Художниця тіла

Розділ 5

То був черговий повільний ранок, туманний і непорушний, і дзвонив телефон. Вона стояла оголена у своєму домашньому спортзалі, нахилившись ліворуч і примруживши очі, й дивилася на годинник на зап'ястку.

Чи сиділа, схрестивши ноги й випроставши спину, і шалено дихала. Видувала повітря ніздрями, видавала лункі горлові звуки, уявляла, як її тіло піднімається й обертається, прокручуючись із кожним подихом.

Чи ставала навкарачки, розставивши коліна на ширину стегон та задерши зад, і зводила й розводила лопатки, відчуваючи у своїй позі довгастість кішки.

Вона стояла й повільно змахувала рукою, знову і знову перевіряючи час, так що половина її тіла з лівою рукою, годинниковою рукою, описувала вигин, чи, можливо, її тіло рухало рукою й головою з роззявленим ротом і міцно заплющеними очима, як другою стрілкою відсутнього годинника.

Вона почула, як небом пролетів літак, а тоді світло пригасло й загорілося знову — сонячне сяйво, сонячний промінь, — і вона змогла відтворити цю подію крізь склеплені повіки і зрозуміла, що туман нарешті розвіявся.

Коли на ґанку було надто вогко й холодно, вони розмовляли в кімнаті з дерев'яною обшивкою, а вона робила нотатки й записи. Часом зранку він майже нічого не казав, а часом охоче говорив, і вони сиділи біля розведеного нею вогню, і дім навколо них був мертвий.

— Перебування тут прийшло до мене. Я з моментом, я полишу момент. Стілець, стіл, стінка, передпокій, усе на мить, у миті. Це прийшло до мене. Тут, близько. З миті, коли мене не стане, не стало, не стає. Я залишу момент із моменту.

Вона не знала, як це назвати. Вона називала це співом. Він певний час не уривав цієї пісні, цього наспіву, і той тривав, накочувався. Вона прихилилася до нього. Цей рівень досвіду демонстрував, що він не закритий до натхнення. Вона відчувала, як розслабляється тіло, витягуючи її з напружених думок униз, до чогось майже некерованого. Вона зі сміхом прихилилася до його голосу. Вона хотіла співати з ним, провалюватися в час, слова, речі й випадати з них, чи що він там робить, але натомість тільки сміялася.

— Приходячи й ідучи, я полишаю. Я піду і прийду. Полишання прийшло до мене. Ми всі будемо полишені й мусимо полишити. Бо я тут і де. І я піду, чи ні, чи ніколи. І я бачив, що я побачу. Якщо я там, де буду. Бо ніщо не стане поміж мною.

Вона сміялася, а він ні. Слова лилися з нього без упину, але то було не мовлення шизофреніка чи лемент розвированих тіл, уражених Богом. Він сидів, блідий і непорушний. Вона дивилася на нього. Що це, чистий прозорий наспів, чи він їй щось каже? Вона відчувала піднесення, через яке складно було уважно слухати. Може, він розповідає їй, як це — бути ним, жити в його тілі й розумі? Вона намагалася це почути, але не могла. Слова котилися й котилися, чуттєві й порожні, а вона хотіла, щоби він сміявся з нею і вийшов услід за нею з неї. Ось ця точка, так, порух істинного зачудування. А на маргінесах — якийсь жах, страх повірити, якесь витіснення себе, але в цьому суть, це — клин, увігнаний в екстаз у давньому, глибшому значенні цього слова, коли закочуються очі.

— Що таке момент? Ти сказав «момент». Поясни, що це значить для тебе. Покажи мені момент.

Він сказав:

— Говори от у цю штуку.

— Що ти знаєш? Хто такий Рей? Ти з ним говориш? Говорив із ним колись? Ти розумієш, кого я маю на увазі, коли кажу «Рей»? Я Лорен. Хто такий Рей? Чоловік. Отакий на зріст. Поглянь. Отакий на зріст. Отакого зросту. І з вусами. Чоловік із волоссям на верхній губі. Поглянь на мене, мудрагелю. Якого він зросту? Отакого зросту. Чоловік із кошлатим волоссям на верхній губі. Але потім він зголив вуса.

Він зголив вуса. Вона про це забула і згадала тільки зараз.

