Художниця тіла

Розділ 7

Мертва білка, яку ти побачила на алеї, — мертва й обезголовлена — виявляється зіжмаканим клаптем мішковини, але ти однаково, проходячи повз, дивишся на неї із сумішшю жаху й жалю.

Бо він самотній. Бо з ярів між лісистих пагорбів котився дим, а папороті пообгорали й побуріли від часу. У пустищі, у відтінках вогненної землі під стемнілими небесами, під валунами, що їх море розкидало на узліссі соснового бору, у прадавній кам'янистій вдачі вчувався суворий присуд, непохитна, затята клятва. А ще: бо він сказав те, що сказав — що вона буде тут наприкінці.

Був у неї брудний светр, який вона випадково натягнула через голову задом наперед, і тепер стояла й намагалася вирішити, як краще: зняти його і знову вдягнути чи потерпіти легкий дискомфорт від того, що горловина светра сидить трошки зависоко. Він був із круглим вирізом під горло, цей светр.

Вона відчувала, як наличка шкрябає горло. Навіть не шкрябає, якесь інше слово, і вона просунула вказівний і середній пальці в горловину, виставивши лікті в боки і вдумуючись у пустку свого рішення.

Кажуть, понура зима, понура.

Але ось вона знову тут, у домі, як він і казав, вийшовши за рамки договору про оренду. Вона, звісно, уже не пам'ятає, що саме він сказав. Але так вона зрозуміла те, що він сказав, його неточні слова, його ясне чи туманне послання. Вона продовжила договір, хай би які там слова він ужив, і вона знає, що вдалася до цього, щоби справдити його репліку, а це, напевно, підважує істину, яка могла в ній критися. Її тут утримали не обставини й не дивовижна випадковість, а сама його репліка, хоча вона вже майже не пам'ятає, як він її вимовляв.

Вона скинула светр і вдарилася рукою об лампу, що звисала зі стелі, вона постійно забувала, що та є, а тоді натягла светр через голову, передом наперед, як і було задумано на Тайвані.

Вона знала, що зараз п'ята тридцять, і подивилася на годинник. Так і було.

Коли не вдавалося згадати, як він виглядає, вона прихилялася до дзеркала, й ось він як тут, тільки не зовсім, лише натяк на нього, майже ні сліду, але якоюсь мірою таки тут, якщо можна так сказати, у певних дзеркалах менше, в інших більше, не просто жалюгідна репродукція, це все залежить від часу, освітлення і якості скла, стратегій скла, що міняє право й ліво місцями, від тієї чи тієї кімнати, адже кожне зображення в кожному дзеркалі лише віртуальне, навіть якщо очікуєш побачити себе.

Вона піднялася сходами й торкнулася балясини на горішньому майданчику. Вона завжди так робила, бо не могла інакше, — торкалася дубової фактури, вирізаних у деревині виступів і заглибин. Нагорі стовпчик звужувався й був витесаний у формі аканту, і це було найкраще в домі, чи майже найкраще, обіч дерев'яної підлоги на кухні.

Після обіду вона дивилася на Котку, що у Фінляндії.

Вона п'ять днів підряд виїздила на ріг, на мис, бо мартини, які були трошки неоковирні, коли стояли на своїх ніжках-патичках, у польоті ставали стрімкими носіями всього цього ув'язненого в камінні часу, вибираючи його з геології, науки й розуму, даруючи йому політ, висоту й тіло, вбираючи його в літальні м'язи та кровообіг, у міцний стук сердець, їхніх сердець-метрономів, а ще тому, що вона знала: це день, коли воно станеться.

Відриваючи клапоть від рулону, вона слухала, з яким звуком вощений папір рветься об зазубрений край коробки.

Задеренчали батареї, що зараз бувало нерідко.

Вона сіла, щоби з'їсти їжу на тарілці, і подумала: я не голодна. Задзвонив телефон. Інколи вона мислила прямолінійними й повністю сформованими фразами. Вона не могла сказати напевно, коли це почалося — день чи місяць тому, — бо, здається, так було завжди.

