Гуцули у Визвольній боротьбі

О. Свідзинська, Р. Коваль, Ю. Юзич. Словник, у який варто зазирати

Авізо — письмове банківське повідомлення клієнтові або іншому банкові про виконану розрахункову операцію або про зміни щодо стану взаємних розрахунків; тут: повідомлення.

Ади, адіт — дивися, диви.

Амінь — кінець, смерть.

Anbaudirectionkom (нім.) — сільськогосподарське управління.

Анбінда — покарання підвішуванням.

Афини — чорниця.

Ая, ає — частка, яка вживається для підтвердження, рідше заперечення чиєїсь думки; так, авжеж; ні.

Бадання (пол.) — медичний огляд.

Бакара — азартна гра в карти; бакарі — картярі.

Бакун, бакунець — сорт тютюну, який вирощувався переважно в Україні.

Балувати — розважатися, гуляти.

Банувати — тужити, сумувати.

Бартка — топірець.

Бебехи — перина, подушки (переважно єврейські); клунки; нутрощі, тельбухи.

Бегме, бігме — їй-богу, дослівно "Біг мене [покарає, якщо кажу неправду]".

Бербениця — діжка для молочних продуктів, барило; одиниця виміру місткістю 25–30 кг.

Бесаги, басаги, бесеги — сакви; дві торби, з'єднані одним полотнищем, котрі носять, перекинувши через плече.

Биківці — жили із бика.

Борше — швидше.

Брусоватий — схожий на колоду.

Будз — свіжий овечий сир; шматок сиру.

Бурковання — бруківка.

Буркут — природна мінеральна вода.

Бутинар — дроворуб.

Верва (фр) — захоплення, порив, натхнення.

Верета — рядно, різнокольоровий килим ручної роботи.

Веридлі — однозарядні кріси зразка 1867–1873 pp., спроектовані австрійцем Йозефом Верндлем. Найбільш застаріла рушниця Першої світової війни. Навіть російська однозарядна берданка, "старша" на два роки, мала кращі бойові показники.

Взір — узор.

Вигідний (пол.) — зручний.

Виділ (пол.) — виконавчий комітет, управа.

Виділові (пол.) — члени комітету, управи.

Вижний, вижній — верхній.

Вимівка — тут: привід.

Випочитий — відпочилий.

Вирозумілий (пол.) — уважний, толерантний, такий, що зрозуміє іншого. Відживлений (пол.) — бадьорий, жвавий, повний сил.

Відкажувач (пол.) — дезінфектор.

Відносити (пол.) — захоплюючи щось своїм рухом, здобувати. Відслонення (пол.) — відкриття.

Віз (пол.) — вагон.

Вколо — своєю чергою, своїм звичаєм.

Впімнути (пол.) — нагадати, потурбуватися.

Впоряд — стройова підготовка.

Гарувати — важко, без відпочинку працювати.

Гарцерство (пол.) — польська національна скаутська організація. Назва походить від "гарцівників", які виїздили наперед війська для герцю.

Гія — потрібно, треба; жаль, марно. Не гія — не можна.

Головно (пол.) — в основному, особливо.

Гонвед (угор.) — угорський вояк.

Горожанський — громадянський.

Грань — тут: розжарене вугілля, жар.

Гузари (угор.) — гусари, різновид кавалерії.

Гуралє — верховинці, мешканці високогір'я Південної Польщі і північного заходу Словаччини.

Ґрейцар, ґрейцир — австрійська розмінна монета найменшого номіналу. Ґрунь — пагорбок, гірка, вершина, хребет гори.

Данец — танок.

Двірець («ол.) — вокзал.

Джаґан — кирка, мотика.

Джерга — вовняна ковдра.

Деташма (фр.) — група військ особливого призначення, бойова група. Ділати (пол.) — впливати.

Додатний (пол.) — позитивний.

Докони — тут: переконливі аргументи.

Долягати (пол.) — дошкуляти, допікати.

Доокільний (пол.) — навколишній.

Доразовий суд (пол.) — надзвичайний суд.

Дротянка — нагай із колючого дроту.

Дум-дум — розривні кулі з хрестовидним надрізом чи порожниною в головній частині. Спричиняють тяжкі поранення (вихідний отвір значно більший вхідного). Вперше були використані в англо-бурській війні 1899–1902 років. Походить від назви передмістя м. Калькутти (Індія) Дум-Дум, де розташовувалась фабрика набоїв, яка виготовляла ці кулі на замовлення британців.

Евентуальний (лат.) — можливий за певних умов чи обставин.

Евіденція (пол.) — облік.

Ельєн (угор.), — слава, будьмо, хай живе!

Жовнір — солдат.

Забавити(ся) — баритися, затримуватися.

Завести (пол.) — ошукати, обманути.

Заволока (зневажл.) — зайда, заброда.

Загорілець — завзятець.

Зажалення (пол.) — скарга.

Залубні — сани з кузовом.

Зарвати — захопити, схопити.

Зарінок — пологий берег річки, вкритий рінню.

Заряд (пол.) — начальство, керівництво.

Заходити — тут: мати стосунки, мати щось спільне; починатися, виникати. Збіче, збічє — схил.

Звиж (пол.) — понад.

Звід — зведені в одне ціле і розміщені в певному порядку тексти, документи, закони тощо.

Звір, звори — яр, яри, ущелина, ущелини.

Зглядно — або.

Згрубший (пол.) — тут: старший.

Згуста — часто.

Здаватися — покладатися.

Здавати справу (з чого) — усвідомлювати.

Зістати (пол.) — бути, стати.

Злишній (пол.) — зайвий.

Злом — уламок скелі, бурелом, поворот, згин чогось під кутом, рубіж. Зражуватися, зраджуватися (пол.) — зневірюватись, знеохочуватись. Зрезигнований (пол.) — цілковито покірний долі.

Зручний (пол.) — вдалий, влучний.

"Івани" — тут: важкі російські гармати, гаубиці (280 мм).

Інтригант (фр.) — любитель чвар.

Канон (фр.) — гармата.

Капельник (від нім. kapellmeister) — диригент, капельмейстер.

Карний (пол.) — дисциплінований.

Кацапи — так у Галичині називали москвофілів.

Киптар, киптарик, кіптарик, кептар — хутряний одяг без рукавів.

Кибель, кібель — відро для нечистот.

Киблювання, кіблювання — відправлення фізіологічних потреб, винесення відер з нечистотами.

Кириня — безладдя, ворохобництво, інтриги, очорнювання.

Кістка (консервової кави) — брикет кави, можливо з цукром.

Кішня — косовиця.

Клин, клинь — трикутний кусок тканини (деталь одягу).

Кліть — комора.

Кнальки — розривні артилерійські снаряди (шрапнелі).

Колесо — тут: велосипед.

Комісняк — солдатський, казенний хліб.

Коміть — донизу, вниз.

Коновка — відро; висока, здебільшого звужена вгорі кварта. Контентувати (пол.) — бути задоволеним, радіти, вдовольнятися. Конфінувати — піддати домашньому арешту.

Коперти (пол.) — конверти.

Коритар — коридор.

Крати — решітка, клітки ні чомусь, ґрати.

Креминар, креминарія — кримінал, тобто в'язниця.

Крисаня — капелюх, бриль.

"Кропачек" — кріс; перебував на озброєнні в Австро-Угорщині в 1874–1890 роках. Розроблений капітаном австрійського війська Альфредом Кропачеком 1874 року. Кропачек вважається батьком магазинних крісів (магазин до свого кріса винайшов 1881 року).

Кругольки — мішені.

Кучері — вид орнаменту.

Кушнірство — вичинка хутра зі шкури та пошиття хутряних виробів.

Ланц — ланцюг, кайдани.

Лапанка — дитяча гра у квач, тут: виловлювання противника на полі бою. Лещата (правильно: лещета) — лижі.

Лигати — ковтати.

Лискавка — блискавка.

"Лопатенцуг" — жартівливе означення копання землі.

Лудінє, лудина, лудіння — одежина, верхній одяг, плащ.

Лучба — зв'язок, комунікація.

Лучник — зв'язковий.

Люра — поганий напій, бурда.

Люфтівник(нш.) — курортник, відпочиваючий.

Ляндштурма, ляндштурм (нім.) — народне ополчення.

Льора — відкритий вагон-платформа вузькоколійної залізниці.

Магазин — склад (зброї, припасів).

Мапа — карта.

Маржинка — велика рогата худоба.

Маркирувати — симулювати, шахраювати.

Маркирант — симулянт, крутій, шахрай.

Маркувати (фр.) — позначати, імітувати, вдавати.

Масар — людина, яка займається приготуванням шинки та ковбас. Мацьок — шлунок; дати в мацьок — ударити в живіт.

Машинка — скоростріл.

Мельдувати (нім.) — повідомляти, доводити до відома.

Мемо — будемо.

Мерзери — австро-угорська гармата моделі 30.5 cm М.11 (інша назва: Skoda 305 mm Model 1911). Вага 20830 кг. Транспортувалася розібрана на три частини 15-тонним тягачем або залізницею. Стріляла на віддаль 9600 — 11300 метрів. Після вибуху залишались ями діаметром 5–8 метрів. Люди, які не сховались, гинули в радіусі 400 метрів від місця вибуху.

Мидниця (пол.) — миска.

Мимо — попри, незважаючи.

Млинівка — канал, яким іде вода від річки до млина.

Млинок — тут: швидке обертання.

Мой — вигук, уживається у звертанні до особи.

Мосяжний — латунний.

Мосяжництво — виробництво прикрас до збруї, топірців, табівок, пряжок і т. Їн. з мосяжу.

Мріти — виднітися, майоріти.

Набіл — молочні продукти (те, що не їдять у піст).

Набір — обладунок.

Наголовок — заголовок.

Надалеки — здаля.

Надсподівано — над сподівання, те, що перевищило сподівання.

Нараквиця — нарукавниця, манжет.

Ненадійний (пол.) — тут: несподіваний.

Нецки, нецьки — ночви, довбані з цільного відрізка деревини коритця прямокутнрї або човноподібної форми.

Номінація (пол.) — називання або висунення кандидатур для участі в якомусь конкурсі.

Обварінок, обарінок — бублик.

Обдурбасити — побити, набити.

Оборіг — повітка на сіно.

Обсервувати (пол.) — спостерігати.

Овочі — овочі (тут: плоди праці).

Околот, околіт — сніп житньої соломи, в'язка снопів.

Оподаль — далі, вдалечині; осторонь, на певній відстані.

Остряк — багнет.

Оферма — незграба, незграбна людина, тугодум, дурень.

Офеціалісти — офіційні особи.

Пави — пав'яче пір'я, яким прикрашували крисані.

Падолист — листопад.

Папучі, папуці — валянці, повстяні черевики.

Парцеля (фр.) — земельна ділянка.

Парцеляція (фр.) — поділ землі на ділянки.

Пацнути — ударити, вдарити долонею, ляснути, тут: вистрілити.

Пенцак — крупна ячмінна крупа.

Перемітка — святковий головний убір заміжньої жінки.

Пересічно — приблизно.

Переслухання (пол.) — допит.

Пильно — спішно, негайно.

Пібрати — тут: отримати.

Пільний — польовий.

Піонір (пол.) — сапер, піхотинець.

Пішва — наволочка.

Пластун учасник — перший пластовий ступінь юнацтва.

Побережник — лісовий сторож.

Познаньчики — вихідці з Познанщини.

Покрака — покалічена, крива, незграбна людина.

Покушати — скуштувати, спробувати.

Поле (стріл., жарг.) — фронт.

Поличник — ляпас.

Пописовий — показовий, публічний.

Порядка — очевидно, картярська гра.

Постільці — зменшувально-пестливе до "постоли" (саморобне взуття). Потрафити (пол.) — змогти.

Поховзнутися — посковзнутися.

Пражити — варити, кип'ятити, тут: допікати вогнем.

Презес (пол.) — начальник.

Пригривка — тут: увертюра до наступу, пристрілка.

Приписовий — статутний, обов'язковий.

Присокотити — припильнувати, встежити, доглянути.

Приступна сотня — ударна сотня.

Прихапці, прихапцем — час від часу, уривками, несистематично.

Пріча — лава, нари.

Продукуватися — демонструвати своє вміння.

Проца (пол.) — рогатка, катапульта.

Пуд — переляк, дістати пуду — перелякатися.

Пуделко (пол.) — маленька коробка чи футляр.

Пудний — страшний.

Пушка (пол.) — банка.

Рабівник, рабувати — грабіжник, грабувати.

Реверенда — ряса; тут: білий маскувальний халат.

Речинець — термін.

Риночка — зменш, до ринка — невисока миска, яка розширюється вгору. Розбитки (пол.) — розбиті військові частини.

Розвід — основа узору, яка вишивається чорними нитками.

Розвідувач — другий пластовий ступінь юнацтва.

Розв'язати (пол.) — розпустити, заборонити, закрити.

Розправа (пол.) — суд.

Розривка (пол.) — розвага.

Рура (пол.) — труба, трубка.

Сальва (пол.) — залп, салют.

Сарака — бідолаха, сирота.

Саржа — невелике начальство.

Сердак, сардак — рід верхнього теплого короткого сукняного одягу. Сикатури — збиткування.

Сикувати — збиткуватись, переслідувати.

Сіканці — тут: осколки.

Скавтінг(а «гд.) — міжнародний молодіжний рух, зароджений в Англії.

Скиба — смуга, шар землі, яку вивертає плуг під час оранки.

Склеп (пол.) — крамниця.

Скорома — м'ясні продукти.

Скрутлі — скручений жмут соломи, сіна.

Скудовчити (розм.) — скуйовдити.

Скуплений — скнарний; ощадний.

Сорокатий — строкатий, рябий.

Спіжевий, спіжовий — металевий, чавунний.

Справуватися — справлятися, взірцево поводитися.

Сторцом — сторчма.

Стромище — прірва.

Сугестія (лат.) — вплив на волю і почуття людини, навіювання.

Судник — дерев'яний посуд.

Тектуровий — картонний.

Тертіла, тертила, теркіла — спорядження, приготоване для лісоруба чи пастуха, що йде в полонину, а також повна торба чи бесаги, якими перевозять вантажі на конях у полонину.

Топніти — маліти, танути.

Торністра (пол.) — військова сумка.

Тотемове письмо — таємне письмо, шифри.

Траверза, траверса (фр.) — поперечна перекладина у верстатах, спорудах, бантина; траверс — обхід вершини збоку, бокування хребта альпіністами. Траншпірувати — транспортувати.

Трачиння, трачка — тирса (деревна), лісопильня, "козли".

Трен (фр.) — обоз.

Трісунка — прикраси до чоловічих капелюхів.

Троща — очерет.

Узнавати(ся) — вважати(ся).

Український Пластовий Улад — офіційна назва Пласту в 1920-х роках. Улад — організація.

Усекий — різний.

Фаната — граната, снаряд крупнокаліберної гармати.

Фасолянка — бадилля квасолі.

Фасунок — харчовий пайок.

Фелон (церк.) — верхня частина священичих риз.

Фербель — азартна картярська гра.

Фестини (пол.) — масове свято, показ (перегляд) досягнень. Те саме, що "фестиваль".

"Фльоберт", "Флоберт" — кріс під набій француза Луї Флоберта, який винайшов новий металевий патрон — подовжену гільзу із широким обідком, в основу якого засипали зарядну суміш. Потім у гільзу вдавлювалася кругла свинцева куля. Зарядна суміш запалювалась ударом спеціальної запалювальної шпильки. Патрони Флоберта використовуються до сьогодні.

Фрейтр — єфрейтор.

Фук — кінець, ніщо, нуль.

Хильцем — схилившись, зігнувшись.

Ховання — догляд, тут: плеканий виріб.

Холєрник — шибеник (про дитину); так гуцули називали людей, які приїндакали в Карпати на відпочинок чи лікування.

Хопта — бур'ян.

Хосен — користь, вигода.

Хрунівство — від слова "хрунь"; зрадництво, запроданство, підлість.

Хрунь — підла людина, зрадник, запроданець; у Галичині ще й виборець, який продав свій голос.

Цвібак (нім.) — подвійна булочка, бісквіт, сухар.

Цвітень — квітень.

Цель, цаля (пол.) — камера.

Цувакс (нім.) — поповнення, приріст.

Через (пол.) — впродовж.

Чета, чота — військовий взвод.

Числитися — рахуватися.

Чуйки — вартові, розвідники.

Чура — джура.

Шарварок (нім.) — повинність з будівництва і ремонту мостів, шляхів, гребель, панських будинків; напружена робота, здійснювана спільними зусиллями, гуртом.

Шина — рейка.

Шіпка, шопа — сарай, повітка, накриття від снігу й дошу.

Шкарп — штучний земляний вал обабіч залізничного полотна.

Шляк (нім.) — удар, інсульт. Шляк би трафив — лайка, що виражає лихе побажання.

Шпалір (нім.) — два паралельні ряди військових.

Шпанга — знак, що вручався у війську за якісь заслуги, тут: "нагорода" у вигляді покарання.

"Штіль", або "рор"-граната (нім. Stielhandgranate), — німецька протипіхотна осколкова наступальна ручна граната з дерев'яним руків'ям, що з деякими модифікаціями використовувалася до завершення Другої світової війни. У цьому випадку йдеться про першу модель — "Stielhandgranate 15", яка надійшла у війська 1915 року, замінивши модель "Kugelhandgranate 13", запроваджену 1913 року. Друга назва гранати походить, очевидно, від імені німецького гауптмана Popa (Hauptmann Rohr), який у червні 1915 р. очолив підготовку штурмових підрозділів німецької армії і впродовж війни організував вишкіл 17 спеціальних батальйонів та відповідних інструкторів для австро-угорської армії.

Штуцерний — розумний, хитрий, кмітливий; майстерно зроблений; мудрований.

Ютовий, юхтовий — шкіряний.

Уклали Ольга СВІДЗИНСЬКА, Роман КОВАЛЬ і Юрко ЮЗИЧ

Топонімічний покажчик

Александрина — тепер село Александрени Єдинецького p-ну Молдови. Входить до складу міста Єдинці.

Альбіна — гора (1504 м) і потік тієї ж назви у Верховинському p-ні Івано-Франківської області (Чивчинський гірський масив), що межує із сучасним кордоном з Румунією.

Аннаберґ — німецька колонія, тепер у межах с. Нагірне Сможівської сільської ради Сколівського p-ну Львівської області.

Бабин — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Багни — присілок райцентру Верховина Івано-Франківської області.

Барвінків — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Бард — хутір або урочище при дорозі від Вишово Вижнє до г. Попадя, тепер Марамороського повіту Румунії.

Батьове — селище міського типу Берегівського p-ну Закарпатської області.

Берегове — районний центр Закарпатської області.

Береґерораш — тепер село Підполоззя Воловецького p-ну Закарпатської області.

Бережани — райцентр Тернопільської області.

Бистрець — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Бичківці — село Чортківського p-ну Тернопільської області.

Біла — село Чортківського p-ну Тернопільської області.

Білоберізка — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Білокерниця — тепер село Білокриниця Бережанського p-ну Тернопільської області.

Більці — районний центр Молдови.

Бірзула — тепер м. Котовськ, райцентр Одеської області.

Богдан — село Рахівського p-ну Закарпатської області.

Болехів — місто Івано-Франківської області.

Бохня — адміністративний центр Бохнянського пов. Малопольського воєводства Польщі.

Борша — тепер містечко Марамороського пов. Румунії.

Брескул — гора (1911 м) Чорногорського хребта.

Брустури — тепер село Брустурів Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Бурдяківці — село Борщівського p-ну Тернопільської області.

Бурштин — смт Галицького p-ну Івано-Франківської області.

Буштино (угор. Bustyahaza) — смт Тячівського p-ну Закарпатської області.

Васер — річка в Марамороському пов. Румунії, притока р. Вішеу (басейн р. Тиса).

Великий Бичків (угор. Nagybocsko) — смт Рахівського p-ну Закарпатської області.

Вербівці — село Теребовлянського p-ну Тернопільської області.

Вербовець — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Веринь — село Миколаївського p-ну Львівської області.

Вижниця — райцентр Чернівецької області.

Вишнівчик — село Теребовлянського p-ну Тернопільської області.

Вишово Вижне (угор. Felsovisso) — тепер місто Марамороського пов. Румунії.

Вишово Нижнє (угор. Alsovisso) — тепер село Марамороського пов. Румунії.

Вівся — село Козівського р-ну Тернопільської області.

Відень — столиця Австро-Угорщини, тепер Австрії.

Вісніч (пол. Nowy Wiśnicz) — місто Бохнянского пов. Малопольського воєводства Польщі.

Воловець — райцентр Закарпатської області.

Галич — райцентр Івано-Франківської області.

Говерла (Говерля) — гора (2061 м), найвища вершина Українських Карпат.

Говерля — річка в Рахівському p-ні Закарпатської обл., що витікає з-під г. Говерли, притока Білої Тиси (басейн р. Дунай).

Головецьке — село Сколівського p-ну Львівської області.

Голови — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Голта — село, тепер у складі м. Первомайська Миколаївської області.

Город — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Грабовець — село Сколівського р-ну Львівської області.

Гринява — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Грузьке — село Кіровоградського p-ну Кіровоградської області.

Гусятин — райцентр Тернопільської області.

Гута, Форашгута — село Родникова Гута Свалявського p-ну Закарпатської області.

Ґоронда — село Мукачівського p-ну Закарпатської області.

Дарахів — село Теребовлянського p-ну Тернопільської області.

Демня — присілок сучасного м. Сколе Львівської області.

Дземброня — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Дидуль, Дедуль — гора (1527 м), що нависає над с. Кирлібаба з північного сходу.

Дністер — річка в межах Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької та Одеської областей.

Добрівляни — село Стрийського р-ну Львівської області.

Довгопілля — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Дорна-Ватра (рум. Vatra-Dornei, нім. Dorna Watra) — місто Сучавського повіту в Румунії.

Дрищів — тепер село Жуків Бережанського р-ну Тернопільської області.

Езоп — залізнична станція в Закарпатті на шляху Королево — Берегово — Ужгород — Ужок.

Єлисавет, Єлисаветград — тепер обласний центр Кіровоград.

Жаб'є — тепер м. Верховина, райцентр Івано-Франківської області.

Заболотів — смт Снятинського p-ну Івано-Франківської області.

Завалля — село Снятинського p-ну Івано-Франківської області.

Заника — село Занька Воловецького p-ну Закарпатської області.

Заліщики — райцентр Тернопільської області.

Замарстинів — район Львова.

Зарваниця — село Теребовлянського p-ну Тернопільської області.

Зборів — райцентр Тернопільської області.

Збриж — село Чемеровецького р-ну Хмельницької області.

Збруч — річка на Поділлі, ліва притока Дністра.

Збун (нім. Zbun, угор. Izbonya) — тепер село Збини Воловецького р-ну Закарпатської області.

Звиняч — село Чортківського p-ну Тернопільської області.

Здинева (нім. Zsdenyova) — тепер смтЖденієво Воловецького p-ну Закарпатської обл.

Зелене — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Зелене — село Гусятинського p-ну Тернопільської області.

Золота Бистриця — річка в Румунії, права притока р. Серет (басейн р. Дунай).

Золота Липа — річка в західній частині Тернопільської області, ліва притока Дністра.

Золочів — райцентр Львівської області.

Зуґо — тепер село Гукливий Воловецького p-ну Закарпатської області.

Іванівка — село Кіровоградського p-ну Кіровоградської області.

Ільці — село Верховинського району Івано-Франківської області.

Іспас Горішній — тепер село Спас Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Калуш — райцентр Івано-Франківської області.

Карлів — тепер село Прутівка Снятинського p-ну Івано-Франківської області.

Карльсдорф — німецька колонія, тепер у межах с. Климець Сколівського p-ну Львівської області.

Київ — столиця України.

Київці — село Миколаївського p-ну Львівської області.

Климець — село Сколівського p-ну Львівської області.

Королево (угор. Kiralyhaza) — смт Виноградівського p-ну Закарпатської області.

Кирлібаба, Кирлибаба (рум. Carlibaba; нім. Ludwigsdorf) — тепер село Сучавського повіту Румунії.

Кінський верх — гора (981 м) між селами Ждинієво і Родникова Гута.

Ключ — гора (927 м) у Сколівських Бескидах, найвища вершина хребта, який замикає долину с. Кам'янка з півночі.

Кобилецька Поляна — смт Рахівського p-ну Закарпатської області.

Козова — райцентр Тернопільської області.

Колінці — село Городенківського і Тлумацького р-нів Івано-Франківської області.

Коломия — райцентр Івано-Франківської області.

Конюхи — село Козівського p-ну Тернопільської області.

Корнич — село Коломийського p-ну Івано-Франківської області.

Косів — потік у Рахівському p-ні Закарпатської обл. (басейн р. Дунай). Косів — райцентр Івано-Франківської області.

Косів — село Чортківського p-ну Тернопільської області.

Котузів — село Теребовлянського p-ну Тернопільської області.

Красноїля, Красноїлля — тепер село Красноїлів Верховинського р-ну Івано-Франківської області.

Красник — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Криворівня — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Кучинів (угор. Hisbocsko) — тепер у складі смт Великий Бичків Рахівського p-ну Закарпатської області.

Куропатники — село Бережанського p-ну Тернопільської області.

Кути — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Лавочне — село Сколівського p-ну Львівської області.

Ласківці — село Теребовлянського p-ну Тернопільської області.

Лиса гора — гора (1020 м), оточена старою дорогою і новою міжнародною трасою на перевалі між селами Юіимець і Тухолька у Сколівському районі Львівської області.

Лисовичі — село Стрийського p-ну Львівської області.

Лисоня — гора (399 м) в Бережанському p-ні Тернопільської області. Розташована за 4 км на південний схід від райцентру Бережани між яром ріки Золота Липа та її лівобічною притокою — річкою Ценівкою.

Лисятичі — село Стрийського p-ну Львівської області.

Літятин — село Бережанського p-ну Тернопільської області.

Луги — село Рахівського p-ну Закарпатської області Львів — обласний центр.

Майдан — село Гусятинського p-ну Тернопільської області.

Маківка — гора (958 м) у Сколівському p-ні Львівської області. Розташована за 8 км на північ від м. Славськ.

Малий Бичків — тепер у складі смт Великий Бичків Рахівського р-ну Закарпатської області.

Маркова — село Монастириського р-ну Тернопільської області.

Матишівка — очевидно, йдеться про с. Матеушівку Бучацького р-ну Тернопільської області.

Мельниця — тепер село Мельниця-Подільська Борщівського р-ну Тернопільської області.

Микитинці — село Косівського р-ну Івано-Франківської області.

Миколаїв — райцентр Львівської області.

Михайлівка — село Борщівського р-ну Тернопільської області.

Михальківці — верх біля м. Косів.

Мишин — село Коломийського р-ну Івано-Франківської області.

Монастириське — село, тепер у межах м. Косова.

Москалівка — село, тепер у межах м. Косова.

Мукачеве (угор. Munkacs) — райцентр Закарпатської області.

Надітичі — село Миколаївського р-ну Львівської області.

Нагірне — село Сколівського р-ну Львівської області.

Неполоківці — смт Кіцманського p-ну Чернівецької області.

Новоселиця — райцентр Чернівецької області.

Новосілка — село Бережанського p-ну Тернопільської області.

Новоукраїнка — райцентр Кіровоградської області.

Одеса — обласний центр.

Окниця — вузлова залізнична станція у Молдові.

Отинія — смт Коломийського p-ну Івано-Франківської області.

Паланка — тепер частина м. Мукачевого Закарпатської області.

Панталиха — село Теребовлянського p-ну Тернопільської області.

Перемишль — тепер повітове місто у Підкарпатському воєводстві сучасної Польщі.

Перерів — село Коломийського p-ну Івано-Франківської області.

Перехресне — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Петрова (рум., угор. Petrova) — тепер село Марамороського пов. Румунії.

Печеніжин — село Коломийського p-ну Івано-Франківської області.

Писаний Камінь — скеля (1221 м) в околицях с. Буковець (присілок Черетів) Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Підгайці — райцентр Тернопільської області.

Піп Іван (Чорна гора) — гора (2028 м) Чорногорського хребта Українських Карпат.

Пісочна — село Миколаївського р-ну Львівської області.

Побук — село Сколівського p-ну Львівської області.

Поляна Велика (угор./нім. Роїепа) — тепер село Поляна Свалявського p-ну Закарпатської області.

Полянки — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області. Попадя — гора (1526 м) і полонина в Чивчинському гірському масиві, на українсько-румунському кордоні (кордонний стовпчик № 488).

Потутори — село Бережанського p-ну Тернопільської області.

Присліп, Прислоп — перевал (1416 м), що з'єднував Південну Буковину і закарпатську Гуцульщину, сьогодні відповідно Сучавський і Марамороський повіти Румунії.

Прокурава — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Прут — ріка в Україні (Івано-Франківська та Чернівецька обл.) та на кордоні Молдови з Румунією, ліва притока Дунаю.

Рахів — райцентр Закарпатської області.

Рибниця — райцентр у Молдові.

Річка — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Рожнів — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Розвадів — село Миколаївського p-ну Львівської області.

Розтоки — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Романківці — село Сокирянського p-ну Чернівецької області.

Рогунда, Рогунда — станція військово-польової залізниці міжс. Кирлібаба і перевалом Присліп підчас Першої світової війни.

Рудники — село Миколаївського p-ну Львівської області.

Семигород (Трансільванія, рум. Transilvania) — історична область на півночі Румунії.

Серет — річка в Львівській та Тернопільській областях, ліва притока Дністра.

Сигіт-Марамароський, Сигіт — тепер повітове місто в Румунії.

Сокиряни — райцентр Чернівецької області.

Синевідсько Вижне — село Верхнє Синьовидне Сколівського р-ну Львівської області.

Скала — тепер село Скала-Подільська Борщівського р-ну Тернопільської області.

Сколе — райцентр Львівської області.

Скородинці — село Чортківського р-ну Тернопільської області.

Слобода Золота — с. Золота Слобода Козівського р-ну Тернопільської області.

Слободзея (молд. Slobozia, Слобозія) — райцентр у Придністров'ї.

Слупейка (Слупійка) — тепер присілок райцентру Верховина Івано-Франківської області.

Смодне — село Косівського р-ну Івано-Франківської області.

Сможе — село Сколівського р-ну Львівської області.

Снятии — райцентр Івано-Франківської області.

Свалява (угор. Szolyva) — райцентр Закарпатської області.

Сокирниця — село Хустського р-ну Закарпатської області.

Сокільське — скеля в околицях с. Тюдів Косівського р-ну Івано-Франківської області.

Соколів — село Теребовлянського р-ну Тернопільської області.

Соколівка — село Косівського р-ну Івано-Франківської області.

Сокориків — верх біля райцентру Косів Івано-Франківської області.

Соснів — село Теребовлянського р-ну Тернопільської області.

Станіслав (Станіславів) — тепер м. Івано-Франківськ, обласний центр.

Старий Косів — село Косівського р-ну Івано-Франківської області.

Старий Самбір — райцентр Львівської області.

Старі Кути — село Косівського р-ну Івано-Франківської області.

Стебні — село Верховинського р-ну Івано-Франківської області.

Страбичів (Страбичеве) — село Мукачівського р-ну Закарпатської області.

Стрий — райцентр Львівської області.

Стрипа — річка на Поділлі, ліва притока Дністра.

Сянки — залізнична станція і село Турківського р-ну Львівської області.

Тернопіль — обласний центр.

Теребовля — районний центр Тернопільської області.

Тирнова — залізнична станція і село в Дондюшанському районі Молдови.

Труханів — село Сколівського р-ну Львівської області.

Турка — райцентр Львівської області.

Туркул — гора (1933 м) Чорногорського хребта Українських Карпат.

Тюдів — село Косівського р-ну Івано-Франківської області.

Ужок — село Великоберезнянського р-ну Закарпатської області.

Уличне — село Дрогобицького р-ну Львівської області.

Устеріки — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Ходорів — місто Жидачівського р-ну Львівської області.

Хомівка — село Зборівського p-ну Тернопільської області.

Хуст (угор. Huszt) — райцентр Закарпатської області.

Ферескуля — тепер село Черемошна Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Химчин (Хімчин) — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Хороцеве — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Флісенталь (Феліцієнталь) — німецька колонія, тепер у межах села Долинівка Сможівської сільської ради Сколівського p-ну Львівської області.

Флорешті, Флорешть — райцентр у Молдові.

Форашгута (нім. Forrashuta) — див. Гута.

Черемош — річка, що починається в місці злиття Чорного Черемошу і Білого Черемошу біля с. Устеріки Верховинського p-ну Івано-Франківської обл., права притока р. Прут (басейн р. Дунай).

Черниця — село Миколаївського p-ну Львівської області.

Чорногора — найвищий хребет Українських Карпат (п'ять верхів висотою понад 2000 м) на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей.

Чорнокінці — село Чортківського p-ну Тернопільської області.

Чортків — райцентр Тернопільської області.

Шибене — найбільше озеро українських Карпат (850x200 м) у Верховинському p-ні Івано-Франківської області.

Шлеськ — історична область у Центральній Європі, розташована в сучасній Польщі, Чехії і Німеччині.

Шманьківці — село Чортківського р-ну Тернопільської області.

Яблуниця — село Верховинського p-ну Івано-Франківської області.

Яблунів — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Яворів — село Косівського p-ну Івано-Франківської області.

Якобени (рум. Iakobeni, угор. Jakabfalva, нім. Jakobsdorf, Jakobeny) — тепер село Сучавського повіту Румунії.

Ясенів Горішній — тепер село Верхній Ясенів Верховинського р-ну Івано-Франківської області.

Уклали Юрко ЮЗИЧ і Роман КОВАЛЬ

Р. Коваль, Ю. Юзич, М.Лазарович. Біографії вояків, яких згадує Михайло Горбовий

АНДРЕЯС (АНДРЕАС) Михайло (1892, м. Перемишль, нині Польща -14.08.1916, с. Потутори, нині Бережанського р-ну Тернопільської обл.). Вістовий 1-ї скорострільної сотні Легіону Українських січових стрільців. Загинув геройською смертю в рукопашному бою з москалями. Маючи лише два скоростріли, відділ Федя Черника затримав ворожий наступ, щоб надати можливість 1 — му куреню УСС організовано відступити в напрямку Потуторів. Полягла майже вся обслуга скорострілів, зокрема вістун Михайло Андреяс, стрільці Юра Сорич, Михайло Чабан, Лука Тимочко, Дем'янчук. Врятуватися вдалося лише стрільцеві Голоду, десятнику Купрянцю та хорунжому Федорові Чернику, які прорвалися крізь вороже оточення.

БАЗИЛЕВИЧ Анатоль (1887 — 26.11.1940, с. Вікторів, нині Галицького р-ну Івано-Франківської обл.). Військовий капелан; духівник Вишколу УСС, священик І бригади УСС Української галицької армії (1919). Висвячений 1911 року. Учасник Листопадового зриву (1918). Використовував знайомства з визначними особами ще з австрійського війська на користь українській справі. Був у приязних стосунках з Василем Вишиваним. Брав участь у боях за Львів і перейшов з українським військом за Збруч. Дійшов з армією до "чотирикутника смерті". Вернувшись до Галичини, був парохом у Живачеві, Поточиськах біля Городенки та у Вікторові. Підтримував зв'язки з українським підпіллям. На його могилу революціонери поклали вінок з написом: "Від тих, що Тебе розуміли". За інформацією П. Арсенича, А. Базилевич помер 26 вересня 1940 р.

БАЧИНСЬКИЙ Василь (крипт.: Б.; В. Б.; 1892, с. Довжанка, нині Тернопільського р-ну Тернопільської обл. — ?). Військовий і громадський діяч, журналіст; командир 2-го (Тернопільського) куреня 1 — го Подільського полку імені С. Петлюри, редактор часописів "Подільський голос" (м. Тернопіль, 1928–1930), "Народна освіта" (м. Львів), "Народна справа" (Львів, 1938, 1939); військове звання — сотник УГА.

Співорганізатор "Підпільного братства" в Тернополі та "Подільського братства". Автор спогадів, зокрема і про отамана Марусю Соколовську. Автор статті "Преса ЗУНР в 1918 — 19 pp.", в якій характеризує 33 часописи, що виходили в 17 містах Галичини. Написав серію книг "Рідне слово" (видавець І. Тиктор), зокрема "Україна рве кайдани" (у двадцятиліття української революції)" (Львів, 1937), "Генерал Мирон Тарнавський, начальний Вожд УГА" (Львів, 1938), "Народний трибун. Життя і праця доктора Євгена Олесницького" (Львів, 1938). Під час Другої світової війни емігрував. 1947 року разом з іншими відновив діяльність УНДО за кордоном, був її провідним діячем. Остання відома його публікація "Завваги до Чортківської офензиви: справлення і доповнення" (Вісті Братства колишніх вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1953. — Ч. 9 — 10). Помер на еміграції.

БАЧИНСЬКИЙ Леонід Васильович (28.02.1896, м. Катеринослав, нині м. Дніпропетровськ — 25.06.1989, м. Бавнд-Брук, США). Військовий, громадський і освітній діяч; в. о. товариша військового міністра УНР (1917), урядовець для спеціальних доручень уряду УНР, член Ради УНР; військове звання — сотник Армії УНР.

Закінчив Київський університет Св. Володимира (1918). Воював у лавах куреня Червоних гайдамаків коша Слобідської України (01. - 02.1918). Комендант потяга, на якому було евакуйовано уряд УНР. Входив до складу урядової місії, яка з'ясовувала стан інтернованого українського вояцтва в таборах у Каліші, Пікуличах, Олександрові-Куявському, Ланцуті, Вадовицях та ін. Дійсний член НТШ (1923). Асистент кафедри зоології Українського державного університету в м. Кам'янці-Подільському (1920), директор гімназії в с. Лука поблизу Самбора (1922–1923), професор Торговельної академії (1923–1925), вчитель гімназії в Ужгороді (1925–1929). Будівничий Закарпатського Пласту. Директор і викладач Жіночого інституту в Перемишлі (1929–1932), директор комерційної школи в м. Ярославі (1939–1944). Засновник музею "Стривігор" у Перемишлі та музею в Ярославі. Директор Української гімназії в Гайденау (Німеччина). Редактор журналів "Життя в природі", "Наш шлях", "Світло", "Світ дитини", "Молоде життя", "Український голос", "Книжка", "Сільський світ", "Подкарпатская Русь", "Учитель", "Сеніорська ватра", "Молода Україна", "Український пласт", "Пластовий шлях". Засновник пластового видавництва "Ватра", видавець бібліографічного "Покажчика української преси поза межами України". Засновник і директор Пластового музею-архіву в Клівленді (1952–1977). Курінний 1-го Пластового сеніорського куреня імені С. Тисовського, членом-засновником якого був М. Горбовий. Пластові псевдоніми "Вуйко Квак" та "Примружене Око". Віддав Українському Пласту 70 років життя. За пластову діяльність нагороджений пластовими відзнаками, орденом Св. Юрія у сріблі та Золотим хрестом заслуги.

