиг нерухомо, понуро втупившись у асфальт, і стояв так, аж поки вони не повернули назад. Тільки один раз він виявив якісь почуття: огризнувся на дитину, що хотіла погладити його. Потім вони згубили його і знайшли за кілька ярдів під лавкою, де він пильно вивчав клапоть брудного паперу. Песик був зовсім безбарвний, з рожевим носом та губами й рожевими колами круг очей.

— По-моєму, в нього немає й крихти людських почуттів,— сказала Марджорі.

Вони поговорили про містера Кратвелла, свого масажиста, та про новий курс лікування Марджорі.

— Мені він цього ніколи не робив,— сказала Бренда заздро. А тоді додала: — А як, на твою думку, у містера Вівера з сексом?

— Звідки я знаю? Навіть уявити собі не можу... Отже, ти таки накинула на нього оком?

— Та що вже там...— відповіла Бренда.— Мені так рідко хтось трапляється...

Вони залишили песика дома і подались по крамницях — купили дитячих рушників, консервів з персиків, годинника для одного з воротарів до шістдесятиріччя його праці в маєтку, для Тоні — бляшанку його улюблених креветок. Вони домовилися на після обіду з містером Кратвеллом, погомоніли про майбутній прийом у Поллі Кокперс.

— Неодмінно приїжджай. Напевне буде дуже цікаво.

— Може, й приїду. Якщо знайду собі кавалера. Тоні терпіти не може Поллі... А в моєму віці вже якось незручно ходити самій на вечірки.

Вони пішли перекусити до нового ресторану на Олбемарл-стріт, який недавно відкрила їхня приятелька Дейзі.

— Тобі щастить,— сказала Марджорі, тільки-но вони переступили поріг,— тут матуся твого містера Бівера.

Місіс Бівер частувала сніданком компанію з восьми чоловік, що сиділи за круглим столом посередині зали; робила вона це не без користі для себе — Дейзі, якій не дуже щастило з її рестораном, не взяла з неї плати за сніданок та ще пообіцяла підряд на весняний ремонт, якщо ресторан доти не закриється. Компанія дібралася різномаста — людей цих звели докупи не спільні інтереси і, звичайно, не приязнь до місіс Бівер чи одне до одного, а тільки те, що імена їхні були широко відомі: серед них був не дуже гордий, але ще й не зовсім занепалий герцог, одна дівчина з неабияким досвідом у любовних справах, танцівниця, романіст, театральний художник, збентежений заступник міністра, що надто пізно збагнув, як він уклепався, і леді Кокперс.

— Господи, оце так збіговисько!— мовила Марджорі, радісно махаючи їм рукою.

— Ви прийдете до мене на прийом, мої рибоньки?— пролунав на всю залу різкий голос Поллі Кокперс.— Тільки нікому ані словечка. Це буде зовсім невеличкий прийом у дуже вузькому колі. Самі давні друзі, всього кілька чоловік — більше в мене не поміститься.

— Як би я хотіла подивитися на справжніх давніх друзів Поллі,— сказала Марджорі.— Вона ні з ким не знайома більше п’яти років.

— Шкода, що на Тоні не діють її чари.

(Хоча добробуту Поллі досягла завдяки чоловікам, популярністю вона користувалась переважно в жінок — вони захоплювалися її туалетами і за безцінь скуповували її старі сукні. Шлях Поллі у верхи починався в таких скромних колах, що вона не нажила собі ворогів у світі, куди прагнула пробитись. Кілька років тому вона вийшла заміж за добродушного графа, на якого тоді чомусь ніхто не зазіхав, і відтоді піднеслася мало не до самих вершин соціальної ієрархії).

Після сніданку місіс Бівер перейшла через залу до їхнього столика.

— Мені страшенно ніколи, але я просто мусила підійти до вас! Ми так давно не бачились; Джон розказав мені, як чудесно він провів у вас минулу неділю.

— У нас так тихо.

— Саме це йому найбільше до душі. Бідолашний хлопчик у Лондоні просто збивається з ніг. Скажіть, леді Брендо, ви справді підшукуєте собі квартиру? Здається, в мене якраз є те, що вам треба. Тепер будинок ремонтується, але перед різдвом усе буде готове.— Вона поглянула на годинник.— Господи, я вже тікаю. Чи не змогли б ви завітати сьогодні до мене на коктейль? Я б розказала вам усе до найменшої дрібнички.

— Мабуть...— промовила Бренда нерішуче.

— Приходьте неодмінно. Чекаю на вас о шостій. Ви, певне, не знаєте, де я живу?— Сказавши свою адресу, місіс Вівер відійшла від столика.

— Що вона там казала про квартиру?— спитала Марджорі.

— Та так, у мене з’явилася одна ідея...

Трохи згодом, лежачи в солодкій млості на столі в масажиста, під сильними пальцями якого хребці її поклацували, наче защіпки, Бренда міркувала, чи буде Вівер дома того вечора. «Напевне, не буде, коли він так любить бувати на людях,— думала вона,— та й що з того, коли буде?» Проте він був дома, відмовившись від двох запрошень.

Вона дістала всі відомості про квартиру. Місіс Вівер своє діло знала. Людині треба, казала вона, щоб було де перевдягтися й поговорити по телефону. Вона ділила будиночок у Белгревії на шість квартир — кімнатка з ванною, по три фунти за тиждень; ванні кімнати будуть розкішні, скільки хочеш гарячої води, всі наймодніші заокеанські новинки; у спальні велика стінна шафа з електричним освітленням усередині, і ще лишиться місце для ліжка. На такі квартири багато охочих, сказала місіс Вівер.

— Я пораджуся з чоловіком і повідомлю вас.

— Тільки чимскоріше, будь ласка, а то розхапають.

— Я повідомлю вас одразу.

Коли Бренді час було вертатися додому, Вівер поїхав з нею на вокзал. Вона звичайно їла у вагоні булочки з шоколадом; вони вдвох пішли по них до буфету. До відходу поїзда лишалось іще багато часу, і вагон був майже порожній. Вівер зайшов у купе і сів поряд із Брендою.

