Гуцули у Визвольній боротьбі

М. Горбовий. Гуцульська сотня У.С.С

Досі мало де було писано про Гуцульську сотню У.С.С, яку — по розбиттю Легіону У.С.С. під Бережанами в жовтні 1916р. — створено, щоби своїм звеном лучила ланцюг змагань У.С.С-ів із північним ворогом. Тому хочу подати про неї вістку ширшому загалові, бодай у скороченому виді.

По крівавих і багатих на жертви боях під Бережанами у вересні й жовтні 1916 р., коли то заледви 19 стрільців з четарем [Григорієм] Трухом продерлося крізь грубезний московський перстінь, який мав за задачу стерти з лиця землі весь Легіон У.С.С., у полі лишилася лише Технічна сотня У.С.С. під проводом сотника [Івана] Сіяка. Всіх розбитків стягнено до Коша (який розмішувався в селах поблизу Миколаєва над Дністром. — Ред.) на відпочинок. У той саме час повстала пісня "Як з Бережан до Кадри січовики манджали, то краялось серденько із горя і печали…"

І "як нам з очей зникала та Золотая Липа, то краялось серденько" не тільки в хорунжого Осипа Теліщака, але й у всіх стрільців. В інших обставинах, може, були б і раділи, що йдуть на відпочинок по довгих тяжких трудах, однак тепер не було до радощів. Кожному було невимовно прикро кидати той фронт, на якому спільними зусиллями, трудами і самопосвятою вплетено нову галузку у вінець слави українського народу, на якому остало стільки дорогих товаришів, одні в живих як полонені, а другі там, де вже нема "ні болізни, ні печали"… Не одні застановлювалися: як нам дальше бути? Чи розпливемося помаленько, мов у мряці, чи спроможемося ще на щось великого?

Стрілецька душа, яку ніколи не покидав оптимістичний настрій, бажала гаряче, щоб, не оглядаючись на перепони і жертви, дальше провадити розпочате велике діло. Зневіри в нас не було ніколи. Не було її й тепер, хоч і які невідрадні обставини настали. Очі стрільців були звернені на старшин, до яких мали повне довір'я.

Не диво, що коли в Коші проголошено творення самостійної Гуцульської сотні У.С.С., відразу зголосилося понад 200 стрільців, між котрими були й такі, що заледве повиходили з лічниць і не були ще зовсім здорові. Слабших відділено, і лишилося в сотні 180 стрільців, у більшости "стара война". Були це переважно Гуцули.

Під час формування цієї сотні ходили такі чутки: сотня йде до деташми Русса (detachement Russ bei 7 A.K.) (бойова група Русса при 7-му армійському корпусі. — Ред.) на 6 місяців; головно тому, щоби все ж таки про У.С.С. "слава не втихала", щоби доказати свою живучість і не давати причини до ліквідації Легіону У.С.С., про що ще в 1915 р. робили Австріяки заходи. Ціль сотні була — вести партизанку на задах московської армії. Терен — Гуцульщина й Буковина. Оцей терен і ціль сотні були одною із причин, чому стільки стрільців зголосилося до неї.

Дня 27/Х 1916 р. від'їхала Гуцульська сотня У.С.С. під проводом четаря Н. Никорака через Угорщину до Великого Бичкова на Закарпатській Україні, де станула дня 1/ХІ і зголосилася у групі підполковника [Іґнаса] фон Ґуклєра. На двірці в Бичкові ждали на сотню австрійські підстаршини, від "ясного" фрейтра почавши, на хорунжім скінчивши. Вони думали, що це привели їм новобранців, тож зараз накинулися згори на стрільців, які збули їх дотепами і кпинами. Це дуже озлобило "світлу саржу", але зі стрільцями нічого не вдієш. Тож стали вони відгрожуватись стрільцям, що на вправах "дадуть їм доброї школи" і т. п. Стрільці лише кепкували собі з них.

Переночувавши ж, на другий день "саржі" стали свистати на збірку. Це ще більше додало стрільцям гумору, і сміху було повні кватири. Ніхто з нас гадки не мав уставати. Адже ми мали своїх старшин, які ще не зреклися команди, тож що тут і говорити про послух чужим. Не помогли ні залякування полевими судами, ні "анбіндами", ні т. п. Чим більше Австріяки казилися, тим веселішими ставали стрільці.

Дня 2/Х 1916 р. прийшла урядова вістка, що сотню мають перебрати Австрійці, встановити навіть німецьку команду, а стрілецьких старшин і підстаршин мають відіслати до Коша У.С.С. Вже й прийшли лейтнант [Альфонс] Ehrle, лейтенант фон Прібер. На все те стрільці тільки підсміхались та казали: "Ну, ну! побачимо…"

Ще того самого дня наразі винесено постанову: підстаршин своїх не пустимо (четар Никорак мусів іти в Кіш з огляду на слабе здоровля), ані по-німецьки не мемо вправляти!

На 3/ХІ знову на свисти Австрійців до збірки стрільці тільки протягались вдоволено на соломі по стоянках, співали, жартували тощо. Коли ж наша підстаршина свиснула на збірку, вмить ціла сотня стояла впорядкована як слід. Це троха збентежило "саржу".

