Гуцули у Визвольній боротьбі

М. Горбовий. Рік 1920-й (Уривки зі споминів)

У квітні 1920 р. порушила польську пресу тривожна вістка про "повстання на Гуцульщині". В українській, тоді ще дуже слабонькій, пресі небагато про це писалося. А й те, що писалося, подавано за польською пресою. А ця остання, ласа на сензації, давала собі волю. Писала несотворенні річи. Деякі з польських газет подавали формальні "звідомлення з поля бою"… Описували про бої, штаби генеральні, подавали число ранених і побитих і т. п. На ділі ж ці всі "звідомлення" мали, здається, за ціль закрити "унепокоючу" акцію карних експедицій, які в той час були по всій Гуцульщині. Вислідом тої акції було спалення кільканайцяти господарств, знищення майна, побої і кількасот арештованих Гуцулів.

Не місце тут описувати всі ці події, хоч як вони важні. Та й матеріалу є чимало. Однак тому, що подібний такий опис не побачив би світла денного, передано всі ці матеріали до музейних архівів для будучих істориків. Тут хочу лише подати коротенький спомин із тюремного життя. Старатимуся вибирати лише ті факти, які дійшли б крізь "чистилище" (польську цензуру. — Ред.) до наших читачів.

Працюючи весною 1920 р. на двірці в Заболотові при нагрузці тягарових авт, одного дня довідався я, що за мною вдома шукає поліція. А "повстання"[14] вже, здається, почалося. Опісля переказано мені, що вже арештовано мойого брата Романа. Але що тут зайшла помилка, то ждуть-таки на мене.

Я не є з тих, щоби давати на себе довго ждати. Сів на авто і поїхав розпитати, що зайшло, що за мною так розбиваються. Та "добрі люди" не дали доїхати вільним додому, а подбали, щоби "з почестями" впровадити… Зараз-таки завели мене в постерунок, опісля до староства і без великої церемонії — в холодну. На початок ще дав мені жандарм В-к доброго буханця крісом у плечі. Це так, з ласки… Хотів ще конче зайти зі мною в окрему келію "побалакати", та ключник Ч. не дозволив. Це все було у другій половині квітня.

За кілька днів привели в косівські арешти перших "повстанців", а саме: 14-ть Гуцулів з Голов. З ними був і мій брат, якого з дому повезли були в гори. Я дуже здивувався, що він трохи був оглух по дорозі. А від того, що в Жаб'ю на привитання оден сержант так його здорово посмотрив за вухо, що він від цього дня два тижні нічого не чув. При цьому я довідався, що капітан Г. дуже жалував, що замість мене доставили йому мойого брата. Страх бажав мною помилуватись… Виходило, що хто зна, чи моє здоровля було б витримало ті "любощі"…

Мої співтовариші, Гуцули-"повстанці", виглядали так, начеб із хреста зняті. Були в "добрих руках"… Тіло потовчене, в очах смертельний жах у суміш з отупілістю. Як день, так і ніч чути було стогони, зойки, прохання о смерть. Харчів не давали жадних. Та й кому хотілося їсти? Про лікарську поміч ніщо й думати. Вночі, відтак (і) вдень збільшилося нас, Гуцулів, ще стільки або й більше. Це звозили з інших сіл.

За п'ять чи шість днів сказано збиратися в дорогу до Коломиї. Заїхали вози, на кождий сіло два-три або й чотири Гуцули, біля них — конвої, і сумна валка рушилася в дорогу. Дорогою нісся скрип коліс і зойки побитих. На декотрих возах лежало лише по одному чоловікові. Це ті, що не могли рухатися. Уявити собі лише той біль, який вони мусили терпіти, оббиваючи своє зболіле тіло по голих дошках!

Біля мене сіло щось три чи чотири конвої "на гостро", бо мене приділено до якогось "штабу". Отже, такій "рибі" не годиться їхати будь-як…

По дорозі сталася раз чи два рази доволі прикра подія. В селах Микитинцях і Мишині чи Іспасі збаламучені чи схрунені селяне, довідавшись від конвоїв, кого це везуть, стали кричати:

— Що, то ви ще їх возите? Та їх на шнурок і на суху вербу! Зрештою, їм і сухої верби шкода…

Це трапилося лише два рази. Але і воно прикро вразило Гуцулів. І кому би це не прикро?! Однак деякі Гуцули казали:

— Прости їм, Господи, бо не знають, що роблять.

Молодші не дарували.

— Мой, єкбих ті ймив у свої руки, — казали, — та там, де я знаю, тото бих си потішив тобов…

Але на цім і кінчилося.

У Коломиї міська товпа, жадна сензації, дозволяла собі на всякі глузування. Замітити треба, що найбільше кепкували і допікали багачі — Жиди. Ми все зносили мовчки, з погордою.

Ми заїхали перед тюрму. Вулиця Романовських, чи яка там. Коли ми подивилися на ті мури, на ті маленькі віконця із грубезними ґратами, ще й з решітками, на тих покорчених наших побратимів-Гуцулів, привезених сюди передше, які скупчилися при віконцях, виглядаючи, кого то знова привезли, то мушу признати, шо всім у душі стало тяжко. А коли за нами замкнулася брама, а перед нами відкрилися темні коритарі, здавалося нам, що нас відірвано силою від чогось гарного, дорогого. Здавалося, що провалюємося в якусь страшну безодню, в інший, таємничо-ворожий нам, світ. Опанувало нас отупіння. Аж тепер відчули ми ціну воленьки святої. А Гуцул, що зріс у верхах, був свобідний як птах, був паном-царем на своїх полонинах, цей Гуцул без порівнання сильніше, як хто інший, відчув на собі ті невидимі окови, які його скували в цих мурах. Оден на другого лише подивилися, і в очах кождого пізнати було одну й ту саму думку. А котрийсь, більш знеохочений, кинув:

— От тут нам, братчики, амінь!

Ніхто не обізвався. Всі мовчки йшли сходами нагору. Тут нараз перервав цю тяжку мовчанку грубо-хриплий голос військового ключника сержанта Шкрибайла (наш-таки землячок, із Буковини):

— Ануко, борше тягнися, медведю сорокатий! Гадаєш оден із другим, що ти в полонині?

Зараз-таки став зі своїми помічниками трусити. Позабирав усе, що не взяли попередні трусителі. Ремені, гребінці, шнурки, тютюн і пр. По тім списав усіх, вилаяв здорово і порозділював по казнях.

Я з іншими попав [у казню] під ч. 29. Тут уже було кількох Гуцулів, теж "повстанців", і кільканацять жовнірів. Між цими послідними переважали т. зв. галлєрчики, які переважно походили з Познаніцини. Треба признати, що були це люде чесні, характерні, поводилися з нами людяно.

Зате всі інші тероризували нас у найгірший спосіб. При тім заводили ріжні кримінальні "забави", які не одному з нас далися добре взнаки. А пожалуйся ключникові, то ще гірше. Бо і він наб'є, ще й на них насварить, що "заделікатно" обходяться з нами.

Але я забіг поперед батька в пекло. Отже, коли нас лише втручено в казню, зараз оден із жовнірів крикнув:

— Хлопци, свєжа парцеляція!

В тій хвилі інші кинулись на нас, відоймили всі харчі (за кількаденний побуту Косові нам донесли дечого) і, розпарцелювавши, стали заїдати, кепкуючи з нас. Опісля казали "мельдуватися" до казенного старшини, якогось бандита, дальше кепкуючи. Опісля визначили нам місце до спання "под Варшавов".

"Варшавою" називали вони леговища з дощок, на яких самі спали. Ми мали спати на підлозі, під дошками, де було повнісько блох і блощиць. Яке то було спання, годі описати. Кождий забився під ту "Варшаву", як та блощиця у шпару, на голіській підлозі, в порохах. Насікомі тнуть, мов ножами, а ворохнутися нема як, бо повнісько товаришів набилося, мов оселедці в бочці. А від підлоги до "Варшави" буде не більше 30–40 км. До того ще ті "військові" зверха відкрили газовий наступ…

А таке переповнення було скрізь. Кожда казня призначена була на 6–8 людей, як то кажуть, підчас "спокою". Тепер же напаковано нас пересічно по 35! Після цього можна собі уявити наше життя.

А свіжі "повстанці" все прибували. За який тиждень-два число нас усіх перевищило 250. Це все помістилося в 6 казнях. Та найстрашніше було в казні т. зв. цементівці. Назва походить від того, що долівка цементована. Вона має приписане місце на 3 чоловіка. А наших Гуцулів набито там 24 (двадцять чотири)!

Цю казню названо пеклом. Лише собі уявити: двадцять чотирьох сидить у такій комірці з одним віконцем, де нормально повинно бути всього три (особи). Не виходять вони надвір — як ніч, так і день. Сморід, задуха така, що як ключник отвирає двері, то стає збоку, бо не в силі видержати, як то вдарить у ніс і голову. Всі роздягнені геть, лише декотрі ще в сорочках. Мимо цього, душно — страх! Рухатися і не гадай. Вдоволений той, що вспів скорше сісти на долівку (леговищ деревляних тут нема). Інші стоять. І так як ніч, так і день, тиждень за тижнем. Хіба лише час до часу мінялися сидячі зі стоячими. І так за якийсь час попадали б, якби хто не хотів пустити сісти. А на долівці болото — від духоти і поту людського. А може, і ще від дечого…

Щоб не розводитися довго, подам програм дня. Вставати не треба було, бо майже ніколи не спали. Куняли. Біля год. 7 рано — "снідання", цебто кусочок військового хліба, зразу оден на 6 до 8, опісля і на 10 чоловіка. Військові в'язні діставали на двох. До того ще якоїсь люри (т. зв. кави), якої навіть шануюча себе собака не пила би. А ми хоч би хотіли, то не було і як. Принесе ключник у мидниці чи кітлі, крикне: "Кава!", а нема в що брати. Посудини жадної не взяв ніхто із собою, а ключник ще й лає, і послідними словами. Хто мав добрий капелюх, то брав до нього. Інші обходилися. А й той, що взяв, і то не поживився, бо того було як кіт наплакав.

Декотрі Гуцули як за пару тижнів змогли допроситися ласки вийти на подвір'я (винести "катеринку" чи води принести), то повишукували собі на смітнику заржавілі коробки з австрійських консерв чи газових масок і в них діставали вже харч. Але таких не багато було між нами.

На обід давали військовим юшку з бараболею і м'ясо. Нам знова — помиї і оселедець. Зразу навіть частіше сам оселедець давали. І це були явні тортури. Бо тоді, як був оселедець (без хліба), то не давали цілий день води. Хіба що для військових коновку подадуть, а нам ні каплі. До того вони ходили ще на прохід.

У казнях — задуха, сморід, нема де сісти чи ступити свобідно, вустах пересохло, що говорити не можна. Води нема, на прохідне пускають. А тут ще злочинні "забави", недостача харчів, рани ще непогоєні, лікарської помочи жадної. Не дивно, ідо майже для кождого смерть була б великим добродійством і не одні просили її.

Це довело до того, що всі ми стояли кістяками. Не кажу вже за других. Я сам ніколи не любив вдавати недужого. Під час війни як був ранений, то по кількох днях утік зі шпиталю. Ще прохав товаришів, щоби нікому не казали про мою рану, бо боявся, щоби знова не запакували мене силою в лічницю. А тут я вже таки не міг рухатися. Бувало, стану на ноги, і то раз на кілька днів, подержуся за стіну, хочу глянути крізь вікно на світ, та тут в очах потемніє, в голові піде все ходором і я паду на долівку. За кілька днів знова пробую. Інші й не пробували, а лежали як снопи. Супокійно ждали смерти.

З домашними, як відвідували, не то що ніхто не бачився, а навіть ми не знали, чи хто-будь приходить. Аж згодом дізналися, що з родини приходили і приносили харчі, але їх забирав собі ключник Шкрибайло. Про це ми довідалися ще й по тім, що, коли вже декотрі могли виходити на коридор, бачили в його канцелярії будзи сира і коновочки масла.

Але були між арештованими і деякі щасливці. Це декотрі з косівської інтелігенції. Вони мали казню з великими вікнами (т. зв. панська), ліжка, достава харчів, а навіть і часописи були. Гуцули казали: "Панам і у криміналі добре". Однак вони нами не цікавилися. Вкоротці їх звільнено, а пару конфіновано чи інтерновано в Перемишлі.

У таких-то "гараздах" жила півтретя сотки Гуцулів через (упродовж. — Ред.) півтора місяця. А слідство ледви почалося. До того дуже мляво йшло. Помимо цього, що це був військовий доразовий суд. Правда, зразу пішла чутка, що 53 з нас мають розстріляти. Казали, що вже й приготовано все. Та якось вдалося справу повести належним руслом, і треба було ладитися на довгі місяці в'язниці. Та чи видержимо? Байдуже! Більшість ладна була вже й вмирати, щоби не каратися так. Але смерть не приходила.

Між тим ми пережили цікаву подію, а саме: одної ночі до нашої казні (а я вже перейшов був на ч. 28) втручено Мартишука із Зеленого. Як засвітили світло, ми побачили на долівці якусь масу… Не буду описувати, який він був побитий і що з ним виробляли по дорозі. Досить того, що на третій день (він) помер від тих побоїв. Але цікавий факт був той, що закликаний на другий день військовий лікар ствердив… запалення легенів (!) і приписав на лік порошок аспірини… А тіло вже розкладалося, хоч Мартищук ще пам'яти не тратив. На нас, кістяків, лікар не звернув навіть уваги. Як котрийсь Гуцул упімнувся за якимсь ліком чи порадою, той лише засміявся і вийшов. А ті військові, що сиділи з нами, крім Познаньчиків, ще й допікали глузуванням оттому конаючому. Робили йому всякі пакости, лаяли, прозивали останніми словами і робили що лише хотіли. Нам годі було якось реагувати, бо й самі ледви могли рухатися.

