Художниця тіла

Ти стоїш при столі, перебираючи папери, а тоді щось впускаєш. Тільки не помічаєш. Помічаєш лише за пару секунд, та й тоді — лише як безформне порушення в загромадженому просторі навколо твого тіла. Але зауваживши, що ти щось впустила, таки запізніло чуєш, як воно падає на підлогу. Звук пробивається крізь величезну павутину просторів. Ти чуєш звук падіння предмета й майже одночасно розумієш, що це: скріпка. Ти розумієш це й зі звуку, з яким предмет падає на підлогу, і з відновленого спогаду про саме падіння: як предмет вислизнув із руки чи зіслизнув з краю сторінки, яку скріплював з іншою. Скріпка зіслизнула з краю сторінки. Тепер, зрозумівши, що ти впустила скріпку, ти згадуєш, як це сталося, чи майже згадуєш, чи начебто, можливо, це бачиш; а може, бачиш щось геть інше. Скріпка падає на підлогу й підскакує, звук тихий і невагомий, не існує слова — наслідування звуку, з яким падає скріпка, але коли ти нахиляєшся її підняти, то не знаходиш.

Тієї ночі вона стояла за дверима його кімнати і слухала, як він схлипує. Це були тихі зойки, напівкрики, приглушені й рівномірні, як далеке відлуння, відгомін, і був у них розпач, який відмітав слова — її слова й чиї завгодно.

Вона не знала, що це значить. Звичайно, знала. У нього немає захисної поверхні. Він самотній, неспроможний імпровізувати, нездатний вигадати самого себе. Вона підійшла до ліжка й сіла, пропонуючи йому доторки й заспокійливі звуки, що пом'якшують ніч.

Йому страшно. Як просто, як правдиво. Вона спробувала його заспокоїти, знечулити на його власний страх. Він тут, у завиванні світу. Це обличчя, що виє: невблаганність речей, які існують не «на ніби».

Тільки звідки їй це знати? Нізвідки.

А може, він просто божевільний, небанально злетів з котушок. Звичайно, банальним таке й не буває. Може, він псих, який намагається жити в чужих голосах.

Він лежав, згорнувшись під тонкою ковдрою. Вона відкинула ковдру й лягла згори. Слід пропонувати втіху. Вона поцілувала його обличчя й шию, потерла, зігріваючи. Опустила руку йому в труси й почала дихати з ним, вести його крізь тихі стогони на видиху. Ось що слід робити, коли страшно.

Їй здалося, наче вона побачила пташку. Краєм ока побачила, як повз вікно злітає щось жаске і птахоподібне, хоча, можливо, і не пташка. Вона придивилася, і то була таки пташка, що летіла строго вертикально, а її смугасте, буре тільце було горизонтальне, горобець, і він спокійно змахував крильми, не піймавши вітру, а просто піднімаючись, а тоді вмить зник.

Побачила вона це переважно в ретроспективі, бо спершу не зрозуміла, що бачить, і мусила відтворювати той примарний момент, виписувати його, як рядок у художньому творі, а може, то й не горобець був, а якась менша пташка, і не бура, а сіра, і не смугаста, а плямиста, але більша за колібрі, звідки ж їй знати напевно, якщо це не повториться знову, та й тоді, — подумала вона, — та й навіть тоді.

Це неправда, бо це не може бути правдою. Рей не живе у свідомості цього чоловіка, у його намацальному виборі часу дієслова, у теперішній тяглості, у якій він ходить-говорить.

Гарне слово. Що воно значить?

Вона думала, що воно позначає протяжний предмет, протяжну цілісність, але не можна відрізнити одну частину від іншої, це від того, тепер від тоді, не вдавшись до довільних поділів.

І саме цього він не вміє.

Вона працювала над тілом, скулившись на холодній підлозі, і принюхувалася до себе.

Не може такого бути, що він переноситься з однієї реальності в іншу незалежно від логіки часу. Це неможливо. Ми зроблені з часу. Це саме та сила, яка пояснює нам, хто ми. Заплющ очі — і відчуєш. Це час визначає твоє існування.

Але в тому й суть: він якось просякає й виплюскується в інші засяги буття, в інші часожиття, і це — одна із граней його розгубленості й болю.

Якось. Найслабше слово в мові. А ще «більш-менш». І «можливо». Неминуче «можливо». Вічно вона можливкає.

Вона стала на коліна, напруживши непорушне тіло, розставивши ноги на ширину стегон, закинувши голову, завівши назад руки й виставивши вперед таз.

