Художниця тіла

Розділ 4

У годівничці було п'ятеро пташок: усі відвернулися від їжі, усі сиділи непорушно. Вона спостерігала за ними. Вони не дивилися й не слухали, а радше напружено й цілеспрямовано щось відчували.

Усі ці слова хибні, — подумала вона.

Годівничка висіла перед ґанком, а вона стояла в майже повністю білій кімнаті біля широкого вікна й чекала на містера Таттла.

Вона від самого свого повернення розвішувала годівнички. Це був основний кордон її довкілля в цім світі, периметр природи, яка оточує дім. Але їй здається, що вона годує птахів земних, у кожну ємність — своє зерно, а інколи вона накладає в одну годівничку шарами різні зернята: шар світлий, шар темний, — а птахи прилітають і дзьобають чи ні, та й годівнички теж різні: клітки, циліндри із сідалом, підвішені тарілочки, таці на підставці, вона не знає, може, пташки інколи не прилітають через яструба чи сойку, яка прикидається яструбом, а може, вони вичитують повідомлення про якусь подію поза спектром видимого.

Зайшовши, він навіть не подивився на неї, а рушив просто до столу зі скляною стільницею на ніжках із закрутами.

Реїв диктофон блимав посеред столу.

Вона сіла й заговорила, описуючи його зовнішність. Обличчя, волосся й таке інше. Пильний чи ні. Досить охайний, але радше все ж розпатланий. Що ще? Яка була ніч: добра, погана чи посередня.

Вона, звісно, не знала, які в нього ночі. Тільки про одну ніч знала. Вона не змогла заснути і простояла певний час за його дверима вже після півночі, слухаючи хрипкі вдихи носом і ловлячи себе на тому, що це її дуже розчулює. Уві сні він був не більш непізнаваний, аніж будь-хто інший. Поглянь. Слабкий пульс сповитого тіла. Ось що ти відчуваєш, коли дивишся на стихле вразливе тіло, що могло би належати майже будь-кому, чи лежиш біля свого чоловіка після того, як ви кохалися: вдихаєш жар його нещадних снів і розмірковуєш, хто він такий, чуло зважуючи істини, яких ніколи не пізнаєш, адже це таємниця, яку сон береже у своїх нейронних глибинах, фазах, шарах і складках.

Цього ранку вона заговорила чи бодай спробувала заговорити про його ім'я. Вони робили це разом: починали, зупинялися. Але що більше говорили… вони певний час говорили, а тоді змінювали тему, він вимикав диктофон, вона вмикала його назад, так, можливо, колись у нього воно й було, було ім'я, але він його забув чи втратив і не зможе повернути. Вона сказала:

— Я Лорен.

Вона сказала це кілька разів, вказуючи на себе, бо була певна, що для них обох краще, якщо він називатиме її на її ім'я.

Вона сказала:

— Якби в тебе було ім'я. Ти просто уяви. Чи є хтось, кому воно було б відоме? Де твоя мати? Коли я кажу мати — жінка, яка народжує дитину, одна з батьків, та половина батьків, яка жіночої статі, — то що це слово тобі? Скажи. Що?

Він знав, як називається стілець, і вікно, і стіна, але не знав назви диктофона, хоча знав, як його вимикати, і так само, схоже, не знав, ким була його мати чи де її шукати.

— Якщо ти говориш іншою мовою, — промовила вона, — скажи кілька слів.

— Скажи кілька слів.

— Скажи кілька слів. Це нічого, якщо я не зрозумію.

— Скажи кілька слів, щоби сказати кілька слів.

— Ну, гаразд. Хочеш бути дзенським учителем — то й на здоров'я, гаденя. Звідки ти знаєш, що я казала своєму чоловікові? Ти був тут? Ти тут десь ховався і підслуховував? Мій голос. Ти повторив усе від слова до слова. Розкажи мені про це.

Коли в розмові западала пауза, диктофон переставав сичати. Вона спостерігала за ним. Вона намагалася на нього натиснути, але, не отримавши результату, знову змінювала тему.