Опісля вирішили ми піти на площу і показати, як "новобранці" вміють вправляти. На це "саржа" тільки роти пороззявляла. Бо треба знати, що стрільці все відчували, де і коли треба комусь заімпонувати. І тоді хоч би мали вискочити зі шкіри, то кожний робив так, щоб сорому не принести стрілецтву.

Коли ж "саржа" стала командувати: "Kompanie! Links um!" ("Сотня! Ліворуч!" — Ред.) чи "dopelreien", то вийшла одна саламаха: одні вліво звертаються, інші йдуть, треті роблять "спочинь", четверті заскакують "чвірками" — словом, горох з капустою… Сміх та й годі.

Тоді приступив до нас будучий сотник лейтенант Ehrle і сказав по-німецьки:

— Українські стрільці! Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боевики. Пізнав я ще, що ви хоч як баламутили б на вправах, то ви їх знаменито знаєте. Лиш бачу, що вам не хочеться їх виконувати. Тому я, старшина, — чи чуєте, українські стрільці! — я, австрійський старшина, прошу вас про одно: згодіться виконувати вправи під німецьку команду, бо все ж це вам легше прийдеться, чим мені зачинати вчитися ще української команди у слові й на практиці. Заки я її навчуся, для вас скінчиться речинець побуту в цій деташмі, і мені не доведеться побути спільно з вами, славними українськими стрільцями! Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів. Тому прошу вас дуже і цього зовсім не соромлюсь, що вас, стрільців, я, старшина, прошу. Я прошу вас: зробіть для мене це, згодіться вправляти під німецьку команду, а я постараюся вам віддячитись. Ваша гордість, ваше українство на цьому нічого на стратить. Ви не є тупоумні новобранці (рекрути) і зрозумієте мене, відчуєте мою щирість до вас! Ваші підстаршини теж остануть при вас. Порадьтеся. Я жду на вашу згоду і вірю, що вона буде. Інакше мусів би я відійти від вас прикро розчарований!

Ми недовго радилися, бо вже під час цеї промови відчули так по змісту, як і виголосу, що маємо до діла з характерною, свідомою людиною. Незабаром ми дали свою згоду. На це четар Ehrle відповів коротко:

— Я нітрохи не сумнівався на вашу згоду, інакше мусів би я признатися, що не знаюся на людях.

Слова були короткі. Але сіяюче лице говорило багато більше, як ці слова. Радість його дійшла до вершка, коли побачив, як ті недавні "оферми" вправляють. Що не приказав, було виконане вмить, взірцево. Два однакі характери пізналися, оцінили один другого і не хотіли розчарувати один другого. А що вже решта "саржі" були здивовані, то варта було бачити.

Вправляли ми не більше як півгодини. Відтак яку годину-дві співали, опісля був обід, а до вечора вільне. Від цеї події стрільці стали чимось надзвичайним в очах "саржі". Вона сама дивувалась своїй зміні. У відношенню до стрільців були чемні, говорили якнайкраще, благонько, словом, поводились як з якими дорогоцінностями. А були між ними Чехи, Румуни, Мазури, Мадяр і Німець. Не раз нам доводилось "злапати" їх на довірочній бесіді між собою, як вони з найбільшим признанням, а рівночасно і здивованням говорили про нас. Старшини Ерле, Прібер і ще два (хорунжий і булавний) старалися теж якнайкраще, з пошаною відноситися до стрільців. Вправами не мучили. Вправляли ми яку годину, а решту часу тільки співали, жартували.

По тижні 7/ХІ перейшла сотня до Кучинова (здається, Малий Бичків). Наш теперішний сотник Ерле добув звідкись полкову орхестру (з 91-го чи 95-го п. п.), казав грати до "маршу" самі українські пісні — "Ми гайдамаки", "Не пора", "Не миритись" і др., а капельник добув звідкись ще й жовто-си-ню ленту для себе. На закінчення відіграли й "Ще не вмерла Україна", чим до решти вхопили нас за серце. Тут, так сказати б, на чужині, далеко від решти стрілецької братії, між змадяризованим населенням (Бичків не був тоді тою національною перлою на Закарпаттю, що тепер), нараз находимо рідних братів, находимо щирих приятелів між чужинцями-Німцями. Відтепер творили ми з Німцями одно: начеб вони не німецькі, а правдиві стрілецькі старшини.

В тім часі нас приділено до деташми Русса. Сам Русс був якимось мадярським графом чи бароном. На українській, зокрема гуцульській, боєздатності пізнався ще в 1914р., коли то у своїй групі мав буковинських стрільців-добровольців. Тепер його група складалася з двох сотень мадярських гонведів, одної скорострільної сотні, батерії гірських гармат, чети гузарів і нашої Гуцульської сотні У.С.С. Ця група підлягала прямо команді 7-ї австрійської армії генерала Кевеша (Герман фон Кевесхаза. — Ред.). Мала вона оперувати в околицях Кирлібаби, Якобен і Дорна-Ватри.

