Художниця тіла

Час, схоже, минає. Світ здійснюється, розгортається на окремі миті, ти спиняєшся поглянути на павука, який тулиться до своєї павутини. Є прудкість світла, відчуття чіткості обрисів усіх речей, блискучі патьоки в затоці. Ти найгостріше розумієш, ким ти є, дужого, яскравого дня після бурі, коли навіть найменший облетілий листок прошито самоусвідомленням. Вітер шумить у соснах, світ безповоротно входить у буття, павук гойдається на розколисаній вітром павутині.

Це сталося останнього ранку, коли вони були тут, на кухні, одночасно: вони швендяли одне повз одного, щоби дістати щось із шафи чи шухляди, чекали, доки інший відійде від умивальника чи холодильника, навколо них досі танули сни, вона тримала жменю чорниці під струменем із крана, заплющивши очі, і вдихала запах, який здіймався від ягід.

Він сидів із газетою й помішував каву. Свою каву, у своїй чашці. Газету читали разом, але за непроговореною домовленістю та належала їй.

— Я хотів тобі дещо сказати, але що.

Вона пустила воду з крана і звернула увагу. Уперше в житті звернула на це увагу.

— Про дім. От що, — сказав він. — Я хотів тобі дещо сказати.

Вона зауважила, що вода з крана за кілька секунд втрачає прозорість. Спершу срібляста й чиста, вона за кілька секунд втрачає прозорість — як цікаво: стільки місяців, стільки разів пускала воду на кухні, а досі жодного разу не помітила, що вода спершу чиста, а тоді наче й не мутнішає, але втрачає прозорість, а може, раніше такого й не бувало чи вона це вже помічала, але забула.

Вона підійшла до буфета з мокрою чорницею в руці, потяглася по пластівці й перенесла коробку — брунатно-білу коробку — на стільницю, а тоді грінка вискочила з тостера і вона її перевернула, бо хліб треба перевернути двічі, щоби він потемнів, і чоловік неуважно кивнув, бо це були його грінки і його масло, а тоді увімкнув радіо — давали погоду.

Горобці били крильцями при годівничці, змагаючись за місце на вигнутому сідалі.

Вона потяглася до найближчої шухляди по миску й витрусила в неї трохи пластівців, а тоді кинула на них ягоди. Витерла руки досуха об джинси, відчуваючи далеку, водянисту, бліду блакить.

Як це називається? Ручка? Вона натисла на ручку, щоби його хліб потемнів.

Це його грінки, це її прогноз погоди. Вона часто слухала передачу, дзвонила в довідкову службу, а часом ставала перед домом і вдивлялася в прибережне небо, намагаючись на смак відчути у вітерці ще невидиме передбачення.

— Точно, так. Я знаю що, — сказав він.

Вона підійшла до холодильника й відчинила дверцята. Там і завмерла, намагаючись щось пригадати. Сказала:

— Що? — Тобто «що ти сказав», а не «що ти хотів розповісти».

Вона згадала: соєві гранули. Підійшла до буфета, зняла коробку, а тоді піймала дверцята холодильника, перш ніж вони зачинилися. Потягнулася по молоко, зрозуміла, що він сказав, а вона не почула близько восьми секунд тому.

Щоразу, як доводилося нагинатися й тягнутися в нижчі й дальші відсіки холодильника, вона стогнала — ну, насправді не щоразу, — мовби оплакувала втрачене життя. Вона надто струнка і гнучка, щоби їй було важко нагинатися, тож це просто відлуння стогонів Рея: вона ототожнювалася з ним і стогнала його стогоном, але так переконливо і глибоко, що привласнювала його біль.

Здається, коли він згадав, що хотів їй сказати, йому розхотілося говорити. Вона це зрозуміла, навіть не дивлячись йому в обличчя. Це відчувалося в повітрі. У паузі, що запанувала після його слів вісім, десять, дванадцять секунд тому. Щось неважливе. Йому здавалося, що він принижується, говорячи такі банальності.

Вона підійшла до стільниці й сипонула сої на пластівці та фрукти. Ручка сіпнулася чи рипнулася, він устав і відніс свою грінку до столу, а тоді пішов по масло, і коли підійшов, їй довелося відхилитися від стільниці з пакетом молока напоготові, щоби він зумів відсунути шухляду й дістати ніж для масла.