— Що ти мав на увазі, коли вчора сказав, коли, схоже, сказав що? Я точно не пам'ятаю, що саме. Але це було вчора. Напередодні сьогоднішнього дня. Ти, здається, сказав, що я й далі буду тут, коли договір. Пам'ятаєш це? Коли я вже мала б поїхати. Ти сказав, що я не.

— Я сказав це, що сказав.

— Ти сказав це. Що ти якось.

— Якось. Що таке якось?

— Замовкни. Що ти якось, але байдуже. Коли закінчиться договір. Чи щось геть інше.

Він вимкнув диктофон. Вона увімкнула, він вимкнув. Мабуть, йому просто цікаво, чи це така бездумна гра, — подумала вона. Але їй хотілося його вдарити. Ні, не це. Вона не знала, чого їй хочеться. Час обдзвонювати лікарні й інші установи. Ось чого їй хочеться. Давно вже час, вона дарма нікого не розпитує, не передає його владі, чи лікарю, чи адміністратору, чи черниці — очільниці притулку для неповносправних, люб'язній і вправній, але вона знала, що цього не зробить.

Вона провела годину в імпровізованому кабінеті на другому поверсі, розшифровуючи вибрані уривки запису їхньої розмови.

Вона чула, як каже: «Я Лорен», — наче героїня в чорному спандексі в науково-фантастичному фільмі.

І нарешті вона збагнула. Їй спало на думку, що він чув її голос у записі. Перед тим, як вона вставила чисту касету, він натиснув кнопку й почув, як вона розмовляє з Реєм, коли той походжає другим поверхом із диктофоном у руці й наговорює ідеї для сценарію.

Ось як він відтворив її голос.

А жест? Від жесту вона відмахнулася. Жест — це збіг, випадковість, почасти її ж вигадка.

Тепер їй стало краще.

Із плином днів вона виснажувала своє тіло. Завжди можна вийти за попередню межу своїх можливостей і сягнути нового стану. Вона могла сягнути нестерпного екстремуму широти, напруги, тривалості чи сили волі, а тоді розширити й ці межі.

Мені здається, ти створюєш власне невеличке тоталітарне суспільство, — сказав їй якось Рей, — де ти, звісно, і за диктатора, але й за пригноблений народ; так він сказав, можливо, захоплено, як один митець іншому.

Від її роботи над тілом усе ставало прозорим. Вона ясно думала й бачила, а можливо, не мала потреби нічого бачити й майже ні про що думати. Однак, можливо, це все сягало глибше: пози, що їх вона прибирала і тримала протягом тривалого часу, перебільшені скручування, поза змії, квіткові вигини, молитовні періоди систематичного дихання й межового проживання життя як просто дихання. Спершу дихаєш, потім хекаєш, потім хапаєш ротом повітря. Від такого нагального й абсурдного дихання, що тривало годинами, вона напружувалася, очі вибалушувалися, на шиї випиналися артерії, а потім вона вигулькувала по той бік із таким собі незаплямованим світлим відчуттям, що означає бути живою.

Вона почала працювати голою в холодній кімнаті. На незастеленій підлозі робила розтяжку на руки і стегна, що водночас видавалося еротичним і насмішкою з еротики, і в сповільненому режимі повторювала повсякденні жести: поглянути на годинник на зап'ястку, розвернутися, щоби спинити таксі, — вона повторювала дії напам'ять у новому концептуальному контексті багато разів, дедалі повільніше, приголомшено роззявивши рота, міцно заплющивши очі від напруги минущого усвідомлення.

Подзвонила Ізабель, Реєва перша дружина.

— Ми на похороні майже не говорили. Ти наче мене цуралася, я це розумію, ти повір, я й сама так чинила б. Але ще я розумію його вчинок, бо все життя його знаю. А для тебе все інакше. Шкода, що ми не поговорили. Я вже багато років знала, що цим скінчиться. Що це станеться. Оце він носив у собі. Такий у нього був вихід. Він не був у розпачі. Це було продуманим планом. Це був фокус, і він знав, що за потреби зможе його виконати. Він навіть зробив так, щоби я побачила його у тому кріслі.