На партизанку пішла б перед евентуальною офензивою. Сам Русс (у ранзі майора) за підчинених собі стрільців добре дбав. Але й вимагав карности та праці.

У цьому Кучинові, чи пак М. Бичкові, сотню приміщено на стоянках, по жидівських домах, яких тут було повнісінько. Щодня ходила сотня на вправи. За цілий час переведено три боєві вправи. Раз за задачу мала сотня боронити відступ, а два рази сталих позицій. Наступала все ціла група, то є дві сотні піхоти, сотня скорострілів, гармати ще й гузари. Цим наступам все приглядався самий штаб, булава. Незважаючи на чисельну перевагу ["ворога"], всі три рази відносила сотня блискучі побіди. За другим і третим разом (останній раз боронила відступу "армії") ще й силу полонених забрала і скоростріл.

Оці побіди стрільців, дарма що не на дійсному фронті, ще більше піднесли авторитет стрілецтва, а тим самим і прославили українське ім'я. Сотник Ерле не раз хвалився своїми листами, які він писав до своїх рідних і знакомих, вихвалюючи із захопленням стрілецтво. А решта "саржі", мимо сліпої австрійської дисципліни, узнавала стрільців за рівних собі. Вправами мучитися не приходилось, бо все йшло справно. Тож по кількох зворотах, рухах, вправах починалися співи, опісля спочинок по стоянках. А інші частини деташми "товкли" і "товкли" ті вправи; аж нам було якось ніяково… Так воно тяглося з місяць.

Подрібно описувати життя сотні не буду, а вибрав я лише кілька замітних моментів. Мабуть, і вони доволі зілюструють наше життя.

Дня 25/ХІ 1916 р. прийшов приказ відходити в поле. Зараз відбувся перегляд, а вже 26/ХІ сотня вирушила зі стоянок як перша. Прочі частини ще трохи остались. До Борші їхали ми залізничкою, а відтак пішком, осінними болотами, на Кирлібабу.

В той саме час Москалі почали офензиву і заняли Кирлібабу, через що опанували весь фронт аж через Якобени до Дорна-Ватри. Це перед виповідженням Румунією війни підчаст. зв. офензиви [Олексія] Брусілова.

Рівночасно вдарили Москалі величезними силами на прусський т. зв. Карпатський корпус і стали помалу занимати верхи Прислопа, чим (якщо заняли б увесь Присліп) були б зліквідували весь Буковинський фронт і цим влекшили б Румунам — ну і собі — загальне положення. Не диво, що австро-німецькі команди докладали всіх зусиль, щоб ці дві точки (Присліп і Кирлібабу) вдержати за всяку ціну.

При помочі 24-го [галицько-буковинського] піхотного полку Кирлібабу відбито 28/ХІ по завзятих цілоденних боях, а в московських руках залишився тільки верх гори Дидуль, який перед тим був у руках 31-го полку стрілецького (очевидно, йдеться про гору, позначену на австрійських картах як Dadul (1527 м), що нависає над селом з північного сходу. — Ред.).

Досвітком 29/ХІ нашу сотню затривожено і завернено на Присліп, бо тут Москалі, розбивши Пруссаків, стали сильно наступати, щоб захопити цю найважнішу точку. Справа була така важна, що нам не було часу навіть набір брати зі собою, а пішли ми лише із крісами і набоями. Набір везли на возах.

Надворі сніг із дощем, зимно, проймаюче, під ногами болото. Доки ще ми йшли якоюсь доріжкою, ще сяк-так. Але як пішли вже навпростець — яругами, хащами, потоками, — то мука була неабияка. Але тут стрілецька амбіція не позволяла довго над цим розводитись, бо ми були тепер у великій мірці. Стрільці йшли ратувати від загибелі німецьку непобідиму армію, та ще і ґренадирів. Від нашої сотні залежала дальша судьба цього фронту.

Надвечір ми прийшли до постою німецького оперативного штабу гренадирсько! дивізії. Тут побачили своїх знайомих з Маківки гренадирів наслідника престола (Kronprincz Grenadier-Regiment № 1). Зараз привітання "Hoch икгаіпег!" ("Слава Українцям!" — Ред.), приняття мармолядою, коньяком і папіросами, коротенькі розпитування й оповідання про пережиті події від 1915 р. тощо.

При цьому довідались ми, що з цілої гренадерської дивізії остало всього 800 Німців, а з нашого знайомого 1 — го полку заледве кількадесять, які тільки чудом держаться на головній позиції Convul Nadea (гора 1695 м. — Ред.), куди то ми якраз ідемо на скріплення. Сам вершок гори був вже в московських руках, а Пруссаки яких сто кроків нижче. Остаточного, рішаючого удару Москалі не завдали лише тому, що й самі добре здесятковані, ждуть на свій запас, який, безперечно, дасть їм змогу побідно посунутись аж на [перевал] Присліп, ліквідувати весь Буковинський фронт і цим заважити на дальший хід воєнних операцій на цьому фронті. Німці припускали, а навіть найшли потвердження в московських військових приказах, що цими воротами — [перевалом] Прислопом — [Москалі] мають піти на Семигород і там злучитися з румунською армією. Не диво, що при такому положенню Німці не знали де посадити наших стрільців. Мало на руках не носили. Найвищі їхні старшини, що звичайно ходили набундючені як індики, начебто якого кола проликнули, тепер благонько і привітно всміхались і балакали зі стрільцями. Але й ми, стрільці, відчули, що коли ми своє завдання сповнимо як слід, то прославимо ще краще українське ім'я, в більшості незнане досі.