Можливо, їй вірилося, що вона зможе порятуватися й вирватися в його реальність, осягнувши логістику слова й думки, адже здається, він саме так пробирався крізь речення чи кімнату.

Можливо, інколи ми вислизаємо в іншу реальність і навіть цього не помічаємо, не визнаємо істини, бо це надто приголомшливо і ми не зможемо цього прийняти.

Ось що станеться. Вона подумки програвала події до певної точки, ходячи кімнатами й коридорами, але потім усе зупинялося.

Вона пройшла дорогою для пожежників повз дім-розвалюху, з A-подібного даху якого здіймався свіжопофарбований білий хрест, а перед входом стояла табличка «СПАСЕМОСЯ».

Вона відчищала ванну, бризкаючи мийним засобом із розпилювача з гачком, як у пістолета. Тоді приставила носик розпилювача собі до голови, щоби побачити, як вона робить те, що будь-хто міг би зробити на самоті, без якихось особливих обставин. Це була пляшка з хвойним запахом, пляшка очищувача для плитки й поверхонь, пляшка з гачком, як у пістолета, вбивця плісняви, і вона приставила носик, дуло собі до голови й натисла на пластиковий гачок, для ефекту звісивши язик.

Так люди роблять, — подумала вона, — коли залишаються в житті самі.

У чомусь вона була щаслива; багато в чому, огорнена надіями й маючи дім, куди поверталася після довгої ранкової прогулянки сосновими і ялиновими лісами, де називала йому болотні рослини й пояснювала, як пишуться ці слова, чи після довгого дня на величезних гранітних брилах на мисі, на розі, де дивилася, як збирається погода, а бризки від ревливих хвиль злітають дедалі вище, бо ось що станеться, коли вона повернеться, провівши рукою заростями ірландського моху: вона знає, що підніметься сходами, торкнеться балясини на горішньому майданчику і пройде коридором у його час.

Історії, які вона собі розповідала, нібито не зовсім їй належали. Її присутність у них здавалася нерозважливою, мовби вони надходили з глибшого джерела, хай би що це значило, і брали над нею владу. Звідки вони надходили? Вони не з газет надходили. Вона вже давно не читає газет. У супермаркеті в містечку вона поглянула на газету, але тільки на першу сторінку, і та, ця лискуча істерика чорнил і зображень, мовби належала до геть іншого виміру, до світу, який легко мимохідь любити й мимохідь ненавидіти, надійного й нездатного затриматися в пам'яті світу рецептів, війн і типографських помилок.

Вийшовши з магазину, вона побачила японку, сивокосу жінку в куртці-дутику, і та йшла до неї. Рук не було видно. Та стисла руки в кулаки і втягнула в рукави, щоби зігрітися, і вона, дивлячись на жінку з начебто порожніми рукавами, лаяла себе за те, що не додумалася до цього для перформансу, бо це ж фантастика, без рук, це все, що треба знати про цю жінку, у перформансі це було б ідеально — непоясненне зникнення рук, — вона катувала себе загадкою постаті без рук, що жестикулювала у тьмяному світлі, і фальшиво посміхнулася жінці, коли та її проминула.

Чому б не зануритися? Хай смерть тягне тебе вниз. Дай смерті імпульс.

Чому не можна, щоби смерть людини, яку ти любиш, зловісно зламала тобі життя? Ти ж не вмієш любити тих, кого любиш, доки вони раптом не зникнуть. Тільки тоді ти розумієш, що завжди трималася на певній дистанції, нехай навіть малій, від їхнього страждання, що скупилася ділитися собою і тільки зрідка відкривала, що в тебе на серці, розробляючи свою мережу «я тобі, а ти мені».

Усі грані її існування напувалися цими ідеями, що просякали її очі, розум і тіло. Вона пересувалася похилими вулицями містечка непоміченою, і носила із собою ці ідеї, купуючи продукти чи інструменти, і подумки програвала ці думки до певної точки в довгому коридорі, посеред замків, інструменту й начиння.