Розслаб руки, хай упадуть.

Безвільно помахай правою рукою над правою ступнею, потім лівою — над лівою.

Від тазу все плине назад.

Опусти долоні на ступні, праву — на праву, ліву — на ліву.

Час — це єдина оповідь, яка має значення. Він розтягує події, дає нам змогу страждати і пройти страждання, стати свідком смерті і пройти це. Але не йому. Він — інша структура, інша культура, де час залишається собою, прозорий і голий, нездатний дати притулок.

Тримай позу.

Від тазу все плине назад до корпусу, рук, долонь, сердито закинутої назад голови.

Тримай позу, дихай спершу нормально, а потім ненормально.

Повтори.

Вітер здійнявся опівдні й досі гримів шибами, коли вона пройшла коридорами за п'ять годин по тому.

Телефон дзвонив.

У кухні він впустив склянку води, а вона витягнула руку, спостерігаючи, як розбризкана волога починає розпливатися дерев'яною підлогою.

Через пориви вітру вона тривожилася й заглиблювалася в себе, це гірше, ніж нищівний сніг чи нашарування льоду, яке обриває електричні дроти.

Вона розвела вогонь у каміні, а тоді вийшла з кімнати й піднялася сходами, слухаючи, як напружено хриплять стіни.

У кухні вона сказала:

— Не чіпай.

Найкращі речі в цьому домі — це дерев'яна підлога на кухні й дубові балясини на сходах. Просто вимовляти ці слова. Думати ці слова.

Вона сказала:

— Не чіпай, — і витягнула руку, виставила вперед долоню, аби спинити будь-які його спроби зібрати скалки. — Я потім приберу.

Є у вітрі щось таке. Він відбирає певність, протяжно пробирається в тебе, змушує тебе відчути, як потай витончується все навколо, вся солідна матерія сотень починань перетворюється на нікчемну минущу витівку.

Вона прибрала одразу. Не стала відкладати на потім. Було в тій миті щось, що потрібно зберегти.

Телефон задзвонив, і вона взяла слухавку, і на тому кінці був Реїв юрист. Щось про борги. Він наробив боргів. Зобов'язання, виплати. Одні його борги каскадом переходили в інші. Від цього їй зробилося краще. У цьому — весь Рей. Вона відчула хвилю тепла, хоча ця новина й нагадала їй про її власні похмурі фінансові перспективи. Це той Рей, якого вона знала, а не якийсь інший. Вона була певна, що він не усвідомлював серйозності становища чи вважав це такою невід'ємною частиною свого життя, що усвідомлення було просто іншою формою неусвідомлення. Це привертало не більше уваги, ніж тихе покашлювання літнього дня. Там були й непогашені позики, і протерміновані рахунки, і давно не сплачені податки. Чоловік зачитував цифри тоном, у якому вчувалася влада держави. Він пояснював їй наслідки, зловісний транзит відповідальності подружжю. Вона радісно розсміялася й побажала йому удачі.

А тоді він припинив їсти. Вона садила його за стіл і годувала з руки. Вона підбадьорювала й піддражнювала. Він їв спершу трохи, потім ще менше. Вона пробувала годувати його силою, але він пасивно впирався, відвертав голову чи набирав їжі в рот і давав їй витекти зі слиною, яка звисала з губ, чи випльовував.

Вона й сама почала менше їсти. Вона дивилася на нього й не хотіла їсти. Він протягом трьох днів підряд не їв майже нічого, а вона — не набагато більше. Можна сказати, що це їй пасувало. Сама вона до цього не додумалася.

Вона дивилася на нього. Бідолаха. Вона спостерігала за ним так само напружено, як у перші миті чи години, але щось у її погляді відтоді змінилося: можна сказати, у ньому з'явилася якась смертельна відданість.

Інколи вона ходила домом слідом за ним. Спостерігала, як він спить. Ранки, проведені за касетами, запитання й відповіді, маленькі уроки й зазубрювання, а потім усе розчиняється в імлі безцільних балачок і врешті в мовчанці, на якій вони більш-менш зійшлися. Одного разу вона годувала його супом, доки він сидів на унітазі. Дні тягнулися монотонно, блякло.

Урешті вона сідала в машину й починала їздити путівцями, спецдорогами для пожежників, усіма місцями, куди ніхто не забрідає, а тоді кидала машину, і брела полями до найвищої точки, до пагорба чи схилу, й оглядала місцевість, обрамивши обличчя долонями, у пошуках містера Таттла.