Вона побачила щось краєм ока. Вона повернула голову, а там нічого не було. Телефон дзвонив. Вона вирішила знайти оптику, бо їй уже кілька разів, раз чи двічі, здалося, наче вона щось побачила краєм правого ока, чи офтальмолога, але розуміла, що не завдасть собі такого клопоту. Телефон дзвонив. Вона взяла слухавку й почекала, поки хтось заговорить.

Час терти тіло піском. Вона терла ступні пемзою, виписуючи кола на п'ятках і підошвах, а тоді знову намилювала ногу й вивертала ступнею догори. Їй подобалося тримати ступню в руці. Вона терпляче зрізала поодинокі мозолі, розтягуючи це завдання на багато днів, поринаючи в нього повністю, так що тіло згиналося від цілісності заміру, від урочистого самозаглиблення, яке позначає тяглість із дитинства.

У неї були пилочки та блоки для нігтів, різні ножиці, щипчики та креми, що активували дієслова усічення й видалення. Вона уважно вивчала свої пальці на руках і ногах. У неї був свій спосіб виокремити один палець для гострого розглядання під лупою, вмостивши на темний картонний квадрат, і тоді навсібіч розліталися задирки, клапті й кусники мертвої шкіри, шматочки нігтів, часточки в повітрі.

Приємно знову за це взятися.

Можливо, цей чоловік безпорадний перед істиною світу.

Якою істиною? — подумала вона. — Якою істиною?

Час мусить проминати, — подумала вона. Можливо, він живе в іншому стані. У часі, який просто і приголомшливо існує і простягається, не відбуваючись, а йому бракує вродженої здатності переосмислити цей стан.

Якої здатності?

Він не може нічого вдіяти й уявити час, що існує в підбадьорливій тяглості, проминає, спливає, відбувається — як відбувається світ, відбувається неминуче, і ми це відчуваємо — з іменами, датами й розрізненнями.

Його майбутнє неназване. Воно якось одночасне з теперішнім. Жодне з них не передує іншому чи не настає після нього: можливо, вони однаково доступні, нехай лише в його голові.

Закони природи дозволяють речі, які насправді, на практиці так і не стаються, — подумала вона.

Але можуть.

Але можуть і не.

Але можуть. Нехай лише в його голові, — подумала вона.

Вона їла нудну легку вечерю — поквапом, аби просто покінчити з цим. Інколи він не виходив, а інколи виходив, але не їв, а одного разу зник годин на шість-сім, і тоді вона обійшла дім і в темряві пройшла алеєю, світячи ліхтарем у дерева і спокійно повторюючи: «Де ти?»

Вона сиділа в домі з книжкою в руках, як з реквізитом, сиділа й думала, не думаючи, як жінка, знайома з найгіршим.

І тоді він бочком зайшов у кімнату, наче механічна іграшка, наче, наче. Вона дивилася, як він намагається втулити свою постать у крісло з бильцями, і дозволила собі трошки розслабитися — тілесна легкість відділила її від апатичної жінки з книжкою.

Вона подумала про чоловіка, який з'являється несподівано. Не того чоловіка, який був тут зараз. Про іншого. Це дурниці, просто спало на думку за сніданком: несподівано з'являється чоловік, як у фільмі, знято знизу. Він на мушці. Тобто не на мушці, а в кадрі, ракурс знизу, так що він нависає. Усе зроблено так, щоби його поява стала шоком: чоловік на порозі, освітлення виставлено в певний спосіб для погрози й ефекту; а може, вона зустрічає його на алеї, коли виходить з автівки, — над нею раптом нависає кремезний чоловік. Це шок, удар, приголомшливе вторгнення зовнішнього світу, і цей момент зображено як серйозну загрозу двом людям, які жили на самотині, зацікавлені тільки одне одним.

Виявляється, він, цей кремезний чоловік (так, для ефекту), — власник дому, старий, але міцний, чи не такий уже і старий: далі виявляється, що він приїхав поговорити про містера Таттла.