— Ви, напевне, хотіли б уже піти.

— Зовсім ні.

— В мене повно всілякого чтива.

— Мені хочеться побути з вами.

— Дуже мило з вашого боку.— Потім вона сказала трохи несміливо, бо їй ще ніколи не доводилося просити про таке:— Мабуть, ви б не погодилися піти зі мною до Поллі?

Вівер вагався. Перед прийомом у Поллі мало бути кілька званих обідів, і він напевне дістане запрошення на один із них... Якщо він погодиться супроводити Оренду, доведеться повести її до «Посольського» чи до іншого розкішного ресторану... Це коштуватиме щонайменше три фунти... та ще треба буде упадати біля неї, проводжати її додому... а коли вона справді, як запевняє, ні з ким не знається (бо інакше нащо б він їй здався?), то він зв’яже собі руки на цілий вечір...

— Мені дуже жаль,— сказав він,— але на той день я вже дістав запрошення на обід.

Бренда помітила його вагання.

— Я так і гадала.

— Але на прийомі ми зустрінемося.

— Так, якщо я піду.

— Мені б дуже хотілося повести вас туди.

— Та що ви, не треба... Я просто так запитала.

Від веселого настрою, з яким вони купували булочки, не лишилося й сліду. Вони трохи помовчали. Потім Вівер сказав:

— Ну, я вже піду.

— Авжеж, тікайте. Дякую, що провели мене.

Бівер подався геть платформою. До відходу поїзда лишилося ще вісім хвилин. У вагон раптом набилося повно людей, і Бренда відчула, яка вона зморена. «Нащо сердешному хлопцеві морочитися зі мною? — подумала вона.— Але він міг би повестися трохи делікатніше».

— Чи не попроситися нам до Бернардо? [10]

Бренда кивнула головою.

— Мені холодно, мені голодно.

Вона сиділа, мляво помішуючи в чашці хліб з молоком. Кожна жилка в ній болісно тремтіла.

— Гарно провела день?

Вона знову кивнула головою.

— Бачила Марджорі та її гидкого пса. Дещо купила. Снідала у Дейзі, в її новій харчівні. Ходила до масажиста. Оце і все.

— Ти ж знаєш: мені б хотілось, щоб ти не їздила до Лондона на цілий день. Ти страшенно стомлюєшся.

— Я? Зі мною все гаразд. Просто хочу померти — і край. І прошу тебе, Тоні, не кажи нічого про ліжко, бо я й пальцем не можу ворухнути....

Наступного дня надійшла телеграма від Бівера: «Відкрутився обіду шістнадцятого ви ще вільні».

Вона відповіла: «Дуже рада тричі міряй а раз одріж Бренда».

Досі вони ще не називали одне одного на ім’я.

— Сьогодні в тебе начебто дуже гарний настрій,— зауважив Тоні.

— Я чудово себе почуваю. Мабуть, це завдяки містерові Кратвеллу. В мене завжди кращає а нервами, і з кровообігом, і з геть усім.

III

— Куди мама поїхала?

— До Лондона.

— А чого?

— Одна дама — її звуть леді Кокперс — влаштовує прийом.

— Вона гарна?

— Мамі вона подобається, а мені — ні.

— Чому?

— Бо вона схожа на мавпу.

— От було б цікаво подивитись. А вона живе в клітці? А в неї є хвіст? Бен бачив жінку, схожу на рибу, то в неї була не шкіра, а луска. У цирку, в Каїрі. Бен каже, що від неї і тхнуло, як від риби.

Після від’їзду Бренди вони пили разом чай.

— Татусю, а що їсть леді Кокперс?

— Горіхи і всяку всячину.

— Горіхи і яку всячину?

— Усілякі горіхи.

І на довгий час образ волосатої злющої графині засів у Джоновій голові. Вона оселилася в його світі так само, як і мул Ряст, що до смерті перепився рому. І коли селяни, бувало, заводили з ним розмову, він розповідав їм про мавпячу графиню, як вона висить сторч головою на дереві й жбурляє в перехожих лушпинням з горіхів.

— Не вигадуй казна-чого про людей,— вичитувала йому няня.— Що б сказала леді Кокперс, якби почула отаке-о?

— Вона б герготіла, белькотала, ляскала хвостом, а тоді наловила б смачних, великих, жирних бліх і все забула б.

Бренда ночувала у Марджорі. Вона вдяглася перша й зайшла до сестриної кімнати.

— Яка чарівна сукня, серденько! Нова?

— Новісінька.

Марджорі зателефонувала приятелька, яка запросила її на обід. («Слухай, а ти не могла б усе-таки привести з собою Аллена?» — «Нічого не вийде. Він виступає на мітингу в Кемберуеллі. Може, він і до Поллі не піде».— «А хоч якого-небудь завалящого чоловіка ти не можеш роздобути?» — «Просто не знаю, кого просити».— «Ну що ж, нехай буде так, матимем на одного чоловіка менше. Просто не збагну, що сьогодні діється. Я подзвонила Джонові Віверу, і, уяви собі, навіть він відмовився»).

— Бачиш,— сказала Марджорі, поклавши трубку,— який через тебе переполох. Ти захопила єдиного вільного чоловіка в Лондоні.

— О господи! Хто б подумав...

Бівер з’явився за чверть до дев’ятої, дуже задоволений собою: одягаючись, він відмовився від двох запрошень на обід; одержав десять фунтів по чеку в клубі; замовив диванний столик у Еспінози. Він мало не вперше в житті запросив даму до ресторану, та ритуал він знав досконало.

— Треба гарненько роздивитися твого містера Вівера,— мовила Марджорі.— Нехай скине пальто і вип’є з нами.

Унизу сестри відчули себе трохи ніяково, а Бівер, навпаки, поводився цілком невимушено. Він був дуже елегантний і здавався набагато старшим.

«А він не такий поганий, твій містер Бівер,— здавалось, промовляв погляд Марджорі,— зовсім ні». І він, дивлячись на цих двох жінок — обох таких вродливих, але настільки по-різному, що, хоч і зразу було видно, що то сестри, вони немов належали до різних рас,— почав розуміти те, чого не міг збагнути цілий тиждень: чому, всупереч усім своїм звичаям і правилам, він телеграфував Бренді й запросив її до ресторану.