Як він виглядає зі значної відстані, коли дріботить своєю дивною ходою, ніби простір під ним вигинається?

Як той, кого легко не помітити. Як той, кого ти технічно наче й бачиш, але не зовсім помічаєш у традиційному інтерпретативному значенні цього слова.

Як чоловік, який самому собі залишається невідомим.

Як той, кого бачиш, а тоді забуваєш, що побачила. Ось так, умить.

Їй не вдалося знайти вдома бінокль, та й нащо. Його ніде тут не було. Однак вона все одно годинами оглядала різні місця, приклавши до скронь долоні, щоби сонце не сліпило.

Як такий надлишок вразливості опинився у світі самотою?

Бо так усе влаштовано. Бо він вразливий. Бо він самотній.

А може, ти бачиш його догори дриґом — так, як око бачить до втручання розуму.

Вона приїхала назад до будинку й ще раз обійшла його весь, кімнату за кімнатою. Вона думала, що підніметься сходами, пройде коридором, підніметься на третій поверх і знайде його в маленькій спальні при великій порожній кімнаті в дальньому кінці коридору, як уперше — на краю ліжка в спідньому.

Але, не знайшовши його там, вона зрозуміла, що йому там взятися нізвідки, якщо це має якийсь сенс. За кілька кроків до дверей вона зрозуміла, що його там не буде, і його там таки не було. Вона знала це від початку.

Їй залишалося блукати коридорами і скучати за ним. Він зник повністю, не лишилося ні сліду, ні єдиного подиху присутності, кімнати навколо неї спорожніли, але щось у її тілі намагалося його втримати.

Вона почала обдзвонювати установи, свідома іронії, слухала записані голоси, натискала на кнопки вибору варіантів і часом говорила з кимось прибраним тоном легкого занепокоєння.

Вона дала собі на це два дні. По обіді другого дня вона поговорила з директором психіатричного відділення маленької лікарні десь за годину їзди на південь, і він сказав, що чоловік, який згрубша відповідає її опису, надійшов учора й зараз проходить обстеження.

Вона не взялася випитувати деталі. Їй хотілося вірити, що це справді він: доглянутий, нагодований, чистий, у безпеці, з необхідними препаратами — нарешті здобув свободу від страждань.

Тільки чому це конче він? Він же не божевільний. Чому вона одразу, коли тільки його знайшла, подумала, що треба обдзвонити психлікарні? Він не шалів, просто мав певні складнощі з розумінням і артикуляцією думок. Чому вона взагалі подумала, що він ненормальний, — як не враховувати того, що люди завжди вважають божевільними тих, хто підважує їхні переконання?

Але, можливо, це таки він.

У роті в неї була одна штука, інструмент із вужчим краєм, невеликий, пластмасовий, вона притисла його до кореня язика й зішкребла залишки, які могли там затриматися — брудну масу з їжі, мокротиння і бактерій.

Це не захист від природних функцій тіла. Це — її робота.

Вона вирахувала всі ймовірні вимоги. Вона їх більш ніж задовольняла. Вона насміхалася з їхньої практичності. Ось що треба зробити. Потрібно змінити видиму форму, аж до язика. Вона щось придушує, перекриває виходи на свою самість, аж до того, що потрібно шкребти прихований від людських поглядів корінь язика. Розум силою волі змушував її робити це з тілом.

Це необхідно, бо вона потребує цього. Тому це необхідно.

Його майбутнє не здійснюється. Воно вже тут, і вхід до нього відкрито.

Вона записала його на плівку.

Їй не хотілося вірити, що це саме так. Це ж було і її майбутнє. Це ж і є її майбутнє.

Вона прокрутила плівку десяток разів.

Це значить, що твої життя і смерть уже зафіксовано й лишається тільки чекати, коли ти з'явишся на домовлену зустріч.

Вона слухала, як він каже: Не чіпай. Я потім приберу.

Це те, про що ти нічогісінько не знаєш.

А потім вона за кілька днів по тому сказала собі. Він був там із нею. Це було її майбутнє, а не його.

Яку частку міфу ми вмонтовуємо у свій досвід часу?

Не чіпай, — сказала вона.

Він знав, що так станеться. Що це — саме ті слова, які вона скаже. Він був там із нею.

Я потім приберу.

Вона хотіла творити своє майбутнє, а не входити в стан, уже допасований до її обрисів.

Щось стається. Це сталося. Це станеться. Ось у що вона вірить. Існує історія, плин свідомості й можливостей. Майбутнє починає існувати.