Вона бачила себе героїнею цієї сценки: ось вона слухає чоловіка на алеї. Це просто принагідна вигадка, історійка, яку вона розказувала чи прокручувала собі, щоб одразу забути. Чоловік пояснює, що містер Таттл, хай би як його звали, — якийсь його родич, десята вода на киселі, чи — так краще — син улюбленої сестри, і він значну частину життя прожив у цьому домі з недіагностованою хворобою чи — так краще — мозковою травмою, під опікою гостьової доглядачки, яку найняв цей чоловік, власник, трошки занедбаний, неохайний трошки, але передовсім сумний, сумний такий сім'янин, а коли власник із дружиною Альмою вирішили переселитися деінде, бо їхні діти повиростали й уже позаводили власні родини, то постановили здати ці старі руїни, це сповите спогадами родинне вогнище й дім в оренду, а потім і продати, тож помістили містера Таттла (справжнє ім'я не згадується) у заклад для осіб, що потерпають від тієї чи тієї хвороби, миль за сто звідси, стан буття, який навіть особі з найбагатшою уявою годі вигадати, і почувши, що він зник із закладу, родина навіть не подумала, що він міг знайти шлях назад додому, — до сьогодні. А сьогодні подумала, тож ось він, власник, тут, прийшов ставити запитання.

В уяві вона, як і власник, з якихось принципів абощо втримується від порівнянь містера Таттла із загубленим псом, і так за сніданком усе більш-менш і скінчилося: власник і мешканка стояли на алеї й розгублено озиралися на дім.

Ім'я Альма зринуло невідь-звідки. Воно видавалося цілком імовірним. Усе там видавалося цілком імовірним, навіть повернення загубленого пса, а найважливіше — те, що вона так і не дійшла до миті, коли треба вирішувати, чи здасть вона містера Таттла, чи відмовиться від нього — епізод просто рвучко обірвався.

Вона ходила ділянкою навколо будинку, відчуваючи все навколо: небо і світло, стук молотка з хиж обіч ґрунтової дороги майже за пів милі звідси, тактовний на вітрі, і ясність речей, що поглиблює крок, дає за що вхопитися, а тоді стук молотка урвався. Вона йшла й думала. Це був один із безпташкових ранків. Навколо годівничок панувала пустка й непорушність, із глибин якої годі вирватися.

Перше, що вона зауважила, повернувшись, — що він надягнув черевики, які вона купила для нього, зручні, на шнурівках, з амортизацією, і її це потішило.

Вони сиділи в кімнаті з дерев'яною обшивкою, а диктофон стояв на столику між ними.

Хто навчив його зав'язувати шнурівки?

Він втупився в неї. Тобто здавалося, що втупився, а насправді, напевно, ні. Вона не була певна, чи його очі здатні знайти й вирізнити певний предмет. Якщо і здатні, то не так, як у нормальних людей. Око мусить обробляти інформацію, надавати предметам форми й барв. Воно розповідає нам історію, у яку нам хочеться повірити.

— Що ж до мене.

— Що?

— Справа най-най. Днів, так, років.

— Ти знаєш, що це значить? День. Рік. Чи ти просто чув, як я вживаю ці слова?

— Скажи кілька слів.

— Скажи кілька слів.

— Усередині, коли воно прийде.

— Усередині, коли воно прийде. Що прийде? — сказала вона.

— Не стане у небутті.

— Кого не стане?

— Це коли ти, так, ти сказала.

— Що я сказала?

Вона раптом зрозуміла, що ніколи не називала його на ім'я. Вона вимовляла його ім'я, тільки коли залишалася на самоті й говорила на диктофон. Бо, звичайно, визнаймо: це ім'я пестливе і зневажливе.

Він якимось не своїм голосом сказав:

— Не чіпай. Я потім приберу.

Після того він провалився в мовчанку. Так, провалився. Він, якщо вона витлумачила все правильно, вдавав пригнічений вигляд, припсутий настрій. Вона прочитала дитячий віршик французькою. Вона спробувала змусити його повторити рядок, і він зробив зусилля — зворушливе й безнадійне, — і вона піймала себе на тому, що комусь описує цю сценку; можливо, Маріеллі, а може, і ні, наче йдеться про знайдене мистецтво і їм разом треба вирішити, чи він надається до використання.

Увечері залишки світла стрімко розчинялися над пагорбами по той бік затоки, в усьому навколо, у деревах, землі й утоптаному листі, бурому й золотому, у неї під ногами, а якось у неї над головою мовчки пролетіла углиб світу, у свою потаємну ніч, зграя гусей.

Вона піймала себе на тому, що не може скучати за Реєм, не може думати про його відсутність, про втрату Рея, щоб ці думки не окреслювали водночас периметра присутності містера Таттла.

Коли телефон задзвонив, вона взяла слухавку і з дріб'язковою, жорстокою самовдоволеністю стала чекати, коли співрозмовник першим заговорить у затишші розгублених молекул.