— Місіс Джіммі Дін страшенно засмучена, що їй не пощастило залучити вас до себе. Але я не виказала їй, що ви сьогодні робите.

— Перекажіть їй від мене вітання,— мовив Бівер.— А втім, ми однаково всі зійдемось у Поллі.

— Мені вже час іти. Обід призначено на дев’яту.

— Зачекай трошки,— попросила Бренда.— Вони напевне припізняться.

Тепер, коли вона мала лишитися на самоті з Бівером, їй зовсім цього не хотілось.

— Ні, я таки вже мушу йти. Розважайтеся на здоров’я.— Марджорі відчула себе старшою сестрою, побачивши, як Бренда бентежиться й ніяковіє на початку любовної пригоди.

Коли Марджорі пішла, обом стало страшенно незручно, бо за минулий тиждень, хоч вони зовсім не бачилися, між ними виник зв’язок куди інтимніший, ніж давало їм право їхнє нетривале знайомство. Якби Бівер був досвідченіший, він зразу підійшов би до Бренди, яка сиділа на бильці крісла, обняв би її й поцілував, і вона б, певне, не пручалась. Натомість він сказав невимушеним тоном:

— Нам, мабуть, теж пора їхати.

— Авжеж, але куди?

— Я думав — до Еспінози.

— Тільки я хочу, щоб ви пам’ятали: це я вас запрошую.

— Та що ви... Хіба ж можна...

— А що ж тут такого? Я на рік старша за вас, солідна матрона, та ще й багатенька, тож прошу не заперечувати: платити буду я.

Бівер протестував, аж поки за ними зачинили дверцята таксі.

Холодок усе не розвіювався, і Бівер почав був казати собі: «Може, вона чекає, щоб я пішов у атаку?» Тож коли машина застрягла в тисняві біля Мармурової арки, він схилився до Бренди й хотів її поцілувати, але вона відсунулась. Він попросив: «Брендо, я благаю вас», але вона твердо похитала головою й відвернулася до вікна. Потім, усе ще не відриваючи погляду від вікна, взяла його за руку, і вони мовчки просиділи так, поки не доїхали до ресторану. Бівер зовсім розгубився.

Та коли вони знов опинилися на людях, до нього вернулося самовладання. Еспіноза провів їх до їхнього столика; він стояв трохи осторонь, праворуч від дверей — то був єдиний столик у ресторані, за яким можна було спокійно розмовляти, не боячись, що хтось підслухає. Бренда передала Біверові меню.

— Вибирайте. Для мене трошечки, і щоб усе було з крохмалем, але без протеїну.

Хоч би що ви замовляли, рахунки у Еспінози, як правило, подавали майже однакові, але Бренда могла цього й не знати, і, оскільки було домовлено, що платить вона, Біверові було незручно замовляти явно дорогі страви. Все ж вона наполягла, щоб принесли шампанське, а потім іще графинчик лікеру для Вівера.

— Ви не уявляєте собі, яка я схвильована: оце вперше в житті я в ресторані з кавалером.

Вони просиділи в Еспінози, поки не настав час їхати до Поллі. Раз чи двічі вони потанцювали, але здебільшого балакали, сидячи за столиком. Взаємний інтерес настільки переважав їхні скупі відомості одне про одного, що вони ніяк не могли наговоритися.

Нарешті Вівер сказав:

— Даруйте мені, що я так по-дурному поводився у таксі.

— Г-м...

Він одразу змінив тон.

— Ви дуже розсердилися, коли я хотів вас поцілувати?

— Я? Ні, не дуже.

— Тоді чому ж ви не дозволили?

— О господи, ви ще так багато не розумієте.

— Чого саме?

— Ніколи не питайте про таке. Будете пам’ятати?

Тоді він образився:

— Ви розмовляєте зі мною, як із жовтодзьобим студентиком, що вперше в житті зважився гульнути.

— Он як? То, виходить, ви надумали гульнути?

— Я — ні.

Запала мовчанка, потім Бренда сказала:

— Боюся, чи не зробила я помилки, запросивши вас до ресторану. Скажіть, хай нам принесуть рахунок, і їдьмо до Поллі.

Рахунок подали через десять хвилин, мовчати так довго не випадало, і Бівер сказав, що просить пробачити йому.

— Вам слід навчитися бути люб’язнішим,— мовила статечно Бренда.— Гадаю, вам це буде неважко.

Коли нарешті принесли рахунок, вона запитала:

— Скільки треба дати на чай?

Бівер пояснив.

— Ви певні, що цього досить? Я б дала удвічі більше.

— Цілком досить,— сказав Бівер і знову відчув себе старшим, а Бренді тільки цього і треба було.

Коли вони сіли в таксі, Бівер зразу побачив: Бренді хочеться, щоб він її поцілував. Проте він вирішив, що не варто їй надміру потурати. Отож він відсунувся від неї і завів мову про якийсь старий особняк: мовляв, його ламають, щоб звільнити місце для великого будинку з квартирами.

— Помовч,— сказала Бренда.— йди сюди.

Коли він поцілував її, вона своїм звичаєм потерлася щокою об його щоку.

Прийом у Поллі був саме такий, як господиня хотіла,— точне відтворення найкращих прийомів, на яких вона була присутня минулого року: той самий оркестр, така сама вечеря, ті самі гості. Вона не прагнула ані вчинити сенсацію, ані того, щоб її прийом кілька місяців згадували як щось незвичайне, вона не ганялася ані за відлюдькуватими знаменитостями, ані за екзотичними чужоземцями. Їй потрібен був звичайний пишний прийом, і вона домоглася цього. Прийшли майже всі, кого вона запросила. Коли й існували якісь іще вищі, недосяжні для неї світи, Поллі про них не знала. Вона хотіла залучити до себе саме цих людей, і вони вшанували її своєю присутністю. І, стоячи поряд з лордом Кокперсом,— виконуючи свій обов’язок господаря дому, він з’явився сьогодні на людях з дружиною, що траплялося дуже рідко,— Поллі оглядала своїх гостей і поздоровляла себе з тим, що сьогодні в неї дуже мало людей, яких би їй не хотілося бачити. В минулі роки люди зловживали її гостинністю і приводили з собою всіх, з ким вони того дня обідали. Цього року їй не довелося докладати особливих зусиль, щоб гості її поводилися пристойніше. Ті, хто хотів привести з собою друзів, подзвонили їй уранці й попросили дозволу, а більшість і на це не зважились. Люди, які всього півтора року тому вдавали, ніби не знають про її існування, тепер тислися в неї на сходах. Вона зуміла стати нарівні з іншими заміжніми жінками свого кола.