Автор багатьох видань та спогадів.

БІЛЕЦЬКИЙ І. Обозний Косівського коша Січових стрільців (з 2.08.1914). Білецький Іван був підсудним на процесі Степана Федака (23.10–18.11.1922), але виправданий за браком доказів.

БІЛОЗОР Володимир (24.11.1890, м. Львів — 17.10.1969, м. Мурестоун, Нью-Джерсі, США). Військовий лікар, громадський діяч; лікар-четар 1-ї сотні 1-го полку УСС (до 1.06.1916), курінний (06.1915 — весна 1916), полковий лікар УСС (до 10.1916), лікар Коша УСС (до

11.1918), начальний лікар IV бригади УГА (11.1918), начальник шпиталю І корпусу УГА (1918; м. Вінниця, 1919), шкільний лікар Коломийської гімназії (1926–1933), начальник медично-санітарного відділу Військової управи дивізії СС "Галичина" (04.1943–1945); військові звання — четар УСС, сотник УГА.

Закінчивши львівську гімназію, вступив на медичний факультет Львівського університету, звідки 1912 року був виключений як учасник боротьби за український університет. Подальші медичні студії продовжував у Відні, а закінчив у Празі (1915). В УСС із жовтня 1914 року. Учасник боїв на Маківці, Лисоні та під Потуторами. Входив до першого штабу Ордену залізної остроги як Малий комтур. 1920 року працював лікарем у Жовкві, згодом лікарем у "Касі хворих" у Коломиї (до 1942). Засновник Українського гігієнічного товариства. Співзасновник філії Українського лікарського товариства. Заснував і утримував у Коломиї амбулаторію для незаможних селян і робітників. Співпрацював з УВО й ОУН. Від 1944 р. — у Німеччині. У повоєнні роки — лікар у таборах переміщених осіб у Німеччині (м. Норбаєрн і м. Ділінґенґ). 1949 року емігрував до США. У Філадельфії працював лікарем-резидентом шпиталю для хронічно хворих (до 1958) та в українських комбатантських і пластових організаціях української діаспори. Одружений з медсестрою УГА Марією Фединською. Мав трьох дочок. Автор спогадів та медико-історичних нарисів. Похований на Українському православному цвинтарі у Баввд-Бруці (штат Нью-Джерсі, США). Тіло було покрите червоною китайкою.

БУЖОР Іван (? Буковина —?). Військовий діяч; командант (командир) Гуцульської сотні УСС (1917), військове звання — поручник австро-угорської армії. Завдяки заходам Коша УСС відряджений як четар до Гуцульської сотні Легіону УСС із 41-го (чернівецького) пішого полку наприкінці 1916 року. Після загибелі команданта Гуцульської сотні О. Левицького (23.03.1917) очолив сотню. Під час походу УСС до Збруча, який пролягав із Конюхів до Бурдяківців на Борщівщині, Гуцульська сотня під його командою йшла серед інших частин в авангарді 55-ї австрійської дивізії. "Не зжився зі стрілецтвом, не пізнав їхньої душі" (М. Горбовий). Не плутати з Миколою Бужором, одним з найкращих старшин УСС.

БУКШОВАНИЙ Осип Іванович (псевд. О. ІВАНОВИЧ) (1.06.1890, с. Жаб'є-Ільці Косівського пов., нині смт Верховина Івано-Франківської обл. — 8.12.1937, о. Соловки, РСФСР). Військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст, видавець; командант сотні УСС, командант Легіону УСС (осінь 1918), командир ударної групи "Схід" Галицької армії, І бригади УСС Галицької армії, член Закордонного бюро ЦК КП(б)У (1922–1926), член ЦК партії "Сельроб" (1927); військове звання — поручник австро-угорської армії.

Закінчив Коломийську гімназію (1908) і Львівську політехніку (1914). В УСС із серпня 1914 року. Брав участь у карпатських кампаніях. 29 травня 1915 р. у Лісовичах на Болехівщині був поранений, потрапив до російського полону. Опинився в таборі військовополонених у м. Ташкенті (тепер Узбекистан), звідки разом з Володимиром Свідерським утік до Персії. Воював на боці курдів проти англійців і росіян, потім у Месопотамії на боці держав Центрального союзу. Очолював кількатисячний загін курдів. За хоробрість нагороджений німецьким Залізним хрестом і Турецьким півмісяцем.

Наприкінці 1916 р. повернувся в УСС і знову очолив сотню. Брав активну участь в українсько-польській війні 1918–1919 pp. Учасник Чортківської офензиви. 19 червня 1919 р. на північ від Бережан неподалік с. Гиновичі був поранений. Разом з УГА перейшов за Збруч. На поч. 1920 р. у складі УГА перейшов до Красної армії. Брав участь у боях проти поляків. 1920 року його як старшину УГА вивезли до Росії, але згодом звільнили. У 1922–1926 pp. жив у Харкові. Делегат Другого з'їзду КПЗУ (1925). Проводив нелегальну комуністичну роботу в Польщі, Австрії, Німеччині та Румунії. Працював у Львові в редакції газети "Наше слово", "Сельробедність". За участь у КПЗУ і "шпигунство на користь СССР" 6 разів сидів у польських в'язницях. Рятуючись від переслідування поляків, виїхав до УССР. У травні 1933 р. арештований в СССР і засланий на Соловецькі острови. Розстріляний з нагоди 20-ї річниці Жовтневої революції. Реабілітований.

ВАХНЯНИН Остап Іванович (25.03.1890, м. Стрий, нині Львівської обл. — 31.08.1924, Ужгород). Військовий і громадський діяч, педагог; військове звання — хорунжий УСС.

Син професора гімназії. Закінчив Львівський університет (1914). Член стрілецького куреня при товаристві "Сокіл-Батько" (з осені 1913). Викладач гімназії у Львові. В УСС із 1914 року. Тимчасово звільнений від військової служби і відряджений для ведення освітньої праці на Волинь (осінь 1916 — поч. 1918).

Як представник стрілецької гімназії став членом Волинської української шкільної ради. Відряджений до складу культурно-освітньої станиці, що діяла при Міністерстві внутрішніх справ УНР (1918). Брав участь в українсько-польській війні (1918). Вчителював у м. Вінниці. З Українською республіканською капелою Олександра Кошиця гастролював у Європі (1919). Влітку 1920 р. приїхав з частиною капели в Закарпаття і оселився в Ужгороді. Актор і співак "Руського театру" Товариства "Просвіта" в Ужгороді під проводом М. Садовського (з 1.09.1921). Від 10.09.1922 р. — професор ужгородської гімназії, викладав українську та німецьку мови. Засновник осередку Пласту (7.02.1923). Організував хор, театральний гурток, редагував часопис "Пластун". Здобув велику любов молоді. Автор пластових видань: "Пласт" (1923), "Пластовий календар", "Пластовим шляхом за красою життя" (1924). Трагічно загинув. Очевидці твердили: "Такого величавого похорону в Ужгороді не було. Хоч ішов дощ і далека дорога зі шпиталю до місця вічного спокою, але все українське громадянство, багато чужих людей, всі пластуни Ужгорода, багато представників пластових відділів із провінції прийшло і приїхало сказати йому останнє "прощай". Його іменем названо курінь старших пластунів у Празі (вихованцями якого стало чимало відомих діячів, зокрема Олег Кандиба та Михайло Сорока), а також 50-й Ремісничий курінь пластового юнацтва у Львові. Навесні 1925 року перепохований на Личаківському кладовищі у Львові.

ВИШИВАНИЙ Василь (Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотрінґен, нім. Wilhelm Franz von Habsburg-Lothringen) (10.02.1895, м. Пула, півострів Істрія, нині Хорватія — 18.08.1948, Київ). Військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог); військове звання — полковник австро-угорської армії (Легіону УСС).

Походив з австрійського імператорського роду Габсбургів. Вважався одним з неофіційних претендентів на український трон у разі проголошення монархії — хоча він сам офіційно ніколи не висловлював намірів бути українським монархом. Уславився військовими та дипломатичними здібностями, поезією і любов'ю до України та любов'ю до нього українських вояків. Автор збірки віршів "Минають дні" (1921). Арештований СМЕРШем 26 серпня 1947 року. На слідстві поводився гідно. Загинув у Лук'янівській в'язниці. Ймовірно, похований на Лук'янівському кладовищі м. Києва.

ВОЄВЩКА Ярослав (5.03.1882, с. Петранці Калуського пов., нині с. Петранка Рожнятівського p-ну Івано-Франківської обл. — 30.03.1920, село Піщанка, нині Балтського p-ну Одеської обл.). Військовий діяч, правник; командир 1-го гарматного полку бригади УСС Галицької армії (з кін. грудня 1918); військові звання — лейтенант австро-угорської армії (четар УСС), отаман УГА.

Народився у родині священика. Закінчив Академічну гімназію у Львові, навчався у Львівському університеті. 1910 року закінчив Карловий університет (Прага). Доктор права. Працював адвокатом у м. Чортків. Активний учасник сокільсько-січового руху. В роки Першої світової війни — старшина артилерії австро-угорської армії на російському фронті. Восени 1918 сформував і очолив гарматний полк у складі 1 — ї бригади УСС Української галицької армії. Відзначився у боях на польському, більшовицькому, денікінському фронтах. У період перебування УГА у складі Червоної армії вбитий більшовицьким комісаром М. Габукашвілі. Над убивцею стрільці вчинили самосуд.

ВОЗЬНИЙ. Січовий стрілець. Очевидно, йдеться про стрільця сотні Осипа Семенюка. В Легіоні з 1914 р. Поранений під час бою на г. Лисій у Карпатах 19 жовтня 1914 року. Потрапив у полон.

ВОЛОШИН Михайло Іванович (5.05.1877, село Ролів, нині Дрогобицького p-ну Львівської обл. — 29.07.1943, Львів). Військовий і громадсько-політичний діяч, адвокат, музикознавець; диригент хору (1903–1913), член управи "Сокола-Батька" та Української бойової управи, командант куреня УСС (1914), командант Збірної станиці УСС у Львові (1915–1918), віце-президент Союзу українських адвокатів (1923–1939), член ЦК УНДО (1925–1939); військове звання — майор австро-угорської армії.

Навчався у Вищому музичному інституті (Львів, 1903, 1904). Закінчив юридичний факультет Віденського університету (1906). Організатор Шевченківських концертів (1900–1913). 1913 року відкрив адвокатську контору у Львові. Співорганізатор "Колегії оборонців" (1919), трансформованої 1923 року в Союз українських адвокатів.

ГАВРИЛ КО Михайло Омелянович (5.10.1882, Козацькі хутори поблизу с. Рунівщина Полтавської губ., нині с. Козацькі хутори Полтавського р-ну Полтавської обл. — осінь 1920, м. Конотоп, нині Сумської обл.). Громадський і військовий діяч, різьбяр, художник, скульптор, поет; член стрілецької мобілізаційної комісії у Львові (1914), командант піонерського відділу (1915), командант Ковельського комісаріату УСС, начальник команди зв'язку 3-го полку 1 — ї козацько-стрілецької (Сірої) дивізії (1918); начальник штабу Сірої дивізії (кін. 1918), повстанський отаман (осінь 1920); військові звання — четар УСС, хорунжий Армії УНР.

Народився у старокозацькій родині. Учасник революційного підпілля. Член РУП та УСДРП. 1905 року за дорученням РУП виїхав до Львова, звідки вертався до України, напевно, з нелегальною літературою. На кордоні затриманий. Сидів півроку у в'язниці, з якої втік. Тривалий час перебував на нелегальному становищі на Полтавщині та Київщині. Після закінчення 1904 року Миргородської художньо-промислової школи (викладач Опанас Сластьон) навчався у Петербурзькому училищі технічного малювання (1904–1905). Від 1907 р. за фінансової підтримки НТШ здобував освіту у Краківській академії мистецтв, яку закінчив 1912 року (майстерня К. Ляшки). Стажувався у скульптора Е. Бурделя (Париж). У творчості дотримувався реалізму народницько-романтичного напряму. Основна тема — шевченкіана. Учасник чотирьох конкурсів на проект пам'ятника Тарасові Шевченку для Києва (1910 р. — 1 — ша премія). Підпоручник Микола Бутович називав його "романтиком і трохи Дон Кіхотом". Працював у студентських та стрілецьких організаціях Львова.

Разом з Володимиром Старосольським, Іваном Чмолою та Оленою Степанів входив до складу комітету, який очолив об'єднані в березні 1914 р. січові товариства. Належав до СВУ (1914). Вступив до 1-ї сотні УСС. На початку війни — відпоручник СВУ в таборах для російських полонених — вояків-українців (зокрема, у Фрайштадтському таборі). У травні 1915 р. відійшов на фронт. Брав участь у боях під Болеховом, Вікторовом, Галичем, Настасовом, над Золотою Липою і Стрипою. Активний член Пресової кватири УСС, художник та скульптор. Популярний серед УСС. Про його перебування в рядах УССтрільців було відомо київській царській поліції, яка згадує про нього у записці "Об украинском движении за 1914–1916 годы". В 1916–1917 pp. — комісар УСС на Волині, де передусім займався організаціею українського шкільництва (разом з Дмитром Вітовським і четарем М. Саевичем). За УНР брав активну участь у громадському житті. Служив у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району (1918). Спорудив погруддя Маркіяна Шашкевича, Юрія Федьковича, Тараса Шевченка, Івана Франка, Омеляна Гаврилка, П. Пищимухи, чимало медальйонів, зокрема із зображенням князя Святослава та рельєф-медальйон і бюст Тараса Шевченка для Полтавського театру (1920), низку композицій, а саме: "Сироти", "Козак і дівчина", "Ганнуся", "Жіночий портрет", "Бандурист", "Козак на коні", "Воля" та інші. 1909 року у Кракові видав поетичну збірку "На румовищах". Окремі його роботи зберігаються в Миргородському краєзнавчому музеї та Одеському історико-краєзнавчому музеї. Микола Бутович писав про нього: "Запальний, великий патріот хорунжий-романтик Михайло Гаврилко… Він також був у партизанці, а загинув у печі локомотиви, куди його вкинули большевики живим, і він там згорів".

ГАВРИШ Михайло. Старший десятник австро-угорської армії, інструктор Косівського коша Січових стрільців (2.08.1914), підстаршина Гуцульської сотні УСС (1915).

ГАЛУЩИНСЬКИЙ Михайло Миколайович (26.09.1878, с. Звиняч Чортківського пов., нині Чортківського p-ну Тернопільської обл. — 25.09.1931, Львів). Громадсько-політичний, освітній та військовий діяч; директор гімназії "Рідна школа" (м. Рогатин, 1910–1914), командант Легіону УСС (до 14.03.1915), референт УСС при командуванні австро-угорської армії (із сер. 1915), голова "Просвіти" (м. Львів, 1923–1931), сенатор і віце-президент польського сенату (1928–1930).

Народився в родині священика. Закінчив гімназію у Тернополі. Навчався на філософських факультетах Львівського (1898–1900) і Віденського (1900–1901) університетів. Очолював "Академічну громаду" у Львові та "Січ" у Відні.

Разом з В. Старосольським, А. Крушельницьким, С. Горуком, Л. Цегельським видавав перший студентський журнал "Молода Україна", який пропагував ідею Української держави. Визначний організатор гімназійної освіти в Галичині. Викладав у гімназіях Львова (1901–1904) і Золочева, заснував і керував філію товариства "Січ". Керував Вишколом Легіону на Закарпатті, перші бої УСС проходили під керівництвом М. Галущинського. Надалі виконував функції референта при австрійській команді генерала Петера Гофмана, який здійснював контроль над УСС. Учасник Листопадового зриву 1918 р. уЛьвові. В 1921–1924 pp. — професор Українського таємного університету. В 1925 р. — один із співзасновників Українського національно-демократичного об'єднання. Видавець журналу "Життя і знання". Автор багатьох досліджень, а також мемуарів "З Українськими Січовими Стрільцями" (Львів, 1934).

Похований на Личаківському кладовищі у м. Львові.

ГЕРАСИМ'ЮК. Десятник австро-угорської армії, четар Прокуравської чети Косівського коша Січових стрільців (08.1914).

ГІРНЯК Никифор Йосипович (23.07.1885, село Струсів, нині Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. — 4.03.1962, м. Кліфтон, СІЛА). Військовий і освітній діяч, командант сотні УСС (1914), командант Коша УСС (14.3.1915 — 1.11.1918), командант Тернопільської військової округи (1918), мобілізаційний референт військового міністерства ЗУНР (1919), начальник мобілізаційного відділу Головного управління Генштабу Армії УНР (осінь 1919); військові звання — сотник УСС, отаман УГА.

Брат актора й режисера Йосипа Гірняка, отця Юстина Гірняка і професора хімії та математики Юліяна Гірняка. Закінчив гімназію в м. Коломиї (1905) та Львівський університет (1910). Учитель гімназії "Рідна школа" в м. Рогатині (09.1910–1914). Працював у "Просвіті", "Учительській громаді", "Педагогічному товаристві", пропагував ідеї товариства "Відродження". Організатор першого пластового гуртка в рогатинській гімназії (1913). В УСС служили і два рідні брати — Йосип та Володимир. Активний учасник Листопадового зриву в Галичині (1918). У середині жовтня 1918 р. делегований від УСС до складу Українського гетьманського військового комісаріату, що діяв у Львові. Учасник українсько-польської війни 1918–1919 років. У грудні 1919 р. очолював ревком УГА у Вінниці, брав участь у створенні ЧУТА. З кінця 1920 р. — інспектор шкільної секції при Київському губернському комісаріаті народної освіти. 1922 року повернувся до Тернополя, де працював директором дівочої гімназії "Рідна школа" (1922–1939). Засновник гімназійного 32-го Пластового куреня юначок ім. О. Пчілки. Командант 6-ї Подільської пластової округи. Разом із М. Горбовим — член-засновник 1 пластового сеніорського куреня ім. Степана Тисовського (від квітня 1930). Пластовий псевдонім "Незламний Граб". За українську діяльність переслідувався польською владою. З приходом більшовиків у 1939 р. переїхав до Сянока, де працював інспектором народних шкіл Сяноцької округи, а відтак шкільним референтом УЦК у Кракові (1940–1941). Організаційний референт УНО в Берліні (січень — вересень 1941). 1944 року переїхав до Відня, де очолював Українську гімназію, згодом вчителював у Лінці (1944–1945). Крайовий комендант Пласту в Австрії (1945–1947). Учитель гімназії в Міттенвальді, Німеччина (1947 — 11.1949). Восени 1949 р. переїхав до США, де організував і очолив видавничий коопертив "Червона Калина". Вчителював в українських школах. Голова Братства УСС. Автор численних публікацій з історії Визвольних змагань, зокрема монографій "Організація і духовний зріст Українських Січових Стрільців" (Філадельфія, 1955), "Останній акт трагедії Української Галицької Армії" (Нью-Йорк, 1958), "Полковник Василь Вишиваний" (Вінніпег, 1965).

ГЛУШКО Степан (1893, м. Джурів Снятинського пов., нині Снятинського p-ну Івано-Франківської обл. — після 16.12.1935). Військовий діяч, учитель; командант чети УСС, військові звання — четар австро-угорської армії, підполковник Армії УНР. Студент Чернівецького університету. В УСС із 1914 року. Учасник багатьох боїв у Карпатах і на горі Лисоні. Відзначений медаллю "За хоробрість". Як підхорунжий 1 — го куреня УСС взимку

1916 р. закінчив старшинську школу біля с. Славятин (нині Бережанський р-н Тернопільської обл.). 16 вересня 1916 р. поранений на Диких Ланах. Член комісаріату УСС у Кам'янці-Подільському для допомоги в організації шкільництва та заснуванні інших культурно-освітніх установ, а також для захисту інтересів населення. Після війни працював учителем та директором Української приватної жіночої гімназії в м. Станіславі. Емігрував до США.

ГОЛИНСЬКИЙ Гриць Васильович (19.03.1895, с. Березів Вижній Печеніжинського пов., нині Косівського p-ну Івано-Франківської обл. — червень 1941, Станіслав, нині Івано-Франківськ). Військовий діяч; старшина Гуцульської сотні УСС (1917), командир Гуцульського куреня УГА (1918–1919); військові звання — четар УСС (1916), поручник УГА.

Двоюрідний дід сотенного УПА Мирослава Симчича-"Кривоноса". Походив із старовинного боярського роду. Голинські належали до шляхетського роду, що мав свій герб і прапор, які зберігалися у церкві Березова Вижнього (1945 року церква згоріла, і в її полум'ї пропали клейноди роду Голинських). Закінчив коломийську гімназію (1915) та старшинську школу. Учасник українсько-польської війни 1918–1919 pp. Після поразки емігрував у Чехо-Словач-чину, навчався на філософському та лісотехнічному факультетах Карлового університету (Прага). З поверненням додому зазнав переслідувань польської влади. У 1930-х pp. карався у Березі Картузькій. Під час становлення Карпатської України та Карпатської Січі переводив українських націоналістів із Галичини на Закарпаття через полонину Матейка. В 1939–1941 pp. очолював лісопункту Микуличині. Арештований 18 березня 1941 року. Розстріляний більшовиками у станіславській в'язниці. 1990 року перепохований у м. Делятині. В жовтні 2002 р. на могилі встановлено пам'ятну мармурову плиту.

ГРИГОРЦІВ Степан (1886 — 194?). Військовий і громадський діяч; кошовий Косівського коша Січових стрільців (06. — 2.08.1914). Технік-будівельник, землемір. 1928 року із дружиною Марією заснував у Косові сиротинець. Загинув в Освенцімі.

ГРИНЕВИЧ. Можливо, йдеться про Р. Гриневича, який у 1916–1917 роках організовував українське шкільництво на Волині, а можливо, про стрільця Ярослава Гриневича, учасника стрілецького аматорського театру.

ГРУШЕВСЬКИЙ. Курінний 19-го пішого стрілецького полку 131-ї бригади 5-ї дивізії 25-го корпусу австро-угорської армії. До складу його куреня входила Гуцульська сотня (літо 1917 року).

ГУТКОВСЬКИЙ (ГУТКОВСЬКИЙ) Клим (18.08.1881, Тернопіль — 29.05.1915, Будапешт). Військовий, громадський та спортивний діяч, журналіст, інженер, редактор часопису "Праця" (м. Куритиба, Бразилія, 01.1910–1911), командант Бориславської сотні УСС, командант Кадри УСС (1914), командант Гуцульської сотні (1915); військове звання — сотник УСС.

Реальну школу закінчив у Тернополі (1901). Випускник Львівської політехніки. Організатор "Сокола", популяризатор велосипедного спорту. Відкрив сталактитову печеру "Кришталева" у с. Кривче (нині Борщівський р-н Тернопільської обл.) і докладно описав її в газеті "Діло" під псевдонімом Карпо Музика (1908). Емігрузавши до Бразилії, ініціював разом з монахом Р Криницьким створення центральної організації українців Бразилії, яка мала керувати всіма ділянками суспільно-громадського життя. Повернувшись в Україну, організував товариство "Українські січові стрільці" в м. Бориславі (1913). Підчас Шевченківського здвигу у Львові 28 червня 1914 р. стрілецькі відділи зі Львова, Борислава та Яворова під проводом Гутковського виконали військові бойові вправи. В УСС із 9 серпня 1914 року. Співавтор першої стрілецької пісні ("Гей ви, хлопці молодії"), складеної по дорозі зі Стрия до Страбичева. Організатор і перший командир Гуцульської сотні УСС. Помер у лічниці.

ГАВАЛКО Едвард(1896, м. Величка, оч., Мало-польського воєводства, Польща —?).

Військовий діяч; вістун, командир 1 — го рою 1 — ї чоти 1 — ї сотні УСС; військове звання — підхорунжий австро-угорської армії.

Навчався на філософському факультеті.

ГОРУК Сень (Семен) (13.09.1873, м. Снятин, нині Івано-Франківської обл. — 07.1920, о. Соловки, РСФСР). Військовий і громадський діяч, журналіст; редактор часопису "Руслан" (із 1905), член Головної управи товариства "Сокіл-Батько", командант "Сокільських стрільців", член проводів "Січі" та "Просвіти", Бойової управи (08.1914), курінний отаман товариства "УСС" (Львів, 1913, 1914); командир сотні, куреня УСС, начальник штабу Української генеральної команди (листопад 1918), перший начальник штабу Галицької армії (кін. 1918), командир бригади УГА; військові звання — старшина австро-угорської армії, отаман УСС.

Закінчив гімназію в Коломиї (1895), філософський факультет Львівського університету (1903) та старшинську школу. До війни був активним членом "Молодої України" та Християнсько-суспільної партії. Брав участь у всіх походах і боях УСС, зокрема відзначився під Семиківцями і на горі Лисоні. Нагороджений Військовим хрестом заслуги 3-го класу. У бою під Потуторами 30 вересня 1916 р. поранений, потрапив до російського полону. 1917 року звільнився. Брав участь у боях проти поляків, більшовиків і денікінців. У лютому 1920 р. перейшов разом з частинами УГА на бік Красної армії. 14 квітня 1920 р. арештований ЧК. Вивезений до табору в Кожухів, що під Москвою, звідти в червні переведений у табір особливого призначення на Соловецьких островах, де й був страчений.

ДАЛЕКУРАК(? — літо 1915, с. Маркова, нині Монастириського р-ну Тернопільської області). Вістун УСС. Загинув від московської кулі.

ДУДИНСЬКИЙ Роман (18.03.1880, с. Луб'янки Збаразького пов. — 14.07.1920, м. Кожухів, РСФСР). Військовий діяч, інженер; командир 1-ї сотні, 1-го куреня УСС (1914–1917), командант Коша УСС (1919, 1920), командир II (Коломийської) бригади УГА (1919); військові звання — поручник австро-угорської армії (сотник УСС), майор УГА.

Закінчив німецьку гімназію (1898) і Львівську політехніку (1906). Працював інженером у Боснії (1907–1908), потім у Міністерстві публічних робіт у Відні. В УСС від вересня 1914 року, приділений як старшина австрійської армії. У 1914–1916 pp. сотня Дудинського відзначилася підчас боїв у районі Стрия, с. Синьовидного і гори Маківки у Карпатах та над р. Стрипою. Поранений у бою на горі Лисоні (03.09.1916).

Потрапив у більшовицький полон у Києві. Загинув у концтаборі під Москвою.

ЕРЛЕ Альфонс (EHRLE Alfons) (1888 —?). Військовий діяч, комадир Гуцульської сотні УСС (10–12.1916), начальник штабу Начальної команди УГА (кін. 1918), 1-й квартирмейстер УГА, начальник штабу І корпусу УГА; військові звання — Генерального штабу майор австро-угорської армії, отаман (майор) УГА.

Німець. У листопаді 1918 р. перейшов на службу в УГА. Разом з Михайлом Омеляновичем-Павленком та Євгеном Мишківським творив Галицьку армію. Член делегації УГА на переговорах з Добровольчою армією у Жмеринці (листопад 1919). В лютому — квітні 1920 р. змушений служити в ЧУГА. Наприкінці квітня разом з Ю. Головінським і О. Луцьким став ініціатором переходу ЧУГА на бік Армії УНР. Восени 1920 р. разом з іншими старшинами УГА інтернований у польському таборі в Тухолі (неподалік Данціга), звідки втік. Жив у Австрії.

ЗАКЛИНСЬКИЙ Богдан Романович (09.08.1886, Станіслав, нині Івано-Франківськ — 12.04.1946, м. Львів). Військовий і освітній діяч, публіцист, фольклорист, літературознавець, педагог; співробітник комісаріату УСС при губернському старостві в Кам'янці-Подільському (з 07.1918); військове звання — підхорунжий УСС.

Перебуваючи з осені 1916 р. на Волині як відпоручник УСС, вчителював та причинився до видання букваря і таких видань: "Матірне Слово", "Читанка для чемних діточок", "Читанка для волинських дітей" (м. Володимир-Волинський, 1917). В УСС перебував також і рідний брат Богдана — Ростислав (1887–1974). Разом із ним був одним із співавторів "Антольогії стрілецької творчости" (1918). Вчителював у Велико-бичківській та Ясінянській громадських школах на Закарпатті (з 20.08.1925). Засновник Пласту в Бичкові (14.10.1923) та Ясені (10.9.1925). Депортований із Закарпаття чехословацькою владою (1927). Автор популярних краєзнавчих видань ("Опис рідного краю", "Мала географія України"), шкільних підручників, праць і статей з педагогіки ("Історія українського виховання", "Методика усного і письменного стилю для всіх шкіл" й ін.). Іменем братів Заклинських названо вулицю у Львові.

ЗІТИНЮК (ЗІТЕНЮК) Василь (1886, с. Жаб'є, нині смт Верховина Івано-Франківської обл. — 8.05.1915, с. Лавочне, нині Сколівського р-ну Львівської обл.). Стрілець 4-ї сотні 2-го куреня УСС. У Легіоні від 2 вересня 1914 року. Брав участь у походах на Сваляву, Вербяж, Дрогобич, Бескид, Хуст, Головецьке, Грабівець і Маківку. Поранений під час боїв на горі Маківці 1 травня 1915 року в живіт і руку. Помер у муках.

ІВАНИЦЬКИЙ. Військовий діяч; військове звання — хорунжий УСС.

Тяжко поранений 29 липня 1917 р. над р. Збруч біля с. Збриж, нині Сокиринської сільради Чемеровецького району Хмельницької області.

Йдеться або про Іваницького Степана (1898, село Гірне Стрийського пов.), або про Іваницького Сократа Омеляновича (1897), правника (на світлині). Обидва згодом — поручники.

ІВАНОВИЧ Осип (? Буковина —?). Лейтенант австро-угорської армії (четар УСС). У жовтні 1916 р. відряджений до Легіону із 41-го (чернівецького) піхотного полку (згідно з іншими даними, з 36-го п. п.). З Гуцульською сотнею УСС прибув 4 листопада 1918 року з Чернівців до Львова, брав активну участь в українсько-польській війні 1918–1919 pp.

ІВАНЧУК Олекса (18.03.1882–1920). Хорунжий УСС. Громадський діяч, учитель, фольклорист, етнограф, публіцист; член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (1909), курінний Косівського коша Січових стрільців (серпень 1914), командант обозу 1-го куреня УСС (вересень 1914), співробітник збірної станиці УСС у Львові. З листа О. Іванчука (із с. Тростянець Рожнівського повіту) від 7 червня 1909 р. до Івана Франка видно, що автор допомагав І. Франкові збирати приповідки зі Снятинщини.

КАМІНСЬКИЙ Роман (? — 1.07.1917, с. Конюхи, нині Козівського p-ну Тернопільської обл.). Військовий діяч; командир відділу кінноти УСС (02.1915); військове звання — поручник австро-угорської армії.

1914 року у Славську очолив "відділ стрілецької кінноти при кавалерійському дивізіоні мадярського сотника Фаркаша, великого друга українців та стрілецтва. Стрілецька кіннота вже в карпатській кампанії здобула добру славу та чимало відзначень". Відділ під керівництвом Романа Камінського відзначився в бою з переважаючими силами російської кавалерії біля с. Брикуличі над р. Стрипою (3.09.1915, Тернопільщина). Загинув у бою на Бережанщині.

КВАТЕРНІК Петер (KVATERNIK Milutin Petar) (1882? м. Криквениця, Австро-Угорщина — 10.04.1941, м. Криквениця, Хорватія). Військовий і державний діяч; шеф штабу 129-ї бригади австро-угорських військ групи Петера Гофмана; військові звання — сотник (капітан, поручник) Генерального штабу австро-угорської армії, поручник (полковник?) Армії УНР, майор (полковник?) Югославської армії, генерал Збройних сил Хорватії (1941, посмертно).

Хорват. Онук Євгена Кватерніка (1825–1871), керівника збройного повстання в Хорватії, поборника історичних прав хорватів. Брат маршала Славка Кватерніка (1876–1947). Виконував обов'язки як при першому комендантові 129-ї бригади генералові Дирді (Дрді), який полюбив Січових стрільців і поводився з ними по-батьківськи, так і при його наступнику — полковникові Маташічу. У жовтні 1914 р. П. Кватернік виступив ініціатором і організатором партизанських стеж УСС у запілля ворога. Та через наступ російських військ задум вдалося реалізувати лише частково. Михайло Колодзінський у праці "Українська воєнна доктрина" високо оцінив професійні якості П. Кватерніка. У 1918 році очолював австрійську військову місію, яка керувала формуванням і підготовкою 1-ї козацької стрілецької дивізії (сірожупанників). Після проголошення 10 квітня 1941 р. його братом генералом С. Кватерніком незалежної хорватської держави стає військовим командантом міста Криквениці та проголошує незалежність у цьому місті.

Призначений командувачем Північними військово-морськими силами Хорватії. Загинув того ж дня в сутичці з моряками військово-морського флоту Югославії. Тіло П. Кватерніка перевезено до Загреба і поховано там 15 квітня 1941 року.

КЕВЕШ ФОН КЕВЕШГАЗА Герман (30.03.1854, м. Темешвар, Угорщина — 22.08.1924, Відень, Австрія). Військовий діяч, командувач 7-ї армії (із 20.10.1916), Верховний головнокомандувач австро-угорської армії (3.11–20.12.1918); військове звання — генерал-фельдмаршал австро-угорської армії.

Один із кращих австро-угорських полководців Першої світової війни. Барон. Син генерала. Протестант. Отримав вищу військову освіту. Один з наймолодших полковників австро-угорської армії. Із серпня 1912 р. у ступені генерала очолив 95-й Галицький піхотний полк, в якому переважну більшість становили українці. Влітку 1914 року групу Кевеша у спішному порядку скеровано на галицький фронт для прикриття дністровської лінії оборони. Група успішно діяла під час весняної і осінньої кампанії в Галичині. Спричинився до окупації Сербії, Чорногорії та Албанії (осінь 1915) і розгрому італійських військ у Тіролі (1916). Нагороджений німецьким орденом "За заслуги". В липні 1916 р. армію Кевеша скерували за Дністер. Проти ночі на 16 липня його армія відступила по всьому фронту. 25 липня росіяни прорвали розташування армії Кевеша під Станіславом і захопили м. Тлумач. Спроба Кевеша контратакувати наштовхнулась на спротив німецького командування, яке наполягало на відступі.

До складу 7-ї армії Кевеша входила деташма майора Русса, ударною силою якої була Гуцульська сотня УСС. Кевешу були підпорядковані І та XI австро-угорські армійські корпуси, а також німецькі — XXV резервний і Карпатський корпуси. Армія Кевеша брала участь у розгромі й окупації Румунії, подальших боях за Карпати. У травні 1919 р. відмовився від пропозиції стати на чолі "білих" угорських військ, заявивши, що в політику не вв'язується. Після війни жив у Відні і Будапешті. Член Магнатської палати Угорського рейхстагу.

КІКАЛЬ Франц (Франтішек) (? Брно, Австро-Угорщина — 1.07.1917, с. Конюхи, нині Козівського р-ну Тернопільської обл.). Військовий діяч; комантант Вишколу (кін. 1916) та Легіону УСС — полку УСС (02.1917), куреня (17.03. — 1.07.1917); військове звання — підполковник австро-угорської армії.

Чех. У 1914 — 1916рр. служив у 24-му (Коломийському) піхотному полку австро-угорської армії. За словами Осипа Думіна, Кікаль "хоч ставив до стрільців великі вимоги, то дбав про них і поводився людяно, а що найважніше, старався зрозуміти національні почування довіреного йому стягу".

В битві під с. Конюхи на Бережанщині отримав смертельне поранення (був знеславлений московським багнетом). За іншими даними, потрапив до російського полону, де загинув.

Стрільці характеризували його як вимогливого, дбайливого, людяного командира.

КІЯЩУК Микола Васильович (1893, с. Москалівна Косівського пов., нині в межах м. Косова Івано-Франківсько! обл. — ?). Санітар-стрілець 2-ї сотні УСС.

КОВАЛИК Тадей (1895, с. Далешів Городенківського пов., нині с. Далешеве Городенківського p-ну Івано-Франківської обл. — ?). Військовий і громадський діяч; військове звання — лейтенант австро-угорської армії (четар УСС).

Механік. До Першої світової війни — активний діяч Львівської повітової "Січі" і товариства "Українські січові стрільці" уЛьвові. В Легіоні УСС від 1914 року.

Поранений у боях на горі ЛНеоні у вересні 1916 року.

КОВАЛЬЧУК Володимир. Кошовий Косівського коша Січових стрільців (з 2.08.1914).

КОНИК Лев. Хорунжий УСС.

КОНИК Н. Булавний сотні УСС. Напевно, йдеться про Коника Николу (Миколу) — кіннотника-одчайдуха формації R Камінського, інструктора Вишколу УСС (літо 1917).

КОССАК Іриць Йосипович (7.03.1882, м. Дрогобич, нині Львівської обл. — 3.03.1939, Москва, СССР). Військовий і громадський діяч, учитель; командир 2-го куреня УСС, командант Легіону УСС (01. - 03.1915), 1-го полку УСС (22.08.1915 -15.03.1916), заступник командира, командант Вишколу УСС (1917, 1918), командувач українських військ у Львові (11.1918), командир III корпусу УГА, начальник її запільних частин (1918, 1919); військові звання — старшина запасу австрійського війська, отаман УСС, полковник УГА.

Організатор товариства "Украінські січові стрільці" на Дрогобиччині. В Легіоні УСС із серпня 1914 року. На початку 1920-х pp. — у таборі для інтернованих у м. Ліберці в Чехо-Словаччині, згодом — в Австрії та на Закарпатті. В 1924 р. переїхав в УССР Викладав українознавство у школі червоних старшин у Харкові.

1931 року арештований. Страчений.

КРАВС (КРАВЗ, КРАУС) О. (? —?). Лейтенант австро-угорської армії (четар УСС). У Легіоні від 1914 року. Потрапив у полон у бою під Лісовичами на Болехівщині 29 травня 1915 року.

КРЕНЖАЛІВСЬКИЙ (КРЕНЖАЛОВСЬКИЙ)Дмитро(1891–1946, Бельгія). Військовий діяч, видавець; командант Легіону УСС (07 —

08.1917), книготоргівець, видавець часописів "Будяк" і "Кіно"; військові звання — поручник УСС, старшина УГА.

