Гуцули у Визвольній боротьбі

П. Арсенич. Гуцули Косівщини у Визвольній боротьбі

До 1918 року Гуцульщина належала до Австро-Угорщини. Та австро-угорська імперія розпалась. На її території виникли нові держави, які пошматували Гуцульщину. Галицьку її частину загарбала Польща (1919–1939), Буковину окупувала Румунія (1918–1940), Рахівщину 1919 року завоювала Чехо-Словаччина, а 1939 року — Угорщина.

1944 року Гуцульщина повернулась до України. Нині ця історико-етно-графічна область розкинулась у південних гірських районах Івано-Франківської області (Верховинський, Косівський райони і частина Надвірнянського), південно-західній частині Чернівецької області (Вижницький і Путильський райони) та на Рахівщині, що на Закарпатті, а також у Марамороському та Сигітському повітах Румунії.

Гуцули традиційно займалися тваринництвом, а також рубали і сплавляли ліс гірськими річками. Займалися ткацтвом, килимарством, токарством, різьбярством, мосяжництвом, кушнірством, гончарством…

Краса Карпат, звичаї і побут, чарівні пісні, перекази, легенди, барвистий одяг гуцулів здавна приваблювали до себе письменників, художників, учених. Для них Гуцульщина ставала джерелом натхнення. Про невмирущу красу Гуцульщини писали не лише українські, а й польські, чеські, угорські, німецькі, французькі, англійські та російські письменники.

На Гуцульщині народились письменники Юрій Федькович, Михайло Павлик, Марко Черемшина, Данило Харов'юк, Василь Атаманюк, Андрій Красовський, Микола Матіїв-Мельник, Ростислав Єндик, Роман Іваничук, Марія Влад, Тарас Мельничук, Микола Яновський, Василь Герасим'юк, Іван Малкович, Павло Федюк, Дмитро Арсенич та інші.

Присвячували Гуцульщині свої твори Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Сидір Воробкевич, Гнат Хоткевич, Христя Алчевська, Михайло Козоріс, Василь Щурат, Дмитро Загул, Володимир Гжицький, Роман Федорів, Степан Пушик та інші.

Гуцульщину оспівували письменники, творчість яких у час совєтської окупації замовчувалася. Це Улас Самчук, Олесь Бабій, Юра Шкрумеляк, Олександр Олесь, Микола Матіїв-Мельник, Петро Шекерик-Доників, Олена Кисілевська, Богдан Лепкий… Віддали данину Гуцульщині й польські письменники Юліян Бенаш ("Дух Чорногори") та Станіслав Вінценз ("На високій полонині"). Писали про неї і в далекій Канаді Іван Бодруг, Василь Склепович, Іван Кузич, Іван Боднарчук, Михайло Ломацький та інші. Красу гуцульського краю, звичаї і побут гуцулів змалювали українські й польські художники.

Славилась Гуцульщина й борцями за Українську державність, які у лавах УСС, УГА, Армії УНР, УВО, Карпатської Січі та УПА творили світлу легенду для наступних поколінь борців.

Значний вплив на зростання волелюбних настроїв верховинців мали революція 1905 року на Великій Україні та перебування на Гуцульщині Гната Хоткевича, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Антона Крушельницького, Ольги Кобилянської, Олександра Олеся, Кирила Трильовського і Володимира Гнатюка. Під впливом цих діячів гуцули, крім економічних, почали висувати ще й політичні вимоги — вимагали загального виборчого права, поділу Галичини на українську і польську частини, запровадження у школах української мови та використання її в державних установах, відкриття Українського університету… Повсюдно зароджувались осередки товариства "Січ", які з 1913 р. перетворилися на піввійськові організації.

З серпня 1914 р. уЛьвові постали Головна українська рада та Українська бойова управа, до складу якої входив Михайло Ґеник-Березовський із Вижнього Березова. Ці організації закликали українців Галичини до боротьби проти Росії.