А тут уже й місяць червень пішов. Почалася надворі спека, яка збільшила духоту по казнях до найвищої степені. Що тоді прийшлося витерпіти, це словами не вдасться оповісти. А як ще терпіли наші товариші на "цементівці", то переходить усяке поняття. Надвір на прохідне пускали ні разу.

Нарешті мені вдалося перенестися на славну "панську" казню. Увійшов там як до раю. Вправді, дешево це не прийшлось мені, але таки вдалося. У цьому і брат дещо підсобив. А старався я дістатися туди через те, що довідався, що звідти лекше скомунікуватися зі світом. Бо мені не могло в голові поміститися, щоби наше громадянство, знаючи про наші "гаразди", байдуже ждало нашої загибелі. Певним є, що воно нічого не знає. І по ріжних заходах вдалося мені одного разу передати до УГКомітету письмо, в якому описав коротко наше життя.

І це нас виратувало! Потім прийшов у тюрму на провірку комендант міста, якийсь полковник. Казали, що це ще австрійський старшина (підполковник Ромінські, комендант міста. — Ред.). Перший раз влетів до кухні, подивився на ті присмаки, які для нас заготовлено, опісля перейшов усі казні, розпитуючи нас як і що. Опісля зібрав усіх наших "помічників": ключника Шкрибайла, кухарів і помічників, таки на коридорі вилаяв добре, декому ще й поличника дав. Ми чули, як (він) кричав:

— Най їх завтра повісять, але сьогодня муситься їм дати те, що належиться. І поводитися треба як з людьми, а не як з худобою, їм же вина ще не доказана.

На добавок засадив відразу ключника Шкрибайла на два тижні до арешту. Від цього нам дрібочку лекше стало на душі.

По цій провірці все змінилося наче від дотику чародійної палички. Рано дістали всі по півхліба і порцію кави, на друге снідання — по двоє яєць чи кусок ковбаси, ще й тютюну. Обід теж був незлий; на підвечірок — чай, на вечеру — якусь юшку чи т. п. Зразу ми думали, що то хвилево. Але коли так протяглося тиждень-два, стали говорити жартом, що це нас так годують на заріз.

Крім зміни харчу, змінилися теж і обставини. Стали нас пускати на прохід щопару днів, допустили харч із УГКомітету, дозволили бачитися, хоч і зрідка, з родиною, словом все стало як не те. Навіть до купелі повели…

А було це так. Одного разу сказали збиратись і виходити на подвір'я. Ніхто не знав, що є. Були всякі здогади. Навіть і таке казали, що це, відгодувавши, хотять вистріляти всіх. Та зараз окружила нас військова сотня лісом штиків і повели. Ех, пам'ятна була купіль… На дорозі болото по коліна, а нас женуть чвірками серединою дороги. Оминати калюжі не вільно, бо Шкрибайло, який уже вийшов із тюрми, кричить ззаду:

— Куди обходиш, медведю сорокатий? Може, тобі ще панну під руку дати? Ти вмієш ходити сухим? Та ж ти зріс у гною!..

І так цілу дорогу — крики, лайки, наруга, клятьба. А тут ще Жиденята біжуть і собі допікають… Так зайшли ми біля двірця (яких 2 км)до купальні. Саля велика, цементована, холодна аж страх. А з нас ще майже кождий горячкує[15]. У супроводі криків і грубих лайок примушено нас роздягтися, і так більш години ждали, заки вода огрілася. Опісля дали нас під кип'ячий душ, затим підледяний, що аж дух запирало, потім знова під оден і другий. Опісля перегнали до другої салі, де всіх стали стригти. І знова ждали мокрі в холоді на одіж, яка була в той час у дезинфекції. Тут зробив собі з нас Шкрибайло забаву. Як одіж стали викидати з кітла, вій криком і бійкою, копанням примушував нас одягатися в що попало. Не давав шукати за своїм одягом. При тім щонайкращі одяги пропали… Можна собі уявити, яка в нас була "Маланка". І знова поворот до тюрми у супроводі криків і т. п.

Вже 10 літ (минуло), а ще ця купіль як жива перед очима. Після тої купелі ще й обстригли нас силою. Не помогли ні прохання, ні просьби. Воно, з одного боку, може, й гігієнічно, та з другого — це стриження арештантське було великим моральним пониженням. Чим старші господарі, тим дужче це відчували. Просто в розпуку попадали. Але сталося…

З покращанням обставин у тюрмі змінилися і люди. І тут якраз пізнати було Гуцулів. Ледь підкріпилися на силі, зараз завели інше життя. Десь щезла й отупілість, й жура, розпука, забулися болі й знущання, не чути було зойків і зітхань. Натомість, зразу несміло, а чим день бадьоріше, почалися співи, жарти, дотепи. Добули звідкись і пару сопілок, почалися танці — і аркани, гуцулочка, півторак. Казні оживилися. Не виглядали вже як живі гроби, як перше. Десь уже щезли сперед очей грати, мури зменшили. Мало того, почалася політично-громадська праця.

З арештованих переважна частина — це бувші чи й теперішні радикали. Отже, елемент свідомий, не який-небудь, не будь-що, [дехто] мав деяку практику у громадській роботі. Щоб не виходити із вправи, а тим більше щоби підбадьорити духово співтоваришів, треба було почати якусь працю, яка відірвала би увагу від цього страшного положення. І почалося…

На "панській" казні якось само собою (мабуть, тому, що тут були свідоміші товариші) створився центр усеї роботи. Звідси йшли всякі "зарядження". Перш за все рішено перевести "громадські вибори", повибирати війтів, раду і пр., аж до "поліцаїв" громадських включно. На "панській" (казні) "війтом" станув Танасій Лабуда (бувший громадський комісар у Гриневі за української влади). Велика казня, т. зв. "шпитальна" (друга велика казня з великими вікнами, де перед тим був тюремний шпиталь), вибрала за війта Кочергана з Довгополя, на іншім — Дропєка і т. п.

"Вибори" попереджувано нарадами, вічами по окремих казнях і взагалі дуже жвавою підготовкою. Цікаво було дивитися, яку цій "забаві" не одні й сивоволосі щиро запалювалися: чия візьме?

Відтак установлено внутрішні порядки по келіях, назначувано порядкуючих, чергових до харчу (брати їдунки з коритара), принести води, виносити кіблі і т. п. Порядку пильнували "поліцаї". Опісля почалися всякі збори, дискусії на ріжні теми, засідання і т. п. Треба признати, що це не була забава, а зовсім поважна праця, яка лишала добрі наслідки.

Між старшими було чимало молодиків[16]. Якраз ці молодики-леґіні мали найкращу нагоду підучитися до громадської праці, приглянутися, як і що повинно йти, як у дечім поводитися тощо. Правда, не по всіх казнях могла йти така робота, бо не було доброго проводу скрізь. Але в більшости працювалося, а до решти доходили хоч у половині відгуки цеї праці, і воно свій додатний вплив таки робило. А в цих, де був кращий провід, то вкоротці опанувала всіх прямо гарячка. Як зачнемо, бувало, яку дискусію зрана (по виборі перше предсідника, заступника і секретаря), то не раз не хочеться і на прохід іти, так запальчиво дискутується. На обід кождий ухопить, шо там принесуть, і давай до роботи. А котрого покличуть на переслухання, то скаже там, що вже конечно, і летить у казню скоро, щоби вспіти ще й собі слово забрати. І так воно не лише до вечора, а й до опівночі тягнеться. Дзвінок уже давно видзвонив "спати", вже й ключник кілька разів гримав у двері, щоб "заніміли", вже й "світла президія і шановна публика" покотом лежить, хто по тапчанах, хто на долівці, а все годі втихнути, бо ще "моє не зверху". Коли ж уже і позасипляють, то ще й крізь сон дискусія йде, аж сміх забирає. А раненько, лише посхоплюється, дехто перекусить, що як має, вмиється і дальше докінчує своє. І так воно день за днем. Не раз ключник, слухаючи дискусії під дверми, раптом відчинить двері й кричить:

— Ади, мой, якої політики він ріже оден із другим… І ще нарікає, що за пусто сидить! Та тут, мой, пани сиділи, а такої політики не рубали… Не дурно то вас позамикали…

У неділю була зміна програму. Правилося по казнях богослужения. Вправді, в тюрмі була каплиця, але туди нас, політичних, не брали. А побожних було в нас чимало, які хотіли теж мати "відправу". Дяків у нас було кілька. Лише попів не було вже, тож треба було вибирати. Я сам кілька разів сповняв функцію попа, оминаючи лише ту церемонію з божими дарами. "Парохіяни" були, мабуть, удоволені зі свого "пароха". Не раз як заспіваємо "Господи, помилуй" чи якої там іншої, то аж тюрма трясеться. Не раз із сусідського костела повибігають ксьондзики-єзуїти, повилазять на паркан і дивляться, що це за чудо…

І це богослужения так поважно відбувалося, що не раз як увійде за чим ключник підчас богослужения, то, хоч який він був брусоватий, скине шапку і зажде, аж воно скінчиться. Хіба що має важне діло, тоді вертає ні з чим, аж опісля приходить. А раз аж смішно було, коли під час клякання прикляк і він. Треба було добре панувати над собою, щоб не вибухнути сміхом-реготом…

Згодом удалося мені дістати пару книжок і час до часу діставати часописи. Виходив тоді "Вперед" і "Громадський Вісник" чи "Український Вісник". З цим почалася ріжноманітна праця, бо вже читалося і над тим дискутувалося. Коли ж у часописах стали появлятися комунікати з польсько-больше-вицької війни, тоді всі "політики" втратили о 50 % авторитету, а верх узяли "стратегіки".

Декотрі з нас були учасниками Визвольної війни, бували на Великій Україні, і то в тих околицях, де тепер велася війна. Тож, де лише був на подвір'ї чи по печах який вуглик, все повизбирувалося і пішло "стратеґікам" на жир… Бо цими вугликами рисувалося "боєві фронти" по стінах. А що фронт змінявся щодня, а ми майже вже щодня діставали часопис, тож і щодня була свіжа робота. З часопису вичитувалося місцевости, через котрі переходила боєва лінія, бувальці подавали їхні розположення, а рисівники розводили все по стінах. Але не раз, як підійде ключнику капцях, задзвонить ключами, то рисівник добре впріває, заки знищить фронт на стіні… Бо як захопить, то дістане не оден кулак. Але, мимо того, рисувалося дальше, і вкоротці стіни були такі порисовані свіжими і нестертими добре чертками, що в них лише наші "стратеґіки" могли розбиратися.

Пригадую оден цікавий факт. Недовго перед большевицьким протинаступом, як у нас на стіні вийшов після комунікатів загостро вигнутий фронт, котрийсь із нас зробив увагу:

— Щось недобре це Поляки провадять. Де ж так висуватися наперед? Та ж большевики хіба сліпі були би, якби не помітили тут корисного для себе положення і не перервали в оцих місцях (тут назвав і показав місцевости) фронту. А тоді не лише фронт знесений, але й все попадає в полон…

І яке ж дивне вражіння було, наколи за кілька днів вичитали ми, що саме в тих місцях большевики перервали фронт і Буденний залетів на зади… Це мало і для нас певний вплив і рішило нашу судьбу. Але не забігаймо наперед батька в пекло.

Слідство наше тяглося. Час до часу стягали все нових арештованих із гір до тюрми. Аз нас декотрі були і по кільканайцять разів на тих "переслухайнях". А цікаві були оці "переслухання". Так що ж! Годі писати, бо цензура не пустить. Все ж треба ствердити, що ініціятива перейшла в наші руки.

Ще кілька разів ходили ми "купатися", як перед тим. З часом ключник Шкрибайло трохи "злагіднів", якщо це в нього було можливе, дозволяв на маленьку розмову з домашніми, як відвідували, тощо. Але за це все платилося — і грішми, і набілом… Не оден Гуцул позбувався цілої "тертіли", щоб лише в кількох словах довідатися, як і що там удома. А позбувався як не добровільно, то примусово…

Шкрибайло знав, чого сподіватися від Гуцулів. Бо як не раз який Гуцул просить: "Ей, пане вахмішу, екби ви війшли до нас, у гори, то бисмо налюбовалиси, нажилиси". А він на усе те: "Ая, хиба бив узєв з собов мішок на кости і бербеничку на кров. Знаю я вас, Гуцули, знаю".

З Українським горожанським комітетом теж наладналися кращі відносини, правильніше доходив харч, ми вибороли собі право давати свого представника до відбору і розділу харчу тощо. Але і мимо цього, заки жовніри донесуть від фіртки на коридор, то чимало бракує з казанів. Та най там!

Десь колись удавалося заговорити з котроюсь із пань комітетових. Це було великою полекшою для в'язня.

Однак, помимо всяких понижень, фізичних та моральних страждань, всі стали таки більш бадьорими. До цього в найбільшій мірі причинилася ота наша "праця", чи як її назвати, по келіях. Читанням, зборами, дискусіями і т. п. відривалося нещасливців від сумної дійсности, переносилося їх думки до зовнішнього світу, далося якусь ціль і держалося духовий зв'язок зі світом… Оце був той бальзам, який вилічував зболілу душу свободолюбного Гуцула, не давав йому попадати в розпуку і тратити віру у крашу долю. Ось так минали дні за днями.