Відряджений до УСС із 35-го полку крайової оборони австро-угорської армії. Активний учасник українсько-польської війни 1918–1919 pp. 1 листопада 1918 р. Начальна команда доручила Дмитрові Кренжаловському виїхати до Києва і просити Гетьмана України П. Скоропадського допомогти українському галицькому війську в заснуванні власних військово-повітряних сил. Спогади Д. Кренжаловського про цю поїздку були видрукувані в календарі "Український інвалід" за 1937 рік підзаголовком "Перший Летунський Полк УГА". Прибувши до Києва, Кренжаловський відвідав Миколу Садовського, якому й розповів про причину свого приїзду. Невдовзі Садовський організував Кренжаловському зустріч з міністром закордонних справ Дмитром Дорошенком, який влаштував аудієнцію у гетьмана. Павло Скоропадський пообіцяв зробити все, що буде в його силах, зазначивши, що "це загальноукраїнська справа". Відтак осередком зародження збройно-повітряних сил Галицької армії на прохання Кренжаловського і з волі гетьмана стало подільське село Шатава, що поблизу Кам'янця-Подільського. За кілька днів по розмові з гетьманом до Кренжаловського прибув полковник Борис Губер і повідомив, що П. Скоропадський наказав йому очолити летунську сотню, яка розташовувалась в Одесі. Саме ця сотня стане першою допомогою війську ЗУНР у створенні військово-повітряних сил. Гетьман наказав перебазувати летунську сотню до Шатави і там очікувати подальших наказів зі Львова.

КУПЧИНСЬКИЙ Роман (1894, с. Розгадів Зборівського пов., нині Годівської сільради Зборівського р-ну Тернопільської обл. — 10.06.1976, м. Осінг під Нью-Йорком, США). Військовий і громадський діяч, письменник; командир чети, сотні УСС, член Пресової кватири УСС (1915–1917), голова "Товариства письменників і журналістів" (Львів); військове звання — поручник УГА.

Випускник гімназії в Перемишлі, студент Львівської духовної семінарії. В УСС із 1914 р., на фронті в Карпатах перебував у сотні Василя Дідушка. Автор текстів і мелодій багатьох стрілецьких пісень, статей і репортажів із життя УСС. Брав активну участь в українсько-польській війні 1918–1919 pp.

Перебував у польському таборі для інтернованих, після повернення з якого 1921 року вступив на факультет філософії Віденського університету, згодом навчався у Львівському університеті.

Працював у редакції газети "Діло", в літературно-мистецькому альманасі "Митуса". Автор поезій, драм, поеми "Великий День", тритомної повісті "Заметіль".

1940 року емігрував за кордон. У Вінніпезі побачили світ його "Мисливські оповідання" (1964), а в Нью-Йорку — сатирична поема "Скоропад" (1965).

КУТЕРЛАШ (? —?). Кулеметник 1 — ї сотні УСС. У Легіоні від 1914 року.

ЛЕВИЦЬКИЙ Омелян (31.07.1875, село Вербіж Коломийського пов., нині Коломийського p-ну Івано-Франківської обл. — 23.03.1917, село Кирлібаба Сучавського пов., Румунія). Військовий і політичний діяч, адвокат; член Народного комітету Української національно-демократичної партії, командир чети (1914) та сотні УСС (17.04.1915–1916), командант Гуцульської сотні (12.1916 — 23.03.1917); військове звання — поручник австро-угорської армії.

У 1907–1912 pp. працював адвокатом у Турці, з 1912 р. — у Долині. У серпні 1914 р. організував 250 добровольців і з ними вступив до Легіону УСС. Був комендантом "двадцятки". Відзначився як один із кращих провідників стеж у Карпатах та в боях над Стрипою і Серетом у вересні 1915 року. Загинув через нещасний випадок. Похований у Кирлібабі.

ЛЕВИЦЬКИЙ Северин Михайлович (6.09.1890, м. Щуровичі Бродівського пов., нині с. Щуровичі Радехівського p-ну Львівської обл. — 30.01.1962, Боффало, США). Військовий і громадський діяч, педагог; провідник Яворівської філії товариства "Січові стрільці" (1913), командант бойових стеж УСС (1915), старшина Вишколу УСС на Львівщині та Єлисаветградщині (1918), командант бойового сектора "Замарстинів" (Львів, 11.1918), Верховний отаман Українського Пласту (12.04.1924–1934), Начальний пластун (15.03.1947 — 30.01.1962), військове звання — четар УСС (02.1915).

Син священика, рідний брат Ольги Басараб. Закінчив польську гімназію (м. Броди, 1908). Учасник таємного українського гуртка. Закінчив філософсько-літературний факультет Львівського університету (1912). Активний учасник боротьби за український університет та визволення з в'язниці Мирослава Сочинського (1911). Член товариств "Сокіл" і "Січ". Товаришував з Миколою Залізняком, Дмитром Донцовим і Володимиром Дорошенком. Учитель гімназії "Рідна школа" в м. Яворові біля Львова (1912–1913), організатор місцевої філії товариства "Січові стрільці" (1913). Військову службу проходив у австрійській старшинській школі в Рагузі (нині м. Дубровник, Хорватія) і 88-му батальйоні в м. Невесіне (Герцеговина, 1913–1914). На початку Світової війни призначений підстаршиною до УСС у Львові. Зі стрілецтвом манорував до Стрия, Сваляви, Ужока та Верецького перевалу. Перекладач у складі прусського штабу генерала Маршаля (1915), служив при штабах різних дивізій, зокрема старшиною розвідки при штабі 30-1 дивізії генерала Кайзера та інших розвіаувальних службах на Буковині та Карпатах (до кінця 1917, коли захворів на тиф). Учасник боїв у Львові та поблизу м. Городка. Ад'ютант полковника УСС Василя Вишиваного (м. Бучач, з весни 1919).

Організатор "II Муніційної обозної валки" УГА, з якою перейшов Збруч до Вінниці (07.1919). В "чотирикутнику смерті" ще раз перехворів на тиф. Вирвавшись із польського полону, повернувся до Львова (09.1920). Співпрацював з УВО. Викладав українську та німецьку мови, літературу в навчальних закладах Львова. Опікун 4-го пластового полку імені Б. Хмельницького (02.1922–1924). Курінний 1-го куреня пластунів-сеніорів, до якого належав і М. Горбовий (1930). Пластовий псевдонім — "Сірий Лев". Літературний псевдонім — "Шерпі". На еміграці — в баварському с. Еггенталь (лютий 1945), звідки переїздить до м. Боффало, США (з 24.10.1949). Член Братства УСС. Автор праці "Український Пластовий Улад у роках 1911–1945 у спогадах автора" (Мюнхен, 1967), багатьох статей і спогадів на пластову тематику. Прах С. Левицького перепохований в Пантеоні УГА на Личаківському кладовищі у Львові (13.04.2008).

ЛІСЕВИЧ Луць (? —? США). Десятник 1 — І Гуцульської сотні (1915).

ЛУКАШЕВСЬКИЙ Євген. Член Ради Косівського коша Січових стрільців (із 2.08.1914), командир 3-ї чети 1-ї сотні 1-го куреня УСС (09.1914).

МАКСИМЧУК Михайло (? с. Старі Кути Косівського пов., нині Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — 25.06.1916, с. Петрове, оч., Виноградівського р-ну Закарпатської обл.). Стрілець Гуцульської сотні УСС. Загинув від необережного поводження з динамітом. Похований на кладовищі с. Петрове.

МАНДЗІЙ. Можливо, йдеться про хорунжого Ілька Мандаія.

МАНЬКІВСЬКИЙ (? Львів —?). Стрілець 1 — І сотні УСС (1914).

МАРКЕВИЧ. Підстаршина Гуцульсько! сотні УСС (1915).

МОГИЛЬНИЦЬКИЙ. Підстаршина Гуцульсько! сотні УСС (1915).

МАРОДЧАК(МАРОТЧАК) Іван (1894, с. Голови Косівського пов., нині Верховинського p-ну Івано-Франківсько! обл. — вересень 1916, г. Лисоня). Стрілець 1 — ї сотні 1 — го полку УСС. У Легіоні від 1914 року.

МАЦЮРАК. Очевидно, йдеться про Костя Мацюрака, хорунжого (четаря) УСС, учасника карпатської зимово! кампанії УСС 1914–1915 pp. у складі 2-го куреня УСС.

МЕЛЬНИК. Підхорунжий Гуцульської сотні УСС. Можливо, йдеться про Мельника Теодора, згодом хорунжого, що потрапив у полон у бою під Конюхами 1 липня 1917 року.

МОКЛОВИЧ. Писар Косівського коша Січових стрільців (1914).

МОСЬОНДЗ (? —?). Стрілець 1-ї сотні УСС. В УСС від 1914 року.

МУСОРУК(? -?). Стрілець 1 — ї сотні УСС. В Легіоні від 1914 року. Можливо, йдеться про Мосорюка Ілька (1894, с. Прокурава Косівського пов., нині Косівського p-ну Івано-Франківської обл. — ?), стрільця 1 — ї сотні УСС.

НАВРОЦЬКИЙ Степан (1893? Львів — 1960, Вінніпег, Канада). Військовий і громадсько-політичний діяч, адвокат; вістовий полку УСС при штабі австрійської бригади (літо 1915), заступник командира сотні УСС, посол до Варшавського сейму; військове звання — хорунжий УСС, поручник УГА.

Студент права. Вступив до УСС як інвалід австрійської армії. Приділений до Вишколу УСС. Член першого штабу Ордену залізної остроги, створеного 1916 року в с. Розвадів на Львівщині. Учасник українсько-польської війни 1918–1919 років. Роман Купчинський про нього писав: "Довідався я про нього вліті 1915 р. над Гнилою Липою. Навроцький був приділений до Команди австрійської бригади як вістовий полку УСС. Сидів у землянці телефонічної централі бригади, і саме тоді вдарила граната в землянку та повбивала всіх трьох вояків, що там тоді були. Так принаймні сконстатували санітари. Але, коли копали гріб для Навроцького, він застогнав. Забрали його з-над ями і відвезли до шпиталю. Там він довго мучився (мав 29 ран), але вийшов. І потім не тільки був добрим вишкільним старшиною, але й мав ще охоту та енергію вчити ранками і вечорами право. Жили ми у Вишколі УСС близько себе, а деколи й на одній квартирі. Про свою жахливу пригоду не любив розповідати, але одного разу пожалувався мені, що через те. поранення покинула його дівчина. Ця скарга залишилась як відгомін у стрілецькій пісні "Пиймо, друзі, грай, музико, нам вже все одно, бо на світі лиш правдиве музика й вино". З війни щасливо вернувся в Галичину, став адвокатом у Перемишлі і був дуже активним громадським діячем" (Купчинський Р. Мої добрі знайомі. — Вісті комбатанта. — 1964. — Ч. 3. — С. 34, 35). Член УНДО.

НИЖАНКІВСЬКИЙ (НИЖАНКОВСЬКИЙ) Мирон (3.08.1894, с. Семигинів Стрийського пов., нині Стрийського р-ну Львівської обл. — 1972, Торонто, Канада). Військовий лікар; санітарний медик Гуцульської сотні УСС, лікар 1 — ї бригади УСС УГА (1918, 1919); курінний і полковий лікар дивізії СС "Галичина" (1943); військове звання — санітарний поручник УСС (1918).

Закінчив стрийську гімназію. Студент медицини. В УСС із 1914 р. як санітарний медик. Хворим на тиф потрапив до польського полону. Перебував у таборі під Тухлею. Закінчивши після Світової війни медичні студії, працював лікарем на Волині в м. Ківерці. Член Українського лікарського товариства (з 1927), згодом член УЛТ Північної Америки. Учасник бою під Бродами. Після війни працював лікарем у таборі для переміщених осіб. 1952 року емігрував до США, де працював лікарем державного шпиталю для психічно хворих м. Сайксвіл. Мешкав у м. Балтимор. Автор статті "Пам'яті сотника УСС Клима Гутковського" (1963). 1972 року переїхав до Канади.

НИКИФОРАК Сава (21.12.1886, с. Рожнів Снятинського пов., тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — 25.02.1973, Нью-Йорк, США). Військовий і громадсько-культурний діяч, редактор, педагог; старшина 36-го Коломийського полку ландверу, комендант сотні 10-ї Коломийської бригади УГА, співредактор видання "Український Пласт" (1921–1925), директор Української гімназії у Станіславі (1939–1941); військові звання — хорунжий УСС, четар УГА.

Закінчив гімназію у м. Коломиї та Львівський університет. Вчителював в Українській гімназії Львова (до 1914). Служив у Вишколі УСС. 2 травня 1919 року потрапив у полон під с. Махнівка, очевидно, нинішнього Козятинського району Вінницької області. Провів рік ув'язнення в Тухолі (1919–1920). Член Окружної пластової ради, якій певний час підпорядковувався Косівський пластовий осередок М. Горбового. За довголітню працю отримав пластовий титул скавтмастра (22.5.1924). Опікун 11-го Пластового куреня ім. гетьмана Івана Мазепи у Станіславі (1925–1939). 1944 року емігрував до Австрії, а 1949 р. — до США. Член станиці Братства УСС в Нью-Йорку. В діаспорі продовжував активну громадську працю, зокрема пластову. Автор праці "Рима і ритм у Шевченка" (Записки НТШ, 1930) та спогаду під псевдонімом С. Петрович "Серед пластової молоді Станиславова й околиці".

НИКОРАК Микола (? Львів —?). Військовий і громадський діяч; обозний Львівської повітової "Січі", четар 6-ї сотні і командир Гуцульської сотні УСС(10–11.1916).

Активний діяч довоєнного товариства "Січові стрільці II". Поранений у бою під Семиківцями на Теребовлянщині 1 листопада 1915 року.

Загинув у бою.

НОСКОВСЬКИЙ Зенон (31.10.1889, с. Мушкатівка Борщівського пов., нині Вовківської сільради Боріцівського p-ну Тернопільської обл. — 3.12.1962, Чехословаччина). Військовий діяч; командир чети, згодом — 4-ї сотні УСС; військове звання — четар УСС. Випускник Академічної гімназії у Львові та юридичного факультету Львівського університету.

Організатор сокільського руху. В УСС із серпня 1914 року. Учасник багатьох походів і боїв. Нагороджений старшинською медаллю "За хоробрість". У битві під Потугорами 30 вересня 1916 р. потрапив у полон.

Брав активну участь в українсько-польській війні 1918–1919 pp. та Визвольній боротьбі на Великій Україні. Після війни емігрував у Чехо-Словач-чину, де працював у судових установах.

ОНИСЬКІВ Василь (? м. Косів — 29.07.1917, с. Збриж, нині Сокиринської сільради Чемеровецького p-ну Хмельницької обл.). Стрілець Гуцульської сотні УСС. Убитий у бою над р. Збруч. Посмертно нагороджений Срібною медаллю "За хоробрість".

ПОЛІЩУК. Очевидно, йдеться про Семена Поліщука (1894, с. Івачів Долішній Тернопільського пов., нині с. Нижній Іванів Тернопільського р-ну Тернопільської обл.), стрільця 1 — І сотні УСС.

РОМАНІВ Михайло. Десятник австро-угорської армії. Інструктор Косівського коша Січових стрільців (2.8.1914).

РОМАНЮК з Кутів. Очевидно, йдеться про Романюка Кузьму (1896, с. Кути Косівського пов., нині Косівського р-ну Івано-Франківської обл. — 30. 11.1916, перевал Присліп, нині Румунія), стрільця 1 — І сотні УСС, згодом Гуцульської сотні. Загинув у бою.

РОНДЯК Петро (31.08.1873, с. Розділевичі Самбірського пов. — 15.04.1944, м. Турка Львівської обл.). Військовий, громадський і кооперативний діяч, суддя, адвокат; голова Косівської повітової Бойової управи УСС (1914). Доктор юриспруденції. Засновник товариства "Сокіл" (у Косові), голова Косівської повітової "Просвіти".

СВЩЕРСЬКИЙ Володимир (1888, с. Білий Камінь Золочівського пов., нині Золочівського р-ну Львівської обл. — 4.11.1952, м. Ром біля Ютики, США). Військовий і громадський діяч, військовий лікар; начальник фронтового шпиталика УСС, командир чети УСС, полковий лікар, начальник медичної служби III корпусу УГА; військове звання — четар УСС, сотник УГА.

Закінчив медичний факультет Віденського університету. Член студентської організації "Медична громада" у Львові. В УСС із 1914 р. як санітар, згодом як фронтовий старшина. До хворих і поранених ставився "як рідна мати" (свідчення Р Купчинського). Залюбки встрявав у бої. Відзначився відвагою у битві на г. Маківці, за що нагороджений медаллю "За хоробрість". Полонений у бою під Лісовичами на Болехівщині 29 травня 1915р. Перебував у таборі в Ташкенті, звідки разом із сотником Осипом Букшованим утік. Через Персію прибув до Месопотамії, де воював на боці держав Центрального союзу. Командував загоном курдів проти москалів та англійців. За хоробрість нагороджений Турецьким півмісяцем та німецьким Залізним хрестом. Через Константинополь і Болгарію повернувся до УСС. Учасник підпільної організації українських старшин у Відні (1917–1918). Пщ час листопадових боїв 1918 р. у Львові забезпечував медичний пост на Цитаделі. У 1918–1919 pp. як четар і лікар воював у складі бригади УСС УГА. Після війни працював лікарем у рідному селі. Був доброчинний, здобув велику повагу. Лікував підпільників ОУН і вояків УПА. 1948 року опинився у США.

Працював лікарем у м. Ром. Член Українського лікарського товариства. Лицарськість, великодушність, патріотизм і безмежна відданість українському народові В. Свідерського оспівана Р. Купчинським.

СІЯК Іван (1887, с. Ляшки Муровані Львівського пов., нині с. Муроване Пустомитівського p-ну Львівської обл. — 3.12.1937). Військовий і громадсько-політичний діяч, адвокат, педагог; кошовий Богородчанської "Січі" (до 08.1914), член Головної управи УСДРП (до

08.1914), командир чоти в сотні Омеляна Левицького, командир технічної сотні УСС (із 12.1915), член Хотинської директорії (01.1919), командир Студентського станіславського куреня, Окремого залізного загону (весна 1919), член ЦК КП(б)У, директор інституту Лінгвістичної освіти (1930); військові звання — четар УСС, старшина Армії УНР.

Навчався у Львівському та Віденському університетах. В УСС із 1914 року. Нагороджений німецьким Залізним хрестом. Один із керівників антирумунського повстання на Хотинщині у січні 1919 року. Потрапив у більшовицький полон. Залишився в УССР. Арештований 1933 року. Страчений у концентраційному таборі.

СОБЧУК Іван (? с. Москалівка Косівського пов., нині в межах м. Косова Івано-Франківської обл. — ?). Служив у 1 — му Українському полку ім. Богдана Хмельницького.

СОРОКОВСЬКИЙ. Січовий стрілець.

СОРОХТЕЙ Осип-Роман Йосафатович (28.02.1890, с. Баранчичі Самбірського пов., нині Баранівці Самбірського p-ну Львівської обл. —

28.11.1941, Станіслав, нині Івано-Франківськ). Маляр, графік і карикатурист. Член "Артистичної горстки" УСС, співробітник Пресової кватири УСС.

Народився у змішаному подружжі (мати — полька, батько — українець, рідні сестри "латинники"). Залишивши 1910 року учительську семінарію, вступив до Краківської школи мистецького промислу, а після трьох років навчання — до Краківської академії мистецтв (1911–1914). Тут потоваришував з Михайлом Гаврилком. Письменник Микола Голубець писав: "Хто дивився на цю пару збоку, той не міг не признати, як знаменито вони оба те доповнювали, як ангельська добрість Гаврилка злагіднювала рожеві мрії й вибухи песимізму Сорохтея. Обох їх шанували в академії за талант, за культуру й інтелігенцію, що, до речі, не є таким зовсім буденним явищем серед пластиків, як би це могло комусь, не обзнайомленому з тим середовищем, здаватися". В УСС із серпня 1914 року. Учасник партизанських "двадцяток" (осінь 1914). Був у Гуцульській сотні Клима Гутковського. Малював карикатури на вояків, що друкувались у гумористичних журналах і збірниках. Микола Голубець називає ці часи найщасливішою добою в житті і творчості Сорохтея. Цей період приніс чимало гострих шаржових і карикатурних робіт ("Усусуси", "Шарж на І. Цяпку Скоропада". "Шарж на полковника УСС Г. Коссака", "Портрет полковника УСС Вариводи", "Портрет Леонтовича"). Після війни О. Сорохтей повернувся до м. Станіслава, але незабаром продовжив навчання у Краківській академії (1919–1920), здобувши патент артиста-маляра. Працював у техніці рисунку й акварелі, рідше олії.

Писав повні експресії графічні портрети (Т. Шевченка, І. Котляревського, Є. Гребінки, М. Менцінського, автопортрети та ін.), прикарпатські пейзажі, побутові картини, релігійні композиції (серія страстей Христових), натюрморти, шаржі на стрільців і старшин УСС, учителів, церковних, культурних і громадських діячів (І. Франка, М. Черемшини, М. ґданського, О. Новаківського, С. Крушельницької, С. Людкевича, Д. Донцова, І. Боберського, В. Барвінського, єпископа Г. Хомишина та ін.). Учасник виставок ГДУМ, АНУМ, УСС у Львові; 2-ї міжнародної виставки дереворитів у Варшаві (1931). Учитель малювання у гімназіях Станіслава (1920–1926; 1929–1940). Ілюстратор книги "Життя й пригоди Цяпки Скоропада" Антона Лотоцького (1926). Учитель у Снятині (1926–1929; 1940 — 11.1941). Помер від сердечного удару. Посмертні виставки його творів відбулися у Станиславі (1942) та Львові (1970).

СОХАЦЬКИЙ. Підстаршина Гуцульської сотні УСС (1915).

СТАРОСОЛЬСЬКИЙ Володимир Йоахимович (8.01.1878, м. Ярослав, нині Польща — 25.02.1942, м. Маріїнськ Кемеровської обл., РСФСР). Громадсько-політичний і військовий діяч, адвокат; член Закордонного комітету РУП і Головної управи УСДП, перший голова товариства "Українські січові стрільці" у Львові, член Головної української ради (08.1914), Загальної української ради (1915), Бойової управи, Союзу визволення України, член Пресової кватири УСС, представник Бойової управи при Легіоні УСС (1915–1918), товариш міністра закордонних справ УНР (1919), професор Українського державного університету (Кам'янець-Подільський), університетів Відня і Праги, голова УСДП (з 1933), професор Львівського університету (1939); військове звання — поручник австро-угорської армії.

Закінчивши гімназію в м. Ярославі, навчався на юридичному факультеті в університетах Кракова, Львова та Відня. 1903 року захистив докторську дисертацію з права. Один із засновників "Молодої України", ініціатор з'їзду українських студентів у 1900 p., де проголошено ідею Української державності. У жовтні 1918 р. входив до складу Української генеральної команди у Львові. Під час українсько-польсько! війни 1918–1919 pp. Їнтернований у польському таборі для військовополонених у Домб'ю під Краковом. З 1927 р. проживав у Львові, де займався адвокатурою, захищав на судових процесах учасників українського національного руху. У грудні 1939 р. арештований більшовиками. Разом із родиною вивезений у глиб СССР. Автор багатьох наукових праць і публіцистичних статей, зокрема "Причинки до теорії соціології", "Теорія нації", "Держава і політичне право".

СТАФИНЯК Володимир (1884–1920). Військовий діяч; отаман Вишколу УСС (06.1915 — 01.1916), командир IX Белзької бригади УГА та Вишколу УГА (1919); військове звання — отаман (майор) УГА. Брав активну участь в українсько-польській війні 1918–1919 pp. Помер від тифу.

СТЕПАНІВ-ДАШКЕВИЧ Олена-Марія Іванівна (7.12.1892, с. Вишнівчик, нині Перемишлянського p-ну Львівської обл. — 11.07.1963, Львів). Військовий і громадський діяч, педагог; командир чети УСС, пресовий референт Міністерства закордонних справ УНР (1919); військові звання — хорунжа УСС, четар УГА.

З 1911 р. брала активну участь у січово-стрілецькому русі в Галичині, співзасновниця товариства "Січові стрільці-II", керувала жіночою четою. В УСС із серпня 1914 року. Учасниця бою на горі Маківці. Нагороджена Срібною старшинською медаллю "За хоробрість" (1914) та Військовим хрестом Карла V (1918). З весни 1915-го до 1917 р. — в російському полоні, переважно в Ташкенті, де брала активну участь у діяльності української громади. 1917 року через Фінляндію, Швецію та Німеччину повернулась до Галичини. У жовтні 1918 як член Головної управи, а згодом — Начальної команди УГА вела таємні переговори з гетьманом П. Скоропадським, була одним з організаторів Листопадового зриву 1918 року. Брала участь в українсько-польській війні 1918–1919 років. Через тиф звільнена з військової служби. У листопаді 1919 р. виїхала до Відня, де закінчила університет (1921, докторат з історії та географії). Після повернення до Львова вступила до Української партії національної роботи (т. зв. "загравістів"), підтримувала контакти з УВО. Працювала учителькою гімназії сестер василіанок у Львові. Діячка "Рідної школи". Дружина полковника Армії УНР (на еміграції генерал-поручника) Романа-Миколи Дашкевича. Мати історика Ярослава Дашкевича. З 1945 р. — в. о. доцента Львівського університету.

У грудні 1949 р. арештована. До червня 1956 року перебувала в концтаборі в Мордовії. Автор спогадів "Напередодні великих подій. Власні переживання і думки. 1912–1914" (1943) та ін., довідників "Кооперативи здоров'я" (1930), "Трудові резерви Львівщини" (1949), монографії "Сучасний Львів" (1943). Похована на Личаківському кладовищі.

СТЕЦЮК Гриць. Вісіун УСС. Правник. Доповідач у "Викладовому кружку" Коша УСС, що постав як осередок для ідейного зміцнення стрілецької молоді та підготовки її до майбутньої суспільної праці. Член управи "Кружок загального добра", створеного 18 лютого 1916 р. для пожвавлення та впорядкування стрілецької праці в Коші УСС.

СТОРОЖУК Василь (? — вереснь 1916, г. Лисоня). Підхорунжий 1-ї сотні 1-го куреня УСС. Загинув у бою. Можливо, йдеться про підхорунжого Сторожука Олексу (1894, с. Желдці Жовківського пов. — 18.09.1916, Ужгород), коменданта чети, смертельно пораненого на Лисоні 14 вересня 1916 року. Помер у шпиталі. На підтвердження цього припущення говорять прізвище і ступінь, а також те, що серед жертв бою на Лисоні, зафіксованих С. Ріпецьким, який найґрунтовніше дослідив це питання, є лише один підхорунжий Сторожук. На фото — В. Сторожук.

СТРОНСЬКИЙ Микола (1884? с. Ясениця-Сільна Дрогобицького пов., нині Дрогобицького р-ну Львівської обл. — 3.08.1933, Львів).

Військовий і громадсько-політичний діяч, правник; курінний ад'ютант, начальник полкового обозу УСС; секретар Дрогобицького окружкому Комуністичної партії Західної України (1925), секретар консульства СССР у Львові (1928–1933); військові звання — поручник австро-угорської армії, старшина УГА.

Навчався у дрогобицькій гімназії. Організатор робітництва на Дрогобиччині, член УСДП. Активіст Українського студентського союзу. В УСС із 1914 року. У серпні — жовтні 1917р. очолював стрілецьку формацію. Великий конюший Ордену залізної остроги УСС. Член УВО (1923), перебував у слідчому ізоляторі у справі Степана Федака (1921), засланий у комуністичний рух Українською військовою організацією, відтак член Комуністичної партії Східної Галичини, згодом Комуністичної партії Західної України, член ЦК КПЗУ. Радник консуляту СССР у Львові. 1933 року, після виклику в Харків, покінчив життя самогубством. Газета "Діло" 4 серпня 1933 р. писала: "Після Хвильового і Скрипника застрілився вчора урядовець совітського консуляту у Львові Микола Стронський. Виразне національне обличчя того останнього діяча, глибоке схвилювання, яке, як кажуть, виявляв в останніх днях із приводу поворотної хвилі протиукраїнського терору за Збручем та задуманої подорожі до СРСР, поруч із давнішою глибокою вірою, якою він, колишній Усус та пізніший комуніст, гадав об'єднати українську національну й комуністичну інтернаціональну ідею, — всі ці познаки вказують аж надто виразно, що вчорашнє нове самогубство було черговим актом розпуки і черговим актом демонстрації. Хвильовий застрілився у Харкові, Скрипник у Москві (sic!) (насправді у Харкові. — Ред.), Стронський у Львові. Хвиля розпуки досягає скрізь, де живуть одиниці, які, причаливши до комуністичного табору, не зірвали з буржуазними поняттями про свою національну приналежність та про обов'язуючу силу людської чести… Бездиханне тіло М. Стронського знайшли рано-вранці 4 серпня 1933 р. в лісочку на Погулянці (улюблене місце львівських самогубців від початку XIX ст.). Лікар Каспарек назвав причиною смерті постріл із револьвера у скроню. Крім револьвера, поліція виявила в небіжчика посвідчення та заповіт. Судово-медична експертиза підтвердила версію про самогубство". 1994 року адміністрація Личаківського цвинтаря встановила на могилі Стронського гранітний пам'ятник. Проте автентичний надмогильний камінь можна побачити ще й досі.

СТУПНИЦЬКИЙ І. Десятник УСС. Очевидно, йдеться про Івана Ступницького із Самбора, пластуна, члена довоєнного товариства "Українські січові стрільці".

СУМАРУК Василь (1893, с. Соколівка Косівського пов., нині Косівського p-ну Івано-Франківської обл. — після 1921). Вістовий технічної сотні УСС. В Легіоні з 1914 року. Карався у польських тюрмах за звинуваченням в участі у Гуцульському повстанні 1920 року.

ТЕЛІЩАК Йосип (Осип) (1894, м. Турка Стрийського пов., нині Львівської обл., за ін. даними — м. Надвірна, нині Івано-Франківської обл. — грудень 1919 — січень 1920, м. Жмеринка, нині Вінницької обл.). Військовий діяч; хорунжий булавного відділу УСС; військове звання — поручник української армії.

В Легіоні з 1914 року. Герой пісні "Як з Бережан до кадри". Брат дружини невтомного просвітянина Надвірнянщини о. Олексія Гаврилюка, який з 1914 року очолював Надвірнянську парохію УГКЦ. Роман Купчинський у статті "Мої добрі знайомі" (Вісті комбатанта. — 1964. — Ч. З (15). — С. 34) зазначив: "Пор. Йосип Теліщак. Серед моїх добрих знайомих займає одно з перших місць Йосип, а як тоді і потім ще довго-довго писалося і казалося — Осип Теліщак. Не тому має одно з перших місць, що я з ним спеціяльно добре жив, а тому, що його не можна було не любити. Ввічливий, готовий все прийти з поміччю, веселий і єдиний до товариства. Належав до штабу полку, разом з ад'ютантом, чет. Василем Панчаком, хор. Євгеном Ясеницьким і підхор. Павлом Теодоровичем, "шефом" полкової жандармерії… Ходили ми разом вперед і назад, але де б ми не спинились — Теліщак закохувався зараз у якійсь дівчині, а то й у двох. Про це свідчить стрілецька пісня: "Як з Бережан до кадри"… Не минув його третій ворог наших визвольних змагань. Взимі 1919 на 1920 р. захворів у Чотирикутнику Смерти на тиф і помер у лічниці в Жмеринці. Коли друзі приїхали його поховати, то мусіли розкинути кількадесят вояцьких трупів, заки його знайшли…"

ТИМ'ЯК Ю. Член Ради Косівського коша січових стрільців (з

2.08.1914), командант 2-ї чети 1-ї сотні 1-го куреня УСС (09.1914).

ТИСОВСЬКИЙ Степан Васильович (1878, Львів — 15.09.1923, Львів). Військовий і громадський діяч, журналіст; редактор журналу "Молоде Життя" (02.1921–1923), член Верховної пластової ради, скавтмастер; військові звання — майор військового судівництва австрійської армії, отаман УГА.

Старший брат засновника Пласту Олександра Тисовського. Середню освіту здобув в Академічній гімназії у Львові. Володів німецькою та французькою мовами. Закінчивши університетські правничі студії, пройшов однорічну військову службу. Фахом обрав австрійське військове судівництво (1900). Службу військового аудитора здійснював у Львові, Пулі(Рига, Словенія) та Перемишлі. На фронтах Першої світової війни (1914–1918) як майор-аудатор проводив військово-польові суди. Вірний принципам справедливості, захищав невинних людей від безглуздих звинувачень австрійських і угорських військових. За свою принциповість 1918 року був відкликаний із фронту і призначений на службу до м. Львова. Іменем української влади підтримував порядок у ввірених йому в'язницях Львова (11.1918). Коли владу в місті захопили поляки (21.11.1918), залишив службу. Зголосився в українську армію, отримав ступінь підполковника і повідомлення — чекати нагоди. Влаштувався на роботу діловодом Українського крайового товариства охорони дітей та опіки над молоддю. Ця незалежна від держави посада дозволила йому стати справжнім керманичем Пласту, а секретаріат УКТОДОМ фактично перетворився на осідок пластового проводу. Автор праці "Пластові Закони" (Львів, 1922). Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

Його іменем названо 1 — й курінь пластунів сеніорів (квітень 1930), серед співзасновників якого був і М. Горбовий.

ТРУХ Григорій (Андрій) (19.02.1894, с. Гірне Стрийського пов., нині Стрийського р-ну Львівської обл. — 9.05.1959, монастир у Грімбсі, Онтаріо, Канада). Військовий і релігійний діяч, священик; журналіст; командир сотні УСС (осінь 1917), редактор часопису для молоді і дітей "Наш Приятель" (Львів, 1926, 1927), редактор журналу "Світло" (1943–1946); військові звання — поручник австро-угорської армії, старшина УГА.

Народився в родині сільського війта. Уже в перших класах гімназії відзначився побожністю, сентиментальною та поетичною вдачею. Випускник гімназії у Стрию. Вихованець стрийського Пласту (1913–1914). В УСС із серпня 1914 року. Служив у сотні Дмитра Вітовського. Один із кращих провідників стеж у Карпатах. Поранений у Болехові 30 травня 1915 року. Відзначився під Потуторами на Поділлі, вивівши підрозділ з російського оточення (1916). Входив до першого штабу Ордену залізної остроги. Останній Великий комтур Ордену залізної остроги. Співавтор і головний популяризатор пісні "Ой у лузі червона калина" (саме завдяки йому ця пісня стала неофіційним славнем УСС). Співавтор низки жартівливих стрілецьких пісень. Як член Українського центрального військового комітету взяв активну участь у Листопадовому зриві 1918 року у Львові. Командант обсади корпусної команди у Львові. Біля костелу Св. Анни отримав друге поранення і потрапив до польського полону. Перебував у таборах у Вадовицях і Домб'ї (під Краковом), де познайомився з інтернованими отцями василіанами. 1920 року вступив у монаший чин святого Василія Великого. Закінчив теологічні студії (1921–1925). Священик-василіанин (з 1926). У 1932–1933 pp. - священик на Холмщині. З 1933 р. в Канаді і США, де провадив місіонерську діяльність.

Автор спогадів про УСС, пісень і поезій на стрілецьку тематику. Автор праць: "Марія. Життя Пресвятої Богородиці" (1945), "Українська мова. Граматика української літературної мови" (1947), чотири томи "Життя Святих" (1952–1970), "Світила Християнського Сходу" (1968). Похований у Вінніпезі.

ТУЧАПСЬКИЙ Іван (1892, с. Переволочна Золочівського пов., нині Соколівської сільради Буського p-ну Львівської обл. — ?). Військовий і громадський діяч; четар УСС. До Першої світової війни — активний діяч Львівської повітової "Січі" і товариства "Січові стрільці II". В УСС із 1914 року. Учасник бою під Стриєм (осінь 1914). Поранений у Карпатах 25 жовтня 1914 року. Після розгрому сотні УСС Романа Сушка на схилах гори Лисоня 2 вересня 1916 p. І. Тучапський перебрав командування над рештками сотні.

УСТИЯНОВИЧ (УСТІЯНОВИЧ) Іван. Громадський діяч, військовий організатор, учитель; секретар Косівської повітової Бойової управи УСС (08.1914), четар УСС, член Української національної ради ЗУНР (1918). Учасник бою під Стриєм (осінь 1914). Брав активну участь в утвердженні української влади у Косові в 1918–1919 pp., після поразки виїхав на Закарпаття. Очолював і розвивав осередок Пласту у Великобичківській громадській школі.

ЦЯПКАГСКОРОПДД") Іван (1884, с. Хишевичі Рудківського пов., нині Коропужнянської сільради Городоцького р-ну Львівської обл. —

08.1920, Архангельська губ., РСФСР). Військовий діяч, адвокат; командир сотні УСС (1915) та будівельної сотні УСС (1917), генеральний обозний куреня УСС, слідчий судця суду корпусу СС (1919); військове звання — сотник УГА.

Учасник боротьби за український університет у Львові (1907), обвийувачувач у судовій справі проти Г. Сенкевича за зневагу до українських студентів (1908). Студент Віденського університету. Член Студентського товариства "Січ" у Відні. Випускник правничого факультету Львівського університету. В УСС із 1914 року. Брав участь у карпатській кампанії і походах на Поділлі. Веселої вдачі. Загальний улюбленець усу-сусів. Герой стрілецьких пісень. Саме йому присвячено стрілецьку пісню "Бо війна війною". У Вишколі УСС став одним із засновників Ордену залізної остроги, головним завданням якого було плекання товариськості та культури, формування характеру на засадах вояцького лицарства. Перший Великий комтур Ордену залізної остроги. Довгий час стояв на чолі Ордену і посвячував "непохитників" на лицарів. Роман Купчинський писав про нього: "Його звичайно знають як фігуру смішну, одначе так дійсно не було. Він мав вправді свої смішні сторінки, наприклад був цілком на лиці подряпаний і говорив тільки афоризмами, одначе поза тим людина дуже ідейна і працьовита, та ще дуже гарний вояка". Потрапив у більшовицький полон, перебував у концтаборі Кожухів біля Москви. Разом з іншими полоненими старшинами УГА вивезений до Архангельська, звідки їх відбуксирували в Біле море на баржі, яку підірвали і потопили.

ЦЯСТЕЧКО (? Львів — 3.09.1916, г. Лисоня, нині Бережанський р-н Тернопільської обл.). Січовий стрілець. "Веселий, бадьорий товариш" (оцінка М. Горбового). Член "Січових стрільців II" (кошовий Роман Дашкевич). Левко Лепкий згадував, що Роман Дашкевич зумів "захопити стрілецькою ідеєю навіть львівських батярів, що не знали української мови. Деякі з них славилися потім у боях як герої, приміром такий львівський безбатченко і бродяга Цястечко, що поліг на Лисоні". Коли курінь Сеня Ґорука підійшов на Лисоню, ворог проламав австрійську бойову лінію в Потуторах, зігнав четверту сотню першого куреня і захопив його команду. Від ганьби полону її врятувала чета хорунжого Євгена Ясемицького. Про цю чету "Історичний Калевдар-Альманах Червоної Калини" іш 1927 р. писав так: "…Гора була знову добута. Тільки ще направо гніздо російських скорострілів клало покоси смерти. В крайній момент кинувся туди хорунжий Ясеницький з четою. Та його випередив син львівської вулиці, герой з боїв на Лисоні — стрілець Цястечко. Він скочив у рів на голови москалям, як грім з ясного неба. Скоростріли змовкли… Але замовк і на віки вічні Цястечко. Взятий на ворожі багнети, погиб геройською смертю там, на горі стрілецької слави".