На Гуцульщині організовували добровольців в УСС адвокат Микола Лагодинський із Делятина, Петро Шекерик-Доників, учителі з Косова Іван Устиянович і Олекса Іванчук, сини Івана Франка — Петро й Тарас. У результаті цих заходів на збірний пункт у Стрий прибуло до 10 тисяч добровольців, з них більшість гуцули…

Внаслідок Першої світової війни розвалилась не лише Австро-Угорщина, а й Росія та Німеччина. На їхніх руїнах постали нові держави, серед них і Західноукраїнська Народна Республіка. Гуцули з ентузіазмом взялися до державної праці.

Староста Косівського повіту Анатоль Лепкий видав розпорядження, щоб усі площі і вулиці в Косові, Пістині, Кутах, Яблунові і Жабйому назвати на честь українських діячів, а саме: Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, князя Святослава, святого Володимира, князя Романа, князя Данила, Петра Дорошенка, Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного, Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Байди-Вишневецького, Мирослава Січинського, Михайла Павлика. А площі назвати — Берестейського Миру, Олекси Довбуша, Стрілецька, 1 падолиста.

Вже за місяць, 1 грудня, в Косові почала працювати українська друкарня. Того ж дня вийшло перше число першої на Косівщині газети "Урядові вісті". На початку 1919 р. створено видавництво "Довбуш", редакторами якого стали відомі громадські діячі, колишні січові стрільці Микола Угрин-Безгрішний та Богдан Заклинський. Радикальна партія Косівщини заснувала журнал-тижневик "Чорногора", редактором якого став усе той же невтомний Угрин-Безгрішний. З його іменем пов'язане також заснування повітової бібліотеки і театру в Косові. В ч. 5 "Урядових вістей" (1 лютого 1919 р.) опубліковано повідомлення такого змісту: "Бібліотеку організовує комісар-осаул Микола Угрин-Безгрішний. Український театр ім. І. Тобілевича в Косові гарно розвивається. Вже дав дві вистави драми Б. Грінченка з часів козаччини "Степовий гість". Управитель театру М. Угрин-Безгрішний".

Вища законодавча влада була зосереджена в руках членів Української Національної Ради. Однак у перші ж тижні її діяльності виявився брак представників повітових міст і сіл. Тому були проведені довибори 22–26 листопада. Від Косівського повіту обрано етнографа Петра Шекерика-Доникова із с. Жаб'є.

Косівський повітовий уряд велику увагу приділяв утведженню в повіті національної школи. Ще у грудні 1918 р. навчання у школах велося на австрійській законодавчій базі. Необхідні були негайні реформи. Місцевій владі довелося це робити без інструкцій і розпоряджень. Тому Анатоль Лепкий 18 грудня постановив, що до вирішення державним законодавством всі австрійські постанови і закони в освітній галузі скасовуються, "бо інтенцією сих законів є виховання молоді на лояльних австрійських горожан, а… школа в Укр. Нар. Респ. мусить бути виключно національною". Далі постанова запроваджувала викладання всіх предметів українською мовою. Дозволено користуватися існуючими підручниками, зокрема читанками, але скоротивши все, що не стосується історії та географії Української держави. Зверталася особлива увага на те, щоб учні вміли співати український національний гімн.

Перші кроки українського шкільництва в Косівському повіті давалися важко. Не було не тільки підручників, а й учителів і шкільних приміщень. Проблеми вирішувалися неймовірними зусиллями кількох інтелігентів, які взялися за освітню роботу в повіті. Так, засновники видавництва "Довбуш" визначили як першочергове завдання видати шкільні підручники. До нового навчального року (1919–1920) планувалося видати підручники з п'яти навчальних предметів.

Повітовий уряд і Косівська філія Українського педагогічного товариства (голова Петро Побігущий) взялися за підготовку педагогічних кадрів. Оголошувалися конкурси на заміщення посад тимчасових учителів із числа осіб, які мали свідоцтво зрілості чи інший документ про освіту.