Аж одного дня кажуть усім виходити рівночасно на подвір'я. Це здивувало нас, бо досі виходила кожда келія окремо, щоби в'язні не порозумівалися. Стали шибати по голові всякі думки-здогади. Одні віщують чарівне слово: "Воля!" Інші якраз навпаки — висилку в тяжчу тюрму. Ще інші догадуються, чи не схотять узяти до війська, бо є чутка, що на фронті дуже погано… Та ці міркування перебиває прихід суддів-старшин із військового суду (зразу всі політичні в'язні були в доразовому суді, опісля його замінено на звичайний військовий). Між цими суддями видно якусь гарячковість, нерішучість, з чого можна було вносити, що заняті є більше іншими справами, чим цими судовими.

Вкінці принесли купу актів і стали декотрих із нас вичитувати і ставити: одних по лівій, других по правій руці. Як на страшному суді… Так поділено нас наполовину. І тим, справа, зараз-таки проголошено звільнення з тюрми, а нам, зліва, сказано ще ждати якийсь час. Звільнені стали збиратися, пращатися з остаючими товаришами недолі, одні другим передавали вістки до дому, а зараз-таки в полуднє відійшли домів. Остало нас всього 65 (осіб).

У властей бачилося нерішучість. Малося вражіння, що не знають, чи всіх нас пускати домів, чи що з нами робити. Ходили навіть чутки, що за пару днів звільнять і решту. Згідно з цим і догляд у тюрмі став слабший, було більше свободи. Лиш дивись, як двері відчиняться і скажуть іти домів. І справді, за кілька днів двері відчинилися і сказано пакуватися. Серце забилося, однак не свобідно, радісно, але затривожено…

На подвір'ї ждала військова асиста, яка окружила всіх нас і повела на двірець та забила в товарові вози. Тут прийшли деякі слідчі судді, а між ними суддя Глявати, який під час слідства з в'язнями найбільш людяно поводився. Нам сказано, що скоро вернемо домів, лише львівський суд розгляне справу, бо цей не має вже часу. Мусить утікати перед большевиками.

Була це вже друга половина липня 1920 року. Вечером ми від'їхали. Комендант сторожі, якийсь "сержант" (казали, що ще з австрійської армії), поводився з нами незгірше. Зате жовніри з Мазурів-колоністів сикували нас та докучали зразу.

Одного разу вже була думка між нами розоружити цілу сторожу, залишити зв'язаних у возах, най собі везуть до Львова, а самим уоружитися і передертися домів. Але розважніші відмовилися від цього, мовляв, нащо нам скитатися по лісах роками, як дикі звіри. Най уже відбудеться суд, щоби ми могли на ньому висказати всю свою правду (а в той час всі вірили судові без застережень). І ми поїхали дальше.

Сторожа, як навмисне, не сторожила, начеб провокувала до втечі. Бувало, що вночі хоче котрийсь із нас вийти з воза надвір, то будить сплячого жовніра, щоб той ішов повартувати….

У Ходорові, на двірці, знайшлися якісь "патріотичні" залізничники (як ми згодом довідатися, це були члени "PPS"), які стали нас називати послідніми словами, лаяти і мало що не кинулися нас бити. Аж інші якісь вступилися за нами, а тим часом потяг від'їхав дальше.

На другий день біля полудня привезли нас до Львова і висадили на Підзамчу. Опісля повели вулицями до Гарнізонової тюрми на Замарстинові.

Зразу львівська публика думала, ідо це рекрути-Гуцули йдуть до армії Абрагама голоситися "до войни"… Так і говорили біля нас. Та вкоротці довідалися, хто ми, і картина відразу змінилася враз із настроєм. Всяке шумовиння стало прискакувати до нас то з одного, то з другого боку і кричати:

— Що? Ви ще їх провадите в такій параді? Та їм смерти замало! Дайте кріса, я зараз вистріляю отих гайдамаків, большевиків…

Інші просто брали нас за полонених большевиків, бо багато з нас мали червоні сердаки та холошні (штани). Але незабаром і ця чутка розвіялася і всі вже знали, що це 'Гуцульські повстанці". Отоді варто було видіти ту злобу, страшну ненависть до нас, цікаво було послухати обильних вуличних лайок і т. п. Казали Гуцули, що, мабуть, і Христа не вели в такому супроводі лайок, криків, плюття…

Найвідважніші були ті панянки з МСО ("міська сторожа обивательська". — Ред.), що ходили із крісами по вулицях. Не одна прискочить до котрого з нас і кричить, запінена:

— Пся крев, я би з цєбє живего паси дарла, зембамі рвала бим центи, скурвий сину!

Годі собі уявити ту моральну муку, яку треба було витерпіти через цілу ось ту "хресну" дорогу. Не оден аж трясеться, так йому тяжко було над собою запанувати, щоби не зареагувати… А кругом — ліс штиків…

На [Краківському] ринку пристанули біля басейну з водою, щоби "напоїти полонинських медведів", як нам казали. Тут приступили якісь пані-Українки, як казали, з Українського горожанського комітету. І хоч сторожа кричала і не допускала одних до других, все ж таки мені вдалося перекинутися кількома словами, подати нашу кількість тощо. Це мало ті наслідки, що вже на другий день Український горожанський комітет прислав до тюрми харчі для нас.

Коли за нами замкнулися подвійні залізні брами в тюрмі й нас уставлено на тюремнім подвір'ї, коли нас зустріли безлично-злобним реготом, лайкою, поганими дотепами, всім на душі похололо. Лише шепіт пішов:

— А тосми попалиси в сильце…

А більше зневірені, зі слабшою волею, стали вже кракати:

— Ого, братчики, аж відси не вийдемо уже… Отут нам і аминь вид цего…

Але не було часу попадати в розпуку, бо повиходили коменданти тюрми і стали перебирати транспорт. Читали поодиноко і міряли очима від голови до ніг. Опісля ключники-сержанти "чемненько" випитували: кілько котрий "цегли" на Україну поклав, чому не докінчили "будови", чому їх не запросили до помочі?.. Впрочім, вони і тепер готові нам допомогти і "поможуть", це певно… А все спокійно, чемненько, лиш в очах світяться злобні вогники, які щось непевне, страшне ворожать, від чого холоне чомусь, майже несвідомо, на душі…

Опісля завели нас нагору і примістили в салі, здається, ч. 110, одній з найбільших. Тут дали нам кількох "командантів келій", які рекрутувалися з бандитів-в'язнів. Всі майже були якісь приголомшені. А було це в четвер… Тої ночі не спалося нікому…

Ранок. Пам'ятна п'ятниця. Приходять другі бандити[17] і з порога кричать:

— Комендант целі! Дзєсєнць людзі!

Цей "командант" відчислює десять, і ті відводять кудись. За хвилю знова приходять по "дзєсєнць" або "пєнтнасцє"[18]. Щось це стало дуже підозріле. До слідуючої десятки я сам прилучився, бо хотів переконатися, що тут робиться.

Сходимо на долину, на коридор біля тюремної канцелярії. На кінці коридора стоять, трясучись із переляку, ті, що перші пішли за бандитом. Збиті у громадку, похапцем одягаються. Але розпитати, в чім річ, годі. Не пускають сторожі.

За хвилю відчиняються двері канцелярії й звідтам вилітає, наче з проци, наш тов. Шкрібляк, 40 літ, з Яблониці. Голий, під пахою одіж, втікає, постогнуючи, тіло в синцях, а за ним женеться якийсь жовнір, приговорюючи:

— А маш Українен! Маш!

І б'є дротянкою куди попало. За кождим ударом кров витріскує з тіла.

Входжу до канцелярії. Не встиг я оглянутися, як щось сильно вдарило мене по голові, й я полетів у другий кут. По кімнаті понісся скажений регіт. Тут мене якийсь ключник копнув у живіт і я полетів у другу сторону. Там третій ударив по зубах, вибиваючи два зуби, і я знова полетів на іншого. Той кричить:

— Чего тронцаш?.. — І знову б'є…

Отак я літав добру хвилю, як м'яч, битий биківцями, коликами, дротянками куди попало. Між тим почали роздягати, дальше б'ючи. Насередині — купа ріжнородного одягу, перемішаного. Привели перед стіл, за яким сидить одноногий сержант [Чиж] і описує кожного. Другий якийсь прискакує, б'є по голові й питає, чи то мій черевик у нього. Не спостиг я оглянутися, як цей із-за стола вцідив п'ястуком межи очі, аж потемніло, і собі кричить:

— Ґдзє сен оґльондаш?..

Опісля повели, б'ючи, до другої кімнати, де була міра. При тім виробляли зі мною що лише хотіли, а що — годі описати. Мені прийшла думка, що коли б так нагодився якийсь старшина, треба би внести зажалення.

Аж тут почув я регіт із третьої кімнати. Заглянув я через відчинені двері, а там сидить за столом вся управа тюрми, з комавдантом Гурскім[19] на чолі. Дивляться через двері до "екзекуційної" салі, попивають пиво і регочуться скільки влізе. Бо то саме покликали нового в'язня, старенького, сивого Танасія Лабуду із Гриневи, зігнули його вдвоє і б'ють биківцями.

На цей вид так мене лють взяла, що я зрезиґнував уже жалітися, а пішов одягатися до першої кімнати. Тут мені вияснилося, чому то всі голі вилітали з одіжжю під пахою. При одяганні одні ключники били і принаглювали, щоби одягатися, а другі вмисне мішали всі одяги, щоби не можна віднайти свого. При тім перешукували кишені й ремені…

При цій другій бійці кождого йменовано якоюсь старшиною "Чорногорської републики". Одного "президентом", другого "Генералом" і т. п. Мене назвали "міністром війни"… Коли я сяк-так одягнувся, крикнув оден:

— Пляц для пана міністра!..

Це був знак, що всі мали ставати в "улицю", між котрою мусів пройти новоіменований, а вся "улиця"-шпалір била (затверджували іменування) куди попало, і то биківцями. Ззаду йшов оден "старши жолнєж" (присліпуватий на одно око санітар) і дротянкою з колючками гнав аж на кінець коридора. По дорозі старався ще вирвати якусь частину одягу, кинути назад і кричав, щоб вертати за нею, щоби він мав ще нагоду побити. Чудова була "номінація"…

До канцелярії кликали все свіжих. А на коридор приходили бандити із грубезними палицями. Це переважно були з тих, що у 1918 р. брали участь в обороні Львова, які пізніше були засуджені польським судом за бандитизм.

На коридорах у той час робив службу сторожі якийсь відділ Познань-чиків. Хлопці стрункі, постава бадьора, в очах видно інтелігентність. Вони дуже здивовано зразу гляділи на це все. Були прямо приголомшені цим усім. Декотрі відважилися нас запитати, що це є такого. Та не було часу пояснити все як слід, бо оті бандити-засудженці загрозили їм, що скажуть комендантові варти, що вони "розмавяйон з бандитамі", цебто з нами… Але вкінці і їм стало цього забагато й вони заявили свому комендантові, що в таких обставинах вони не можуть робити служби. Або най перестануть знущатися над Гуцулами, або вони воліють піти на фронт, ніж на це все дивитися (подібні случаї не раз доводилося нам запримітити таки тут, у Львові, Коломиї, ато й по дорозі).

Після того всіх нас узяли до купелі. Одіж дали до відкажувача і почали всіх стригти, голити. При тім відбувалися дальше найдикіші знущання. Аж тут я зауважив, як виглядаю. Тіло ціле посічене, скровавлене дротянками, посиніле, а місцями аж чорне від биківців і палиць. І інші були теж здорово побиті, та таки найдужче мене обтовкли. Співтовариші дуже жалували мене, але й дивувалися, що я, мимо всього, не стогну, не жалуюся…

Між тим вийшли давніші мешканці-в'язні на прохід. Самі польські старшини. Між ними оден поручник Бухельт із Заболотівщини, з яким ми ще в Коломиї в тюрмі познакомилися. Звав мене чомусь отаманом і говорив через "ти". Впрочім, "тикав" усім. Заглянувши мене через вікно, приступив і здивовано запитав:

— А це що з тобою, отамане? Чи це ти, чи не ти? Між якими ти звірами бував?

Я вказав йому і на інших співтоваришів і сказав, що наколи хоче переконатися, хто і де так "значить" людей, най іде в канцелярію або постоїть на коридорі. Там екзекуція дальше відбувається… Старшини оці, хоч і в'язні, мали повну свободу і вигоди. Надто цей поручник хвалився знайомством із Пілсудським. Тож, почувши це, полетів у канцелярію, допав отих ключників-сержантів, декому заїхав у потилицю, відтак став лаятися з комендантами (оповідали про це ті, що в той час були в канцелярії). Наслідки були ті, що дальших вже не били так, хіба дали два-три рази по лиці або який раз биківцем. Між ін. Ї мій брат теж мало і що обірвав.

Натомісць казали нашим Гуцулам гуляти. В одного чи двох найшли сопілку і приказали грати. Інші мусіли гуляти аркана, гуцулочки і т. Ї. під загальний регіт…

Опісля всіх, пострижених, дали під ледоватий душ. Але тут показалося, що хоч в канцелярії перестали бити, то зате під душем кропили биківцями дальше. Опісля повторилася з одяганням та сама історія, що в Коломиї.

Ціла ця екзекуція тревала від год. 6 рано до 4 по полудні. О год. 4 завели всіх назаддо "своєї" кімнати, де кождий повалився, мов солома, на прічі. За хвилю дали знати, щоб іти по обід на долину, та, хоч ніхто нічого не їв від учора, жаден і не підвівся. Бандити самі принесли до келії якогось хліба, чи ще чого там, робили що хотіли, а жаден із нас не цікавився тим.

Прийшла пам'ятна ніч. Через побиття у всіх почалася гарячка. Постелі не було жадної. Лежали на голих дошках. Почувши свіжий жир, стали з тих дошок вилізати й обсідати кождого хмари блощиць і блох, які невиносимо дошкулювали нам.