ЧЕРВОНИЙ. Стрілець 1-І сотні УСС.

ЧМОЛА Іван-Олександр Симеонович (6.03.1892, с. Солотвин Богородчанського пов., нині смт Солотвин Богородчанського p-ну Івано-Франківської обл. — 27.06.1941). Військовий і громадський діяч, педагог; командир 2-ї сотні Галицько-Буковинського куреня СС (1917), 2-ї сотні 1-го куреня СС (19.01.1918), 2-го пішого куреня 1 — го полку СС, командир 3-го полку СС, начальник Коша СС (02.1919 — 10.05.1919; також із 07.1919), член Стрілецької ради; військове звання — полковник Армії УНР.

Випускник перемишльської гімназії. Навчався у Львівському університеті. Закінчив Краківський університет. Магістр природничих наук.

Співзасновник Пласту, зв'язковий 17-го куреня ім. Михайла Драгоманова (Яворів), керівник вишколів на Соколі, засновник і курінний 1-го куреня УПС ім. С. Тисовського, скавтмастер. Пластовий псевдонім "Чмоль". Організатор січово-стрілецького руху. Учасник Першої світової війни. У вересні 1915 р. потрапив до російської неволі. Перебував у м. Царицин (табір Дубовка). Восени 1917 р. втік до Києва. У листопаді 1917 р. — од ин з організаторів куреня Київських січових стрільців. Учасник оборони Києва від більшовицьких військ (1918). Із грудня 1919 р. до 1922 р. — у польському полоні. Член УВО. Викладач у яворівській (1922–1930) і дрогобицькій гімназіях (1932–1939). У 1930–1932 pp. перебував у польських тюрмах. Арештований НКВД 22 червня 1941 року. Страчений.

ЧУМАК Степан. Організатор УСС у Тернопільському повіті. Підхорунжий УСС. Співорганізатор Пресової кватири Коша УСС (травень 1915) та підстаршинської харчівні. Правник. Завідувач стрілецькою бібліотекою, служив у канцелярії.

ШИПАЙЛО Роман (? — 1941). Державний, військовий і громадський діяч, педагог, музикант (віолончеліст); командант Запасного гарматного коша, член Державного секретаріату військових справ (артилерійський відділ, з 02.1919); військові звання — майор австро-угорської армії, сотник УГА.

Організатор Пласту в Українській державній гімназії (м. Коломия, 1912). Професор гімназій у Коломиї та Бережанах, викладач фізики, математики і співів. Опікун Пласту в Коломиї та Бережанах, зв'язковий 13-го Коломийського куреня юначок імені Орисі Завісної. Пластун-скавтмастер (22.5.1924). Разом із М. Горбовим — член-засновник

1-го Сеніорського пластового куреня ім. Степана Тисовського (квітень 1930). Комендант пластового табору на Соколі (літо 1930). Організатор і керівник гімназійних оркестрів і хорів у коломийській та бережанській гімназіях. Автор спогадів. Ймовірно, вбитий при переході румунського кордону. Сьогодні його іменем названа вулиця в м. Коломиї.

ШКОНДЕЮК П. Стрілець УСС.

ШУМСЬКИЙ Осип (1896, с. Боднарів Станіславського пов., нині Калуського р-ну Івано-Франківської обл. — ?). Старший десятник сотні Романа Дудинського. Гімназист. 4 травня 1915 р. поранений у битві на г. Маківці кулею "дум-дум" у ліву руку (втратив два пальці).

ЮСИПЧУК Д. Писар Косівського коша Січових стрільців (з 2.08.1914).

ЯСЕНИЦЬКИЙ Євген (1892, м. Дрогобич, нині Львівської обл. — ? м. Кожухів, РСФСР). Військовий діяч; четар 3-ї сотні; військове звання — хорунжий австро-угорської армії. Студент правничого факультету Львівського університету. В УСС із 1914 року. Відзначився в бою на г. Лисоні, де зі своєю четою звільнив від російського полону штаб І куреня і частину сотні Осипа Будзиновського. При цьому був поранений. Згодом служив при команді Вишколу.

У 1920 р. захоплений більшовиками в Києві. Засланий на Північ, де загинув.

Уклали Роман КОВАЛЬ, Юрко ЮЗИЧ та Микола ЛАЗАРОВИЧ

П. Арсенич, Р. Коваль. Неповний список вояків УСС та УГА галицької Гуцульщини, вихідців із нинішніх Верховинського, Коломийського, Косівського та Надвірнянського районів Івано-Франківської області

АНЦРУСЯК Михайло (1899, с. Молодятин Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

АНТОНЯК-молодший Юрко (1897, с. Голови Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Десятник УСС. Поранений 29 квітня 1915 р. на г. Маківці кулею "дум-дум" у плечі і осколком гранати у праве коліно.

АРСЕНИЧ Андрій Миколайович (1899, с. Березів Нижній Печеніжинського пов. — 1985, с. Нижній Березів Косівського р-ну). Учасник Першої світової війни. Після розпаду Австро-Угорщини служив в УГА. Ініціатор відновлення читальні "Просвіти" (1924). У 1926–1931 pp. перебував у Канаді. Повернувшись у рідне село, працював касиром у кооперативі "Май", матеріально підтримував "Рідну школу". Згодом — член ОУН, голова сільради. Щоб уникнути арешту за перебування сина Миколи в УПА, перейшов на нелегальне становище. Арештований 8 березня 1946 року. Звинувачувався у тому, що був "заступником начальника караулу" куща самооборони села (1944). Військовим трибуналом військ МВД Станіславської області 12 липня 1946 р. засуджений на 10 років позбавлення волі. Покарання відбував в Архангельську і Комі АССР (1948–1955). Після повернення із заслання не міг прописатися в рідному селі, тож виїхав до Одеської області, де в 1960-х pp. працював пастухом у радгоспі. Доживав віку в рідному селі, але не у своїй хаті, бо її розібрали більшовики. Реабілітований 13 листопада 1991 року.

АРСЕНИЧ (КОВТКІВ) Василь Антонович (1895, с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1937). Старшина УГА. Народився в сім'ї селянина-лісоруба. Вчився у вижницькій гімназії. За уряду ЗУНР — начальник охорони транспортів у м. Станіславі. Відступив за Збруч. У лавах ЧУГА воював проти поляків. 1922 року демобілізувався. Працював у Запоріжжі в робітничо-селянській інспекції, потім — інструктором Житомирського обкому ВКП(б), секретарем райкому ВКП(б)у Коростені, головою райвиконкому в м. Малині. Розстріляний.

АРСЕНИЧ Іван Антонович (1898, с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1937). Вояк УГА. Брат В. А. Арсенича. Воював проти поляків під Львовом, потім у ЧУГА. 1926 року закінчив Харківський університет. Працював директором школи в Запоріжжі. Розстріляний.

АРСЕНИЧ (САРАМЧИКІВ) Іван Миколайович (1889, с. Березів Нижній Коломийського пов., тепер Косівського р-ну — 1927). Старший десятник 24-го Коломийського піхотного полку, хорунжий УГА, вчитель. Закінчив учительську семінарію (1913). Учасник Першої світової війни. Разом зі старшинами-односельцями R Арсеничем, І. Ґеником-Катунівим та ін. брав участь у підготовці перевороту 1 листопада 1918 р. у Коломиї. На початку лютого 1919р. Начальна команда (далі НК ~ Ред.) УГА прислала його з постою у Ходорові до Державного секретаріату шляхів, пошт і телеграфів у Станіславі для організації польової пошти. Арсенич розробив план організації польової пошти за зразком польової пошти колишньої російської армії. В УГА очолював польову пошту полку. 1920 року перебував у ЧУГА. Залишився в УССР 1921 року в Одеській області одружився з цілителькою Ганною Бурець. Вчителював, згодом став директором школи, ого дружина листувалася з родичами чоловіка, що проживали в Нижньому Березові, який належав тоді до Польщі. Через це була 18 січня 1938 р. арештована. Загинула в тюрмі. Їхні сини Володимир та Леонід — мешканці Одеси. Леонід, коли довідався, що маму безпідставно репресували, на знак протесту в 1960-х роках вийшов із КПСС.

АРСЕНИЧ Михайло Антонович (1899, с. Березів Нижній Печеніжинського пов. — 1967, с. Нижній Березів Косівського р-ну). Вістун УГА. У складі Гуцульського пробойового куреня воював під Львовом проти поляків. З частинами УГА відступив до Чехо-Словаччини. Працюючи в залізничній поліції в Ужгороді, допомагав переправляти зброю і медикаменти будьонівцям, які 1920 року воювали в районі Стрия. За це арештований чеськими властями. Утік до Відня, звідки в 1924 р. повернувся додому. Польська поліція, звинувативши його у шпигунстві, протримала 7 тижнів у коломийській тюрмі. В Нижньому Березові брав участь у громадсько-політичному житті як член "Просвіти" та "Рідної школи". У 1939 р. — начальник міліції, а 1940 року — інспектор фінвідділу в с. Яблунів. 1943 року арештований гестапо. 1945 року повернувся в рідне село. Від 1953 р. працював у колгоспі бригадиром будівельної бригади та служив дяком у церкві.

АРСЕНИЧ (МАРУСИК) Петро Михайлович (10.07.1894, с. Березів Нижній Печеніжинського пов. — 29.09.1976, с. Нижній Березів Косівського р-ну). Четар УГА. Учасник Першої світової війни. Учасник встановлення української влади на Коломийщині 1 листопада 1918 року. Від 1925 р. учителював у с. Гринівці, Чорних Ославах, а в 1940–1957 pp. - у с. Мишині. Написав спогади про с. Березів Нижній і свою родину. Вів щоденник про службу в австрійській армії та УГА.

АРСЕНИЧ Роман Августинович (1898, с. Мишин — 7.04.1941, м. Величка, Польща). Сотенний 2-гопіхотного полку УГА. Народився в родині священика. Закінчив гімназію в Чернівцях. Підчас Першої світової війни — офіцер австрійської армії. Після розпаду Австро-Угорщини зголосився до УГА. Брав участь у поході за Збруч. Перехворівши на тиф, повернувся на Гуцульщину. Згодом закінчив медичний факультет університету у Іраці. Перебуваючи в час канікул у Пістині, безкорисно лікував батькових парафіян.

1938 року створив приватну практику у Величці та став директором місцевої "Каси хорих". Похований на цвинтарі у Кракові.

АРСЕНИЧ Семен-Петро Степанович (15.08.1876, с. Залуччя Коломийського пов., тепер Коломийського р-ну — 1944, Польща). Військовий, громадський і кооперативний діяч, учитель. Член-засновник гуртка товариства "Сільський господар" у Коршеві (25.04.1910). Закінчив коломийську гімназію та офіцерську школу. Служив у 24-му Коломийському піхотному полку. Поранений у праве стегно. Після лікування — знову на російському фронті. У травні 1918 р. в м. Одесі працював перекладачем з російської мови, згодом — у Катеринославі. В березні 1919 р. у лавах УГА воював під Львовом. Закінчив учительську семінарію в Заліщиках (1923). Працював учителем у с. Коршеві і м. Коломиї.

АРСЕНИЧ Степан Антонович (? с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1915). Січовий стрілець. Загинув піц м. Галичем.

АТАМАНЧУК Василь (? с. Микитинці Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 26.08.1919). Січовий стрілець. Не плутати з бойовиком УВО Василем Атаманчуком, засудженим поляками за підозрою в атентаті на польського шкільного куратора Собінського (1926).

АТАМАНЮК Василь Іванович (14.03.1897, м-ко Яблунів Печеніжинського пов., тепер село Косівського р-ну — 3.11.1937). Січовий стрілець, письменник. Закінчивши коломийську гімназію, 1915 року пішов до австрійської армії. Спочатку служив телефоністом, потім — перекладачем у Пресбюро. 1917 року перейшов до УСС. Коли у жовтні 1918 р. УСС було перекинуто на Буковину, покинув лави УСС, залишившись в Україні. Працював секретарем газети "Боротьба", завідував трудовою школою. Переїхавши до Києва, долучився до літературної організації "Західна Україна". Писав вірші, твори для дітей, перекладав з єврейської. Літературний псевдонім Яблуненко. 31 січня 1933 р. арештований. В обвинувальному висновку зазначено: "Атаманюк був одним із керівників київської організації УВО. З його ініціативи і під його керівництвом була створена в Києві організація галицьких письменників, перейменована в 1923 р. в "Західну Україну", що ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил". Вимучений на допитах тортурами, звів на себе і деяких інших письменників наклеп. 1 жовтня 1933 р. "судовою трійкою” засуджений на 5 років ув'язнення. Перебуваючи у "Карлазі", 1 березня 1935 р. звернувся із проханням про помилування до особливого уповноваженого НКВД у Москві. У листі писав: "Після арешту неймовірними зусиллями деяких слідчих, які знущалися наді мною, били, двадцять діб не дозволяли спати і лягати, змушували безперервно бігати, загрожували різними тортурами і т. Їн., помістили серед польських шпигунів. Мене довели до безвольного несвідомого стану, і я вимушений був зізнатися піддиктування в неіснуючих злочинах". Прохання про помилування надіслав і до Й. Сталіна (13.05.1937) та А. Вишинського (29.05.1937). Це, напевно, і прискорило трагічний фінал — 3 листопада Василя Атаманюка розстріляно.

БАБІЙЧУК Андрій (1897, с. Вербіж Коломийського пов., тепер Коломийського р-ну — вересень 1916, м. Бережани, тепер Тернопільсько! обл.). Стрілець 8-ї сотні УСС. Поранений на г. Лисоні 3 вересня 1916 р. Помер у шпиталі.

БАЧИНСЬКИЙ Іван (1896, м — ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Стрілець 3-ї сотні УСС.

БАБ'ЮК Іван (20.04.1892, с. Старі Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 15.02.1965, м. Коломия). Старшина австро-угорсько-го війська, — сотник УГА, освітній діяч. Закінчив Коломийську державну гімназію та два семестри філософського факультету Львівського університету. Комендант станції Коломия. Воював під Равою-Руською, Львовом, на Великій Україні. Після поразки Визвольних змагань повернувся додому. Як вояк, що боровся з Польщею, не зміг продовжити навчання в університеті; тож здобував освіту на фізико-математичному факультеті в підпільному Українському університеті у Львові. Захистив диплом. Працював учителем математики в гімназіях Яворова, Стрия, Станіслава, Городенки і Коломиї. У липні 1934 р. засуджений на 3 роки за приналежність до ОУН. При відступі німців з України 1944 року емігрував до Чехії, де його й арештував СМЕРШ. Впливові особи допомогли звільнитися за умови повернення до Коломиї, де він працював викладачем у технікумі Механічної обробки деревини. Вдруге заарештований органами НКВД разом із сім'єю. 1951 року його, а також дружину Розалію і сина Романа вислали в Тюменську область. Звільнившись 1956 року, повернувся до Коломиї. Похований на цвинтарі "Монастирок".

БАБ'ЮК Микола (24.05.1900, м-ко Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1919, м. Бірзула, тепер м. Котовськ Одеської обл.). Булавний УГА (з 1918). Воював проти поляків під Львовом, потім разом з усіма подався за Збруч, де і загинув у бою.

БАБ'ЮК Осип (10.02.1894, м-ко Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 11.04.1950, м. Прага, Чехословаччина). Хорунжий УГА. Закінчив старшинську школу. Комендант гарматного коша у Коломиї. Брав участь у Чортківській офензиві. Воював на Великій Україні. Знеможений боями та виснажений тифом, повернувся до Коломиї. Невдовзі поляки арештували його. Втік з етапу, перейшов до Чехо-Словаччини, де закінчив Торговельну академію та педагогічний інститут. Навчаючись у Празі, Осип познайомився із чешкою Яною. 1928 року в Коломиї вони побралися. Через рік у них народився син Ярослав. У березні 1944 p., перед приходом совєтських військ, Осип Баб'юк із сім'єю емігрував до Чехії.

БАГРІЙЧУК Петро (? с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 31.08.1919, м. Київ). Старшина 10-ї сотні 3-го куреня 24-го Коломийського піхотного полку ім. гетьмана П. Дорошенка УГА. Загинув у бою з денікінцями під Печерською лаврою.

БАКАЙ Юрко (1895, с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 8-ї сотні УСС. 1 травня 1915 р. поранений у праве плече під час боїв на г. Маківці.

БАКАЙ Василь (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

БАКАЙ Петро (1895, с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

БАРАНЮК Дмитро (1894, с. Город Косівського пов. — ?). Стрілець технічної сотні УСС.

БАРАНЮК Іван (1894, с. Москалівна, тепер у межах м. Косова —?). Стрілець 3-і сотні УСС.

БАРЧУК Михайло (1891, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

БЕЙСЮК Петро (1898, с. Стопчатів Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 11.08.1915, м. Галич, тепер Івано-Франківської обл.). Звідун 3-ї сотні 2-го куреня УСС. Учень 6 класу гімназії. Відбув походи на с. Бескид, Синевір, Перегінське, м. Дрогобич, Стрий, Львів, Красне. Брав участь у боях на Маківці, під Болеховом, у Галичі. Захворів на холеру. Помер у шпиталі у Галичі. Похований на місцевому цвинтарі.

БЕЛЬМЕГА Федір (1898, с. Довгополе Косівського пов., тепер Верховинського р-ну — 1915). Січовий стрілець сотні Осипа Семенюка. 29 квітня у бою на г. Маківці смертельно поранений у живіт. Помер по дорозі до с. Головецьке.

БЕНДЕЙЧУК Юра (1896, с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 3-ї сотні УСС.

БЕРБЕНИЧУК Василь (1893, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

БЕРБЕНИЧУК Микола (1893, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 8-ї сотні УСС.

БЕРКЕЩУКМихайло (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

БЕРЕЗОВСЬКИЙ-АРСЕНИЧ Василь (1894, с. Березів Вижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

БИБЛЮК Антін (1894, м. Косів —?). Стрілець 3-і сотні УСС. 28 квітня 1915 р. в бою на г. Маківці поранений у пальці розривом гранати.

БИБЛЮК Михайло (1898, с. Косів Старий Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 7-ї сотні УСС.

БІЛАН Пилип (1896, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 1 — ї сотні УСС.

БІЛАС Ростислав (10.06.1884, м. Надвірна — 7.12.1964, м. Мюнхен, Німеччина). Полковий лікар (1914–1916), санітарний референт у ранзі отамана при Державному секретаріаті військових справ ЗУНН, член Державної санітарної ради (1918–1919), лікар УГА. Середню освіту здобув у коломийській гімназії. Закінчивши 1910 року Львівський університет, був мобілізований до австрійського війська. Пройшов санітарно-лікарський вишкіл у Віденській військово-лікарській академії "Юзефінум". Спеціалізувався як терапевт в університетських клініках Відня (1912–1914). Отримав 7 високих відзнак. У травні 1919 р. потрапив до польського полону. Карався у Ланцуті і Бригідках. Після звільнення в 1920 р. займався приватною практикою у Бориславі. 1926 року переїхав до Львова, де безкоштовно працював в амбулаторії Народної лічниці. Член Українського лікарського товариства. Публікував статті у "Лікарському Віснику". У січні 1940 р. переїхав у м. Лодзь. 1945 року емігрував до Німеччини, де очолював відділ внутрішніх хвороб у лікарні Св. Йосифа в Реґенсбурзі (1948–1958). Допомагав українським біженцям. Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф.

БІЛІНЧУК Михайло (1897, с. Жаб'е Косівського пов., тепер смт Верховина — 29.04.1915, г. Маківка). Січовий стрілець. В УСС із 2 березня 1915 року. Підчас шмурму російських позицій на г. Маківка смертельно поранений у голову.

БОГОНІС Михайло Васильович (21.11.1890, м. Косів — 1939?). Хорунжий Гуцульського ударного куреня УГА. Арештований енкаведистами 21 листопада 1939 року.

БОДНАРУК Василь (1896, с. Криворівня Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Десятник 5-ї сотні УСС. На початку вересня 1916 р. призначений комендантом чети 7-ї сотні.

БОДРУГ Ілля Прокопович (14.08.1893, с. Вижній Березів Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Командант 24-го Коломийського піхотного полку (австрійської армії, потім УГА), поручник австро-угорської армії, сотник УГА. Закінчив гімназію в Коломиї (1914). Воював на Італійському фронті. Інтендант військової команди Коломийської округи УГА (1918). Організатор перебрання влади в м. Коломиї й рідному селі в листопаді 1918 року. Існує помилкове твердження, що він восени 1919 р. помер від тифу в "чотирикутнику смерті". Насправді ж він залишився на Великій Україні, закінчив Одеський університет. Викладав у Ірослібентальському агрономічному технікумі Спартаківського р-ну Одеської області. 1924 року від нього надходили листи з УССР, а 1928 року він вислав фотокартку з курорту Батумі. Однак 1929-го листування урвалося. 19 грудня 1932 р. арештований за обвинуваченням в контрреволюційній повстанській організації 14 жовтня 1933 р. засуджений на 5 років позбавлення волі. Очевидно, знищений НКВД. Іменем Ілька Бодруга названа вулиця в м. Коломиї.

БОЄЧКО Іван (1897, с. Москалівна, тепер у межах м. Косова —?). Стрілець 3-ї сотні УСС.

БОЄЧКО Михайло (1895, с. Монастириське, тепер у межах м. Косова —?). Стрілець 7-ї сотні УСС.

БОЙКІВ Олександр Миколайович (28.08.1886, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Коломийського р-ну — 29.09.1968, м. Париж, Франція). Громадсько-політичний діяч, журналіст. Десятник УСС, підхорунжий УГА. В УСС із 1914 року. Отримав відзнаку "За хоробрість". У червні 1919 р. у складі Гірської бригади УГА перейшов Карпати й опинився на території Чехо-Словаччини. Разом з іншими вояками УГА інтернований у Німецькому Яблонному. 1925 року, склавши матуральний іспит, записався на електротехнічний відділ Карлового університету (м. Прага). 1927 року став членом Союзу українських націоналістичних організацій. Співпрацював у часописі "Розбудова нації". З березня 1930 р. — особистий секретар полковника Євгена Коновальця. З березня 1931 р. виїхав до Франції, де проводив культурно-просвітницьку роботу серед українських емігрантів. 1938 року заснував першу українську друкарню у Франції. 30 червня 1941 р. потайки приїхав до Львова, де брав участь у таємній нараді з питань організації антинімецької боротьби. Повернувся до Парижа, де в січні 1944-го був арештований гестапо. Ув'язнений у берлінській тюрмі. Звільнений завдяки заступництву українських заокеанських організацій. 1948-го відсудив українську друкарню та відновив видання "Українського слова". Очолював тереновий провіду Франції (1938–1948), член ПУН, референт преси й пропаганди (1954–1955), член Сенату ОУН (1964–1968).

БОЙЧУК Михайло (1895, с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина — 4.09.1916, г. Лисоня). Січовий стрілець.

БОЙЧУК Петро (28.07.1896, с. Вербіж Нижній Коломийського пов., тепер Коломийського р-ну — 2.10.1968). Старший стрілець 6-ї сотні УСС (1916). Підстаршина УСС. Воював у лавах УГА проти поляків за Львів. Брав участь у боях за Київ у серпні 1919 року. 1949 року арештований і засуджений. В 1955 р. повернувся додому.

БОЙЧУК Федір (1893, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну — 6.09.1916, м. Бережани, тепер Тернопільської обл.). Січовий стрілець. 4 вересня 1916 р. смертельно поранений на г. Лисоні. Помер у дивізійному шпиталі.

БОЙЧУК Юра (1896, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Коломийського р-ну —?). Стрілець булавного відділу УСС (1916).

БОРИС Іван (1897, с. Смодне Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?).

БОЦВІНЮК Дмитро (1892, с. Ясенів Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

БРАЙЛЯК М. (? м-ко Делятин Надвірнянського пов., тепер місто Наддвірнянського р-ну). В УСС із 1914 року.

БРОВЧУК Михайло (1894, с. Красноїля Косівського пов., тепер Верховинського р-ну — 1919). Аматор Гуцульського театру Г. Хоткевича, з яким гастролював 1911 року. В УСС із 1914 p., згодом в УГА. Загинув у бою з поляками під Львовом.

БУДЗ Петро Якович (5.08.1882, с. Старі Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 9.03.1970, с. Старі Кути Косівського р-ну). Військовий діяч, журналіст, педагог; старшина 24-го Коломийського піхотного полку австро-угорської армії (1918), ад'ютант командира, начальник оперативного штабу 2-ї Коломийської бригади Галицької армії (1918–1919), співредактор щомісячника "Український Скиталець” (1920–1924), учитель народних шкіл Косівщини, директор Бережанської дівочої гімназії (1930–1931), інспектор народних навчальних закладів Львівського повіту (1930-ті pp.); військові звання — підполковник УГА, полковник Армії УНР.

БУДУРОВИЧ Гаврило Якович (1889, с. Березів Нижній Коломийського пов. — 1978, с. Березів Нижній Косівського р-ну). Стрілець 6-ї сотні УСС.

БУДУРОВИЧ Михайло Васильович (1896, с. Березів Нижній Печеніжинського пов. — 1970, с. Нижній Березів Косівського р-ну). Десятник 2-ї сотні, згодом хорунжий УСС. В УСС із 28 серпня 1914 року. Воював у складі сотні Осипа Букшованого, потім — Дмитра Вітовського. Учасник боїв на г. Маківці. Нагороджений Срібною медаллю "За хоробрість" II ступеня. Восени 1916 р. під Бережанами потрапив у полон. До Лютневої революції перебував в Іркутській області. Після повернення воював у складі УГА. Поранений у бою проти поляків на Львівщині. Перейшов з УГА за Збруч. Брав участь у боях з денікінцями та більшовиками. Хорунжий Армії УНР. У складі ЧУГА воював проти поляків. Після поразки подався на заробітки до Франції (1924–1931). Повернувшись, працював у дитячому будинку в Середньому Березові (1939–1941), а з кінця 1941 р. — лісником у Нижньому Березові. У серпні 1943 р. проводив партизанів-ков-паківців із Березова до Печеніжина. Допомагав повстанцям УПА, де перебував його син Степан ("Люлька").

БУКАТЧУК Созонт Васильович (2.05.1896, с. Кобаки Косівського пов. — 13.03.1948, с. Кобаки Косівського р-ну). Військовий і громадсько-політичний діяч. Навчався у вижницькій гімназії. У Першу світову війну влився до УСС. Потрапив до російського полону. В Росії захопився комуністичними ідеями. Воював на боці більшовиків, потрапив до німецького полону (1918). Звільнившись, повернувся в Галичину. Член КПЗУ. Боровся проти польських окупантів. Двічі засуджений поляками. Відбував покарання в політичній в'язниці Бриґідки. Делегат III з'їзду КПЗУ (1928) та Європейського конгресу трудового селянства (м. Берлін; 1930). Відбув однорічні "Ленінські курси" в Москві, звідки знову повернувся до Галичини. Інструктор ЦК КПЗУ на Львівщині й Волині. У 1934 р. поляки позбавили його волі на 15 років. Звільнений з неволі із приходом Красної армії (1939). Делегат Народних зборів у Львові (1939), учасник 5-ї позачергової сесії Верховної Ради СССР (м. Москва, 1939). Депутат Верховної Ради УССР (з 1940).

БУКАЧУК Петро (1895, с. Кобаки Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 3-ї сотні УСС.

БУКШОВАНИЙ Осип Семенович. Див. "Біографії вояків, яких згадує М. Горбовий".

БУМБУК Микола (1890, с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Січовий стрілець. 29 квітня 1915 р. на г. Маківці поранений багнетом у ліву руку.

ВАНДИЧ Іван (1895, с. Микитинці Косівського пов., тепер у межах м. Косова —?). Стрілець булавної сотні УСС.

ВАСИЛЕНЧУК Василь (1889, с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну — 1919). Стрілець УГА. Загинув у бою з більшовиками під м. Крижополем, нині Вінницької області.

ВАСКУЛ Петро Васильович (8.05.1895, с. Березів Вижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 2.08.1941, с. Семаківці, тепер Городенківського р-ну). Військовий і політичний діяч, педагог. Четар австрійської армії. Один з організаторів Листопадового зриву в Коломиї. Сотник УГА. Потрапив у полон до поляків (1920), перебував у таборі для інтернованих у Польщі (1921–1922). Після звільнення працював директором школи в с. Мокре Келецького воєводства у Польщі. З 1939 р. — директор школи у с. Ясенові Пільному на Городенківщині. Член Проводу ОУН. Учасник Національних зборів у Львові, які 30 червня 1941 р. проголосили відновлення Української держави. За дорученням Ярослава Отецька відкрив у Городенці старшинську школу з підготовки кадрів для українського війська. За відмову роззброїти старшинську школу 29 липня 1941 р. мадяри заарештували його, а 2 серпня розстріляли в Семаківському лісі. Перепохований у Городенці 31 серпня 1941 року.

ВЕНЦЕЛЬ Ваврик (1896, с. Молодятин Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС (1916).

ВЕРБЕНЧУК Василь (1893, с. Рунгури Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-н —?). Стрілець 4-ї сотні УСС (1916).

ВЕРБОВСЬКИЙ Іван (1893, с. Молодятин Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

ВЕРБ'ЮК Іван Олексійович (13.12.1899, с. Березів Середній Печеніжинського пов. — 29.06.1938). Січовий стрілець. Учасник українсько-польської війни у складі УГА і ЧУГА. З 1922 р. навчався в Київській школі червоних старшин, а потім у Харківській школі червоних старшин. За охорону голови ВУЦВику Г. Петровського нагороджений орденом Червоного прапора. Від 1 вересня 1924 р. командував взводом та ротою 297-го Уманського стрілецького полку. Став жертвою сталінських репресій.

ВІЗНЮК Микола (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ВІНТОНЮК Андрій (1892, с. Вербіж Вижній, тепер с. Верхній Вербіж Коломийського пов. — 4.09.1916, г. Лисоня). Стрілець 3-ї сотні УСС.

ВІНТОНЯК Степан (1898, Марківці Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ВЛАШИНЕЦЬ Василь (1897, с. Розтоки Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

ГАВРИЛЮК Ілько Дмитрович (5.03.1878, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Коломийського р-ну — 8.01.1947, м. Мінстер, Австрія). Письменник, педагог. Закінчив коломийську гімназію (1898). Від 1900 р. навчався на філологічному факультеті Львівського університету, потім у Віденському університеті. Учасник Визвольних змагань 1918–1920 років. Сотник УГА. Як настоятель бурси часто розповідав учням про УСС і УГА.

Автор збірки поезій "По терню та кремінню" (Коломия, 1923). Вірші та оповідання друкував у часописах "Поступ", "Літературно-науковий вістник", "Світ" та збірнику "Акорди". Підтримував творчі стосунки з Василем Стефаником, Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною. Вчителював у рогатинській і коломийській українських гімназіях до 1944 року.

ГАВРИЛЮК Степан (1895 с. Іспас Коломийського пов, тепер с. Спас Коломийського р-ну — 1915, с. Лавочне, тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Стрілець 4-ї сотні 2-го куреня УСС. 30 вересня 1914 р. вирушив у похід на с. Бескид. 30 квітня 1915 р. поранений на г. Маківці. Помер у шпиталі. Похований на цвинтарі с. Лавочне 1 травня 1915 року. "Відзначався холоднокровністю та відвагою, тішився любов'ю і признанням товаришів", — писав про нього стрілець Андрій Баб'юк.

ГАВРИШ Микола (1894, с. Слобідка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

ГАВРИЩУК Федь (1897, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

ГАНДЗЯК Дмитро (1898, с. Уторопи Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 18.01.1920, с. Грижинці, тепер у межах м. Гнівані Тиврівського р-ну Вінницької обл.). Стрілець 10-1 бригади УГА. Помер від висипного тифу у 3-й польовій лічниці УГА.

ГАПЧУК Олекса (1897, с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина —?) Стрілець 6-ї сотні УСС.

ГАСЮК Василь (1889, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 15.06.1915). Січовий стрілець. В УСС із 2 березня 1915 року. 6 квітня вирушив у похід на г. Маківку. Брав участь у боях під м. Болеховом і с. Вікторовом. Похований на узліссі поблизу дороги, котра сходиться з вікторівською дорогою і шляхом, що веде до Галича.

ГЕРЦЮК Василь (1896, с. Старі Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець (четар?) 6-ї сотні УСС.

ГЛІБЧУК Микола (27.09.1892, с. Старі Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Командир 2-ї чети 2-ї бригади ЧУГА. Соціаліст за переконаннями.

ГЛІБЧУК Тимофій Іванович (21.11.1895, с. Старі Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 19.11.1923). Командир скорострільної сотні 2-ї бригади УГА, що увійшла до складу ЧУГА. Комуніст за переконаннями.

ГЛОДУНЯК Микола (1894, с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ГОЛИНСЬКИЙ Василь Михайлович (14.05.1895, с. Баня-Березів Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — червень 1920, РСФСР). Січовий стрілець. В УСС із 1916 року. У складі Гуцульської сотні УСС брав участь у боях проти російських військ під с. Кирлібаба на Буковині, під Конюхами. У складі групи Василя Вишиваного вирушив на Наддніпрянщину (1918), а звідти на Буковину (1918). Брав участь у Листопадовому зриві (1918). Записався до Гуцульського куреня УГА, яким командував його двоюрідний брат Гриць Голинський. Перейшов з УГА р. Збруч (1919), воював проти більшовиків та денікінців на Великій Україні. У "чотирикутнику смерті" захворів на тиф. Перейшов до ЧУГА (1920). У травні 1920 р. його вислали з Києва до концентраційного табору в Кожухові під Москвою. На початку серпня 1920 р. в м. Архангельську чекісти посадили В. Голинського та інших українців на баржу та підірвали її, втопивши в Білому морі.

ГОЛИНСЬКИЙ Гриць. Див. "Біографії вояків, яких згадує М. Горбовий".

ГОРБОВИЙ Андрій (1899, м. Косів — 24.11.1919, с. Витава, тепер у межах м. Гнівані Тиврівського р-ну Вінницької обл.). Стрілець 2-ї Коломийської бригади УГА. Захворів на висипний тиф і помер.

ГОРОДЕНКО Ілько (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ГРЕБ’КЖ (ҐРЕБЮК) Микита (1898, с. Рунгури Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ГРИГОРЧУК Гриць (1895, с. Соколівка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець. Поранений 1 травня 1915 р. на горі Маківка.

ГРИГОРЧУК Олекса (1897, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Січовий стрілець. У Легіоні із 2 березня 1915 року. Загинув у бою.

ГРИМАЛЮК Павло (1895, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

ГРИНІШАК Олекса (Лесь) (? м. Надвірна — осінь 1919, м. Вінниця). Хорунжий УСС. Член театральної секції, один з організаторів оркестру УСС, директор театру при Начальній команді УГА. Помер від тифу.

ГУЦЕНЮК(ҐУЦЕНЮК) Олекса (1896, с. Жаб’є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 1-ї сотні УСС.

ҐЕНИК Василь Михайлович (1896, с. Березів Вижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1924). Стрілець 2-ї сотні УСС.

ҐЕНИК-БЕРЕЗОВСЬКИЙ Михайло Васильович (1879, с. Березів Вижній Коломийського пов., тепер Косівського р-ну — 1959, м. Торонто, Канада) — Військовий і громадський діяч. Член Бойової управи УСС, суддя, адвокат. Закінчив гімназію в Коломиї і правничі студії у Празі. 1914 року як член Бойової управи УСС підписав заклик до української молоді зголошуватися до УСС. Однак австрійська влада не дозволила йому служити в УСС, мобілізувавши до австро-угорської армії. Після розпаду Австро-Угорщини прибув до Коломиї. Окружна військова команда призначила його повітовим комісаром ЗУНР у Печеніжині. У часи польської окупації — суддя в Печеніжині. Відновив діяльність "Просвіти", організував кооператив та молочарню. 1934 року відкрив адвокатську канцелярію в Коломиї. 1944 року покинув рідний край.

ҐЕНИК (ДІЛОВИЙ) Василь (1894, с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 9.04.1915, с. Грабовець, тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Стрілець 2-І сотні УСС. Загинув від розриву фанати.

ГЕНИК (ІВАНКЖ) Григорій Васильович (? с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1915). Січовий стрілець. Загинув під Бережанами.

ГЕНИК (КАТУНІВ) Іван Семенович (1891, с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1923). Четар УСС, учитель, діяч "Просвіти". В УСС із 1914 року. У жовтні 1918 р. в його хаті зійшлися сотник Ілько Бодруг, поручник Гриць Голинський, четар Петро Арсенич, підпоручник Петро Васкул, щоб розробити план військового перевороту, який здійснили 1 листопада 1918 року.

ГЕНИК Микола Михайлович (? с. Березів Вижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець. Учасник битви на горі Маківці. Поранений.

ГЕНИК (ДУЖИЙ) Михайло Васильович (1894, с. Березів Середній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1944, Німеччина). Стрілець 2-ї сотні УСС.

ГЕНИК Михайло (1896, с. Березів Вижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Старший стрілець технічної сотні УСС.

ГЕНИК Сильвестр Федорович (? с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець Гуцульського куреня 1-ї бригади УСС Української галицької армії. На початку грудня 1918 р. поранений під м. Хирів. На фронт курінь відбув на початку грудня 1918 р. як самостійна бойова одиниця на правах полку в 11 — й бригаді УСС, а в січні 1919 р. влився в УГА.

ГОРДА Андрій (1893, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Коломийського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

ҐРЕПИНЯК Петро (1894, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

ДАНИЛЮК Іван (1894, с. Прокурава Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ДАНИЩУК Петро (1896, с. Брустури Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Стрілець 3-ї сотні УСС. На г. Маківці отримав смертельне поранення у голову.

ДЕБЛЮК Василь (1898, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ДЕДКЖ Василь (1898, с. Жаб'є, тепер смт Верховина —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

ДЕМИДЮК Юрко (1891, с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

ДЕМ'ЯНЧУК Юліян (1899, с. Пістинь Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 4.09.1916, г. Лисоня). Стрілець 6-ї сотні 2-го куреня УСС. Будучи учнем п'ятого класу коломийської гімназії, записався добровольцем до УСС.

ДИВОНЯК Гриць (1889, с. Кобаки Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

ДЗВІНЧУК Михайло (1891, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець. 8 травня 1915 р. поранений у бою на горі Маківці у ліву руку.

ДИГАЛЮК Іван (1895, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер Верхній Ясенів Верховинського р-ну — 9.06.1915, с. Вікторів, тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл.). Стрілець 7-ї сотні 2-го куреня УСС. У Легіоні із 23 березня 1915 року. Вже 6 квітня вирушив у похід. Брав участь у боях на г. Маківці, в Болехові. 23 вересня 1915 р. йому і полеглим товаришам насипано стрілецьку могилу поблизу дороги, що веде на Галич.

