Художниця тіла

Розділ 2

День білий, імлистий, траса здіймається до вибляклого неба. На північ ведуть чотири смуги, і ти їдеш у третій, і позаду тебе, попереду й по обидва боки є машини, але не забагато й не заблизько. Коли ти сягаєш вершини схилу, щось стається, і машини тепер рухаються неквапно, мовби за інерцією, плавно ковзаючи рівною поверхнею. Усе навколо повільне, імлисте, виблякле, і все розгортається навколо слова «мовби». Усі автівки, включно з твоєю, рухаються мовби безцільно, справляючи враження чи вдаючи, і траса тягнеться в білому шумі.

А тоді це враження розвіюється. Шум, швидкість, поспіх повертаються, і ти знову прослизаєш у своє життя й відчуваєш болісну тяжкість у грудях.

Ті дні запам'яталися їй як перші дні після повернення.

У перші дні після повернення вона поновила запаси їжі й розбризкала мийні засоби на плитку у ванній. При кухні була ціла темна затхла комірчина для харчів, і запас можна було не поповнювати. Вона почистила і знову наповнила всі годівнички для птахів, організовуючи свій день навколо найголовнішого, від чого тягнулися зморшки й виверти, цілий спектр розвированих варіацій. Вона оббризкувала плитку й сантехніку мийними засобами з хвойним ароматом, доки в неї ледь не виникла залежність від їхніх випарів. До кінця терміну оренди будинку залишалося два місяці. Винайняли на шість, залишилося два. Одна особа, два місяці. Вона використовувала пульверизатор із гачком, як у пістолета.

Тут вона почувалася як удома і мчала крізь дні з їхньою дріб'язковою приємною рутиною, крізь однаковісінькі дні, організовані й розмірені, але мілкі й позбавлені центру, подекуди з білими плямами, й тягнулися ті дні до болю повільно.

Вона переглядала текст, над яким працювала з Реєм, — його дурну автобіографію. Стосик паперу разюче контрастував з її враженнями від його розповідей і спогадів, гобелену вигадок, брехні та байок, породжених не завжди зрозумілим їй розпачем. Вона обмацала весь одяг, який він лишив у гардеробі при спальні. Те, що залишалося від людей після смерті, не виводило її з рівноваги, тож вона склала одяг у ящик із пожертвами для бідних.

Коли вона була на першому поверсі, то відчувала його присутність у кімнатах нагорі. Він мав звичку крокувати кімнатами, димити цигарками й наговорювати щось на маленький диктофон — надиктовувати ідеї вторинного сценарію для автора деінде, чиє ім'я вічно вилітало йому з голови. А тепер він, Рей, і сам став димом, штукою в повітрі, прозорим паром, що рано чи пізно сягне повсюди, — безформний, але з обличчям, упізнаваним і неповторним обличчям, частиною сутності чоловіка, що крокував нагорі.

Вона піднялася сходами, дослухаючись до звуків від особи, яка піднімається сходами, і сягнувши верху, торкнулася дубової балясини.

Усе добре. Вона хотіла залишитися тут, і в неї все буде добре. Усе їхнє подружнє життя, увесь час, що вони жили разом, проминули саме тут.

Її відчуття тіла змінилися, але вона не розуміла, як саме. Тіло напружене, скуте, вона не знає напевно. Було в ньому щось чуже, незнайоме. Здається, тіло інше, стрункіше; та байдуже.

На полиці в комірчині лежав пакет панірувальних сухарів. Вона згадала, що бачила десь вощений папір у блакитно-якійсь коробці. Ось що стало зараз важливим. Їжа, крутанина, клопоти.

Вона повільно пройшлася кімнатами. Коли роздягалася, стоячи босоніж на холодній підлозі, та стягувала брудного светра, відчула, що він стоїть за нею, і обернулася до ліжка.