Помимо сильної гарячки, відчувався страшний біль. Всі пороздягалися, навіть із сорочок, та й це не помагало. Пригорщами згорталося з тіла оту погань. Деколи хтось зітхав. Та тут підходив коридорний стійковий під двері й кричав:

— Ти бендзєш ціхо, кабане, єден з другім?! Он пшишедл тутай спєваць еще…

Для скріплення цеї загрози зривалися зі своїх ліжок бандити-"команданти" й періщили куди попало канчуками, палицями, ремінями, лаючи найогидливішими словами, а все за те, що ми їм не давали спати… І так цілу ніч.

Ледве діждалися ми того ранку. Ми рішили голоситися до лікарських оглядин. Пішли самі тяжче побиті, яких було звиж 40. Казали нам бандити, що краще не йти до лікаря, бо не виплатиться. Але ми, не знаючи, в чім діло, пішли.

Лікар — якийсь підпоручник. На жаль, годі було довідатися його назвиська, хоч як допитувалися. Помічником був той сам "старши жолнєж", який бив нас дротянкою на коридорі. Лише тут був без опаски. Скинув її з ока, щоб не так пізнати. Та хто б його не пізнав?..

Увійшло нас кількох. Лікар починає з нас кепкувати злобно:

— А моє шановане. Чем моґем служиць?..

Коли котрийсь там сказав, що приходимо до лікарських оглядин, бо нас сильно побили, він зачав кричати, що то неправда, що тут не б'ють нікого, а навпаки, дуже радо "витають".

Пригадую, як приступає до лікаря Танасій Шкрібляк з Яблониці, роздягнений зовсім. Тіло ціле в синцях, шкіра трісла від удару, нога спухла, окровавлена. Показує він її лікареві.

— Що ти з таким пустим до мене приходиш? — кричить він, регочучи. — Чорт знає, що ви собі там поробили, і тепер до мене приходиш? Та я зараз скажу й на другій нозі так назначити.

Підходить другий, Василь Дрислюк з Голов. Показує повибивані зуби. Ясна ще й донині крівавлять. Відкрив рот. Лікар подивився і до нього:

— Ти що мені такий аборт показуєш! Зараз скажу замкнути тебе до темниці, то там тобі до решти повибивають. Тоді знатимеш, як мені тут докучати дурницями!

За тим підходить другий, третій, десятий, оден від другого дужче побитий. А кождому обірветься від "лікаря" якась лайка та загроза темницею. Вкінці забагато йому було й цього і став на всіх кричати:

— То ви, медведі полонинські, прийшли в таке велике, панське місто і не знаєте, як поводитися навіть? Певно, цілу ніч билися між собою і тепер приходите ще дурити мене? Зараз вас усіх шляк трафить!

На таке декотрі, навіть не "бадані", стали вимикатися з канцелярії. Тепер я роздягнувся зі свого дрантя (підчас биття вся одіж була пірвана на куски) і підступаю до нього. Але який уже був той "лікар", то, як побачив моє тіло в синяках, ранах, опухле, не міг уже так цинічно ставитися й до мене та лаяти. Лише запитав:

— А вас хто так спорядив?

Я, вказуючи на його помічника, сказав:

— Між іншими і цей "санітар". А решта — панове сержанти, яких назвиська ще, на жаль, не можу нині сказати.

— То було з ними не зачіпатися… — відповів пан "лікар".

На таке не відповів я нічого і відступив. Тоді він деяку рану зайодинував мені і ще кільком. Вкінці заповів ще раз, що, наколи лізтимемо йому в очі, скаже замкнути всіх до темниці. Та й без темниці ніхто вже не мав охоти йти до таких "оглядин" на посміховисько.

Ще мушу додати, що при своїй лайці й цей згадував Україну, покрикуючи:

— А може, то вас Україна так побила? Певно, надто надсаджувався оден із другим при її будові…

Після тих "оглядин" дали нам якоїсь люри, що звалася "кава". Не встигли ще випити, як ключники й бандити скричали:

— Поржондкованє в целі!

Перше всього мушу пояснити, що тут, у тюрмі, політичні в'язні ділилися на "інтелігенцію" і "простих", або, як звичайно вживали, "кабануф". До інтелігенції належали якісь урядовці, вчителі, декількох судців і пр. Між ними було й жіноцтво. Всіх їх ми вже застали. Ці інтелігенти мали й відмінний, кращий харч із Українського горожанського комітету, бо, приміром, як їм давали якої зупи з м'ясом, то всім іншим мамалигу або т. п. І поведения з ними було краще. Безперечно, що це все треба було окуплювати собі.

Отже, перед тим порядкуванням запропонували бандити-"комапданти" нам, двом чи трьом, що можемо скористати із права інтелігентів і бути звільненими від цеї праці. Бо від цих порядків "то сен нєбошка бабка пржевідзі каждему або нагла крев залєє".

Вони мали свій рахунок у збільшуванні інтелігенції, бо було з кого стягати данину. Та я, помимо такої заохоти та обіцянки з їх сторони, не скористав з їх пропозиції. Мені не могла в голові поміститися думка, щоби в той час, як співтовариші гаруватимуть при праці, я приглядався зі заложеними руками. Дарма що й товариші казали, щоб я не брався до праці, бо кождий бачив, що я ледве рухаюся. Але я ніяк не згодився. Адже ж другі теж були доволі побиті, й хоч менше від мене, зате старші вони були віком (не одні вже сідоглаві), тож всім нам однаково долягало.

Зачалося порядоування. Але не так, як звичайно, порндоується в себе в хаті. Тут — крики, лайки, побої. До помочі комендантам прийшло ще пару бандитів. І всі з канчуками або палицями. З половину нас порозбирали собі бандити по своїх казнях у цілій тюрмі, щоб їм усім порядки поробити. Яка це була мука дивитися на те все! Статочні, свідомі господарі, а мусять порядоувати бандитам казні. І то мусять-таки, бо ліку на це нема. Хочеш пожалуватися ключникові, то ще не скінчив ти, як той уже заїхав кулаком по лиці, дав доброго копняка, ще й крикне:

— Марш, ти, кабане! Курва ці маць!

А коли ще довідається про це бандит, то вже нещаслива твоя доля. Оповідали, що вже не одного з їх рук занесли до лічниці, де він скоро переходив у царство, "ідіже ність болізни, ні печалі"…

Малося вражіння і переконання, що тут тюрмою порядкують не ключники, а бандити-в'язні. Вони свобідно собі заходили до кождої келії, робили що хотіли, відбирали від родини харч при брамі, щоби "передати в'язням", і т. п. Але мало котрий (з Гуцулів) дістав його. Вскорі відчулося, що бандити є в нас панами життя й смерти. Рятунку ніякого.

Порядкування було таке, що треба було винести всі річі надвір, випарити блощиці окропом, а за той час другі мають шурувати підлогу. Та й тільки. Як це маленько!.. Але перевести?

Ще парити блощиці, то півбіди… От нагріли окропу, випарили, вишурували дошки, та й тільки. А як котрий обірвав якого потиличника, то небагато то собі з того робив. Однак і це тяглося довго, бо тих блощиць було як не міліярди, то міліони певно. Подвір'я чорніське було від них. Годі було собі уявити, щоб у тих шпарках стільки того було. Певно, воно ще від небіжки Австрії залишилося, і ніхто не дбав про порядок. Зате з насолодою парилося їх, начеб хотіли відімститись за нічні муки. До того ще манила надія, що бодай цю ніч слатиметься супокійно.

Але ті, що остали в келії, то мали справжнє пекло. Перше треба було змити долівку. Відтак посипалося її піском, білим та гострим, наче товчене шкло. Бандити уставляли нас рядом під стіною, давали нам скрутлі до рук, самі ставали за плечима і командували:

— Клєнкні! Бачносць! Влево оцбій — раз! Вправо — два! Раз! два!..

І всі ми на колінах — штани підкочені, — уставлені на ширину салі, вдаряли скрутлями по долівці, раз наліво, то направо і за кождим разом на колінах посувалися крок за кроком вперід. Але котрий прилишився ззаду або заслабо вдарив по підлозі, зараз на того наскакував бандит, періщив канчуком чи буком по плечах і лаяв останніми словами, з яких "курва ці маць" були ще найкращими…

Саля довга, всі втомлені, у всіх гарячка, не спали, не їли, коліна й пальці вже скривавлені, бо шкіра від піску облізла, тож, заки дійшли ми до половини салі, кождий уже таки падав, мов неживий. Всі стали якісь задурманені. Як ще зразу котрий із нас обурювався й хотів зареагувати (хоч відразу відчував свою кволість), то сторожа з коридорів кричала:

— Мільчець, кабане, бо зараз стржелями!

По довгих криках, бійках і лайках цілий ряд, а було нас вісім чи десять на ширину салі, рушав дальше до протилежної стіни. Ми думали, що тут трохи відпочинемо. Та лише дотяглися до стіни, як бандити кричать:

— Обруць! Напржуд марш! — І знова перуть з гори буками і женуть до другої стіни.

А тут, не давши й відітхнути, знова женуть за третим разом через салю.

Як ми вже дотягнули третій раз до стіни, годі пояснити. Думки ясної в нікого не було. Жаден не міг собі уявити, що з ним робиться, не було ні моральної, ні фізичної сили зареагувати на це насильство.

За третим разом прийшла "змяна". Ми ледви дотягли в кут і там попадали на купу, як підкошена трава. На наше місце пішла нова десятка. І вони так само гостили. Опісля знова ми пішли на "змяну".

І так на переміну по кілька разів. А на дверях, на коридорах товпляться бандити, ключники, сторожа (отих учерашніх Познаньчиків-вартових уже змінили) і регочуться, кепкують та все приговорюють:

— А що, легко будувати Україну? А ти гадав, що Україну будувати — то мід лизати? Маєш тепер Україну. Десятому заказуватимеш..

Коли по якомусь часі позмітали пісок, долівка була чистенька, як папір, хоч перед тим була чорна, як земля. Лиш де-не-де ще були сліди крови з поранених ніг. Але це зараз приказали позмивати. Опісля дали солонини, щоб намастити суки на дошках, щоби були червоні (не оден був би її з'їв).

Все це порядкування тяглося майже до п'ятої години. Повносили прічі, повкладали, і кождий повалився мов солома. Не зважали вже ні на крики, лайки, ані на побої. Було все одно, байдуже. Принесли якийсь обід, по кускові хліба, та мало хто піднявся до нього…

О год 6 перед вечором — "візита". На команду "бачносьць!" усі мають зриватися, ставати удворяд і "рувнаць". При оцьому "рівнанні" знова крики, лайки і штовханці. Як уже все готове, входять із великою помпою ключники, а "командант целі" голосить їм, який стан, порядок, як хто поводиться і т. Ї. Відбувається перегляд, при чім знова полають, наштовхають, накричать і ідуть дальше.

Ага! Накінці ще дозволили принести собі з магазину сінники, набиті соломою. Не оден подумав: но, може, хоч цю ніч якось висплюся по-людськи та відпічну. Але не встигли ми на них і яку годинку-дві полежати, як зараз зчинився рух, і як скоро ми їх вносили, так ще скорше викидали.

Сінники були повнісінькі блох і блощиць, які хмарами обсіли наші тіла. Але вже й викинення сінників не здалося ні на що. Вся ота погань встигла вже позалазити у шпари, і пропав нічний відпочинок і сон.

Так-то дні минали за днями. Генеральне порядкування відбувалося щосуботи й щосереди обов'язково, а часом як "командант" удобрім гуморі, то заведе собі коли-небудь.

Через який тиждень, як рани вже сяк-так поприсихали, стали призначувати нас до праці поза тюрмою. Одні возили пісок, другі обслуговували ключників, треті мили підлоги, білили стіни і т. п. в суді, який є таки побіч тюрми. Тут і я працював, бо на місто всіх не пускали. Згодом і сюди боялися мене брати до праці. Харчі були нижче критики.

Щастя, що Український горожанський комітет присилав харчі, чим держав нас при житті. Бо іншої помочі нізвідки не було. І хоч той харч не був "інтелігентний", зате здоровий, поживний, що — хоч і бандити наїдяться — оставало і нам ще. Часом ще й хліба давали і навіть закурити курцям. Як же всі були вдячні за цю поміч, годі висловити. Відтак ще й одіж та обув присилав УГК, бо все вже понищилося. А тут не заносилося на звільнення додому. Згодом мені вдалося наладнати зв'язок із Комітетом і пересилати наші побажання, зажалення тощо.

За яких два-три тижні відносини стали змінюватися. Всякі бандити й інші в'язні чи навіть ключники стали чимраз краще відноситися до нас. На цю зміну впливали почасти інтервенції УГК, а почасти — положення на фронті.

В той час Буденний розгулявся і вже недалеко був від Львова. Одного разу говорили, що його стежі загналися навіть на Личаківську рогачку. І це викликувало самозрозумілу паніку не лише в місті, але й у тюрмі. Сторожу в тюрмі перебрала МСО (міська сторожа обивательська).

Смішно було дивитися, як коритарем проходжується із крісом якийсь панисько чи купець і сам не знає, як до чого йому ставитися. Не раз закукурічиться через дрібничку, а не раз не добачує і найтяжчої "несубординації"…

Замарстинівська тюрма має мури на 1,50 м грубі (у Коломиї лише на 60 цм). Вікна подвійно загратовані, а по долині ще й із сітками. Між кратами могло свобідно спати двох людей. Головною вулицею попід тюрму все йшов жвавий рух. То військо переходить, десь колись танк перевезуть або йде який "лопатенцуг" копати окопи під Львовом, у напрямі Стрия і Станиславова. Отже, не раз кортіло видрапатися на ґрати і поглянути на світ, як люде жиють і хліб жують. Та за кождий раз бандити стягали, ще й били та матір лаяли. А раз як побачив ключник, то мало не застрілив того смільчака, що відважився поглянути на світ.