Підіймаючись нагору, Бренда сказала:

— Прошу тебе, не лишай мене саму. Я, напевне, нікого тут не знаю.— І Бівер знову відчув себе старшим і дужчим.

Вони пройшли просто до оркестру й почали танцювати; розмовляли вони мало, тільки час від часу віталися із знайомими парами. За півгодини Бренда сказала;

— Тепер я дам тобі перепочити. Тільки гляди, щоб я не загубилась.

Вона потанцювала з Джоком Грант-Мензісом та двома-трьома давніми приятелями; Вівера вона більше не бачила, аж поки не натрапила на нього в барі, де він сидів зовсім самотній. Він забрів сюди вже давненько; час від часу він перемовлявся кількома фразами із парами, що заходили до бару, але потім знов лишався на самоті. Він нудився і з досадою казав собі, що все це через Бренду: якби він прийшов сюди з більшою компанією, усе було б інакше.

Бренда помітила, що він у поганому гуморі, й сказала:

— Час перекусити.

Було ще рано; майже всі столики були порожні, і тільки де-не-де розмістилися закохані парочки. У простінку стояв великий круглий стіл, за яким ще ніхто не сидів, і вони примостилися там.

— Давай посидимо тут довгенько, гаразд? — Вона хотіла, щоб він знову відчув свою перевагу над нею, і тому почала розпитувати його про парочки за іншими столами.

— Потроху людей за їхнім столом більшало. До них підсідали давні Брендині приятелі, з якими вона зналася ще дівчиною і перші два роки по заміжжі, поки не помер батько Тоні: чоловіки десь років за тридцять, заміжні жінки її віку,— одні не знали Вівера, інші не любили його. Стіл цей був найвеселіший у залі. Бренда подумала: «Мабуть, бідний хлопець страшенно знудився з нами!» їй навіть не спало на думку, що з погляду Вівера її давні друзі — найжаданіші тут люди і що він у захваті від того, що його бачать у їхньому товаристві.

— Нудно до смерті? — шепнула вона йому.

— Та що ти, страшенно весело.

— А мені нудно. Ходімо танцювати.

Але оркестр відпочивав, і в танцювальному залі не було нікого, крім закоханих парочок, які втекли сюди далі від галасливого збориська і сиділи попід стінами, захопившись розмовою.

— От тобі й маєш! — вигукнула Бренда.— Вертатися до столу незручно... Мабуть, доведеться їхати додому.

— Та ще ж немає і другої.

— Для мене це пізно. А тобі зовсім не конче треба йти. Залишайся й розважайся собі.

— Звичайно, я поїду з тобою,— сказав Бівер.

Ніч була холодна, ясна. Бренда тремтіла, і.в таксі він обняв її. Вони майже не розмовляли.

— Вже приїхали?

Якусь мить вони сиділи нерухомо. Потім Бренда звільнилася з його обіймів, і він допоміг їй вийти з таксі.

— На жаль, я не можу запросити тебе випити. Розумієш, це чужий дім, і я просто не знатиму, де що шукати.

— Ні, ні, що ти.

— Ну, на добраніч, любий, дуже тобі вдячна, що опікувався мною. Боюся, що я добряче зіпсувала тобі сьогоднішній вечір.

— Ні, ні, що ти!

— Подзвони мені вранці... Гаразд? — Вона піднесла руку до уст і повернулася до дверей.

Бівер якусь мить повагався, чи варто йому вертатися до Поллі, але врешті вирішив, що не варто. Він був недалеко від дому, та й у Поллі веселощі, певно, вже йшли на спад; тож він звелів відвезти його на Сессекс-гарденз і зразу ліг спати.

Тільки-но він роздягся, як унизу задзеленчав телефонний дзвінок. Дзвонив його телефон. Він спустився холодними сходами на поверх нижче. Дзвонила Бренда.

— Любий, я вже хотіла була покласти трубку. Подумала, що ти вернувся до Поллі. Хіба твій телефон не коло ліжка?

— Ні, на першому поверсі.

— О господи! То, мабуть, не варто було дзвонити?

— Та чого там! А що сталося?

— Просто хотіла сказати тобі на добраніч.

— А-а... На добраніч.

— Ти подзвониш мені вранці?

— Подзвоню.

— Раненько, поки ще не матимеш ніяких планів на день?

— Гаразд.

— Ну то на добраніч, спи спокійно.

Бівер піднявся холодними сходами до спальні й ліг у ліжко.

— ...втекти отак з прийому...

— Ти не уявляєш собі, як усе було невинно. Він навіть не зайшов.

— А цього вже ніхто не дізнається.

— Він страшенно розлютився, коли я подзвонила.

— Що він про все це думає?

— Ще нічого не добрав... страшенно здивований і трохи розгублений.

— А ти як, кінчати не збираєшся?

— Ще не знаю.— Задзвонив телефон.— Оце, мабуть, він.

Та це був не він. Бренда прийшла до Марджорі, і вони снідали в ліжку. Цього ранку Марджорі особливо завзято вдавала з себе старшу сестру.

— Але справді, Брендо, він такий нікчема.

— Я сама все знаю. І розуму в нього не густо, і він сноб, і, здається, холодний, як риба, але я вподобала його, і край... та й не такий він уже поганий... Він дуже любить свою огидну матір... і потім, йому завжди сутужно з грішми. Мабуть, йому ніколи не щастило в житті. Вчора він розповів мені свою історію. Він був заручений, але не зміг одружитися, бо не мав грошей, і відтоді йому не траплялося нічого пристойного... Його ще багато чого треба вчити. Цим він мені почасти й подобається.