За уряду ЗУНР у гуцульських селах відбувалися багатолюдні віча. Так, у лютому і березні 1919 р. верховинці вимагали від уряду ЗУНРземельної реформи. На вічі в Косові 17 лютого 1919 р. Петро Шекерик закликав передати землі графа Скарбека народові. Віче у Красноїлі 24 лютого ухвалило викупити поміщицьку землю за низькою платою, а полонини, що належали державі та євреям, передати у власність громад без викупу. Державні й панські ліси розділити між малоземельними та безземельними мешканцями гір. Ґрунтовий податок скасувати, а запровадити податок від прибутку. Селяни домагалися й побудови залізниці із Залуччя через Кути — Жаб'є на Верховину і відкриття промислових шкіл у Косові та Жабйому.

13 березня 1919 р. відбувся селянський з'їзд, в якому взяло участь 300 делегатів. Промовці вимагали конфіскувати поміщицьку землю і розподілити її насамперед між інвалідами війни та безземельними. Член Української Національної Ради Петро Шекерик упродовж п'яти годин переконував гуцулів, що неможливо провести рівний розподіл землі, бо тоді кожний одержав би по 1,5 морга і всі бідували би; що здійснити реформи можна лише тоді, як "збудуємо свою хату". Збори ухвалили зберегти дрібну приватну власність, конфіскувати землю великих власників і спекулянтів, громадські полонини і ліси залишити громадам, дозволити збір сухостою і випас худоби в державних лісах, а приватні селянські ліси і полонини залишити їхнім власникам. Аналогічні рішення було ухвалено на зборах у Білоберізці, Верхньому Ясенові та Пістині.

Гуцули Буковини та Закарпаття теж виступили проти румунських і мадярських поневолювачів і заявили про бажання увійти до складу ЗУНР 4 листопада 1918 р. гуцули с. Ясіня обрали Гуцульську Народну Раду, до якої входило 42 члени (із них представники меншин — 2 євреї і 2 мадяри), яка проголосила Гуцульську Республіку у складі ЗУНР. Її президентом і міністром військових справ Гуцульської Республіки став хорунжий австрійської армії Степан Клочурак із с. Ясіня. Верховинці прогнали мадярів і півроку утверджували владу Гуцульської Республіки.

Гуцули взяли участь в польсько-українській війні. Вони масово зголошувались до лав УГА. Воювали у складі 36-го пішого полку ім. гетьмана Івана Мазепи та Гуцульського куреня, створеного 25 листопада 1918 р. на правах окремого полку (комендант поручник Гриць Голинський). Гуцульський курінь було сформовано переважно з добровольців Коломийського і Косівського повітів та вояків коломийських 24-го і 36-го полків піхоти колишньої австрійської армії. На фронт курінь відбув на початку грудня 1918 р. у складі І бригади УСС. Бойове хрещення відбулося у першій половині грудня під Хировом.

30 грудня 1918 р. верховинці розбили поляків між Балками та Чижками. Про цей бій Гуцульського куреня згадував командант армійської групи Хирів полковник Антін Кравс: "У часі польського наступу і в часі відвороту нашого куреня 31 грудня 1918 р. Гуцульська сотня зібралася тоді якраз до обіду. Та тільки побачили вони втікачів з-під Чижова, то покинули обід і на голос труби, що кликала до бою, стали в одну мить готові до наступу, а потім, розгорнувшись у розстрільну (розгорнутий стрій), пустилися проти ворога. Поляки не витримали такого удару. Відважний вчинок молодих гуцулів заскочив їх, як грім, і вони стрімголов повтікали, залишаючи багато ранених і вбитих".

Навесні 1919 р. Гуцульський курінь (або "Окремий загін четаря Гриця Голинського") складався із трьох піших сотень по 200 вояків кожна та кулеметної сотні.

7 березня 1919 р. Гуцульський курінь почав наступ на поляків біля Долинян на Львівщині, захопив Вовчухи, а 8 березня опанував залізничну станцію Родатичі. В бою за Долиняни і Вовчухи верховинці здобули 6 гармат, 26 скорострілів, 2 міномети та взяли в полон 250 поляків на чолі з майором. У Вовчухах захопили польову лікарню з усім устаткуванням і аптекою. На жаль, були жертви з нашого боку — загинуло кільканадцять гуцулів, а 76 отримали поранення.