Тепер змінилося все. Ключник із коридора вдавав, що не видить нічого, бандити не те що не стягали з вікна, а ще й повартували біля дверей, щоби хто не надійшов. Зменшилися вже й сикатури, знущання. Не раз повертають із міста оті бандити (ходили на закупи чи роботу), поскликають решту, зіб'ються в купку, пошепчуть щось, поспускають голови і думають. А цивільні панки-сторожі вечором підійдуть не раз під двері чи під віконце біля дверей і кличуть масненько, ще й по украінськи:

— Гей, Гуцулики, а не хоче котрий із вас закурити? А може, кавалок хліба чи булку? Не журіться, вас скоро вже випустять додому. За що ж отак людей мучити?!.

Знова в'язні-старшини (польські) кликали наших Гуцулів, ніби щоби попрятали в них, а при тім якось так [ніби] не хотячи зводили балачку на евентуальне захоплення Львова большевиками і [питають], що ми тоді робили би. Вони твердили, що нам добре було б, лиш хто знає, що з ними сталося би і т. п. При тім давали папіросів і дещо з харчу. Але треба признати, що не всі Гуцули брали ті "дари", хіба декотрі з молодших.

Одного разу бандити повернули з міста дуже поденервовані й стали оповідати таки на голос, що Кравз[20] зробив повстання, захопив ціле Покуття зі Станиславовом, до нього прилучилися всі селяне і ціла армія машерує на Львів. А у Стрийщині появився якийсь повстанець, який панцирним потягом доїздить уже під Стрий. Львів уже окопали від тих сторін і уставляють гармати. Одні [чутки] правдиві, другі штучні, бо правдивих брак. У місті, хто жие, уоружується і ладиться до оборони. Переляк скрізь".

Бандити стали як овечки: смирні, благонькі, облесні і при кождій нагоді, як зробили яку вигоду чи т. п., нагадували: "Пам'ятайте, товариші (вже ми з "кабануф" стали товаришами), як прийдуть ваші, то ви і скажете, що ми з вами добре поводилися. А то, що зразу декотрий із нас ударив кого, це тому, що ключники нас примушували…"

Знова ключники (Боос, Яворскі і др.) масненько усміхались і собі говорили:

— Ну, нарешті наші Гуцули дочекаються волі. Як то добре, що ми з вами добре поводилися… Тепер не матимете причини на нас нарікати. А як прийдуть "ваші", то вставте за нами яке добре слово. А тоді ми разом отих бандитів, що над вами збиткувалися, вивішаємо…

Отакої тепер тяли ті, що найкраще нас "принимали" пам'ятної п'ятниці, що й пізніше найбільше знущалися. От такий Яворскі! А тепер яке ягнятко з нього…

Старшини-в'язні й собі забезпечували в нас ласку. А поручник Бухельт прямо сказав:

— Мій отамане, як там твої товариші прийдуть, май гадку на нас, бо із загоряча можуть нас потратити. А ми ж в'язні теж.

Та ці бодай не лицемірили і нічим не докучали нам. Як там був деякий виїмок, то це не бралося під увагу.

У таких умовах і напруженні минув нам місяць у цій тюрмі. Був він дда нас такий довгий, що не те що тих півтретя місяця в Коломиї, хоч досить тяжкі й прикрі були [дні], здавалося, не до видержання — і вони здавалися коротші від цього одного, а навіть отой рік, що пізніше ми сиділи ще в Коломиї, видавався нам коротший. По цьому можна судити, що прийшлося нам витерпіти.

Друга половина серпня. Одного дня кажуть виходити всім на подвір'я. Застаємо уставлені столи, на них — купка актів. Здивувало це нас трохи, бо за цілий місяць нікого з нас не переслухувано. А тут рознеслася чутка, що зараз має відбутися над нами суд.

І дійсно, за хвилю прийшли якісь старшини військові, старші вже люде, і стали переглядати наші акти. Але видно було по них, що все беруть якось поверхово, байдуже.

Опісля відчитали всіх по прізвищу, половину з нас відділили і сказали збиратися додому, а другій половині сказали, що за пару днів ще поміркують над нами.

Зараз-таки та перша половина зібралася, дістала посвідки і пішла. По дорозі вступила до УГК, де дістала дещо на дорогу, там із них списали деякі зізнання, поробили знимки з побитого тіла, бо, хоч від перших побоїв при арештуванні минуло чотири місяці, рани ще були й досі страшні! Тіло місцями вигнило, поробилися чорні ями, а величезні синяки ще не погоїлися. Декотрі, як М. Дроняк, Ю. Пронюків і др., мали при собі засушені куски тіла (факт!), яке при бійці кусками відпадало. Це ще можна, впрочім, і тепер побачити. Це ж дорога пам'ятка… Після того всього, подякувавши за опіку, пішли вони домів.

Нам, які ще остали, хоч як прикро було, все ж таки легше стало від того, що бодай половина з нас перестала мучитися. І суд уже не доразовий, а звичайний військовий, і видно було, що слідство щось їм не дуже добре показує… Але й додому нас решту не пускали.

Натомість незадовго, щось за два чи три дні, сказали пакуватися, покували ланцами і гірш як бандитів попровадили на двірець і запакували до товарових возів. Це большевики натисли на Львів, і мусілося евакуювати навіть тюрми. Все інше вже давно забралося.

На двірці просиділи ми добу. За той час приходили з міста деякі громадяне і казали, що суд уже був згідний і нас звільнити, лише щоби УГК був енергійно поінтервенював та відшукав нас на двірці. А то в тому безголов'ю думали в суді, що нас уже вивезли, і через отаке ми ще просиділи більше року…

Нарешті повезли нас на Перемишль. Їхалося помаленьку, бо багато транспортів війська йшло на фронт, а ще більше розбитків, переляканих, нужденних їхало в запілля. У Перемишлі якісь евакуйовані галицькі Поляки "привитали" нас на двірці:

— А, пся крев, гайдамаки, большевики, рабівники! Награбували досить нашого добра? Ех, зубами вас і гризла б…

Що ж на це було казати таким "людям"? За хвилю ми побачили і кількох панків, які парадували в гуцульських кіптариках(головські й жабівські взори), а оден ніс ліжник. Гуцули пізнали в них членів карної весняної експедиції, так зв. льотної жандармерії. Тепер вони були в цивільному.

У Бохні, на двірці, застали ми якусь "параду". Грала орхестра, попи говорили проповіди, гостей було багато. І тут пізнати було ріжницю між польськими і галицькими Поляками. Галицькі кидалися до нас із піною на устах, із затисненими п'ястуками, з лайкою, а ці приймали нас як жертв війни. Цікавий був такий факт.

Провадять нас до Вісніча. По дорозі, йдучи селами, виходять люде дивитися на нас. У місточку Вісніч видко галицьких Поляків-виселенців, які на нас кричать: "гайдамаки, рабівники" і т. п., розуміється, по-польськи. А одна маленька дівчинка місцевого жителя каже до своєї матері жалісливим голосочком:

— Правда, мамцю, же то не сон жадне гайдамакі, то гуралє.

— Правда, цуречко, правда. То бедні, нєщенсліві гуралє, — відповідає її мати.

Не одним Гуцулам закрутилися в очах сльози вдячности за ці слова, які бальзамом впали на зболілу душу.

— Прожилабись, дитинко, за ці слова, — говорили дрожачі голоси. — Дай же, Боже, щастя, здоровля та й доленьку добру. Та й неньці твоїй дай, Боже, здоровля, що ще не затроіла поганими видумками про нас твоєї маленької душі. Прожилибисте обоє.

Тут я трошки верну назад, бо був перескочив. Отже, з Бохні мали нас завертати назад у Галичину, бо вісніцький тюремний заряд не хотів нас принимать Переговори йшли телефонічно, а ми ждали у возах на вислід. Нарешті якось найшлося місце, й ми рушили пішки до згаданого закладу.

Ця тюрма побудована на горбі. Давно тут був монастир якихсь капуцинів, чи кого там, а тепер тюрма. Входиться серпантиною на гору. Кругом величезні мури, які є рівночасно задньою стіною будинків — для сторожі, робітень, купальні, складів і т. п. Втеча немислима.

Всередині величезне подвір'я, а серед цього великанського подвір'я — сама тюрма. Це великий, поверховий будинок, мури грубі — на 1 м (на поверсі 80 цм), а всередині — вмурована церква (костел).

Входимо у браму і стаємо на подвір'я перед входом у тюремний коридор. Вже добре смерклося. Всюди тяжка тишина, що пригноблює дуже. Ніхто не кепкує з нас, не кричить, по подвір'ї снується військова сторожа, якої є щось сотня, помічники, ключники. За якийсь час виходить начальник і каже:

— Слухайте, Українці! Ви тут перейшли під мою руку. Знайте, що тут не Україна, а Польща. Там, за Сяном, на своїй Україні, могли ви робити собі що хотіли. Тут не те. Мене нічого не обходить — чи ви винні в чім, чи ні. Раз ви тут, то ви є в'язні. А в'язень у цій тюрмі має поводитися супокійно, послушно, не авантуруватися, не кричати, держати біля себе порядок якнайбільший. Я стараюся, щоби в'язень мав те, що йому належиться. У мене тут є більше в'язнів-Українців, але, мабуть, на мене не нарікають. Можливо, що за мого попередника було гірше, та це мене нічого не обходить. Я відповідаю за себе лише.

Ця коротка промова дуже здивувала нас усіх. Та найбільше здивувало те, що нарешті признано нас Українцями, а не якимись руснаками чи т. п.

Явилися ключники з півметровими ключами і завели нас у коридори. Ці коридори були такі круті, що скільки ми через півтора місяця не ходили ними (на прохід, до церкви), ні раз не можна було зорієнтуватися, котрий веде на подвір'я. Бувало, ходиш ними, ходиш, і здається, що вийдеш на прохідне подвір'я (внутрі тюремного будинку), а тут ні. Коли ще взяти під увагу, що на коридорах у певних відступах є залізні грубезні ворота, то приходиш до переконання, що звідси як самі не пустять, то, безперечно, не втечеш.

Зараз на другім коридорі сказали нам скинути обуву і йти босо, щоби не стерти блеск із долівки, — про що ще поговоримо. Місцями коридори були муровані. А всі вузенькі, декотрі майже на одного чоловіка. Головно вихідний.

Заведено нас на другий поверх під ч. 79 і 80. Це є кінцевий коридор (ч. 79) і кімната (ч. 80), яка є майже на висоті церковного склепіння. Церква була за стіною. Коли б так продовбав стіну, то впав би в церкву… Вікна в цій кімнаті при самій долівці. І це опісля, у приморозки, не одному відбилося тяжко на здоровлю.

Розгостилися ми на долівках і призадумалися. А песимісти зараз своєї торочать:

— Отут, братчики, нам амінь! Аж відси не вийдемо…

Та на них зараз нагримали другі, й ті замовкли. За хвилю поснули.

На другий день здивувалися ми дуже, коли не вчули жадних криків, лайок і т. п. Входить ключник, каже йти по снідання, яке принесли на сусідний коридор (чай і хліб). Опісля "киблювання". Знова все спокійно. Киблі повиносили на коридор, звідки їх забрали інші в'язні, а опісля поприносили вже чисті. Проходу раннього не було.

На обід теж новина. Пайки доволі обильні: бараболяна юшка, м'ясо і на третє або макарони, або налисники з мармолядою, часом і чай. На вечеру часом чай. А деколи на друге снідання приносили мармоляди. І так майже цілий час було з харчем.

Дивувало нас, звідки воно береться стільки м'яса, що майже щодня дають його. Аж коли за якийсь час побачили ми, як з місточка привозять на возах цілі кінські тулуби, з головою й копитами навіть, лише без шкіри, справа стала нам ясна…

Але вибирати не було що. Змордовані попередньо, були би того коня таки з копитами гризли. Це був одинокий харч. Ані з дому, ані з Комітету не діставалося тут жадної допомоги. Не диво, що ніхто не маринував собі забагато. Дадуть той обід з кінським м'ясом, то не то щоби хто бридився їсти, але дотепніші починають ще й іржати по конячому, натягаючи його в зубах… Або не раз, як крізь вікно котрий побачить, що ведуть коня, зарже, другий підхопить, і вже по казнях знають, шо на обід конина певно буде.

Все ж таки на душі відрадніше було. Головно тому, що не чулося тих сикатур, криків, тих моральних тортур. Не кажу, щоб обслуга (ключники) були ангелами… Навпаки, по їхньому поведенні було пізнати, що вони раді би теж дати серцю волю.

За якийсь час ми довідалися від других політичних в'язнів, що тут донедавна були страшні відносини. Майже такі, як у Львові, або й ще гірші. Аж голодівкою вибороли собі в'язні (політичні), що настало трохи краще життя.

Кілька днів перейшло якось супокійно. Ніхто нас не зачіпав, і ми нікого теж… Жили собі там, хліб жули. Згодом дозволили нам виходити на прохід. Він відбувався на внутрішному подвір'ї, тобто між чотирма височезними стінами, яких 15 м², з якого видно вгорі лише кусок неба. Більше нічого. Вгорі на мурі ще було видно стародавний соняшний годинник.

На подвір'ї попід стіни був вимурований круглий хідник, по якому треба було ходити двійками у круг. На середині подвір'я — канал, до якого виливають із кіблів. Попри той хідник ціле місце у крузі засаджене квітами.

Звичайно ключник випустить усіх на те подвір'я, двері замкне, і крутися. А сам ніби пішов. І нам так зразу здавалося. Але як раз оден із нас урвав квітку, щоби занести її до казні, той звідкись надлетів і так заїхав півметровим ключем, що відхотілося всього. На цьому ми переконалися, що хоч ми зачинені ніби у величезній бочці, то нас стало слідити кілька пар очей. Про це ми мали нагоду не раз переконатись і на своїй шкірі.