— Невже ви не розумієте?

— Я тебе прошу, хто ж, як не я, це розуміє? Він був нестерпний. Він ще в Парижі став складним. Ми пробули у шлюбі майже одинадцять років. Ми з ним таке пережили, що словами не описати. Ти не подумай, що я тебе не жалію. Ще й як жалію. У нього… це ж було не питання хімії мозку. Це просто він сам був отаким. Правду кажучи, ти просто не встигла цього побачити. Бо я от що тобі скажу. Ми дві людини, а життя в нас було одне на двох, і це було його життя. Я пробула з ним, доки не втратила здоров'я, і досі за це розплачуюся. Мені довелося втікати від нього серед ночі. Як ти думаєш чому? Бо він погрожував мене вбити. А тепер я стою в цій кімнаті й дивлюся на пусте місце, де раніше стояло крісло. Воно тут цілий день простояло, доки його не забрали з-перед очей моїх і не повезли з його кров'ю і всім іншим, навіть не описуватиму, до судмедексперта, ясно, як доказ. Ну, нове крісло я куплю. Без проблем. Але поки що тут пусте місце. Звичайно, він тебе жалів і подбав, щоби цієї миті ти не побачила. Тож приїхав у Нью-Йорк і сів у моє крісло.

— То крісло було ваше. А пістолет? Чий пістолет він використав?

— Мій пістолет? Ти що, здуріла? Це ще одна річ, якої ти не знала. У нього завжди була зброя. Хай би де він жив, у нього була зброя. Одна зброя, інша зброя. Я не рахувала.

— Ні. Ви що, не розумієте? Я не хочу цього чути.

— Зате я хочу це сказати. І наполягаю: скажу. Цей чоловік ненавидів те, ким він був. Бо скільки я знайома з цим чоловіком — і скільки з ним знайома ти? Я так від нього й не пішла. Чи я йшла? Чи ми таки розійшлися? Я навіть уві сні про нього не забувала. І я точно знаю, як працював його розум. Він собі дві речі казав: ось жінка, яку я все життя знаю. І можливо, вона витерпить цей кавардак.

Вона пішла шукати містера Таттла. Вона поняття не мала, куди він ходить чи що він робить, коли вона його не бачить. Уві сні він був поясненніший, ніж коли сидів, злегка вирячивши очі, за столом навпроти неї — чи, як на те пішло, у неї в уяві. Їй складно було прикликати його до існування силою уяви, нехай навіть на мить, за найповерховішим припущенням, — постать при вікні в курному світлі.

Вона вийшла в передпокій і гукнула:

— Де ти?

Того вечора вони сиділи в кімнаті з дерев'яною обшивкою, і вона читала йому книжку про людське тіло. Там були фотографії кров'яних клітин, збільшені в багато тисяч разів, й уривок про біологію розмноження, і саме його вона повільно читала, вставляючи власні зауваги, ставлячи запитання, п'ючи чай, а десь за сорок хвилин після початку, коли читала опис ембріона завдовжки сантиметр, який плаває в тілесних рідинах, зрозуміла, що він говорить до неї.

Але чула вона Реїв голос. Відтворений акцент із протяжними голосними був наближений до оригіналу, але лишалися і глибокі відмінності, бо ці звуки вимовляв один мовленнєвий апарат, а не інший, але ці речі вона знала Реєвим голосом і тільки ним, і вона не підводила голови від книжки, нездатна на нього подивитися.

Вона спробувала зосередитися на суворому слуханні. Наказала собі слухати. Її рука так і завмерла в повітрі, розвівши великий і вказівний пальці, щоб показати йому довжину ембріона.

Вона вислухала все, що він сказав, слово за словом, але не зрозуміла контексту. Розповідь блукала й ухилялася. Він говорив про різні марки цигарок, «Плеєрс» і «Житан», «я заради „Кемел“ милю пройду», а тоді вона почула Реїв сміх, чи то пак відгомін Реєвого сміху, чистого, з рівними інтервалами, і це було не з диктофона.