Голоси по радіо, здається, говорили на гінді.

Вона налила молока в миску. Він сів і встав. Він підійшов до холодильника, узяв помаранчевий сік і завмер посеред кімнати, трусячи пакет, щоби м'якоть спливла й сік загус. Він завжди згадував про сік аж тоді, коли грінки були готові. Тоді він трусив пакет. Тоді наливав сік і дивився, як на поверхні склянки з'являється пінка.

Вона витягнула з рота волосину. Так і стояла при стільниці, розглядаючи її — коротку біляву волосину, яка не належала ні їй, ні йому.

Він стояв і трусив пакет. Трусив довше, ніж потрібно, бо неуважний, — подумала вона, — а ще, бо ця дія, це підскакування, плюскіт і картонно-помаранчевий запах дарують якесь дитинне, бездумне, безневинне задоволення.

Він спитав:

— Хочеш?

Вона розглядала волосину.

— Ти скажи, бо я не знаю. Ти п'єш сік? — уточнив він, і далі трусячи клятий пакет, стиснувши його за носик двома пальцями, як клешнею.

Вона потерла верхні зуби язиком, щоби позбутися складного фізичного спогаду про чужу волосину.

Вона сказала:

— Що? Ні, такого не п'ю. Ти ж знаєш. Ми вже давно живемо разом.

— Не так давно, — сказав він.

Він узяв склянку й налив соку, вдивляючись, як з'являється пінка. Тоді покрутився і з болем усівся на стілець.

— Не досить давно, щоби я помітив такі деталі, — сказав він.

— Я вічно думаю, що це не може статися тут. Де завгодно — так, тільки не тут.

Він сказав:

— Що?

— Волосина в мене в роті. З чужої голови.

Він намазав грінку маслом.

— Думаєш, таке трапляється тільки у великих містах зі змішаним населенням?

— Де завгодно, тільки не тут. — Вона затисла волосину між великим і вказівним пальцями і придивилася до неї, скрививши рот, як паралітик, з напускною відразою, чи зі щирою відразою, роздутою до межі достовірності. — Я так думаю.

— Може, ти її з дитинства носиш. — Він знову взяв газету. — У тебе був собака?

— Слухай, а ти від чого прокинувся?

Газета була її. Телефон — його, крім тих моментів, коли вона дзвонила в довідку дізнатися погоду. Комп'ютером користувалися обоє, але в душі той був її.

Вона стояла при стільниці й роздивлялася волосину. Тоді клацнула пальцями, струшуючи її на підлогу. Пустила воду й потримала руку під гарячим струменем, а тоді перенесла миску пластівців на стіл. Пташки сипонули геть, коли вона пройшла повз вікно.

— Та я сам бачив, як ти цмулила сік літрами, бідонами, що тут казати, — сказав він.

Її вуста й далі кривилися від того, що пізнали незриме життя виробника їжі чи ще химернішу, плутанішу реальність інтимного переносу волосся з особи на особу, з рота в рот крізь роки, міста, хвороби, забруднену їжу, огидні тілесні рідини.

— Що? Та ні, не думаю.

Гаразд, вона поставила миску на стіл. Вона підійшла до плити, узяла чайник і наповнила по вінця з крана. Він змінив радіохвилю і щось сказав, але вона не розчула. Вона поставила чайник назад на плиту, бо отак проживають життя, навіть якщо ти цього не розумієш, а тоді знову провела язиком по зубах, дивлячись, як із конфорки виривається блакитний вогник.

Їй довелося відхилитися від стільниці, як складаному ножику, коли він підійшов по ніж для масла.

Вона рушила до столу, і пташки знову шурхнули від годівнички. Вони вилітали з тіні піддашшя в сонячне світло й тишу, а вона бачила це тільки почасти: невловне, безмовне, прегарне видовисько, світло поглинає приголомшених сонцем птахів, позбавляє тіла, перетворює на щось прозоре, плинне, незримо ясне.

Вона сіла, погортала газету, зрозуміла, що не взяла ложки. Вона не взяла ложки. Вона підвела очі на чоловіка й побачила в нього на щелепі пластир.