Йдучи коридорами, переходилося попри казні всяких в'язнів. Біля кождих дверей табличка: "Н. Н. прибув тоді а тоді. Засуджений на стільки а стільки літ. Має вийти тоді а тоді і т. д.". Оден був засуджений на 35 літ. Дістав був оден вирок на 15 літ, втік із тюрми, вбив свого противника і дістав другий раз 20 літ.

Всі оті таблички на купу взяті роблять дуже пригноблююче вражіння. Тільки вдуматися в положення тих людей, дарма що то бандити. Сам оден сидиш у келії стільки літ, не бачиш нікого з людей, не знаєш, що де робиться, або знаєш дуже маленько, і то неточно, день у день одне й те саме, і та страшна певність, що воно до означеного речинця не зміниться.

Я мав нагоду обсервувати одного "вічняка", який мав за місяць виходити на волю. Просидів щось 15 чи 20 літ. Переворот у 1918 р. захопив його в тюрмі, а про зміну дізнався аж тоді, як прийшла нова сторожа.

Тепер він виходив щодня надвір, був дуже зворушений, до всього ставився дуже ніжно, розчулено і все вдивлявся у сторону залізних воріт, нетерпеливо очікуючи, коли відчиняться, щоби пустити на волю. Однак говорив дуже мало, все був поважний. Коли ж дістав своє (може, куплене?) цивільне одіння, вдягнув його, то прямо не хотів вірити, що можна вже йому вдягнутися. Вкінці таки не видержав і розплакався з радости…

На вижних поверхах сиділи менше засуджені. Чим вище, тим менші роки були виписані на табличках. 1 треба сказати, що тими табличками всі в'язні дуже цікавляться. Щодня, як вертають із проходу, відчитують на своїй табличці, кілько ще має сидіти. Дарма що день перед тим він теж читав. Але то було ще вчера…

Втікати з цеї тюрми просто немислимо. Треба мати велике щастя, щоби втекти з цих мурів. І тому, мабуть, ніхто й не пробує. І досі не чути було, щоби хто з мурів утік.

Скорше вже від праці на полі [втечеш]. В'язні, менше засуджені, ходять працювати на сумежні поля. Майже ціле літо працюють. Але й на полі небезпечно втікати. І то не так від сторожів, як від мазурського населення. Ще Австрія завела такий звичай, що за зловленого втікача-в'язня чи за поміч у ловленні діставали мазури пару черевиків, 5 корон і ще там щось. Не диво, що при втечі, коли лише пролунає тривожний стріл, всі хапають за вила, сокири тощо й уладжують полювання, яке завжди кінчається успіхом. При тім добре перепаде від них такому смільчакові.

Крім полевих робіт, в'язні заняті ще по власних робітнях у тюрмі. Є тут кошикарня, пральня, столярня, шевська і кравецька робітня і пр. Тут працюють тяжче засуджені. А найтяжче засуджені, "вічняки", працюють переважно-таки у своїй казні. За роботу дістають маленьку плату, яку складається в управі тюрми. По казнях роблять коперти, тектурові пуделка тощо. Декотрі у своїй праці доходять до великої вправи.

Оден "вічняк" робив із хліба чудові вироби-прикраси. Ніхто не повірив би, що то із хліба. Всякі забавки, столові прикраси, підставки на годинники, постільці на щітки і т. Їн.

В таких обставинах, здавалося, перевиживемо до свого речинця. Ніхто нас не займав, мало хто цікавився нами. Зробили своє — могли собі тоді спати, балакати чи й співати скільки завгодно. Ключники мало коли приходили поза означеними годинами.

В якийсь час повели нас до купелі. Купався хто у ванні, хто під душем. Хоч вода була дуже холодна, а купальня наче в пивниці, все ж таки ця купіль була раєм проти коломийської й львівської. Бо не було тут знущань, ані сикатур. Ще декому позичили білля переодягнутися.

Дуже коротко трівала оця наша передишка. В який тиждень чи півтора назначено до нас знова львівських ключників, а на "комендантів" кількох бандитів. "Бо, — як казали, — кабанам задобржеби сєн поводзіло в арешце…"

Аж одного разу влетів із криком до казні Яворскі та вже із порога став лаяти, зогцджувати матір і все, що найсвятіше.

Почалося. Раненько влітає ота "покрака" і кричить:

— Вставаць, кабані, курва ваша маць! Поржондек робіць по сальонах…

І вже копає лежачих, місить ногами, ключами б'є куди попало. Кожний зривається. Ждемо на "програм" тутешніх "порядків"… А "покрака" вносить кілька фляшок від пива, каже змити долівку і "ґлянцоваць". Отже, по змитті долівки кождий бере для себе одну чи дві дошки на долівці та починає кантом фляшки "ґлянцувати".

Вся штука полягає на тім, що мусілося фляшкою так вигладити дошки, щоби улискувалися, як шкло. А над головою стоїть "покрака", лає останніми словами та все [б'є], як не ключами чи канчуком, то стусанами.

Отак воно майже до полудня гладилося. Але на цьому не кінець. Гірше було після тої праці. Бо невільно було вже ходити по долівці, ані сідати, ані лягати через цілий день, щоби не втратила блеску. З ласки вже можна було стояти на одному місці біля стін. Але припертися до стіни теж невільно було, бо щохвилини набігав в'язничний сторож.

Коли ж прийшли оті "наставники"-бандити, то вже годі було й ворохнутись. А якої породи були ці "сторожі", може послужити такий факт, що одним із них (сержант) був той, котрий брав участь під час львівських боїв у підпалюванні Жидів у божниці. Про це він оповідав із великою насолодою: як-то зігнали Жидів до божниці, як вилляли на сходи бочку бензини і підпалили, як опісля кидали досередини ручні гранати через вікна або стріляли на тих, що втікали. Нас, слухачів, аж морозило від цих "геройств", а він сміявся від вдоволення, що потрафив таке зробити.

Другий, якийсь Вольскі, теж із військових в'язнів, а по фаху бандит, хоч і брав участь у львівських боях, учив інших своїх товаришів, як то найлекше вбити чоловіка, чим і де вдарити, коли він є лише запаморочений, а коли гине відразу…

А практику в цьому він мав уже чималу!.. Оповідав теж про всякі насильства, грабіжі і т. п., а все спокійно, безлично, начеб це була собі звичайна річ. І між таким елементом треба було перебувати як ніч, так і день, і то ще й підлягати його варварським збиткам, та ще й мовчати, бо йому "вшитко фук. Два рази не повешон, як юж раз засондзони. Тераз може і дзєсєнцю єще забіць". І пізнати було, що це йому дуже легко зробити.

Ось так переходив день за днем. За три чи чотири тижні такого життя відвідав нас у тюрмі др. (Степан) Федак як делегат УГК зі Львова. Привіз дещо харчів і тютюну. Некурящим давали по 1 і 2 хліби.

Для нас усіх ці відвідини були великою розрадою. Не йшло тут зовсім про ту запомогу. Важнішим було те, що побачили ми свою людину, довідалися дещо, як там на світі живеться. Лекше сталося, що ми не самітні, що нас ще не призабули. При тім дізналися, що незадовго нас заберуть назад у Галичину, мабуть у Коломию. Все це разом викликало велику радість, підбадьорило слабодухів, додало надії на краще.

Від цих відвідин і умовини нашого життя покращали. Той страшний режим трохи полекшав, бо переконалися переслідувачі, що за нас не забули та що воно може не конче добре скінчитися, оте катування.

Але це недовго тревало. Дня 6 жовтня 1920 р. сказали нам збирати свої манатки, запакували до товарових возів і повезли в Коломию. На душі стало відрадніше. Коломия — це вже так, наче вдома. Забули вже навіть, що то було тому пару місяців назад. Але по дорозі довелося ще випити не раз гіркої від озвірілих від шовінізму людей.

У Львові, де нас провадили до кухні на обід й де були теж полонені большевики, ми переконалися, що до большевиків багато краще ставилась та публика, чим до нас, "кабанув-гайдамакув". У Ходорові знова якісь залізничники нападали на нас. Оден з них кричав:

— Ґдибим не уважал на жонен і дзєці, то зараз бим вас вшисткіх по-вистржелял.

І подібно було на всіх більших двірцях Галичини.

Дня 10 жовтня перед вечором нас передали зарядові тюрми в Коломиї, який зараз розмістив нас по казнях і приняв бараболяною зупою та куском хліба. Тут довідалися ми, що нас передано вже цивільному судові. "Падуть" наші акції… Зразу доразовий, відтак звичайний військовий, а тепер уже лише цивільний суд З цього ми зміркували, що слідство не дало бажаних наслідків. Біда лише в цьому, що тут мається починати слідство наново, яке пару місяців ще потягне.

По тюрмах заведена є певна, свого роду, дисципліна, щось вроді неписаних законів. Між іншим є таке, що в'язень чим довше сидить у тюрмі, тим більших набирає прав у відношенні до других в'язнів. Найгірше є первакові, який вперше попадає у тюрму, і то без огляду на його суспільне становище. Найбільшим авторитетом користуються найбільші злочинці та ті, що сиділи по більших тюрмах-закладах.

Тим самим і ми, які вернули з таких страшних закладів, як Замарстинів і Вісніч, стали повагами для всіх інших в'язнів. Для нас мало те ту добру сторону, що ми перестали відразу бути предметом наруг. Суперників не було. Хоча було кілька засуджених на кілька літ, та зате вони не були в закладах так, як ми. Тому жаден не відважився сикувати нас.

Другою полекшою було те, що ключниками були переважно старші люде, господарі, які не поважилися би знущатися над нами. Доволі приємно згадується таких ключників, як Д. Козарук, який дуже багато доброго зробив для нас, усе поводився з нами як з людьми. І другі були незлі, як старенький Тимчук, Поліщук, Кукурба і др.

Третою полекшою були ліжка і постіль. Вправді, спалося по трьох на двох ліжках або по двох на одному, але таки на ліжках. За півроку нарешті виспалися як люде.

Час до часу відвідували нас домашні, оповідали, що і як там робиться, живеться, і це було великою розрадою. При тім приносили харчі. Часом харчі передавали. Як хто чесний, то передасть, а ні, то пропало. Наприклад, учитель Ломацький із Голов деколи віддавав переданий ним харч (масло, бриндзю, молоко), але часто з харчів, для нас призначених, робив дарунки для своїх знайомих у Коломиї…

Велику поміч давав нам місцевий Комітет (У. Г. К.), на якого чолі стояли п. п. рад. Ґонтова, проф. Витвицька, Мельникова, Чайковська і др.

У цій тюрмі застали ми політичних в'язнів, яких арештовано у зв'язку з переходом української армії ген. (Антона) Кравса на Закарпаття. Багато було з Косівщини й Снятинщини, але цих по кількох тижнях випущено на волю.

Найдовше сиділи Матчак Іван, Данищук Василь, Кубаєвич Іван з Перерова та Матчак Іван з Корнича. Їм теж закидали "повстання". Вони мали вести нібито продовжуючу акцію нашого "повстання". Решта з цих повстанців повтікали на Чехію або відповідали з вільної стопи. З цими чотирма велося слідство. Хоч вони сиділи вже тут давно, їх щодня брали зраня на поліцію (на) "пржизнаня". Нещасні хлопці впрівали, в розпуку попадали, як по них рано приходили конвої. На поліції вимушували ті "пржизнаня" найріжнішими способами, які з огляду на цензуру пропускаю.

Таке "пржизнаня" тяглося звичайно до пополудня. Майже смерком вони повертали наче із хреста зняті — на те, щоб завтра знова йти. А на розправі судовій, яка тяглася пару днів, всіх їх звільнено від вини й кари.

А ми дальше сиділи. Десь чи не в падолисті або грудні почалося нове слідство. Декого переслухували, розпитували по кілька разів про те, що вже давно переговорено. Декотрих випущено додому, між ін. Ї мойого брата Романа. Інших знова поарештовано і замкнено до нас, так що до січня 1921 р. усталилося число нас усіх на 33. Ці вже всі остали до кінця. Між свіжо арештованими були переважно ті, яких звільнено в літі з доразового суду. Виходило якесь диво… З ходу слідства ясно було, що нового нічого не вводиться, а перемелюється старе. На скоре звільнення вже не було надії.

А між співтоваришами стала ширитися зневіра, давалися чути нарікання, декотрі стали вже згадувати, що краще най постріляють, чим так довго мучити. Сиди тут бездільно, карайся, дармуй, а з дому передають вістки, що там біда, нужда, нема ґазди в хаті, зима, нікому що й придбати.

Між тим прийшло Різдво. На серця наче скала налягла. Хоч як тут уже менше-більше унормувалося, все ж таки від споминів не обмитись. Так роєм і сунуть на тебе. Голови похилилися.

Свят-вечір. Всі посумніли, замовкли. Лиш час до часу декотрий обізветься:

— Десь там наші дома тужать за нами, згадують, слізми тяжкими заливаються, а ми, братчики, тут теж не в гаразді і згадуємо їх теж. 1 ці згадки одним і другим плиттям лягають на душу!

— Лиши, брате, — обзивається другий, — не доливай гіркої. Чей же від цього не полекшає.

І знова мовкне все. І так до вечора. А смерком знова почалося.

— А подивикоси, братчіку, ци не видко зірниці, — каже котрийсь із кута.

Той драпається на вікно, ловиться за ґрати.

— Не видко ще, братчіку.

