Художниця тіла

Розділ 3

Вона дивилася на нього.

— Скажи. Ти тут відколи?

Він не підняв голови. Було в ньому щось настільки дивне, що її слова, передбачувані й банальні, мовби повисли в повітрі. Їй не було страшно. Він як знайдена — загублена і знайдена — річ, і вона, отже, його знайшла.

— Ти ж тут уже давно, — чітко сказала вона, роблячи паузи між словами.

Він підвів погляд на неї й через те, що злегка підняв голову, видався старшим, мовби досить просто нахилити підборіддя й перевести погляд, аби перевтілитися: через проблиск поту на чолі й щоках він видавався старшим, відсирілим.

Він щось сказав.

Вона сказала:

— Що?

Він був вбраний тільки в білі труси й завелику майку; вона рівномірно оглянула його з голови до п'ят, не оминаючи нічого.

— Це нездатне, — сказав він.

— Але чому ти тут? Ти тут давно?

Він опустив голову й мовби замислився, наче намагаючись розгадати складну загадку.

Вони стояли біля дому, майже на самій вершині похилого поля, і дивилися, як рибальський човен, що ловить лобстерів, ривками просувається крізь білі буруни. Вона пригостила його рештою супу і хлібом, грінками. Скибку треба перевернути двічі, щоби грінка гаразд просмажилася.

— Що ти бачиш? — сказала вона, вказуючи на човен і лінію хмар, що наближалася до них.

— Дехто з них дерева, — сказав він. — Похилені. Вони розгойдуються на вітрі. Це от берези. Оті білі. Їх називають паперовими березами.

— Оті білі.

— Оті білі. А за деревами.

— За деревами.

— Он там, — сказала вона.

Він затримав погляд на хвилю.

— Довго йшов дощ.

— Дощитиме. Піде дощ, — сказала вона.

На ньому була вітрівка і робочі штани, і він мав нещасний вираз. Вона намагалася на нього не тиснути, не допитуватися. Його відстороненість, уривчаста мова й дії, ніби він сам усе це вигадав, його позірна байдужість до того, що станеться з ним за хвилину, її зацікавили. Це не апатія й не зневіра, — вирішила вона, — а обмежена здатність уявити наслідки. Вона не розуміла, що це значить для нього: бути знайденим у чужому домі.

Вітер подужчав, і вони повернулися до нього спиною. Її веселила думка, що він прийшов із кіберпростору, виліз із монітора її комп'ютера глупої ночі. Він із Котки, з Фінляндії. Вона сказала:

— Дощ не йшов, а йтиме.

У просторі — байдуже, у домі чи просто неба — він рухався незграбно, ніби повітря вигиналося й викривлялося навколо. Вона спостерігала, як він боком заходить у дім, трохи шаркаючи ногами. Можливо, він боявся, що злетить у повітря. Вона не могла відвести від нього погляду.

Завжди було так «ніби». Він робив те чи це «ніби». Щоби визначити його місце, їй потрібен був якийсь зовнішній орієнтир.

Вони сиділи в похмурій кімнаті з дерев'яною обшивкою під гравюрами вітрильників. Дзвонив телефон. Він дивився на зотлілі колоди в каміні, що лишилися після вчорашнього вечірнього вогню, а вона спостерігала за ним. Книжки на нижчих полицях — це здебільшого літнє читво, яке трапляється по винайнятих будинках, книжки, придатні для цієї ролі, з вицвілими суперобкладинками з іншими будинками іншого літа, а також альманахи й атласи; на верхній край вищих книжок падає смужка сонця.

Підборіддя в нього було запале, настільки втоплене, що обличчя видавалося недоробленим, а жорстке розкуйовджене волосся стирчало пучками.

Їй довелося зосередитися, щоби відзначити ці риси. Вона дивилася на нього — і мусила подивитися знову. Щось у його вигляді вислизало кожної миті, було в його фізичній подобі щось тонке.

Вона прошепотіла:

— Поговори зі мною.

Він сидів, незграбно схрестивши ноги, одна штанина задерлася на литці, і вона зауважила, що він обв'язав шкарпетку мотузком, аби не сповзала. Це їй когось нагадало.

— Поговори зі мною. Я говорю, — сказав він.