ДИДИЛЮК Степан (1892, с. Ферескуля Косівського пов., тепер с. Черемошна Верховинського р-ну — 14.11.1919, м. Гнівань, тепер Вінницької обл.). Старший десятник УГА. Помер вщтифу.

ДМИТРУК Микола (? с. Стопчатів Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 26.12.1918, м. Рава-Руська, тепер Жовківського р-ну Львівської обл.). Стрілець УГА. Воював у 3-му курені 24-го Коломийського піхотного полку ім. гетьмана П. Дорошенка. Загинув у бою з поляками.

ДОВБЕНЧУК Василь (1896, м. Косів —?). Старший стрілець 5-ї сотні УСС.

ДОВІРАК Олекса (1897, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ДОДЮК Василь (1898, с. Жаб'є, тепер смт Верховина —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ Степан Михайлович (? с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець. Закінчивши 1914 р. сім класів коломийської гімназії, вступив до УСС.

ДРУЧКІВ Андрій (1897, с. Брустури Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 3.09.1916, м. Бережани, тепер Тернопільської обл.). Стрілець 5-ї сотні УСС. У складі 2-го куреня з березня 1915 р. здійснив походи на с. Рожанку, Грабовець, м. Болехів, с. Вікторів, м. Галич, потім під Потутори. Смертельно поранений на г. Лисоні. Помер того ж дня у шпиталі в Бережанах. Похований на військовому цвинтарі 4 вересня 1916 року.

ДРУЧКІВ Микола (14.08.1897, с. Брустури Косівського пов. — 1983, село Брустурів Косівського р-ну). Військовий і громадсько-освітній діяч. Член спортивного товариства "Січ". В УСС із 1914 року. Стрілець 8-ї сотні УСС. Пройшов вишкіл неподалік м. Мукачева. Воював на Львівщині. 1 травня 1915 р. на г. Маківці поранений у праву руку і ногу. Після тримісячного лікування продовжив воювати в сотні Осипа Будзиновського. У Потуторах потрапив у полон. Перебував у таборі в Дарниці неподалік Києва. Після 1917 р. повернувся до рідного села, потім воював в УГА під Львовом, зокрема в Городку. В с. Ляшки був поранений. Брав участь у Чортківській офензиві, був у "чотирикутнику смерті". Повернувшись у село, 1921 року оженився. Керував "Просвітою" та кооперативом. У 1939 р. обраний головою сільради. 24 лютого 1940 р. арештований як член ОУН. Засуджений на З роки. Дружину вивезли до Сибіру, знищивши все господарство. 1948 року повернувся у Брустури. Похований біля церкви. Могила занедбана.

ДУБЕИ Гриць (1890, с. Вербовець Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

ДУВІРЯК Олекса (1897, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ДУЛЕНЧУК Іван (1897, с. Стебне Косівського пов., тепер с. Стебні Верховинського р-ну — 1.06.1915, с. Лісовичі, тепер Стрийського р-ну Львівської обл.). Стрілець 3-ї сотні УСС із 24 лютого 1915 року.

ДУПЕЙ Дем'ян (1895, с. Кобаки Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ДУПРЕЙЧУК Іанасій (1894, с. Полянки Косівського пов., тепер Верховинського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Стрілець 3-ї сотні 1-го куреня УСС (із 2 березня 1915).

ДУПРЕЙЧУК Тарас (1894, с. Полянки Косівського пов., тепер Верховинського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Січовий стрілець. Загинув у бою.

ДУТЧАК Юстин (1895, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

ДЯКІВ Василь (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ДЯЧУК Василь (1889, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну —?). Стрілець 5-І сотні УСС.

ДЯЧУК Іван (1894, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну —?). Січовий стрілець. Поранений у бою на горі Маківці 29 квітня 1915 року.

ДЯЧУК Микола (1893, с. Криворівня Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець 1-І сотні УСС.

ДЯЧУК Михайло (? с. Татарів Надвірнянського пов., тепер у межах м. Яремчі —?). Січовий стрілець. Поранений 20 березня 1915 р. у селі Головецьке.

ЖИГАЛЮК Дмитро (? с. Ослави Надвірнянського пов., тепер Надвірнянського р-ну —?). Січовий стрілець. Поранений у груди.

ЖИКАЛЮК Іван (1895, с. Красноїпя Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець 7-ї сотні УСС. У Легіоні від початку його створення.

ЖУПНИК Микола (1894, с. Рунгури Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ЗВАРИЧ Юра (1896, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 1-ї сотні УСС.

ЗЕЛЕНЬЧУК Михайло (1897, с. Жаб'е Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ЗІТЕНЮК Василь. Див. "Біографії вояків, яких згадує М. Горбовий".

ЗІТЕНЮК Іван (1888, с. Жаб’е Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 1-ї чети сотні Осипа Семенюка. Під час штурму гори Маківки відбив один кулемет, перед тим захоплений російськими вояками. 29 квітня 1915 р. у бою на г. Маківці поранений у ліву руку.

ІВАНИЦЬКИЙ Антін (1886, м. Косів — 1931, м. Косів). Старший десятник 5-ї сотні УСС.

ІВАНЮК Микола (20.05.1896, с. Бабин Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 11.07.1944, с. Бабин). Січовий стрілець. Помер від тифу.

ІВАШКО Петро (1888, с. Білоберезка Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець 3-ї сотні УСС (1916).

ІГНАТЮК Яків (1895, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1937). Стрілець 8-ї сотні УСС.

ІЛІЙЧУК(ІЛИЧУК) Василь (1897, с. Красноїля Косівського пов., тепер Верховинського р-ну — 29.04.1915, г. Маківка). Січовий стрілець. Загинув у бою.

ІЛЬНИЦЬКИЙ Степан (1895, с. Нижній Березів Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1971, ФРН). Військовий і громадсько-політичний діяч, учитель. Січовий стрілець, старшина УГА та Армії УНР Член ОУН. Навчався в коломийській гімназії. В УСС із 1914 року. Воював на російському та італійському фронтах. У 1918–1920 pp. боровся з поляками, більшовиками і денікінцями. Був деякий час у загоні отамана Зеленого. У 1920-х pp. навчався в Українському вільному університеті у Празі. 1925 року повернувся до ріпного краю. У 1926–1927 pp. у Березові та інших селах записував фольклор, збирав експонати для музею. Деякий час був директором "Сільського господаря" в Коршеві. Викладав у коломийській гімназії історію та географію. 1928 року здобув диплом у Краківському університеті. Працював у Львівському університеті. 1944 року виїхав до Німеччини.

КАБИН Василь(1894, с. Монастириське, теперу межах м. Косова —?). Стрілець технічної сотні УСС (1916). У 1918–1920 pp. — в УГА.

КАЛИНИЧ Дмитро (1897, с. Довгополе Косівського пов., тепер село Довгопілля Верховинського р-ну —?). Січовий срілець. Поранений у битві на г. Маківці 1 травня 1915 року кулею "дум-дум" у лівий бік.

КАНІНЧУК Курило (? с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Січовий стрілець.

KALLIABKA Микола (1899, с. Брустури Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1920). Стрілець 8-ї сотні УСС.

КЕНЮК Василь (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

КЕРМАНЧУК Юрій (? с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Січовий стрілець. 19 грудня 1917 р. поранений у Боснії.

КЕРМОЩУКІван (1898, с. Жаб'є-Ільці Косівського пов., тепер с. Ільці Верховинського р-ну — 14.08.1916, с. Потутори, тепер Бережанського р-ну Тернопільської обл.). Вістун 2-ї сотні УСС. У Легіоні з 25 лютого 1915 року. Брав участь у походах на с. Рожанку, г. Маківку, с. Лісовичі, Вікторів, Підгайці, р. Стрипу, р. Серет, відступі до Соснова. У бою під Потуторами поранений і того ж дня помер. Похований на кладовищі в с. Потутори.

КЕРЖАНЧУК Юрій (? с. Жаб'е Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Січовий стрілець. 19 грудня 1917 р. поранений у Боснії.

КИБ'ЮК Олекса (1896, с. Голови Косівського пов., тепер Верховинського р-ну — 27.08.1915). Січовий стрілець. Брав участь у походах на Хуст, Болехів, Галич, г. Маківку, р. Золоту Липу, де й загинув.

КИРНИЧУК Юрко (1891, м. Надвірна — 21.11.1919, с. Витава, тепер у межах м. Гнівані Тиврівського р-ну Вінницької обл.). Стрілець 2-ї Коломийської бригади УГА. Помер відсипного тифу у 3-й польовій лічниці УГА. Похований на католицькому цвинтарі у с. Витава.

КІТЮК Юра (1895, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 3.11.1914, с. Труханів, Tęnep Сколівського р-ну Львівської обл.). Стрілець 3-ї сотні 1 — го куреня УСС.

КІФ'ЯК Іван (1896, с. Микуличин Надвірнянського пов., тепер Яремчанської міської ради Івано-Франківської обл. — ?). Стрілець 3-ї сотні УСС.

КІФ'ЯК Петро (? с. Космач Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

КІЩУК Борис (1895, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

ЮЩУКІван (1894, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

ЮЯЩУК Микола. Див. "Біографії вояків, яких згадує М. Горбовий".

КОВАЛИШИН Петро (1894, с. Люча Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1919). Стрілець куреня 24-го піхотного полку ім. гетьмана П. Дорошенка УГА. Помер у "чотирикутнику смерті" від тифу.

КОВАЛЮКХарій (1894, м-ко Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 1-ї сотні УСС.

КОВБЕЛЬ Петро (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

КОВБЕЛЬ Яків (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

КОЗЛАНЮК Михайло (1894, с. Березів Коломийського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

КОЛОМИЙЧУК Василь (1894, с. Люча Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1.12.1914). Січовий стрілець 3-ї сотні 2-го куреня. Загинув у бою.

КОЛЦУНЯК Гнат (15.06.1888, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1937). Старшина УГА. Художник-етнограф. Диригент духового оркестру УГА. З 1920 р. жив у Києві. Репресований.

КОПЕЛЬЧУК Дмитро (1897, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Старший стрілець 5-ї сотні УСС.

КОПЧУК Іван (1896, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Старший стрілець 7-ї сотні УСС.

КОПЧУК Кифір (1895, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

КОПЧУК Микола (1894, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС. 4 травня 1915 р. поранений у лице в бою на г. Маківці.

КОПЧУК Юрій (1895, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець. 29 квітня 1915 р. поранений у груди в бою на г. Маківці.

КОРДИБАНЮК Антін (1894, с. Марківка Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Десятник 7-ї сотні УСС.

КОРЕНЮК Юра (1898, с. Татарів Надвірнянського пов., тепер у межах м. Яремчі —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

КОТІВ Онуфрій (1894, м-ко Печеніжин, тепер село Коломийського р-ну — 3.09.1916, г. Лисоня). Стрілець 3-ї сотні УСС.

КОЦИК Василь (1894, с. Ослави Чорні Надвірнянського пов., тепер Надвірнянського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

КОЧЕРГАН Іван (1895, с. Довгополе Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець 3-ї сотні УСС.

КОЧУРАК Степан (1896, м. Косів —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

КОШАК Андрій (? —?). Хорунжий УСС. Працював у секретаріаті освіти ЗУНР.

КОШАК Іван (1895, с. Москалівна, тепер у межах м. Косова —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

КОШАК Микола (1894, с. Москалівна, тепер у межах м. Косова —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

КОШАК Юрко (1898, с. Москалівна, тепер у межах м. Косова —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

КРИВЕНЮК Петро (1897, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну — після 1.12.1991). Січовий стрілець. Односельці називали його живою легендою стрілецької слави. Дев'ятнадцятирічним юнаком всіупив до Гуцульської сотні УСС. Немало переживу житті, але почувався щасливим, що дочекався того дня, коли український народ проголосував за свою незалежність.

КУЗИЧ Іван Антонович (1898, с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського пов. — 4.11.1977, м. Торонто, Канада). Січовий стрілець. Діяч "Просвіти" та Української радикальної партії. 1917 року отримав нагородний лист. 1944 року емігрував. З 1948 р. у Канаді.

КУЗИЧ Михайло (1897, с. Нижній Березів Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

КУЗИЧ Стефан (? с. Нижній Березів Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець. Студент філософії.

КУРЕНДАШ Олекса (1896, с. Гринява, тепер Верховинського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Січовий стрілець. В УСС із 15 лютого 1915 року. Брав участь у походах на с. Головецьке та г. Маківку. Загинув у бою. Похований на г. Маківці.

КУШНІР Василь (1899, с. Молодятин Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

КУШНІРУК Дмитро (1895, с. Старі Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 10.10.1915). Стрілець 2-ї сотні 3-го куреня УСС.

КУШНІРЧУК Танас (1896, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ЛАБАЧУК Михайло (1894, с. Брустури Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 29.04.1915, г. Маківка). Стрілець технічної сотні УСС.

ЛАВРУК Іван (1896, с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Військовий і громадський діяч. Стрілець 8-ї сотні 2-го куреня УСС. Організатор січового руху. В УСС із 10 березня 1915 року. Похований на г. Маківці.

ЛАЗОРОВИЧ Василь Михайлович (1893, с. Березів Вижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 12.11.1919, м. Вінниця). Стрілець 5-ї сотні УСС. Згодом — в УГА. Помер від тифу.

ЛАСІЙЧУК Петро (? с. Вербовець Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець.

ЛЕВИЦЬКИЙ Омелян. Див. "Біографії вояків, яких згадує М. Горбовий".

ЛЕВИЦЬКИЙ Осип (21.12.1886, с. Вербіж Коломийського пов., тепер Коломийського р-ну — 11.06.1973). Військовий і освітній діяч; начальник Пресової кватири УГА (1919), військове звання — сотник УГА. Учасник Першої світової війни. Повітовий командант у Рогатині, ад'ютант команданта Окружної військової команди в Бережанах. По відступі УГА за Збруч у липні 1919 р. — старшина для особливих доручень при Начальній команді УГА. Був у "чотирикутнику смерті". 1920 року повернувся до Галичини. Професор, згодом директор Української гімназії у м. Криниці на Лемківщині, потім у м. Відні. Від 1948 р. проживав у м. Чикаго.

ЛИТВИНЮК Михайло (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ЛОПАТЧУК Яків (1891, с. Зелена Надвірнянського пов., тепер Верховинського р-ну — 28.08.1916). Стрілець 7-ї сотні УСС. Смертельно поранений під Потуторами 17 серпня 1916 року. Помер у шпиталі.

ЛУЦАК Юра (1898, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну — вересень 1916, г. Лисоня). Стрілець 4-ї сотні УСС. Загинув у бою.

ЛУЦЮК Василь (1894, с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

ЛЮТИЙ Микола Петрович (1894, с. Баня-Березів Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1965, с. Пістинь Косівського р-ну). Четар УСС. Після поразки Визвольних змагань закінчив духовну семінарію.

МАҐОРУК Юрко (1894, с. Криворівня Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС. 1 травня 1915 р. на г. Маківці поранений у ноги та обличчя.

МАЙДАНСЬКИЙ Олекса (1898, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

МАКСИМЧУК Михайло. Див. "Біографії вояків, яких згадує М. Горбовий".

МАКСИМ'КЖ Амброзій (1894, с. Ясенів Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Січовий стрілець сотні Романа Дудинського. Поранений 29 квітня кулею "дум-дум" у праве плече.

МАКСИМ'ЮК Дмитро (1892, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну —?). Стрілець 2-І сотні УСС.

МАКСИМ'ЮК Микола (1897, с. Прокурава Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Січовий стрілець. В УСС із 30 серпня 1914 року. Відбув походи на м. Хуст, с. Торунь, Головецьке і Грабовець. Загинув у бою. Похований на г. Маківці.

МАКСИМ'ЮК Юрко (1893, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну —?). Стрілець технічноі сотні УСС.

МАЛЕЦЬКИЙ Проць (1895, с. Вербіж Коломийського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 8-ї сотні УСС.

МАЛКОВИЧ Василь Андрійович (1898, с. Березів Середній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 15.08.1971, м. Інгольштадт, Баварія, Німеччина). Підхорунжий УСС. Священик. В УСС із серпня 1914 року. Служив у поштовому уряді, потім в УГА. В липні 1919 р. перейшов Збруч. Перехворів на тиф у "чотирикутнику смерті". Навесні 1920 р. потрапив у польський полон. По звільненню з табору інтернованих у Тухолі вступив до духовної семінарії у Станіславі. Після висвячення — священик Станіславської дієцезії. Після приходу більшовиків у 1939 р. виїхав до Німеччини.

МАЛКОВИЧ Петро Семенович (1894, с. Березів Вижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

МАНЧУК Онуфрій (15.06.1899, с. Жаб'є-Ільці Косівського пов., тепер с. Ільці Верховинського р-ну — 26.06.1941, с. Жаб’е, тепер смт Верховина). Військовий і громадсько-політичний діяч, письменник. 16-річним юнаком добровільно зголосився до УСС. Брав участь у боях у Карпатах. 1918 року відійшов зі стрільцями на Наддніпрянщину. По розвалі Австрії служив при польовій жандармерії УГА. Коли ж Покуття і Гуцульщину зайняли румунські окупанти, залишився у своєму селі. Господарював у с. Жабйому ("на Крентах"). Брав жваву участь в освітній праці. Незважаючи на спротив місцевих жодів, заснував у селі кооперативну молочарню "Маслосоюзу". Організовував кооперативні спілки у гуцульських селах. Входив до ради крайового сільськогосподарського товариства "Сільський господар". Член "Просвіти". Пристрасно пропагував серед гуцулів потребу знань, освіти і вміння добре господарювати. Писав оповідання, новели, вірші та співанки про гуцульське життя, господарські поради друкував на сторінках "Гуцульського календаря" і "Календаря Просвіти", публікував матеріали про життя гуцулів у журналах "Сільський господар", "Золотий колос", інших періодичних виданнях. 24 червня 1941 р. арештований більшовиками. Звинувачений у службі в УГА та участі у "Просвіті". Відступаючи, москалі розстріляли його разом з іншими дев'ятьма ґаздами у Жабйому. Їхні понівечені тіла поховано на цвинтарі біля церкви.

МАРОДЧАК (МАРОТЧАК) Іван. Див. "Біографії вояків, яких згадує М. Горбовий".

МАРОТЧАК (МАРОДЧАК) Михайло (1896, с. Красноїля Косівського пов., тепер Верховинського р-ну — 3.11.1914, г. Ключ). Січовий стрілець. Загинув у бою.

МАРУСЯК Микола (1894, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер Верхній Ясенів Верховинського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС.

МАРУСЯК Федір (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

МАРУСЯК Юрко (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

МАТВІЙЧУК Федір (1896, с. Прокурава Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

МЕДВЕДЧУК Василь (1899, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС.

МЕЛЬНИК (МАТІЇВ-МЕЛЬНИК) Микола Матійович (11.12.1890, м-ко Яблунів Печеніжинського пов., тепер село Косівського р-ну — 28.09.1947, Нью-Іейвен, Коннектікут, СІЛА). Військовий і політичний діяч, письменник, журналіст, учитель. Закінчив гімназію у Коломиї, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. У травні 1915 року мобілізований до австрійської армії. Улітку 1915 р. прибув до м-ка Фойтсберга у Штирії (Австрія), щоб навчатися у старшинській школі, але за доносом був ув'язнений і звинувачений у зраді цісаря та Австро-Угорщини, у поширенні ідей від'єднання Галичини від Австрії. У лютому 1916 р. звільнений із ув'язнення і скерований до запасного коша 55-го піхотного полку в Більську на Шлеську, звідки потрапив на фронт. Улітку 1918 р. вступив до УСС. Згодом брав участь у Визвольних змаганнях у складі УГА. Референт пропаганди УГА. На фронтах Визвольно! війни написав, зокрема, вірші "Журавлі" (Жванець, 16.07.1919), "І піде в порох Єрихон…" (Старокостянтинів, 1919), "Дефіляда" (Проскурів, 28.07.1921), оповідання "І стугоніла земля" (Кам’янець-Подільський, 1919). 1927 року переїхав до Львова. Вчителював у гімназіях Чорткова, Станіслава, викладав у вчительській семінарії Українського педагогічного товариства у Львові, а з 1928 р. у Львівській приватній гімназії сестер василіанок та інших приватних середніх навчальних закладах. Член ОУН. У вересні 1940 р. прийнятий до Спілки радянських письменників України. Перейшов на роботу в Інститут радянської торгівлі. Підчас війни покинув Україну, згодом переїхав до США. Твори: поема "На ріках вавилонських" (Коломия, 1921), збірка оповідань "По той бік греблі" (Коломия, 1922), збірки новел "За рідне гніздо" (Львів, 1927), "Крізь дим і згар" (1928), "На чорній дорозі” (Львів, 1930), переспів "Слова о полку Ігоревім" — "Слово про Ігорів похід. Український лицарський епос княжих часів" (1936), посмертна збірка поезій "Горить мій світ" (Філадельфія, 1951). Псевдоніми: Микола Яблунівський, Микола Лебединський, Микола Гірський, Богдан Вістовий, Богдан Чорногор та ін.

МЕЛЬНИК Юрій (1889, с. Стопчатів Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 26.01.1919, с. Угнів, тепер Сокальського р-ну Львівської обл.). Командант 2-і сотні 3-го куреня ім. гетьмана І. Мазепи УГА. Четар УГА. Під Равою-Руською захопив у полон 120 польських жовнірів та звільнив 50 стрільців. Похований у рідному селі.

МИКИТИН Ілько (1895, с. Прокурава Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

МИКИТКЖ Василь (1894, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Вістун 7-ї сотні УСС.

МИРОНЮК Гриць (1895, с. Красноїля Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець 7-ї сотні УСС.

МИХАЙЛЮК Микола (1890, с. Рунгури Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Стрілець 3-ї сотні УСС. Загинув у бою. Похований на г. Маківці.

МИХАЛЬЧУК Василь (1896, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

МИЦКАНЮК Василь (1894, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 2-і сотні УСС.

МИЦКАНЮК Василь (? с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 8-ї сотні УСС. У грудні 1917 р. поранений у руку і ногу.

МИЦКАНЮК Дмитро (1893, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Стрілець 8-ї сотні 2-го куреня УСС. До Легіону вступив 2 березня 1915 року. 6 квітня вийшов у похід на Грабовець і Головецьке. Загинув у бою.

МИЦКАНЮК Микола (1894, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Стрілець 8-ї сотні 2-го куреня УСС. У Легіоні із 2 березня 1915 року. 6 квітня вийшов у похід на с. Грабовець і Головецьке. Загинув у бою. Похований на г. Маківці.

МИЦКАНЮК Михайло (1892, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 29.04.1915, г. Маківка). Стрілець сотні Осипа Семенюка. В УСС із 24 березня 1915 року. 6 квітня вийшов у похід на с. Грабовець і Головецьке. Смертельно ранений у голову. Похований на г. Маківці.

МІЩУК Григорій (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

МОСОРЮК Ілько. Див. "Біографії вояків, яких згадує М. Горбовий".

МОСЮК Дмитро (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

НАСТЮК Дмитро (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

НАСТЮК Федір (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

НЕГРИЧ Дмитро Миколайович (14.09.1899, с. Березів Середній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1993, м. Торонто, Канада). Підпоручник УГА, інженер-землемір, лісничий. Навчався в коломийській гімназії. Із 17 листопада 1918 р. у складі Гуцульського пробойового куреня УГА брав участь у боях під м. Львовом, а у 1919 р. — у Вовчухівській і Чортківській офензивах. Після переходу річки Збруч 16 липня воював з більшовиками. Учасник походу на Київ. У квітні 1920 р. пораненим потрапив у полон до більшовиків. За допомогою галичан, які перейшли на сторону ЧУГА, втік у рідне село. У 1922 p., закінчивши коломийську гімназію, виїхав на навчання до Чехо-Словаччи-ни. У 1929–1931 pp. працював уредником у м. Любліні, а в 1939 р. — у лісництві в Білих Ославах, потім у Жабйому. 1944 року емігрував на Захід.

НЕҐРУК Василь (1896, с. Кобаки Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 7-ї сотні УСС.

НЕДІЛЬСЬКИЙ Микола (1898, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

НИКОЛИН Степан (1900, с. Люча Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

НИКОЛКЖ Степан (1899, с. Люча Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 6-І сотні УСС.

НИКИФОРЧИН Микола (1898, с. Кобаки Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ОСТАФІИЧУК Василь Васильович (1888, с. Жаб’є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

ПАКЕТ Петро (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ПАЛІЙЧУК Василь (1895, с. Брустури Косівського пов, тепер Косівського р-ну — 29.04.1915, г. Маківка). Січовий стрілець. У Легіоні з 2 березня 1915 року. Загинув у бою. Похований на г. Маківці.

ПАНЬКІВ Франц (1895, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Вістун 1-ї сотні УСС.

ПЕТРАЩУК Петро (1890, с. Брустури Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 29.04.1915, г. Маківка). Січовий стрілець.

ПЕТРИНА Федір (29.09.1895, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Коломийського р-ну — 10.03.1919). Стрілець 7-ї сотні УСС. Загинув у бою з поляками в м. Городку біля залізничної рампи.

ПЕТРИНЮК Федір (? с. Кобаки Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець. 28 жовтня 1917 р. поранений у руку і голову під Івангородом.

ПЕТРІВ Лукин (1897, с. Брустури Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець 5-ї сотні УСС. 29 квітня 1915 р. поранений у бою на г. Маківці.

ПЕТРІЙЧУК Гриць (1897, с. Соколівка Косівського пов., нині Косівського р-ну —?). Десятник технічної сотні УСС.

ПЕТРОВАНЧУК Микола (1894, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ПЕТРОВАНЧУКМикола (1889, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Старший стрілець 2-ї сотні УСС. 1 травня 1915 р. на г. Маківці поранений кулями "дум-дум" у праву ногу і праву руку.

ПЕТРУК Іван (1895, с. Молодятин Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ПЕТРУК Петро (1897, с. Устеріки Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Січовий стрілець. 28 квітня 1915 р. на г. Маківці поранений гранаток) у плече.

ПІГУЛЯКВасиль (1895, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Коломийського р-ну —?). Стрілець булавного відділу УСС.

ПЛЕТОРЯК Петро (1892, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ПЛИТОРАК Юра (1897, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 8-ї сотні УСС.

ПНІВЧУК Василь (1898, с. Молодятин Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

ПОВХ Василь (1896, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ПОДЮК Іван (31.05.1896, с. Кобаки Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 28.12.1979, США). Військовий і громадський діяч, лікар. Гімназію закінчив у м. Вижниці. В УСС із серпня 1914 року. Брав участь у боях на г. Маківці та г. Лисоні. Після поранення став інвалідом, не здатним до фронтової служби. В листопаді 1918 р. вступив в УГА. Після вишколу у лавах 2-ї Коломийської бригади підвищений до звання поручника. Брав участь у Чортківській офензиві та у звільненні Києва 30 серпня 1919 року. Потрапивши у польський полон, карався в таборі Тухолі в Помор'ї. Повернувшись додому, виїхав до Ірану на медичні студії. Тут очолив Українське студентське товариство "Вільна громада" — По нострифікації диплома у Львівському університеті розпочав лікарську і громадську діяльність у Снятині. Лікував Марка Черемшину та Василя Стефаника, який присвятив Іванові Подюку одну зі своїх новел. Публікував статті та спогади у часописах "Діло", "Нова зоря", "Батьківщина", альманасі "Слово". У 1939 р. — в'язень НКВД у м. Снятині. 1941 року карався у німецькій тюрмі у Станіславі. У березні 1944 р. емігрував до Словаччини, потім до Німеччини. Працював лікарем у таборах Карлсфельді та Берхтенсгадені. 1948 року виїхав до США. Після нострифікації диплома відкрив приватну практику в м. Сиракузи. Став першим головою Українського лікарського товариства Північної Америки та УККА, а також головою товариства "Снятии". Публікував статті в часописах "Свобода" і "Вільне слово" (Торонто). Написав спогади "З дороги мойого життя", "Еміграційні дороги" та працю "Снятии і околиці” (станом на 1994 р. не були опубліковані).

ПОЛЯК Петро (13.01.1895, с. Акрешори Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1916). Січовий стрілець. Загинув у бою проти російських частин.

ПОНЦАК Михайло (1901, с. Жаб'е Косівського пов., тепер смт Верховина — 12.01.1920, с. Ірижинці, тепер у межах м. Гнівані Тиврівського р-ну Вінницької обл.). Стрілець 7-І (Львівської) бригади УГА. Помер від дизентерії в 3-й польовій лічниці УГА.

ПОПЕНЮК Кость (1888/1889, с. Рибне Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Стрілець 1-І сотні 3-го куреня УСС. У Легіоні з 10 вересня 1914 року. Брав участь у поході на м. Хуст і Вишків (Долинський р-н Івано-Франківської обл.). На г. Маківці смертельно поранений у голову.

ПОПЕНЮК Юрко (1888, с. Рибне Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 11.5.1915, г. Маківка). Стрілець 7-ї сотні УСС.

ПОРТЯК Михайло (1897, с. Жаб'е Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 8-ї сотні УСС.

ПОТЯТИННИК Григорій (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ПОТЯТИННИК Дмитро (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ПОТЯТИННИК Микола (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ПРИГРОДСЬКИЙ Іван Антонович (29.10.1871, с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1949, м. Львів). Хорунжий Української галицької армії, педагог. Закінчив учительську семінарію (1896), учителював у Нижньому Березові, Лючі, Стопчатові. Учасник українсько-польської війни. Перехворів на тиф у Жмеринці. Потім потрапив у польський табір у Тухольку. Після повернення продовжив педагогічну працю.

ПРИГОДСЬКИЙ (ГАНЮКІВ) Юзь. Січовий стрілець.

ПРИЙМАК Дмитро (1898, с. Марківці Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ПРИЙМАК Іван (1894, с. Молодятин Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ПРОКОПИШИН Іван (1894, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

РАКОВСЬКИЙ Юра (1895, с. Жаб'е Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

РЕБЕНЧУК Іван (1895, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Січовий стрілець. В УСС із 2 березня 1915 року. 6 квітня у складі сотні Осипа Семенюка пішов у похід на Грабовець і Головецьке. Загинув у бою. Похований на г. Маківці.

РЕБЕНЬЧУК Федь (1892, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець сотні Осипа Семенюка. Важко поранений 1 травня 1915 р. у праве плече.

РОМАНЮК Кузьма (1896, м-ко Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 1 — ї сотні УСС.

РУСИН Зенон (20.10.1895, с. Жаб'є Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Санітарний четар УГА. Закінчив гімназію у Коломиї. Служив у 24-му піхотному полку. 1915 року розпочав медичні студії у Відні. Працював як медик в українському таборі для військовополонених в Австро-Угорщині. У час студійної відпустки в жовтні 1918 р. взяв активну участь у Листопадовому зриві у Львові, зокрема вивісив на вежі Львівської ратуші український прапор. Брав участь в обороні Львівського сейму. Медичну службу проходив у 2-му курені бригади УСС, а потім у 3-й Бережанській бригаді. Брав участь у поході на Київ, а після відступу у Деражні організував лічницю для хворих на тиф. Навесні 1920 р. потрапив до польської неволі. Інтернований у табір в Домб’ю, звідки втік. У 1926 р. закінчив медичні студії у Відні. Жив і працював у Німеччині.

САВ'ЮК Василь (1897, с. Криворівня Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець сотні Осипа Семенюка. 1 травня 1915 р. на г. Маківці поранений у ліву руку кулею.

САВ’ЮКДмитро (1893, с. Кобаки Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Вістун сотні Осипа Семенюка. Гімназист. 1 травня 1915 р. на г. Маківці поранений гранатою в ліве плече.

САВ'ЮК Іван (1.07.1894, с. Кобаки Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Десятник 3-ї сотні УСС. Закінчив старшинську школу піхоти, командир чети 2-ї бригади УГА (1920).

САГАН Дмитро (1.06.1897, с. Ворохта Надвірнянського пов. — ?). Командир чети 2-ї бригади ЧУГА (березень — квітень 1920). Закінчив учительську семінарію і старшинську школу у Харкові. Комуніст.

САМАК Василь Іванович (1894, с. Баня-Березів Печеніжинського пов. — 1965, с. Баня-Березів Косівського р-ну). Старшина УСС. Музикант, різьбар, коваль. 1947 року засуджений на 10 р. таборів.

САМАК Григорій Іванович (1896, с. Баня-Березів Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —? с. Годи-Добровідці, тепер Коломийського р-ну). Стрілець 6-ї сотні УСС.

САМОКИШИН (САМОКИШ) Роман Іванович (28.03.1885, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну — 26.10.1971, с. Микитинці Івано-Франківського р-ну, тепер вул. І. Сеченова, 40, м. Івано-Франківськ). Військовий діяч, актор українського театру Івана Мар'яненка (Петлішенка). Учасник Першої світової війни у складі австро-угорського війська. Закінчив унтер-офіцерську школу. Організатор Вільного козацтва на Катеринославщині та Херсонщині (1917). Учасник антигетьманського_иповстання, підчас якого командував полком (листопад — грудень 1918). Його полк відзначився у боях за м. Катеринослав проти більшовиків і махновців (у січні 1919). Бився проти червоних повстанців отаманів Кіршула і Дячишина (1919). Захворівши на тиф, вибув з боротьби. Видужавши, повернувся у Печеніжин на чолі загону (12 стрільців на добрих конях). Одразу зібрав на майдані односельчан і звернувся з палкою промовою, закликаючи йти на Велику Україну боронити свою державу. Проте важко захворів. Наслідком хвороби стала астма, що супроводжувала Самокишина все життя. Навесні 1932 р. оселився з родиною неподалік с. Торське Заліщицького повіту. 1939 року, коли прийшли "совіти", повернувся на Коломийщину. Похований на цвинтарі с. Микитинці. Могила Романа Самокишина збереглася — її дбайливо доглядають рідні.

СЕМЕНЧУК Онуфрій (1897, с. Жаб’є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 4-І сотні УСС.

СЕМКІВ Іван (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

СЕНИК Василь (1896, с. Березів Вижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

СЕНЬЧУК Михайло (1895, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 1916, м. Бережани, тепер Тернопільської обл.). Січовий стрілець. 18 вересня 1916 р. поранений під Потуторами, помер у шпиталі.

СИМЧИЧ Антін Михайлович (1896, с. Березів Вижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 1976). Вістун 1-ї сотні УСС, хорунжий УГА. Навчався в Коломийській гімназії. В УСС із 1914 року. Учасник бою під Кругами та в інших місцях.

СИНІТОВИЧ Дмитро (1897, с. Красноїля Косівського пов., тепер Верховинського р-ну — 10.05.1915, с. Лавочне, тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Січовий стрілець сотні Осипа Семенюка. Отримав смертельне поранення на г. Маківці 29 квітня. Помер у шпиталі. Похований на г. Маківці.

СКАВРОНСЬКИЙ Дмитро (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець. Учасник українсько-польської війни 1918–1919 pp. у лавах УГА. Повернувся додому 1920 року.

СЛИВЧУК Василь (1898, с. Жаб'е Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

СЛОБОДЯН Микола (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

СМЕТАНЮК Василь (1899, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС (1916).

СМЕТАНЮК Юра (1899, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

СМОЛЯНЮК Микола (1896, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС (1916).

СНИВЕЦЬКИИ Семен (? с. Яблуниця Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець. У листопаді 1917 р. поранений біля Перемишля.

СОРИЧ Дмитро (1897, с. Мишин Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну — 14.08.1916). Січовий стрілець.

СОРИЧ Федір (1894, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Косівського р-ну — 23.09.1916). Вістун технічної сотні УСС. Поліг під Потуторами.

СОРИЧ Юра (1897, с. Мишин Коломийського пов., тепер Коломийського р-ну — 14.08.1916). Стрілець 7-ї сотні УСС. Поліг під Потуторами.

СОРУК Іван (1883, с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Десятник УСС. 4 травня 1915 р. на г. Маківці поранений кулею у праве плече.

СТРІЛЮК Дмитро (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

СРІБНАК Микола (1892, с. Москалівна, тепер у межах м. Косова —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

СРІБНАК Михайло (1895, с. Москалівна, тепер у межах м. Косова —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

СТЕФАНКО Онуфрій (1894, с. Люча Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 2-І сотні УСС.

СТОВП'ЮК Степан (1896, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Коломийського р-ну —?). Старший стрілець 5-ї сотні УСС (1916).

СТОЛАЩУК Андрій (? с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець. 29 серпня 1917 р. поранений у руку під м. Галичем.

СТОЛАЩУК Ілько (1897, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну -3.09.1916, г. Лисоня) — старший стрілець 1-ї сотні УСС. Поліг у бою.

СТОЛАЩУК Микола (1894, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

СТРУНЧАК Дмитро (1890, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Коломийського р-ну — 13.01.1920, с. Грижинці, тепер у межах м. Гнівані Тиврівського р-ну Вінницької обл.). Стрілець 11-ї бригади УГА. Помер від сипного тифу у 3-й польовій лічниці УГА.

СУЛЯТИЦЬКИЙ Степан Петрович (24.08.1897, с. Березів Середній Печеніжинського пов. — 1.03. 1978, м. Мюнхен, ФРН). Військовий і політичний діяч; командант чети і скорострільної сотні Гуцульського куреня УГА, командант старшинської школи ім. Є. Коновальця у Кракові, керівник ОУН у Західній Німеччині; військове звання — сотник УГА. Навчався в коломийській гімназії. Учасник 1 — І Світової війни (з 1915). В УГА із 2 грудня 1918 року. Після поразки Визвольної боротьби інтернований поляками, згодом переїхав до Чехо-Словаччини. Закінчив природничий факультет Карлового університету у Празі та здобув вчений ступінь доктора наук. Однак, маючи переконання, що "чиста наука в умовах бездержав'я твоєї нації — завелика розкіш", стає членом УВО та Ірупи націоналістичної молоді, а 1929 року — членом ОУН. 1938 року провід ОУН направляє його як одного із найдосвідченіших вояків на Закарпаття. У березні 1939 р. керував обороною Хуста, столиці Карпатської України. Після падіння Карпатської України очолював військову референтуру ПУНу, брав безпосередню участь у створенні УЦК та Українського допомогового комітету у Кракові.

З початком німецько-більшовицької війни у складі похідних груп прибув до Києва, де взяв участь у формуванні адміністрації міста. На будинку, де він народився, встановлено меморіальну плиту.

СУМАРУК Василь. Див. "Біографії вояків, яких згадує М. Горбовий".

ТАРАСЮК Василь (1896, с. Прокурава Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ТАРНАВСЬКИЙ Іван (1899, с. Микуличин Надвірнянського пов., тепер Яремчанської міської ради Івано-Франківської обл. — ?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ТЕРПЕЛЮК Микола (1893, с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець. 1 травня 1915 р. поранений на г. Маківці кулею "дум-дум" у лівий бік.