Та не було часу довго тут куматися. Тим більше що Москалі почали вже обстрілку найтяжчого калібру гарматами, т. зв. "Іванами". Вже й кілька стрільців було легонько ранених; аж дивно було, що не розірвало їх, бо вже другий гранат упав у нашу розстрільну, яку ми утворили негайно по першій гранаті.

Рушили ми ще більш неприступними яругами, зломами і стромищами в напрямі славної Convul Nadea. Не один подумав: "Отутзістати раненим, так і пропадай. Ніяк не дістанешся на дорогу".

Чим ближче підступали ми під позицію, тим більше обзивалося московських гармат. По стрілах ми зараз пізнали, що це є пригривка до наступу. Нарешті обізвалися і німецькі гармати і не втихали майже через цілу ніч.

Вже добре стемніло, як ми нарешті добилися в ліс під головну позицію. Після зголошення команді полку зараз одержали ми наказ негайно наступати на Москалів і викинути їх з вершка гори, обсадити її та вдержати за всяку ціну, аж прийде зміцнення. І тут наш сотник Ерле показався дбайливим батьком стрільців. Доти переконував команду, доти не відступив від телефону, аж добився зміни наказу про наступ, який відкладено на один день пізніше. Зате ми мали вже подбати, щоб Москалі за цей час не посунулися дальше.

Ця зміна наказу мала для сотні рішаюче значіння. Стрільці були так перетомлені, такі безсильні, що не то були б гори не здобули, а навіть зовсім певно пропала б ціла сотня!

Зараз досвітком вийшли ми з ліса і стали обсаджувати позицію. В замерзлій землі тяжко було окопуватись, тож охорону робили ми з побитих Німців і Москалів. Цими трупами була встелена ціла гора. Аж по їхній кількості ми розпізнали вагу цеї позиції та завзятість боїв. Тут змагалися оба противники за кожну п'ядь землі. Багато було зчеплених разом, деякі держали ще в руках кріси, яких баґнети були встромлені ще у грудях противника, і так попадали один біля другого. Нерідко було тут можна побачити і цілі купи трупів, що свідчило про жорстокі змагання над одною траверзою, де ні одна сторона не мала й гадки уступити.

При творенню нашої позиції сприяла нам трохи мряка. Коли вона піднеслася, зараз посипалися на нас згори ручні бомби і крісові стріли. Кількох стрільців було ранених. Одна частина стала відстрілюватись, а решта поглиблювала окопи. Німці, тих кількадесять, які ще держалися на позиції та густо відстрілювались, приняли нас як своїх спасителів. З балачок з ними виходило, що вони всі були певні, що ні один з них не верне звідсіля. Та тепер, як нас побачили між собою, рішучо твердили, що завтра викинемо спільно Москалів з гори.

Коли ми сяк-так забезпечилися від московських гостинців, стали прочитувати позицію від трупів, щоб завтра не перепиняли в наступі і щоб не лежали перед очима.

Вночі прийшло ще трохи Німців, мабуть чи не з 246-го піхотного полку, а досвітком почалися наші наступи. Кажу "наші", бо стали наступати рівночасно Москалі і ми. Лише що Москалі наступали на середину, а ми з Німцями на крилах. Наша сотня творила праве крило. Середину, із браку більшої сили та для заманення Москалів, оставили ми вільною. Німці були на лівому крилі. Гармати з обох сторін вже від якої 3-ї години ранку почали свою роботу. Стрілен і гуку та лоскоту було стільки, що вже ніхто не орієнтувався, хто і де стріляє.

Самий наступ перейшов моментально. Коли Москалі кинули головні сили в середину, наші крила з шаленим розмахом вдарили їм на боки, відірвали наступаючих від запасу і вдарили негайно на запасові роти (які, до речі кажучи, були заняті розділом харчів перед наступом), забрали їх, заняли всю позицію, обсадили її та поперли полонених навперед себе в долину, до наших запасових позицій.

Все так скоро відбулося і так знаменито вдалося, що Москалі не могли отямитися з дива. Ми з цього скористали, роззброїли їх і негайно повели потоком на стаційку Рогунду, а то могли вони ще зворохобитись і наробити халепи. Полонених було звиж 600 (німці твердили, що вісімсот), здобуто три скоростріли, маса крісів, набоїв і т. Ї., не вчисляючи цукру, сала, сухарів і всього, що було в запасі.

Нашій сотні коштувала ця "штука" одного вбитого (Романюк із Кут, пов. Косі в) і біля 20 ранених. Німців теж не більше.