У перші дні після повернення вона мало не впала, виходячи з машини — це був не повний зрив усіх важливих функцій, а мізерне й безпорадне сповзання на землю, ніби вона розучилася стояти.

Гостро свідома своєї самотності, вона подумала, чи не підсмажити відбивну; вона ніби бачила себе з кутка кімнати чи точнісінько з тієї точки, де стояла, бачила власними очима, як її менша копія ширяє десь у повітрі, певна, що завтрашній день уже настав.

Вона хотіла зникнути з Реєвим димом, померти, стати ним, але тільки відірвала клапоть вощеного паперу об зазублений край коробки й потяглася по пакет панірувальних сухарів. Коли задзвонив телефон, вона не спрямувала на нього погляд, як у кіно. Справжні люди не дивляться на телефони, коли ті дзвонять.

Вощений папір у рулоні рвався об зазублини на краю коробки з легким тріском, і їй здавалося, що вона хребтом відчуває цей звук.

Думками вона завжди забігала в завтрашній день. Розплановувала дні заздалегідь. Сиділа в кімнаті з дерев'яною обшивкою. Стояла у ванні та пшикала на кахлі стін, доки від хворобливого хвойного смороду кислоти й етеру не починало паморочитися в голові. Їй важко було припинити тиснути на гачок.

Вона обпекла руку об пательню й одразу рушила до холодильника, але не знайшла льоду в сраному. Вона не налила води в срану штуку для льоду.

Люди або беруть слухавку, коли дзвонить телефон, або не беруть. Вона слухала, як він дзвонить. Звук відлунював у всіх куточках дому, усі слухавки деренчали.

Їй раптом здалося дуже дивним, що великі корпорації налагодили масове виробництво хлібних крихт, пакують їх і продають по цілому світу, і вона вперше справді придивилася до коробки панірувальних крихт, справді побачила її і зрозуміла, що то — хлібні крихти.

Вона сіла в кімнаті з дерев'яною обшивкою і спробувала почитати. Спершу розвела вогонь. Кімнату амбітно обставили так, щоб сидіти з чарочкою бренді при каміні — бездарну кімнату зі збоченим умеблюванням; вона пила чай і намагалася читати книжку. Але продершись крізь сторінку, втуплювалася в закріплені у просторі предмети.

У перші дні після повернення вона з'їла якусь пекельну устрицю й наступні кілька годин раз у раз бігала в туалет. Але бодай тіло знову належить їй. Ніщо так не поєднує тіло й розум, — подумала вона, — як люта срачка.

Вона піднялася сходами, чомусь чуючи себе в інших частинах будинку.

Вона стягла й пожбурила геть брудний светр. Вона підняла вистромлену зі светра руку і злегка вдарилася долонею об щось нагорі — цікаво що, але таке вже траплялося, — а тоді згадала про лампу, що звисає зі стелі й геть не пасує до цієї кімнати, от розгойдується металевий абажур; вона повернулася до ліжка й подивилася, неуважно подивилася, не вичікувально подивилася, а якось інакше — нюанси такі тонкі, що вона й сама не могла їх відчитати.

Спочатку їй треба було осягнути забагато всього, а потім — тільки одну річ.

У місті вона побачила сиву японку, яка стояла самотою на вимощеній камінням стежці перед домом. Та тримала в руках садовий шланг, невагомо стоячи під низьким небом, плоска й непорушна, ніби вирізана з обгорткового паперу, й поливала багряні флокси по периметру ділянки м'якою аркою бризок зі шланга.

Побачене видавалося їй сумнівним, чи то пак, не сумнівним навіть, а мінливим, зануреним у метаморфози: кожен предмет був водночас чимось іншим, але що й чим?