ТЕРПЕЛЮК Федір (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ТИМІНСЬКИЙ Петро (1890, с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ТИМОШИЩИН Гриць (1883, с. Вербіж Вижній Коломийського пов., тепер с. Верхній Вербіж Коломийського р-ну — 4.09.1916, г. Лисоня). Стрілець техшчної сотні УСС.

ТИМОФІЙЧУК Євген (1895, с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 3-ї сотні УСС.

ТИМЧУК Тимко (1886, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Коломийського р-ну —?). Стрілець 1-ї сотні УСС. У вересні 1915 р. під час боїв біля Бережан врятував від полону команданта полку УСС Гриця Коссака.

ТИМКАЛЮКМарко (1889, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець булавного відділу УСС (1916).

ТИНКАЛЮК Павло (1893, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ТКАЧУК Борис (1892, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського району — 4.05.1915). Січовий стрілець. В УСС із 24 лютого 1915 р. 1 травня 1915 р. тяжко поранений у бою на г. Маківці, помер у муках. Похований на г. Маківці.

ТКАЧУК Василь (1896, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ТКАЧУК Іван (1896, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 4.05.1915). Вістун 4-ї сотні УСС. Активний член Пресової кватири УСС, художник. У 1916–1917 pp. організовував українське шкільництво на Волині.

ТКАЧУК Іван (1901, с. Великий Ключів Коломийського пов., тепер Коломийського р-ну — 16.01.1920, с. Грижниці, тепер у межах м. Гнівані Тиврівського р-ну Вінницької обл.). Стрілець УГА. Помер у 3-й польовій лічниці УГА.

ТКАЧУК Тимко (Тома) (1894, с. Іспас Коломийського пов., тепер с. Спас Коломийського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

ТКАЧУК Федь (1894, с. Красноїля Косівського пов., тепер Верховинського р-ну 29.04.1915, г. Маківка). Стрілець 2-ї сотні 3-го куреня УСС. У Легіоні з 10 вересня 1914 року. 20 грудня захворів, лікувався в м. Темешвар (Угорщина). Звідси був скерований через станицю польського легіону до польських стрільців у Коломиї. 28 березня повернувся до УСС і 6 квітня відійшов на г. Маківку. Поліг при штурмі гори. Похований на г. Маківці.

ТОМАЩУК Іван (1894, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

ТОМАЩУК Микола (1894, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну —?). Стрілець 7-ї сотні УСС.

ТОМАЩУК Теодор (1895, с. Слобідка Косівського пов., тепер Косівського р-ну — 29.04.1915). Старший стрілець 1 — ї сотні УСС. Поліг на підступах до г. Маківки. Похований на г. Маківці.

ТОМИЧ Степан Петрович (? с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець, вояк УГА.

ТОПУЗЯК Микола (1892, с. Космач Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну—?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

ТРЕМТЯЧИЙ Андрій (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

УГЛЯР Атаназій (1894, с. Смодне Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?).

УГРИНЮК Михайло (1895, с. Старі Кути Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 8-ї сотні УСС.

УРБАНОВИЧ Василь (1900 —?). Вояк УГА. Після поразки виїхав до Чехо-Словаччини. Повернувся в Березів 1931 року. У 1942 р. арештований гестапо. Утік за допомогою Миколи Негрича, який працював у гестапо. Невдовзі був арештований мадярами. Робив домовини для мадярських офіцерів.

УРБАНОВИЧ Микола Степанович (1892, с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Десятник 2-ї сотні УСС, згодом хорунжий УСС. Поранений у бою на г. Маківці. У бою під Семиківцями потрапив у полон до москалів, але втік. У боях під м. Києвом 1917 року знову поранений.

УРБАНОВИЧ Микола Юрійович (14.10.1895, с. Березів Вижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну — 13.03.1976, Вінніпег, Канада). Четар УГА, священик. Гімназію закінчив у Коломиї. В УСС із серпня 1914 року. Згодом служив у 35-му піхотному полку. Брав участь у боях на російському фронті. Закінчив старшинську школу піхоти (Моравія, 1917). Після розпаду Австро-Угорщини зголосився до УГА. В 7-й Львівській бригаді (курінь М. Дибуляка) був комендантом сотні. В бою з поляками під с. Любінем Великим 19 квітня 1919 р. важко поранений. 19 січня 1919 р. підвищений до ступеня четаря. Із травня 1919 р. впродовж трьох місяців — комендант станційної команди в Печеніжині. Коли румуни покинули Покуття й поляки захопили край, він з іншими старшинами переїхав через Буковину до Кам'янця, де знову вступив до УГА. В 1920 р. у часи ліквідації УГА щасливо оминув польський і більшовицький полони й повернувся до рідного села. Згодом нелегально перейшов до Чехо-Словаччини. Після закінчення філософських студій у Празі повернувся до краю. Учителював в українській гімназії в м. Рогатині. У 1928 р. виїхав до Канади до рідного брата. В Едмонтоні закінчив теологічні студії і був висвячений на православного священика.

ФАРБІШЕВСЬКИЙ Степан (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ФЕДОРАК Микола (1896, с. Люча Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 8-ї сотні УСС. 4 травня 1915 р. на горі Маківці поранений у ліву руку.

ФІЛЯК Дмитро (1895, с. Микуличин, тепер Яремчанської міської ради Івано-Франківської обл. — 4.09.1916, г. Лисоня). Стрілець 8-ї сотні УСС. Поліг у бою.

ФІЦИЧ Микола Антонович (1898, с. Березів Нижній Печеніжинського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець. Брав участь у карпатських походах. Потрапив у російський полон. Перебував у Поволжі.

1918 року повернувся додому. Працював лісорубом.

ФОРПЛЬ Петро (1896, с. Жаб'е Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

ФОТУЛУЙЧУКАдам (1897, с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 8-ї сотні УСС. 1 травня 1915 р. на горі Маківці поранений кулею у праву руку.

ФУТУЛУЙЧУК Василь (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ФУТУЛУЙЧУК Юрко (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ХІМ'ЯК Василь (1897, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ЦВІЛИНЮК Дмитро (1896, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер с. Верхій Ясенів Верховинського р-ну — 1.05.1915, г. Маківка). Січовий стрілець сотні Осипа Букшованого. В УСС із 24 лютого 1915 р. З 6 квітня 1915 р. брав участь у походах на Грабовець, Головецьке і г. Маківку.

ЧАВАГА Іван (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ЧВАГА Петро (1894, с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 8-ї сотні УСС (1916).

ЧЕМЕРИС Іван (1896, с. Молодятин Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС (1916).

ЧЕРКАЛЮК Михайло (1896, с. Жаб'е Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 5-ї сотні УСС. Вістун УСС. Поранений шрапнеллю в ліве плече 1 травня 1915 р. на г. Маківці.

ЧЕРКАЛЮК Петро (1898, с. Жаб'е Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

ЧОКАНЧУК Никифор (1896, с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець 5-і сотні УСС.

ЧОРНОМУДЯК Андрій (1895, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ЧУКУР Юрій Іванович (12.08.1894, с. Ковалівка Коломийського пов., тепер Коломийського р-ну — 21.03.1945). Військовий, громадсько-політичний і освітній діяч. Вояк УГА (1918–1919). Соліст ковалівського чоловічого хору (1921–1939), посол від УНДО до Варшавського сойму (1930–1935). Загинув у комуністичній в'язниці селища Яблунів Косівського району. Похований у с. Ковалівці.

ЧУМБРІЙЧУК Амброзій (1896, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну —?). Січовий стрілець. Поранений 1 травня 1915 р. на г. Маківці в щоку.

ЧУПРЕЙ Іван (лютий 1883, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну — 5.12.1923, м. Умань, тепер Черкаської обл.). Громадсько-політичний та освітній діяч, етнограф. Співасновник товариства "Січ". Виключений із 7-го класу коломийської гімназії за поширення українських видань. Виїхав до м. Перемишля, щоб там продовжити навчання, але безуспішно. Склавши іспити у львівській гімназії (1906), навчався на правничому факультеті Львівського університету, але мав більший потяг до фізики, математики, природничих наук. Працював у Коломиї у Кирила Трильовського — виховував його дітей, допомагав видавати радикальні коломийські часописи "Зоря", "Поступ", "Хлопська правда", календарі "Отаман" і "Запорожець", брав найактивнішу участь у січовому русі й діяльності радикальної партії; виступав на вічах, організовував демонстрації. Секретар крайового Січового комітету. Чільний діяч "Студентської громади" (Коломия, 1906 — 1910-ті), помічник місцевих селян. Допомагав у гастролях Гуцульського театру Гната Хоткевича (1911–1912). Мав велику книгозбірню, яку москалі знищили 1914 року. У час Першої світової війни — член Бойової управи Легіону УСС (м. Львів, 1914) та Союзу визволення України (м. Відень, 1914). Мобізований до австро-угорської армії. За станом здоров'я служив у запіллі — в поштовій канцелярії 36-го Коломийського полку. В час розпаду Австро-Угорської імперії із друзями перетворив полк на бойову одиницю УГА — 36-й піхотний полк ім. гетьмана Івана Мазепи (1918). Пройшов з УГА весь бойовий і трагічний шлях (1918–1920). Публікувався у стрілецьких часописах, видавав альманах "Приятель жовніра" (1919), збірник пісень січових стрільців (м. Коломия, 1919). Делегат від УГА на переговорах про перехід січових стрільців на бік Красної армії (Вінниця, лютий 1920). У складі ЧУГА воював проти поляків (1920). Завідував відділом національної книги у "Всегалвидавництві Галревкому" (1920), а після його ліквідації і відступу червоних повернувся до Галицького полку 45-ї дивізії у м. Умань. Член більшовицької партії. Вів пропагандистську роботу серед військових і населення, співпрацював з місцевими газетами "Вісті" та "Робітничо-селянська правда". Завідував бібліотечною секціею Уманського відділу народної освіти. Секретар комсомольського осередку "наросвіти".

ЧУПРЕЙ Юра (1898, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС (1916).

ЧУПРІЙЧУК Федір (1890, с. Ясенів Горішній Косівського пов., тепер с. Верхній Ясенів Верховинського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ШАРАБУРЯК Микола (1897, с. Білоберізка Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець технічної сотні УСС (1916).

ШАТРУК Михайло (1888, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

ШЕВЧУК Василь (? с. Княждвір Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Січовий стрілець.

ШЕВЧУК Василь (1889, с. Марківка Печеніжинського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

ШЕРЕБУРАК Петро (1898, с. Білоберізка Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець 5-ї сотні УСС.

ШИРИБУРИК Юрко (1897, с. Білоберізка Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець 2-ї сотні УСС (1916).

ШКРІБЛЯКВасиль (1896, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 3-ї сотні УСС (1916).

ШКРІБЛЯК Ілько (1889, с. Яворів Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Січовий стрілець. Поранений 29 квітня 1915 р. кулею "дум-дум" у ліве стегно.

ШКРІБЛЯК Олекса (1893, с. Перехресне Косівського пов., тепер Верховинського р-ну —?). Стрілець 3-ї сотні УСС. Ранений 29 квітня 1915 р. на горі Маківка кулею "дум-дум" у праву ногу.

ШПИТКО Дмитро (1893, м. Косів —?). Стрілець 2-ї сотні УСС.

ШУРҐАЛКЖ Яків (1890, с. Вербіж Коломийського пов., тепер Коломийського р-ну —?). Старший стрілець 8-ї сотні УСС.

ШУФЛЕТЮК Іван (1893, с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ЮСИПЧУК Дмитро (1896, с. Москалівна, тепер у межах м. Косова — 1919, Поділля). Стрілець 2-ї сотні УСС. Четар Гуцульського пробоєвого куреня УГА. Помер від тифу.

ЯКИБЧУК Іван (1889, с. Шешори Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Вістун УСС. Поранений 5 травня 1915 р. в ліву ногу.

ЯКІБ'ЮК Лукин (1896, с. Річка Косівського пов., тепер Косівського р-ну —?). Стрілець 6-ї сотні УСС.

ЯКОБЕНКО Матвій (1898, м-ко Печеніжин, тепер смт Коломийського р-ну —?). Стрілець 4-ї сотні УСС.

ЯСЕЛЬСЬКИЙ Василь (1893, с. Жаб'е, тепер смт Верховина —?). Стрілець технічної сотні УСС.

ЯСЕЛЬСЬКИЙ Володимир (1898, с. Ферескуля Косівського пов., тепер с. Черемошна Верховинського р-ну —?). Стрілець 1-І сотні УСС.

ЯСІНСЬКИЙ Василь (1896, с. Жаб'є Косівського пов., тепер смт Верховина —?). Вістун технічної сотні УСС.

Уклали Петро АРСЕНИЧ і Роман КОВАЛЬ

Використано "Поіменний список боєвих відділів 1 — го полку УСС із дня 1 червня 1916 р., зладжений на основі урядового списку, захованого в Музеї НТШ ім. Тараса Шевченка у Львові" (Альбом "УСС". — Львів: Слово, 1991), "Поіменний список Легіону УСС" (Лазарович М. Легіон УСС. — Тернопіль: Джура, 2005), інші документи та д ані авторських досліджень П. Арсенича.

Список скорочень

ВПКоманда — Верховна пластова команда.

ВПРада — Верховна пластова рада.

ВУЦВик — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет.

ДРК(пол.) — Команда корпусної округи ("Довудзтво Окреніу Корпусовего").

ЗУНР — Західноукраїнська Народна Республіка.

КПЗУ — Комуністична партія Західної України.

МСО (пол.) — Міська сторожа обивательська.

НКВД — "Народный комиссариат внутренних дел".

НТШ — Наукове товариство ім. Тараса Шевченка.

ПП — піший полк.

PPS (пол.) — Польська партія соціалістична.

ПУН — Провід українських націоналістів.

РУП — Революційна українська партія.

СВУ — Союз визволення України.

СС — Січові стрільці.

УВО — Українська військова організація.

УГА — Українська галицька армія.

УГК ~ Український горожанський (громадський) комітет.

УККА — Український конгресовий комітет Америки.

УНДО — Українське народно-демократичне об'єднання.

УНО — Українське національне об'єднання.

УНР — Українська Народна Республіка.

УПУ — Український пластовий улад.

УСДП — Українська соціал-демократична партія.

УСДРП — Українська соціал-демократична робітнича партія.

УСС — Українські січові стрільці.

УЦК — Український центральний комітет.

ЧУГА — Червона українська галицька армія.

Пісня довгопільських в'язнів

Пісню складено 25 червня 1920 р. у коломийській тюрмі довгопільськими гуцулами. Машинописний текст цієї пісні зберігається у Центральному державному історичному архіві в м. Львові, ф. 309, on. 1, спр. 763, арк. 106, 107.

Подав Петро АРСЕНИЧ

Р. Коваль. Бібліографія праць Михайла Горбового

Армейський вишкіл 1917 р.// Історичний калєндар-альманах Червоно! Калини на 1937 рік. — Річник XVI. — Львів: накладом видавничо! кооперативи "Червона Калина", 1936. — С. 80–82.

Великодні свята у війську. — Рукопис. — Оригінал. — Косів. — Без дати. — С. 21–51.

Від'їзд У.С.С. на Велику Україну 1918 р. // Історичний калєндар-альма-нах Червоно! Калини на 1932 рік. — Річник X. — Львів: накладом видавничої кооперативи "Червона Калина", 1931. — С. 66–70.

Встановлювання української влади // Літопис Червоної Калини: Ілюстрований журнал історії та побуту. — 1935. — № 1. — С. 8–9.

Гуцульська сотня У.С.С. // Літопис Червоної Калини: Ілюстрований журнал історії та побуту. — 1931. — Ч. 5. — С. 18–20; — Ч. 6. — С. 12–16.

Гуцульська сотня. — Українські січові стрільці. 1914–1920. Репринтне відтворення з видання: Львів, 1935. — Львів: Слово, 1991. — С. 84–87.

Гуцульська сотня У.С.С. здобуває перехід через Збруч // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1936 рік. — Річник XV. — Львів: накладом видавничо! кооперативи "Червона Калина", 1935. — С. 48–54.

Гуцульщина у Визвольних змаганнях // Літопис Червоної Калини: Ілюстрований журнал історії та побуту. — 1994. — № 4–6. — С. 16–17.

Їхав стрілець на війноньку. П'єса. — Рукопис. — Оригінал. — Косів. — 1935.-С. 1-11.

За крашу долю України // Народній ілюстрований календар "Просвіти" на звичайний рік 1935. — Накладом товариства "Просвіта" уЛьвові. — С. 12–16.

Записки Гуцульської сотні 1 — го полку Українських січових стрільців з pp. 1916–1917. — Рукопис. — Оригінал. — Косів. — Без дати. — С. 1 — 53.

Записки січового стрільця. — Рукопис. — Оригінал. — Косів, до 28.10.1933. — С. 1 -95.

Записник в'язня Михайла Горбового. 1920–1921 pp. — Рукопис. — Косів, 1920–1921 pp.

З листів до редакції // Літопис Червоної Калини: Ілюстрований журнал історії та побуту. — 1937. — Ч. 9. — С. 21.

Лещатарство в часі війни // Каменярі. — 1934. — Ч. 1. — С. 9 — 10.

Мій записник від 1917 року. — Рукопис. — Оригінал. — Косів. — Без дати. — С. 54 — 138.

Мусимо поширити наш часопис // Каменярі. — 1933. — Ч. 5. — С. 5.

На чотири коні. Записки січового стрільця // Україна. — 1993. — № 11. -С. 20–21.

Невже тільки випадки? // Літопис Червоно! Калини: Ілюстрований журнал історії та побуту. — 1934. — Ч. 4. — С. 6–7.

Не п ємо й не куримо! // Каменярі. — 1932. — Ч. 4. — С. 3.

Не хочемо оставати позаду// Каменярі. — 1932. — Ч. 4. — С. 5.

Один спомин // Каменярі. — 1936. — Ч. 11. — С. З — 4.

О. Степанівна як командант сотні // Історичний калєндар-альманах Червоно! Калини на 1932 рік. — Річник X. — Львів: накладом видавничо! кооперативи "Червона Калина", 1931. — Без зазначення сторінок.

Переглядаючи альбом "У.С.С." // Літопис Червоної Калини: Ілюстрований журнал історії та побуту. — 1935. — № 10. — С. 2–3.

Під осуд громадянства. — Накладом Михайла Горбового. Друкарня Ю. Яськова і С-ки, Львів, без дати. — С. 1–4.

Під Стриєм. Перший бій У.С.С. сотні Дудинського // Літопис Червоноі Калини. — 1934. — Ч. 3. — С. 9 — 11.

Пласт у Косові на Гуцульщині. Хроніка діяльності 25-го і 26-го пластових куренів 1922–1926 pp. — Торонто — Дітройт — Клівлевд: видання Головноі Пластової Булави і 1 — го Куреня УПС ім. С. Ї О. Тисовських, 1972. — С. 1 — 58.

Польська карна експедиція на Гуцульщині в 1920 р. — Машинопис. — Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографі! ім. М. Рильського НАН України (ІМФЕ), Ф. 34-2, on. 11А, арк. 1 — о.

Початки домашнього промислу на Гуцульщині // Гуцулія. — Квартальний гуцульського осередку в Чікаго. — 1968. — Ч. 1 (5). — С. 17–19.

Про п'єси зі стрілецького життя // Літопис Червоної Калини: Ілюстрований журнал історії та побуту. — 1935. — Ч. 2. — С. 6

Різдвяні свята у війську. — Рукопис. — Оригінал. — Косів. — Без дати. — С. 1 — 20.

Рік 1920-й // Громадський голос. — 1930. — № 23–26 (13,21,28 червня; 5 липня), 28–42 (19,26 липня; 2,9,16,23, 30 серпня; 6,13,20,27 вересня; 4,11, 18, 25 жовтня), 46–48 (22, 29 листопада; 13 грудня).

Санітар-стрілець Кіяшук ратуе ранених // Історичний калєндар-альма-нах Червоної Калини на 1937 рік. — Річник XVI. — Львів: накладом видавничої кооперативи "Червона Калина", 1936. — Без зазначення сторінок.

Спогади усусуса. Організація УСС. Свято відкриття пам'ятника Шевченкові // Старожитності (Київ). — 1991. - № 6 (10). — Липень. — С. 4.

Спомин з Різдва 1921 р. в Коломийській тюрмі. — Рукопис. — Без зазначення міста і року.

Стежа на Побук// Каменярі. — 1937. — 1 вересня. — Ч. 17. — С. 4; — 15 вересня. — Ч. 18. — С. 4–6.

Стежа на Флісенталь // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1932 рік. — Річник X. — Львів: накладом видавничої кооперативи "Червона Калина", 1931. — С. 16–25.

Стрілець Андріяс рятує сотню // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1932 рік. — Річник X. — Львів: накладом видавничої кооперативи "Червона Калина", 1931. — Без зазначення сторінки.

Стрілець Кутерлаш утікає з полону // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1932 рік. — Річник X. — Львів: накладом видавничої кооперативи "Червона Калина", 1931. — Без зазначення сторінок.

У.С.Стрільці на лещатах// Каменярі. — 1936. — Ч. 3. — С. 9 — 10.

"Чорногірський вітер" на Закарпаттю // Молоде Життя. — 1925. —

Ч 7–8 — С 7 — 9

Що тепер робити? // Каменярі. — 1938. — Ч. 14. — С. 5.

Як згинув сот. УСС Омелян Левицький // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1931 рік. — Річник IX. — Львів: накладом видавничої кооперативи "Червона Калина", 1930. — С. 17–18.

Підготував Роман КОВАЛЬ

О. Зінь. Гуцульська сотня УСС (воєнний спомин)

Сорок і сім літ проминуло, коли на приказ австрійських військових властей наша стрілецька команда була змушена відкомандувати одну боеву сотню в силі 250 стрільців до так званої деташми генерала (правильно: майора. — Ред.) Русса в гори Карпати.

Це діялося восени 1917 року (насправді в жовтні 1916р. — Ред.). Під ту пору в нашому Коші не було вповні вишколеної походової сотні, а було пару сотень не цілком вишколених новобранців і коло 200 [стрільців] у відділі виздоровців, тобто тих недобитків, котрі повернули зі шпиталів вилічені цілком або через брак місця у шпиталях відісланих до Коша недоліків (недолікованих. — Ред.).

Ми вірили (були переконані. — Ред.), що тих 250 стрільців, котрі будуть вислані в Карпати поміж чужих, уже ніколи до нас не повернуть, а згинуть у лютих боях під чужою нам командою. Така думка мала повне узасаднення (підстави. — Ред.) тому, що тих 250 стрільців мали бути вислані без своїх старшин і підстаршин, а також і те, що під іу пору не було кого іншого вислати, як одну недовишколену сотню новобранців. Ця справа не могла мати нічого спільного з нашими виздоровцями, бо тим прислуговувало право двох- чи трьохмісячного побуту в Коші в цілі відреставровання свого здоров'я і рівнож кожний мав право до двотижневої відпустки.

Помимо того, всі виздоровці, котрі боролись у стрілецьких рядах від перших початків, майже всі ті, котрі брали участь у славному бою на горі Маківці і в поході від Карпат до Серету та в боях над Стрипою, зрезиґнували зі своїх привілеїв та всі зголосились добровільно йти в Карпати.

На те зложилось дві причини: перша була та, що поміж виздоровцями було поважне число гуцулів, котрих тягнуло у свої рідні сторони, а друга — ми мали досить боевого досвіду і вірили, що не так легко дамо себе зламати, як недовишколені рекрути, і через те всі виздоровці зголосились добровільно йти в Карпати.

Бракуюче число до 250 доповнили з Вишколу рівнож добровольцями, поміж котрими більшість була з підкарпатських околиць і з Буковини.

Тому, що ця сотця мала їхати на Гуцульщину і було в ній багато стрільців з Гуцульщини, цю сотню назвали "Гуцульська сотня".

Так скоро, як можна було все упорядкувати, ми від'їхали на Закарпаття до села Бичкова, де на нас вже очікували старшини і підстаршини — австрійці та німці. Командантом сотні був поручник [Альфонс] Ерллі (правильно: Ерле. — Ред.).

Під цю пору російський генерал Брусілов в околицях гір Прислопу і Кирлібаби провадив велику офензиву в цілі проломання австрійського фронту і сполучення російських військ з румунськими, що йому не вдалося.

В дорозі з Бичкова до Кирлібаби німці задержали нас на Прислопі, щоб ми допомогли їм, бо у них по дуже великих втратах вже не було сили здержувати російську навалу.

На горі Прислопі ми звели великий бій з москалями, і в тому бо! ми втратили одного вбитого і 30 ранених, а зате взяли до неволі понад тринадцять соток росіян. В альбомі "УСС" є згадка про цей бій і написано, що в тому бою ми взяли до неволі 600 росіян, а то тому, що це мало місце на німецькому відтинку фронту, де була німецька артилерія, котра абсолютно не мала нічого спільного з нашою засідкою і окружениям московського війська, котрого сила була на шість разів більшою за нас, то все-таки німота поділила здобич менше-більше по половині, й так оголосили у звідомленнях з боевого фронту.

Може дехто з бувших військовиків подумати, що таку велику перемогу належить приписати хитрощам нашого команданта, сотника-німця, то в тому випадку було б несправедливим, бо цю засідку й окружения ворога належить приписати нашим стрільцям-гуцулам, котрі в тих горах виростали зі своїми чередами овець і знали там кожну пропасть, кожне джерело і кожну гору.

По тій перемозі ми від'їхали вузькоторовою залізницею до Кирлібаби, де також велись завзяті бої, в котрих обі сторони так себе взаімно винищили, що жодна сторона без нових військових сил не була у стані рушити з місця.

Обі ворожі собі сторони допроваджували нові боєві сили до боєвих ліній. По нашій стороні був один баталіон, тобто наша сотня і три мадярські компанії, а по російській стороні — цілий полк, то значить, що ворожі сили були на чотири рази більші від наших, що в перших початках змушувало нас до великої чуйности. Стрілецька позиція була на горі Кирлібабі, а три мадярські компанії займали дві менші гори направо від нас.

На Кирлібабі наше життя було надзвичайно тяжке. На новій позиції треба було будувати окопи, снувати дротяні перепони і жити в будах зі смерекових гілляк, подібних до копиць сіна.

Не знаю, чи може бути тяжча праця, як будувати окопи в кам'янистих горах під ворожим обстрілом? Харчі були дуже погані, й було їх мало, а найгірше було із хлібом. Австрійські війська вдарили на Румунію, де забрали великі склади кукурудзи і кукурудзяної муки, що були залляті нафтою, і з тої смердючої муки нам давали хліб, що годі було те назвати хлібом, бо привозили у мішках на конях якісь кукурудзяні шкурлати із дрібками, що розділювали минажкою (мискою. — Ред.)

Ці прикрі обставини змусили нас зажадати від Стрілецької команди наших старшин. Недовго ми ждали, як до нас приїхали наші старшини — сотник [Омелян] Левицький, четар [Осип] Іванович, хорунжі Гриць Голинський, Роман Каратницький і [Володимир] Стафиняк. Разом з ними приїхало також кількох підстаршин, з котрих я ще пам'ятаю десятника [Василя] Цюпака, вістуна Панька Чортоломного і вістуна Саракуна.

Із приїздом наших старшин життя в сотні почало постепенно поправлятись, тільки страшна лють (люті морози. — Ред.) і великі засипи снігу безмірно докучали. В роках 1916–1917 була страшно люта зима. В Карпатах морози доходили понад тридцять ступенів. Ми і мадяри були щасливі, що стояли у грубому лісі, але російські війська напроти нас стояли майже на безлісній горі, а де-не-де були в них малі деревця завбільшки свято-вечірніх ялинок.

Одного вечора, на початку місяця січня, мадярська сторожа донесла, що росіяни приготовляються до наступу, бо до їхніх окопів прийшло багато війська.

Від команди баталіону прийшов приказ подвоїти службу і зарадити строге поготівля. Ніч була страшно зимна. Стійкових змінювано щопівгодини. Коло години десятої дижурний визвав мене явитися до сотника Левицького. Оба ми не знали, чого сотник хоче від мене. Прийшовши до сотника, я дістав від нього приказ, щоб зараз іти до мадярської сторожі першої компанії і прослідити, чи дійсно москалі приготовляють наступ. Та сторожа була найближча до москалів.

Я пробував викрутитись, щоб не йти. Говорив сотникові, що я не знаю, де та сторожа знаходиться. Це все не помогло. Сотник відповів мені, що сторожа знаходиться на кінці язика, що у нас означало, що на те маєш язик, як чого не знаєш, то запитай такого, котрий знає. Настільки був сотник Левицький добрий, що телефоном повідомив коменданта мадярської компанії про мій прихід і просив його, щоб той уділив мені всякої потрібної помочі.

Мадяр-лейтенант обійшовся зі мною дуже чемно і добре угостив, а рівнож випозичив мені свій револьвер, щоб я не мусів тягатись із крісом. Оба ми пішли до мадярської польової сторожі, котра була віддалена на вісімдесят кроків від російської польової сторожі. То було дуже близько, але так мусіло бути, бо та гора, на котрій те діялось, була як би поперечна — починалась від гори Кирлібаби, а верхом лучилась з горою, на котрій були москалі, і була крита грубим лісом.

На польовій сторожі лейтенант заборонив стріляти, аж поки я поверну, і попрощавсь зі мною. Я, цілком на біло одягнений, поліз поміж дроти і грубі сосни до краю ліса, а далі, лежачи, підсунувся під малу крислату смерічку, котра не була далі як 35–40 кроків від російської польової сторожі.

Росіяни працювали при будові землянки. З їхньої розмови і докучливих жартів я переконався, що їх є дві частини, одна боєва, а друга будівельна — "сапери".

Може, по півгодині я [від]чув, що мої ноги деревіють від морозу. Треба було вертатись. Повернувши до землянки мадярського лейтенанта, побачив, що він уже спить. Звідтам я повідомив сотника Левицького, що нема потреби вірити в те, що росіяни будуть робити наступ. Вони будують на польовій сторожі землянку, а з того, що я чув, виходить, що боєвим частинам помагає при будові один "звод" саперів. Отже нема потреби тримати подвоєну службу в таку люту ніч. Не бавило (минуло. — Ред.) більше як десять мінут, як строге поготівля і подвоєння служби було відкликане в цілому баталіоні.

Слідуючого ранку я зголосився до сотника Левицького, щоб здати йому звіт з моє! нічно! служби. Сотник Левицький, так як ми його знали, був невірний Тома. Може, тому, що в цивілю був він адвокатом, то і сам мав багато до діла з неправдою та й через те був недовірчивим. Випитавши мене всі подробиці, зажадав, щоб я показав йому точно те місце, де був уночі. Сотник взяв свій далековид, і ми вийшли з окопів. Не було тяжко, бо на свіжому снігу можна було дуже добре доглянути моє леговисько під крислатою смерічкою і слід, куди я просунувся лежачи.

— Тепер вам вірю, але на другий раз не раджу так близько пхатись до ворога, бо можете того пожалувати, — сказав сотник.

І як можна те погодити? Вночі висилає тебе неначе чортові в зуби, а не знаєш де маєш іти, то говорить тобі, що на кінці язика. Коли щасливо повернеш і вже тобі нічого не грозить, тоді сотник милосердиться над тобою та перестерігає. Така доля!

Якось не дуже сотникова пересторога на мене поділала, бо, маючи цей день вільний від служби, я зараз по обіді сам добровільно пішов знову до мадярської польової сторожі, щоб удень добре приглянутись із густого лісу на розташовання російської польової сторожі. Хоч те було для мене цілком непотрібне. Я робив те без жодної цілі.

На мадярській сторожі я застав тих самих людей, котрі були вночі, а знаючи вже пару десятків мадярських слів, сказав мадярам: "Відяс, нем собот пушкат", що мало означати "Уважайте, не вільно стріляти". Командант сторожі відповів мені: "Йоввон баратом", і потім я пішов дальше, переліз дроти і, дійшовши до краю лісу, з-за грубої смереки почав приглядатись російській сторожі. За малою смерічкою я доглянув стійкового, котрий від зимна переступав з ноги на ногу, а руки держав запхані в рукави. Не знаю, хто кого скоріше доглянув, але він скорше мене закликав: "Пан!"

Я стрепенувся і якось нерішуче запитав його:

— Що скажеш, салдат?

— Холадно, пан, да ж холадно!

— Приходь, дам дров, — відповів я саддатові.

Він не вірив, але по якомусь часі я його переконав, що слова додержу. Та на його жадання я мусів забожитись, що не буду стріляти: "Єй же Богу, д ам дров”.

По тих словах російський салдат закликав із землянки своїх товаришів. Ціла російська сторожа вийшла наверх, і ми розпочали знову розмову про дрова. Я ще раз мусів по-їхньому забожитись, що дам дров і ніхто до них не буде стріляти. Тоді їх зводний приказав двом салдатам, щоб взяли пилу і сокиру та ішли за ним. Щоб затерти свій нічний слід, то я рівнож пішов напроти них до середини полянки, де ми стрінулись і дуже щиро привітались, не одною, а обома руками, неначеб ми були якісь давні приятелі.

ПідпроваДивши своїх гостей до лежаків, сказав їм різати і брати скільки можуть, а зі зводним ми сіли на одного лежака. Я почастував зводного папіросом. Зводний звернув увагу на мою шапку і запитав:

— А ви є січовий стрелок?

— Так, господин зводний, я січовий стрілець! — відповів я йому.

— Прошу не викати мені і не кликати мене "господин зводний”. Мене звати Андрій, і так прошу мене звати.

Андрій говорив чистою українською мовою, що змусило мене запитати, чи він є українець.

— Не тільки я українець, а також весь наш 254-й Николаєвський полк є український.

Николаєвський полк був з Николаїва над Бугом.

Андрій був значно старший за мене і так, як він мені оповідав, був жонатий і було у його двох маленьких синів, за котрими він дуже тужив. При тому він сказав мені такі слова:

— Алексію! Коли б ти мене убив і зробив моїх маленьких синів сиротами, а мою жінку вдовою, то ти б не мав щастя у свойому житті, бо вони прокляли б тебе.

Я поглянув на Андрія, а йому котились сльози по лиці. Я зворушено запитав його:

— Андрію, чого ти плачеш і за що мав би я тебе убивати або ти мене?

— А хіба ж ти не знаєш того, що ми взаїмно убиваємо себе за чужі нам государства?

По такій відповіді я пізнав, що маю до діла з мудрішим чоловіком від мене. Двох саддатів вже були відрізали порядний кавалок сухої сосни і готовились до відходу. Мені жаль було так скоро розставатись з Андрієм, тому я дорадив їм, щоб віднесли той кавалок сосни і повернули ще по один та щоб не забули принести для мене своєї махорки.

Андрій радо на те погодився І подякував мені за щирість. Салдати повернули з повною шапкою махорки, чим я наповнив всі свої кишені, які тільки мав, а повернувши до сотні, роздав всім, включно зі старшинами.

З Андрієм ми умовились стрінутись завтра о годині 2-й пополудню. Я мав передати йому лист до своєї родини, котра знаходилася під російською окупацією.

Слідуючого дня рано я був покликаний до рапорту до команданта баталіону ген. (майора. — Ред.) Русса. Я був певний, що я вже є у клопоті за вчорашні дрова, котрі дав москалям, і за махорку, котру прийняв від них. Зголосивсь я у коменданта баталіону ген. (майора. — Ред.) Русса. Він мене оглянув від гори до долини і чогось усміхнувся. Підсіупивши до свого столика, взяв дві знимки і показав їх мені та запитав, чи я пізнаю ті знимки. Я поглянув і на місці задеревів. То були знимки, котрі представляли вчорашню сцену, коли я сидів з Андрієм, а двох саддатів різали сосну. Не було для мене жодного викруту. Я був заскочений і не знав, чи я поповнив злочин чи дурний дітвацький вибрик. Та все ж таки відповів, що пізнаю ті знимки. Русс бачив, що я змішаний, усміхнувся, положив руку на моє рам'я і сказав:

— Не бійся, бо ти зробив дуже добре, за що від мене дістанеш нагороду. А тепер оповідай мені, як ти з ворогом скомунікувався, і те все, що ви говорили і що робили.

Оповів я все в деталях про те, що маємо перед собою 254-й український полк і що цей полк є ворожо наставлений до свого російського уряду, бо вони є такі самі, як і ми.

Русс уважно вислухав, а відтак сказав:

— Я довідався багато, але я хочу більше. Головним для мене є знати, як задовгу позицію займає той 254-й полк. Отже, я хочу, щоб ти те довідався. Чи можеш те зробити?

Я відповів йому, що дуже можливим є, що ми будемо те знати коло години третьої пополудні, бо я маю умовлену стрічу з тим самим російським "цуґс-фірером", котрий є на оцих знимках і котрий мав би взяти від мене лист до моєі родини.

Пізніше Русс запитав мене, чи я не погодивбися бути сталим розвідчиком виключно для нього, тобто всякі відомості заподавати йому безпосередньо, а не за посередництвом сотника Левицького або когось другого. Я відповів йому, що мені нема різниці де і яку службу я буду робити, а головне для мене те, де я буду діставати поживу тоді, коли я буду сповняти свої обов'язки десь дальше від своєї сотні?

Русс звернувся до фельдфебля, котрий садів при телефоні, й подиктував йому для мене легітимацію, в котрій між іншим було написано, що де я сповняв би свою розвідчу службу, то там на моє жадання повинні мені дати поживу, потрібну поміч і всякі потрібні мені інформації.

Від того часу я вже не робив в сотні жадної служби, а робив службу розвідчу.

Того самого дня я передав Андрієві перший свій лист і довідався від нього про терен, який займає їхній 254-й полк. Довідатись не було тяжко, бо я запропонував Андрієві, щоб ми менше або навіть цілком не стріляли до себе. Я йому показав, де ми маємо наші становища, а він показав становища свого полку. Від того часу поміж УСС і 254-м полком стріли почали затихати, а хоч були зрідка, то не до цілі. Також я довідався на мадярській сторожі, хто зробив ті знимки. Отже, тоді, коли я давав москалям (правильно: українцям. — Ред.) дров, мадяри донесли це свому лейтенантові, а він підліз у густі сосни і взяв дві знимки, котрі враз зі скаргою на мене передав до команди баталіону.

Протягом слідуючого тижня я передав москалям (українцям. — Ред.) пару соток листів від наших стрільців до їхніх родин, і, як пізніше ми довідались, всі листи були доручені. Був час, що наш командант сотні поручник Бужор передав був російському комендантові пляшку руму.

Було б все гаразд, коли б в цю параду не вмішався хорунжий Роман Каратницький. Каратницькому забаглося стрічі з російським офіцером, і [він] зажадав від мене, щоб таку стрічу я для нього зааранжував. Я не міг йому відмовити, бо він був моїм командантом. Ми оба з Андрієм таку стрічу зааранжували. Андрій в означеному часі припровадив свого прапорщика, а я Каратницького. Поміж ними вив'язалась була гостра суперечка за австрійського престолонаслідника Франца Фердинанта і за Сербію. По короткому часі дійшло до того, що російський прапорщик, змосковщений українець, штовхнув мене у груди, тобто в мої медалі, які я вже тоді мав, і сказав:

— А тобі ще телята пасти, а не хрести збирати за рускую кров.