Він розмовляв із нею, а не зі сценаристом у Римі чи Лос-Анджелесі. Це Рей у ролі чарівного фаталіста: він докладно переповідав історію своєї залежності від нікотину, й ураз вона почула своє ім'я — то вперше містер Таттл його вимовив.

Це не спілкування з мертвими. Це Рей, живий під час розмови з нею в цій кімнаті, незабаром по тому, як вони сюди прибули. У цьому вона не сумнівалася, бо пам'ятала, як вони піднялися нагору й поринули в ніч буремних відчуттів, де секс змінявся сповідями та блідим сном, і то були сповіді як ознака віри одне в одного: не зізнання у провині, а клятва у вірі, переважно його, і то нагальній вірі, а далі — знову сонний секс, двоє осіб проходять одне крізь одного, легкі й повітряні, як морські бризки, і він розповідав, що вона допомагає йому віднайти душу.

Це було як далеке біле сяйво, крижаний проблиск пам'яті; а тоді — самі слова, Реєві слова, з вуст чоловіка в сусідньому кріслі.

— Завдяки тобі я знову опановую себе. Я знову думаю, як думав я сам, а не як той чоловік, яким я став. Їм і сплю теж, як я сам, тобто погано, і це погано, але це схоже на мене, коли я був собою, а не тим іншим чоловіком.

Вона дивилася на нього — мультяшна голова й тіло, підборіддя нема, фігура-паличка, — але він умів оживити її чоловіка в повітрі, що рвалося з його легенів до його голосових зв'язок; повітря перетворювалося на звуки, звуки на слова, слова на чоловіка, який точно відтворювався на його вустах і язику.

Вона прошепотіла:

— Що ти робиш?

— Я роблю. Це, так, те. Скажи кілька слів.

— А ти? Поглянь на мене. Ти розмовляв із Реєм? Так, як ми говоримо зараз.

— Ми говоримо зараз.

— Так. Ти кажеш так? Скажи так. Коли ти з ним познайомився?

— Я познайомився з ним, де він був.

— Тоді й тепер. Ти ж це маєш на увазі? Ти стояв за дверима і слухав, як ми розмовляємо? Ти розумієш, кого я маю на увазі, коли кажу «Рей»? Ми розмовляли в кімнаті. Ми з ним.

Він на мить розслабився й дозволив своєму тілу швидко, механічно хитнутися з боку на бік, механічний нахил, тік-ток, як перша в історії іграшка на шарнірах.

Вона не знала, як про це думати. Та мить була відкрита, як свіжа рана. Мить відкривала її речам, що лежали поза її досвідом, але водночас чомусь були розпачливо центральними.

Чомусь. Що таке чомусь?

Вона ставила йому запитання, а він говорив своїм голосом — тонким, писклявим, закутим у часи, тони й наспівні відмінки; і вона піймала себе на тому, що, пожадливо слухаючи кожне слово, подумки описує сказане ним якійсь третій особі, можливо, своїй подрузі Маріеллі — об'єктивній, надійній, здатній порадити, відомій своєю чесністю.

Вона почала повсюди брати із собою диктофон. Він був маленький, легкий, добре лягав у нагрудну кишеню. Вона носила фланелеві сорочки з кишенями із клапанами. Вона вдягала гумаки й годинами ходила вздовж краю приморських трав'янистих боліт, посередині забутих доріг і слухала містера Таттла.

Вона розглядала своє обличчя у дзеркалі у ванній і намагалася зрозуміти, чому воно виглядає не так, як унизу, у дзеркалі на повен зріст у передпокої, хоча що тут розуміти, — думала вона, — вигляд облич змінюється постійно й повсюдно через сотні повсякденних чинників, але все одно, — думала вона, — чому я виглядаю інакше?

Вона не брала його із собою в місто, бо хтось міг його там упізнати, а ще тому, що він, наскільки вона розуміє, ніколи не виходив з дому з власної волі, а вона не хотіла силувати його до досвіду, який може виявитися жаским, однак здебільшого все ж тому, що не хотіла, аби його побачили інші.