Чому не можна, щоби після його смерті ти оскандалилася й у горі рвала на собі одяг? Чому ти мусиш пристосуватися до його смерті? Чи прийняти її, горюючи стильно і стримано стиснувши вуста? Чому від нього відмовлятися, якщо можна пройти коридором і знайти спосіб до нього дотягнутися?

Занурся глибше, — думала вона. Хай це потягне тебе вниз. Іди, куди воно тебе веде.

Інколи вона мислила мотивами, звертаючись до особи, не зовсім тотожної їй самій, а в інших випадках — інакше. Вона мислила обличчями в повітрі, і коли їй згадувалося обличчя зниклого чоловічка, воно було просто перед кістлявими краями її очної западини. Я Лорен. Але все менше й менше.

Коли вона вийшла з машини, там хтось був. Вона ще й не вийшла, а висунулася тільки наполовину й почала розгинатися, а на алеї над нею нависла постать.

Вона ледь не впала назад на сидіння. Момент як спазм. Вона дивилася на нього, на кремезного чоловіка середнього віку, що звертався до неї.

Випроставшись, вона побачила машину, припарковану поруч із домом. Вона слухала його. Вона намагалася слухати, що він каже, і відчитувати ситуацію, чітко визначати її межі.

— Чесно, я не хотів вриватися на вашу територію. Я кілька разів подзвонив. Без відповіді. Я прекрасно розумію. Ви тут, щоби порятуватися від того всього.

— А ви тут?

Тепер вона розлютилася. Нависання, загроза поступово виблякали. Страх почав розчинятися в її тілі, розбігатися кров'ю, нервами й пучками пальців, і вона різко зачинила двері, з розмаху зачинила двері.

— Поговорити про дім, — сказав він дещо відстороненим тоном. — Здається, дім досі мій. Дружинин і мій.

Він зробив крок назад і розвернувся, щоби поглянути на дім і фізично ввести його, свій дім, у діалог. Тепер, коли він подивився на дім, сумнівів бути не могло.

— І ви про щось хочете поговорити.

— Так, саме так, — сказав він і порожевів, задоволений тим, наскільки вона вловила момент.

Запала мовчанка. Чоловік був наче обшарпаний по краях чи хворий на виплекану роками хворобу.

Вона сказала:

— Хто кого запрошує в дім?

Він підняв руки.

— У цьому немає потреби. Я не думаю. Ні, ні, точно.

А тоді він розсміявся на її слова. Нарешті зрозумів і розсміявся, продемонструвавши зуби кольору сепії. Вона чекала. Їй стало цікаво, їй почало здаватися, що вона знайшла собі місце і влаштовується зручніше на алеї з власником дому.

— То, значить, дім вас задовольняє?

— Мабуть, здебільшого так.

— Бо якщо я чимось можу.

— Ні, мені здається, все добре. Кімнати.

— Так.

— Кімнати й кімнати.

Було холодно. Цікаво, чи тут і мусить бути так холодно.

— Так, — сказав він. — Цей будинок у моїй родині. Дайте подумаю — сто років. Але вартість утримання.

— Можу уявити.

— Робота, увага. У нас завжди була велика родина. Без кінця, ви ж розумієте, тут підрихтувати, там підфарбувати. Завжди про щось треба дбати.

Вона чекала, коли він згадає Альму, свою дружину, і те, що діти виросли й роз'їхалися.

— То ми, власне, сподівалися.

Його тіло витягнулося, виструнчилося вгору й навскіс у дрібній епіфанії яскравих сподівань. У цьому жесті вона побачила чоловіка, який намагається виплутатися з давньої сором'язливості та стриманості.

— Що ви будете не проти.

Вона слухала й майже бачила слова, і від того він почав їй подобатися трохи більше, і відчувала легку уважність до обставин, відчуття перебування в моменті.

— Так.

— Розумієте, там є комод. Він у кімнаті, десь нагорі. Здається, у чохлі. Мабуть, у чохлі з такої тканини з підкладкою, яку використовують. Може, ви його бачили. Бо його мали винести й вивезти, а тоді чомусь, ну, ви розумієте, не все відбувається тоді, коли мусило б. Цей комод крихкий, у двох частинах, і досить-таки старий.