Їй здалося, наче вона зрозуміла, що він має на увазі. У його тоні вчувалися нескінченні й марні зусилля, наче існували речі, яких він не зможе їй пояснити, хай би скільки говорив. Навіть його жести вказували на боротьбу. Вона розуміла, що доведеться обдзвонити лікарні, клініки та психіатричні заклади, з'ясувати, чи не зникав у них пацієнт.

Дощ застукав у вікна: спершу дрібними краплями, які ще можна було порахувати, а потім огорнув звідусіль, влупив у дах тераси, заповнив ринви, а вони сиділи і слухали.

Вона сказала:

— Як тебе звати?

Він дивився на неї.

Вона сказала:

— Я приїхала сюди, щоби побути на самоті. Мені це важливо. Я готова чекати. Я тобі дозволю пояснити, хто ти такий. Але я не хочу, щоб у мене в домі хтось був. Я тобі дозволю, — сказала вона. — Але не чекатиму нескінченно.

Вона не хотіла, щоби це прозвучало як формальне попередження, але, мабуть, так і вийшло. Треба подзвонити в найближчий прихисток для безпритульних, який геть не близько, а ще, можливо, у церкву в їхньому містечку чи в церкву без дзвіниці на Літтл-Муні, а якщо нічого з цього не дасть плодів, то в поліцію.

— Я тут через Рея. Він був моїм чоловіком, а тепер він помер. Не знаю, чому розповідаю про це тобі, бо це точно необов'язково. Але мені треба пожити тут самій. Ти просто скажи, чи розумієш.

Він повів рукою так, ніби хотів сказати, що їй не треба більше нічого пояснювати. Звичайно, він усе розуміє. А можливо, ні.

Налетіла буря, а вони сиділи і слухали. Дощ падав так всеохопно, що довелося слухати. Вона може подзвонити рієлторові й поскаржитися, що в будинку чужинець. Можна й так.

Ще й обід не настав, а їй здавалося, наче він тут уже тиждень. Вони сиділи й дивилися на попіл від вогню, що його вона розвела минулого вечора.

А тоді вона зрозуміла, хто він — чоловік, якого він їй нагадував.

Це вчитель природознавства у її старших класах, майже цілковитий невдаха, який при тьмяному світлі виглядав блондином, а в ясніші дні — лисим; одного разу він склеїв мокасини, які розлізлися, скотчем, а говорив завжди із сумнівом, так що нечисленним чутливим учням було за нього соромно, а тим, кому на місці не сиділося, тобто всім іншим, від його монологів не сиділося на місці.

Вона назвала гостя на його честь. Містер Таттл. Може, завдяки цьому його буде легше розгледіти.

Вона прошепотіла:

— Розкажи мені щось.

Він випростав ноги й опустив руки на коліна, тож тепер сидів, як лялька у червоному шкіряному кріслі, повернувши голову до неї.

— Я знаю як, — сказав він. — Я знаю, як цей дім. Самотиною над морем.

Він видавався не те щоби радісним, але в цілому задоволеним: технічно задоволеним тим, що йому вдалося видобути із себе цей набір слів. І в лунких глибинах цих слів вона чула відлуння формулювань містера Таттла. Тільки три слова. Але він вмістив її в декорації контрдовкілля, що було водночас внутрішнім і зовнішнім. Дім і морська планета поза ним, і те, що слово «самотиною» стосувалося і її, і будинку, і те, що слово «море» підкреслювало самотність, але вказувало й на можливість рішучого звільнення, давало засоби втечі поза муровані книжками межі своєї особистості.

Вона знала, що надто уважно вивчати його слова — це дурощі. Вона просто щось вигадує. Але такий він мав вплив: крадучись крізь речення, як тінь, він показував усі грані й аспекти слова, так що слово поставало, мов місяць у різних фазах.

Вона сказала:

— Дім мені подобається. Так, я хочу бути тут. Але він винайнятий. Я його винайняла. Я виселюся тижнів за шість-сім. Може, швидше. Це дім, який ми винайняли. П'ять-шість тижнів. Швидше, — сказала вона.

Тепер вона не дивилася на нього. Вона дивилася на тильний бік своїх долонь і випростані пальці — дивилася й думала, пригадувала моменти з Реєм, навіть не моменти, а періоди, моменти зливалися в збірний період, еротику погляду й доторку, і вона врешті накрила й охопила одну долоню другою, вона скучила за ним у її тілі, почувалася сексуально й безмежно самотньою і вдивлялася в ті точки, де на напружено стиснутих руках безкровно прозирали суглоби.