З другого боку, вона якось узяла його із собою у величезний торговий центр вдалині від моря, до густих вихлопів і настирливого дорожнього руху, і зробила це так, як люди, буває, імпульсивно роблять щось іще химерніше, ніж усі вчинки, які доти видавалися їм занадто химерними, щоби вчинити так насправді, тільки задовольнити б потребу в спонтанних жестах: у слабкій і, можливо, марній надії побачити речі його очима, світ як геометричну форму, розмірений орнамент довгих рядів продуктів і покупців у кросівковому трансі, світ як сукупність того, що може привернути його увагу, адже ти забула, як це бачити.

Утім, приїхавши на місце, вона залишила його пристібнутим паском безпеки й замкнутим у машині, а сама пішла в магазин електроніки, супермаркет і взуттєвий. Вона купила йому пару черевиків і шкарпетки. Купила касети для диктофона, які не продавалися в місті, і коли повернулася до машини з пакетами продуктів у блискучому візочку, побачила, що він сидить у сечі й гівні.

Можливо, цей чоловік відчуває ще якийсь інший тип реальності, перебуваючи тут і там, до і після, і пересувається між цими реальностями, розбиваючись і розпадаючись, втрачаючи ідентичність, мову, можливість насолоджуватися смаком грінки з медом, яку їсть у неї на очах.

Вона думала, що він, можливо, живе в такому собі часі без оповідних властивостей. Що ще вона думала? Вона сиділа в майже порожньому кабінеті на другому поверсі й не знала, що ще вона думає.

Вони щоранку розмовляли за скляним столиком на ґанку, і вона записувала, що вони говорили. На ґанку не було опалення, але стояли сонячні дні, тож вони затишно сиділи за чашками м'ятного чаю.

Він згорблювався й говорив до диктофона, інколи в нього чи начебто до нього звертаючись, говорив із ним, ніби були тільки він і пристрій, а коли він замовкав між конструкціями, його рот і далі злегка вібрував — тінь поруху, як рефлекторний тремор у схвильованого старого.

— Ти був знайомий із Реєм? Ти розумієш, кого я маю на увазі, коли кажу «Рей»?

— Це не здатне.

— Спробуй відповісти. Будь ласка. Ти ж бачиш, як це мені важливо. Говори, як він. Скажи кілька слів.

Навіть у найпростіших розмовах є шифр, який сповіщає мовцям, що відбувається поза акустичними ефектами. Коли розмовляли вони, шифру не було. Бракувало якоїсь ноти. Їй складно було знайти правильний темп. У них не було нічого, крім неузгоджених слів. Вона втрачала зв'язок, а інколи й інтерес, не могла вловити ритмічних інтервалів, вказівок на час чи навіть шепотів і видихів, чутних пауз, які задають метр репліки. Його обличчя не виказувало реакції на сказане нею, і це її спантеличувало. Не існувало градації наголосів і рівних тонів. Вона почала розуміти, що їхнім розмовам бракує відчуття часу, а також невербального рівня — усього, що мовець нідерландської може поділяти з мовцем китайської.

— Натисни на штуку.

— Натисни на кнопку. Ні, не натискай на кнопку. Це кнопка «пауза». Ти чув нас у кімнаті? Мене з ним. За розмовою.

Вона хотіла до нього доторкнутися. Вона, здається, ніколи до нього не доторкалася чи, може, випадково, один раз, коли пристібала його до сидіння в машині, а на ньому був светр чи куртка.

— Ти з ним познайомився, де він був. Ти з ним познайомився раніше. Ти чув, як він розмовляє зі мною. Ми тебе бачили? Ти десь ховався, щоби ми тебе не побачили? Розумієш — «ховався»? Ти знаєш його голос. Зроби так, щоб я його почула.

Вона знала, вона казала собі, що вона — не жінка з нервовим зривом, яка зустріла чутливу до тонких матерій особу, здатну влаштувати їй діалог із покійним чоловіком.