Ясної ночі вона вивела його надвір і обвела пальцем сузір'я. Вона вже давно не вдивлялася в нічне небо, а від їхнього дихання в холодному повітрі з'являлася пара. Вона притягнула його й поставила перед собою, засунула його руки в кишені своєї куртки й видмухнула йому в обличчя слова, змусивши їх повторити.

Він сказав:

— Місячне сяйво називається місячне сяйво.

Це її потішило. Це складна логіка, але водночас чомусь зворушлива, кільцева, красива й істинна, а може, і не кільцева, а прямолінійна, як пряма лінійка.

Треба знайти ім'я, яким зможе називати його в лице.

Їй цікаво було уявляти, що він живе одночасно в кількох реальностях, які накладаються одна на одну.

Дурепа: багато є цікавих речей, які й близько не схожі на істину.

Вона нагадала собі, що треба купити батарейки для диктофона.

Їй подобалося думати. Про що їй подобалося думати? Вона того дня тупила й хотіла звалити провину на туман.

Може, він випадає чи зіслизає, якщо це слово тут придатне, зі свого досвіду об'єктивного світу, найглибшого опису часопростору, де він не відчуває майбутнього напрямку, — зіслизає в її і загальний досвід, у стандартну, сонцеціловану хронологію подій.

Може, я — перша людина, яка викрала інопланетянина?

Туман похмуро і забронзовіло котився до узбережжя, а тоді втрачав форму над кручею, забираючи із собою все в зародкову каламуть.

А якщо не існує жодних послідовності й порядку, крім створених нами самими, щоб почуватися у світі безпечно, то, припустімо, можливо що? Можливо переходити з одного безіменного стану в інший, тільки це явно не так.

Вона нагадала собі, що треба купити батарейки. Вона наказала собі не забути.

Це був день із тих, коли забуваєш слова, впускаєш речі й замислюєшся, чого це зайшла в кімнату, бо ти ж чомусь там стоїш, от і мусиш казати собі, що все рано чи пізно згадається, бо на місці тобі завжди згадується.

Якось їй вдається все собі пояснити.

Вона видалила воском волосся з ніг і з-під пахв. Волосся видиралося холодними спалахами. У неї був кислотний крем-пілінг сильної дії, рецептурний, і, видаливши волосся, вона почала втирати крем, щоби зняти шкіру, як зайвий шар паперу, лусочками і клаптиками, скочуючи в маленькі кульки, які любила стиснути між пальців і, без зайвого замилування смертю, уявити загибель клітин десь усередині тіла.

Лікті й коліна обробила скребачкою. Хотіла, щоби боліло.

Їй не треба їхати в Танжер, щоби купити люфу й апельсинові палички. Усе можна знайти у високих рядах полиць по місцевих супермаркетах, а ще пензлики для обличчя, леза для гоління і вівсяний скраб. Це її робота — позбутися свого вигляду й постави, перетворитися на чистий аркуш, дошку тіла, з якої стерто навіть спогад про минуле.

У неї був освітлювальний крем, який наносила чи не на все тіло, щоби провести депігментацію себе. Вона зістригла спершу трохи, а потім більше волосся на голові. Коли вона відбілила волосся до майже повної втрати кольору, груба стрижка стала майже брутальною. У дзеркалі вона хотіла побачити ту, хто традиційно залишається незримою, — особу, яку нас привчають не помічати, з якої випустили весь ефект упізнавання, привид у нічній статиці громадської вбиральні.

Стікерами вона очищала шкіру від залишків мила, жиру та бруду, що чіплявся за поверхню. Вона наклеювала пластикові смужки й віддирала, висмикуючи з фолікул і пор численні пробкоподібні недосконалості.

Цікава прихована система салоподібних виділень, залозистих подій у тілесному космосі: дрібні нагнивання й виверження, утрамбований жир, олія, сіль і піт, що видобування їх дарує майже дослідницьке задоволення.

Вона знайшла мазь для м'язів, яку купила Реєві незадовго перед тим, як він відійшов, і почала використовувати, просто щоби використати.

Вона стояла й дивилася на нього: два тіла в одній кімнаті. Від її уваги він мовби відступав і поринав у себе — не стривожено, подумала вона, а спонтанно, автономно, відповідно до якихось законів, винайдених його власним тілом. Вона опустила долоні йому на плечі й зазирнула в очі. Подумала: коли люди почали дивитися одне одному в очі? Ось що вона робила, стоячи на кухні з містером Таттлом, — уважно вдивлялася йому в очі.