Вона взяла старий погнутий чайник замість нового, який щойно купила, бо… сама не знала чому. Це був старий дерев'яний дім із багатьма кімнатами, робочими камінами, тваринами у стінах і повсюдною пліснявою — реліквія епохи, коли лісозаготівля й суднобудівна промисловість були в розквіті, — і вони винайняли його, не оглянувши; будинок був завеликий, підлога рипіла, а погнутому начинню бозна-скільки років.

Вона ледь зі стільця не впала — такий-от жест насмішки зі своєї помилки — і пішла до стільниці по ложку. Перенесла на стіл ще й соєві гранули. У сої був запах, який мовби й не належав піщаній суміші в коробці. Легкий запах пшениці з домішкою спітнілих ніг. Вона відчувала його щоразу, як брала сою. Вона нюхнула її двічі-тричі.

— Знову порізався.

— Що? — Він підніс руку до щелепи, не підводячи голови від газети. — Просто подряпина.

Вона сіла читати статтю на своїх сторінках газети. Газета була стара, недільна, з міста, бо сюди пресу не доставляли.

— Останнім часом буває. Не знаю, може, тобі не варто голитися із самого ранку. Ти спершу прокинься. І взагалі, нащо голитися? Відростив би знову вуса. Бороду відростив би.

— Нащо взагалі голитися? Мабуть, є якась причина, — сказав він. — Хочу, щоби Бог бачив моє обличчя.

Він підвів погляд від газети й розсміявся порожнім сміхом, який їй не подобався. Вона набрала в рот пластівців і перевела очі на іншу статтю. Останнім часом вона шукала собі місця, поміщала себе в різні газетні статті. Такі сни наяву. Вона так робила мимоволі, тоді помічала, що робить, а за кілька хвилин, бувало, повторювала знову з тією самою чи іншою статтею, потім знову це помічала.

Вона потягнулася по пакет із соєю й, не підводячи очей від газети, насипала гранул у миску, а по радіо крутили ток-шоу й повідомлення про дорожній рух.

Здається, вона вирішила довикористати старий чайник, використовувати й використовувати, доки той не вкриється пухирцями іржі; тоді й тільки тоді можна буде взяти щойно куплений чайник.

— Тобі обов'язково слухати радіо?

— Ні, — відповіла вона, читаючи газету. — А що?

— Повну херню несуть.

Те, як він розтягнув «р» у «херні», надало слову гідності.

— Це не я ввімкнула радіо. Ти ввімкнув радіо.

Він пішов до холодильника, повернувся з великою темною фігою й вимкнув радіо.

— Поділися, — сказала вона, читаючи газету.

— Я ж нікого не звинувачую. Хто увімкнув, хто вимкнув. Дехто зранку розбурчався. Це ж я, так би мовити, маю право боронити свою честь. Не дівчина, яка тільки їсть і спить і житиме вічно.

— Що? Слухай, Рею, замовкни.

Він відкусив хвостик фіги й кинув у бік умивальника. Тоді розділив фігу на шматки пальцями, забрав у неї з рук ложку, облизав і вийняв нею трохи винно-червоної плоті фрукта, залишаючи вискоблену шкірку. Виклав на свою грінку плоть, м'ясо, волокна, а тоді розмазав опуклим боком ложки, так що лишилися криваво-масляні сліди, які бриніли насіннєвим життям.

— Це я маю право зранку нервуватися. Я маю право скиглити. Це на мене чекає жах чергового банального дня, — хитро сказав він. — Ти цього ще не розумієш.

— Попустися, — сказала вона.

Вона нахилилася вперед, він простягнув їй хліб. У деревах біля дому ворони завели свою галасливу перекличку. Вона відкусила шматочок і заплющила очі, щоби подумати про смак.

Він повернув їй ложку. Тоді увімкнув радіо, згадав, що тільки-но його вимикав, і знову вимкнув.

Вона сипонула гранул у миску. Запах сої — щось проміжне між запахом тіла, так, нижніх кінцівок і якогось питомого зернового життя землі, рослинного, глибокого. Але це його не описує. У газеті вона прочитала про дитину, покинуту в якомусь Богом забутому. Словами не описати. Сам тільки запах. Сама суть запаху, незалежна від усіх джерел походження. Це наче — вона ледь цього не сказала, бо що як йому цікаво, але врешті махнула рукою, — це наче якийсь середньовічний учений спробував створити класифікацію всіх знаних запахів, знайшов той, який виламується із системи, і назвав соєю: це слово могло би бути частиною якогось високочолого терміна латиною, але ні, не було, і так вона й сиділа, задумавшись, сама не розуміючи, про що, з ложкою за сантиметр від рота.