За те, що Гуцульський курінь проломив фронт і з'єднався із групою "Північ", полковник Дмитро Вітовський у наказі відзначив Гриця Голинського і його старшин. Далі бойовий шлях Гуцульського куреня проліг через Новий Самбір і Городок на Дрогобич.

Гуцули любили свого команданта, навіть склали про нього пісню:

Під час Чортківської офензиви на берегах Золотої Липи Гуцульський курінь вступив у бій з польськими частинами, розгромив їх і разом із 2-м куренем переслідував аж до Рогатина. У той час верховинці зазнали тяжких втрат. Оскільки до куреня вливалися добровольці, то з часом гуцули становили лише п'яту частину особового складу.

Наприкінці травня 1919 р. уряд ЗУНР під натиском польських військ покинув Прикарпаття. 24 травня румунські війська окупували Покуття і Гуцульщину — Снятинський, Городенківський, Косівський, Печеніжинський, Коломийський і частину Надвірнянського та Тлумацького повітів. Румуни заявили, що залишають старі органи влади, але вимагають від них лояльності. Румунська військова команда скликала нараду повітових комісарів, на якій генерал Задек оголосив рішення передати Коломийський, Снятинський і Косівський повіти в руки колишнім польським старостам, а три менші повіти (Печеніжинський, Делятинський, Городенківський) — українським комісарам…

А курінь Гриця Голинського продовжував страдницький шлях — після великих втрат при обороні Підкаменя він відступив через Підгайці, Бучач, Борщів і біля села Залуччя перейшов Збруч.

На Великій Україні гуцули воювали проти більшовиків та денікінців, брали участь у визволенні Києва 30 серпня 1919 року. У складі Армії УНР воював і Гуцульський полк морської піхоти…

І все ж Україна не витримала боротьби на кілька фронтів. Люті вороги розірвали нашу Батьківщину на частини: галицьку Гуцульщину захопила Польща, буковинську Гуцульщину проковтнула Румунія, а закарпатську — Чехо-Словаччина. Під чужоземним гнітом життя верховинців стало нестерпним. Окупаційні власті терором залякували населення. Так, на початку лютого 1920 р. поляки арештували члена Української Національної Ради ЗУНР Григорія Дувірака з Печеніжина за стандартним звинуваченням у більшовицькій агітації.

Доведені до відчаю гуцули проти ночі на 17 квітня 1920 р. почали повстання на Косівщині — в Жабйому, Головах, Зеленій та інших селах. У Зеленій повстанці вбили двох жандармів і затримали державного лісника Грудецького. 17 квітня сотня повстанців (з них тільки шестеро мали карабіни) напали на жандармерію у с. Жаб'є, але були відбиті. Того ж дня у Верхньому Ясенові 600 повсталих селян отаборилися на горі Плаїк, аби пройти військовий вишкіл.

Повстання стривожило окупаційну владу. Косівський староста просив галицьке намісництво "з метою виловлення загону, який з дня на день зростає, і встановлення спокою в повіті вислати негайно до Косова сильні військові частини або карну експедицію…" І карателі прибули. Вони палили хати, забирали худобу, арештовували селян. 22 квітня поляки оголосили стан облоги й запровадили надзвичайні суди.

Про Гуцульське повстання залишив спогади Петро Шекерик-Доників. Він писав: "Національно свідома Гуцульщина поставилася від самого початку до польської окупації наскрізь ворожо. Поляки знали про це. Зразу гуцули терпіли, бо надіялися на свій український уряд і українську армію. По-друге, числили на справедливе вирішення галицького питання Антантою, яке принесе їм кінець польської окупації. Але час минав, а кінця польського панування не було видно. Тоді в гуцулів пробудився опришківський дух народного мстителя Довбуша. Вони постановили власними силами організувати самооборону й з оружжям у руках прогнати гнобителів з Гуцульщини.