І знова мовчанка якийсь час, аж котрийсь сів-таки на вікні, щоби "присокотити" оту зірницю. За хвилю обізвався:

— Ей, братчики, в нас уже колідуют. Уже зірниця зійшла. Зараз сідають до святої вечері… Гірка і вона буде їм без нас, а нам без них…

Всі посхоплювалися, стовпилися біля вікна, щоби побачити оту зірницю. А може, на ній тепер стрінеться не одна пара очей? Цих, із-за залізних ґратів і грубих мурів, із тими, з високих гір, плаїв, з-під низьких стріх…

Декотрі стали вдягатися в чисте білля, начеб збиралися йти до сусіда в гостину. Хто лише мав із дому чисте, всі перебралися. Вбиралися на великий сум…

Нагло загреміли ключі до дверей, заскреготів замок, двері відчинилися, а ключник закликав:

— Ану, Гуцули, комітет приїхав. Йти по баняки!

Зараз заворушилося в наших казнях, деякі вилетіли на коридор, побігли вділ, біля фГртки. Це пані Виділові з Комітету привезли харч, вечерю.

— Далі, далі, — кричить ключник П., — бери баняки і не балакай! Контентуйся, що маєш що їсти.

Ще слово-два, і двері зачинилися, замок заскреготів. Винесли казани на гору, на ч. 25, хотіли ділити, та де там! Тут і кутя, голубці, й пироги, і книші. Як це ділити? Рішили вдати зміни ключників о 7 годині.

Прийшли. Поговорили ми з ними, замки тихо заскреготіли, і ми всі знайшлися разом на ч. 25. Тут позісували прічі, зробили оден стіл посередині, застелили ліжниками, засвітили свічки, розділили кутю… Всі поставали кругом, настрій торжественний…

Зачалися промови:

— Товариші! Де дрова рубають, там тріски мусять бути… Ми не сміємо упадати на дусі, не сміємо піддаватися зневірі! Мусимо вірити в побіду правди над брехнею. Вона побідить. Бачимо, що ми не самі. За нас тямлять, не забувають за нас. З нами весь народ!

Підбадьорені на дусі, засіли всі до вечері. Опісля залунали коляди, зразу загальні, як і всюди колядується, а накінці вже самі чисто гуцульські про "пана господаря", його худібку і др., закінчувані "гой дай Боже". О год. 9 пролунав дзвінок, і ми пішли на "свою" казню.

На наше прохання дало нам Головне товариство "Просвіти" 60 книжок, до яких ми докупили ще кільканацять. Опісля число книжок дійшло до близько 150 томів. З цеї книгозбірні я зробив випозичальню і визичував книжки на всю тюрму. Помагали в цьому деякі товариші, як Зеленський М., Дроняк М. Ї др.

Але найспритнішим був Дмитро Понеполєк. Це наймолодший наш товариш із Голов. Він взагалі добре держався. При слідстві його били так, що по чотири рази водою відпивали, як умлівав, а нічого не могли з нього вибити. Цей Понеполєк був у нас від літератури. Сприту треба було мати тут доволі, бо вся наша праця була "нелегальна". Управа тюрми знала лише за ті книжки, що прийшли із "Просвіти" перший раз. З визичуванням треба було критися. Тож, коли лише повстаємо, я ладжу книжки, а Понеполєк уже жде напоготові. Бо найкраще було обмінюватися книжками підчас "кіблювання", коли є суматоха і всі в'язні на дворі чи на коридорях. Я проводив точну евіденцію визичуваних книжок, тож кожда казня була в час заосмотрена у книжку.

Я лише поназначую:

— "Син України" піде на 38, "За сестрою" — на 40, на "шпитальку" даш "Історію України", "Малолітного" (Чайковського) — на 31.

Вертають із "кіблювання", а я вже бачу по сяючих очах і усміхненому лиці Понеполєка, що все пішло якнайкраще. Не помилив нічим. Ще й передає ріжні запити, бажання щодо книжок і т. п.

Книжки визичувалося не лише політичним, але й всім іншим. У кождій казні були свідомі. При цьому я переконався, яким то добром можна впливати на найбільших злочинців, хоч би й такими книжками. А між ними були й такі, що мали по 6 і 8 літ тюрми. І за деякий час праці нашої випозичальні багато змінилося на краще. По казнях притихли дикі крики й співи, стало тихо або заводилося читання на голос, якого згодом стали слухати навіть в'язні Жиди й Поляки.

Ця зміна згодом впала в очі тюремній владі. Зачали слідити, зробили трус по казнях і в кождій казні найшли по книжці. За це на мене трохи нагримали, мовляв, книжки ми дозволили лише для вас, політичних, а ви зичите всім. Хочете зробити зі злодіїв політиків!.. Я на це теж незле відповів. До аргументів послужила мені книжка про "Тюремництво", яку я дістав до прочитання від президента суду п. Дроздовского (він при нагоді оглядин тюрми позичив мені кілька). У цій книжці були описані порядки й методи поступовання з в'язнями по тюрмах усіх держав, то найкраще в'язням є на Мадярщині. Як я не раз читав чи оповідав про ті всі "блага" по тюрмах, товариші казали:

— Мой, братчики, пишімся до "рапорту", може би, нас "траншпірували" на мадярські арешти або до Америки чи Бразилії.

І цими даними я покористувався. Не знаю, що там старша "владза" урадила, досить того, що за якийсь час запропонував мені містоуправитель тюрми п. Ю., чи я занявся би тюремною книгозбірнею. Я здивувався, бо про таку не чував досі. Мені показали одну шафу книжок. Це "Мацерж Польська" привезла оден візок книжок для в'язнів. Я переглянув їх здебільша. Це були занадто тенденційні. Видко, що ті, що давали їх, бажали зі злодіїв виховати патріотів-шовіністів. Після цього змісту вирішив я, що всі ці книжки довго не пожиють у тюрмі. Я відповів, що можу занятися цею справою (мав би при тім вільний вступ до кожної казні й більше свободи — ходити по подвір'ї і коридорях)… Але щоби не відповідати за книжки. Совісно сповнятиму обов'язок, але відповідати не можу. На цьому й розбилася пропозиція, бо влада вимагала, щоб я відповідав за книжки.

У неділю містоуправитель узяв кількох в'язнів, наложив книжки їм на руки і пішов роздавати по казнях. Відчинить двері і кличе:

— Ану, ксьонжкі до читаня.

Всі майже брали їх. І всі пороздавав. Але на другу неділю (визичував на тиждень) зібрав уже небагато більше як половину. За два тижні — ще менше, а згодом з усіх їх лишилася лише мала купка, і то понищених, якими ніхто не цікавився. Зате по кіблях довший час можна було помітити друковані листки, котрі м'якші… Крім цього, кожний в'язень почувався до обов'язку повиривати з кождої книжки хоч би найменший кусок чистого, незадрукованого паперу, хоч би це була лише одна чи півсторінки. Чистий папір у тюрмі — це дуже цінна річ.

Тоді містоуправитель і декотрі ключники так вирішили цю справу:

— Усіх злодіїв най шляк шрафить. Їм кайдани дати, а не книжки. До темниці їх, а не до просвіти.

Та наша книгозбірня і випозичальня розвивалася, сповняла гарно свою роботу. Визичування йшло й дальше правильно. Ані одна книжка не була подерта.

В тім часі до нас попав монах Почаївського монастиря о. Надиманов. Він приїхав за чимсь до Коломиї, на нього спало підозріння, і він попав до нас. При цій нагоді ми довідалися про страшний режим у Почаївському монастирі. Москаль-ігумен не допускав жадного друкованого українського слова в мури монастиря.

Котрий братчик вертає з міста, наказує ігумен перевести в нього основну ревізію, і коли знайде яку книжочку чи часопись, то відбирає і строго карає. Як вийшов цей монах на волю (2.V.), то зложив на УГК 150 руб., а 50 руб. на "Рідну школу". Це, як казав він опісля, із вдячности за те все добро, моральне і матеріяльне, якого він зазнав у тюрмі від Гуцулів. Так нам переказали з міста.

У тім самім часі прибули ще два політичні в'язні, а то Глібовицькі з Жаб'я. Старенький о. В. Глібовицький був на т. зв. "панській" казні, а сина Богдана примістили в нас.

Наспів гарячий червень.

Слідство наше вже від весни якось застрягло. Зразу щось переслухувано нас, випитувано на всі лади, а ми від себе нічого не таїли: оповідали, як нас били під час арешіування, як опісля в суді били, вимагаючи, щоб потверджувати жандармські протоколи і т. п. Втім, у слідстві деяких звільнили, інших, звільнених у Коломиї чи у Львові передше, знов поарештували, доповнили двома свіжими (новими. — Ред.), і нас усіх було 33. На тім і застрягло.

Оборонцями нашими були д-р Андрій Чайковський, д-р Лев Ганкевич, д-р Чернявський і др. Згодом, як нам подавали з міста, зголосилося їх добровільно до нашої розправи щось біля п'ятдесять. Тож оборонці наші робили що могли, але над нашою справою була якась вища сила. Помаленько деякі судові урядовці та Поляки-ключники стали, нібито нехотячи, пропонувати:

— Ви, Гуцули, дурні, зробіть просьбу до вищого суду або маршала Пілсудского, то вас зараз випустять. Головою муру не розіб'єте. Як не збудували ви України тоді, як мали армію, то тепер тим більше. Найліпше погодитися з Поляками, та й буде добре.

Зразу ніхто на це не звертав уваги і сміялися з таких пропозицій. А горячіші відповідали:

— Ає, лише злагодивсмиси просьби робити.

Та найшлася в нас недобра вівця, на щастє не з Гуцулів. Був це б[увший] побережник Олійник Григорій, який десь із Поділля зайшов у гори. Цей ще за свойого "урядування" пакостив багато Гуцулам, що тепер вічно йому нагадували: і те, як він на шарварках уривав "деньки", ходив з наплечником і все "Дай і дай…" Хто дав десять разів, а не дав одинадцятого, того все одно подавав на кари. А брав усе — набіл, бараболю, кукурудзи і т. п.

Під час першого слідства зробив не одному медвежу прислугу. Сипав людей одного за одним. Виговорював такі дурниці, що біля тридцять людей через нього було битих і арештованих. Аж нарешті судді зауважили, що цього щось забагато.

А коли я пояснював, як і що нам зразу говорити, то він якраз навпаки говорив. Щастя, що його не послухали, а то хто зна, як би була скінчилася ціла справа.

Врешті дійшло до того, що мало його не вбили таки в казні, як він зачав забагато робити дурниць. Тоді він схаменувся і став казати, щоб його робити в суді дурним, бо він колись побив собі голову і т. п. І тепер цей Олійник зачав робити інтриги. Заводив хрунівство. Підхопив оцю пропозицію із просьбами і давай намовляти, щоб її вносити.

Не раз увійде ключник у казню та й дражнить:

— А диви, мой, яка краса надворі! А ти оден із другим тут дармуєш. Там зараз кішня приходить, треба дещо підготовити, а ти тут. А й у полонинку до маржинки здалося би подивитись.

Або здибає нас під час проходу надворі який писарчук судовий та й кине від себе:

— Вам тут добре поводиться, коли не йдете додому…

А другий не раз ще дужче впече:

— Хто знає, чи такий Гуцул мав удома ці вигоди, це добро, що тут має? Якби мав, то зараз бі підписав просьбу і тікав ід хаті…

Я бачив, що такі балачки сильно мучили Гуцулів. Це була страшна душевна мука. І так досить терпіли самі, а тут ще починають нагадувати дім, рідню, малювати на рожево умови домашні тощо.

А суд вічно обіцяв покінчити справу, і нічого нема з того.

Дня 1 липня пішли наші делегати до прокуратора питати, що буде з розправою і чи довго нам ще сидіти. Він відповів, що те, що досі сидимо, то ми самі винні. Треба було робити прохання о помилування, то були би ми всі вже вдома.

Від цих слів знова загомоніло на ч. 25. Знова Олійник підніс голову і став намовляти до просьби. Хвилево до нього прилучилися Слижук, Зюб'юк, Зеленчук і Янушевський. А ключники ще й захвалюють їхню думку…

Якось вдалося мені порозумітися з усіма на ч. 25 і по деяких стараннях і виясненнях та гострій суперечці з Олійником удалося мені вспокоїти всіх. Запанувала знова єдність і спільність думок.

Дня 5 липня закликано нас на коридор, де суддя Б. сказав, що він присланий прокуратором, щоби пояснити нам, як робити "просьбу". Зі собою приніс купу паперів, написані готові прохання і пр.

Ми відповіли, що, коли ми не винні, най випускають і так, а коли винуваті, най судять. Але прохань не робимо жадних!

Судця пішов. За хвилю вернув знова ще з кількома судовиками і сказав, що хоче добре нам пояснити про ту "просьбу", бо, може, не всі зрозуміли. Коли пояснив, став поодиноко вичитувати і питати, чи робить прохання, чи ні.

Я зразу трошки занепокоївся, бо думав, що коли покличе перших, тих "м'якших", збаламучених Олійником, то все пропало. Але після першого я вже не мав страху. На перший раз покликав Івана Дронєка з Голов і запитав, чи робить прохання о помилування.

Але Дронєк, дарма що вічно журився, аж почорнів, що покинув молоденьку жіночку Настуню вдома і господарство, твердо відповів:

— Та аби я просьбу робив? За це, що мене так катували, що я свою кров пив, що мене спалили, знищили, здоровля взяли, то ще просити ласки! Я домогаюсь розправи, абим мав де виповісти свої кривди і те, що з нами виробляли!

Після цього все пішло гладко. Кождий вичитаний відповідав коротко і рішучо на питання, чи вносить прохання о ласку:

— Ні!

На це відповів суддя:

— Як так, то щобисьте не нарікали, як ще довго посидите.