Він сказав:

— Що?

— Я ж мовчу.

Вона встала, щоби щось узяти. Подивилася на чайник і зрозуміла, що не його. Вона знала, що врешті згадає, бо завжди згадувала, і таки згадала. Вона хотіла взяти мед до чаю, хоча вода ще не закипіла. Вона завжди напоготові, чи завжди насторожі, чи завжди на нервах, Рей завжди так казав чи сказав якось раз, у голові в неї лунав голос, що їй же й належав, — діалог чи монолог, — вона підійшла до буфета, звідки взяла мед і чайні пакетики, — і голос той плинув із газетної статті.

— Ти ж хотів мені щось сказати?

Він сказав:

— Що?

Вона опустила руку йому на плече і протиснулася на свій бік столу. Пташки спурхнули з годівнички, забриніли крила — одні «б» і «р», вібрато «р» після букви «б». Але це не воно. Це геть не воно, навіть близько.

— Ти ж щось казав. Не знаю. Про дім.

— Це нецікаво. Забудь.

— Я не хочу забувати.

— Це нецікаво. Дай переформулюю. Це нудно.

— А ти все-таки скажи.

— Ще дуже рано. Забагато зусиль. Це нудно.

— Ти ж усе одно сидиш і говориш. Скажи.

Вона набрала ложку пластівців і повернулася до газети.

— Це треба докласти зусиль. Нібито. Нібито камінь штовхаєш.

— Ти сидиш і говориш.

— Ось, — сказав він.

— Ти говорив про дім. Дім — це не нудно. Дім мені подобається.

— Тобі все подобається. Ти все обожнюєш. Ти — мій радісний дім. Ось, — сказав він.

Він віддав їй залишки своєї грінки, і вона прожувала, змішавши з пластівцями та ягодами. Раптом вона зрозуміла, що він хотів їй сказати. Тепер сороки в гіллі репетували зграєю — мабуть, проганяли яструба.

— Просто скажи. Це ж усього секунда, — сказала вона, хоча й так напевно знала, що він скаже.

Вона побачила, як він підносить руку до нагрудної кишені, а тоді рука завмирає й опускається до чашки. Це його кава, його чашка, його цигарка. Випадок, описаний у газеті, мовби здіймався від чорнильних рядків і оповивав її. Недільний додаток вона завжди читала окремо.

— Просто скажи, добре? Бо я однаково все знаю.

Він сказав:

— Що? Ну ти й затята, усе ти з мене витягнеш. Добре, що зазвичай ми не снідаємо разом. Бо я вранці.

— Я однаково все розумію. То скажи.

Він дивився на газету.

— Розумієш? Он як. Отже, й розказувати не треба.

Він читав, готовий дістати цигарки. Вона сказала:

— Звук.

Він подивився на неї. Він подивився. Тоді широко їй посміхнувся — золоті зуби на широкому обличчі з темно-оливковою шкірою. Давно вона її не бачила, цієї силуваної посмішки, з якої прозирав Рей із ясними очима і глибокими зморшками навколо вуст.

— Звуки у стінах. Так. Ти мої думки читаєш.

— Один звук. Це був один звук, — сказала вона. — І не у стінах.

— Один звук. Ну, добре. Я давно його не чув. Я це й хотів сказати. Звук зник. Усе, закінчили. Кінець розмови.

— Точно. Тільки мені здається, що я його вчора чула.

— Отже, нікуди він не дівся. От і добре. Я за тебе радий.

— Дім старий. Тут завжди чути якісь звуки. Але цей — не такий, як інші. Це не шурхіт тих сраних гризунів, яких ми чуємо вночі. І не рипіння дощок. Не знаю, — сказала вона, не бажаючи виказати тривоги. — Наче тут хтось є.

Вона поринула в читання газети, голос стих.

— От і добре. Я тішуся, — сказав він. — Тобі потрібне товариство.