Але не для нього.

Він не вивчив мови. Напевно, існує якась уявна точка, не-місце, де мова перетинається з нашим сприйняттям часу і простору, і він — блукач на цьому перехресті, позбавлений слів і координат.

А що знає вона? Нічогісінько. Такий він, закон часу. Це те, про що ти нічогісінько не знаєш.

Вона слухала, як він каже це на плівці, імовірно, її тоном.

Але ж вона могла це вигадати — бодай значну частину. Не з нуля. Але в ретроспективі, з пам'яті.

Тільки в неї був запис, і це був він, і він це казав.

А потім вона й сама це сказала, але що з того. Що з того, якщо вона сказала те саме тими самими словами.

Це нічого не значить. Люди весь час кажуть те саме.

У неї був запис, як він це каже, але ж вона могла неправильно запам'ятати, що сказала сама, коли він впустив склянку. Можливо, вона сказала щось інше. Трошки, дуже, дещо інше.

А як і те саме, то що з того.

Минуле, теперішнє і майбутнє — це не просто мовна інфраструктура. Час розгортається у шви буття. Він проходить крізь тебе, створюючи й формуючи.

Тільки не в тому разі, якщо ти — це він.

Це — чоловік, який пам'ятає майбутнє.

Не чіпай. Я потім приберу.

Але якщо розглянути справу методично. Будь розумною, — подумала вона, — аналізуй холодно. Розбери все на частини й розглянь.

Якщо розглянути справу методично, стане ясно, що це чоловік із загальмованим розвитком, на жаль, обдарований у певних, дуже вузьких царинах, скажімо, запам'ятовування й наслідування, і цей чоловік ховався у великому домі й підслуховував.

Жодне інше пояснення не має сенсу.

Цього ніхто не розуміє. Але це створює і формує тебе. І ночами, які минули, відколи він зник, вона інколи сиділа з книжкою на колінах, заплющивши очі, і відчувала його живу присутність десь у темряві, і там, де він, холодніше, зимніше, і вона хотіла його прихистити, спробувати пізнати його в просторі, де чигає його хаос, у кімнатах із м'якими кутами й розшарпаними дієсловами, частинами мови, де він мав би знайти місце для свого буття, у матеріальному місці, де Рей живе в ньому, знову оживає слово за словом, доторк за доторком, вона розплющувала й заплющувала очі, і їй здавалося, наче за це кліпання світ встигав змінитися.

Він порушує межі людського.

На певний час вона перестала брати слухавку, як час від часу робила, відколи повернулася, а коли знову почала відповідати на дзвінки, то говорила чужим голосом. Її очам довелося пристосовуватися до нічного неба. Вона відходила від дому, з якого сіялося електричне світло, і небо глибшало. Вона вдивлялася довго, і тоді воно починало розширюватися, танути, глибшати ще дужче, виробляти прошарки, масштаби і світлові роки таких неосяжних цифр, що комусь навіть довелося вигадати ідіотські назви на позначення одиничок, нулів, ступенів і домінувань, бо тільки мова дитячих колискових може порятувати нас від трепету й ганьби.

Спершу голос, що ним вона відповідала по телефону, був нічийним, усередненим, безстатевим людським тоном, але потім вона почала використовувати його голос. Його сухий писклявий голос, що мовби долинав із порожнини, чи ніби в неї на язику щебетала пташка.

МИСТЕЦТВО ТІЛА на МЕЖІ:

ПОВІЛЬНЕ, ОЩАДНЕ Й БОЛЮЧЕ

Ми сидимо у тьмяній горішній кімнаті арабського кафе в Кембриджі, штат Массачусетс, і Лорен Гартке їсть салат із козячим сиром, штрикаючи його виделкою, наче на нього злиться.

Прожувавши салат, вона розповідає про перформанс, який нещодавно ставила у підвалі Бостонського центру мистецтв.

Для цього заходу вона змінила себе докорінно, і хоча короткий період перформансів уже позаду, вона досі виглядає… ну, виснаженою.

Вона не блідолиця, а безбарвна, безкровна, невизначеного віку. Кістки стирчать, очі теж трохи вирячені. Зачіска як теракт: волосся не підстрижене акуратно, а відчикрижене абияк. На зміну природному каштановому блиску прийшла попеляста сивина з легким рожевим відтінком.

Якщо я напишу «альбіноска», мене ж не перестануть пускати в кафе цього містечка?