Зараз здали ми Німцям добуту позицію. Їхні гармати стали дуже влучно розбивати одну за другою валку московського запасу, який з подальших становищ ладився до протинаступу. (хні гарматні стрільна не допустили, може, й навіть на вистріл кріса. Московська офензива була вже зломана зовсім. За цей наступ дістала сотня велике признання з німецької команди в окремім приказі, а кілька стрільців і сотник дістали німецькі відзначенняме-далі, не вчисляючи самої слави.

Після цього треба було вертати на Присліп. Тільки що підійшли ми з яруги на противний (протилежний. — Ред.) верх, як московські гармати стали нам "дякувати" за наступ. І то так нагально, що ціла сотня вмить розлетілася. Сотник Ерле волосся рвав собі з голови, попав у розпуку, хотів навіть стрілитися, через те що (як він був переконаний) стратив таку сотню, та ще після такого успішного і славного бою. Заледве кілька стрільців, що остали з ним, розговорили його і повели, зневіреного, на Присліп, куди допленталися вже смерком.

Яке ж було його здивовання, яка велика радість, коли на Прислопі побачив сотню, витягнену в лаві, а справник здав звіт, що, крім ранених (яких відставили на Рогунду) і вбитого, не бракує нікого. Сотник просто не хотів вірити! Протирав очі, обдивляв кожного, врешті розцілував кількох стрільців, заявляючи, що "таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти. Такі боевики "мусять добути вільну Україну!" Зараз пішло "hoch!" ("Слава!" — Ред.), "Ще не вмерла…" і німецька пісня "Mein Faterland" ("Моя Батьківщина". — Ред.), яку стрільці вміли добре співати, хоч не всі. Німцям це дуже подобалося.

Відпочивши, відійшла 2/ХІІ сотня на Кирлібабу. Аж тепер долучила до нас решта деташми. Половина сотні була на позиції, а друга половина будувала запасові землянки попри дорогу, розбираючи доми.

Тут через деякі старання з Коша чи звідки приїхали обняти сотню наші старшини — сотник О. Левицький, четарі [Іван] Бужор та [Осип] Іванович і ще два хорунжі. З великим жалем пращали ми дотеперішних старшин Ерле і Прібека та хорунжого (не пригадую назвиська, але теж Німця). А шкода, що вони пішли, бо в них були би ми придбали пару знаменитих старшин. Вони хотіли остати при У.С.С.

Перший, сотник Левицький, не мав енергії, не вмів ні відговоритися від якої некорисної для стрільців акції, яку не раз накладали нам, ані впімнутися про які полекші — кращий харч, відпочинок тощо. Другі два, Бужор (з 41-го п. п.) та Іванович (з 36-го п. п.), — це типові австрійські старшини. Для них Австрія була всім. Стрільців вони не розуміли, не пізналися на них, тож усе були прикрі інциденти між ними а стрільцями. Тепер починаються для сотні тяжкі труди і терпіння. Сотнею стали кидати з одної позиції на другу. Укріплять стрільці одну позицію, працюючи як ніч, так день, тоді кидають їх на другу, а готове віддають Австрійцям. І так щось три позиції укріплювали для чужих. Негодування і напруження між стрільцями було таке, що, наколи би були ще кинули сотню на одну позицію, була би прийшла катастрофа.

Але і ця третя позиція забрала багато стрілецького здоровля. Праця як ніч, так день. Варта і будова дротяних засік, ношення дроту, дерева і пр. аж з долини, яких 1500 метрів. Відпочинку ні дрібки, а харчів обмаль. Про голодування можна навести такий факт, що коли раз на долині відламок шрапнеля ранив коня і той упав, то клуби та що м'якше м'ясо стрільці по-викраювали. З хліба не раз висипалася трачка — і по пригорщі. А не раз, як несуть обід з долини, кінь поховзнеться і полетить з казанами в яруги. Вже й по обіді. — Сотникові брали за зле тільки його брак енергії.

Дня 23/111 1917 р. приїхала 4-та батерія 12-го гарматного полку, вимірювала достріл на московські позиції, і то так цільно, що не на жарт стала бомбардувати наші землянки й окопи ззаду. Навіть наші світляні ракети її не спинили. Аж коли одна сальва ґранат-шрапнелів попала в сотникову землянку і вбила відразу сотника і ще одного стрільця, аж тоді перестали стріляти. Похорон відбувся 25/ІІІ т. р. на кладовищі в Кирлібабі.

Сотником став четар Бужор. Панування цього старшини далося сотні взнаки. Дійшло до того, що заборонив він святкувати Великодні свята і наказав звичайні заняття. Тоді сотня відбула нараду, вибрала делегацію і післала до сотника, щоб змінив наказ про святочну працю (тобто працю у свято. — Ред.). Він зразу не хотів і чути про те. Та коли я, як провідник делегації, заявив рішучо, що "сотня сказала заявити, що наколи добровільно сотник не знесе приказу, то сотня відмовляє послуху, зробить зажалення до команди Легіону та що за дальші наслідки ніхто з нас не бере відловідальности", тоді сотник трохи зм'як і сказав, що дасть один чи два дні вільні на свята.