Підготовка до збройного повстання вже почалася на початку лютого 1920 року. Повстанча організація була чисто національна, а не більшовицька, як брехала польська розвідка. По селах засновано повстанчі комітети, які підлягали головному проводові. Були на січовий лад назначені вже полки: імені Чорногори, Олекси Довбуша, Залізняка, Ґонти та інші. Приготовано текст відозви до українського населення, текст летючки проти польських і російсько-більшовицьких окупантів українських земель. Організаційний плян був добре обміркований. На зайнятій території повстанцями мала бути проголошена таємна мобілізація всіх українців, здатних до бою. Мав бути проголошений тимчасовий уряд для вдержання ладу і спокою аж до приїзду уряду ЗУНР, який перебував у Відні. Був приготований наказ проти погромів і грабунків на власну руку. Все забране поляками майно мало перейти під заряд повстанчої армії. Було вже визначено місце для польських полонених, інтернованих і заложників".

Та на початку квітня 1920 р. жандармерія натрапила на сліди повстанчих приготувань — поляки, що мешкали в гуцульських селах, доповідали їй все, що знали про наміри верховинців. Тож влада посилила жандармські станиці та військові залоги. 13 квітня польська жандармерія в с. Жаб'є під командою старого жандарма Гураля, який знав чи не кожного гуцула в околиці особисто, почала арешти січовиків, діячів радикальної партії та інших мужів довір'я.

У с. Жаб'є жандармерія найперше арештувала Петра Зюб'юка-Ігнатчу-ка, закидаючи йому провід у повстанчому комітеті. Потім взято його сина Івана. Жандарми провели в їхньому домі обшуки, але нічого не знайшли. Пограбували весь дім, забравши одяг, кухонне начиння, столярські інструменти, чотири корови, відправили арештованих у тюрму, де їх криваво побили дротяними нагайками. Того самого дня арештовано січовика Лукина Сливчука, його синів Миколу й Олексу, колишніх січових стрільців. Жорстоко побивши в жаб'ївській в'язниці, їх відправили до Коломиї.

Те саме повторилося в Головах: тут арештовано членів родини Петра Шекерика та його свояків. Найбільше зазнав лиха Василь Шекерик, якого вважали провідником повстанської організації.

Нараз сталася подія, яка мала жахливі наслідки для гуцулів. 19 квітня у присілку Зеленім під Чорногорою було вбито двох жандармів — Антона Дерена й Кароля Віснєвського. Це були всі польські жертви Гуцульського повстання.

"Цього моменту поляки якраз чекали, — писав Петро Шекерик. — Вони розтрубили у своїй пресі про більшовицьке повстання гуцулів. Заалярмували цілий світ про "бунт гуцулів". Уже 24 квітня прибув до Жабйого карний курінь польського війська зі Львова й батальйон жандармерії. Вони оточили Жаб'є суцільним муром кулеметів і постів і зачали жорстоку пацифікацію поголовно над усім населенням, не питаючи вже, хто винен або не винен. Найбільше знущань мав доконати надпоручник Твердонь, родом зі Снятинщини, далі сержант Дудла, сержант Миняк і вже згаданий Гураль, комендант Жаб'Івської жандармерії. Твердонь і Гураль напали в Жабйому на хату Михайла Гапчука, кошового Жаб'Івської "Січі", але не застали його вдома. Тоді вони взяли жінку, сина і наймита на допити. Сильно їх побили. Не довідавшись нічого, відійшли, забираючи все майно Гапчуків: корови, вівці, сіно, вбрання й усе, що їм потрапило під руки. Потім зайшли до вдови організатора "Січей" на Гуцульщині Юри Соломійчука (1857–1918). Жандарм Гураль постановив помститися на родині Соломійчука за те, що він зорганізував першу "Січ" у Жабйому. Гураль забрав із собою всю кореспонденцію небіжчика, січовий архів і всі книги про січовий рух на Гуцульщині, а відходячи, сильно побив вдову Анну та її сина.