Це щось інше.

Вона спостерігала за ним. Сьогодні волосся в нього наче крейдяне. Він сидів фути за чотири від неї, але його наче й не було. Він не вмів співвідносити себе з тим, що ми називаємо Тепер. І взагалі, що це таке? Цілком можливо, що для тих, хто не приймає «тепер» на віру, його й не існує. Можливо, їй треба поговорити з фізиком чи, хтозна, з кимось іще, хто пояснить їй параметри. Вона ненавиділа це слово. Вона його вживала, не розуміючи значення, але однаково вживала. Пташки шаленіли в годівничці.

Вона подзвонила Маріеллі й потрапила на автовідповідач. Механічний голос сказав: Прошу / залишити / голос / ове по / відом / лення / після / звукового / сигналу. Слова були не вимовлені, а згенеровані, і їх розділяли короткі, але глибокі паузи. Вона поклала слухавку й передзвонила, просто щоб знову почути цей голос. Який дивний розрив тяглості. Між словами мовби відбувався квантовий стрибок. Вона поклала слухавку й передзвонила. На кожне слово по голосу. Шість різних голосів. Чи то пак, не шість різних голосів, а один чоловічий голос у шести часових циклах. Та й не зовсім чоловічий. Ба більше, не слова, а радше склади, та й то не те. Вона поклала слухавку й передзвонила.

Вона пройшла довгим коридором, піднялася сходами на третій поверх і рушила повз порожні кімнати в лазничку в дальньому кінці. Коли відчинила двері, він сидів у ванні. Він і головою не повів, нічим не виказав, що помітив її. Вона стояла й дивилася. В одній руці він тримав мило, в іншій — рушничок-мочалку. Він сидів непорушно зі складеними руками, а вона дивилася на нього. Він не ворушився. Він не дивився на неї, нічим не виказував, що помітив її. Його руки зі шматочком мила й зіжмаканою мочалкою ледве визирали з-під води. Мило в цій конфігурації називається шматочком.

Вона прошепотіла:

— Поглянь на мене.

Коли він поглянув на неї без тіні сорому, вона стала на коліна біля ванни і взяла мочалку в нього з долоні. Провела по його плечах, униз спиною. Помила западину під рукою. Ось пахви, одна, друга. Вона взяла мило з його другої долоні, потерла об тканину й помила йому груди й руки, безмовно називаючи йому частини його тіла. Вона обережно опустила тканину на воду, де та розпушилася вниз і пішла на дно, а сама потерла його живіт під водою милом — її рука повільно, механічно кружляла навколо його пупа. Тоді вона перехилилася через нього, щоби покласти мило — шматочок мила — у мильницю, не зводячи з нього погляду, й опустила руку під воду, і легко провела вздовж його члена, ось він, і накрила й потерла яєчка, називаючи й перелічуючи частини його тіла, один і два, і над його вустами зажарів легкий вогкий рум'янець.

Його рука з тканинкою піднялася з-під води. Вона взяла тканину, розправила, піднесла до обличчя, втиснула в пори, потерла об свої вуста, а тоді повернула йому. Вона торкнулася його обличчя з легкою щетиною — чи він голиться, хто його навчив — і обережно провела пальцем по його вустах, обводячи контур рота. Вона обвела його ніс, брови, край вуха, закрутилася у внутрішню поверхню. Одна дія за другою. Одна дія веде до другої. Він через її доторки не хвилювався, чи бодай не більше, ніж зазвичай, і вона подумала, що порівнюючи з тим фактом, тим подивом чи що це таке, тим задиханим шоком від його перебування тут, його ніщо не здивує, не заскочить і не стривожить.

Вона відчула краєм губ легкий доторк, що почасти проникав у рот, а почасти ні — волосина, це не може бути нічим іншим. Вона спробувала її, цю волосину з мочалки, прибрати, провівши по обличчю великим пальцем, і хоча вже не відчувала її на обличчі, поглянула на нього та на свою руку й подумала, що, можливо, це просто сверблячка.