— О господи! Я бачу, ти серйозно.

— Оце вже напевно він.

Та знайомий голос так гучно заторохтів у трубці, що Бренда чула все до слова:

— Доброго ранку, серденько, що нового?

— А, Поллі! Який чудовий прийом!

— Правда, непогано вийшло? Слухай, що там у твоєї сестри з Бівером?

— А що таке?

— Вони давно вже крутять любов?

— Не вигадуй казна-чого.

— Ет, та що вже там. Їхні шури-мури всім учора впали в око. Тільки ось що цікаво: як це йому вдалося? Мабуть, у ньому щось таки є, просто ми не помічали...

— Поллі взяла тебе на зуби. В цю мить вона повідомляє новину всьому Лондону.

— На жаль, нема чого й повідомляти. Хлопчисько мені навіть не подзвонив... Що ж, доведеться відступитись. Якщо він не об’явиться, я після обіду подамся до Геттона... Оце, мабуть, він.

Однак то був усього тільки Аллен; він дзвонив із резиденції консервативної партії — вибачитись, що не зміг напередодні приїхати до Поллі.

— Я чув, Бренда закрутила роман,— сказав він.

— Господи! — вигукнула Бренда.— Можна подумати, що юнака так легко підчепити на гачок.

— Я тебе майже не бачила вчора у Поллі,— сказала місіс Бівер.— Куди ти дівся?

— Ми рано пішли. Бренда Ласт утомилась.

— Вона була чарівна. Я дуже рада, що у вас зав’язалася дружба. Коли ти з нею побачишся?

— Я пообіцяв подзвонити.

— То чого ж ти чекаєш?

— Ох, мамусю, а навіщо? Я не можу дозволити собі залицятись до такої жінки, як Бренда Ласт. Якщо я подзвоню, вона запитає, що я роблю; доведеться повести її кудись, і так щодня. У мене не вистачить на це грошей.

— Знаю, синку. Нелегко тобі живеться... і ти так умієш берегти гроші. Я повинна бути вдячна, що мій син не приходить до мене з боргами. Та все-таки не можна відмовляти собі геть у всьому. А то ти в двадцять п’ять років станеш старим парубком. Я ще того вечора, коли Бренда була в нас, помітила, що ти їй до вподоби.

— Авжеж, я їй дуже подобаюсь.

— Сподіваюся, вона вирішить нарешті з квартирою. На них тепер величезний попит. Доведеться підшукати ще один будинок, щоб поділити на окремі квартири. Ти навіть уявити собі не можеш, хто їх наймає: безліч людей, що мають у Лондоні власні будинки... Ну, мені пора на роботу. До речі, я їду на два дні. Дивись, щоб Чемберз доглядала тебе як слід. Сільвія Ньюпорт відшукала якихось австралійців, що хочуть купити будинок на селі, отож треба показати їм два-три підхожих, Де ти сьогодні обідаєш?

— У Марго.

О першій годині, коли вони вернулись додому після прогулянки з Джином, Бівер іще не дзвонив.

— Ну що ж, хай буде так,— сказала Бренда.— Я навіть рада.

Вона послала телеграму Тоні, що приїде післяобіднім поїздом, і кволим голосом звеліла пакувати її речі.

— Мені сьогодні й пообідати нема де.

— Чом би тобі не піти до Марго? Я певна, вона буде дуже рада.

— Ну то подзвони їй і запитай.

Так вона знову зустрілася з Бівером.

Він сидів досить далеко від неї, і вони не розмовляли, аж поки всі почали розходитись.

— Я намагався додзвонитися до тебе цілий ранок,— сказав він,— але весь час було зайнято.

— Та що вже там,— відповіла Бренда.— Беру тебе в кіно.

Пізніше вона телеграфувала Тоні: «Лишаюся Марджорі день два цілую обох».

IV

— Мама сьогодні приїде?

— Сподіваюсь.

— Як довго вона сидить у тієї мавпячої графині. Можна, я поїду на станцію зустрічати її?

— Авжеж, поїдемо разом.

— Вона цілих чотири дні не бачила Грома. Не бачила, як я стрибаю через новий бар’єр, правда ж, тату?

Вона прибувала о 3.18. Тоні й Джон Ендрю приїхали на станцію загодя. Вони походжали по перону, розглядаючись довкола; купили шоколадку в автоматі. Начальник станції вийшов до них погомоніти.

— Леді Бренда приїздить сьогодні?

Він був давній приятель Тоні.

— Я чекав її з дня на день. Ви самі знаєте, як воно буває, коли жінка допадеться до Лондона.

— Дружина Сема Брейса подалася до Лондона і ніяк не хотіла вертатись. Довелося йому самому їхати по неї. То вона ще дала йому доброго чосу.

Невдовзі підійшов поїзд, і Бренда, така елегантна, вийшла з вагона третього класу.

— Обидва прийшли! Любі ви мої! Я цього не заслуговую.

— Мама, а ти привезла з собою мавпячу графиню?

— Що це дитина плете?

— Джон забрав собі в голову, що в твоєї приятельки Поллі є хвіст.

— Між іншим, я б не здивувалась, якби це була правда.

Її багаж уміщався в двох маленьких валізках. Шофер прив’язав їх до багажника, і машина рушила до Геттона.

— Ну, що там у вас новенького?

— Бен прибив жердину знаєш як високо, і ми з Громом учора шість разів стрибали, і сьогодні знову шість, і в ставочку здохли дві рибки, вони роздулися й плавають догори черевом, і няня вчора обпекла собі об чайник пальця, і ми з татом бачили вчора лисицю, зовсім близенько, вона сиділа спокійнісінько, а тоді втекла до лісу, і я почав малювати бій, та не можу домалювати, бо мені не вистачає фарб, і сірий биндюг, той, що в нього завелися глисти, вже одужав.

— Нічого надзвичайного не сталося,— сказав Тоні.— Ми тут скучили за тобою. І що ти там робила так довго в тому Лондоні?