Каратницький страшно тим образився, шарпнув мене за рукав і сказав:

— Ходи, бо з хамом можна тільки по-хамськи. Хам не розуміє людськости!

Не попращавшись, ми розійшлись. І таки зараз почали плянувати напад на цю сторожу, щоб того прапорщика враз із його сторожею зловити.

Другого дня Андрій перепросив мене за неприємний випадок і попрощався зі мною, а також перестеріг, щоб я був більше обережним, тому що завтра вечором він відходить у резерву на два тижні. Андрій був при скорострілах, а скоростріли змінялись кожних два тижні. Решта сторожі позіставала на місці.

Уплянувавши добре наш напад на російську сторожу, ми той напад виконали першою четою, та без жодних для нас втрат забрали 46 московських салдатів у полон, разом з тим "мудрим" прапорщиком, котрому я зреванжувався, сказавши:

— Тобі, господин прапорщик, ще свині пасти, а не з нами воювати.

В альбомі "УСС" є згадка про те і є написано, що в тому нападі ми мали двох ранених і що ми враз із полоненими забрали скоростріл і міномет. Це не є згідне із правдою, бо ми забрали скоростріл і два ракетні пістолі, а міномета там не було, і також ми не мали ранених, бо ніхто не стріляв.

За цей напад нас трьох були декоровані срібними медалями "За хоробрість". Декоровані були десятник Цюпак, стрілець Михальчук і я.

Ситуація для мене погіршилась. Москалі були люті, як подражнені оси. Стріляли як ніколи до того часу. Багато разів били на одного чоловіка з цілої батеріі гармат. Забрало мені кілька днів часу, заки вдалося відреставрувати нашу приязнь. Але вже не була ця приязнь така щира, як попередня. Ми вже докупи не сходились, а сходились не ближче як на 15–20 кроків віддалі. Стріляння знову притихло.

У другій половині місяця лютого 1917 року я дістав із бригадно! команди коло 15 тисяч летючок, котрі мав передати москалям (російським солдатам. — Ред.). Летючки були друковані російською мовою. Був то заклик до російсько! армії, щоб покидали фронт і спішили до Петрограду, бо там вибухла революція. В летючках були вимінені імена арештованих чотирьох міністрів, з котрих я пам'ятаю ім'я міністра Гучкова.

Оставивши на показ для своїх старшин і стрільців коло сотки тих летючок, решту я передав п'ятьом москалям (російським солдатам. — Ред.), котрі слідуючої ночі здезиртирували до нас, а то тому, що їх команда присудила!м кару по 25 буків за те, що взяли летючки, а не взяли мене, і за те, що розповсюдили ті летючки без відома своїх старшин. Від своїх старшин покарані салдати мали обіцянку, що кара по 25 буків буде їм подарована, якщо до 24-х годин вони мене зловлять і повісять на видному нам місці. Тих п'ять салдатів просиділи цілу ніч у соснах навпроти мадярсько! сторожі, куди я звичайно переходив, а не дочекавшись мене, пішли до мадярів у полон.

Рано ми оба з хорунжим Грицем Голинським розмовляли з тими дезертирами. Вони нам те все розповіли, та при цьому дорікали мені, що через мене вони постраоали. Один із них накивав мені пальцем і сказав:

— Бережись, Альоша, бо тобі попадьот!

Хорунжий Голинський виміняв їм їхні рублі на австрійські корони і приказав їх викупати і перевести дезинфекцію їх убрань, чого ми оба допильнували.

Від того часу аж до Великодньої суботи я їм не докучав, аж у Великодню суботу за згодою нашого команданта сотні поручника Бужора я пішов до них запросити їхдо нас на свята. Тоді вже був нашим комендантом поручник Бужор, бо сотник Левицький був забитий російською (австрійською. — Ред.) гранатою наприкінці березня.

На Великдень ми мали понад 120 російських салдатів і підстаршин у себе на святах, котрі принесли нам багато пасок і крашанок, за що ми їх понапоювали до безтями. Кількох з них ночували у нас, бо були у стані вернути назад аж у понеділок. Також наші старшини передали кілька пляшок руму для російських старшин.

Після такого святкування на нашому відтинку фронту війна була закінчена. Через кілька тижнів ніхто не чув стрілів, а саддати приходили до нас, а ми ходили до них.

Російська команда забрала із фронту 254-й полк, а на його місце прислала 309-й Сибірський полк. З ними я зараз рано нав'язав дружбу, і 309-й полк прислав до нас своїх двох підстаршин, котрі просили, щоб ми жили з ними в такій згоді, як жили із 254-м полком. У російській армії вже не було дисципліни, всі носили червоні стяжки на грудях і своїх старшин уже кликали "товаріщ".

Опісля австрійська команда стягнула нас із фронту в дивізійну резерву, а потім до села Петрова. Відтак наша сотня від'їхала під Конюхи, до решти нашого стрілецтва. Від того часу Гуцульська сотня перестала існувати як окрема стрілецька частина (Гуцульська сотня існувала до 1 листопада 1918 р. — Ред.).

Не буду згадувати про бо! під Конюхами, але наведу те, що у своїй брошурі написав, і те, що говорив у своїх промовах російський генерал — українець [Володимир] Сікевич. Він сказав таке: "Коли показалось, що російська армія не є в силі проломити ворожу нам боєву лінію під Погуторами через те, що не можна було зламати опору Українських січових стрільців, ми постановили здобути Бережани із другої сторони, тобто від села Конюхи. Ми були певні, що нам вдасться, тому що під Конюхами проти нас були мадяри. Коли я вже мав все готове до наступу, мені донесли, що ми маємо проти себе Січових стрільців, котрі співають українські стрілецькі пісні хором. Я удався особисто на позицію, де переконався, що дійсно я буду мати до діла зі стрільцями. Сейчас я відкликав наступ і зажадав більших військових сил. Три дні забрало мені стягнути на цей відтинок найкращі російські військові сили, і доперва тоді я вдарив цілою силою на Українських січових стрільців, та вже в перших початках мого удару я побачив, що я вдарив неначе головою до муру. Я стратив все, що мав до своєї розпоряаимости, а фронту не проламав і Бережан не взяв".

Олекса ЗІНЬ

Календар Канадійського фармера на 1964 р. (Вінніпег) — С. 40–47. Біографічна довідка

ЗІНЬ Олекса Остапович (21.3.1898, с. Божиків Підгаецького пов., нині Бережанського р-ну Тернопільської обл. — 23.11.1976, м. Амгерстбург, Онтаріо. Стрілець 6-ї сотні та Гуцульської сотні УСС. У Легіоні з 1915 році. Наказом № 72 від 29.03.1917 підстаршина О. Зінь був нагороджений срібною медаллю "За хоробрість”.

У 1930-ті роки він неодноразово обирався волосним війтом на 9 довколишніх сіл. 1936 року з родиною виїхав до Канади. Працював фермером, мав бакалійну крамницю, м'ясний і взуттєвий магазини, виробляв консерви, володів рестораном, тримав пасіку, займався страхуванням.

Син Михайло (1927–2007) — доктор філософії Мічиганського університету. 1979 року отримав найвищу відзнаку Всеканадської асоціації бухгалтерії. З 1956 р. працював в університеті Віндзора: професор-асистент (1959–1962), асоційований професор (1962–1966) та повний професор (1966–1993). У 1973–1981 pp. - декан економічного факультету. Почесна відзнака "Лектор-король" факультету менеджменту Манітобського університету за артистизм викладання (1973); FCGA — почесне звання Генеральної асоціації бухгалтерії Канади (1984). Співавтор університетських підручників "Фундаментальні принципи бухгалтерії", "Принципи фінансової бухгалтерії”, "Бухгалтерія. Проміжний курс", співавтор франкомовного підручника "Основи порівняльного адміністрування та фінансів", які витримали багато видань. У грудні 1992 р. видавництво нагородило його спеціальною відзнакою з нагоди продажу мільйона примірників підручника "Фундаментальні принципи бухгалтерії". Вперше повернувся в Україну у 1993 році. Двічі брав участь у роботі літнього економічного семестру Львівського університету, присвяченого банківській справі. 1995 року супроводжував у подорожі по Україні канадську урядову місію, присвячену вивченню потреб реформування сільськогосподарського сектора України та рекомендацій для канадського уряду щодо економічної допомоги. 1996 року головував на Канадсько-Українському бізнес-семінарі з питань агропродуктової співпраці в Оттаві.

Динаміка заснування осередків товариства “Січ” в повітах із значною часткою гуцульських сіл (на тлі 48 українських повітів Галичини)

Січові вісти. — Львів, 1913. -Ч. 1.-С. 8–9

І. Семака. Гуцульскі Стрільці

Гуцули се Українці, що жиють від давен-давна в горах Буковини та Галичини. Колись то в давнійших часах Гуцул був справдішним королем в замешканих ним горах Карпатах. Наша Гуцульщина пишалась майном-бо-гацтвом. З часом она через несовістних визискувачів майже цілком збідніла, і лиш десь-котрийсь задержав маєток своїх батьків.

Гуцульскі гаразди знаходять ся справді в лихварских руках, однак похвальні прикмети душі зумів наш Гуцул зберегти з діда-прадіда, а то любов до рідних гір, до краю Буковини та лицарску хоробрість і вірність для Цісаря і Австриї. Через сі чесноти відограли наші Гуцули в теперішній війні визначну ролю.

На поклик посла Василька, що тішить ся серед Гуцулів особливо великою симпатиєю і довірєм, сотки а сотки Гуцулів зголосили ся в листопаді 1914 в ряди борців-добровольців. Значить ся лиш такі, що не належали до війска. Переважно вже люди старші або цілком молоді леґіні.

Боронити треба було рідні гори перед росийским наїздом та український нарід перед ворогом. Треба було ділом доказати свою любов до Цісаря і держави. Під сим гаслом зібрали ся Гуцули-добровольці дня 20 листопада 1914 в числі около 1500 по части в Селятині, по части в Путилові.

До Селятина прибув тоді і посол-батько Василько. По сьвяточнім полевім богослуженю горячо промовив посол Василько і в своїй бесіді завзивав лицарів-Гуцулів до оборони свого народа, краю і держави! По сій промові завзяті Гуцули зложили війскову присягу, а зложили єї радо і весело, бо в них цісарска фана — дружина кохана.

Тоді оборону Буковини провадив визначний комендант жандармериї полковник Фішер, який значно причинив ся до зорганізованя Гуцульського легіону та здобув собі славу в обороні рідного краю. На його приказ жандармерия занималась війсковими вправами наших Гуцулів, які тревали лиш кілька днів. Більше не було потрібно, бо кождий Гуцул вже з природи стрілець і перед його мисливським оком не в силі охоронити ся воріг-напасник.

Вже 29 листопада 1914 рушили походом зорганізовані одушевлені Гуцули (всіх разом 1156 мужа) у бій проти лютого ворога-Москаля.

Від 29 листопада 1914 до 1 січня 1915 боронили Гуцули всі переходи-просмики над рікою Серетом проти безмірної переваги росийскої успішно і нанесли Москалям через відважні особливо нічні напади дуже много страт.

Від 1 січня до 6 лютого 1915 брав Гуцульский легіон живу і успішну участь в битвах коло Молдави, Пожорити та Местиканешт.

Від 6 до 19 лютого 1915 причинили ся Гуцули до успішного наступу проти Москалів, котрих наше війско тоді виперло було з Местиканешт аж понад Прут. Та найбільшої слави здобули собі Гуцули коло Местиканешт і Кирлибаби. Воювали в перших окопах, сповняли найкрасше вивідчу службу і причинили ся в головній мірі до того, що Москалів тоді вигнано з наших гір та й із рідної Буковини.

В марті 1915, коли наше війско прогнало було Москалів з північної Буковини, бачимо, як Гуцули здобувають штурмом наші села. Так здобули Гуцули перші Рогізну, Сада гуру, Буду, Чорнавку і пігнали за ворогом аж у Бесарабію.

Найкрасше пописали ся Гуцульскі Стрільці коло Топорівців. Тоді Москалі доконче хотіли перебити ся через нашу лінію, але завдяки Гуцулам розбито Москалів і полонено тоді около 1400 ворога. Коло Кулинківців, вже на росийскім боці, тримали хоробрі Гуцули наші позициі через три дни проти великої сили росийскої, аж доки не надійшла наша армія.

Гуцульский командант бар. Василько ранений.

В маю 1915 доказували Гуцули при нашім відвороті над Прут своїм поведенєм просто чуда.

По полковникови Фішерови, який через кількамісячну невтомиму діяльність в обороні краю поважно був занедужав і тому зложив команду, обняв єї над всіма формациями добровольців підполковник Пап.

Команду Гуцульского баталіону повірено баронови Стефанови Василькови. Під його проводом наші Гуцули бороли ся знаменито. Коло Магали самі здержали росийску навалу. В той час (в ночи з 9 на 10 мая 1915) зістав їх сотник барон Василько тяжко ранений.

Розходило ся тод і о те, щоби здобути вороже становище на схід Чернівців, по тім боці Прута. Москалі боронили то становище страшним вогнем так, що здавало ся, що наш наступ даремний. Тоді став сотник Гуцулів барон Василько на чолі компанії і з хоробрими Гуцулами дійсно здобуто се становище.

Шрапнель ранив його в ліве стегно, а три кулі в ногу. Фурішіц Василька, україньский Гуцул-Стрілець, заслоняв його своїм тілом, поки його винесли поза вогонь. Одному з тих, що його несли, зірвав шрапнель голову.

В червни 1915 загнали Гуцули Москалів аж до Липкан у Росию.

Дня 7 жовтня відбили Гуцульскі Стрільці сильний росийский наступ на басарабскій границі.

Оден відділ Гуцулів-добровольців знов бив ся в літі 1915 коло Надвірної, Коломиї і Заліщик.

Від 24 грудня аж до кінця січня 1916 р. боронили Гуцули австрийскі позициї від Довжка аж понад Прут.

ПідБоянами, коло Магали та надДовжком боронили Гуцули наші позициї хоробро, як справдішні лицарі. Барон Василько, як сказано, зістав був тяжко ранений, і по нім обняв команду Гуцульского баталіону капітан Осип Вайкерт.

Команданти та провідники Гуцулів просто слів похвали для них не мають. В патрульній службі неустрашимі, а як вивідувані надзвичайно спритні і успішні. Кріпко та завзято боронили Гуцули свої гори Карпати. Они головно причинили ся до оборони переходів в Местиканештах.

Там самі виконали на свій лад дуже добрі окопи, які мають назву "Гуцульскі окопи". В перших місяцях року 1916 злучено їх разом з волоскими охотниками в один батальон.

Щирі вони сини свого народу, вірні дорогій Австриї, справдішні герої.

Не тілько австрийскі та угорскі часописи, як "Zeit", "Az Est" і иньші, але навіть заграничні великі газети німецкі, а іменно: "Berliner Lokalanzeiger" I "Frankfurter Zeitung" та й другі, писали про хоробрість Гуцульских Стрільців та рознесли їх славу по ширшім сьвіті.

З угорских газет дізнаємось, що в році 1915 резервовий офіцер Граф Гунаді зібрав около себе до сто наших Гуцулів. Ся сотня непокоїла коло Якобен, Дорної, Валєпутни і Кирлибаби страшно Москалів та виловлювала московскі патрулі. Перед битвою під Кирлибабою понищили Гуцули всі вози з московскою муніциєю.

Гуцули були незримі як в казці. Видно їх було всюди і нігде. Як їх Москалі шукали в Кирлибабі, то Гуцули вже були в Якобенах. Показали ся Москалі в Якобенах, то Гуцули зловили московскі патрулі в Дорні-Ватрі. Очивидці-офіцири не мають слів похвали для гуцульского лицарства!

З початку Гуцульскі Стрільці воювали в своїх народних строях і так дали ся взнаки Москалям, що вони між собою вповідали, що в горах є таке війско, яке носить ся в постолах і коротких сукманах а червоних шараварах, стріляє не знати відки, а як стріляє, то ніколи не хибить. Се чорти в червоних гачах.

Сего війска Москалі бояли ся як вогню. На голову коменданта Москалі визначили були велику нагороду. Багато письм похвальних дістав посол Василько від високих офіцирів про Гуцульських Стрільців.

Підполковник Пап в письмі до посла Василька з дня 28 липня 1915 висказує ся про Гуцулів, що они хоробро і успішно бороли ся в багатьох битвах на Буковині.

Гуцули, так пишуть офіцири, луже відважні, хоробрі і вірні. Також все дуже веселі і охочі. При тім наш Гуиул також дуже спритний і хитрий.

Оповідають, що сотня гуцульска дістала наказ боронити від росийского наступу одну гору коло ЛопушноІ. Гуцули пописали ся чудово. Поховали ся у невідомих сховках і били, били Москалів. Московский командант не знав, як їх з гори вигнати. В кінци порадив йому хтось обійти гору зі всіх боків і всіх Гуцулів виловити. "Добре! — скрикнув він. — А тоді вивішаю їх як псів". Почала ся така робота. Москалі із великими перешкодами підійшли на вершок гори. Перешукали всі закутини, кождий корч, а Гуцулів не було. А тимчасом свистали кулі вже з другого верха.

Як Гуцули повтікали, сего й тепер Москалі не знають, але знають одно, що Гуцули так чудово боронили рідні гори, як ніхто иньший!

Для ощненя гуцульскої вдачі лицарскоТ най послужить розмова, яку мав оден інтелігент з гуцульским Стрільцем в окопах.

На запит, що нового стало ся, каже Гуцул: "Вчера вдарив там на горі, там де стоїть великий бук з краю, де мох розритий, ворожий шрапнель! Лишень Василь з Селятина і Николай з Шипоту тяжко ранені. Більше нема нічого нового. Ті дураки Москалі боять ся самі до нас прийти та посилають лишень свої шрапнелі. Най би вони лиш самі прийшли, тоді побачать, що Гуцул годен!"

За вірність і хоробрість удостоїв ся Гуцульский легіон в році 1914 похвали від тодішного престолонаслідника а теперішНого Цісаря Карла І.

Значне, дуже значне число Гуцулів дістало медаль хоробрости. Їх хорунжий Осип Костинюк зістав відзначений великою срібною медалею. Всі визначні борці, кождий герой, кождий витязь.

Правда, що інтелігенция украіньска не забувала на них. Особливо посол Василько дуже часто посилав їм книжки, газети, молитвенники, тютюн і иньші подарунки.

Посол Спинул і другі збирали пильно датки та подарунки для дорогих нам всім Гуцулів-Стрільців.

То, що я тут оповів про їх славну участь в сій страшній війні, то тільки дрібна частинка діл наших Гуцулів-героїв.

І який би не вийшов реальний успіх з їх боротьби за украіньский нарід і державу, одно мусить нашим Гуцулам признати кождий, чи свій, чи навіть воріг, що славні Гуцули уміли пошанувати гідно свою честь та знали, як у сьвітовій війні добувати батьківскої і волі, і слави!

За Цісаря, за вітчину, за рідний край та Україну полягло наших кремезних Гуцулів чимало, однак їх слава не вмре, не загине!

Народна пісня звеличає геройскі діла лицарів-Гуцулів і задержить їх в пам'яти нашого народа від рода в рід, а історія України на виднім місци запише хоробрість гуцульску золотими буквами на вічні часи!

Ілля СЕМАКА

Семака І. Гуцульскі стрільці // Невідома війна. Перша світова війна на сторінках Православного буковинського календаря. 1914–1918. — Чернівці: Золоті литаври, 2007. — С. 40–45.

Біографічна довідка СЕМАКА Ілля (23.09.1866 -4.01.1929). Громадсько-політичний діяч Буковини, правник.

Народився у м. Берегометі (за ін. дан., у с. Руському Банилові) у сім'ї священика. Закінчивши гімназію, вивчав право в Чернівецькому університеті. Від 1891 р. мав судову практику в Чернівцях, із 1897 року працював у суді в Радівцях. 1899 року переїхав до Кіцмані, де працював секретарем, радником і начальником суду. Очолював українські осередки — "Народний дім" та "Руську бесіду".

Належав до Української національно-демократичної партії. Посол до австрійського парламенту (1907–1918), посол до Буковинського сейму (1911–1918). Під час Першої світової війни — член Загальної української ради у Відні. На початку листопада 1918 р. був одним з організаторів перебрання українцями влади у Чернівцях. У 1918–1919 pp. — член Української національної ради ЗУНР (ЗОУНР), обраний до законодавчої та фінансової комісій. Від січня 1919 р. перебував у Відні, працював в австрійській Ліквідаційній комісії, згодом в екзильному уряді ЗУНР. У 1920-х pp. емігрував до Чехо-Словаччини, працював деякий час суддею. Помер у Превідзі (Словаччина).

Гуцульскі добровольці

Скрутна хвиля була в часі тяжких зимових боїв минулого року, коли то знову наше давне ім'я "Тирольці Сходу" засіяло славою. Треба було в Західній Галичині (коло Тарнова і т. д.) сильним опором стати против страшної переваги росийських військ, щоби не вдерли ся до Шлезька. Тому на правім крилі австрийської армії не багато війска стояло. Зато тут саме населене стало нашому війську у великій пригоді. В Карпатах були услуги населеня тим більшої ваги, бо в гірських боях богато залежить від гостинности і прихильности населеня, котре ще надто добре знає всі свої верхи і плаї. І лишень через вірність місцевих людий удало ся відперти ворожу люїу силу.

Щоби належно оцінити подвиги Гуцулів, треба перш усього згадати, що до того часу ніхто не думав брати їх до воєнної служби. Не місце тут говорити, що за величезну користь мала би військова управа з Гуцулів, якби вони мали стрілецькі організації на військовий лад.

Гуцули — з роду і поки віку чудові охотники-стрільці — дивно скоро і легко привикли до воєнного діла, яке їм повірили, вагаючи ся, і лиш задля недостачі війська, бо бояли ся, що Гуцул та побіжить Москалеви в стрічу. Але цілком противно! На борзі зорганізованих Гуцулів-добровольців, одітих зразу в свою таки народну ношу і лиш значених чорно-жовтою перев'язкою на рукаві, поставлено відразу під провід жандарів і скарбових сторожів. По короткій муштрі робили вони вже на повірених їм місцях свою службу знаменито. В тяжку годину, коли австрийське військо густою лавою стояло в середній і західній Галичині, а в Карпатах і на Буковині було його не богато, подав почин до воєнної організації Гуцулів посол Николай Василько. Першу пробу такої організації перевів він сам в своїх виборчих округах — Вижниці і Путилові. Діяло ся це ще в листопаді першого року війни, недовго до другого наїзду Москалів на Чернівці. Даремно виписали були московські можновладці велику нагороду на цю розумну голову. Вони хотіли пімстити ся на нім і за то, що він завжди в палаті послів вказував на грізну небезпеку з боку відвічного ворога і на кертичну роботу московських наймитів. На жаль, сказані були ці перестороги лиш на вітер. А як війна в Східній Галичині і на Буковині грозила страшним нещастєм, то і тогда не вдало ся росийським комендантам і посіпакам здушити ті між народом глибоко вкорінені династичні почуваня, що їх викохали провідники народу, хоч добрі сусіди противне торочать.

І вже здобули українські полки, Січові Стрільці, а не послідною чергою Гуцули, велику похвалу у найвисших достойників нашої монархи!.

Лицарські подвиги наших Гуцулів, їх самопосвята і стрілецька спритність виповнять не одну сторінку в історії славних діл народів Австрії. Щоби пізнати близше ту страшну, небувалу боротьбу в Карпатах, треба уявити собі ті кріваві і завзяті бої о т. зв. Татарський просмик, і то в снігом покритих яругах і на високих верхах, що лежать по боках гірських доріг, котрі провадять з Галичини на Угорщину, дальше треба зобразити собі, як то суворий, невідкличний приказ жене все наново росийські війська полуднево-західними горами Буковини, щоби продерти ся до Семигороду. Годі забути і на завзяті приступи на Кирлибабу, відки ворожі недобитки ледви спасли ся. Так то великанська боротьба в Карпатах то закипить, то стихає на час, поки знов не ожила коло Дуклі і не закінчила ся славними майськими днями перемогою нашої збруї.

Не прибільшаючи, можна сказати, що цеі спасаючої боротьби в Карпатах не було би ніколи, як би Москалям удало ся було продерти ся через буковинську-семигородську границю. Що прийшло ся випити гіркую не нам, а Москалям і що на кровію политих убочах Кирлибаби кинено першу грудку на гріб всеросийському мареву про росийську Византію, то завдячуємо се у великій мірі твердій волі полковника Фішера і — не в посліді — вірним Гуцулам. Ці патріотичні діла уможливили всі пізнійші успіхи на правім крилі нашого східного фронту, якими справедливо пишаєть ся барон Пфланцер-Балтин. На жаль, годі тут описувати докладно ті цікаві дрібні бої. Але все ж таки подам дещо з поводу наших жвавих і лицарських верховинців.

Світ ледви чи коли бачив такого безсовістного ошуканства, яким то Москаль хотів єднати наш люд у Галичині і на Буковині. Як той Юда, наставляв він уста до поцілунку, а до грудий острий ніж прикладав. Так то наближався Москаль до "малоросійського брата", т. зн. до Русина, до мужика. По селах і передмістях донедавна ще були наліплені відозви, де зазивало ся населенє, щоби не підпомагали пустої річи, то зн. боротьбу з царським військом, щоби видавали "кукурудзянників" (австрийських ополченців), де лишень з'являть ся, а жандарів щоби убивали. Зато оповіщали їм визволеня від ярма австрийських властий, дідичів і жидів і обіцювали землю.

Перед очима населеня пішов — щоб показати, що вони дотримають слова, — не оден двір з димом, а богаті запаси збіжа забирали по части салдати, по части давали мужикам. Біда тому, хто спротивив би ся їм і не приймив нещасного дарунку. Нагайка, кольба і куля спам'ятали би його, що то за злочин не приймати царського дарунку. Біда тому мужикови, що не хотів зрадити місце побуту і силу австрийського війська!

Скажена була лють Москалів, як мусіли втікати. Тоді поводили ся вони як розбишаки, дико та немилосердно. Найгірше натерпіли ся Гуцули, той народ, що не вміє кривити душею. Вони отверто стали на ворога-наїздника. Гуцул и-добровольці відразу опинили ся поза правом, яке належить ся звичайному війську, і в найліпшім випадку чекало їх розстріленє, як попали ся у руки Москалів.

Доля бельгійських добровольців, котрих так жалують Англійці, Французи і Непримітні, заввдлива в порівнаню до мук, що їх зносив український мужик, а головно Гуцул. Урядово встановлених випадків, де Гуцул відмагав ся приймати крадене добро, зрадити місце постою нашого війська або показати дорогу, — без ліку. Кріваві жертви, а жадна пісня не розказує про лицарську відвагу Гуцула, що відмагав ся винести з хати образ Цісаря та що лиш плечима здвигає, як йому приказують назвати перебраних жовнірів.

Австрийські жандарі могли цілком спокійно звірити ся Гуцулові, а ніхто не достеріг би так мудро мостів та доріг, як Гуцул. Без успіху оставали ся заходи Москалів присилувати священника до того, щоби він у церкві сповіщав, що край лишить ся вже в іх руках і щоби цареви присягали. Також не удавало ся їм порізнити священика з громадою. Шукають навіть між сільською інтелігенцією "доочних" свідків, що Цісар Франц Йосиф подякував, міркуючи, що тим приваблять людий до себе. Даремно!

Москалі вже в сусіднім селі, а двірник на власну відповідь збирає здатних до войська мужчин і передає іх проводови учителя, котрий ще в послідній хвилі промовляє до народу щиро патріотичними словами. І вже по перших боях в горах знають Москалі, що своі страти мають здебільшого завдячувати чуйности і орлиному зорови Гуцула-добровольця. Жінки і старики мусять то відпокутувати, і не одна бідна хатина стає ся позорищем московської національної безсоромности!

Пізнійше убрали Гуцулів по-вояцки, і так вони спасли ся від гіркої доли, неминучої смерти. Але найкрасші з них заплатили вже свою любов до рідного краю кровію своєю.

Сегодня належать Гуцули до ландштурми або до Українських Січових Стрільців та лишень пів батальона стоїть у поли, як "Гуцулські Стрільці" під командою австрийського офіцира. Передше мав над ними провід надпоручник в резерві секцийний радник Стефан барон Василько, поки тяжко його не ранили під час завзятого приступу. Як сам казав, він з великим жалем розпращав ся з своїми земляками, Гуцулами, котрі і з свого боку дуже любили сего потомка в краю так шанованого шляхотского роду. Український верховинець щирий, звичайний тепер, як і в стародавнему світі. Представник тубольної шляхти, що на її предківських добрах ніколи не робили їх батьки панщини, з'явив ся їм як доочний свідок і вістовик цісарської волі. Бути під його проводом — то для них найбільше щастє. Зараз оживає в них згадка про італійський похід, про котрий знають вони з оповідань батьків і дідів, а перш усього з чудових жовнярських пісень іх великого земляка Осипа Юрія Федьковича, що був як офіцир свідком тих боїв. Се було там, коло Ст. Лучії, де молоденький архикнязь Франц Йосиф стояв перед очима своїх народів, між ними і Гуцулів, в першім вогни. І ось Світова війна — для українського народу головно боротьба з Москалем — завела його відмолоднілу подобу в особі наслідника престолу в країну Гуцула.

Шкода, що війна скосила найкрасший цвіт цего народу! Вони могли б тепер над Ізонцом до давної нової слави добувати, бо получ німецького Альпейця воювати гідні вони — ті "Тирольці Сходу"…

З "Ukrainishe Rundshau"

Невідома війна. Перша світова війна на сторінках Православного буковинського календаря. 1914–1918. — Чернівці: Золоті литаври, 2007. — С. 127–129.

В. Левицький-Софронів. Два фрагменти

Іншим духом повіяло у стрілецьких сотнях, як тільки вони опинилися на широких степах України. Усі стрільці разом і кожний зокрема почули, що на них спочиває історична місія духово зблизити дві давно роз'єднані, майже незнані собі частини українського народу. В кут австрійські накази, сміятися з погроз високих команд! Широкий, безкраїй степ Херсонщини будив у душах стрілецтва козацьку зухвалість.

Не по нутру було б австрійській команді, якби побачила дивні щоденні вправи стрілецьких сотень. Замісць товкти цілими годинами впоряд та по-? леві вправи, ціла сотня по коротких вільноручних вправах збиралася довкола свого команданта чи старшини і слухала викладів, переважно з історії України. А далі — освідомлюючі розмови і співи. Вечорами ті самі розмови велися між стрільцями і селянами.

Хто видвигнув у Гуцульській сотні думку заложити аматорський театральний гурток, який працював би разом з місцевим гуртком "Просвіти" (ми тоді стояли в Масляниківці), не знаю. Коли я прийшов з 1 — ї сотні до Гуцульської (серпень 1918 р.), гурток вже існував і приготовляв виставу "Перехитрили".

Гурток складався зі самих підстаршин та стрільців. Душею гуртка був дуже добрий актор і режисер покійний Роман Букоємський, який згинув пізніше, здається в 1920 році. Щось якби патроном гуртка був заступник старшини Микола Коник, відомий серед усього стрілецтва зі своєї відваги і перестріленого обличчя. З дальших членів і разом з тим акторів пригадую собі таких: десятник Бочан (незабаром, 3. XI, згинув у бою за Львів), десятник Кучмак, десятник Дацишин, підхорунжий Мельник, десятник Явдошняк та ін. Я став секретарем гуртка і до першої вистави був за суфлера.

Жіночі ролі були розділені поміж масляниківських дівчат, з яких головно одна визначалася інтелігенцією і красою. Проби вже відбувалися, як нараз прийшов наказ Гуцульській сотні вибиратися з Масляниківки. На щастя, недалеко — всього яких дві милі — до Соколівки.

І от тоді почалися наші нічні поїздки підводами до Масляниківки на проби. Для товариства ми брали зі собою кількоро дівчат із Соколівки, дві з них брали участь у виставі. Кому з нас, учасників, що лишилися в живих, не врилися ці поїздки вдушу золотим спомином? Літні українські степові ночі з глибоким, бездонним зоряним небом, дороги широкі, м'які, як пухові перини, в яких губиться туркіт коліс і стукіт кінських копит, а на возах — молоді стрілецькі голоси і серця молоді! Десь часом дівочий сміх як ляскіт батога, то знову перегуки з одно! підводи на другу і гучний молодечий регіт. I знову пісня пісню доганяє. Ранком, на досвітках поворот, коли блідло небо, мраки табунами ходили по степу, і все тужливіші, все більше мрійливі стелилися пісні по росах.

Вистава "Перехитрили" відбулася у стодолі заможного господаря, якого син, голова "Просвіти", був свідомим украінцем-інтеліґентом. Другу виставу, "Невольника", зачали підготовляти, але боєва сурма перервала наше безжурне "інтермеццо" і покликала нас на Буковину, а незабаром потім під Львів.

Цей самий гурток підстаршин і стрільців Гуцульсько! сотні, який займався освітньою працею на степових постоях Легіону, видвигнув і перевів думку Свята Гуцульсько! сотні. Це свято приготовляли ми ще на Великій Україні, але відбулося воно вже на Буковині, в селі Чагорі під Чернівцями.

Свято мало бути влаштоване на кошт само! сотні, тому перш за все переведено в сотні ухвалу, що ціла сотня зрікається заслуженини за одну декаду й віддає її до розпорядження святкового комітету. Головою комітету вибрано однорічного вістуна Головінського, а сам комітет був ідентичним з нашим аматорським гуртком.

Перш за все треба було подбати про запаси іжі на кілька соток людей. На Україні це не було так тяжко. За тиждень у стрілецьких коморах стояли мішки з мукою, полті сала, вудженого м'яса і т. п. Але приготовання, розпочаті на Україні, на якийсь час перервалися, бо прийшов наказ їхати на Буковину. По кількох коротких постоях у ріжних селах Буковини ми опинилися в Чагорі під Чернівцями. Тут, у дні 30 жовтня, перед самим Листопадовим зривом, відбулося Свято Гуцульської сотні.

Велика поверхова школа в Чагорі гуділа як вулик. Салі рясно освітлені, столи застелені, за столами — Гуцульська сотня і старшини цілого куріня, разом до 300 людей. З Чернівців приїхав запрошений генерал Павлюх, прийшов командант Легіону сотник [Осип] Микитка. Власне кажучи, свято не мало ніякої програми, ніяко! означено! мети. Було влаштоване для репрезентації [Гуцульської] сотні та для вшановання її трилітнього існування у боєвих рядах УСС. Програма вичерпалабся, мабуть, була на самій добрій та щедрій їжі і напитках та на стрілецьких піснях, якби не настрої недалекого Зриву, що зазначилися там на усіх промовах і зробили з цього Свята немовби сходини великої стрілецької родини, щоби подати собі гасло і стиснути руку перед рішаючою хвилиною.

Промовляли старшини, промовляв від стрілецтва Букоємський. Говорив про те, що час уже перестати слухати чужих команд, треба слухати своїх. Його словами Гуцульська сотня виповідала послух Василеві Вишиваному, який хотів затримати її коло себе на Буковині. Старшини прислухувалися і прикидалися, що не розуміють цієї явно! несубординації. А коли після вечері лишився гурт комітетових і кількох старшин, пішли щирі розмови та пляни.

— Австрія розлітається. — Цісар видав маніфест "До моїх народів". — Наші парляментаристи заявили готовість галицьких українців залишитися дальше у злуці з Австрією! — На Січових Стрільців уся надія. — Мусимо сказати своє рішуче слово. — їхати чи машерувати боєвим походом під Львів, збираючи по дорозі армію? — Може, Австрія буде боронитися, може, хто інший не схоче допустити нас? — Чому нема ніяких приказів зі Львова?

До ранку сплив час на балачках. Надходили великі дні, чутно було їх у повітрі. На другий день, 1 листопада, в полуднє впав приказ: "Вимарш до Черновець".

Черновецький цвинтар горів світлами Задушних днів, як Гуцульська сотня закватировувалася в черновецьких касарнях.

Уночі заграла трубка на трівогу. Зі скринями, повними набоїв та гранат, на плечах, помашерували ми на двірець, а на другий день рано рушили на захід.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ

Левицький В. Два фрагменти // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1935 рік. — Річник XIV. — Львів: накладом видавничої кооперативи "Червона Калина", 1935. — С. 80–82.

Біографічна довідка ЛЕВИЦЬКИЙ-СОФРОНІВ Василь (14.12.1899, с. Стриганці Стрийського пов., тепер Стрийського р-ну Львівсько! обл. — 1.11.1975, м. Торонто, Канада). Стрілець 1 —! сотні та Гуцульсько! сотні (з 08.1918) УСС, письменник, режисер, редактор, журналіст; секретар театрального гуртка Гуцульської сотні УСС (з 08.1918), редактор "Господарсько-коопертивного часопису" (1927–1943) та "Літопису Червоної Калини" (1929–1939), співредактор газети "Вільне слово" (1954–1960), співредактор газети "Новий шлях" (1960–1972), голова Спілки українських журналістів Канади (1967–1969).

Псевдонім Вадим Інший. Закінчив Карловий університет у Празі. Від 1950 р. у Канаді. Автор 14-ти томів белетристики, п'єс та есе. Перекладач французьких і німецьких класиків українською мовою. Збірку вибраних творів видано 1972 року.

Р. Коваль. "Ой на горі на Маківці…" Замість післямови

Цю пісню я вивчив на початку 1990-х років. Її бадьорий настрій, патріотичні слова, хоча і з деякими галицизмами та полонізмами, лягли мені на душу. Не раз співав її, відпочиваючи душею — чи то спускаючись із гір у районі Славського, чи підходячи до свого дому на Курській вулиці в Києві.

Та піднесення зникало, коли десь із-за рядків та мажорних нот випливав образ мого дідуся, Федота Васильовича П'явка-Коваля, писаря Російської армії у часи Першої світової війни. Під час бойових дій він перебував у Карпатах, міг бути й на Маківці. Це ж його могли вбити з усмішкою на устах бадьорі січові стрільці…

Так, дідусь мій був не в тій армії, і все ж… Звичайно, душею я був на боці січових стрільців, які билися проти гнобительки Росії, бажав їм звитяг. І все ж чи не занадто бадьора і весела ця пісня? Адже йдеться про трагедію нашого народу, розділеного між державами і змушеного воювати проти самого себе.