Недільний додаток ти завжди читаєш окремо — нескінченні однаковісінькі друковані рядки, і десь між них живуть люди, дивна відгороджена реальність паперу й чорнил цілий тиждень просякає дім, а коли ти дивишся на сторінку й відділяєш один рядок від іншого, вони й тебе починають втягувати всередину, і десь у іншій півкулі катують людей, які розмовляють геть іншою мовою, а ти все одно з ними ведеш більш-менш некеровані розмови, доки не розумієш, що відбувається, і не припиняєш, і тільки тоді помічаєш речі просто перед собою — скажімо, напівпорожню склянку соку в руках у свого чоловіка.

Вона набрала в рот пластівців і забула їх посмакувати. Втратила смак десь між миттю, коли поклала їжу до рота, і тією, коли проковтнула й пожалкувала.

Він відставив склянку соку. Дістав із сорочки пачку, запалив цигарку — цигарку, яку викурював за кавою ще років із дванадцяти, так він їй розказував, — і дав сірникові трохи прогоріти, перш ніж згасити його повільним, медитативним помахом руки й відкласти на край тарілки. Запах тютюну їй подобався. Це частина її знань про його тіло. Це аура цього чоловіка — патина від диму й незламаної звички, нічний вимір, і вона злизувала цей запах із сивих кучерів у нього на грудях, смакувала з його вуст. Цей запах — частина того, ким він був у темряві: цигарки, бурмотіння крізь сон і сотні інших речей, названих і таких, які назвати неможливо.

Тільки волосина, яку вона витягла зі свого рота, не його. Персонал зобов'язаний помити руки після відвідин туалету. Грінка була його, хоча ледь не половину з'їла вона. І кава його, і чашка. Тільки торкнися його чашки — і він зиркне на тебе скоса одним оком, суворо, як боксер, що при вітанні торкається рукавиці супротивника. Щоправда, вона розуміла, що все понавигадувала: йому байдуже, що буде з його чашкою. Тут вистачає чашок, які можна використати. І телефон його. Пташки — горобці, що клюють соняшникове насіння, — її. А волосся — чиєсь чуже.

Розмахуючи руками, він сказав щось про свою машину, її пробіг. Йому подобалося диригувати, спрямовувати плин довгої репліки за допомогою рук, виставивши кілька пальців.

— Я вчора весь день думала, що вже п'ятниця.

Він сказав:

— Що?

А інколи ти стаєш іншою людиною, кимось із героїв історії, і починаєш розігрувати самотужки вигаданий діалог. Інколи, живучи між рядків і створюючи іншу версію цієї історії, ти стаєш чоловіком.

Вона задумалася й зачиталася. Потягнувшись по пакет сої, наткнулася на пакет соку. Підвівши погляд, зауважила, що він уже не читає газети. Він дивився на неї, але не читав, і тільки потім вона збагнула, що він увесь цей час вдивлявся в сторінку, але слів не розбирав.

Пакет соку не впав. Вона досипала в миску ще сої заради зернистої текстури й довголіття.

— Я вчора весь день думала, що вже п'ятниця.

Він сказав:

— А який був день?

Вона не забула всміхнутися.

Він сказав:

— І взагалі, яка різниця?

Вона опустила руку йому на плече й була схотіла ніжно провести по загривку аж до лінії волосся, але не зробила цього.

— Просто згадалося. Чого так виходить, що ми плутаємо четвер із п'ятницею? Ми за містом. Випали за рамки календаря. Тут п'ятниця втрачає свою сутність. Хочеш ще кави?

Вона пішла налити окропу у свою чашку і спинилася біля плити, чекаючи, коли він зголоситься чи відмовиться від кави. Коли рушила назад, побачила, що на годівничці сидить блакитна сойка. Вона завмерла як укопана й затримала подих. Сойка була мов королева, велика, лискуча, на віддалі від інших пташок, які діловито клювали зерно; їй майже здалося, що вона ніколи доти не бачила сойок. Велетенська птаха дивилася на неї й бачила щось своє, а їй хотілося гукнути Реєві, аби той підвів погляд.

Вона дивилася на пташку з чорними смугами на крилах і хвості й думала, що тільки зараз навчилася дивитися. Вона ще ніколи не бачила нічого настільки чітко, і то не лише тому, що сойка сиділа саме там, де сиділа, так близько, що можна роздивитися всі деталі забарвлення й оперення. Справа ще й у потрясінні від її появи серед менших бурих пташок: блакитний мінеральний колір і широка, темніша, приглушена синя смужка на шиї. Але якщо Рей підведе голову, пташка полетить геть.