Тоді вона знову вийшла в коридор, і, звичайно, це відчувалося не так, ніби вона помила дитину, але, з другого боку, він не був і вповні чоловіком, от ким він був, людиною поза простим хилитанням або/або, а ще вона постійно знаходила, про що ще подумати, і вголос розмірковувала, чого він використовує махрову мочалку, що здається для нього надто вишуканою, і виправдовувала свої дії перед самою собою, й аналізувала власну реакцію на рух своєї руки його тілом, намотуючи кілометри порослою чорницею пусткою у вітрі й тумані, застібнувши куртку, під обертання котушок у касеті.

— Як тобі вдалося так жити тут, що я не дізналася?

— Але ж ти дізналася. Я живу.

Він легко ударив себе по щоці, можливо, жартома.

— Але ж до того. Я чую звуки, а ти — у кімнаті нагорі. Скільки ти тут? Говори от у цю штуку.

— Говори от у цю штуку, — сказав він, можливо, несвідомо імітуючи її тон.

Вона була в місті, їхала похилою вулицею серед дерев'яних будинків, коли побачила крізь дерева й кущі, як попереду на ґанку сидить, розвівши руки й розслабившись, чоловік — широколиций білявий чоловік. І в ту коротесеньку мить, у чверть секунди, малу, як мушиний послід, вона подумала, що бачить його повністю. Її погляд тільки ковзнув ним — і перед нею промайнуло все його життя. Лінивий маніпулятор, продає нерухомість в ЖК з розкішним видом на комарине болото. Вона його знає. Вона його бачить як облупленого. Ось він: розлучений, одержимий зеленим змієм, емоційно відсторонений від своїх дітей, своїх синів, двох синів у шкільній формі — і все це за коротесенький погляд.

По радіо якийсь голос зачитував новини.

А коли автівка проминула дім, промчала за якусь секунду, вона зрозуміла, що побачила не чоловіка на ґанку, а банку фарби на дошці між двома стільцями. Біло-жовта банка — це обличчя, дошка — руки, а розум і серце чоловіка були десь у повітрі, уже розчинені в голосі диктора на радіо.

Вона подзвонила Маріеллі й натрапила на автовідповідач. Вона прослухала повідомлення, поклала слухавку, а тоді знову подзвонила й поклала слухавку. Наступного дня вона подзвонила ще кілька разів, прослухала запис і не залишила повідомлення. А коли подзвонила знову й Маріелла відповіла, вона тихо опустила слухавку й завмерла.

Вона сказала:

— Говори так, як він. Будь ласка, зроби це для мене. Я знаю, ти можеш. Зроби це для мене. Говори так, як він. Скажи щось, що казав він, — ти ж пам'ятаєш. Чи скажи перше, що спаде на думку. Так навіть краще. Скажи перше, що спаде на думку, ніби це він. Я не питатиму, як тобі це вдається. Я тільки слухатиму. Говори, як він. Дій, як він. Говори його голосом. Дій, як Рей. Зроби так, щоб я його почула. Я тебе страшенно прошу. Будь другом. Друг — це людина, якій довіряєш. Зроби це для мене.

Вони пурхали просто вгору на жердку, боролися за місце при годівничці, клювали інших, махали крильми, напинали вибілені сонцем груди, а зерно сипалося їм із дзьобів. Вони летіли геть, а тоді поверталися й мовби зависали в повітрі — по дев'ять, десять, одинадцять пташок, пташок із мінливими барвами, пташок, що передражнюють, пташок, що харчуються, перевернувшись догори дригом, — а інші чіплялися за москітну сітку чи сідали на дерева неподалік і не зовсім співали, а радше, як би це сказати, щебетали, пищали чи репетували, нападали одне на одного на жердках, боролися в повітрі.

Уночі вона ставала перед його кімнатою й дивилася, як він спить. Простоявши там годину, вона заходила в інтернет і дивилася, як на шосе на дві смуги, що веде в Котку у Фінляндії й геть із міста, з'являються машини, доки її нарешті й саму з появою північного сяйва не починало хилити в сон.