— Це все марнославство. Ось і все, — каже вона. — Але марнославство необхідне акторам. Це порожнеча, марнота. У своїх творах я прямую до цієї порожнечі і спираюся на неї.

Гартке (36) була заміжня за режисером Реєм Роблзом, коли він вчинив самогубство. Її батько, доктор Роберт Гартке, — професор античності на пенсії, що волонтерить на археологічних розкопках на Егейському узбережжі. Її покійна мати, Женев'єва Ласт, була арфісткою в Симфонічному оркестрі Мілвокі. Її старший брат, Тодд, — фахівець із Китаю при Держдепі.

— Я не певна, чи цей перформанс пішов туди, куди хотіла я, — каже вона. — Він досі сидить у мене в голові та змінює форму.

Перформанс під назвою «Тілесний час», рекламований виключно сарафанним радіо, вторгся в місто на три вечори і привабив спраглу публіку, яка, втім, не конче змогла зберегти інтерес протягом цілої постановки. Гартке явно хотіла, щоби публіка всім тілом, до болю відчула проминання часу. Так і вийшло, унаслідок чого менш віддані глядачі повиходили, не дочекавшись кінця перформансу.

І пропустили найцікавіше.

Гартке — художниця тіла, яка намагається скинути тіло, принаймні своє. Один чоловік стає в мистецькій галереї, а його колега стріляє йому в руку. Це мистецтво. Один рясно татуйований чоловік надягає на себе терновий вінець. Це мистецтво. Твори Гартке — не самовихваляння й не самоприниження. Вона грає постійне перетворення на когось іншого чи дослідження якоїсь глибинної ідентичності. Одна жінка пише картини вагіною. Це мистецтво. Голий чоловік і гола жінка раз у раз кидаються одне на одного з різною швидкістю. Це мистецтво, секс і агресія. Один чоловік вдягає скривавлену жіночу білизну і треться об гору м'ясного фаршу. Це мистецтво, секс, агресія, культурна критика й істина. Один чоловік вганяє цвяхи собі в член. Це просто істина.

Перформанс Гартке починається з того, що на сцену без декорацій виходить стара японка, жестикулюючи в дусі театру но, а за 75 хвилин закінчується тим, що виснажений чоловік з афазією розпачливо намагається щось нам сказати.

Я подивилася два з трьох перформансів і досі поняття не маю, як Гартке так змінює свої тіло й голос. Вона про це говорить лише в загальних рисах.

— Тіло ніколи не було мені ворогом, — каже вона. — Я завжди почувалася у своєму тілі кмітливою. Я навчала тіло робити те, на що інші тіла не здатні. Воно вбирає мене, але байдуже. Я намагаюся аналізувати і створювати новий дизайн.

(Особисте зізнання. Ми з Гартке вчилися на одному курсі в коледжі й відтоді досить регулярно підтримуємо контакт. Раніше ми розмовляли про філософію. Я просто приходила на лекції вільною слухачкою. А вона була такою психованою, що записалася на факультет філософії, але врешті кинула університет і приєдналася до трупи вуличних артистів у Сіетлі.)

У значної частини перформансу є звуковий супровід: анонімний механічний голос автовідповідача начитує стандартне повідомлення. Він невпинно повторюється, доки не вплітається у візуальну фактуру вистави.

Особливо глибоко цей голос проникає в середній відтинок. Жінка в діловому костюмі, з портфелем, дивиться на годинник на зап'ястку й намагається прикликати таксі. Вона досить формально переходить від однієї дії до іншої (можливо, під впливом старої японки). Вона повторює ці дії багато разів, безліч разів. А тоді повторює ще раз у напівпіруеті сповільненої дії. Можете дивитися і слухати в гіпнотичному захваті, втративши фізичну й ментальну опору, а можете й собі зиркнути на годинник і, згорбившись, пробігти між рядів у ніч.

Гартке каже:

— Я знаю, дехто каже, що перформанс надто повільний і повторюваний, що в ньому наче недостатньо подій. Але насправді подій, напевно, аж забагато. Я забагато туди вклала. Треба, щоби він був іще лаконічніший, іще повільніший, іще довший, ніж зараз. Він, бля, має тягнутися три години.

— Чому не чотири? Чому не сім?

— Чому не вісім? — каже вона.

Я питаю про відео, яке протягом цілого перформансу проектують на стіну позаду неї. На ньому шосе на дві смуги, майже без машин. Автівка проїздить в одному напрямку, автівка проїздить у другому. Електронне табло показує час.