Тричі Гураль заарештовував жаб'ївського лікаря д-ра Якова Невестюка за його контакти та симпатії до радикалів та за те, що ставав в обороні гуцулів. Невестюка тягала поліція по тюрмах у Жабйому, Косові і Коломиї. Мстивий Гураль видумав перед Великоднем 1920 р. спеціальну форму мук для жаб'ївських гуцулів. Він післав жандармів по хатах, щоб грабували людям великодні паски, чим допроваджували людей до розпуки. Як у гуцулки Анни Ясельської, бідної вдови з чотирма дітьми, жандарми зграбували паску, то вона заголосила за нею, як за вмерлою дитиною, а з розпуки хотіла повіситися, сусіди ледве її врятували. Карну експедицію вислав Гураль також до присілка Зелений під Чорногорою, де загинуло двоє жандармів. Тут жандарми зайшли найперше до хати Василя Савчака, якого підозрювали в убивстві обидвох польських жандармів. Але Савчак, прочуваючи небезпеку, втік у ліси. Тому жандарми вилили свою злість на тих, яких застали в хаті, — на Василевому батьку, жінці і братові. Їх роздягнули догола й били дротяними нагайками, щоб сказали, де переховується В. Савчак. Коли нічого не довідалися, пограбували все майно, а хату підпалили. Подібна екзекуція стрінула всіх інших ґаздів у Зеленому й Дземброні. По селах над Білим Черемошем, в Ясенові Горішньому і у Красноїлі жандарми проводили обшуки, нібито шукаючи крісів.

Польські жандарми й вояки в селі переодяглися у гуцульські строї, яких досить награбували, і перебраними зайшли до 76-літнього гуцула Василя Костюка. Як він їх побачив, був свято переконаний, що це гуцульські леґіні — січові стрільці — вертаються додому, і зі сльозами в очах промовив: "Слава Тобі Боже, що я дочекався перебути польське ярмо. Я на вас, юнаки, давно чекав, щоб ви нас вирятували з польської неволі!"

Польські вояки, вдаючи українців, запитали старця, чи він пішов би іце воювати проти поляків. На це старий Костюк радісно відповів: "Хоч май зараз, то піду на поляків, лише дайте сюди скоростріла!" Тоді поляки не вдержали й призналися, що вони є польські вояки, перебрані лише на січовиків. З лютости зловили старця та його сина Михайла у свої руки, збили нагайками, забрали кожухи, ліжники, гроші та двох найгарніших коней і пішли туди, звідки прийшли".

Цією болючою історією закінчуються мемуари Петра Шекерика-Дони-кова.

Гуцули продовжували чинити опір окупаційній владі. Вони бойкотували перепис населення 1921 року, вибори до польського сойму в 1922 р. та призов до польського війська. Незважаючи на репресії, на призовний пункт у Косівському повіті з'явилася лише 1/20 частина військовозобов'язаних.

У 1930-х роках на Гуцульщині діяла ОУН, насамперед через організації "Просвіта", "Каменярі" і "Луг". Галицькі гуцули підтримували карпатських січовиків у боротьбі проти мадярів у 1938–1939 роках.

Друга світова війна принесла Гуцульщині першу совітську (вересень 1939 — червень 1941 pp.), трирічну німецьку та другу совітську (з липня 1944 р.) окупації. Уже із жовтня 1939 р. органи НКВД арештовували політичних та культурно-освітніх діячів. У перші дні війни 1941 р. у тюрмах НКВД арештованих гуцулів розстріляли. У Львові загинув співредактор газети "Каменярі" Василь Ґеник з Нижнього Березова, у Станіславі — Гриць Голинський. У с. Жаб'є енкаведисти замордували вісьмох в'язнів, серед них і письменника, січового стрільця Онуфрія Манчука.

Репресії чинили й німецькі окупанти. Для захисту місцевого населення й постала УПА. І в ній помітну роль відіграли гуцули. Але це вже тема для іншого дослідження.

Петро АРСЕНИЧ