Вона почала брати слухавку. Спершу говорила м'яким голосом, не зовсім схожим на її власний — невпевненим, накрученим голосом іншої людини, — «ало, хто це, так». Пішли чутки, що вона тут, тож почали надходити дзвінки з Нью-Йорка, де вона мешкала, і від друзів та колег з інших міст. Вони дзвонили з інших міст, аби сказати, що не розуміють, чому вона повернулася сюди. Це найменш підхоже місце для неї: на самоті, у великому будинку на порожньому узбережжі; а вона крокувала кімнатами, піднімалася сходами і планувала дні заздалегідь, бо роботи ставало дедалі більше, а часу на її виконання — дедалі менше; саме світло мовби опинилося під загрозою. Варто кліпнути — і вже темно, що завжди захоплює її зненацька.

Вона прокидалася рано-вранці, і то найгірший час — перша смертоносна мить, коли лежиш у ліжку й щось згадуєш, а тоді на тому ж подиху розумієш, що саме.

Вони дзвонили по п'ять-шість разів на день, потім трохи рідше, а вона думала про японку, якщо то взагалі японка, вродливу й суперечливу, що поливала свій сад, хоча небо віщувало дощ.

Вона сплавала жерстяним поромом на Літтл-Мун, де нічим зайнятися, хіба що походжати багнистою стежкою вздовж острова повз будинки, що їх шмагав вітер, і церкву без дзвіниці — сорокахвилинний марш до закинутого центру ремесел (може, ліжникарства й різьбярства, безперечно, гончарства), а потім притьмом назад. Пором ходив за розкладом, і це — достатня підстава час від часу здійснювати таку вилазку.

План полягав у тому, щоби планувати час, доки вона не зможе знову жити.

За кілька днів після повернення вона почала робити дихальні вправи. Час повертатися до роботи над тілом, режиму котячих потягувань і методичних скручувань. Роботу починала з хребта й рушала далі, пересуваючись підлогою на чотирьох і дослухаючись до того, як аорта стискається з кожним поштовхом крові. Треба стати на голову, розім'яти шию. Вона висолоплювала язик і хекала з рівними часовими інтервалами в ритмі внутрішнього годинника: той ішов із точністю, яку вона відчувала розділеними дисками кістками, що постукували в неї у спині.

Але всередині в неї був втрачений світ.

Уночі небо в зоряному диму й гамма-катаклізмах простягалося дуже близько, але вона вже не сприймала його так, як раніше, — як продовження душі, сутності, що існувала поза мовою в найдавнішій частині її єства, з тупим нутряним подивуванням.

Вона покинула слухати прогноз погоди. Тепер приймала все, що приносить природа: студений дощ, вітряні дні, великі горбаті брили на похилих луках, як родові герби, що бринять штормовим світлом, історією й часом. Вона рубала дрова. Годинами просиджувала перед комп'ютером, дивилася стрим з дороги на дві смуги в якомусь фінському місті. У Котці, що у Фінляндії, була глупа ніч, а вона дивилася в екран. Її це цікавило, бо відбувалося просто зараз, доки вона сиділа перед комп'ютером, і то відбувалося 24 години на добу: безликі автівки в'їжджали в Котку й виїздили, а в мертві періоди дорога була порожньою. Мертві періоди — це найкраще.

Вона сиділа й дивилася в монітор. Відео її захоплювало й було настільки реальним, що залишалося цікавим, попри ту обставину, що не відбувалося нічого. Від цієї обставини ставало ще цікавіше. У Котці була третя ранку, а вона чекала, коли під'їде машина — не те щоби її цікавило, хто в ній. Справа просто у фактичності Котки. У відчутті організованості, у тому, що місце невблаганно обрамлено: воно існує, а ти дивишся, і в куточку екрана зазначено місцевий час. Котка лежала в іншому світі, але вона могла за нею спостерігати в її реальності, в її годинах, хвилинах і секундах.