Не це він мусив сказати.

— Він у одній з кімнат нагорі, що їх ви не використовуєте. Загорнутий у ковдри. І ми хотіли б, — сказав він.

Вона звернула увагу на лінії кровоносних судин у нього, цього дебелого чоловіка, на обличчі, так, він не молодшає, він старішає, шкіра вже напинається, зморшки біля очей глибшають, він же мусив заговорити про містера Таттла, чому він зник, куди подівся, що там ще про нього можна сказати, щоби прояснити, з'ясувати і проаналізувати.

— Тобто ми сподіваємося, ви не проти, якщо ми когось по нього пришлемо. Ми пробували подзвонити, й одна жінка дзвонила — рієлторка. Це давня родинна реліквія. То ми подумали й вирішили, що хочемо відремонтувати й поставити в нашій спальні, вдома. Ми про це давно говорили. У нинішньому домі, звісно. Але то одні справи, то інші.

Він боявся замовкнути, бо вона не виявляла ні згоди, ні незгоди і мовби відсторонилася від цієї сценки. Він відступив ще на крок і знову став упівоберта, і так вони і стояли на холоді, на алеї, власник і мешканка, і невпевнено дивилися на дім.

Вона спробувала згадати, як він виглядає, а тоді забула, як його звати. Лише на мить. Лише на коротку мить, та й це не його ім'я. Це її ім'я, бо вона його нарекла.

Уранці вона почула звук.

Вона знала, що зараз 7:20 чи близько того, і поглянула на кухонний годинник. Так і було.

Вона одразу зрозуміла, що це — не звук із третього поверху. Цей звук інший, не такий високий у структурі дому, менш потайний, ніж раніше.

Вона повільно пройшла кімнатами, знаючи, що це станеться саме так — як наспів, як чоловічий, його наспівний голос, що відмірював темп її кроків сходами й задавав стискання її пальців на балясині. Буття тут прийшло до мене. Бо тут, на узбережжі в цю пору року, самотньо і бо їй щоразу треба доторкнутися до балясини.

Вона пройшла сходовий майданчик і звернула в коридор, відчуваючи свої відчуття, почуваючись вразливою й відкритою, так, наче з неї зняли кілька шарів, можливо, можна сказати так, якщо це щось пояснює, і в кожному кроці вона відчувала присутність світу.

Проїжджаючи повз знаки «НОВІ ВЖИВАНІ», повз гори дров під кожним тентом і під синім брезентом при гаражах і сараях, вона розуміла, як це станеться. Вона повернеться додому й підніметься сходами, повз «ВАНТАЖНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ й АВТОЗАПЧАСТИНИ», і пройде вздовж коридору на другому поверсі в наспівному русі, пристосовуючи себе до тіла, що починає належати їй.

Вона чула його, його гіпнотичне мовлення, у своїх грудях і горлі й підійшла до дверей своєї кімнати, спальні, розташованої не дуже високо в структурі будинку. У кімнаті нагорі не було нічого, крім комода, загорнутого у пледи вантажників. Тут був його час, його вимір чи міра, хай би якою надуманою фразою ти захочеш це назвати.

Вона — тисячу разів дурна. Вона рушила до дверей, дурна в той спосіб і в цей, тільки не в її кімнаті, проїжджаючи повз «АВТО КОРПУС і НОВІ ВЖИВАНІ», повз дрова під брезентом і парусиною, бо Рей там цілий, у своєму справжньому тілі, з димом у волоссі й одязі.

Вона знала, як це станеться за точкою, до якої вона програвала події подумки, бо відмовлялася піддаватися межам віри.

Коли вона увійде до кімнати, виявиться, що вона там уже була і є зараз, уночі, і почне роздягатися. Завдання полягає в тому, щоби пристосуватися до моменту, скинути старий светр, повернувшись спиною до ліжка. Вона стоїть босоніж, піднімає висунуту зі светра руку і вдаряється об щось нагорі. Вона згадує лампу, що звисає зі стелі й геть не пасує до цієї кімнати, от розгойдується металевий абажур, а тоді вона повертається й дивиться, знаючи, що побачить.