Не чіпай. Я потім приберу.

Очі в нього сірі, але яка різниця. Очі в нього каламутно-сірі, м'які, тихі, не стривожені. Вона дивилася. Вона завжди дивилася. Не могла надивитися. При різкому освітленні його очі ставали жовтушними, жовтуватими, але в них не вчувалося порухів його тремтливої самості.

Вона огорнула його обличчя рамкою долонь і поглянула йому просто у вічі. Коли наділена мисленням істота вперше поглянула в очі іншій — що це значило? Цікаво, на це пішли сотні тисяч років чи це й було перше, що вони зробили, й піднеслися, повищали завдяки цьому, зробилися сучасними, адже погляд довів, що ми у своїй душі самотні?

Вона сказала:

— Чому мені здається, що я стою ближче до тебе, ніж ти — до мене?

Вона не намагалася каламбурити. Це справді було саме так: отакий примарний парадокс. Потім вона таки пробувала каламбурити, сюсюкати й вигадувати для нього пестливі імена, однак почувалася по-дурному, тож припинила.

Він поснідав чи не поснідав, лишивши більшу частину їжі на тарілці. Тоді став на порозі між кухнею й довгим коридором, який вів у передпокій. Вона сиділа за столом і чекала. Він дивився повз неї чи крізь неї, і вона майже напевно знала, що буде зараз.

Він сказав:

— Ти куди?

Він сказав:

— Просто ненадовго з'їжджу в місто.

Він сказав:

— Але ж нам нічого не треба. А якщо щось знадобиться, я з'їжджу й куплю. Я знаю, що треба купити. Нам треба трошки, як його там. Мийного засобу.

Він сказав:

— Що?

Вона зрозуміла майже відразу, ще до того, як він заговорив. Ще не знаючи нічого конкретно, вона відчула зміну. У її чашці парував чай. Вона сиділа за столом і дивилася на нього, а потім зрозуміла все повністю після першого ж напруженого обміну репліками, бо голос, голоси йому не належали.

— Але ж нам він не потрібен просто зараз. Куплю, коли виїду в місто. Марка «Аякс». От що нам треба. Але зараз не треба нічого чистити.

Вона слухала й розуміла, що це вона. Хто ж, чорт забирай, іще. Це вона сказала.

— Аякс — здається, син Теламона, наскільки я пам'ятаю Троянську війну, а може, нам треба газети, бо стара вже застаріла, він був видатний і звитяжний воїн, вмів далеко кинути спис, а ще він — очищувач для туалетів.

Ви теж упізнали б, що сказали кілька тижнів тому, — так, якби вам повторили ваші слова, і так, якби це була остання чи одна з останніх фраз, що їх ви сказали коханій людині, якої більше не побачите. Вона сказала йому це перед тим, як він сів у машину й поїхав — якби ж то вона знала — просто в Нью-Йорк.

— Просто прокатаюся. От і все. Поїду тойотою, — сказав він і сказав: — Якщо знайду ключі.

Ось що казав чоловік на порозі, і виглядав він малим і слабким, ніби чимось прибитим. Здається, це він не з пам'яті. Голос точно Реїв, це тональна душа її чоловіка, тільки їй здавалося, що він не згадує. Усе відбувається просто зараз. Так вона думала. Вона спостерігала, як він намагається видобути із себе репліку, і думала, що це в якийсь спосіб відбувається просто зараз — у його контексті, у його розщепленому часі, а він просто безпорадно повторює, що кажуть вони.

Він сказав:

— А ти сходи прогуляйся. Прекрасна погода. Облиш автівку, облиш ключі.

Він сказав:

— Вони в автівці. Ну, звичайно. Ключі. Де ж іще? Он де. Що й казати. Воно завжди так.

Він стояв на порозі і кліпав. У розумі цього чоловіка, у його вустах, тілі, члені Рей був живий. Її шкіра була ніби наелектризована. Вона бачила, бачить, як повзе до нього. Цей образ у неї перед очима. Вона повзе підлогою, зображення майже як справжнє. Вона відчуває, як щось відділяється, м'яко відривається, і пробує притягнути його вниз, на підлогу до себе, спинити, втримати, залізти на нього чи в нього, розчинитися, але вона тільки витягується на підлозі й нестримно ридає, спостерігаючи за собою згори.

Вона відчувала на своєму тілі запах його крему, його мазі для м'язів, а тоді він усе виговорив.