Він сказав:

— Але ти не виїхала.

Вона подивилася на нього.

— Виїду. За кілька тижнів. Коли настане час, — сказала вона. — Чи коли скінчиться контракт. Чи швидше. Я виїду.

— Але не виїжджаєш, — сказав він.

Від переходу з минулого часу в теперішній склалося враження, ніби вони здолали якусь перешкоду чи заборону. Йому довелося напружитися, щоби це промовити. І в його голосі вона щось почула. Вона не була певна, що саме, але через це підвелася й підійшла до вікна.

Вона стояла біля вікна й дивилася на дощ. Може, він із трейлерів, розсипаних на узліссі за містом, близько, але водночас геть далеко — з машин на підпорках, де психовані пси валяються в грязюці й листі й намагаються вичесати сверблячку, а він — дорослий син, який був такий змалку, недоступний, навіки залежний, приречений жити в довгастій коробці з виснаженими немолодими батьками, що ніколи не називають одне одного на ім'я, а він інколи зникає на кілька днів і йде куди очі ведуть, у бульбашку свого світу, щось бурмочучи й лишаючись неушкодженим.

А може, й ні, — подумала вона. У його голосі вона чула щось інше. На його краєчку було щось, не зумовлене рівнем прибутків, часом дієслів чи передачами, які батьки дивляться по телевізору.

Вона відвернулася від вікна і знову ненадовго втягнула його в розмову. Здається, він не проти розмов. Він, затинаючись, говорив про предмети в кімнаті, а вона намагалася збагнути, що він бачить, не бачить чи бачить настільки по-іншому, що вона навіть приблизних обрисів уявити не змогла б.

Він говорив. Трохи згодом вона усвідомила, що чує. Для цього довелося залучити багато рівнів сприйняття. Для цього довелося залучити цілу соціальну історію того, як люди слухають те, що говорять інші люди. У його голосі була певна особливість чи риса, що розвивалася в процесі мовлення, а їй вдалося простежити її походження до витоків.

Вона за ним спостерігала. Це був той самий нещасний, якого вона знайшла раніше, і він досі не розумів, який справляє вплив.

Не те щоби він її наслідував, але в його мовленні їй чулися певні елементи власного голосу: уривчастість, легкий горловий тон, інтонації, звучання; спершу чути власний голос із чужих вуст, з його вуст, було дуже складно, майже не по земному, а тоді це почало викликати глибоку тривогу.

Спершу вона не була певна, чи це її голос. А потім упевнилася. Тоді він говорив уже не про стільці, лампи чи орнамент на килимі. Він мовби грав її роль у розмові з кимось іншим.

Вона спробувала зрозуміти, що чує.

Говорячи, він жестикулював і розмахував руками в такт словам, і вона зрозуміла, що казала це чи щось подібне Реєві в цьому домі. Буденні зауваги про те, що дзвонили друзі, які хочуть заїхати в гості. Вона пам'ятала, тьмяно пригадувала, що стояла тоді внизу сходів, а він, Рей, ходив туди-сюди коридором на другому поверсі, працюючи над сценарієм.

Тепер вона стояла біля вікна. Голос затнувся й почав стихати, але його рука й далі рухалася, відмірюючи слабкий ритм.

Вона схопила плащ із вішака й вийшла під дощ. Накинула плащ на згин піднятої над головою руки й перетнула порослу травою галявину до ґрунтової дороги, де запаркувала машину. Дверцята були незамкнені, тож вона відчинила їх і сіла — нащо замикати дверцята на такому відлюдді? Зливалися в один дощові потоки на лобовому склі. Вона сиділа, і її раптом охопило тремтіння; складно перестати чути звуки того голосу. Одне із задніх вікон було опущене десь на дюйм, і в повітрі змішувалися запахи вогкої луки, пахощі дощу за містом, сліди моря, морського вітру й пам'яті, а вона й далі чула голос і бачила безпомильно впізнаваний Реїв жест — помах двома складеними пальцями.

Вона не знала, скільки там просиділа. Може, і довго. Дощ періщив по даху й капоту. Скільки це часу — довго? Може, саме стільки, а може, і ні. Нарешті вона відчинила дверцята й пішла назад у дім, тримаючи над собою плащ.