За цілий час нашого постою на цій позиції були всього два бої. Перший раз з 5 на 6 січня Москалі пробували наступу, та, пізнавши, що то "не з Грицем справа", по тяжких втратах дали спокій. У нас втрат не було. Другий раз, із 30 на 31 березня, наш пробоєвий відділ зробив випад на московську випадну позицію (Stitzpunkt), забрав одного старшину і 45 салдатів у полон, добув скоростріл і міномет, понищив окопи і завернув. Наші втрати — два стрільці легкоранені. Московські втрати багато більші, головно через гарматню підготовку наступу. Московські звідомлення подавали в убитих і ранених до 150. Воно виглядає неймовірне. Та треба було побачити майстерне переведення наступу, цільний гарматний обстріл.

Поза тим, крім перестрілок стеж, більших боїв не було. Лише фізична праця, не праця, а просто мордівня та недостача харчів давалася сильно взнаки.

В той час у Росії революція розгорілася на добре. Вісти про неї були в нас доволі обширні. Зате на московській позиції слабо що знали про те. Ми їм помагали в тому так, що або перекидали часописи, або писали на великих таблицях і ці таблиці вночі заносили їм перед дроти.

Так і прийшли Великодні свята. Недовго до свят змінилася обсада на московській позиції і там прийшов один український, київський, полк, чи не 254-й (це був 254-й Миколаївський піший полк 64-ї пішої дивізії, сформованої в Україні. — Ред.).

Самий Великдень почався подібно, яку 1915 р. на Маківці, відспіванням "Христос Воскрес". Відтак усі збігли в яр христосоватися з ворогами. З яру не ми йшли на московську позицію, а взяли братів-Українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише приняти не було чим, бо і в самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате приняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками — книжками і часописами.

Саме перед святами прислав нам із Відня Український жіночий комітет скриню книжок (часописи багато з нас передплачували), і все те роздали ми нашим братам. Я сам мав якусь кількість книжок і ті подарував, бо все не ставало. Кращого дарунку не могли ми дати своїм братам, про що ясно говорили їхні зворушені лиця та сіяючі очі. Адже вони цих скарбів давно не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати.

По приняттю та перебалаканню дечого відійшли наші брати на свої позиції. Ще треба додати, що оставили нам писанок, пасок, цукру, чим і нас зворушили немало. Але із книжок вони мали велику втіху. Один їхній "зводний" не міг уже дійти на свою позицію з нетерплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове "Посланіє…", що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорненим Кобзарем.

Ми теж вибралися в гостину до братів-Пркдніпрянців, де нас приймили "чим хата багата". При тім показували свої позиції, становища гармат, мінометів, скорострілів і ін. При тім говорили:

— Ми перед вами з нічим не криємося. Але все одно не пробуйте наступати, бо позиції не здамо. Як прийде час, самі опустимо. А поки що то й на вас не будемо наступати.

При тій нагоді обговорили ми справу нашого "перемир'я", показали відтинок нашої позиції — від хреста (який поставили ми на спомин побуїу Гуцульської сотні У.С.С.) на вершку аж у долину, — щоб не стріляли на нас. Дальше наладили ми свою пошту, т. є. прикріпили на їхніх дротяних засіках скриньку, в яку щопару длів носили стрільці свою пошіу, а вони передавали через свою в наші рцщі сторони.

З цею поштою вийшла цікава справа. А "курсувала" вона незле. Головно з поблизьких повітів, у першу чергу з Буковини, вже до тижня була відповідь. Декотрим стрільцям навіть клунки передали з дому, і то ненарушені. Бувало, прийде до кого зі стрільців яке письмо з дому, зараз ранком вийде собі верх московських окопів наш землячок і кричить:

— Михайло Іванович (чи який там другий) має письмо з дому, з такого-то повіту чи села.

І вже вечором чимчикує наш Михайло чи Іван "на пошту" і вибирає своє письмо чи який клунок (цих останніх багато не було).

Крім пошти й інших вигод, завели ми собі ще й замінну торгівлю. Ми давали часописи й напитки, а земляки — хліба мішками. Не раз дивись, а землячок тащить мішок хліба і перекидає на "Stitzpunkt" (де найближче сходились наші окопи з їхніми) той мішок у наші окопи. А бувало і таке, що й серед полудня висунеться земляк із-за корча напроти тебе і [каже]:

— Землячок, дай, пожалуйста, пляшку руму, вина чи водки, бо до мене приїхав у гостину мій брат і не маю чим погостити.

Всяко бувало… Про бої нема що й згадувати. Дуже рідко чути було якийсь стріл.

Раз прийшла на ворожу позицію одна батерія і стала шрапнелями брати достріл. І хоч тріскаючі шрапнелі нічо не зробили нам, все ж таки гурток земляків полетів навпростець до батерії, витягли здивованих гармашів і таки на наших очах добре обдурбасили за те.

Та такої "войни" було вищій команді, мабуть, забагато. Тож прийшов приказ опустити позицію і відійти на полонину Попадя. Дня 5/V 1917 р. наша сотня знялася з позиції і пішла, прощана братами-земляками, мов рідними.