Вона спробувала не зациклюватися на деталях — розкрадачка гнізд, вправна пересмішниця — й осягнути саму суть пташки: напружений інтерес в очах, допитливий холод, у якому вчувається виклик.

Які неможливі світи бачать птахи, зазираючи в дім? Ти тільки подумай. Як злітають покрови з усіх пізнаваних поверхонь і процесів. Їй хотілося вірити, що пташка бачить її — жінку з чашкою в руці, — і байдуже, як згортаються день і ніч при з'яві цього простору, відділеного від часу. Не відводячи погляду, вона обережно вдихнула. Вона була свідома ясності моменту й розуміла, що він добігає кінця. Відчула це в сойці. А може, і ні. Вона сама наближала кінець моменту, бо не могла більше дивитися. Мабуть, так почуваються люди, які майже все життя прожили сліпими, а потім раптом прозріли. Вона сказала щось Реєві, і він підвів голову, злякавши сойку, але не потривоживши горобців.

— Ти бачив?

Він повернувся до неї, щоби відповісти.

— Та ми їх весь час бачимо, нє?

— Не весь час. І ніколи так зблизька.

— Так зблизька — ніколи. Гаразд.

— Сойка дивилася на мене.

— Сойка дивилася на тебе.

Вона стояла за його лівим плечем. Коли ступила до свого стільця, горобці пурхнули геть.

— Вона спостерігала за мною.

— І це покращило тобі день?

— Ага, покращило мені день. І тиждень. Що ще?

Вона пила чай, читаючи. Майже від усього прочитаного в ній прокидалася мрійливість.

Вона увімкнула радіо й повільно поводила по шкалі частот, не відриваючись від газети й намагаючись піймати прогноз погоди.

Він допив каву й закурив.

Вона сиділа над мискою пластівців. Дивилася крізь миску в простір у себе в голові, що був водночас перед нею.

Вона склала газету і прочитала рядок-два, а потім ще почитала чи не почитала, сьорбаючи чай і поринувши в задуму.

У новинах по радіо передавали, що в Монтані стався загадковий вибух боєголовки під землею, але вона не розчула, чи був там заряд.

Він курив і дивився у вікно праворуч, де занедбані луки спускалися до поораної ямами ґрунтової дороги, що виводила на всипаний щебенем шлях.

Вона читала, поринувши в задуму. Вона була тут і там водночас.

У чаї не було меду. Закритий глечик меду вона забула біля плити.

Він роззирнувся в пошуках попільнички.

Вона вела розмову з лікарем із новин.

Щоби дістатися до асфальтованої дороги в місто, потрібно здолати дві милі щебеню. Вона взяла інжир із його тарілки й запустила туди палець, покопирсалася в плоті.

Диктор зачитав прогноз погоди, але вона його пропустила. Навіть не зрозуміла, що це й був прогноз, доки випуск не закінчився.

Він відхилив голову назад і повільно поводив із боку на бік, щоби зменшити напругу в шиї.

Вона облизала палець, який перед тим запустила в інжир, і замислилася, що їм потрібно з магазину. Він вимкнув радіо.

Вона сьорбала чай, читаючи. У неї перед очима стояло, як вона розмовляє з лікарем десь у буші, а в пилюці лежать голодні люди.

Цигарка в його руці дотлівала. Вона взяла пакет сої, нахилила до свого обличчя і принюхалася.

Коли він вийшов з кімнати, вона зрозуміла, що дещо хотіла йому сказати.

Інколи так буває: доки він не вийде з кімнати, вона й не згадає, що хоче йому сказати. А тоді згадує. Тоді вона або гукає його, або ні, а він або відгукується, або ні.

Вона сиділа, допиваючи чай, і думала про те, про що думала: сліди спогадів, спалахи образів, друг, за яким скучила, речі у плямах тіней, належні неподільному моменту нормального ранку, який божеволіє в такий банальний людський спосіб, що ти навіть не зауважуєш нічого, крім того, що треба купити мийний засіб, а птахи за спиною деренчать металевим корпусом годівнички.

Дурниці це все: читати газету, їсти.

Вона побачила, що він стоїть на порозі.