Він сидить на краю ліжка в білизні й підкурює останню цигарку за день.

Невже ти не можеш цього уявити, навіть коли бачиш на власні очі?

Невже те, що відбувається, виходить настільки далеко за рамки твого досвіду, що доводиться вигадувати якесь виправдання чи присвоювати події ниций титул «просто привиділося»?

Невже реальність для тебе надто потужна?

А ти ризикни. Повір у те, що бачиш і чуєш. Це пульсує кожне таємне послання, яке ти будь-коли відчувала на краю свого життя.

Вони — це два справжні тіла в кімнаті. Так вона їх відчуває — руки торкаються і труться, вуста повільно розтуляються — у ту розщеплену серцевину половини секунди, за яку звертає за одвірок. Його член здіймається в її розслабленому рожевому кулаку. Їхні вуста розтуляються для язиків, сосків, пальців, будь-яких виступів плоті, для шепоту про те, що було і є, і їхні очі розплющені до душ одне одного.

Вона спинилася на порозі, свідома того, який вираз у неї на обличчі.

На той час вони вже поспали, і прокинулися, і спустилися на сніданок, де бабраються кожне у своїх ритуалах — наливають молоко, трусять пакет із соком, — а з годівнички за ними стежить сойка, а вона нюхає гранули в коробці сої. Немає на світі нічого простішого, ніж їй вийти до його машини, забрати ключі, сховати, розплющити, розтрощити, заникати, поховати в кістяному ґрунті потужного, ясного дня наприкінці літа, після того, як відбушує буря.

Проте не встигла вона зайти в кімнату, як відчула в себе на обличчі той вираз. Той вираз їй знайомий: рельєф фальшивих очікувань.

Певний час вона стояла й обдумувала це. Вона зупинилася на краю кімнати, повернувшись обличчям до коридору, і прислухалася до порожнечі навколо. Тоді похитнулася й осіла на підлогу, спершись на одвірок. Вона опускалася вниз, розвертаючись, повільно, майже задумливо, і роззявила рота — ох — у стогоні, який так і не прозвучав. Вона сіла на підлогу перед своєю кімнатою. На обличчі в неї досі була стьожка-прикраса — очікування дива як тінь навскіс очей. Цей вираз ледь не вирвався від неї на свободу, щоби вона могла надути щоки, як маленька, і здмухнути його геть.

Вона вирішила, що навіть зазирати туди не стане. Це жалюгідно — дивитися. Вікна виходять на схід, і кімната вируватиме ранковим світлом, і павутинчастим осадом, і потоками пилу в сонячних променях, і словом «пилюжинка», яке часто вживала її мати.

Може, усе це — еротичний сон. Це все — місто, збудоване для непристойних думок. Вона — сексуальна істеричка, ха. Тільки їй у це не віриться.

Вона сиділа, вдумуючись у пустку свого рішення. Потім піднялася, притримуючись за одвірок — повільно, вдихаючи по вінця, спиною до різьбленого дерева, встала, як з присідання, розтягуючи цю дію на тривалий відтинок часу. Її мати померла, коли їй було дев'ять. Це не її вина. Це ніяк із нею не пов'язано.

Коли вона зазирнула, кімната була порожня. Там нікого не було. Світло було таке яскраве, що вона бачила істинні кольори стін і підлоги. Вона ніколи раніше не бачила стін. Ліжко було порожнє. Вона від початку знала, що воно порожнє, але повністю це усвідомила тільки зараз. Вона дивилася на постіль і ковдру, зім'яту лише з її боку ліжка, єдиного боку, який використовується.

Вона зайшла в кімнату й підійшла до вікна. Відчинила його. Рвучко відчинила вікно. Вона не розуміла, чому так робить. А тоді зрозуміла. Вона хотіла відчути морський запах на обличчі та плин часу у своєму тілі, які розкажуть їй, хто вона така.