На Попаді приділено нас до німецької дивізії ч. 200 з Карпатського корпусу. Тут мав бути для нас відпочинок через місяць, а в дійсности був дальший тяг "мордівні". Правда, варти вже не було, зате тяжка фізична праця. Одна чета була занята при будові линвової залізнички на Альбіні, а решта робила дорогу через Попадю. Відтак будували ми бараки, землянки тощо.

На "снідання" — чай, на "обід" — їдунка якоїсь каші, а на "вечеру" — чайку або й то ні. Німці лише кепкували з нас. У них і роботи не було, бо ми робили за них, а харчі? Консерви, смалець, сардинки, коньяк, лікер, мармоляда, а хлібом годували коні. Повно його було в жолобах.

Стрільці ходили зразу до них на торги нібито купувати хліб (хоч не було за що), ніби за щось міняти чи брати на "відробок"… Але це була звичайна, тільки маскована, жебранина. Коли Німці стали занадто трактувати стрільців згори, кепкувати з них чи з їх біди, тоді стрільці зовсім перестали ходити по хліб.

Цього всього було стрільцям забагато. Тоді постановлено страйк. Сотня йшла до праці, на середині дороги впала — і ні сюди ні туди. Головні домагання були:

1. Віддати сотню до Легіону У.С.С.

2. Замінити старшин стрілецькими старшинами.

3. Ділити долю й недолю всього Легіону.

За це наші невдалі старшини віддали кільканадцятьох стрільців під полевий суд (австрійський). Тепер стрільці вже навіть із бараків не виходили. Заворушення зачинались на добре. Тоді Бужор та Іванович дали звиж двадцятьом стрільцям, між ними мені й В. Ониськові з Косова, т. зв. "шпанґи" через кілька годин.

Тим часом вернули стрільці з полевого суду, зовсім звільнені, ще й прийшов якийсь полковник на провірку. Розпитував, переслухував і т. Ї., щось ніби приобіцював, а потрохи грозив.

Ha 16/VI прийшло з Коша доповнення сотні в силі 45-ти стрільців. Прийшли ще хорунжі [Володимир] Стафиняк і [Гриць] Голинський, але все-таки в сотні майже не покращало. Хіба що праця була легша, бо стрільці вже ні на що не зважали, а робили стільки, скільки могли.

Тут стрільці навчилися від полонених Москалів (які там були теж) живитися кваском, хоптою і ін. "лічничими" зелами… Не було ради. Треба ж заховати здоровля на кращі часи!.. Тут-то улюбленою піснею став "Гимн лопа-тенцугу"…

Прийшла чутка про окремий мир із Росією. А за тим — що стрільці підуть на Угорщину до жнив або до копалень вугля. Навіть щось 20 пішло було на Шлеськ, та чи вони були в копальнях, чи це була тільки якась шіучка, не знати.

Нарешті 18/VI відходить сотня на відпочинок до с. Петрова на Закарпаттю. Тут стрічаємося з останками буковинських стрільців, які були в курені майора Паппа. Їм знаменито жилося. Поведения їхньої старшини, хоч німецької, було дуже гарне і дбайливе. Ми за один день зжилися з ними, мов з рідними.

Дня 26/VI похоронили ми там же свого товариша Максимчука зі Старих Кут, пов. Косів, якого розірвав динаміт.

По тижневі, 27/VI, від'їхали разом із Буковинцями. Вони з Kiralyhazu відходять до якоїсь групи (Feldpost 280), а ми нарешті вертаємо з радістю до Легіону, дарма що йдемо просто на фронт.

Саме в той час Керенський провадив офензиву. Бої йшли досить жорстокі. Це були передсмертні зусилля московського велетня.

Дня 30/VI ми вже прибули під Конюхи біля Бережан. Тут застали барабанний огонь, який ішов уже віддвох діб. Земля дрожить, у воздусі лише безупинний гук, рев і шум від гарматних вибухів, всі окопи наче вулькан або яка дивовижна фонтана. Все мішається, все йде догори дном… Але нам це все є нічим проти тих усіх мук, фізичних і моральних, які досі витерпіли. Яка дивна психіка. Тут, у цьому пеклі, стрільці почулися у свойому живлі (як риба у воді; у своїй стихії. — Ред.), дістали гумор, віджили.

На 1/VII проривають Москалі фронт на Хорватах, забирають два чеські полки чч. 81 і 88, решту Мадярів і розбивають наші дві сотні У.С.С. При тім занимають і дві позиції.

Боєздатними остали сотні — технічна, будівельна, розбитки попередних сотень із двома скорострілами та пробоєвиками і наша Гуцульська сотня, яка досить добре презентується. Решта пішла на Київ… З ними теж комендант отаман [Франц] Кікаль.

Наша сотня ладиться йти до протинаступу з розгорнутим жовто-блакит-ним прапором, який собі придбала по дорозі. Вже так гарно має в руках хорунжого. Такого ще не бувало. Стрільці вже здоровкаються із другими стрільцями інших сотень "До побачення в Києві!", бо всі знаємо про творення Січових стрільців у Києві, про їхній авторитет, про наші дальші ціли.