— Ти моїх ключів не бачила?

Вона сказала:

— Що?

Він зачекав, доки вона зрозуміє запитання.

— Яких ключів? — перепитала вона.

Він поглянув на неї.

Вона сказала:

— Я вчора купила мазь. Хотіла тобі сказати. Мазь для м'язів. Зелено-білий тюбик на полиці у великій лазничці на другому поверсі. Не жирна. Для м'язів. Змажся, коханий. А якщо дуже попросиш, змажу тебе сама.

— Усі мої ключі — на одному кільці, — сказав він. Вона ледь не сказала: а це точно розумно?

Але не сказала. Бо навіщо. Бо чого прискіпуватися до людини, та ще й уранці чи будь-коли дужого, яскравого дня після бурі.

РЕЙ РОБЛЗ (64),

ПОЕТ САМОТНІХ МІСЦЬ У КІНЕМАТОГРАФІ

Рея Роблза, режисера двох фільмів, які здобули світову славу наприкінці 1970-х, в неділю вранці знайшли мертвим у квартирі його першої дружини, модної консультантки Ізабель Корралес, на Мангеттені.

За словами поліцейських, яких викликали на місце інциденту, причиною смерті режисера стало вогнепальне поранення, завдане ним самим.

Розповіді містера Роблза про дитинство суперечать даним, отриманим у процесі переконливого незалежного розслідування, але дають змогу припустити, що на час смерті йому було 64 роки.

Він народився в Барселоні. Його справжнє ім'я — Алехандро Алькезар. У біографічному нарисі в журналі «Cahiers du Cinema» стверджується, що його батько, працівник текстильної фабрики й затятий антифашист, загинув у запеклих боях за місто під час Громадянської війни. Автор статті пише, що існують свідчення, наче маленького Алехандро рідні відправили в Радянський Союз разом з іншими «дітьми війни», коли стало ясно, що в Іспанії запанує диктатура правих.

Невідомо, скільки років він провів у СРСР і чи бачився потім із матір'ю. Відомо тільки, що в юності він певний час жив у Парижі: працював сміттярем, жонглював на вулиці та з'являвся в епізодичних ролях злодіїв і сутенерів у фільмах. Саме тоді він узяв псевдонім Рей Роблз на честь епізодичного персонажа в маловідомому нуарі.

Він кілька років провів у Нью-Йорку, де створював субтитри для нечисленних іспано- й російськомовних фільмів, а тоді перебрався на захід, у Лос-Анджелес, де працював шофером і принагідно підтримував зв'язок зі світом кінематографу, зокрема засвітився у масовці пів десятка фільмів. Він уперше здобув досвід по другий бік камери, коли влаштувався особистим водієм до мільярдера-цементовика з Ліхтенштейну, який активно інвестував у міжнародні кінопроєкти. За словами самого містера Роблза, він закрутив роман із дружиною промисловця й випросив, щоби вона влаштувала його режисером допоміжної знімальної групи у спагеті-вестерн, який мали знімати в Іспанії.

За десять років по тому на Каннському фестивалі містер Роблз пояснював зачарованій публіці: «Секрет життя полягає в кіно».

Він зняв вісім повнометражних фільмів. Третій з них — «Моє життя — твоє», франко-італійська співпродукція про багатійку, викрадену корсиканськими бандитами, — здобув Золоту пальмову гілку в Каннах. Потім був «Поляріс» — динамічна американська кримінальна драма з присмаком іспанського сюрреалізму. Фільм став культовим і довго йшов у артгаузних кінотеатрах США й цілого світу.

«Його вершинні здобутки виходять за рамки мови кіно, — писав критик Філіп Стенскі. — Предмет його творчості — люди у відчужених ландшафтах. Духовний скальпель його творчості — це поезія чужих місць, де межові ситуації неминучі, а героїв штовхають до моментів, які змінять їхнє життя».

Його наступні фільми провалилися в прокаті й не були помічені критиками. Друзі містера Роблза пояснюють його творчий занепад алкоголізмом і нападами депресії. У той період він одружився з театральною акторкою Анною Ленґдон. Незабаром вони розійшлися під сенсаційні заголовки британських таблоїдів і врешті розлучилися.

Вдовою залишилася його третя дружина Лорен Гартке, художниця тіла.