— Це, типу, про минуле й майбутнє, — каже вона. — Про те, що ми можемо пізнати і чого не можемо.

— Але тут ми пізнаємо і те, і те.

— Ми пізнаємо і те, і те. Ми бачимо і те, і те, — каже вона і більше не каже нічого.

Я сиджу й чекаю. Я колупаю свій бабагануш. Я дивлюся на Гартке. Що таке бабагануш?

— Може, суть у тому, щоби поглянути на час інакше, — врешті каже вона. — Зупинити час, чи розтягнути, чи відкрити. Створити живий, а не живописний натюрморт. Коли зупиняється час, зупиняємося й ми. Тобто не зупиняємося, а наче знічуємося, втрачаємо певність. Я не знаю. Як уві сні, чи в гарячці, чи під наркотою, чи в депресії. Правда ж, тоді час сповільнюється й ніби спиняється? Що залишається тоді? Хто залишається тоді?

Останнє з її тіл — оголений чоловік — позбавлене впізнаваних мови та культури. Рухається він дивно, ніби в темній кімнаті, тільки повільніше, жестовіше. Він хоче нам щось сказати. Уривки його реплік чути в записі, а Гартке самими вустами повторює слова.

Чи було таке, щоби я дивилася на постать на сцені й бачила настільки самотню людину?

Його слова складаються в монолог без контексту. Дієслова й займенники розсипаються в повітрі, а тоді стається щось дивне. Тіло перескакує на інший рівень. У низці електроконвульсивних рухів тіло виривається з-під контролю, огидно кидаючись навсібіч і крутячись. Гартке змушує своє тіло виробляти таке, що доти я бачила тільки в мультиках. Схоже, ці судоми виривають чоловіка з однієї реальності й переносять в іншу.

Перформанс добігає кінця.

Я набираю повні груди повітря і запитую те, чого не хотіла запитувати. Воно стосується Рея Роблза, їхнього недовгого шлюбу і його самогубства, що стало для всіх шоком.

Вона дивиться крізь мене. Я впираюся й жалюгідно нагадую їй про той єдиний раз, коли ми зібралися втрьох — у Римі; Рей тоді ще прийшов на вечерю з вуличною кішкою на плечі.

Цей спогад промайнув у неї в очах, і після того вона трохи осіла. Я хочу перекласти вину на диктофон, який лежить на столі. Це ергономічний і елегантний цифровий диктофон, чотири дюйми завдовжки, півтори унції вагою, і саме цей диявол штовхає мене на такий крок.

Вона дивиться в простір.

— Було б дуже просто, якби я могла сказати, що цей перформанс прямо витікає з того, що сталося з Реєм. Але я не можу. Було б круто, якби я могла сказати, що це драма про чоловіків і жінок проти смерті. Я хотіла би так сказати, але не можу. Це надто тісно, надто ізольовано, надто складно, і я не можу, не можу, не можу.

Від її наступного вчинку в мене мороз поза шкірою йде. Вона переключається на інший голос. Це його голос, голос голого чоловіка, жаский, як звук флейти із шафи. Тільки не в записі, а наживо. Не промовлений самими вустами, а насправді. Він промовляє до мене, а я вдивляюся в обличчя подруги й не бачу її. Я не зовсім розумію, що вона робить. Мені майже віриться, що вона, як у перформансі, споряджена чоловічими геніталіями, звичайно, штучними, а ще бандажем тілесного кольору з наклеєним волоссям, щоби приховати груди. А може, вона навчила свій торс опадати, а пах проростати. Від неї всього можна очікувати.

Вона каже, що йде до вбиральні. Коли офіціантка приносить рахунок, я розумію, що можна вимкнути диктофон.

Сила перформансу полягає в тілі Гартке. Інколи вона робить жіночність такою сильною й загадковою, що та огортає обидві статі й низку безіменних станів. У минулому вона вселялася в тіла підлітків, проповідників-п'ятдесятників, стодвадцятирічної жінки, яка харчується виключно йогуртом, і, що запам'яталося найбільше, вагітного чоловіка. Її мистецтво в цьому перформансі загадкове, повільне, складне, інколи нестерпне. Але це — не велична нестерпність пишних образів і декорацій. Це про вас і про мене. Те, що починається як самотня іншість, стає знайомим, ба навіть особистим. Це про те, хто ми такі, коли не відрепетируємо образу того, хто ми такі.

Я сиджу й чекаю на Гартке, але вона не повертається.

Маріелла Чепмен