Вона подумала, що хтось навіть може на це мастурбувати: на появу машини на дорозі до Котки посеред ночі. Від цієї думки ледь не розсміялася. Вона рубала дрова. Вона щодня приділяла час тому, щоби дивитися стрим з Котки. Значення стриму вона не розуміла, але сприймала його як акт плинної поезії. Найцікавішим стрим ставав у мертві години. Перегляд очищав її розум і давав відчути глибоку мовчанку інших місць, таїну погляду на той край світу, де немає нічого, крім дороги, яка тягнеться до тебе і вдалечінь, і обидві ці реальності існують одночасно, а цифри на екрані змінюються з дивною й порожньою наполегливістю, секунди простують до хвилини, хвилини наближаються до години, а вона сидить, дивиться й чекає, коли трасою промайне обрис автівки.

Подзвонила її подруга, нью-йоркська авторка Маріелла.

— Як ти?

— Якої відповіді ти від мене чекаєш?

— Не знаю. Тобі самотньо?

— Треба вигадати для цього якесь інше слово. Самотні всі. А це щось геть інше.

— А ти не думала. Я не знаю. Що було б легше.

— Такі розмови тобі краще вести з кимось іншим. Я не знаю, як вести такі розмови.

— Якби ти не трималася осторонь. Тобі краще побути серед знайомих облич, речей. Не варто бути самій. Я знаю, як ти його кохала. Як це тебе підкосило. Боже. Але ж ти не хочеш піти в себе. А ще я знаю, що ти кремінь. Що ти така вся ніби гнучка й витка, але характер у тебе твердий. Але треба вибиратися з цього, а не закопуватися глибше. Не поринати в себе.

— Розкажи, що ти зараз поробляєш.

— Напихаю пельку. Дивлюся у вікно, — сказала Маріелла. — З тобою розмовляю.

— Що їси?

— Морквяні палички.

— Таким пельку не напихають.

— Ага, таким морять тіло. Знаю. Його ранні фільми покажуть на Кінофорумі. Ти ж із ним ще тоді не була знайома. Може, тобі варто.

Уранці вона почула звук. Він був таким само чітким, як їй запам'яталося з першого разу, місяці зо три тому, коли вони з Реєм піднялися нагору подивитися, що це таке. Він сказав, що в будинок залізла білка чи єнот. А їй здалося, що хтось навмисно намагається ступати тихіше. Було у звукові щось зважене. Їй здалося, що це не тварина. Було в ньому щось майже інтимне: хтось перебуває поруч, дихає тим самим повітрям, що й ми, рухається так само, як ми. Таким був той звук — ніби тіло вилущується з простору, але коли вони пішли на пошуки, не знайшли нікого.

Цього разу вона була на кухні, коли почула той звук. Вона понесла нагору свій чай. Кімнати в кінці коридору на другому поверсі. Тьмяний третій поверх із перегорілими лампочками, звідки забрали майже всі меблі. Короткі сходи в купол. Вона вдивлялася в непорушність і вертіла головою, вистромившись у це просторе приміщення, призначене під склад. Коли вона піднялася в купол, чай уже охолов. Вона покопалася в старому одязі, складеному в картонних коробках, і перебрала крихкі документи в шкіряних теках. Були там опудало сови і стосик покручених від вологи акварелей без рамок. Вона побачила, як просто за вікном кружляє листок. Маленький бурштиновий листок кружляв у повітрі просто під гілкою, що простяглася над дахом. Не видно було ні павутини, на якій листок міг би повиснути, ні нитки з гнізда якоїсь птахи. Просто листок, що обертається в повітрі.

А наступного дня вона знайшла його в маленькій спальні при великій порожній кімнаті в дальньому кінці коридору на третьому поверсі. Він був невисокий і стрункий, з пісочним волоссям; вирваний з глибокого, можливо, медикаментозного сну. Вона спершу подумала, що це дитина.

Він сидів на краю ліжка в спідньому. У перші миті їй здалося, що він був неминучий. Вона повернулася назад у часі до перших натяків на те, що в домі хтось є, а тоді знову безпомильно перенеслася в теперішню мить: усі її спостереження були розкладені по поличках і підтверджені.