— Я? Коли сказати правду, то я поводилася досить кепсько.

— Тринькала грошики?

— Гірше. Крутила хлопцям голови, процвиндрила купу грошей і страшенно тим тішилась. До речі, в мене є для тебе жахлива новина.

— Яка ж це?

— Ні, краще я її не викладатиму. Вона тобі зовсім не сподобається.

— Ти купила песика?

— Гірше, куди гірше. Тільки я ще нічого не зробила. Але хочу до смерті.

— Та кажи вже.

— Тоні, я знайшла квартиру.

— Ну то загуби її чимшвидше.

— Стривай, я на тебе ще напосядусь пізніше. А поки що не суши собі тим голови.

— Я й думати про це не стану.

— Тату, а що таке квартира?

Бренда обідала в піжамі, а потім, примостившись коло Тоні на канапі, їла цукор з його чашки.

— Все це, мабуть, означає, що ти знов заведеш мову про квартиру.

— Еге.

— Скажи, а ти не підписувала ніяких паперів?

— Ні, ні! — Бренда рішуче похитала головою.

— Тоді ще невелика біда.

Тоні взявся набивати люльку.

Бренда всілася на канапі, підібгавши під себе ноги.

— Слухай, а ти часом не нудив світом?

— Ні.

— Все лихо в тому, що ти квартиру уявляєш собі зовсім не так, як я. Для тебе це і ліфт, і швейцар у лівреї, і величезні парадні двері, оздоблені бронзою, і розкішний хол, і кухні, і буфетні, і їдальні, і вітальні, і кімнати для слуг... Правда ж, Тоні?

— Та щось таке.

— Отож-бо. А для мене це спальня з ванною й телефоном. Бачиш різницю? Так ось, одна моя знайома...

— А хто вона?

— Ти її не знаєш... Так ось, вона цілий будинок недалеко від Белгрейв-скверу поділила на такі квартири — плата три фунти на тиждень, ніякісіньких податків, до ваших послуг гаряча вода, центральне опалення, навіть служниця. Ну, що скажеш?

— Та нічого...

— А тепер послухай, яка моя думка. Що таке три фунти на тиждень? Менше дев’яти шилінгів на день. А де можна перебути день з такими вигодами за такі гроші? Ти йдеш до клубу, і це коштує дорожче, а я не можу раз у раз зупинятися у Марджорі, для неї це страшенно незручно, досить з неї і пса, і ти сам завжди кажеш, коли я вертаюсь увечері з Лондона, пробігавши цілий день по крамницях: «Чого ти не лишилася там ночувати? Нащо так виморюватися?» Ти мені казав це сто разів. Я певна: те, що ми не маємо квартири, коштує нам куди дорожче, ніж три фунти на тиждень. Знаєш що — я не ходитиму до містера Кратвелла. Ну то як?

— Тобі справді так цього хочеться?

— Угу.

— Ну, мені ще треба подумати. Може, щось і вийде, тільки доведеться відкласти деякі роботи по дому.

— Я цього зовсім не заслуговую,— сказала Бренда, ніби перебиваючи руки,— я цілий тиждень казна-що виробляла.

Бренда пробула в Геттоні тільки три дні. Потім повернулась до Лондона: мовляв, треба наглянути, як опоряджують квартиру. Проте квартира не вимагала її пильної уваги. Треба було тільки вибрати фарбу для стін і придбати сякі-такі меблі. У місіс Бівер усе вже було приготоване; вона запропонувала Бренді ліжко, килим, туалетний столик і стілець — більше нічого в кімнаті не вміщалось. Місіс Бівер спробувала продати Бренді набір вишивок на стіну, але та відмовилася від них, а заразом і від електричної грілки для постелі, невеличкої ваги для ванної кімнати, холодильника, старовинного стоячого годинника, триктраку із дзеркального скла й штучної слонової кістки, комплекта творів французьких поетів вісімнадцятого сторіччя в гарних оправах, апарата для масажу і радіоприймача в лакованому футлярі стилю Регентства,— усе це було виставлено в крамниці «для оглядин». Місіс Бівер не гнівалась на Бренду, що та купила в неї так мало; вона непогано заробила на квартирі поверхом вище, де одна канадська дама, не злякавшись скаженої ціни, обшивала стіни хромованими панелями.

Поки що Бренда зупинялася у Марджорі, хоч їй доводилось терпіти там дедалі більше приниження.

— Мені не дуже подобається читати тобі нотацію,— сказала Марджорі якось уранці,— але я не хочу, щоб твій Бівер цілими днями стовбичив у моєму домі та ще й називав мене Марджорі.

— Не турбуйся, квартира скоро буде готова.

— І я не перестану казати, що ти робиш безглузду помилку.

— Просто тобі не подобається Бівер.

— Ні, річ не тільки в цьому. Я думаю, як важко буде Тоні.

— За Тоні не турбуйся.

— А якщо вибухне скандал?

— Скандалу не буде.

— Ну, це ще хтозна. Так от, якщо буде скандал, я не хочу, щоб Аллен думав, ніби я вам потурала.

— Я не нападалася так на тебе за Робіна Бізлі.

— А між нами нічого такого й не було.

Та як не рахувати її сестри, громадська думка цілком схвалювала Бренду. Зранку деренчали телефони, сповіщаючи новини про її походеньки; навіть люди, з якими вона була майже незнайома, із смаком розповідали, як бачили її напередодні з Бівером у ресторані або в кіно. В ту осінь, нещедру на любовні пригоди, навіть досить пісненькі, сходилися й розходилися тільки парочки, від яких цього сподівались, і Бренда була щасливою знахідкою для тих, хто не знав більшої втіхи, як, ніжачись у теплій постелі, обговорювати по телефону пікантні подробиці. Історія з Брендою була сповнена особливого чару: цілих п’ять років вона була легендарною, майже фантастичною істотою, ув’язненою королівною з чарівної казки, і тепер, коли вона показала своє справжнє нутро, це було куди цікавіше, ніж звичайне собі любовне захоплення якоїсь обережної дружини. Вже через самий вибір партнера цей роман здавався просто якимсь неймовірним. Бівер, цей нікчема, це загальне посміховисько, раптом злинув із нею в осяйну райську оселю. Якби після семи років бездоганного подружнього життя Бренда врешті закрутила роман із Джоком Грант-Мензісом, чи з Робіном Бізлі, чи з якимсь іншим молодиком із тих, з ким майже всім довелося раз чи двічі стрибнути в гречку,— це, безперечно, теж була б страшенно цікава, але все ж таки звичайна салонна комедія. Те, що обранцем Бренди став Бівер, для Поллі, Дейзі, Анджели і всієї зграї пліткарок переносило цю пригоду в сферу поезії.