За інерцією я ще рік-два співав ту стрілецьку пісню, але вже без натхнення. "У московському війську таких, як мій дідусь, було сотні тисяч, — думав я. — Невже брати-галичани не усвідомлюють цього? Ще й нас запрошують до співу…"

1995 року у львівському журналі "Дзвін" до століття із дня народження поета, доктора ветеринарних наук Гната Западнюка було опубліковано статтю "Вчений — співець січового стрілецтва". За кілька років з нею познайомив мене Віталій Западнюк, син поета. Його батько увійшов в українську літературу насамперед як автор знаменитої пісні "То не грім загримів", присвяченої "славній Галицькій армії". Але найбільше мене вразив його маловідомий вірш "До брата-галичанина на позиції".

Гнат Западнюк, уродженець с. Тростянчик (нині Вінниччина), в роки війни проти своєї волі був мобілізований до російського війська. У складі 5-ї армії опинився на березі річки Золота Липа (ліва притока Дністра), де в 1915–1916 pp. точилися запеклі бої проти австрійського війська, у складі якого й діяли Українські січові стрільці. У квітні 1916 р. на березі Золотої Липи, в перервах між боями, двадцятилітній юнак закликав виявити відвагу не своїх товаришів, російських солдатів, а січових стрільців.

Мене здивувало не тільки передбачення автора, що невдовзі постане Українська держава… Насамперед вразило побажання воєнно! удачі усусусам, готовність прийняти їхню кулю у груди, аби лише програло російське військо — основа ворожої держави… Такого в українській літературі я ще не зустрічав…

Якою ж недоречною на тлі цих душевних мук-радості є безжурно-бадьора мелодія знаменитої пісні "Ой на горі на Маківці"!

Ніби усусуси здатні самі побудувати соборну Українську державу. Силами одних братів-галичан Українська держава не зможе постати навіть у Галичині…

Звичайно, цю стрілецьку пісню я вже давно не співаю. Знову міркував над нею, коли відтворював трагічну історію, яку зберіг для наступних поколінь січовий стрілець Семен Мацьковий із Сокальщини. Ось її уривок: "Вже три місяці без зв'язку з рідними тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командора бригади надійшов наказ здобути нову позицію. Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодинокі кулі. Раптом із гори, яку ось-ось мали штурмувати, донеслася відома кожному українцеві пісня "Ми жертвою в бою". Спочатку ніхто не міг повірити, що пісня линула з гори, саме звідти, куди була спрямована їхня ненависть. Та врешті зрозуміли, що йдуть до бою проти рідних братів. Жах пройняв кожного. В багатьох на очах з'явилися сльози. "Кожний звук молитво-пісні" бентежив серия, "бо слова її не тільки нагадували батьків, але й прадідів". Та ось загукали гармати, і слова пісні потонули в гуркоті. Праворуч 3-го куреня вже кипів завзятий бій… Сигналу атаки дожидалися з нетерпінням, адже кожен хотів, щоб це моторошне очікування швидше закінчилося. Нараз курінний сурмач прорізав тишу і задума відлетіла. Мелодія сурми була чудова: "Ой вернися, Сагайдачний". Напевно, її почули і ті, що окопалися на горі. Напевно, і їхні серця збентежилися…

Ще не змовк сурмач, як пролунала команда "Вперед!". Здавалося, стрільці не чули граду пострілів, що сипалися з гори. Закривши очі, через кущі терну, стрілецтво несамовито дерлося вперед. Падали вбиті. Але стрільці продовжували оскаженіло дряпатися на верхівку. Врешті, дійшло до рукопашного бою. Зойки та крики розпачу полетіли над осінніми горами… У траншеях і поза ними лежали трупи, ворушились поранені, з-під лоба дивились полонені.

Під коренем ліщини лежав російський вояк, проколотий двома багнетами. Щоб встановити особу, санітари обшукали його кишені. Знайшли світлини дружини та мало! донечки. 1 лист з Одеси на адресу Гриця Возняка. Перебігши його очима, санітар розгублено сказав:

— Та це ж зовсім українське ім'я!

Всі затихли, бо, здається, соромилися вже дальше шукати правди.

Санітар вголос почав читати листа дружини вбитого: "Вже Наталочка велика, щодня молиться Богу, щоби Ти, дорогенький, здоров вертався". Всі пригнічено мовчали… Після тихих слів панахиди заспівали пісню "Журавлі". Слова "Вцдиш, брате мій, товаришу мій" вимовляли стрільці з особливим почуттям" ("Багряні жнива Українсько! революції").

Як би було добре, щоб на горі Маківці брати-галичани поруч з меморіалом січовим стрільцям побудували хоча б скромний пам'ятник Грицеві Возняку та іншим українцям-наддніпрянцям, убитим братньою рукою.

Хотів би також, щоб брати-галичани вшанували пам'ять славного сина України Гната Западнюка, автора знаменитої пісні "То не грім загримів" та маловідомого вірша "До брата-галичанина на позиції". Нехай би хоч одна з вулиць славної Галичини носила його ім'я… А завершу роздуми строфою прекрасної пісні подільського козака Западнюка:

Роман КОВАЛЬ

Фотодокументи

Кирило ТРИЛЬОВСЬКИЙ, засновник січового руху в Галичині, Покутті та Гуцульщині, із сином. 1900 р. Копія.

Січове свято. Станіслав, 17 липня 1904 р. З оригіналу.

Учасники Січового свята у Станіславі Юра СОЛОМІЙЧУК-ЮЗЕНЧУК із с. Жаб’с (ліворуч) та січовики із Брустур і Космача. Коломия, 17 липня 1904 р. З оригіналу.

Сидять у верхньому ряду зліва направо Єфрозинія Трильовська, Гнат Хоткевич, Радецький з Одеси (з бородою), Клавдія Лагодинська, її дочка Ірина. Сидять у нижньому ряду Микола Лагодинський, Василь Варчук із Печеніжина з бандурою Хоткевича, Кирило Трильовський із трубою, в його ногах учитель Гринцишин. На підлозі ліворуч попереду сидить Микола Петрук. Ліворуч стоять гімназисти. 1906 р. Копія.

Січовики із с. Старий Косів. Поч. XX ст. Копія.

Петро ШЕКЕРИК-ДОНИКІВ. 1.06.1907. З оригіналу.

Гуцул. Поч. XX ст. Листівка. З оригіналу.

Кошовий "Січі" с. Жаб'є Косівського повну Юра СОЛОМІЙЧУК-ЮЗЕНЧУК. Поч. XX ст. Копія.

Кошовий "Січі" с. Іспас Коломийського повну Микола ПЕТРУК. Поч. XX ст. Копія.

Січовички із с. Микуличин Надвірнянського повіту. Поч. XX ст. Копія.

Гуцули на січовому курсі. У центрі Кирило ТРИЛЬОВСЬКИЙ, праворуч від нього Юра СОЛОМІЙЧУК-ЮЗЕНЧУК. Коломия, 1910 р. Копія.

Січовички із с. Печеніжин. Поч. XX ст. Копія.

Старшина Львівської повітової "Січі". Сидять зліва направо кошовий Роман ДАШКЕВИЧ, осавул Михайло ЦАРЕВИЧ, стоять обозний Микола НИКОРАК, командант Жіночої чоти Катря ПАЦУЛІВНА, четарі Іван ТУЧАПСЬКИЙ, Микола ЛИПКА, Семен БЕЗПАЛКО та писар Гриць НИЧКА. 1913 р. Копія.

Січовики із с. Печеніжин. Поч. XX ст. Копія.

Олекса ІВАНЧУК, член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (1909), курінний Косівського коша Січових стрільців (серпень 1914). З оригіналу.

Гуцули будують пам'ятник Тарасові Шевченку. Косів, літо 1914 р. Копія. Публікується вперше.

Посвідчення Клима ҐУТКОВСЬКОГО про прийняття у члени організації "Січові стрільці II". 9 серпня 1914 р. Копія.

Російська листівка "Кулемет на позиції”. З оригіналу.

Російська піхота в поході на Галичину. 1914 р. Копія.

Кубанські козаки, яких полонив підхорунжий УСС Тадей КОВАЛИК. Копія.

Стежа четаря Григорія ТРУХА. Зима 1914–1915 pp. Копія.

Сотник Володимир СТРОКОВСЬКИЙ приймає звіт стежі. Зима 1914–1915 pp. Копія.

Зліва направо Зенон НОСКОВСЬКИЙ, Олена СТЕПАНІВ, Іван ЧМОЛА, Осип ЯРИМОВИЧ, Софія ГАЛЕЧКО. Маківка, 8.03.1915. Листівка. З оригіналу.

Стрільці відпочивають. Гора Маківка, квітень 1915 р. Копія.

Стежа УСС. Золота Липа, серпень 1915 р. Світлина 1. Івани#. Листівка. З оригіналу. Публікується вперше.

Старшини УСС. Зліва направо Софія ГАЛЕЧКО, Теодор МАМЧУР, Зенон НОСКОВСЬКИЙ. Павло СЕМИРОЗУМ, Роман ДУДИНСЬКИЙ та чех ЗДІСЛАВСЬКИЙ. З оригіналу. Публікується вперше.

Четар УСС Петро ФРАНКО, син Івана ФРАНКА. З оригіналу.

Сень ГОРУК, командант куреня УСС. Відень, 9 березня 1916 р. Листівка. З оригіналу.

Роман ДУДИНСЬКИЙ, командант 1 — го куреня УСС. З оригіналу.

Зенон НОСКОВСЬКИЙ, командант 4-ї сотні УСС. Копія.

Наслідник престолу Карл ГАБСБУРГ (з 21.11.1916 — імператор Австро-Угорщини) оглядає сотню Романа Дудинського. Село Гнильче, нині Бережанського р-ну Тернопільської обл., 26 липня 1916 р. Листівка. З оригіналу.

Відзнака Гуцульського (буковинського) легіону, що 1 травня 1915 р. був приділений до складу піхотної бригади підполковника фон Паппа.

З оригіналу.

Пропам'ятна відзнака учасника боїв за Кирлібабу. Нею нагороджували стрільців Гуцульсько! сотні УСС.

З оригіналу.

Пропам'ятна відзнака учасника боїв за гору Дорна-Ватра. Нею нагороджували стрільців Гуцульської сотні УСС.

З оригіналу.

Відзначення Бойової управи УСС. З оригіналу.

Серія патріотичних відзначень, виданих у Відні Бойовою управою УСС. Кошти від продажу відзнак ішли на цілі січових стрільців. З оригіналу.

Відзнака добровольців Гуцульського (буковинського) легіону полковника Фішера. 1914–1915 рр.

З оригіналу.

Єдина стрілецька відзнака, видана не Бойовою управою УСС, а коштом стрільців у Львові. 1916 р.

З оригіналу.

Відзнака, можливо, учасника організації "Січові стрільці-2". З оригіналу.

Відзнака корпусу генерала Петера Гофмана, д о складу якого входили УСС. Ця відзнака була у кожного стрільця.

З оригіналу.

Срібна старшинська кокарда для мазепинки. Зроблена 1916 року. З оригіналу.

Олена СТЕПАНІВ. Копія.

Олена СТЕПАНІВ. Картина Осипа Куриласа. Копія.

Хорунжий УСС Михайло БУДУРОВИЧ. З оригіналу.

Командант відділу кінноти УСС Роман КАМІНСЬКИЙ. Копія.

"Записки Гуцульської сотні…" М. Горбового. З оригіналу. Публікується вперше.

Омелян ЛЕВИЦЬКИЙ, командант Гуцульської сотні. 1917 р. Копія.

Омелян ЛЕВИЦЬКИЙ у труні. 25 березня 1917 р. Копія.

Вправи вояків. Копія.

До походу готові. Копія.

Околиці зруйнованого міста. Копія.

Отакі правила війни. Копія.

І коням сумно… Копія.

Тут був бій. Копія.

Маєток виявився цілим. Копія.

Знову в путь. Копія.

І хто тепер скаже, як зветься ця річка? Копія.

Австрійські інженери — люди вмілі. Копія.

Короткий відпочинок. Копія.

Українське село в Карпатах. Копія.

Тепер годувати і цих… Копія.

Табір у полі. Копія.

Скоро буде чай… Копія.

Хоч і річка невеличка, а місток потрібен. Копія.

Кашовар усміхається. Копія.

"Поки ви стоїте, я поїм". Копія.

"Хоч і не дружина готувала, але…" Копія.

Стрільцеві без пісні не годиться. Копія.

”А це що за село?". Копія.

Надвечір і коні втомлюються… Копія.

Покинутий табір. Копія.

Трофеї. Копія.

Ще вчора вони мріяли… Копія.

І лиш командир шапки не зняв. Копія.

Біженці. Копія.

Російські солдати. Копія. Публікується вперше.

Російські солдати. Копія. Публікується вперше.

Це фото солдат царської армії залишив на згадку галичанці. З оригіналу. Публікується вперше.

Солдат царської армії. З оригіналу. Публікується вперше.

“Старий козак УСС" — січовий стрілець із с. Братишів. Малюнок з натури художника Василя Перебийноса. 1920 р. Зі збірки Музею НТШ у Львові. Копія.

Січовий стрілець Федір Семенович МАКСИМЧУК, 1894 р. н. Село Старі Кути. Публікується вперше. З оригіналу.

Петро Якович БУДЗ (ліворуч) і Петро Семенович ГЛІБЧУК. Село Старі Кути, 1917 р. Публікується вперше. Копія.

Повітряна залізничка на Альбіні. Її будувала Гуцульська сотня УСС. Весна 1917 р. Копія.

Стрілецький Великдень. 15 квітня 1917 р. Копія.

Старшини УСС. Зліва направо: Тадей КОВАЛИК, Роман ДУДИНСЬКИЙ, Іван ЦЯПКА, Степан ГЛУШКО. 1916–1917 pp. З оригіналу. Публікується вперше.

Дмитро ВІТОВСЬКИЙ, Микола САЄВИЧ і Михайло ГАВРИЛКО. Волинь, 1916–1917 pp. Копія.

Михайло Дмитрович ГЕНИК.

З оригіналу. Публікується вперше.

Лікар УСС Володимир БІЛОЗОР. Копія.

Хорунжий Василь СОЛОВЧУК, підхорунжий Павло ТЕОДОРОВИЧ, невідома, сотник УСС Роман КУПЧИНСЬКИЙ. Село Конюхи, травень 1917 р. Копія.

Польове богослужіння Вишколу УСС перед виїздом на Велику Україну. Село Веринь, 7 червня 1918 р. Копія.

Похідна колона Вишколу йде на залізничну станцію для виїзду на Велику Україну. Село Веринь, 7 червня 1918 р. Копія.

Січові стрільці входять в Єлисаветград. На чолі Гриць Коссак зі штабом. Червень 1918 р. Копія.

Січові стрільці входять в Єписаветград. Червень 1918 р. Копія.

Стрільці у дружини Івана Карпенка-Карого Софії. Стоять зліва направо Лев Лепкий, Осип Теліщак, невідома, Олекса Черкавський, І. Карась, Роман Купчинський. Сидять Гриць Коссак, Софія Тобілевич, її мати, дочка, своячка та Дмитро Вітовський. На землі иапівлежать хор. Саддан і чет. Шухевич, сидять хор. Мойсейович, онуки І. Карпенка-Карого і Микола Угрин-Безгрішний. Хутір Надія, 4.08.1918. Копія.

Василь ВИШИВАНИЙ куштує страву, приготовлену для січових стільців. Єлисаветград, літо 1918 р. Копія.

Старшини 1 — го Гуцульського куреня УГА Гриця Голинського.

В центрі командир 3-го Галицького корпусу Володимир ГЄНБАЧЄВ. Копія.

Присяга 24-го Коломийського піхотного полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Галицької армії перед відходом на фронт. Коломия, зима 1918–1919 pp. Копія.

Січовий стрілець Олексій КОЛОДІЙ. З оригіналу. Публікується вперше.

Хорунжий УГА Йосип ГЕНИК із с. Березів Нижній. З оригіналу.

Іван ТАРНАВСЬКИЙ, стрілець 4-І сотні УСС із с. Микуличин.

З оригіналу. Публікується вперше.

Січовий стрілець Іван ДОВГАНИК, 1893 р. н., із с. Вовчківці Снятинського пов. З оригіналу. Публікується вперше.

Четар УГА Петро АРСЕНИЧ із с. Березів Нижній. З оригіналу.

Вояк Іван Антонович АРСЕНИЧ із с. Березів Нижній. З оригіналу.

Гнат КОЛЦУНЯК, диригент духового оркестру УГА. З оригіналу.

Михайло ЛИТВИНОВИЧ, вояк УГА. З оригіналу. Публікується вперше.

Січовий стрілець Андрій ФІЦИЧ із с. Березів Нижній. З оригіналу. Публікується вперше.

Січовий стрілець Василь АТАМАНЮК. Копія.

Михайло ІВАНИЧУК, четар УСС, дядько письменника Романа Іваничука. З оригіналу.

Андрій ЧАЙКОВСЬКИЙ, письменник, адвокат, захисник гуцулів, ув'язнених 1920 року. Копія.

Праворуч Степан СУЛЯТИЦЬКИЙ, начальник кулеметної команди Гуцульського куреня УГА. Копія.

Юра ЖУПНИК, вояк УГА (1898–1957). З оригіналу. Публікується вперше.

Учасники курсу пластових впорядників. Другий праворуч у 3-му ряді організатор і провідник курсу Роман ШИПАЙЛО (V). У 5-му ряді ліворуч Михайло ГОРБОВИЙ. Коломия, 14–18 серпня 1922 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Пластова зустріч на Писаному Камені. 12–14 липня 1924 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Вихованки Михайла Горбового. З оригіналу. Публікується вперше.

Гурт однодумців. З оригіналу. Публікується вперше.

Над хмарами. З оригіналу. Публікується вперше.

Михайло ГОРБОВИЙ зі своїми вихованцями — косівськими пластунами.

З оригіналу.

Михайло ГОРБОВИЙ (другий ліворуч). З оригіналу. Публікується вперше.

Гарний настрій. Праворуч другий Михайло ГОРБОВИЙ. З оригіналу. Публікується вперше.

Пластуни біля церкви. Ясіня, 17 липня 1926 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Богослужіння у пластовому таборі на Соколі. 8 серпня 1926 р. З оригіналу.

Михайло ГОРБОВИЙ у пластовій домівці в Косові. З оригіналу. Публікується вперше.

Михайло ГОРБОВИЙ (тримає дитину) з однодумцями із с. Соколівки. З оригіналу. Публікується вперше.

Пластуни зі своїм наставником Михайлом ГОРБОВИМ у день судового слідства під будинком суду. Косів, 18 жовтня 1927 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Михайло ГОРБОВИЙ після чергового ув'язнення. 1930 р.

З оригіналу. Публікується вперше.

Михайло ГОРБОВИЙ після чергового ув'язнення.

З оригіналу. Публікується вперше.

Будівництво оселі кооперативу "Гуцульщина". З оригіналу. Публікується вперше.

Перший пластовий сеньйорський табір. У верхньому ряду праворуч Михайло Горбовий. Нижній ряд (зліва направо): Арсен Річинський, невідома, Олександр Тисовський, невідома, Северин Левицький, Іван Чмола, невідомі. Село Підлюте Долинського повіту, серпень 1930 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Листівка кооперативу "Гуцульщина”. З оригіналу.

Листівка кооперативу "Гуцульщина". З оригіналу.

Роман ГОРБОВИЙ, брат М. Горбового. Вересень 1937 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Магазин кооперативу "Гуиульщина". З оригіналу. Публікується вперше.

Михайло ГОРБОВИЙ (у центрі між верхнім і середнім рядом) у колі однодумців. З оригіналу. Публікується вперше.

Кокарда УСС. Копія.

Відзнака УСС. Копія.

Свастика вдячності — пластунська відзнака для неплатунів. Нею 1930 року було нагороджено митрополита Андрея Шептицького.

Свастика заслуги — одна з найвищих пластових відзнак для пластунів у 1920-х роках. Нею було нагороджено Михайла Горбового.

Северин ЛЕВИЦЬКИЙ, четар УСС, верховний отаман Українського Пласту» старший брат Ольги БАСАРАБ.

З оригіналу.

Михайло ГОРБОВИЙ. З оригіналу. Публікується вперше.

У лісі. Праворуч пластунка Марія БИБЛЮК і закоханий у неї Михайло ГОРБОВИЙ. З оригіналу. Публікується вперше.

В околицях Косова. Реферат для однодумців. Зверху другий Михайло ГОРБОВИЙ. З оригіналу. Публікується вперше.

Оркестр. Ліворуч з гітарою стоїть Михайло ГОРБОВИЙ. Сцдить на лаві другий праворуч диригент оркестру, січовий стрілець Василь ДУТЧАК. Сидять на підлозі Маруся БИБЛЮК і Маруся ЯСЕЛЬСЬКА. З оригіналу. Публікується вперше.

Учасники курсу "Просвіти". У центрі сидять Микола ГУЛЕЙЧУК, Петро РОНДЯК і Михайло ГОРБОВИЙ. Село Москалівна, 4.03.1934. З оригіналу. Публікується вперше.

Дружня розмова. Праворуч Михайло ГОРБОВИЙ. З оригіналу. Публікується вперше.

Миттю пізніше. Праворуч Михайло ГОРБОВИЙ. З оригіналу. Публікується вперше.

Михайло ГОРБОВИЙ задивився на вродливу дівчину, а Марія БИБЛЮК зауважила це. Червень 1932 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Усусуси з Косі в тини. Стоять зліва направо Юрій KOLLIAK, Степан ГАЛИЦЬКИЙ, Іван КОЗАК, Михайло ГОРБОВИЙ, ВасильТКАЧУК, Іван БОЄЧКО, сидять Микола КІЯЩУК, Михайло БОЄЧКО, Микола KOLLIAK, М. МАТІЙЧАК. 1934 р. З оригіналу.

Михайло ГОРБОВИЙ (у центрі) із вихованцями та однодумцями. 15 липня 1934 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Селянська спілка. Сидять М. ГОРБОВИЙ (у центрі) та Микола ГУЛЕЙЧУК (сидить праворуч). 17 червня 1936 р. З оригіналу. Публікується вперше.

На Писаний Камінь. Село Бабин, 21 червня 1936 р. У першому ряді в центрі сидить пасічник Петрійчук. З оригіналу. Публікується вперше.

Відпочинок у горах. Писаний Камінь, 21 червня 1936 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Забава Селянської спілки. Михайло ГОРБОВИЙ сидить у першому ряді в центрі. 17 липня 1936 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Каменярки із с. Соколівка підчас змагань. 20 вересня 1936 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Каменярі. У центрі ліворуч Михайло ГОРБОВИЙ. Село Кути, 20 березня 1938 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Українське спортивне свято. З оригіналу. Публікується вперше.

Каменярське свято в Коломиї. А війна вже йде.

6 вересня 1939 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Каменярське свято в Коломиї. Вправи з топірцями. 6 вересня 1939 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Маруся ГОРБОВА. З оригіналу. Публікується вперше.

Михайло ГОРБОВИЙ. 1938 р. З оригіналу.

Хор Косівського повітового союзу "Каменярі". У центрі сидить диригент Яків КОЗАРУК, над ним стоїть Михайло ГОРБОВИЙ. 9 березня 1938 р. З оригіналу.

Михайло ГОРБОВИЙ у московському арешті. 1941 р. З оригіналу.

Свідчення злочинів НКВД. Серед останків можуть бути й останки Михайла Горбового. Дем'янів Лаз під м. Івано-Франківськом, 1989 р. З оригіналу.

На могилі Гриця Голинського. Зліва направо Любомир ХАМУЛЯК, Роман КОВАЛЬ і Роман ПАСТУХ. Делятин, червень 2008 р.

З оригіналу. Публікується вперше.

Сотенний УПА Мирослав СИМЧИЧ на могилі двоюрідного діда Гриця ГОЛИНСЬКОГО. Делятин, листопад 2008 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Меморіальна дошка. З оригіналу. Публікується вперше.

Косів, вул. Михайла Горбового. Січень 2009 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Підписи до фотографій, якими починаються розділи книги

С. 3. Стрільці Гуцульської сотні УСС. Кирлібаба, травень 1917 р. Копія. С. 4. Зліва направо: Роман Коваль, о. Богдан Іванюк, Роман Пастух. З оригіналу. Публікується вперше.

С. 34. "Січ" с. Яворів Косівського повіту. Поч. XX ст. Копія.

С. 44. Хор при читальні "Просвіта" з робітників солеварні. Місто Косів, поч. XX ст. У середньому ряді в центрі сидить Іван Устиянович. Копія.

С. 48. Відкриття пам'ятника Тарасові Шевченку (скульптор Михайло Гаврилко). Косів, 19 липня 1914 р. З оригіналу.

С. 70. Кпим Ґутковський (попереду) з Бориславською четою Січових стрільців. 1914 р. Копія.

С. 40. Сотник УСС Кпим Ґутковський. 1914 р. Копія.

С. 78. Михайло Горбовий. З оригіналу. З архіву Михайла Горбового.

С. 84. Сотник УСС Роман Дудинський. Копія.

С. 89. Повернення стежі. Карпати, зима 1914–1915 pp. Копія.

С. 99. Піхотна гарматка Гуцульської сотні УСС. Карпати, 1916 р. Копія. С. 101. Хорунжа УСС Олена Степанів. Копія.

С. 102. Околиці м. Косова. 1920 — 1930-ті pp. З оригіналу. З архіву Михайла Горбового.

С. 104. Відділ вояків Війська Польського. 1920 — 1930-ті pp. З оригіналу. З архіву Михайла Горбового.

С. 106. Стежа Гуцульської сотні. Кирлібаба, 1917 р. Копія.

С. 120. Похорон Омеляна Левицького і стрільця Володиславського. Кирлібаба, 25 березня 1917 р. Копія.

С. 122. Стрілецька гарматка. Копія.

С. 123. Братання гуцулів і наддніпрянців на Великдень. Кирлібаба, 15 квітня 1917 р. Копія.

С. 133. Вишкіл УСС. Бойові вправи. Ліворуч стоять підхорунжі В. Буцманюк і Степан Ріпецький. СелоДроговиж, 2 серпня 1917 р. Копія.

С. 136. Гуцульська сотня здобуває перехід через Збруч. 29 липня 1917 р. Копія.

С. 143. Перегляд сотень у Вишколі УСС. У центрі — отаман Гриць Коссак, четарі Іван Нагайло та Мечислав Баган. Весна 1918 р. Копія.

С. 158. Від'їзд Вишколу УСС на Велику Україну. Село Розвалів, 1918 р. Копія.

С. 162. Василь Кучабський (у центрі) звітує полковниц Василеві Вишиваному. Село Грузьке, 1918 р. Копія.

С. 165. Михайло Горбовий. З оригіналу. З архіву Михайла Горбового.

С. 168. Різдвяна листівка січових стрільців. 1916 р. Оригінал.

С. 173. Січові стрільці святкують із дівчатами Великдень 1918 року. Копія.

С. 179. Похорон. Село Кути, 1918 р. З оригіналу. Публікується вперше.

С. 183. Діячі Рятункового комітету і політичні гуцули у день звільнення з польської в'язниці. Коломия, 20 листопада 1921 р. Копія.

С. 220. Косівські пластуни на р. Черемош у дорозі до с. Красноіля. Зліва направо: гуцул-перевізник Волощук, Володимир Максим'юк (майбутній провідник ОУН Косівського повіту), Михайло Порчук, Михайло Горбовий (у пластунському однострої), у другому ряді крайня праворуч Ганнуся МаЯданюк, поруч неі у білій сукні Маруся — Ясельницька, за нею ліворуч Олена Юращук, Пеня Горбова, Марія Майданюк. Праворуч у першому ряді крайня Оля Процюк, ліворуч неї Оля Каплич. 8 червня 1930 р. З оригіналу. З архіву Михайла Горбового.

С. 251. Мандрівний табір за маршрутом Львів — Косів — Красноіля — Говерла — Львів. Михайло Горбовий у центрі за дівчатами. 8 липня 1926 р. З оригіналу. З архіву Михайла Горбового.

С. 254. Четар УСС Михайло Гаврилко (ліворуч) ліпить погруддя Василя Дідушка (праворуч). Біля дерева сидить брат Василя — Петро Дідушко. На вході в землянку сидить, підперши підборіддя, Василь Кучабський, а праворуч Федь Черник (у мазепинці). Село Вікторів, 17 червня 1915 р. Копія.

С. 258. Українські січові стрільці (в рисунках і малюнках). Листівка "Бо війна війною". Видання "Червоної Калини". 1918 р. Оригінал.

С. 260. Стрілець Цястечко. Копія.

С. 263. Михайло Куриленко в павільйоні зразків "Гуцульського мистецтва". 1937 р. Копія.

С. 267. Михайло Горбовий. 1938 р. З оригіналу. З архіву Михайла Горбового.

С. 269. Майстер кооперативу "Гуцульщина". З оригіналу. З архіву Михайла Горбового.

С. 368. Барон Стефан Василько, командир Гуцульського (буковинського) батальйону. Копія.

На обкладинці книга використано світлину:

"Присяга 24-го Коломийського піхотного полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Галицької армії перед відходом на фронт. Місто Коломна, зима 1918–1919 pp. Копія".

Біографії упорядників

Народився 24 січня 1934 р. у с. Нижній Березів, тепер Косівського району Івано-Франківської області. Громадський діяч, історик, краєзнавець, організатор музеїв.

Закінчив історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка (1958); Член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (з 1990), голова Івано-Франківського обласного товариства "Просвіта" (з 2006).

Автор книг "Січові стрільці" (1990), "Станіслав — столиця ЗУНР" (1993), "Гуцульський театр Гната Хоткевича" (1993), "Родина Заклинських"

(1995), "Родина Шухевичів" (1995), "Прикарпаття в житті Каменяра"

(1996), "Родина Озаркевичів", "Родина Бандер" (1998), "Володимир Шухевич" (1999), "Карпатськими шляхами Богдана Лепкого" (1999), "Криворівня в житті і творчості українських письменників, діячів науки і культури" (2000), "Гуцульщина у творчості Гната Хоткевича" (2000), "Засновник Січі Кирило Трильовський" (2000), "Тарас Шевченко і Прикарпаття" (2001), "Дослідники та краєзнавці Гуцульщини" (2002; у співавтор.), "Краєзнавці Прикарпаття" (2002; у співавтор.), "Славні галицькі священицькі родини XIX — поч. XX ст." (2003), "Священичий рід Бурачинських" (2004), "Рід Шухевичів" (2005), "Меморіальний сквер в Івано-Франківську" (2005), "Іван Франко і Прикарпаття" (2006), "Леся Українка на Гуцульщині", "Галичани — жертви більшовицького режиму" (2006), "Історико-культурна спадщина Прикарпаття" (2006), "Діяльність УПАта збройного підпілля ОУН на Прикарпатті" (2007). Лауреат премії ім. Павла Чубинського (1991). Лауреат премії ім. Івана Вагилевича (1994). Лауреат премії ім. Марійки Підгірянки (1995). Лауреат премії ім. Дмитра Яворницького. Заслужений діяч культури України (1991). Кавалер ордена "За заслуги" III ступеня (2003).

Народився 10 квітня 1959 р. в м. Горлівка Донецької області. Громадський діяч, письменник, краєзнавець.

Закінчив лікувальний факультет Київського медичного інституту імені Олександра Богомольця. Редактор газети "Незборима нація" (з 1993). Член Національної спілки журналістів України (з 1995). Президент Історичного клубу "Холодний Яр" (від січня 1997 p.). Член Національної спілки письменників України (з 1998).

Автор книг "Гасла і дійсність" (1990), "Чи можливе українсько-російське замирення?" (1991), "З ким і проти кого" (1993), "Про ворогів, союзників і попутників" (1993), "Підстави націократії" (1994), "Філософія українства" (1995), "Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії" (1998), "Отаман святих і страшних" (2000), "Повернення отаманів Гайдамацького краю" (2001), "Трагедія отамана Волинця" (2002; у співавторстві з Костянтином Завальнюком), "Ренесанс напередодні трагедії" (2003), "Нариси з історії Кубані" (2004), "І нарекли його отаманом Орлом" (2005), "Багряні жнива Української революції" (2005, 2006), "За волю і честь" (2005), "Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу" (2006), "Тернистий шлях кубанця Проходи" (2007; два видання), "Операція "Заповіт". Чекістська справа № 206" (2007), "Отаман Зелений" (2008), "Таємниця отамана Зеленого" (2008). Редактор-упорядник книг "Невольницькі плачі" Зеновія Красівського (1995, 2007), "Українські герої" Анатолія Бедрія (1995), "Героїзм і трагедія Холодного Яру" (1996), "Кость Блакитний, отаман Степової дивізії" (1997), "Записки повстанця" Марка Шляхового (1999), "Медвин в огні історії" (2000), "Українська афористика" (2001), "Рейду вічність" (2001), "Самостійна Україна" Миколи Міхновського(2002,2003), "Кубанська Україна" Рената Польового (2002), "Кобзарі в моєму житті" Рената Польового (2003), "Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу" (2005; у співавторстві з Віктором Рогом), "Душею з вами" Лідії Чучупак-Завалішиної (2005), "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського (2006, 2008), "З воєнного нотатника" Якова Гальчевського (2006), "50 пісень Віктора Лісовола" (2007) і "Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 — 1920-х років" (2008). Автор циклу радіопередач "Отамани Гайдамацького краю" (2000–2001), "Кубанська Україна" (2002–2004), "Історія, яка не завершується" (2004–2005), "За Україну, за її волю" (2005). Автор сценаріїв документальних фільмів "Незгасимий огонь Холодного Яру" та "Вільне козацтво". Лауреат літературної премії ім. Михайла Стельмаха.

Народився 6 вересня 1975 р. у м. Львові. Громадський діяч, історик.

Закінчив історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка (1998). Студентом працював над курсовою роботою "Руханково-протипожежне товариство "Січ" у Галичині в 1900–1914 роках". Дипломна робота — "Російська окупація Галичини в 1914–1915 роках". Член Пласту — Національної скаутської організації України, курінний пластового куреня старших пластунів "Орден Залізної Остроги". Член Групи дослідження історії та музейництва Пласту "На сліді". Почесний член Спудейського Братства Національного університету "Києво-Могилянська академія". Організатор Всеукраїнських змагань із пішохідного туризму "Стежками Героїв" у Карпатах. Автор публікацій з історії Пласту.

Біографія М. Горбового

Військовий, громадсько-політичний і кооперативний діяч, педагог, художник, різьбяр, ткач-килимар; осавул Косівського коша січових стрільців (2.08.1914), четар 1 — ї чети 1 — ї сотні 1 — го куреня УСС (09.1914), стрілець Гуцульської сотні УСС; засновник Пласту в Косові (12.06.1922), опікун 25-го пластового полку юнаків ім. Осипа-Юрія Федьковича (12.06.1922 — 12.10.1924) та 26-го полку юначок ім. Наталії Кобринської (з 22.5.1924), співорганізатор "Союзу промисловців Гуцульщини" (1927), а з 1930 р. — кооперативу "Гуцульщина", член Головної управи Української соціалістичної радикальної партії, секретар її Косівського повітового осередку (з 1932), фундатор і голова управи Союзу української поступової молоді ім. Михайла Драгоманова "Каменярі" (1933–1938), голова артілі "Гущульщина" (1940).

Учасник пластового курсу для впорядників (14–18.08.1922, м. Коломия). Ініціатор створення першої пластової килимарні (1924). За пластову працю отримав вищий пластовий титул скавтмастра (22.5.1924). Інтендант Першої пластовоїзустрічі(12–14.07.1924, Писаний Камінь біля Косова). Ініціатор об'єднання двох пластових полків у Косові у 25-й полк, незабаром — курінь, юнаків та юначок ім. Михайла Павлика (12.10.1924), зв'язковий цього куреня. Окружний зв'язковий 5-ї (Гуцульської) округи Пласту (з 1924). Член-засновник 1-го пластового сеніорського куреня ім. Степана Тисовського (1930).

Пластовий псевдонім "Чорногорський вітер". Автор спогадів.

Подяки

КНИГА ВИДАНА КОШТОМ ЗІНОВІЯ, ЯРОСЛАВА, ЮЛІАНИ, МИХАЙЛИКА I ПАВЛИКА КОТІВ.

ЩИРА ПОДЯКА!

Володимирові БЛИЗНЮКУ, Романові БОРОВИКУ, Петрові БУДЗУ, Геннадію БУРНАШОВУ, Оксані ВРУБЛЕВСЬКІЙ, Ігореві ГУЛІ, Петрові ГУЛІ, Тетяні ДОБКО, Наталі ДЯЧЕНКО, Юрію КРАВЧЕНКУ, Людмилі ЛУКАНЮК, Маркові ЛУКАНЮКУ, Надії ЛУКАНЮК, Олені ЛУК'ЯНЧУК, Тарасові МАЙСТРИШИНУ, Ростиславові МАРТИНЮКУ, Володимирові МОРОЗУ, Леонідові МУСІ, Любомирові НИКИФОРІВУ, О. ПАВЛИШИНУ, Степанові ПАХОЛКУ, Ігореві ПЕЛИПЕЙКУ, Валентині ПЕРЕДЕРІЙ, Лесі ПИПТЮК, І. ПІДКОВІ, Дмитрові ПРОДАНИКУ, Лесі САПРІЯНЧУК, Володимирові СЕМЕНІВУ, Оксані СЕМ'ЯНІВ, Федорові ТЕРШАКУ, В’ячеславу ТРУШУ, Любомиру ХАМУЛЯКУ та Ігореві ЧОРНОВОЛУ, а також працівникам Косівського музею Визвольних змагань, Наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України (м. Львів) і Національної бібліотеки ім. Володимира Вернадського НАН України

Назару ГРИНИКУ, Андрієві ЖОВАНИКУ, Мирославу БЛИЗНЮКУ, Юрію ДОВБЕНЧУКУ, Оксані КАБИН, Людмилі ЛУКАНЮК, Марії МЕГИДИНЮК, Ігореві МАРТИНЮКУ, Володимирові ЛУКАНЮКУ, а також кредитній спілці "Косівська", Куреню Уладу старших пластунів "Орден Залізної Остроги" ім. Святослава Завойовника, ДПІ в Косівському районі, відділу соціального забезпечення Косівської районної ради н. д. за фінансову підтримку під час підготовки книги

із приватного архву Михайла ГОРБОВОГО, які надала Оксана СЕМ'ЯНІВ, а також із приватних архівів Петра АРСЕНИЧА, Володимира БЛИЗНЮКА, Романа КОВАЛЯ, Ігоря МАРТИНЮКА, Р. ПАЛАСІОС-ФЕРНАНДЕСА, Миколи САЛАГОРА, Ярослава СВАТКА, Ольги СВІДЗИНСЬКОЇ, Олександра СОЛОДАРЯ, Юрія ТИМОШЕНКА, Любомира ХАМУЛЯКА, Богдана ШТУНДЕРА, Юрія ЮЗИЧА, з альбому "УСС", журналу "Літопис Червоної Калини" та Енциклопедії Сучасної України

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ ГАЗЕТУ "НЕЗБОРИМА НАЦІЯ"!

НАШ ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 33545