Гуцули відповіли:

— Посиділисьмо більше — посидимо і менше, а свого не подаруємо. Колись мусить конець.

І, підбадьорені, повернули на казні. Після цих невдалих спроб всім стало трохи відрадніше. Але спокій незабаром нарушено. Дня 7 липня привезено до арештів В. Шекерика з Голов. Це оден із головніших обвинених, який досі був на Чехо-Словаччині. А дістали його звідтам ось як.

У Криворівні живуть два збанкротовані дідичі-браття Прибиловчуки, які чималу роллю відіграли в нашій справі. Оден із них передав на Чехію до В. Шекерика "залізного листа" від ДОК зі Львова, щоби вертав домів. Та на границі ждали вже на нього жандарми і привели в тюрму.

Зараз на другий день відвідав нас Петро Шекерик-Доників, який теж приїхав із Чехо-Словаччини. Він переказав, що є чутка про наше скоре звільнення. Але цьому ніхто вже не вірив, бо тих усяких чуток було забагато.

Дня 11 липня прийшов отой Прибиловчук до В. Шекерика і потішував, що іде в його справі до Варшави старатися о звільнення. Переказав теж, що з гір вибирається якась "гуцульська депутація", до якої й він прилучиться, бо вона буцімто Іде від наших родин старатися чи просити о наше звільнення.

Ми довідалися, що в тій "депутації" є такі наші "добродії", як М. Янушевський, що карну експедицію гостив у себе малиновим соком і давав усякі інформації старшинам про нас. Не оден стусан чи бук можна йому завдячувати…

Ніхто з нас не вірив, щоб наші родини висилали добровільно таку "депутацію". Певно, що по невдалій "просьбі" змайстровано вже "депутацію". Тож ми переказали до УГК наше прохання, щоб у нашому імени запротестували проти тої "депутації" та заявили від нас, що ми її не узнаємо.

Велика радість була у нас опісля, коли ми довідалися, що депутацію не узнали, а вимагали від неї виказатися повновластями від нас, котрих вона не мала, бо й не могла мати.

І ми дальше сиділи.

На 26 липня випущено трьох наших на волю. Це сталося, казали, на телеграфічне поручения зі Львова, де тепер були наші акти. А їх було чимало.

На 27 липня знова явились під тюрмою звісні М. Янушевський і Шекерик-Фриз, про яких ходила чутка, що знову їздили до Львова, чи куди, щоби нібито звільнили нас.

Хитруни, вони чули, що й так ми вийдемо певно на волю, тож страха ради хотіли придбати собі ласку в нас. Але замість того наслухалися всяких лайок, від Юди й запроданців почавши. І то таки крізь ґрати, так що мусіли втікати з тюрми.

На 31 липня закликав президент суду з нас двох чи трьох як представників і знову казав, щоб ми зробили просьбу о помилування і зараз нас випустять на волю. Я відповів, що про просьбу нема що й говорити і шкода навіть, бо ми всі рішуче домагаємося тепер розправи, щоби раз уже знали ми, хто і в чім тут винен. А просити не будемо о ласку. На цьому і покінчилося.

Дня 7 серпня знова покликали до суду, щоби ми таки робили "просьбу". Не дають віддиху. Приговорюють, щоби ми подбали хоч за своїх рідних, які журяться вдома, караються і т. п.

Незалежно від цього і ми не давали спокою судові. Раз вони нас кличуть, щоб робити "просьбу", другим разом висилаємо делегатів до слідчого чи президента з домаганням розправи.

Дня 13 серпня я знова пішов до слідчого Марч. питати про стан нашої справи та вимагати суду, бо вже найвищий час. Він казав, що то все залежить від прокуратора, який держить акти в себе. Я просив розвідати у прокуратора про нашу справу та передати йому наше домагання скорої розправи. За хвилину прийшов цей суддя до нас у казню і переказав, що прокуратор обіцяв до 2 тижнів виготовити акт обвинувачення. Це незвичайно всіх урадувало.

І справді, в суді назначено вже каденцію судів присяглих. Ми сподівалися вже розправи. Нарешті 26 серпня доручили нам усім акт обвинувачення на 57 сторінок. Подаю тут у перекладі і скороченню, щоби не забирати багато місця (Акт видано в польській мові. Домагання наші, щоби видати їх в українській мові, не принесли успіху).

Прокуратор при Суді окружному в Коломиї обжаловує по думці § 207 н. к. Ї арт. VI. Б. уст. з 23 травня 1873 р., ч. 119. Д. п. п. в зв. установи з 17/ХІІ 1921,ч. З поз. 8.Д.У.Р.П. з 1921 р. перед Судом окружним у Коломиї як Трибуналом суду присяглих.

А. Перебуваючих в тюрмі:

Петра Зюб'юка, Петра Максим'юка, Олексу Янушевського, Василя Сумарука, Юру Бусорина, Федора Слижука, Юру Гнатюка, Федора Миронюка, Івана Дронєка, Михайла Дронєка, Миколу Дронєка, Проця Кричунєка, Юру Маротчака, Танасія Шпитчука, Дмитра Дронєка, Юру Сіреньчука, Федора Дронєка, Михайла Шпитчука, Дмитра Корабчука, Гната Паляницю, Онуфрія Паланицю, Григорія Олійника, Івана Дронєка, Павла Марфієвича, Онуфрія Макана, Миколу Заморенєка, Миколу Зеленського, Михайла Зеленського, Михайла Недоходюка, Василя Шекерика, Михайла Горбового.

За те, що в перших місяцях 1920 p., в часі до 20 квітня 1920 р. в Жаб'ю, Головах, Яблониці, Зеленім, Красноїлі, Косові, а теж і в сусідних місцевостях ділали у змові та обопільному порозумінні, через створення тайно! оружної організації, а то Союзу, який мав на меті злуку з ворожими військами, котрі мали увійти до краю із заграниці, за чим дістали для побільшення небезпеки для Держави Польської назовні та заворушень і домашньої війни всередині — дальше:

Б. Перебуваючих на волі:

М. Бобрука, Д. Петрашука, Василя Скорука, Фед. Кочергана, Д. Калинича, М. Гулейчука з Довгополля, Ф. Освєцінського, П. Максим'юка, В. Крамарука, О. Якіб'юка і Льва Кликайла, учителя з Колінців, за те, що занедбали донести владі про приготовання до бунту.

Дальше вичислює акт обвинувачення ще кількох, які винуваті в тому, що стріляли та забрали від побитих жандармів кріси, набої і т. п. До розправи малося покликати 44 свідків, між якими були ті, що вже сиділи в тюрмі, як також і прокураторських свідків. Як свідок мав ще ставати слідчий суддя цього процесу Др. Генрик Ерліск, о котрого нам дуже розходилося, бо він під час слідства в суді бив нас і грозив револьвером, прикладаючи до грудей.

Дальше акт обвинувачення подавав, як то "в часі, коли Польща воювала з зовнішніми ворогами, внутрішні вороги взялися до плянової організації у краю, в цілі заведення чи побільшення небезпеки для держави і викликання революції та домашньої війни у краю".

Говорилося про те, як явився агітатор (провокатор), як переводилось організацію (було три полки), хто був "командантом", як збиралося зброю, де сходилися і що вирішували, як розділили всі ролі, як нападали на жандармів, зачинали повстання і чому воно не відбулося. Як до помочі мали прийти армії з Чехо-Словаччини (Хирівська українська бригада), а із Придніпрянщини — УГА, та ще й з большевиками на спілку.

Після одержання акта обвинувачення запанувала по казнях велика радість. Бадьорості додавала ще вістка, що на нашу розправу приїдуть ще кореспонденти з Чехії, Німеччини, Англії, Румунії й других держав.

Дня 4 вересня відвідав нас наш оборонець д-р Андрій Чайковський. Він розпитав, що потрібно до розправи, оповів, що нашою справою заграниця цікавиться та як уся преса розписується про нашу справу. "Дзєннік Людови" пише, щоби власти не оглядалися на те, що ми не хотіли робити прохання о помилування, ані підписати вірнопідданчоїдеклярації, але щоби нас негайно звільнили.

На 2 листопада пішли наші з "візитою" до б. старости Яворського (з Косова), котрий не лише з "патріотизму" ліпив і висилав ріжні "депутації", але й "патріотично" занимався розділом американських дарів так, що тепер він сидить уже третий день на "панській" казні. Як лише про це довідалися ми, зараз наш Микула Дронєк каже:

— Ануко, сараки, здалобиси відвідати нашого "приятіля". Він тепер свіжий "иувакс", ід нему ше "тертіла" не дійшла, то годилосиби его приймити та потішити в біді.

Зараз урадили, як і що робити, і, наколи лише видали "сніданє", узяв Микула риночку тої "кави", якою нас більше року тут годували, другий котрийсь узяв пушку якогось бакуну і пішли, попросивши у ключника дозволу, на що той радо згодився, приймаючи це за "чолобитіє"…

У двері чемненько застукали, скромненько увійшли і покірно стали говорити:

— Вібачєйте, пане староста, що ми тут вам нарушили супокій. Але у цій креминарії вже так водитси, що приятелі повинні відвідувати одні одних та помагати чім мож. Ми, рахувати, тут уже ухожалі. Знаємо, що вам не знесли ще тертілу, та й ми принесли вам на сніданок "кави" трішки та й тютюну, бо це тут найважніше.

Староста дуже чемненько подякував і попросив сідати. Але коли подивився на "каву" і бакунець, то лише здивовано видивився.

— Та це нічого, — каже Микула, — це "кава" в нас. (Ще й хлібця порцію взяв був). На цім хлібу й каві ми ади вже другий рік. А був час, що й цего булисмо жєдні. Чоловік не безрога, вібачєйте, до всего привикає.

— То вас насправду цим годують? — питає староста.

— А відки ми такого добра узяли? Та чуєте, що вже другий рік на цім хлібу, та й якось жиємо. На Бога надія, що й ви вітримаєте. А цим креминаром не журітси. Це на людей збудовано. Навіть той, що будував, то сам перший місяць видсидив тут. Привикнете…

Отак-то наш Микула потішав довший час старосту.

При тій візиті оповів староста і про депутації. Казав, що вони кілька разів збиралися. Раз таки поїхало кількох, як Дмитро Шекерик-Фризів, Микола Янушевський-Греків, Уршеджук Дутчак, перебраний за Гуцула якийсь п. Лисанюк і ще хтось. Другим разом, хоч збиралися, не поїхали, бо д-р Невестюк із Жаб'я накричав на них:

— Мой, хруні, шляк би вас трафив, що ви робите?

Третим разом знова чогось налякалися і не поїхали. Це, мабуть, тоді, як ми дещо переказали… А між тим ми дістали вже список суддів присяглих і трибуналу, який мав нас судити. Розправа мала початися вже 14 листопада. Але 13 (листопада) повідомив президент, що каденція суду відложена на другий рік. Сказав ще, що він сподівається нашого звільнення вже скоро. Така крутня до решти вже озлобила нас.

Так дотяглося до 19 листопада. Нарешті цього дня рішилися ми на голодівку. На самого св. Михайла зраня мали розпочати і тягнути аж до оконечної побіди. Після цього рішення всі замітно вспокоїлися і ждали лише на речинець.

Я зараз-таки передав вістку до адвокатів, і д-р Ганкевич негайно виїхав до Львова порадитись ще з іншими адвокатами. Повідомив рівно ж УГК, щоби від 21 листопада не присилали жадних харчів.

— Мой, братчики, кажіть, що вам снилося? Чи не снився кому ліс? — цими словами розпочав Павло Марфієвич ще оден день у коломийській тюрмі.

Дуже часто він так питав. Бо згідно з віруваннями Гуцулів як сниться ліс, то — тюрма. Сниться ліс удома, що заходить у нього, то заіще в тюрму. Сниться в тюрмі, що виходить із ліса, то напевно вийде з тюрми.

Але якось до цього часу нікому таке не снилося. І товариш Марфієвич більше із привички вже питав, як з переконання. Та цим разом якось добре попав. Якраз мені снилося, що ми виходили з ліса. Не знати, чи тому, що я стільки наслухався про це, чи що досить того, що мені таке снилося, й я про це розказав, хоч сам не вірив у такі сни.

Але всі вірующі так сильно були переконані, що мимоволі декотрі стали збиратися… Помітна була радість у всіх і оживлення. І на (казню) ч. 25 переказали, що вже бажаний сон снився. Щохвилі огортала всіх усе більша нетерплячка. Ледь почуються якісь кроки на коридорі, всі вже вп'ялили очі у двері, перемінювалися у слух і ждали, коли скажуть збиратися… І дійсно, о год. 11 заскреготів замок і ключник крикнув:

— Ану, Гуцули, до суду!

Оден на другого лише подивився і… нічо.

Запровадили нас до салі ч. 48, де вже був зібраний цілий трибунал із прокураторами включно. Увійшов президент Дроздовський з якимсь папером у руках і почав дрожачим голосом читати:

— Пан начальник паньства зволив припинити дальші доходження у вашій справі й наказав телефонічно випуститим вас на волю.

Тут котрийсь обізвався з наших:

— Як? А розправа де? А ми за що тілько сиділи?

Та президент говорив дальше:

— Я певний, що ви з вдячністю приймете цю вістку і подякуєте пану Начальникові за його ласку і добре серце, що змилосердився над вами… Пан Начальник просив, щоби ви забули свої кривди і все, що було досі, та що-бисьте стали вже іншими людьми…

З нас ніхто не обзивався.

Відтак ще говорив прокуратор і ще якийсь суддя, та все нагинали до того, щоби "приняти це з вдячністю, подякувати за ласку" і т. п.

Аж у казнях прояснилися обличчя, стали обніматися та радуватися волею і тим, що гідно видержали до кінця, з честю.