Місіс Бівер не приховувала своєї радості. «Звісно, Джон мені нічого не каже, та коли те, що я чула, правда, то це, безперечно, піде хлопцеві на користь. Звичайно, він скрізь жаданий гість, і в нього багато приятелів, але це зовсім інше. Я давно почувала, що йому чогось бракує, і гадаю, що дружба з такою чарівною й досвідченою жінкою, як Бренда Ласт, буде для нього корисна. У хлопця таке ніжне серце, але він дуже стриманий, тож цього по ньому зовсім не помітно. Сказати правду, я відчула щось іще минулого тижня і подумала, що мені краще поїхати кудись на кілька днів. Якби я лишилася дома, у них, може, так нічого й не вийшло б. Він такий несміливий і потайний, навіть зі мною... Я накажу, щоб шахи підлагодили й сьогодні ж відіслали до вас додому. Дякую вам».

І вперше в житті Бівер відчув себе людиною цікавою, мало не поважною. Жінки пильніше придивлялись до нього, розмірковуючи, чого ж вони в ньому не добачили; чоловіки поводилися з ним як із рівним, ба навіть як із щасливим суперником. «Як це йому так поталанило?» — мабуть, питали вони себе, однак тепер, коли він заходив до Брет-клубу, для нього звільняли місце коло стойки й казали: «Здоров! Хильнемо по одній?»

Бренда дзвонила Тоні вранці і ввечері. Іноді з нею розмовляв Джон Ендрю голосом пронизливим, як у Поллі Кокперс; відповідей її він не слухав. На суботу й неділю вона приїхала в Геттон, тоді знову вернулася до Лондона, цього разу в квартиру, де фарба вже висохла, але гаряча вода ще не йшла як слід; все тут пахло новим: стіни, простирала, завіси, а від нових радіаторів куди менш приємно тхнуло гарячим залізом.

Ввечері вона подзвонила у Геттон.

— Я говорю з квартири.

— А-а...

— Любий, не будь такий байдужий. Я просто в захваті.

— Ну і як там?

— Зараз тут пахне по-всякому, і ванна гуде якось чудно, і, коли відкрутиш гарячий кран, він сичить — і більш нічого, і з холодного крана весь час капає вода, геть іржава, і в шафі заїдає дверцята, а завіси не затягуються, і вуличний ліхтар заважає спати цілу ніч... і все-таки це чудесно.

— Та невже!

— Тоні, облиш! Тут усе таке цікаве — і вхідні двері, і ключ, і вce-все... І хтось прислав мені сьогодні цілий оберемок квітів — їх просто нікуди ставити, тут немає ваз, тож доводиться тримати їх у тазі. Це не ти їх прислав, правда ж?

— Та... взагалі-то я.

— Любий, а я сподівалася... Отакий ти завжди.

— Три хвилини минуло.

— Треба кінчати.

— Коли ти приїдеш?

— Дуже скоро. На добраніч, серденько.

— Набалакались нарешті,— сказав Бівер.

Поки вона розмовляла, їй весь час доводилося затуляти рукою телефон, який Бівер жартома погрожував роз’єднати.

— Правда, дуже мило, що Тоні прислав мені квіти?

— Ну, Тоні взагалі такий хороший...

— Не дуже цим переймайся, любчику, бо ти йому зовсім не до вподоби.

— Справді? А чому?

— Бо ти нікому не подобаєшся, тільки мені. Затям це собі... Та я й сама не збагну, що я в тобі такого побачила.

Бівер з матір’ю збиралися поїхати на різдво до родичів у Ірландію. Тоні з Брендою святкували різдво в Геттоні, в сімейному колі: Марджорі з Алленом, Брендина мати, тітка Тоні Френсіс і дві родини зубожілих Ластів, покірливих і смиренних жертв права первородства, для яких Геттон важив так само багато, як і для Тоні. У дитячій кімнаті ставили маленьку ялинку для Джона Ендрю, внизу, у залі — велику, її прикрашали зубожілі Ласти і засвічували на півгодини після чаю (коло неї ставало двоє лакеїв з мокрими губками на тичках гасити свічки, що хилилися набік і загрожували пожежею). Подарунки роздавали всім слугам — більш чи менш цінні, відповідно до їхнього рангу — і всім гостям (чеки — для зубожілих Ластів). Аллен завжди привозив великий паштет з гусячої печінки — свій улюблений делікатес. Усі пооб’їдалися і надвечір, коли мали роздавати подарунки, трохи обважніли; гостям розливали срібним черпаком запалене бренді; гучно ляскали хлопавки; не бракувало ні паперових капелюхів, ні кімнатних фейєрверків, ні девізів[11]. Цього року все йшло усталеним звичаєм; здавалось, ніщо не загрожувало миру й добробуту цього дому. Прибули хористи і проспівали різдвяні гімни на хорах із смолистої сосни, а тоді досхочу поналивалися пуншем із солодким печивом. Священик прочитав свою щорічну різдвяну проповідь. Парафіяни завжди слухали її з особливою втіхою. «Важко повірити, що настало різдво,— почав він, лагідно поглядаючи на свою паству, що бухикала в шарфи і розтирала задубілі пальці у вовняних рукавичках.— Замість веселого вогню в каміні й щільно затушкованих від заметілі вікон ми бачимо палюче проміння чужоземного сонця, замість любих облич наших рідних і близьких ми бачимо безтямні погляди поневолених, хоч 4 вдячних нам поган. Замість сумирного вола і віфлеємського віслюка,— вів далі священик, трохи плутаючись у порівняннях,— коло нас живе лютий тигр і екзотичний верблюд, лукавий шакал і могутній слон...» — і так далі, сторінка за сторінкою збляклого письма. Свого часу ці слова зворушували зачерствілі серця багатьох бувалих кавалеристів, і, слухаючи їх знову,— а відколи містер Тендріл очолив їхню парафію, Тоні чув їх з року в рік,— Тоні, та й більшість його гостей сприймали їх як невід’ємну приналежність різдва, без якої годі обійтися. «Лютий тигр і екзотичний верблюд» у їхній сім’ї не сходили з язика і частенько фігурували в різних іграх.