До вечора позиції відбиті. Дня 4/VII відходимо з 130-ї бригади до 131 — ї під Куропатники, в ліс ч. 389. б/VIІ знову московський наступ на нас (після завзятого дводенного барабанного вогню), але без успіху. Проти нас явилися вже польські легіонери, яких часто беремо в полон. Слабий це боєвий матеріял.

На фронт мають прийти [жіночі] "смертні баталіони" десь аж з Москви.

З балачок із Пруссаками виходить, що Німці дуже числяться з цими баталіонами. Тому підготовляють офензиву, щоб випередити прихід тих баталіонів. Від цього зависить успіх. Положення досить грізне. На інших відтинках, як Поморяни й др., московські війська зайшли так далеко на зади, що ця група над Золотою Липою не має змоги відступити. Батерії тяжких гармат і мерзерів і т. п., для котрих треба лише залізної або доброї мурованої дороги, вже всі підміновані, щоб на випадок остаточного наступу висадити у воздух. Тоді шлях відкритий аж до Львова. Про це голосно говорилося тоді. Не одні лягали спати з певністю, що рано вже їх збудять Москалі…

Між тим бої йшли дуже завзяті. Летунські ескадри кидали бомби на доїзджаючі все нові запаси Москалів, гармати били барабанним огнем і то самими газами, не без доброго успіху, наші сильні стежі на добре непокоїли ворога, a 19/VII наша пробоєва сотня бере в полон дві роти Москалів і скоростріл. Діяльність наша чимраз живіша.

Нарешті 21 /VII рушаємо офензивою вперед. Воєнного матеріалу (гармат, стрілен, обозів, складів одіжи й харчу і пр.) забираємо стільки, що не знати, що з тим робити. Полонених беремо мало, бо "ребята" здорово "вдирають". Не раз наші стежі підходили в села, де відбувався салдатський мітінґ: "Битись чи відступати?" Але зараз, по перших наших стрілах, відступали коміть головою. Біля Теребовлі стрінули ми на московськім фронті чеські відділи, які навіть приняли з нами один невеличкий бій. Але більше ми їх не бачили.

Треба згадати ще про один наш удачний бій. Ранком 29/VII ідемо з Чорнокінців скорим ходом на Збруч, щоби добути перехід. У с. Збрижі, по обох боках ріки держать позицію частини 4-го гвардійського полку, одного з найкращих і найпевніших. Наша сотня підкодать під ліс наліво від с. Бурдяківці і по провіренню стежами положення розвивається до наступу. Чета III справа, зліва І чета, а серединою II і IV чети вдарили нагло на московські позиції. Не помогли Москалям ні численні гармати, ні скоростріли, ані дуже цільне стріляння. Наступ не тривав і години, як примісток був у нас. При тім забрали ми 6 скорострілів і кількадесять гвардійців. Треба признати, що гвардійці дуже завзято боролися. Треба було кожний крок добувати з великим зусиллям.

Наші втрати були біля 30 легкоранених, 2 тяжко (в тім і хорунжий Іваницький), а один убитий — стрілець Ониськів В. з Косова. Відповідно до наступу і сили та кількости стрільців наші втрати були навіть дуже малі. Малі втрати завдячувала Гуцульська сотня наглости удару і швидкому наступові. Завдяки цьому скорому ударові й орієнтації вдалося нам відразу добути перехід через Збруч. Через місток бігли ми всуміж з Москалями, причім не одного струтили у воду. Гвардійці не мали часу не то місток зняти (він був до цього якраз приспособлений), а не мали часу навіть обсадити окопів за водою.

Наступові нашому приглядалися з ліска дивізійний і бригадні штаби із представником корпусу. У висліді прийшло 1/VIII признання для Гуцульської сотні У.С.С. від 25-го корпусу, 54-ї дивізії, 131 — ї бригади і 19-го піхотного стрілецького полку.

Справи пішли в Гуцульській сотні нормальним ходом. Не було нічо замітнішого. Австро-німецька армія згодом перенеслася на Україну, а все стрілецтво ще нудьгувало по стоянках над Збручем та нетерпеливо ждало тої радісної хвилі, коли рушать і вони на Україну.

Коли нарешті й для стрілецтва сповнилась мрія, Гуцульська сотня рушила з рештою Легіону через Подільську й Херсонську область над Дніпро. Тут, в Олександрівську, перевела успішно ще один більший бій з большевиками, про що були друковані згадки й описи давніше. Відтак, коли всі У.С.С. перейшли в Єлисаветщину на Херсонщині, почалася вишкільна праця. Гуцульська сотня стала "гвардією" архикнязя Василя Вишиваного, дістала по 2 пари одностроїв (це умисно тут зазначую, бо ні одній сотні У.С.С. за цілий час не довелось дістати 2 пари однострою) і стала важною "фігурою".

Але важніших подій ані подвигів уже не було. Аж із повстанням Української Держави, коли і стрілецтво переформовувалося, Гуцульська сотня стала основником Гуцульського куреня У.С.С., який чималу ролю відіграв у Визвольних змаганнях нової української армії. Але що з цею хвилею кінчиться істнування Гуцульської сотні як самостійної одиниці, то й мій спомин кінчиться, бо він мав за задачу лише подати вістки про саму Гуцульську сотню У.С.С.