Ті ігри були для Бренди найтяжчим випробуванням. Вона страшенно нудилася, і, коли розігрували шаради, їй досі було незручно дивитися на перерядженого Тоні. Ще дужче вона боялась, що її нехіть може здатися зубожілим Ластам виявом пихи. Цей страх, хоч вона про те й не здогадувалася, був даремний, бо чоловіковим родичам ніколи й на думку не спадало почувати до неї щось інше, крім родинної приязні і деякої поблажливості,— адже вони вважали, що як Ласти мають у Геттоні більше прав, ніж вона. Тітка Френсіс, жінка прониклива і в’їдлива, одразу збагнула, в чім річ, і спробувала заспокоїти її: «Дитино моя, уся ця делікатність ні до чого: тільки багаті розуміють, яка прірва лежить між ними і бідняками»,— але почуття незручності не розвіювалось, і вечір за вечором вона з волі родичів виходила з кімнати, ставила запитання й відповідала на них, брала участь у грубуватих розвагах, грала у фанти, малювала картинки, складала вірші, перебиралась в усякі костюми, тікала від переслідувачів і ховалась у шафах. Різдво припало на п’ятницю, тож гості засиділись у них з четверга до понеділка.

Із почуття самозбереження Бренда заборонила Біверові писати їй чи присилати подарунок; вона була певна: все, що вийде з-під його пера, уразить її своєю мізерністю, та все-таки вона нетерпляче очікувала пошту, сподіваючись, що він не послухається її. Вона послала йому до Ірландії перстень із трьох переплетених золотих і платинових пружків. Не минуло й години після того, як вона відіслала замовлення, а Бренда вже пошкодувала за своїм вибором. У вівторок надійшов подячний лист від Вівера.

Внизу сторінки лист уривався. Вівер писав його перед обідом, а потім сунув у конверт, так і забувши дописати.

В нього було зовсім школярське письмо, великі літери із широкими проміжками між рядками.

Бренда показала листа Марджорі — та ще гостювала в Геттоні.

— Мені нема на що нарікати,— сказала вона.— Він ніколи не вдавав, ніби закоханий у мене до нестями. Та й подарунок якийсь недоречний.

Тоні дратувався через майбутній візит до Анджели. Він страшенно не любив виїздити з дому.

— Не їдь, любий. Я все залагоджу.

— Ні, я поїду. Я не так часто бачився з тобою останні три тижні.

Всю середу вони були самі. Бренда, як тільки могла, впадала коло Тоні, і йому полегшало на серці. Цього разу вона була з ним дуже ніжна і навіть майже не дражнила його.

У четвер вони поїхали на північ, до Йоркшіру. Вівер був уже там. Тоні натрапив на нього у перші ж півгодини й пішов нагору повідомити цю новину Бренді.

— Зараз я тебе здивую,— сказав він.— Знаєш, кого я тут зустрів?

— Кого?

— Нашого давнього знайомого Вівера.

— Що ж тут такого дивного?

— Ну все-таки. Просто я зовсім забув про нього. Як ти гадаєш, він і Анджелі послав телеграму?

— Та мабуть.

Тоні здавалося, що Бівер тут нудиться, і він поводився з ним якнайпривітніше.

Він сказав:

— Відколи ми бачилися з вами, сталося стільки всяких змін. Бренда найняла квартиру в Лондоні.

— Я знаю.

— Звідки?

— Бачте, квартиру їй підшукала моя мати.

Тоні страшенно здивувався і став вичитувати Бренді:

— Ти не сказала мені, хто знайшов для тебе квартиру. Якби я знав це, то, мабуть, так легко б не погодився.

— Авжеж, любий, тому я тобі й не сказала.

Половина гостей не розуміли, як сюди потрапив Бівер, для решти це не було таємницею. Через це Бренда з Бівером бачилися значно менше, ніж якби були просто знайомі; Анджела навіть сказала чоловікові:

— Мабуть, даремно ми його запросили. Так важко щось угадати наперед.

Бренда не заводила мови про незакінчений лист, проте вона помітила, що Вівер носить перстень і навіть узяв собі за звичку, розмовляючи, крутити його на пальці.

Напередодні Нового року вони їздили в гості до сусідів. Тоні поїхав рано, і Бівер з Брендою верталися додому разом на задньому сидінні машини. Назавтра за сніданком Бренда сказала Тоні:

— Під Новий рік я дала собі обітницю.

— Може, більше сидіти дома?

— Та ні, якраз навпаки. Послухай, Тоні, це серйозно. Я, мабуть, піду на якісь курси абощо.

— Сподіваюся, в тебе не масажист на думці. Я гадав, що з цим уже покінчено.

— Ні, щось на взірець економіки. Бачиш, я ж тепер, власне, анічогісінько не роблю. Навіщо вдавати, ніби Джонові якась користь із мене, у домі все робиться само собою. От я й подумала, що мені пора знайти собі якесь діло. Ти раз у раз кажеш, що хотів би балотуватися в парламент. Так от, якби я прослухала курс лекцій з економіки, то змогла б допомагати тобі, писала б для тебе промови тощо — як Марджорі, коли Аллен балотувався від Клайду. У Лондоні при університеті читають усілякі лекції для жінок. Тобі не здається, що це непогана ідея?

— Принаймні краща, ніж масажист,— погодився Тоні.

Так почався Новий рік.